Страница:
- не во©н!.. Треба... Коли б то вiн мiг знати, що треба, як, з якого боку
взятись за це святе i трудне дiло!..
- Гляньте, бiля Днiпра стовбичать два жандарми, - сказав гусар.
- Порома ждуть, напевно.
- Або когось... Собача служба!
- Вчора стояли теж, - озвався кучер. - Вперше за всю дорогу. - Й на
тому боцi тро .
- Напевно, хтось про©де важний, - глянув на тi ляльки синьомундирi й
собi Тарас.
- Сказали б нам... - пошкрiбся кучер пужалном у головi. - А так нiхто
нiчого...
Пором ще був посеред рiчки, коли Тарас з гусаром покинули поштовий вiз
i рушили до перевозу, де, крiм жандармiв, ждало ще кiлька душ мандрiвних,
пiдвода з сiном та пан з чималим виводком.
- Добридень вам! - гукнув Тарас.
Хто вiдповiв, а хто й не глянув.
Гусар дiстав тютюн та люльку i запалив. Попихкуючи собi димком,
дивився, як течiя несе корчi, колоди, якийсь селянський убогий скарб...
- Могуть! - озвався згодом.
- Велика рiка Вкра©ни, свiдок ©© падiнь i злетiв!.. - сказав Тарас.
Гусар помовчав трохи й озвався знову - вiршем, таки ж його, Тарасовим:
_Ой Днiпре мiй, Днiпре, широкий та дужий!_
_Багато ти, батьку, у море носив_
_Козацько© кровi..._
Хвилююче i дивно якось було почути сво© рядки з чужих, не знаних
вуст... А вiн, цей Днiпр широкий, ось тут котив могутнi води в далеке
Чорне море, i все довкруг здавалося таким дрiбним i немiчним...
Прийшов пором. Допоки його прив'язували, звiльняли й вкочували на нього
воза з сiном, вони, Тарас з гусаром, дивилися на швидкоплинну воду, на
береги, покритi туманом вiття в бростi. Коли ж зiйшли на дощану хитаву
твердь, помiтили, що й царськi стражi в синьому покинули пiщаний лiвий
берег.
- Чогось менi це, батьку, не до душi... - шепнув гусар Тарасовi. - Два
днi стояли, й на тобi!..
Тарас також стривожився. Згадав ураз, як придивлявся рудий станцiйний
наглядач до подорожньо©, як перепитував, чи вiн у Ки©в ©де... Зиркнув
кра чком ока - стоять собi... Щоправда, вдають, мов ©м до нього байдуже...
В одного з оком щось негаразд, iз ганджем око... Глянув i вiдвернувся...
- Зда ться, це, Григоровичу, по вашу душу, - тихо сказав гусар. - Чи
у вас у чемоданi щось небезпечне, цiкаве ©м?
Тарас знизав плечима:
- Рукописи, малюнки, одяг...
- "Послання" теж?
- I дещо гiрше...
- Може, зiпхнути в воду?
- Нi, нi! - жахнувся. - Нехай беруть...
Як уявив, що все написане у Переяславi та бiля нього пiд час хвороби
пiде на дно й нiколи потiм люди не прочитають отих його гарячих дум, аж
стало страшно. Що вiн без тих поем, без "Як умру...", "Трьох лiт"!..
Жандарми ©х збережуть як доказ його вини, крамольностi...
Серед Днiпра жандарм iз зизим оком ступив до нього i запитав:
- Шевченко Тарас Григорович?
- Так...
- Ось наказ про ваш арешт, - дiстав папiр.
- З яко© речi? Це чортзна-що! - обурився гусар для того, певно, щоб
випитати у них причину.
- Не знаю. Велено привести ©х до губернатора, - сказав жандарм.
- Навiщо такi врочистостi! Зайшов би й сам... - спромiгся Тарас на
посмiшку.
I тут жандарм ледь одхилив завiсу:
- Боюсь, що вам не скоро випаде ходить самому... Волков, вiзьми у пана
чемодан!
Жандарм зробив, що велено, i виструнчився, мов на парадi. Вiн, мабуть,
знав, що дiло тут серйозне, царське.
- Можна вас тет-а-тет? - спитав гусар жандарма, що не вiдходив уже вiд
них з Тарасом.
- Нi. Тут кажiть, - нахмурився.
- Хотiлося без зайвих вух...
- Не можна.
Гусар схилився йому до вуха i щось сказав, кивнувши на чемодан. Тарас
почув, що мова йде про вiршi та грубi грошi.
Жандарм зиркнув на Волкова, на пана з дiтьми й жiнкою i мовив з жалем:
- Пiзно...
Тарас дивився журно на воду, кручi берега, i жаль стискав йому до болю
серце. Пропало все!.. Без нього й те, що зроблено, зiйде нiнащо,
спиниться... Суботiв, Седнiв, Ки©в та всi мiста i села, де встиг збудити,
вивести людей смiливих на вiрний шлях, без нього осиротiють... За Братство
вiн i не журився, Братство, видать, i причиною його арешту. Мабуть, не
вiн один пiд ласкою синьомундирих. Якщо його тут ждали, то Костомаров i
всi пани студенти - за гратами, в руках жандармiв i губернатора. Цей
зизоокий зна , напевно, те, що знали тiльки братчики. Не скоро, каже,
випаде ходить самому... Отже, святi Кирило та Мефодiй не затулили Братства
сво©м покровом! Всу ...
Пором торкнувся берега, й хитнулись гори ки©вськi, хрести та банi
храмiв.
На нього справдi ждали ще три жандарми з возом.
- Аж два? - спитав один з них у зизоокого.
- Нi, той гусар не з ©хнiх.
- Прощайте, батьку! - крикнув йому Глафiрин родич, як вiз минув
заставу, i помахав рукою.
Тарас всмiхнувся гiрко: боярин ©де паном, iз пишним почтом; а де-то
князь?..
I конi йшли помалу, а так неждано швидко з'явилась брама й сiрий
печорський мур. Оглянувся на синю далеч неба, води, га©в, i сльози заслали
очi. Зцiпив щосили зуби. Мусить вiднинi бути дужим, твердим, як кремiнь.
Плачуть спiвцi, поети; во©ни не знають слiз!..
Ударили дзвiнкi куранти Лаври. Ще й ще... Спiзнився-таки! Вiнчання вже
почалось...
Схопився з лiжка. В камерi стояв свiтанок. Не розiбрав, яку пробило у
Петропавловцi. Не вiдав, чи спав хоч трохи, чи тiльки думав, згадував,
витав далеко звiдси, над Укра©ною. Так ясно нинi бачив сво життя, сво©
минулi труди та днi, що стiни цi, цi грати й окутi дверi були немовби
поганим сном... Тепер йому полегшало, тепер вiн був спокiйний,
умиротворений, бо твердо знав: жив чесно, по правдi жив! З дитячих
сирiтських лiт i до арешту на перевозi через Днiпро пронiс свою козацьку
душу чистою, не осквернив жадобою, нечесним вчинком, прагненням чинiв та
влади. Правда, було таке, що думав сiсти на вороного й вивести полки на
битву за волю краю рiдного i всiх, хто скнi в рабствi. Так, марив цим.
Проте не задля слави, не для чинiв. Хотiв одного - вирвати убогий люд з
неволi, повести тих до сонця, хто бачив тiльки землю у борознi!.. Не
сталося... Хто зна, чи у тому його провина... Може, вiн поспiшав, горiв
занадто, нетерпеливився?.. Спливала болем його душа, страждала
несправедливiстю, насиллям, злом, приниженням, що розлились iмперi ю,
немов чума, то як же мiг вiн ждати!..
У коридорi почулись кроки, гомiн, слова команди. Вертеп ожив,
прокинувся...
Зашарудiв, заклацав ключ у дверях... Летить орел довбати серце... Душу
не розiб' ш, не вип' ш з не© думки!..
...За десять днiв, уранцi, прийшли конвойнi, вийняли iз пiхов шаблi.
- Взяти усi пожитки!
- Нарештi... - радо зiтхнув Тарас.
Жандарми перезирнулися, i старший кинув з посмiшкою, в якiй сiрiла
зверхнiсть:
- Дивак - чому радi ...
- Набридло тут.
- Тут квiточки, там - ягiдки!.. Готовий? Марш!
Надворi було вже справжн лiто. Пiд муром, нiби злякано, тулилась
травка, листячко якогось зiлля... В небi пливли високi хмари, пiдсвiченi з
одного боку сонцем...
- Яке число сьогоднi? - спитав Тарас.
- Передостаннiй весняний день,- озвався той, що спереду.
- Тридцяте, отже, травня...
У глибинi пiдвалу стояв зимовий холод, i вiн зрадiв, як вийшли у
вестибюль.
На диво, його чекав сам Дубельт. Попов з Нордстремом були також.
Врочистi всi, в мундирах, при орденах.
Його поставили перед столом, де пiд портретом царя Миколи сидiв
начальник вiддiлу й перебирав якiсь папери. Конвой завмер за спиною, не
вклавши шабель.
Дубельт пiдвiвся важко. Зразу ж устали й слiдчi.
- Iменем його величностi! - врочисто мовив Дубельт. Узяв папiр i
прочитав: - "Шевченка опридiлити рядовим в Окремий Оренбурзький корпус, iз
правом вислуги, пiд найсуворiший нагляд, iз забороною писати i малювати, i
щоб вiд нього нi пiд яким виглядом не могло виходити обурливих i
пасквiльних творiв".
Тараса найдужче вразило оте "iз забороною писати i малювати". Бач, не
збрехав "друг велiй", таки в солдати...
- Хочете сказати щось? - спiдлоба глянув Дубельт.
- Спасибi. Гарний вирок. I сатана не вигадав би менi чогось
жорстокiшого!..
- Ведiть!
Його взяли пiд руки, затисли й вивели iз кабiнету.
Аж унизу, в пiдвалi, спинилися i вiдпустили.
- Фу ти, як налякав! - промовив старший. - Вирок тобi написаний самим
царем, блаженний!
У дворi вже стояв фургон, чекаючи на новоявленого солдата.
Тарас притьмом поглянув на вiкна камер i серед тих, хто вийшов хоч так
його провести, побачив першим Костомарова. Микола плакав. Сльози йому
стiкали по бородi й, немов росинки, зблискували на сонцi. Лiворуч стояв
Гулак, нахмурений i незворушний. Далi були обличчя Навроцького та_
_Бiлозерського, когось iще...
Всмiхнувшись, зняв капелюха i помахав.
Прибiг Попов. Вiддав пакет конвойному й, не глянувши на арештанта,
пiшов назад. Друг велiй!..
Коли сiдав, помiтив у дверях журне лице Сидоренка. Кивнув...
Його штовхнули грубо у глиб фургона, слiдом залiз один жандарм, за ним
упхався другий.
- Пiшов, пiшов!
Рвонули конi чвалом. Заторохтiли об брук колеса... Жаско, мов
барабанний солдатський дрiб...
[1] Пробачте, мiй дорогий _(фр.)._
[2] Геро©ня поеми "Слепая".
[3] Хранитель базарних вагiв i мiр.
[4] Домашнiй лiкар Р пнiних.
[5] До побачення, друже! _(Фр.)_
[6] Вид мурашок.
[7] Помiчник учителя.
[8] Тут - у значеннi "митець".
[9] Тобто млинових каменях.
[10] Контрактовий ярмарок у Ки вi.
[11] Iнститут шляхетних дiвчат.
[12] Гра слiв. Хутiр В. Забiли звався Кукурiкiвщиною.
взятись за це святе i трудне дiло!..
- Гляньте, бiля Днiпра стовбичать два жандарми, - сказав гусар.
- Порома ждуть, напевно.
- Або когось... Собача служба!
- Вчора стояли теж, - озвався кучер. - Вперше за всю дорогу. - Й на
тому боцi тро .
- Напевно, хтось про©де важний, - глянув на тi ляльки синьомундирi й
собi Тарас.
- Сказали б нам... - пошкрiбся кучер пужалном у головi. - А так нiхто
нiчого...
Пором ще був посеред рiчки, коли Тарас з гусаром покинули поштовий вiз
i рушили до перевозу, де, крiм жандармiв, ждало ще кiлька душ мандрiвних,
пiдвода з сiном та пан з чималим виводком.
- Добридень вам! - гукнув Тарас.
Хто вiдповiв, а хто й не глянув.
Гусар дiстав тютюн та люльку i запалив. Попихкуючи собi димком,
дивився, як течiя несе корчi, колоди, якийсь селянський убогий скарб...
- Могуть! - озвався згодом.
- Велика рiка Вкра©ни, свiдок ©© падiнь i злетiв!.. - сказав Тарас.
Гусар помовчав трохи й озвався знову - вiршем, таки ж його, Тарасовим:
_Ой Днiпре мiй, Днiпре, широкий та дужий!_
_Багато ти, батьку, у море носив_
_Козацько© кровi..._
Хвилююче i дивно якось було почути сво© рядки з чужих, не знаних
вуст... А вiн, цей Днiпр широкий, ось тут котив могутнi води в далеке
Чорне море, i все довкруг здавалося таким дрiбним i немiчним...
Прийшов пором. Допоки його прив'язували, звiльняли й вкочували на нього
воза з сiном, вони, Тарас з гусаром, дивилися на швидкоплинну воду, на
береги, покритi туманом вiття в бростi. Коли ж зiйшли на дощану хитаву
твердь, помiтили, що й царськi стражi в синьому покинули пiщаний лiвий
берег.
- Чогось менi це, батьку, не до душi... - шепнув гусар Тарасовi. - Два
днi стояли, й на тобi!..
Тарас також стривожився. Згадав ураз, як придивлявся рудий станцiйний
наглядач до подорожньо©, як перепитував, чи вiн у Ки©в ©де... Зиркнув
кра чком ока - стоять собi... Щоправда, вдають, мов ©м до нього байдуже...
В одного з оком щось негаразд, iз ганджем око... Глянув i вiдвернувся...
- Зда ться, це, Григоровичу, по вашу душу, - тихо сказав гусар. - Чи
у вас у чемоданi щось небезпечне, цiкаве ©м?
Тарас знизав плечима:
- Рукописи, малюнки, одяг...
- "Послання" теж?
- I дещо гiрше...
- Може, зiпхнути в воду?
- Нi, нi! - жахнувся. - Нехай беруть...
Як уявив, що все написане у Переяславi та бiля нього пiд час хвороби
пiде на дно й нiколи потiм люди не прочитають отих його гарячих дум, аж
стало страшно. Що вiн без тих поем, без "Як умру...", "Трьох лiт"!..
Жандарми ©х збережуть як доказ його вини, крамольностi...
Серед Днiпра жандарм iз зизим оком ступив до нього i запитав:
- Шевченко Тарас Григорович?
- Так...
- Ось наказ про ваш арешт, - дiстав папiр.
- З яко© речi? Це чортзна-що! - обурився гусар для того, певно, щоб
випитати у них причину.
- Не знаю. Велено привести ©х до губернатора, - сказав жандарм.
- Навiщо такi врочистостi! Зайшов би й сам... - спромiгся Тарас на
посмiшку.
I тут жандарм ледь одхилив завiсу:
- Боюсь, що вам не скоро випаде ходить самому... Волков, вiзьми у пана
чемодан!
Жандарм зробив, що велено, i виструнчився, мов на парадi. Вiн, мабуть,
знав, що дiло тут серйозне, царське.
- Можна вас тет-а-тет? - спитав гусар жандарма, що не вiдходив уже вiд
них з Тарасом.
- Нi. Тут кажiть, - нахмурився.
- Хотiлося без зайвих вух...
- Не можна.
Гусар схилився йому до вуха i щось сказав, кивнувши на чемодан. Тарас
почув, що мова йде про вiршi та грубi грошi.
Жандарм зиркнув на Волкова, на пана з дiтьми й жiнкою i мовив з жалем:
- Пiзно...
Тарас дивився журно на воду, кручi берега, i жаль стискав йому до болю
серце. Пропало все!.. Без нього й те, що зроблено, зiйде нiнащо,
спиниться... Суботiв, Седнiв, Ки©в та всi мiста i села, де встиг збудити,
вивести людей смiливих на вiрний шлях, без нього осиротiють... За Братство
вiн i не журився, Братство, видать, i причиною його арешту. Мабуть, не
вiн один пiд ласкою синьомундирих. Якщо його тут ждали, то Костомаров i
всi пани студенти - за гратами, в руках жандармiв i губернатора. Цей
зизоокий зна , напевно, те, що знали тiльки братчики. Не скоро, каже,
випаде ходить самому... Отже, святi Кирило та Мефодiй не затулили Братства
сво©м покровом! Всу ...
Пором торкнувся берега, й хитнулись гори ки©вськi, хрести та банi
храмiв.
На нього справдi ждали ще три жандарми з возом.
- Аж два? - спитав один з них у зизоокого.
- Нi, той гусар не з ©хнiх.
- Прощайте, батьку! - крикнув йому Глафiрин родич, як вiз минув
заставу, i помахав рукою.
Тарас всмiхнувся гiрко: боярин ©де паном, iз пишним почтом; а де-то
князь?..
I конi йшли помалу, а так неждано швидко з'явилась брама й сiрий
печорський мур. Оглянувся на синю далеч неба, води, га©в, i сльози заслали
очi. Зцiпив щосили зуби. Мусить вiднинi бути дужим, твердим, як кремiнь.
Плачуть спiвцi, поети; во©ни не знають слiз!..
Ударили дзвiнкi куранти Лаври. Ще й ще... Спiзнився-таки! Вiнчання вже
почалось...
Схопився з лiжка. В камерi стояв свiтанок. Не розiбрав, яку пробило у
Петропавловцi. Не вiдав, чи спав хоч трохи, чи тiльки думав, згадував,
витав далеко звiдси, над Укра©ною. Так ясно нинi бачив сво життя, сво©
минулi труди та днi, що стiни цi, цi грати й окутi дверi були немовби
поганим сном... Тепер йому полегшало, тепер вiн був спокiйний,
умиротворений, бо твердо знав: жив чесно, по правдi жив! З дитячих
сирiтських лiт i до арешту на перевозi через Днiпро пронiс свою козацьку
душу чистою, не осквернив жадобою, нечесним вчинком, прагненням чинiв та
влади. Правда, було таке, що думав сiсти на вороного й вивести полки на
битву за волю краю рiдного i всiх, хто скнi в рабствi. Так, марив цим.
Проте не задля слави, не для чинiв. Хотiв одного - вирвати убогий люд з
неволi, повести тих до сонця, хто бачив тiльки землю у борознi!.. Не
сталося... Хто зна, чи у тому його провина... Може, вiн поспiшав, горiв
занадто, нетерпеливився?.. Спливала болем його душа, страждала
несправедливiстю, насиллям, злом, приниженням, що розлились iмперi ю,
немов чума, то як же мiг вiн ждати!..
У коридорi почулись кроки, гомiн, слова команди. Вертеп ожив,
прокинувся...
Зашарудiв, заклацав ключ у дверях... Летить орел довбати серце... Душу
не розiб' ш, не вип' ш з не© думки!..
...За десять днiв, уранцi, прийшли конвойнi, вийняли iз пiхов шаблi.
- Взяти усi пожитки!
- Нарештi... - радо зiтхнув Тарас.
Жандарми перезирнулися, i старший кинув з посмiшкою, в якiй сiрiла
зверхнiсть:
- Дивак - чому радi ...
- Набридло тут.
- Тут квiточки, там - ягiдки!.. Готовий? Марш!
Надворi було вже справжн лiто. Пiд муром, нiби злякано, тулилась
травка, листячко якогось зiлля... В небi пливли високi хмари, пiдсвiченi з
одного боку сонцем...
- Яке число сьогоднi? - спитав Тарас.
- Передостаннiй весняний день,- озвався той, що спереду.
- Тридцяте, отже, травня...
У глибинi пiдвалу стояв зимовий холод, i вiн зрадiв, як вийшли у
вестибюль.
На диво, його чекав сам Дубельт. Попов з Нордстремом були також.
Врочистi всi, в мундирах, при орденах.
Його поставили перед столом, де пiд портретом царя Миколи сидiв
начальник вiддiлу й перебирав якiсь папери. Конвой завмер за спиною, не
вклавши шабель.
Дубельт пiдвiвся важко. Зразу ж устали й слiдчi.
- Iменем його величностi! - врочисто мовив Дубельт. Узяв папiр i
прочитав: - "Шевченка опридiлити рядовим в Окремий Оренбурзький корпус, iз
правом вислуги, пiд найсуворiший нагляд, iз забороною писати i малювати, i
щоб вiд нього нi пiд яким виглядом не могло виходити обурливих i
пасквiльних творiв".
Тараса найдужче вразило оте "iз забороною писати i малювати". Бач, не
збрехав "друг велiй", таки в солдати...
- Хочете сказати щось? - спiдлоба глянув Дубельт.
- Спасибi. Гарний вирок. I сатана не вигадав би менi чогось
жорстокiшого!..
- Ведiть!
Його взяли пiд руки, затисли й вивели iз кабiнету.
Аж унизу, в пiдвалi, спинилися i вiдпустили.
- Фу ти, як налякав! - промовив старший. - Вирок тобi написаний самим
царем, блаженний!
У дворi вже стояв фургон, чекаючи на новоявленого солдата.
Тарас притьмом поглянув на вiкна камер i серед тих, хто вийшов хоч так
його провести, побачив першим Костомарова. Микола плакав. Сльози йому
стiкали по бородi й, немов росинки, зблискували на сонцi. Лiворуч стояв
Гулак, нахмурений i незворушний. Далi були обличчя Навроцького та_
_Бiлозерського, когось iще...
Всмiхнувшись, зняв капелюха i помахав.
Прибiг Попов. Вiддав пакет конвойному й, не глянувши на арештанта,
пiшов назад. Друг велiй!..
Коли сiдав, помiтив у дверях журне лице Сидоренка. Кивнув...
Його штовхнули грубо у глиб фургона, слiдом залiз один жандарм, за ним
упхався другий.
- Пiшов, пiшов!
Рвонули конi чвалом. Заторохтiли об брук колеса... Жаско, мов
барабанний солдатський дрiб...
[1] Пробачте, мiй дорогий _(фр.)._
[2] Геро©ня поеми "Слепая".
[3] Хранитель базарних вагiв i мiр.
[4] Домашнiй лiкар Р пнiних.
[5] До побачення, друже! _(Фр.)_
[6] Вид мурашок.
[7] Помiчник учителя.
[8] Тут - у значеннi "митець".
[9] Тобто млинових каменях.
[10] Контрактовий ярмарок у Ки вi.
[11] Iнститут шляхетних дiвчат.
[12] Гра слiв. Хутiр В. Забiли звався Кукурiкiвщиною.