Страница:
живим, гарячим словом, що, мов мiсток, проляже до iнших душ...
...Як не тримався образу, в який його убгала княжна Варвара, та при
однiй оказi© (весiлля, славнi люди!) не згледiвся, як випив зайву чарку, й
святий вiнець пророка схитнувсь у нього на головi, а може, навiть й упав
пiд ноги. Достеменно про те не мiг сказати, бо погуляли добре i вiн
збагнув сво падiння аж у Зеленiй Рудцi, в ма тку панiв Закревських.
Вродлива панi Ганна йому принесла чималий кiвш розсолу. Напився в смак i
запитав:
- Я часом не у раю?
- Який же ви, Тарасе, непам'яткий... - всмiхнулась Ганна сонечком. Щось
пiдняла з пiдлоги, сховала нишком кудись_ _за_ _пазуху i так на нього по
тому глянула, що дух йому перехопило...
Тепер ходив похмурий i насторожений, чекаючи на "день суботнiй", коли
княжна (чутки бiжать, розходяться, як у степу пожежа) його почне шмагати
рiзками притч та алегорiй. I дочекався. Мiж аркушiв його "Слепой", яку
княжна для нього переписала, знайшов ©© послання.
"Немногим даны в удел лира и свирель, но имеющие сердце любят
вслушиваться в бряцание певцов восторженных или жалобно вопиющих, и в
ответ на их золото есть и у них для обладателей высокого таинственная
молитва и искренние желания, и они (имеющие сердца), чающие в будущем
прекрасного, воскликнут: бедная Оксана[2] Люди тебя погубили, и твой поэт
забывает тебя!"
На другiм боцi аркушика мiстивсь не менш прозорий натяк, який його
розчулив. Вона так прагне, бiдна, порятувати грiшника, уберегти для
людства його талант, перебираючи на себе трудну роль ангела, що осiня
його святими крилами.
"...Грех и соблазн стараются пошатнуть сосуд, и чистая, золотая струя
на самом краю готова выкатиться из него и быть поглощенной грязью
разврата... Горячая слеза упадает из очей ангела на сердце поэта - она его
прожгла и обновила: он не погиб - нет!.."
Читав i каявся за зайвину, що випив був на весiллi (за Ганну - нi!), за
те шаленство, яке вони чинили з його високомочемордiем Закревським
Вiктором, i серце пiк йому великий сором перед княжною. Свята душа!
Уболiва за нього так, неначе рiдна мати або дружина... Чим вiн припав до
серця цiй мудрiй чистiй дiвчинi, чим сколихнув ©© давно вже приспане
бажання кимось опiкуватися, когось любити нiжно, комусь вiддати трепетно
усю себе? Незайманiсть i непотрiбнiсть - важкий тягар, який носити тяжко i
найсильнiшим духом!..
Не смiв пiти i глянути княжнi Варварi в очi. Хотiлось чимось
виправдатись, очистить душу й стати хоча б на час таким, яким вiн ма бути
в ©© очах. Тим паче був i привiд: уже давно тривожив його новий сюжет чи
тема, душа виповнювалася тим почуттям, тим настро м, з якого завжди й
раптом народжувалися його поеми. Правда, таких поем, якою мала бути
зароджена в його душi недавно, ще не писав. Хотiв у нiй з' днати почуте
все i пережите в Яготинi, сво життя i мученицький жертовний подвиг
лицарiв свято© волi, якi пiшли за не© на шибеницю або в Сибiр, не каючись
i не схиливши голови перед всесильним деспотом, що сiв на трон, пройшовши
по ©хнiх долях. Хотiв створити пiсню, гiмн ©хнiй мужностi й самопожертвi,
бо тiльки так, безстрашно, не озираючись i не жалкуючи за тим, що вже
полишено й до чого вже нема нам вороття, добути можна iстину, перемогти
ворожу силу, вирвати iз не© долю свого народу. Горiв минулим, давнiм, а
линув думкою в прийдешн , де не буде неволi, зла i розбрату. Ловив у
фактах, вчинках могутню волю iнших, тих, що звершили визначене для них
iсторi ю, а сам днався серцем з тим поколiнням мислячих i не бажаючих i
далi жити в рабствi, коли дино, на що потрiбен розум, - щоб славословити
тиранство й гнiт, бездарнiсть i нетерпимiсть тих, хто при владi й силi.
Вiн розумiв, що змусило пiти на ризик змови й на вiдчайдушний, приречений
ще на початку крок на Сенатську площу. То був не бунт, а вiдчай людей, якi
не бачили для себе змоги ждати й збирати сили. Iнодi йому самому хочеться,
- до болю в грудях, - вийти на свiй майдан i крикнути тиранам в очi
правду!..
Дiстав папiр, вмочив перо в чорнило й пiрнув у твiр, як завжди, усiм
ством, забувши про все на свiтi. Писалось легко й важко: рядки лягали
швидко, немов самi собою, проте невдовзi виступив на лобi пiт i стало чути
серце. Що не кажiть, а вiршi, доступнi всiм, давались значно важче, анiж
сво©, що спурхували, мов солов'©, i сповнювали солодким щемом душу. Тут
вiн писав, нехай - творив, а там, на рiднiм теренi, рядки лились,
виспiвувалися, немов чекали в серцi на мить свого народження.
Воiстину чотири днi трудився в потi чола i все заради того, щоб
зрозумiли його до титли й коми не тiльки рiднi люди, а й цi пани... Чому
вони, проживши стiльки рокiв на Укра©нi, не вивчили, не осягнули мови ©©
народу? Бездарнiсть? Нi. Тут знають аж кiлька мов, i по-французькому всi
розмовляють краще, нiж по-росiйському Зневага? Мабуть, гiрше, бо зневажати
можна те, що iсну , що визна ш.. Вони вважають, власне, що це й не мова, а
дiалект, "наречие", яке того не варте, щоб витрачати на нього час. О
господи!.
Жбурнув перо (стемнiло!) й не став свiтити свiчки. Сьогоднi мусив пiти
в так званий великий дiм, бо вже його розпитують, чи не розгнiвався вiн на
княжну Варвару за те ©© послання.
Вiн припiзнився трохи й застав лише княжну, Глафiру, Таню та Рекордон.
- Добривечiр! - вклонився всiм одразу. - Хтось десь сказав, що хтось на
когось сердиться. Не вiрте! Все то вигадки.
Княжна Варвара почервонiла, а далi зблiдла i пiдiйшла до нього,
тримаючи в руках червоний вовняний шарф.
- Це вам, - промовила, ховаючи вiд нього очi. - Менi здалось, Тарасе,
що ви на мене гнiва теся... Чотири днi!..
- Спасибi!.. Я захопився одним цiкавим дiлом...
- Щось пишете? - насторожилася чомусь княжна. Напевно, вона боялася вже
не лише за поведiнку свого поета, а й за майбутнi його писання. Вийде iз
послушанiя чи, приклонивши голову, пiде по стежцi праведнiй, що люба ©й?
- Розледачiв, рознiжився, - сказав Тарас сердито. - Тепер тягну, немов
у плуг запрiгся!..
Ввiйшов лакей i тихо прибрав зi столу. За ним пiшла, не попрощавшись, i
гувернантка. Зостались тiльки Тарас, княжна Варвара та сестри Псьол.
Запала тиша. Тарасовi вона здавалась схожою на передгроззя i нервувала.
Вiн сiв у крiсло бiля Глафiри й Танi, що розглядали якийсь альбом, i
запитав:
- Казав Капнiст, що дiд ваш був_ _на Запорожжi кантаржi м[3]. Це
правда?
- Так,- сказала Таня. Глафiра наче i не почула. Вона була напружена i
насторожена, хоч удавала, що геть спокiйна.
- А чули ви, що хто привiв би на Сiч та мно жiнку (бо явно
заборонялося), тому присуджувалася негайна смерть? - спитав Тарас. -
Щоправда, був i такий химерний звичай. Якщо засудженого до страти
погоджувалася собi узять за чоловiка котрась з дiвчат, якi жили в
зимiвниках, його прощали. Мабуть, сiчовики вважали одруження страшнiшим
смертi, i тут вони, звичайно, мали рацiю...
- Як говорити такi дурницi, - не витримала княжна Варвара, - сидiли б
краще й далi в самотинi.
I знову стало тихо. Шумiв надворi вiтер, i хльоскав дощ по вiкнах.
- О, тихий ангел пролетiв... - мовив Тарас невдовзi.
- Ви вмi те ще й розмовляти з ангелами? - озвалася княжна Варвара. - То
розкажiть i нам, про що вони говорять.
Тарас схопився з мiсця, побiг у той куток вiтальнi, де на тендiтнiм
столику завжди було чорнило, папiр та пера, сiв i почав писати. Вiдтодi,
як увiйшов i глянув на бiдолашну княжну Варвару, в душi зажеврiли рядки
присвяти - вiдповiдi на всю ©© турботу та вболiвання.
_На пам'ять 9 ноября 1843 года._
_Княжне Варваре Николаевне Репниной._
__
_Душе с прекрасным назначеньем_
_Должно любить, терпеть, страдать;_
_И дар господний, вдохновенье,_
_Должно слезами поливать._
_Для вас понятно это слово!.._
_Для вас я радостно сложил_
_Свои житейские оковы,_
_Священнодействовал я снова_
_И слезы в звуки перелил._
_Ваш добрый ангел осенил_
_Меня бессмертными крылами_
_И тихоструйными речами_
_Мечты о рае пробудил._
Поклав перо, взяв аркуш i, пiдiйшовши, подав княжнi Варварi.
- Приймiть оцю присвяту, а твiр я вам вручу пiзнiше.
Княжна взяла, хвилюючись, неначе брала не аркушик, а немовля, що
тiльки-но прийшло у свiт, i прочитала. Щоки ©© поблiдли, губи тремтливо
стиснулися, немов вона збирала всю силу волi, щоб не вчинити чогось
такого, що недозволено в ©хньому колi, й стала читати вiрш удруге.
- Дайте менi ваше чоло, - сказала вона нарештi й поцiлувала поета
чистим поцiлунком, в якому була, проте, й прихована вiд iнших
пристрасть...
Поема була закiнчена в селi Андрi©вцi, по©хати куди умовив його Базiль,
i прочитати ©© Тарас змiг тiльки аж у кiнцi листопада, як повернувся до
Яготина. В Андрi©вцi ж одверто вперше йому зробили натяк на те, що вiл
повинен знатися з волом, а кiнь з конем. Базiль кривився тяжко, плювався,
лаяв усе на свiтi, проте сказав: "На бiса тобi, Тарасе, моя сестра!..
Знайди собi гарненьку та молоденьку, женись..." "Я не збираюся займатись
цим найближчi роки", - утiшив його Тарас, хоч сам не був упевнений в сво©х
словах.
Коли вони при©хали й попали якраз на чай чи на легку вечерю, де всi
були, окрiм княгинi, що занедужала, Тарас уперше виконав свою тяжку
обiцянку, яко©, власне, прямо i не давав: не пiдiйшов i не подав руки
княжнi Варварi, хоча вона схопилася на рiвнi ноги, як тiльки вiн з'явився
в дверях вiтальнi. Вклонився всiм i сiв за стiл на вiльне мiсце мiж
Базiлем i Танею. Варвара вмить зiв'яла, нахмурилася i не звела на нього
погляду, аж доки чай скiнчився i старшi вийшли. Правда, Капнiст, що саме в
них гостював, лишився.
На Базiля найшла весела хвиля (посилена недавно в шинку), i вiн, хоч як
це муляло сестрi Варварi, знов заходивсь варнякати та жартувати. I цього
разу всi камiнцi, хоч непомiтно, кидали в ©© город. Почав з молитви, яку
вона дала Тарасовi перед вiд'©здом з Яготина.
Хтось вжив за бесiдою це милозвучне слово, i князь Базiль не пропустив
нагоди:
- Бiдний Тарас Григорович,- зiтхнув печально.- Iншим дають у
путь-дорогу ковбаси, хлiб та шинку, йому ж - молитву... Спинимося, було,
обiдати; я наминаю, аж трiск iде, а вiн, сердешний, вийме напахчений
духами аркушик, пiднiме очi горi й проказу свою молитву... А може, ти,
Тарасе, лише дивився в аркушик, а сам молився: "Господи! Пошли менi смачне
стегно свиняче й кiльце кров'янки, бо я охляну, господи, й не зможу денно
й нiчно читати цю молитву"?
- Не слухайте його, панове, то вiн усе вигаду ,сказав Тарас, не
гнiваючись, бо сам любив дотепний жарт, - Молився я дино, щоб вiн не з'©в
усiх припасiв за одним присiдом уже на першiй станцi©.
- Е нi! - схопився княжич з мiсця. - Читав молитву_ _чи_ _не читав? -
спрямував довгий палець, мов пiстолет, у груди.
- То й що?
- Ось бачите! - зрадiв Базiль. - Молитвою Тарас три днi перебивався, а
на четвертий - не витримав i согрiшив со чаркою, со ковбасою i со
шинкаркою...
- Стривай! А де взялась шинкарка?
- ...I со борщем, який з усмiшкою нам подала шинкарка! - вточнив
Базiль.
Варвара, яка сидiла помiж Капнiстом i Рекордон, зiскочила, немов
дiвчисько, на диван, пройшла за спиною свого сусiда й побiгла геть.
- Василю, ти переборщив, - сказав Тарас докiрливо.
- Вона також не зна мiри...
- Це все ж, Базiлю, не виправдання, - мовив Капнiст. - речi, з яких
не слiд смiятися...
- Мене вони поставили в чортзна-яке становище, i я ж повинен
панькатися! - скипiв завжди веселий княжич.
Тарас вiдчув, що йдеться про ту розмову, яку з ним мав Базiль в
Андрi©вцi, й душа його взялася болем. Не так за себе, як за княжну
Варвару. Хотiв негайно, зараз же зробити щось для не©, пiдбадьорити ©© i
втiшити. Тяжкi часи для не© ще попереду. Видно, це квiточки, а ягiдки ще
не дозрiли...
- Чого, Григоровичу, похнюпив голову? - спитав Базiль.
- Я думаю.
- Про що? й-богу, я не хотiв, так вийшло...
- Давай покличемо твою сестру. Ти вибачишся. Я ж прочитаю свою нову
поему. Гаразд?
- Мене звiльни од вибачення i вiд поеми! - сказав Базiль. - Тим паче я
ще не був у мами.
- То ти ж пришли Варвару!
- Скажу дружинi. Швидше ©© послуха ться.
- Менi пора, - пiдвiвся й собi Капнiст, коли Базiль, кивнувши всiм,
пiшов з вiтальнi.
- Прошу, побудьте трохи, - спинив Тарас. - Я прочитаю зараз нову поему.
- О! Тут написану? - засяяли в Капнiста_ _очi_._
- Тут i в Андрi©вцi.
- Це та, присвячена княжнi Варварi?
Тарас кивнув. Дiстав з кишенi зошит i стрiвся раптом з поглядом
притихло© давно Глафiри. Ступив до не©.
- Побудьте й ви. Сьогоднi вам читатиму...
- Нам чи княжнi Варварi? - спитала гостро дiвчина.
- I вам. Поема ©й присвячена, але написана вона для всiх.
Ввiйшла княжна Варвара i мовчки сiла бiля Капнiста. Той щось спитав.
Вона похмуро вiдповiла.
Тарас наблизився до канделябра, де щойно лакей поставив високi свiжi
свiчi. I враз щось щемно й холодно йому стиснуло серце, як це було щоразу,
коли виносив на суд людський сво нове творiння. Передихнув, кивнув чомусь
Глафiрi й почав тремтливим вiд хвилювання голосом:
_Двенадцать приборов на круглом столе, _
_Двенадцать бокалов высоких стоят;_
_И час уж проходит,_
_Никто не приходит;_
_Должно быть, друзьями_
_Забыты они._
_Они не забыты,- в урочную пору,_
_Обет исполняя, друзья собрались,_
_И вечную памятъ пропели собором,_
_Отправили тризну - и все разошлись._
_Двенадцать их было; все молоды были,_
_Прекрасны и сильны; в прошедшем году_
_Наилучшего друга они схоронили..._
Як прочитав усю поему, згорнув рукопис i пiдiйшов нетвердим кроком до
княжни. Вона тихенько плакала...
- Прекрасно, сильно! - ступив Капнiст навперерiз. - Проте не все. В
окремих мiсцях розтягнуто, i рядки, подiбнi до вже колись написаного...
Тарас обминув одного з живих геро©в твору i зупинився перед Варварою.
- Це вам, - промовив глухо. - Ще до цього рукопису належить мiй
автопортрет, який вручу вам завтра.
I вийшов геть, не вислухавши ©© подяки.
...Зайшла зима. Холодна, снiжна, вiтряна. Тарас мав бiльше часу для
малювання, яке добряче був занехаяв за "Тризною" i справами, що в них усе
було непевне та ефемерне, як увi снi. Годинами сидiв з палiтрою i проганяв
думки про те, що вийде з "Варварiади", як сам назвав вза мини сво© з
княжною. Тепер вiн бiльше ©здив, вивчав усюди настро© простих людей i
панства, бо, як сказав би колись у Римi старий Катон, й наш Карфаген
повинен бути зруйнований... Княжна Варвара не полишила його у споко©, як
вiн ©©. Подарувала власне оповiдання-сповiдь, що звалось "Дiвчинка", i тим
його на кiлька днiв розхвилювала знову. Бiдна, нещасна жiнка, що вже
сто©ть на тiй трагiчнiй гранi, коли всуцiль попереду самотина, а за тобою
- пустка. Пропаща сила, зайва душа на свiтi... Страшно!..
Прощання ©хн , власне, вже почалося у тi години, коли вони вiдтворювали
на полотнi чужих дiтей. Вiн малював, вона, як мати, бавила базiленят.
Вдивляючись у ©хнi милi личка, в шовковi кучерi, в невинно-хитрi очi, в
яких було, здавалося, щось вiд княжни Варвари, Тарас ледь-ледь вгамовував
у грудях сум, що дужче й дужче його поймав, спливаючи терпким клубком до
горла. Боявся щось промовити чи попросити прибрати лiпшу позу, аби себе не
виказати i, може, навiть не розридатись. Власне, вiн не кохав княжни
Варвари... Це щось було святiше i значно вище того кохання, що викликала у
нього в серцi Ганна i що могла б, напевно, викликати Глафiра. Бiдна княжна
Варвара... Вiн чув ©© тужливу щиру душу, вiн мiг би поряд жити на
будь-яких умовах, не виключаючи й любовний статус, бо не була байдужою
йому як жiнка...
- Васю, сиди рiвнiше. Варю, тримай отак голiвку, - рахубилася з дiтьми
княжна. Потому поцiлувала хлопчика, поправила на грудях бант у дiвчинки...
Вся - доброта, вся - ласка!..
Тарасовi заслало слiзьми очi.
Щоб не помiтила того княжна i дiти, поклав палiтру, пензель i швидко
вийшов...
За кiлька днiв прощався зi ще одним красивим сном.
Надворi знялась така хурделиця, що вiн одразу ж пiсля снiданку залiз у
лiжко знову й переглядав журнали, якi, хоча й з запiзненням, одержували в
Яготинi. То тут, то там стрiчалися знайомi прiзвища, i вiн неначе бачив_
_©х в iпостасi - в трактирi десь, у театрi чи на залитих пiвнiчним сяйвом
нiчних мостах, якi так любить у Петербурзi вся артистична братiя... Пливли
думки. Поволi й сам випливав iз круговертi, яка його тримала тут, мов на
припонi... Гребiнка вже давненько у Петербурзi... Брюллов сидить з
палiтрою в однiй руцi й застиглим пензлем в другiй перед сво ю замученою
уже давно "Облогою" i дума про свiй невдалий - тепер уже колишнiй -
шлюб... З ним надломився великий Карл... А може, творчим людям найкраще
жити, як бог пошле, бурлаками, щоб воля ©хня не знала пут сiмейних? Як
ризику ш, то тiльки сам. Удача, слава самi знайдуть, з ким подiлитись
радiстю, а горе, сум чи злий талан осилиш сам. Злама шся - теж з легким
серцем, знаючи, що не завдав нiкому болю...
Вiтер свистiв та вив за вiкнами, й Тарас не зразу почув несмiливий,
примерзлий стук у дверi. Як одчинив, до хати ввалилось щось велике,
залiплене так щедро снiгом, що годi було вгадати, хто це.
- Добридень вам, - озвалося густим, охриплим голосом, який Тарас уже
десь чув.
Вiн зняв кожух iз подорожнього, струсив. Тим часом гiсть стягнув
закляклими руками шапку.
- Федiр?! - впiзнав Тарас слугу Платона Лукашевича, - Яким ти вiтром?
- Панським, - скривився той, зриваючи бурульки з вусiв. - Прямо iз
Березанi...
- На конях ©хав?
- Пiшки...
- Всi тридцять верст?!
- Я р-рано в-вийшов... - раптом почав тремтiти Федiр.
Тарас побiг в ©дальню, налив горiлки в келих (добре, що був учора
Фiшер[4] з сво©м запасом!) i влив, -у гостя рука не слухалася, - прибульцю
в рот. Той хекнув, весь стенувся, немов витрушуючи з грудей мороз, й лише
тодi полiз за пазуху й дiстав якусь цидулку.
- Вам пан прислав...
Тарас схопив той папiрець i прочитав, злякавшись, що там таке нагальне
дiло, в якому кожна мить на вагу життя чи смертi. "Брате! - писав Платон.
- Як зможеш, прибудь до мене. Маю листа зi Львова вiд Головацького. А ще -
вино токайське, яке менi привезли вчора з Ки ва. Платон".
- Це все? - спитав похмуро Федора.
- Нiчого бiльше не давали Платон Якимович...
- Скотина твiй Платон Якимович! - скипiв Тарас. - Скидай скорiше чоботи
й лягай у лiжко! - крикнув. - Погнать людину за тридцять верст
чортзна-чого... Скотина!.. Чого сто©ш? Негайно знiмай свою взувачку i - в
тепле лiжко!..
- Треба назад iти... - озвався сумно Федiр. - Наказано сьогоднi ж бути
вдома...
- В степу замерзнеш!
- Мушу. А то приб' . Вже краще...
- Я не пущу!
- Спасибi... Лiпше я вже пiду. Назад дорога довша.
Федiр став одягатися.
Тарас пiшов до кабiнету, вмочив перо i написав, роздрипуючи чорнило:
"Як можеш ти, козацький син, через якусь дурницю чинить таку жорстокiсть?!
В мороз, в завiю послати людину пiшки за тридцять верст! Оце любов до
ближнього? Оце козацька воля, яко© ти бажа ш для Укра©ни? Катюги всi ви,
змi©, що ссете кров з грудей свого народу! Ноги мо © не буде бiльше у
Березанi!"
Згорнув, тицьнув у руку Федоровi.
- На. Вiддаси сво му пановi, - сказав похмуро. - 3 богом!.. Стривай! Ти
©в сьогоднi?
- В корчмi, недавно... Може, не вiддавати пановi цей папiрець? - спитав
тривожно.
- Треба, - сказав Тарас. - Ми надто вже терплячi до цих свиней
годованих, ©х треба всiх!.. - махнув рукою.
- Добре... Здоровi будьте, батьку!
Пiшов у снiг, в хурделицю. А чи дiйде?..
Метався по кабiнету, й думки також металися, пекли нестерпно душу.
Хотiв пiти до князя, щоб попросити коней до Березанi, i не пiшов: одного
поля ягоди! Словами добрi, лагiднi, а як до дiла... Смiшно! Сво© пани, не
шляхта!.. Розвiсив губи, радий, що всi до нього приязнi, приймають, нiби
рiдного, ще й називають братом!.. Ось вiн, твiй "брат" Платон в натурi,
без машкари. Собачник, собача кров!..
На другий день ополуднi той самий Федiр знову прийшов до нього за
тридцять верст i мовчки подав шматок одiрваного сяк-так паперу. Цидула ця
була коротка й така вiдверта, що далi нiкуди: "У мене таких олухiв, як
той, що привiз тебе до мене, триста!"
- Ти зна ш, що написано на цiм паперi? - спитав Тарас у Федора.
- Менi того пан не казав.
- Що вiн вродзоний шляхтич, а я крiпак недавнiй i що таких, як брат
мiй, який привiз мене у жовтнi до Березанi, у нього триста душ.
- Дозвольте менi пiти,- сказав похмуро Федiр.
- Не змерз?
- Нi. Пан помазав оцтом бiля хвоста...
- Бив?!
- Лиш погладив. Якихось два десятки всипав, i то не сам!.. - всмiхнувся
криво Федiр.
Вiд гнiву дух перехопило. Безсилий був щось вдiяти, i це найбiльше
мучило.
- Листа звелiв не брати, - долинув хриплий голос.
- То йди... - промовив, стримуючи сльози. - Вибач, тебе пiдставив пiд
батоги.
- Йому що причина, а що нема!..
Як справився з осклiлим серцем, Федiр уже пiшов. Чорнiло тiльки
розталим снiгом, де вiн стояв...
Останнiй акт "Варварiади" розiграно було на рiвнi поганих драм. Капнiст
узяв на себе роль духiвника, довiрено© особи батька-матерi i виконавця
вироку, що за всiма ознаками був остаточний й оскарженню не пiдлягав.
Почав з княжни Варвари, а як добився успiху й скарав_ _©©_ _самотнiстю
на все життя, узявсь за iншу жертву.
Коляска вже була готова, коли ввiйшов до флiгеля i запропонував, а
може, просто оголосив:
- Ну що, Тарасе Григоровичу, засидiлись ви, мабуть, тут. По©хали до
Ковалiвки! Моя дружина скучила, та й про що погомонiти нам тет-а-тет...
- 3 речами чи без речей?
- Навiщо ж так! Нам треба поговорити. Без зайвих вух, не кваплячись...
- Ця прямота вам робить честь.
- Я ж офiцер, Тарасе, а не манiрна панночка.
- Там знають?
- Так.
- По©хали!
Як тiльки вихопилися з Яготина, Капнiст почав розмову;
- Я можу бути з вами цiлком одвертим?
- Дивно... Боюсь, що ви не зможете, - сказав Тарас, дратуючись. Аби
чогось не сталось, заметушилися, мов шершнi!..
- Ви розумний, Тарасе, добрий, i не хотiли б, аби сiмейству, яке вас
щиро любить i поважа , зробилось зле?..
- Я не замислив нiчого злого для Р пнiних.
- Бува зло приховане...
- Ви обiцяли бути цiлком одвертим.
Капнiст помовчав, глянув кра чком ока на спiврозмовника (сидiли поряд)
i запитав:
- Ви бачите, в якому станi княжна Варвара?
- В доброму, живому станi.
- Ви не шану те ©© нiтрохи?
- Люблю, як може брат любити свою сестру.
- Облиште цi химери! Княжна також менi про це спiвала. Ми ж не малi й
не з'©хали ще, слава богу, з розуму, аби повiрити в безглузду байку.
Братство таке, як правило, веде до шлюбу...
- Це не природно?
Капнiст промовчав. Потiм сказав iз притиском:
- Варвара роду княжого...
- А я - крiпак! - скипiв Тарас. - Iз цього й треба було почати.
- Ви не крiпак - художник, - мовив Капнiст спокiйно. - I все ж княжнi
Варварi...
- Потрiбен князь?
- Принаймнi...
- Даремно ви так сполошилися! Iз не© вийшла б гарна, розумна, добра
жiнка, та вся бiда у тому, що серед ваших княжичiв та усiляких iнших
панiв-псарiв нема ©й до пари жодного.
- Вважа те, що тiльки ви...- всмiхнувсь Капнiст.
- Нi, не вважаю! Менi ©© безмiрно жаль, та я нiчим не можу допомогти...
Я з крiпакiв, з народу, i мiсце мо мiж бiдних, простих людей. Варварi ж
зась. Для вас народ закритий, як i для нього жорстока ваша каста. У нас
дороги рiзнi, й вони зiйтися можуть лише в бою - лице в лице, у лавах,
повних зненавистi!..
Капнiст нiчого не вiдповiв.
- Даремно ©© козацький прадiд берiг батiг у шафi. Хто паном став,
напився з народу поту й кровi, тому нема шляху назад, мiж ним i нами
прiрва.
- В тобi кричить образа, - сказав Капнiст, вдоволений, що так успiшно
(i швидко!) виконав свою нелегку мiсiю.
- Нi, гнiв, - сказав Тарас. - Ви стямитеся, та буде пiзно!
- Згоден, що нас колись прирiжуть сво© ж селяни, - мовив на те Капнiст.
- А поки що прошу вас бiльше не повертатись у Яготин.
- Тепер все ясно. Дякую. Одне питання тiльки. Це воля князя чи i княжни
Варвари?
- Й княжни Варвари.
- Бiдна... - зiтхнув Тарас. - Не помогла, сердешнiй, i прадiдiвська
релiквiя...
Щоб не було пересудiв серед домашнiх, йому iще "дозволили" вернутися на
кiлька днiв, скiнчити портрет онукiв князя i копi© з його портрета.
Назовсiм по©хав вiн з Яготина на другiм тижнi уже нового року.
Княжна Варвара кинулася йому на шию i, плачучи, перехрестила йому чоло.
Тарас хотiв щось мовити ©й на прощання, але не змiг. Ховаючи налитi
слiзьми очi, метнувся геть з кiмнати.
Баскi буланi вже нетерпляче мiсили бiлий, дитинно чистий сiчневий снiг,
що пiд копитами ставав брудним, аж чорним...
Вже почало свiтати, а вiн лежав одягнений на лiжку в камерi й переживав
iще раз сумне прощання в Яготинi. Найбiльше йому тепер болiло, що за усiм
тамтешнiм побитом i жениханням, - коли так можна висловитися про ©хнi
складнi вза мини, - вiн призабув важливiше - неволю рiдних йому людей.
Звичайно, брав замовлення i малював портрети, проте не в повну силу. Може,
той задум був ще з самого свого початку бiльше, нiж легковажний i
нездiйсненний, але ж вiн був i спробувати його здiйснити - святий
обов'язок!.. Його п'янила воля, нове становище межи людьми, - чи пак,
панами, - i вiн пустився берега... Страшно тепер подумати, що з ним було
б, якби узяв княжну Варвару. Появ жону, як мовилося в старi часи... Вiд
того вiн не став би князем, та увiйшов би в ©© родину, в кола, в яких вiн
був лиш гостем. "Це хто такий?" - питали б люди, - чи пак, пани, - й
вiдповiдали б пошепки: "А-а, муж княжни Варвари..." - "Чого це вiн такий
похмурий?" - "Вiршi уже йому не пишуться..."
Всмiхнувся. Добре тепер тобi вигадувати, як там було б!.. Так добре, що
далi просто нiкуди. Лежиш собi, вiдпочива ш. Одне погано тiльки, що на
замку й за гратами i що тво прийдешн в чужих руках... Усе в руках
господнiх!.. Голос княжни Варвари? Мабуть, вона за ним печалиться, шука ,
як би вирвати його з жандармських лабетiв... Це щастя, що вiн один як
палець, що не страждають нинi його дружина, дiти!..
Фонтанкою промчав якийсь спiзнiлий (а може, раннiй надто) екiпаж, i
знову стало тихо. Як добре, що в людини пам'ять, що все прожите нами
належить нам i що до нього короткi руки навiть синьомундирих!.. Ось тут
його мордують (лише морально поки що), а вiн всю нiч гуля по рiднiй сво©й
землi, мов той козак-нетяга, й нiхто йому того не може заборонити. Йому
кують кайдани, а вiн ширя соколом над запорозьким безкра©м степом i
видивля крiзь чорну млу крiпаччини святую волю, чу пiснi свого народу ще
тих часiв, коли його не змусили зiйти з коня, вiддати гостру шаблю i
похилити голову... Допоки в нас пам'ять i душа, ми вiльнi навiть у
казематах, а без душi, без пам'ятi - раби й на вольнiй волi!..
...Як не тримався образу, в який його убгала княжна Варвара, та при
однiй оказi© (весiлля, славнi люди!) не згледiвся, як випив зайву чарку, й
святий вiнець пророка схитнувсь у нього на головi, а може, навiть й упав
пiд ноги. Достеменно про те не мiг сказати, бо погуляли добре i вiн
збагнув сво падiння аж у Зеленiй Рудцi, в ма тку панiв Закревських.
Вродлива панi Ганна йому принесла чималий кiвш розсолу. Напився в смак i
запитав:
- Я часом не у раю?
- Який же ви, Тарасе, непам'яткий... - всмiхнулась Ганна сонечком. Щось
пiдняла з пiдлоги, сховала нишком кудись_ _за_ _пазуху i так на нього по
тому глянула, що дух йому перехопило...
Тепер ходив похмурий i насторожений, чекаючи на "день суботнiй", коли
княжна (чутки бiжать, розходяться, як у степу пожежа) його почне шмагати
рiзками притч та алегорiй. I дочекався. Мiж аркушiв його "Слепой", яку
княжна для нього переписала, знайшов ©© послання.
"Немногим даны в удел лира и свирель, но имеющие сердце любят
вслушиваться в бряцание певцов восторженных или жалобно вопиющих, и в
ответ на их золото есть и у них для обладателей высокого таинственная
молитва и искренние желания, и они (имеющие сердца), чающие в будущем
прекрасного, воскликнут: бедная Оксана[2] Люди тебя погубили, и твой поэт
забывает тебя!"
На другiм боцi аркушика мiстивсь не менш прозорий натяк, який його
розчулив. Вона так прагне, бiдна, порятувати грiшника, уберегти для
людства його талант, перебираючи на себе трудну роль ангела, що осiня
його святими крилами.
"...Грех и соблазн стараются пошатнуть сосуд, и чистая, золотая струя
на самом краю готова выкатиться из него и быть поглощенной грязью
разврата... Горячая слеза упадает из очей ангела на сердце поэта - она его
прожгла и обновила: он не погиб - нет!.."
Читав i каявся за зайвину, що випив був на весiллi (за Ганну - нi!), за
те шаленство, яке вони чинили з його високомочемордiем Закревським
Вiктором, i серце пiк йому великий сором перед княжною. Свята душа!
Уболiва за нього так, неначе рiдна мати або дружина... Чим вiн припав до
серця цiй мудрiй чистiй дiвчинi, чим сколихнув ©© давно вже приспане
бажання кимось опiкуватися, когось любити нiжно, комусь вiддати трепетно
усю себе? Незайманiсть i непотрiбнiсть - важкий тягар, який носити тяжко i
найсильнiшим духом!..
Не смiв пiти i глянути княжнi Варварi в очi. Хотiлось чимось
виправдатись, очистить душу й стати хоча б на час таким, яким вiн ма бути
в ©© очах. Тим паче був i привiд: уже давно тривожив його новий сюжет чи
тема, душа виповнювалася тим почуттям, тим настро м, з якого завжди й
раптом народжувалися його поеми. Правда, таких поем, якою мала бути
зароджена в його душi недавно, ще не писав. Хотiв у нiй з' днати почуте
все i пережите в Яготинi, сво життя i мученицький жертовний подвиг
лицарiв свято© волi, якi пiшли за не© на шибеницю або в Сибiр, не каючись
i не схиливши голови перед всесильним деспотом, що сiв на трон, пройшовши
по ©хнiх долях. Хотiв створити пiсню, гiмн ©хнiй мужностi й самопожертвi,
бо тiльки так, безстрашно, не озираючись i не жалкуючи за тим, що вже
полишено й до чого вже нема нам вороття, добути можна iстину, перемогти
ворожу силу, вирвати iз не© долю свого народу. Горiв минулим, давнiм, а
линув думкою в прийдешн , де не буде неволi, зла i розбрату. Ловив у
фактах, вчинках могутню волю iнших, тих, що звершили визначене для них
iсторi ю, а сам днався серцем з тим поколiнням мислячих i не бажаючих i
далi жити в рабствi, коли дино, на що потрiбен розум, - щоб славословити
тиранство й гнiт, бездарнiсть i нетерпимiсть тих, хто при владi й силi.
Вiн розумiв, що змусило пiти на ризик змови й на вiдчайдушний, приречений
ще на початку крок на Сенатську площу. То був не бунт, а вiдчай людей, якi
не бачили для себе змоги ждати й збирати сили. Iнодi йому самому хочеться,
- до болю в грудях, - вийти на свiй майдан i крикнути тиранам в очi
правду!..
Дiстав папiр, вмочив перо в чорнило й пiрнув у твiр, як завжди, усiм
ством, забувши про все на свiтi. Писалось легко й важко: рядки лягали
швидко, немов самi собою, проте невдовзi виступив на лобi пiт i стало чути
серце. Що не кажiть, а вiршi, доступнi всiм, давались значно важче, анiж
сво©, що спурхували, мов солов'©, i сповнювали солодким щемом душу. Тут
вiн писав, нехай - творив, а там, на рiднiм теренi, рядки лились,
виспiвувалися, немов чекали в серцi на мить свого народження.
Воiстину чотири днi трудився в потi чола i все заради того, щоб
зрозумiли його до титли й коми не тiльки рiднi люди, а й цi пани... Чому
вони, проживши стiльки рокiв на Укра©нi, не вивчили, не осягнули мови ©©
народу? Бездарнiсть? Нi. Тут знають аж кiлька мов, i по-французькому всi
розмовляють краще, нiж по-росiйському Зневага? Мабуть, гiрше, бо зневажати
можна те, що iсну , що визна ш.. Вони вважають, власне, що це й не мова, а
дiалект, "наречие", яке того не варте, щоб витрачати на нього час. О
господи!.
Жбурнув перо (стемнiло!) й не став свiтити свiчки. Сьогоднi мусив пiти
в так званий великий дiм, бо вже його розпитують, чи не розгнiвався вiн на
княжну Варвару за те ©© послання.
Вiн припiзнився трохи й застав лише княжну, Глафiру, Таню та Рекордон.
- Добривечiр! - вклонився всiм одразу. - Хтось десь сказав, що хтось на
когось сердиться. Не вiрте! Все то вигадки.
Княжна Варвара почервонiла, а далi зблiдла i пiдiйшла до нього,
тримаючи в руках червоний вовняний шарф.
- Це вам, - промовила, ховаючи вiд нього очi. - Менi здалось, Тарасе,
що ви на мене гнiва теся... Чотири днi!..
- Спасибi!.. Я захопився одним цiкавим дiлом...
- Щось пишете? - насторожилася чомусь княжна. Напевно, вона боялася вже
не лише за поведiнку свого поета, а й за майбутнi його писання. Вийде iз
послушанiя чи, приклонивши голову, пiде по стежцi праведнiй, що люба ©й?
- Розледачiв, рознiжився, - сказав Тарас сердито. - Тепер тягну, немов
у плуг запрiгся!..
Ввiйшов лакей i тихо прибрав зi столу. За ним пiшла, не попрощавшись, i
гувернантка. Зостались тiльки Тарас, княжна Варвара та сестри Псьол.
Запала тиша. Тарасовi вона здавалась схожою на передгроззя i нервувала.
Вiн сiв у крiсло бiля Глафiри й Танi, що розглядали якийсь альбом, i
запитав:
- Казав Капнiст, що дiд ваш був_ _на Запорожжi кантаржi м[3]. Це
правда?
- Так,- сказала Таня. Глафiра наче i не почула. Вона була напружена i
насторожена, хоч удавала, що геть спокiйна.
- А чули ви, що хто привiв би на Сiч та мно жiнку (бо явно
заборонялося), тому присуджувалася негайна смерть? - спитав Тарас. -
Щоправда, був i такий химерний звичай. Якщо засудженого до страти
погоджувалася собi узять за чоловiка котрась з дiвчат, якi жили в
зимiвниках, його прощали. Мабуть, сiчовики вважали одруження страшнiшим
смертi, i тут вони, звичайно, мали рацiю...
- Як говорити такi дурницi, - не витримала княжна Варвара, - сидiли б
краще й далi в самотинi.
I знову стало тихо. Шумiв надворi вiтер, i хльоскав дощ по вiкнах.
- О, тихий ангел пролетiв... - мовив Тарас невдовзi.
- Ви вмi те ще й розмовляти з ангелами? - озвалася княжна Варвара. - То
розкажiть i нам, про що вони говорять.
Тарас схопився з мiсця, побiг у той куток вiтальнi, де на тендiтнiм
столику завжди було чорнило, папiр та пера, сiв i почав писати. Вiдтодi,
як увiйшов i глянув на бiдолашну княжну Варвару, в душi зажеврiли рядки
присвяти - вiдповiдi на всю ©© турботу та вболiвання.
_На пам'ять 9 ноября 1843 года._
_Княжне Варваре Николаевне Репниной._
__
_Душе с прекрасным назначеньем_
_Должно любить, терпеть, страдать;_
_И дар господний, вдохновенье,_
_Должно слезами поливать._
_Для вас понятно это слово!.._
_Для вас я радостно сложил_
_Свои житейские оковы,_
_Священнодействовал я снова_
_И слезы в звуки перелил._
_Ваш добрый ангел осенил_
_Меня бессмертными крылами_
_И тихоструйными речами_
_Мечты о рае пробудил._
Поклав перо, взяв аркуш i, пiдiйшовши, подав княжнi Варварi.
- Приймiть оцю присвяту, а твiр я вам вручу пiзнiше.
Княжна взяла, хвилюючись, неначе брала не аркушик, а немовля, що
тiльки-но прийшло у свiт, i прочитала. Щоки ©© поблiдли, губи тремтливо
стиснулися, немов вона збирала всю силу волi, щоб не вчинити чогось
такого, що недозволено в ©хньому колi, й стала читати вiрш удруге.
- Дайте менi ваше чоло, - сказала вона нарештi й поцiлувала поета
чистим поцiлунком, в якому була, проте, й прихована вiд iнших
пристрасть...
Поема була закiнчена в селi Андрi©вцi, по©хати куди умовив його Базiль,
i прочитати ©© Тарас змiг тiльки аж у кiнцi листопада, як повернувся до
Яготина. В Андрi©вцi ж одверто вперше йому зробили натяк на те, що вiл
повинен знатися з волом, а кiнь з конем. Базiль кривився тяжко, плювався,
лаяв усе на свiтi, проте сказав: "На бiса тобi, Тарасе, моя сестра!..
Знайди собi гарненьку та молоденьку, женись..." "Я не збираюся займатись
цим найближчi роки", - утiшив його Тарас, хоч сам не був упевнений в сво©х
словах.
Коли вони при©хали й попали якраз на чай чи на легку вечерю, де всi
були, окрiм княгинi, що занедужала, Тарас уперше виконав свою тяжку
обiцянку, яко©, власне, прямо i не давав: не пiдiйшов i не подав руки
княжнi Варварi, хоча вона схопилася на рiвнi ноги, як тiльки вiн з'явився
в дверях вiтальнi. Вклонився всiм i сiв за стiл на вiльне мiсце мiж
Базiлем i Танею. Варвара вмить зiв'яла, нахмурилася i не звела на нього
погляду, аж доки чай скiнчився i старшi вийшли. Правда, Капнiст, що саме в
них гостював, лишився.
На Базiля найшла весела хвиля (посилена недавно в шинку), i вiн, хоч як
це муляло сестрi Варварi, знов заходивсь варнякати та жартувати. I цього
разу всi камiнцi, хоч непомiтно, кидали в ©© город. Почав з молитви, яку
вона дала Тарасовi перед вiд'©здом з Яготина.
Хтось вжив за бесiдою це милозвучне слово, i князь Базiль не пропустив
нагоди:
- Бiдний Тарас Григорович,- зiтхнув печально.- Iншим дають у
путь-дорогу ковбаси, хлiб та шинку, йому ж - молитву... Спинимося, було,
обiдати; я наминаю, аж трiск iде, а вiн, сердешний, вийме напахчений
духами аркушик, пiднiме очi горi й проказу свою молитву... А може, ти,
Тарасе, лише дивився в аркушик, а сам молився: "Господи! Пошли менi смачне
стегно свиняче й кiльце кров'янки, бо я охляну, господи, й не зможу денно
й нiчно читати цю молитву"?
- Не слухайте його, панове, то вiн усе вигаду ,сказав Тарас, не
гнiваючись, бо сам любив дотепний жарт, - Молився я дино, щоб вiн не з'©в
усiх припасiв за одним присiдом уже на першiй станцi©.
- Е нi! - схопився княжич з мiсця. - Читав молитву_ _чи_ _не читав? -
спрямував довгий палець, мов пiстолет, у груди.
- То й що?
- Ось бачите! - зрадiв Базiль. - Молитвою Тарас три днi перебивався, а
на четвертий - не витримав i согрiшив со чаркою, со ковбасою i со
шинкаркою...
- Стривай! А де взялась шинкарка?
- ...I со борщем, який з усмiшкою нам подала шинкарка! - вточнив
Базiль.
Варвара, яка сидiла помiж Капнiстом i Рекордон, зiскочила, немов
дiвчисько, на диван, пройшла за спиною свого сусiда й побiгла геть.
- Василю, ти переборщив, - сказав Тарас докiрливо.
- Вона також не зна мiри...
- Це все ж, Базiлю, не виправдання, - мовив Капнiст. - речi, з яких
не слiд смiятися...
- Мене вони поставили в чортзна-яке становище, i я ж повинен
панькатися! - скипiв завжди веселий княжич.
Тарас вiдчув, що йдеться про ту розмову, яку з ним мав Базiль в
Андрi©вцi, й душа його взялася болем. Не так за себе, як за княжну
Варвару. Хотiв негайно, зараз же зробити щось для не©, пiдбадьорити ©© i
втiшити. Тяжкi часи для не© ще попереду. Видно, це квiточки, а ягiдки ще
не дозрiли...
- Чого, Григоровичу, похнюпив голову? - спитав Базiль.
- Я думаю.
- Про що? й-богу, я не хотiв, так вийшло...
- Давай покличемо твою сестру. Ти вибачишся. Я ж прочитаю свою нову
поему. Гаразд?
- Мене звiльни од вибачення i вiд поеми! - сказав Базiль. - Тим паче я
ще не був у мами.
- То ти ж пришли Варвару!
- Скажу дружинi. Швидше ©© послуха ться.
- Менi пора, - пiдвiвся й собi Капнiст, коли Базiль, кивнувши всiм,
пiшов з вiтальнi.
- Прошу, побудьте трохи, - спинив Тарас. - Я прочитаю зараз нову поему.
- О! Тут написану? - засяяли в Капнiста_ _очi_._
- Тут i в Андрi©вцi.
- Це та, присвячена княжнi Варварi?
Тарас кивнув. Дiстав з кишенi зошит i стрiвся раптом з поглядом
притихло© давно Глафiри. Ступив до не©.
- Побудьте й ви. Сьогоднi вам читатиму...
- Нам чи княжнi Варварi? - спитала гостро дiвчина.
- I вам. Поема ©й присвячена, але написана вона для всiх.
Ввiйшла княжна Варвара i мовчки сiла бiля Капнiста. Той щось спитав.
Вона похмуро вiдповiла.
Тарас наблизився до канделябра, де щойно лакей поставив високi свiжi
свiчi. I враз щось щемно й холодно йому стиснуло серце, як це було щоразу,
коли виносив на суд людський сво нове творiння. Передихнув, кивнув чомусь
Глафiрi й почав тремтливим вiд хвилювання голосом:
_Двенадцать приборов на круглом столе, _
_Двенадцать бокалов высоких стоят;_
_И час уж проходит,_
_Никто не приходит;_
_Должно быть, друзьями_
_Забыты они._
_Они не забыты,- в урочную пору,_
_Обет исполняя, друзья собрались,_
_И вечную памятъ пропели собором,_
_Отправили тризну - и все разошлись._
_Двенадцать их было; все молоды были,_
_Прекрасны и сильны; в прошедшем году_
_Наилучшего друга они схоронили..._
Як прочитав усю поему, згорнув рукопис i пiдiйшов нетвердим кроком до
княжни. Вона тихенько плакала...
- Прекрасно, сильно! - ступив Капнiст навперерiз. - Проте не все. В
окремих мiсцях розтягнуто, i рядки, подiбнi до вже колись написаного...
Тарас обминув одного з живих геро©в твору i зупинився перед Варварою.
- Це вам, - промовив глухо. - Ще до цього рукопису належить мiй
автопортрет, який вручу вам завтра.
I вийшов геть, не вислухавши ©© подяки.
...Зайшла зима. Холодна, снiжна, вiтряна. Тарас мав бiльше часу для
малювання, яке добряче був занехаяв за "Тризною" i справами, що в них усе
було непевне та ефемерне, як увi снi. Годинами сидiв з палiтрою i проганяв
думки про те, що вийде з "Варварiади", як сам назвав вза мини сво© з
княжною. Тепер вiн бiльше ©здив, вивчав усюди настро© простих людей i
панства, бо, як сказав би колись у Римi старий Катон, й наш Карфаген
повинен бути зруйнований... Княжна Варвара не полишила його у споко©, як
вiн ©©. Подарувала власне оповiдання-сповiдь, що звалось "Дiвчинка", i тим
його на кiлька днiв розхвилювала знову. Бiдна, нещасна жiнка, що вже
сто©ть на тiй трагiчнiй гранi, коли всуцiль попереду самотина, а за тобою
- пустка. Пропаща сила, зайва душа на свiтi... Страшно!..
Прощання ©хн , власне, вже почалося у тi години, коли вони вiдтворювали
на полотнi чужих дiтей. Вiн малював, вона, як мати, бавила базiленят.
Вдивляючись у ©хнi милi личка, в шовковi кучерi, в невинно-хитрi очi, в
яких було, здавалося, щось вiд княжни Варвари, Тарас ледь-ледь вгамовував
у грудях сум, що дужче й дужче його поймав, спливаючи терпким клубком до
горла. Боявся щось промовити чи попросити прибрати лiпшу позу, аби себе не
виказати i, може, навiть не розридатись. Власне, вiн не кохав княжни
Варвари... Це щось було святiше i значно вище того кохання, що викликала у
нього в серцi Ганна i що могла б, напевно, викликати Глафiра. Бiдна княжна
Варвара... Вiн чув ©© тужливу щиру душу, вiн мiг би поряд жити на
будь-яких умовах, не виключаючи й любовний статус, бо не була байдужою
йому як жiнка...
- Васю, сиди рiвнiше. Варю, тримай отак голiвку, - рахубилася з дiтьми
княжна. Потому поцiлувала хлопчика, поправила на грудях бант у дiвчинки...
Вся - доброта, вся - ласка!..
Тарасовi заслало слiзьми очi.
Щоб не помiтила того княжна i дiти, поклав палiтру, пензель i швидко
вийшов...
За кiлька днiв прощався зi ще одним красивим сном.
Надворi знялась така хурделиця, що вiн одразу ж пiсля снiданку залiз у
лiжко знову й переглядав журнали, якi, хоча й з запiзненням, одержували в
Яготинi. То тут, то там стрiчалися знайомi прiзвища, i вiн неначе бачив_
_©х в iпостасi - в трактирi десь, у театрi чи на залитих пiвнiчним сяйвом
нiчних мостах, якi так любить у Петербурзi вся артистична братiя... Пливли
думки. Поволi й сам випливав iз круговертi, яка його тримала тут, мов на
припонi... Гребiнка вже давненько у Петербурзi... Брюллов сидить з
палiтрою в однiй руцi й застиглим пензлем в другiй перед сво ю замученою
уже давно "Облогою" i дума про свiй невдалий - тепер уже колишнiй -
шлюб... З ним надломився великий Карл... А може, творчим людям найкраще
жити, як бог пошле, бурлаками, щоб воля ©хня не знала пут сiмейних? Як
ризику ш, то тiльки сам. Удача, слава самi знайдуть, з ким подiлитись
радiстю, а горе, сум чи злий талан осилиш сам. Злама шся - теж з легким
серцем, знаючи, що не завдав нiкому болю...
Вiтер свистiв та вив за вiкнами, й Тарас не зразу почув несмiливий,
примерзлий стук у дверi. Як одчинив, до хати ввалилось щось велике,
залiплене так щедро снiгом, що годi було вгадати, хто це.
- Добридень вам, - озвалося густим, охриплим голосом, який Тарас уже
десь чув.
Вiн зняв кожух iз подорожнього, струсив. Тим часом гiсть стягнув
закляклими руками шапку.
- Федiр?! - впiзнав Тарас слугу Платона Лукашевича, - Яким ти вiтром?
- Панським, - скривився той, зриваючи бурульки з вусiв. - Прямо iз
Березанi...
- На конях ©хав?
- Пiшки...
- Всi тридцять верст?!
- Я р-рано в-вийшов... - раптом почав тремтiти Федiр.
Тарас побiг в ©дальню, налив горiлки в келих (добре, що був учора
Фiшер[4] з сво©м запасом!) i влив, -у гостя рука не слухалася, - прибульцю
в рот. Той хекнув, весь стенувся, немов витрушуючи з грудей мороз, й лише
тодi полiз за пазуху й дiстав якусь цидулку.
- Вам пан прислав...
Тарас схопив той папiрець i прочитав, злякавшись, що там таке нагальне
дiло, в якому кожна мить на вагу життя чи смертi. "Брате! - писав Платон.
- Як зможеш, прибудь до мене. Маю листа зi Львова вiд Головацького. А ще -
вино токайське, яке менi привезли вчора з Ки ва. Платон".
- Це все? - спитав похмуро Федора.
- Нiчого бiльше не давали Платон Якимович...
- Скотина твiй Платон Якимович! - скипiв Тарас. - Скидай скорiше чоботи
й лягай у лiжко! - крикнув. - Погнать людину за тридцять верст
чортзна-чого... Скотина!.. Чого сто©ш? Негайно знiмай свою взувачку i - в
тепле лiжко!..
- Треба назад iти... - озвався сумно Федiр. - Наказано сьогоднi ж бути
вдома...
- В степу замерзнеш!
- Мушу. А то приб' . Вже краще...
- Я не пущу!
- Спасибi... Лiпше я вже пiду. Назад дорога довша.
Федiр став одягатися.
Тарас пiшов до кабiнету, вмочив перо i написав, роздрипуючи чорнило:
"Як можеш ти, козацький син, через якусь дурницю чинить таку жорстокiсть?!
В мороз, в завiю послати людину пiшки за тридцять верст! Оце любов до
ближнього? Оце козацька воля, яко© ти бажа ш для Укра©ни? Катюги всi ви,
змi©, що ссете кров з грудей свого народу! Ноги мо © не буде бiльше у
Березанi!"
Згорнув, тицьнув у руку Федоровi.
- На. Вiддаси сво му пановi, - сказав похмуро. - 3 богом!.. Стривай! Ти
©в сьогоднi?
- В корчмi, недавно... Може, не вiддавати пановi цей папiрець? - спитав
тривожно.
- Треба, - сказав Тарас. - Ми надто вже терплячi до цих свиней
годованих, ©х треба всiх!.. - махнув рукою.
- Добре... Здоровi будьте, батьку!
Пiшов у снiг, в хурделицю. А чи дiйде?..
Метався по кабiнету, й думки також металися, пекли нестерпно душу.
Хотiв пiти до князя, щоб попросити коней до Березанi, i не пiшов: одного
поля ягоди! Словами добрi, лагiднi, а як до дiла... Смiшно! Сво© пани, не
шляхта!.. Розвiсив губи, радий, що всi до нього приязнi, приймають, нiби
рiдного, ще й називають братом!.. Ось вiн, твiй "брат" Платон в натурi,
без машкари. Собачник, собача кров!..
На другий день ополуднi той самий Федiр знову прийшов до нього за
тридцять верст i мовчки подав шматок одiрваного сяк-так паперу. Цидула ця
була коротка й така вiдверта, що далi нiкуди: "У мене таких олухiв, як
той, що привiз тебе до мене, триста!"
- Ти зна ш, що написано на цiм паперi? - спитав Тарас у Федора.
- Менi того пан не казав.
- Що вiн вродзоний шляхтич, а я крiпак недавнiй i що таких, як брат
мiй, який привiз мене у жовтнi до Березанi, у нього триста душ.
- Дозвольте менi пiти,- сказав похмуро Федiр.
- Не змерз?
- Нi. Пан помазав оцтом бiля хвоста...
- Бив?!
- Лиш погладив. Якихось два десятки всипав, i то не сам!.. - всмiхнувся
криво Федiр.
Вiд гнiву дух перехопило. Безсилий був щось вдiяти, i це найбiльше
мучило.
- Листа звелiв не брати, - долинув хриплий голос.
- То йди... - промовив, стримуючи сльози. - Вибач, тебе пiдставив пiд
батоги.
- Йому що причина, а що нема!..
Як справився з осклiлим серцем, Федiр уже пiшов. Чорнiло тiльки
розталим снiгом, де вiн стояв...
Останнiй акт "Варварiади" розiграно було на рiвнi поганих драм. Капнiст
узяв на себе роль духiвника, довiрено© особи батька-матерi i виконавця
вироку, що за всiма ознаками був остаточний й оскарженню не пiдлягав.
Почав з княжни Варвари, а як добився успiху й скарав_ _©©_ _самотнiстю
на все життя, узявсь за iншу жертву.
Коляска вже була готова, коли ввiйшов до флiгеля i запропонував, а
може, просто оголосив:
- Ну що, Тарасе Григоровичу, засидiлись ви, мабуть, тут. По©хали до
Ковалiвки! Моя дружина скучила, та й про що погомонiти нам тет-а-тет...
- 3 речами чи без речей?
- Навiщо ж так! Нам треба поговорити. Без зайвих вух, не кваплячись...
- Ця прямота вам робить честь.
- Я ж офiцер, Тарасе, а не манiрна панночка.
- Там знають?
- Так.
- По©хали!
Як тiльки вихопилися з Яготина, Капнiст почав розмову;
- Я можу бути з вами цiлком одвертим?
- Дивно... Боюсь, що ви не зможете, - сказав Тарас, дратуючись. Аби
чогось не сталось, заметушилися, мов шершнi!..
- Ви розумний, Тарасе, добрий, i не хотiли б, аби сiмейству, яке вас
щиро любить i поважа , зробилось зле?..
- Я не замислив нiчого злого для Р пнiних.
- Бува зло приховане...
- Ви обiцяли бути цiлком одвертим.
Капнiст помовчав, глянув кра чком ока на спiврозмовника (сидiли поряд)
i запитав:
- Ви бачите, в якому станi княжна Варвара?
- В доброму, живому станi.
- Ви не шану те ©© нiтрохи?
- Люблю, як може брат любити свою сестру.
- Облиште цi химери! Княжна також менi про це спiвала. Ми ж не малi й
не з'©хали ще, слава богу, з розуму, аби повiрити в безглузду байку.
Братство таке, як правило, веде до шлюбу...
- Це не природно?
Капнiст промовчав. Потiм сказав iз притиском:
- Варвара роду княжого...
- А я - крiпак! - скипiв Тарас. - Iз цього й треба було почати.
- Ви не крiпак - художник, - мовив Капнiст спокiйно. - I все ж княжнi
Варварi...
- Потрiбен князь?
- Принаймнi...
- Даремно ви так сполошилися! Iз не© вийшла б гарна, розумна, добра
жiнка, та вся бiда у тому, що серед ваших княжичiв та усiляких iнших
панiв-псарiв нема ©й до пари жодного.
- Вважа те, що тiльки ви...- всмiхнувсь Капнiст.
- Нi, не вважаю! Менi ©© безмiрно жаль, та я нiчим не можу допомогти...
Я з крiпакiв, з народу, i мiсце мо мiж бiдних, простих людей. Варварi ж
зась. Для вас народ закритий, як i для нього жорстока ваша каста. У нас
дороги рiзнi, й вони зiйтися можуть лише в бою - лице в лице, у лавах,
повних зненавистi!..
Капнiст нiчого не вiдповiв.
- Даремно ©© козацький прадiд берiг батiг у шафi. Хто паном став,
напився з народу поту й кровi, тому нема шляху назад, мiж ним i нами
прiрва.
- В тобi кричить образа, - сказав Капнiст, вдоволений, що так успiшно
(i швидко!) виконав свою нелегку мiсiю.
- Нi, гнiв, - сказав Тарас. - Ви стямитеся, та буде пiзно!
- Згоден, що нас колись прирiжуть сво© ж селяни, - мовив на те Капнiст.
- А поки що прошу вас бiльше не повертатись у Яготин.
- Тепер все ясно. Дякую. Одне питання тiльки. Це воля князя чи i княжни
Варвари?
- Й княжни Варвари.
- Бiдна... - зiтхнув Тарас. - Не помогла, сердешнiй, i прадiдiвська
релiквiя...
Щоб не було пересудiв серед домашнiх, йому iще "дозволили" вернутися на
кiлька днiв, скiнчити портрет онукiв князя i копi© з його портрета.
Назовсiм по©хав вiн з Яготина на другiм тижнi уже нового року.
Княжна Варвара кинулася йому на шию i, плачучи, перехрестила йому чоло.
Тарас хотiв щось мовити ©й на прощання, але не змiг. Ховаючи налитi
слiзьми очi, метнувся геть з кiмнати.
Баскi буланi вже нетерпляче мiсили бiлий, дитинно чистий сiчневий снiг,
що пiд копитами ставав брудним, аж чорним...
Вже почало свiтати, а вiн лежав одягнений на лiжку в камерi й переживав
iще раз сумне прощання в Яготинi. Найбiльше йому тепер болiло, що за усiм
тамтешнiм побитом i жениханням, - коли так можна висловитися про ©хнi
складнi вза мини, - вiн призабув важливiше - неволю рiдних йому людей.
Звичайно, брав замовлення i малював портрети, проте не в повну силу. Може,
той задум був ще з самого свого початку бiльше, нiж легковажний i
нездiйсненний, але ж вiн був i спробувати його здiйснити - святий
обов'язок!.. Його п'янила воля, нове становище межи людьми, - чи пак,
панами, - i вiн пустився берега... Страшно тепер подумати, що з ним було
б, якби узяв княжну Варвару. Появ жону, як мовилося в старi часи... Вiд
того вiн не став би князем, та увiйшов би в ©© родину, в кола, в яких вiн
був лиш гостем. "Це хто такий?" - питали б люди, - чи пак, пани, - й
вiдповiдали б пошепки: "А-а, муж княжни Варвари..." - "Чого це вiн такий
похмурий?" - "Вiршi уже йому не пишуться..."
Всмiхнувся. Добре тепер тобi вигадувати, як там було б!.. Так добре, що
далi просто нiкуди. Лежиш собi, вiдпочива ш. Одне погано тiльки, що на
замку й за гратами i що тво прийдешн в чужих руках... Усе в руках
господнiх!.. Голос княжни Варвари? Мабуть, вона за ним печалиться, шука ,
як би вирвати його з жандармських лабетiв... Це щастя, що вiн один як
палець, що не страждають нинi його дружина, дiти!..
Фонтанкою промчав якийсь спiзнiлий (а може, раннiй надто) екiпаж, i
знову стало тихо. Як добре, що в людини пам'ять, що все прожите нами
належить нам i що до нього короткi руки навiть синьомундирих!.. Ось тут
його мордують (лише морально поки що), а вiн всю нiч гуля по рiднiй сво©й
землi, мов той козак-нетяга, й нiхто йому того не може заборонити. Йому
кують кайдани, а вiн ширя соколом над запорозьким безкра©м степом i
видивля крiзь чорну млу крiпаччини святую волю, чу пiснi свого народу ще
тих часiв, коли його не змусили зiйти з коня, вiддати гостру шаблю i
похилити голову... Допоки в нас пам'ять i душа, ми вiльнi навiть у
казематах, а без душi, без пам'ятi - раби й на вольнiй волi!..