Страница:
Вiдпочивши, рушили далi по Жуковому розпорядку. Над вечором повернули
до Жука роз'©знi з вiсткою, що орда перейшла Iнгулець i розтаборилась по
тiм боцi. Жодна з висланих ватаг, як опiсля показалося, не вспiла догнати
орди.
Вже стемнiло, як козаки опинились над Iнгульцем. З того боку рiки
горiли густо татарськi огнi в таборi.
- Засвiтили нам добряги, i тепер певно не заблудимо, - говорили козаки,
- якi вони безпечнi.
Тепер Жук роздiлив сво вiйсько на три частi. Одна мала остатися при
ньому тут, де тепер стояла. Друга i третя мали об'©хати колесом татарський
табiр, перейти Iнгулець i на даний знак ракетою бiля Жука мали з двох
бокiв напасти на татарський табiр i вертатися на цей бiк рiки. Мали вийти
зараз по пiвночi, а до того часу спочивати.
Жук не спав нi трохи. Зараз по пiвночi роз'©хались. Жук пiдступив
потихеньку над сам берег рiки i тут спрямував сво© гармати на берег.
Виждали тут часок, поки висланi частини перейдуть рiчку. Тодi стали
стрiляти з гармати прямо на татарський обоз.
Кулi падали в саму середину i робили великi спустошення. Тепер замовкла
гармата, а у воздух стрiлила огненна ракета.
На той знак почувся могутнiй бойовий козацький клич. З обох бокiв
наскочили козаки на татарський табiр, i почалася страшна рукопашня.
Татари стямились i стали вiдбиватися щосили. Жук пустив другу ракету у
воздух. Зразу блиснув огник, посипались iскорки, поки не стрiлила вгору
огниста куля, тягнучи за собою огненний шнурок. Це був знак завертати.
Козаки завернули до рiчки i стали переправлятися. Татари пустилися за
ними, та Жук зачав знову стрiляти з гармат.
Татари зупинились в погонi, а до козацького обозу стали з'©здитися
козаки з обох бокiв. Показалося, що цi © ночi багато козакiв у рукопашному
бою полягло.
Тут вiдпочивали до рана. В татарському обозi усе затихло, та коли
розвиднiлось, татар вже на давньому мiсцi не було. Тепер можна було
бачити, що на тiм мiсцi вночi дiялось. Лежали цiлi купи трупiв. Було тут i
козацьких чимало. Цих зараз з пошаною козаки поховали.
Землю залягав туман, i не знати було, в котру сторону пiшли татари.
Треба було йти за слiдом.
- Зда ться, - каже Жук, - що нинi нашiй роботi кiнець. Орда, либонь,
пропала, що й чорт ©© не вiднайде.
Нараз стали усi наслухувати. Жук приклав вухо до землi:
- Якiсь гостi йдуть, готовтеся, братики.
Тупiт коней став щораз наближатися. Дудiння ставало щораз виразнiше.
Нараз повiяв вiтрець, i туман став розходитись. Козаки побачили перед
собою цiлу ватагу татар.
Без команди, без одного вистрiлу кинулися козаки на татар, окружили ©х
з усiх бокiв. Татари того не сподiвалися.
- Нiхто не смi втекти! - гукав Жук, рубаючи шаблею.
Татари хотiли перебитись, та якраз попали у той бiк, де стояли козацькi
вози. Тепер козаки наперли на них ззаду. Татари оборонялися завзято, та
лише тi, що були скраю. Середина збилась в одну купу. Настала страшенна
рiзня. Козаки рубали шаблями, били келепами та кололи списами. Усiх до
одного вибили.
- Цим разом чорт не вспiв ©м помогти.
- Я цього не розумiю, чого вони вiдстали вiд орди i попали нам в зуби.
- Це, бачиш, татарська штука. Так татарва слiди за собою замiта . Вони,
щоб змалити погоню, стають в одному мiсцi i тут роздiляються на чотири
гуртки. Кожний ма ©хати в iнший бiк. Кожна купа робить великi закрути, аж
поки знову на iнше мiсце не прийде, а тодi по слiдах нiчого не розбереш.
Ти пiдеш за одним слiдом та попадеш на слiд друго© купи. Тi, що на нас
наскочили, не сподiвалися того. Через мряку не побачили нас у свiй час, ну
i пропали. Тепер нiхто не розбере, де вони зiйдуться. Та нема чого нам
довго мiркувати. Наша дорога - на Iнгул.
Йдучи так усiм табором, натрапили справдi на мiсце, столочене копитами.
Коли ближче приглянулись, то слiди розходились на чотири сторони навхрест.
- Станьмо тут обозом. Нам треба конечно розслiдити, кудою пiшла головна
сила. Це перехрестя показу , що одна частина пiшла туди, де ми ©©
стрiнули. Ще нам треба прослiдити двi, а четверту, то ми певно знайдемо.
Оцей шлях показу на Днiпро. Що воно може бути? Хiба ж та часть орди
загадала вертатися у Крим?
- Сагайдачний! Бери двi чети i рушай за цим слiдом, - каже Жук до
Петра. - Не дай заскочитися; як ©х буде бiльша сила, то не зачiпай, аж на
переправi, там, може, ©х переможеш.
Петро зiбрав сво©х людей i пiшов за слiдом. Йому хотiлось справитися
так, щоб Чубово© редути не засоромити.
Вже було з полудня, як передня сторожа наскочила на невелику купу
татар,
- Цих можемо взяти, - говорив Петро, роздивившись. Вiн розпустив свою
ватагу великим колесом i став татар окружати. От трапилась нагода перший
раз показати себе.
Та показалося, що не всi татари були тут разом. Вже кинулись козаки на
цю ватагу зi списами, як десь, наче з-пiд землi, стали збiгатись з усiх
сторiн татари, що насiдали на козакiв густою лавою. Тодi i тi, що ©х
окружили, обернулися на них.
- До обозу, товаришi! - гукав Петро, рубаючи шаблею. Татари хотiли,
очевидно, заступити козакам дорогу до табору, а ©х була велика сила.
Козаки оборонялись завзято. Вони надiялися, що Жук пошле ©м пiдмогу.
- До купи, товаришi, не розбiгатися!
Так вiдбиваючись, стали козаки вiдступати. Петро боровся у послiднiй
лавi. Вiн не тратив надi©, що переб' ться. Аж ось задуркотiв у повiтрi
аркан, i Петро почув, як в тiй хвилi затягнула його петля за шию. Вiн впав
з коня. Опiсля його так здавило, що втратив пам'ять i не знав, що далi
робиться.
Коли прийшов до пам'ятi, побачив, що йому i другим товаришам пов'язали
сирiвцями руки. ©х посадили на конi, пов'язали ноги попiд животами i
помчали далi. Очевидно, що прямували до Днiпра. Як перебрались через
Iнгул, то вже стало смеркати. Згодом стали на нiчлiг. Козакiв познiмали з
коней i, пов'язавши ©м ноги, поклали рядком на землi. Порозпалювали огнi i
пустили коней пастися. Над козаками сторожив дужий татарин з довгим
списом.
- От ми в полон попали, - шепнув Сагайдачний до свого найближчого
товариша, -далебi, що краще б нам була смерть, нiж неволя.
Тим часом недобитки Петрово© ватаги прискакали до обозу Жука i
розповiли, що сталося.
- То все так бува , коли пiшлеш молоду голову, - говорив Жук з жалем. -
Шкода менi тiльки людей i цього Петра менi жаль, бо з нього могло щось
бути. Пiслати би на вируку, та чортзна, де вони тепер ? Певно, що татари
на нас ждати не будуть. Менi нiколи тут довше гаятися. Пропало.
Стало заноситися на дощ. На небi не було нi одно© зiрки. Петро лежав
горiлиць i думав над сво ю долею. Став стиха молитися. Товаришi
перешiптувалися мiж собою. м всiм задеревiли пов'язанi сирiвцями руки.
Марко, коли довiдався, що Петро пропав, мало з глузду не збився. Вiн
ломив руки i голосно плакав, мов мала дитина.
- Боже мiй, чого я пустив його самого, чому не пiшов з ним ураз?
- Говори, Климе, хай тво не гине, - говорив йому старий козак. - Те
саме було б сталося з тобою, що i без тебе. Були би ви оба пропали. Йому
так на долi було написано, а долi конем не об'©деш. Покинь дурне гадати.
Йому нинi, а тобi завтра. Така наша козацька доля. А вже то козаковi не
слiд плакати, мов дитинi, - тебе козацтво на смiх пiднiме.
Так уговорювали його козаки, та вiд цього йому нi раз не полегшало.
Йому розривало душу. А далi побiг до Жука.
- Батьку рiднесенький, позволь менi зiбрати охочих товаришiв та на
роз'©зд по©хати, може, ще доведеться побратима виручити з бiди.
- Я роз'©зд мушу пiслати, i то не один, але тобi, козаче, жодного вести
не дам. Ти помчав би за побратимом у самий Бахчисарай i загирив би i себе,
i других. Вже й так не можу вiджалувати, що одного жовтодзьоба необачно
пiслав. Ти як хочеш, то ©дь з котрим-небудь, але пiд рукою досвiдного
ватажка.
На те обiзвався козак, що з Петром ходив:
- Нi, батьку, вибачай, так на Петра казати не можна. Вiн вiв свою
ватагу умiло, по-козацьки, та цього, що сталося, вiн не завинив.
- Може, й так, але пропав сам, та й годi.
Марковi i того було досить, чого добився. Вiн побiг мiж козакiв i став
©х пiдмовляти до поспiху.
- Братики мо©, поспiшайте, рятуйте, повiк вам цього не забуду, може, ще
виручимо.
- Гада ш, що ми твого побратима менше любимо, як ти? Та ти знай, що з
великого поспiху користi не буде.
Вкiнцi Марко дiждався того, що роз'©зди згуртувались i по©хали. З одним
по©хав i Марко.
Вже було по пiвночi. Став покрапати теплий дощ. Пов'язанi бранцi лежали
на мокрiй землi i самi промокли до сорочки, ©х стало проймати дрожем, бо
не можна було ворухнутися.
Коли Петро передумував, яким би побитом ©м з петель визволитись, почув
бiля себе якийсь шелест, - хтось до нього пiдсовувався. Над ним замрiяла
чоловiча
постать у татарськiй кiнчастiй шапцi. Вона приблизилась до його вуха:
- Слухай, осавула, ти мене не пiзнала, а я тебе пiзнала зараз. Я Ахмет,
твiй вдячний Ахмет, я тебе визволю. Я тут тепер стою на сторожi при вас.
Вiн став обмацувати рукою, потiм перерiзав сирiвець ножем на руках i
ногах. Петровi задибенiли руки i ноги так, що не мiг ними ворухнути. Ахмет
шептав далi:
- Зараз втiкай! Там пасуться нашi конi, бери одного i втiкай, хай тебе
аллах береже!
- Спасибi тобi, добрий Ахмете. Дай менi ножа, хай i товаришiв визволю,
я сам без них не рушуся.
Ахмет надумався, що йому робити, а потiм вiддав Петровi ножа:
- Хай буде благословенне iм'я аллаха! Коли хочете втiкати усi, то
вiзьмiть i мене з собою, бо мене ждала би тут велика кара. Не вернути би
менi бiльше додому i не побачити мого улуса i мо©х дiток.
Петро повзав вiд одного козака до другого i розтинав сирiвцi. У декого
був свiй нiж, i робота йшла швидше. Петро поповз знову до Ахмета i шепнув:
- Веди нас до коней.
Пiшли козаки за Петром, держачись один одного. Петра вiв за руку Ахмет.
Татарськi конi паслися на припонах при коликах, повбиваних у землю, ©х
пильнували вартовi татари, що куняли, опершись на списи або сидячи на
землi.
Петро каже до товаришiв:
- Поперед усього з вартовими справитись. Пiдповзти i задушити руками,
щоб жоден не крикнув.
Так воно i сталося. Сторожi падали на землю один за одним.
Тепер розбiглися козаки мiж коней. Кожний вiдв'язував коня, сiдав на
хребет без сiдла, без узденицi. Ахмет держався Петра. Цiла валка козакiв
ви©хала непомiтно з татарського обозу. Та куди ©хати, в який бiк, нiхто не
знав. Нiч була темна, нi одно© зорi. Петро пита Ахмета:
- З котрого боку Днiпро?
- Ось з цього.
- Добре, так нам на Iнгул туди дорога. За мною, хлоп'ята! - Кермуючи
руками коней за гриву i пiдганяючи ногами, вони рушили скоком на Iнгул. -
Товаришi, знайте, що цей татарин - то наш спаситель. Коли б мiж нами був
хто з чубiвських козакiв, то, певно, нагадав би собi його. Це той самий,
якого я не дав убити i коня подарував. Бачите, що i бусурмен вмi
вiддячитись.
Тепер почули козаки за собою в татарськiм обозi галас. Татари
прокинулись зi сну вiд тупоту коней. Здавалося ©м, що це, певно, козацький
набiг. Про те, щоб бранцi повтiкали, вони й не думали. Аж згодом, як
надворi стало свiтати, побачили подушених вартових, не стало коней, не
було i бранцiв. Та козаки були вже далеко. Вони, прочуваючи, що буде
погоня, втiкали щосили. До того ще ©х мучив голод i спрага, бо вже стiльки
часу не подав ©м нiхто куска хлiба, нi каплi води. Коли б ©х татари
здогнали, не мали чим боронитися. м лишалася тiльки швидка втеча.
- Хлопцi! Ось Iнгулець! - гукали тi, що були напередi.
Козаки кинулись прожогом у воду i перейшли на другий берег. Вони якраз
попали на старе побо вище з-перед учора, на татарський обоз. Лежало тут
чимало татарських та кiнських трупiв враз iз сiдлами.
- Хлопцi, - говорив Сагайдачний, - хапайте для себе сiдла та узденицi,
хапайте зброю, яка попаде в руку, нам треба втiкати далi.
- А пошукаймо теж при трупах якого сухаря або в'яло© конятини, -
говорили другi, - бо голодом заморимось.
Цiла сотня, мов тiчня голодних вовкiв, кинулася на побо вищi шукати за
тою марною поживою. Видирали собi з рук погану вонючу конятину або кусок
паляницi чи сухаря. Петро надiв на голову татарську кiнчасту шапку, добув
собi шаблю i кинджал. Вiн побачив, що голоднi козаки, заспокоюючи голод
окрушками сухарiв та пряженою пiд сiдлом кобилятиною, забули про божий
свiт, про небезпеку. Коли б так тепер наскочила на них яка татарська чета,
то забрала би ©х усiх, мов зимою куропатви з-пiд копицi. Вiн став гукати:
- Досить того! Сiдлати швидше коней, бо татар поки що не видно, а до
наших ще дуже далеко.
Деякi послухали, а iншим було це байдуже. Вони нишпорили по побо вищi,
перешукуючи трупiв за ©жею i добичею.
- А ви, диявольськi сини! Гада ш, що просити буду? Хочеш знову у петлю
попасти? - Петро ганявся по побо вищi i не жалiв руки. Деякi озвiрились i
кинулись на Петра.
- А ти звiдкiля приходиш нам приказувати?
Та Петро не був страшкiв син. Першого скраю так почастував ки м по
руцi, що аж шабля йому з руки випала.
- Ти, собачий сину! На твого ватажка, що тебе з путiв освободив, ти
шаблю пiдносиш?
Другi схаменулися i пiшли врозтiч, бо таки кiлька до нього з шаблями
присiкалося, а Петро гнав за ними та перiщив по спинi:
- Ось тобi бунт, гiльтаю!
Тим, що на це дивилися, стало дивно. Один чоловiк з ломакою в руцi
гонив перед себе гурток як так узбро них козакiв, мов череду баранiв.
- На конi!
Всi мовчки повсiдались.
- Ставай чвiрками! Перша чвiрка, як передня сторожа, руш!
Приказ був як слiд виконаний. Петро з Ахметом ©хали позаду.
- В тiм Сагайдачнiм хiба нечистий сидить, - говорили мiж собою старшi
козаки, - ти бачив, як його всi слухаються, начеб кошового, а могли його
на шаблях рознести.
- З нього таки кошовий вийде, то неабихто.
Так гуторили помiж собою, поспiшаючи. Аж надбiг козак з передньо© чети
i до Петра:
- Проти нас йде якась чета.
Тодi Петро ви©хав перед сотню i скомандував:
- В лаву! Ти вертай до сво©х. Дати менi зараз знати, хто йде проти нас.
Тим часом спереду почувся великий крик. Видно було, як козаки пiдкидали
шапки вгору i вигукували:
- То нашi, нуте тепер скоком!
То справдi була одна з тих чет, котрi отаман послав на роз'©зди. Коли
зiйшлися разом, повiтанню кiнця не було. На Ахмета дивилися бiсом, поки
Сагайдачний не пояснив усiм, яка дяка тому татариновi належиться. Вiн
перший остерiг козакiв, ще минулого року, що орда збира ться на Укра©ну.
Усi разом рушили до козацького обозу Жука, що чекав на поворот
роз'©здiв. Вiн дуже втiшався, що Петровi повелося освободитись.
Роз'©зди верталися один за одним. Вернувся i Жмайло. Козаки зараз на
першiм словi сказали йому, що Петро вернувся цiлий i здоровий. Радостi не
було кiнця. Марко трохи не задушив Петра, обiймаючи. З тих роз'©здiв була
така користь, що можна було вiдгадати, куди пiшла головна татарська сила.
Отаман Жук не був з того радий. Коли б тим шляхом пiшла орда, то ©© не
спинить пiти на Укра©ну, а Чепiль не буде мати спроможностi з нею
стрiнутися.
Треба було щось на те порадити, над чим клопотав собi голову отаман.
Не могло бути про це мови, щоби Чепiль зi свого мiсця мiг так швидко
рушитись, бо у нього мало було кiнноти, а багато таборових тяжких возiв.
- Нiчого не поможемо. Або здобути, або вдома не бути. Треба татарвi за
всяку цiну дорогу заступити.
Забрав Жук iз собою усiх кiнних козакiв, легкi гармати i, колуючи
здалека, помчав на пiвнiч. Табiр мав поступати за ордою.
Жук ©хав зразу правим берегом Iнгульця вгору. Поспiшав щосили, поки не
зайшов на бажане мiсце. Треба було спочити i людям, i коням, бо однi i
другi таким поспiшним маршем дуже знемоглися.
По вiдпочинку завернув Жук з цiлою силою на захiд. хали цiлу нiч. Над
раном стрiнулися з першим татарським загоном.
Козаки вдарили на нього i розбили. Решта вспiла втекти до головно© орди
i тут звiстила, що вiд пiвночi сто©ть велика козацька сила, яко© не можна
переломити. Вслiд за ордою пiшов Жук.
- Ма мо цим разом щастя, - говорив отаман, - коли б татари були
змiркували нашу силу, нi один з нас не вийшов би живий, нас роздавили б.
Тепер вони попали в матню, бо мусять наткнутися на Чепеля, а вiн ©м вже
всипле бобу та гороху.
Отаман прислав приказ до табору, щоби йшли прямо на Iнгул, а там
розставили вози так, щоб татарвi заперти дорогу, коли б хотiла завернути
назад, звiдки прийшла.
Вже було геть з полудня, як над Iнгулом почулись гармати.
- Чу те? Це вже Чепiль говорить. Ну же, хлоп'ята, поспiшаймо.
Гармати ревiли щораз густiше. Жук наближався i наступав татарам на
п'яти. Вже було чути рушничнi стрiли. Татари наскочили на Чепеля i
пiзнали, що попали в матню. Треба було перебитися. Перша лава пiхотинцiв
вступилася i схоронилася до табору. Тепер татари наткнулися на табiр iз
возiв, пов'язаних ланцюгами. На возах стояли гармати, а помiж возами були
розставленi пiхотинцi з рушницями. Татари гинули цiлими лавами. Завернули
назад, та тут теж табiр iз возiв Жука, i тут гармата та рушниця. Не було
для них вороття. Одиницi розбiглися на пiвнiч i пiвдень. Вiд пiвночi стояв
Жук з сво ю кiннотою. Вони вдарили на Жука з розгоном чоловiка, що попав у
розпуку, або зраненого звiра. Вони скаженiли. Петро стояв зi сво ю четою у
найнебезпечнiшому мiсцi. Пiд ним вбито коня списом, i вiн впав на землю.
Заки змiг з-пiд коня видобутися, татарва перелетiла через нього, мов
вихор. Кiнь вдарив його копитами по головi, i вiн втратив пам'ять.
Надвечiр було вже по всьому. Татар розбито. Невеличкi чети, що уцiлiли,
пропали в степу. Козаки вiднесли повну побiду. Отаман Жук з Чепiлем
обнялися.
- Нiчого нам гаятись, - каже Жук, - переночу мо тут, похова мо наших
лицарiв i зараз треба нам вертати додому. Хтозна, що там дi ться? Може,
якраз татарва пiдступила пiд Сiч та руйну ©©. Тепер, хлопцi, порахуйте
себе по сотнях, кого нема? Побачимо, чи великi втрати ма мо.
Втрати були справдi дiймаючi. Не було нi Петра, нi Марка.
- Марка Жмайла бачив я на побо вищi, - каже один козак, - вiн там
свiтить вiхтем трави i побратима шука .
- Годi нам, хлопцi, гаятись. Свiтiть смолоскипи i перешукайте та
позбирайте ранених товаришiв. Грiх ©х так, безпомiчних, оставляти.
Загорiлись смолоскипи i, мов блуднi огники, розбрелись по побо вищi.
Тут натрапили на Марка. Вiн вже вiднайшов Петра з розбитою, скривавленою
головою, без пам'ятi, без руху. Марко подобав на божевiльного. Заходився
коло побратима, та не знав, яку раду йому дати.
Козаки поклали напiвмертвого Петра на кобеняк i обережно понесли в
табiр. З нього текла кров. За ним йшов Марко, мов сновида, не знаючи
гаразд, що з ним робиться. В таборi взялись його рятувати. З тяжкою бiдою
спинили кров i пов'язали рану. Петро слабо дихав. Показалося, що в нього
було ще зламане ребро.
- Багато кровi втратив, - каже козак, що коло нього заходився. - Треба
дуже з ним няньчиться, щоб з того видужав.
- Я його вiзьму до себе на хутiр, - каже Чепiль, - у мене жiноцтво,
то його вiдгодують. Менi тепер нiзачим на Сiч ©хати, бо треба з весною
поле обробити.
Зда ться, що орда по такiй прочуханцi цього разу сидiтиме тихо. Оцим
Сагайдачним то я буду пiклуватись, мов рiдним сином.
А на те каже Марко:
- Так вiзьмiть i мене, пане сотнику, на свiй хутiр, я без побратима
жити не можу, i буду його доглядати краще всiх.
- Ти верта ш на Сiч, - каже Жук, - тобi нема вiд старшини дозволу на
хуторi жити. Не тобi з недужим возитися. Там такi, що краще про нього
подбають.
Нiчого було робити, бо непослуху сiчова старшина не стерпiла б.
По побо вищi ро©лося вiд смолоскипiв. Збирали ранених, заносили в табiр
i тут ©х перев'язували знахарi. Вистелили вози сухою степовою травою, i
тут ©х складали.
Для полеглих викопали могильники велику яму i сюди поскладали ©х
обережно, мов рiдних дiток. Понакривали козацькi очi i присипали землею.
Кожний товариш кинув свою грудку. Чепiль вiдчитав молитву. Хвиля була дуже
поважна. Не одна гаряча козацька сльоза поплила по суворому, степовим
вiтром осмаленому лицi за добрим товаришем або й побратимом.
Рано рушили походом прямо на Сiч. Поки ©хали разом з Чепелем, Марко,
сумний мов осiння хмара, сидiв на возi бiля Петра, пiддержував рукою його
бiдну безталанну голову i не вiдвертав вiд нього очей.
Та прийшла хвиля розлуки. Чепiль вiдлучився вiд сiчовикiв i подався з
сво©ми козаками до свого хутора.
Марко цiлував Петра в блiдi уста, перехрестив його i заплакав, мов
рiдна мати.
Опiсля сiв на коня i почвалав за сво©ми. Його серце мов клiщами
стискало. Чи побачить його коли ще на цiм свiтi? Вiн за дно оглядався за
ватагою Чепеля, поки вона не зникла йому з очей в широкому степу...
III
Чепелева ватага мусила ©хати поволi, бо везла багато ранених. Петра
цiлу дорогу заливали водою, рознiмаючи йому зуби ложкою.
При©хали на хутiр аж третього дня з полудня. Як ватага наблизилася,
настав у цiлому селi великий рух. Усе село вийшло назустрiч. Питання
перехрещувалися. Не одна мати заплакала за сином, не однiй дiвчинi
защемiло серце за милим, за братом, а старi батьки та сивi дiди лише
хрестилися та головами хитали. Вони вже привикли до того, бо не одну
втрату доводилось ©м на сво му життi переболiти. Така вже козацька доля,
що не зна ш нi дня, нi години, коли треба все покинути та передчасно
покласти буйну козацьку голову в сиру могилу.
А тi, що стрiчали живих та здорових, радiли i повiтанням не було кiнця.
Ранених порозвозили по хатах. Петра повезли до сотникового хутора.
Сотник звiтався з жiнкою та дочкою Марусею. Вона обняла батька за шию i
сердечно радiла, що любий батенько вернув з походу живий та здоровий.
- Годi-бо, моя зозулько, бо ще мене задушиш. Татари не вбили, а ти менi
сво©ми пестощами вiку вкоротиш. От ти краще подбай про цього бiдного
раненого та поклич сюди негайно пасiчника, старого Ониська, щоб йому рану
перев'язав.
- А хто це такий, тату?
- От цiкава! Козак, та й годi, а до того ще самий славний, а тепер наш
гiсть. Я гадаю, що мiж вами швидше вилежиться з рани, як на Сiчi. Ти,
Марусю, перенесешся з сво © кiмнатки у свiтлицю, а ми там покладемо
недужого. Йому треба великого супокою.
- Коли б хоч не вмер, - каже налякана Маруся. - Менi б було дуже його
жаль.
- Коли досi не вмер, то, може, й подужа , а це все в божiй руцi.
Прийшов з пасiки Онисько, старий дiдок, з лисою головою, босий, лише в
штанах, сподом мотузками пiдв'язаних, i в сорочцi. Вiн уходив на цiлу
околицю за доброго знахара. Славно вiн знав складати поламанi костi i
лiчив усякi недуги зiллям.
Онисько оглянув хворого, казав його обережно покласти на кобеняк i так
його понесли у Марусину свiтличку. Петро лежав, мов неживий, з заплющеними
очима. Лице було блiде, мов полотно. Як його несли, то Маруся пiддержувала
руками його голову.
Поклали його на Марусину постелю. Онисько казав принести тепло© води,
роздягнув його i став розвивати рани. Крiм рани на головi, було ще одне
ребро зломане i кiлька великих синцiв на тiлi.
Онисько понаганяв усiх з хати, щоб йому не заважали, i довго порався
бiля недужого.
Увесь той час ждала Маруся пiд дверима, поки Онисько не вийшов.
- А що, дiдусю, чи подужа вiн?
- Дасть Бог що подужа . Кiсть не рушено, лише що живчик прорвало, то
через це багато кровi втратив.
- Дiдусю, вилiкуйте його, прошу, а коли вiн подужа , то, далебi, вашiй
Настi мо© золотi сережки подарую, от зараз забожуся, а для вас то гарного
гостинця у батенька випрошу ©й-богу! Лише не дайте йому вмерти, бо менi
цього козака дуже жаль.
- Еге ж, Марусенько, кого жалувати, бо справдi хлопець мов тканий,
для тебе якраз пiд пару. - Старий моргнув оком i погладив Марусю по
голiвцi
- й-бо, дiдусю, ви зараз таке вигаду те, ще хто почу та що подума ?
- Но-но, вже нiчого не скажу, але я тебе, Марусенько моя, беру за
слово, i сережки вже так мовби були в руках мо © Настi. А тепер,
серденько, принеси менi кухоль теплого молока та й поможи менi недужого
напо©ти.
Марусi не треба було цього двiчi казати. Побiгла миттю до пекарнi i
прийшла з молоком. Онисько взяв у руку кухлик i приткав до губи.
- Ех, Марусенько, так гаряче не можна до нього вiдразу пiдходити. -
Онисько моргнув знову: - Треба перш прохолодити. Таким гарячим ми би йому
рота попарили, i треба би знову лiкувати. - Так балакав старий, продуваючи
молоко та повертаючи кухликом у руцi. - Тепер ходiмо.
Ввiйшли всередину. Петро лежав на постелi горiлиць i слабо дихав. Через
вiдчинене вiкно весняне сонце пускало сюди сво© яснi променi й освiчувало
усю стать недужого. Петро начеб спав. У Марусi билось серце, коли сюди
ввiйшла, мов у пiймано© пташки. Петро видався ©й гарним, мов янголятко.
Онисько прикликав Марусю рукою ближче, пiдвiв голову Петра i казав
дiвчинi напувати його молоком. У не© дрижали руки, i трохи вилилося на
вiдкритi Петровi груди.
Вiн здригнувся i глибоко вiдiтхнув. Дiвчина стала ще бiльше дрижати.
- Нi, так не буде, - каже Онисько, - ти держи його голову, а я сам
напою. Йому треба буде, либонь, ще i зубiв розвести.
Приставив кухлик до рота. Петро зразу проковтнув раз, а вiдтак став
проликати. Його лице начеб оживилося, начеб порожевiло вiд сходячого
сонця.
Маруся держала руку пiд головою, яка ще не висохла вiд недавнього
миття. Чорний козацький чуб лежав на бiлiй подушцi, наче гадюка.
Опiсля Петро вiдiтхнув ще раз глибоко i вiдкрив очi. Перший його погляд
впав на Марусю, та вiн зараз заплющив очi.
- От бачиш, моя голубко, яка твоя рученька чудотворна, коби здорова
була. Я його i горiвкою заливав, i це, i те, та й нiчого не вдiяв, а ти
лиш ручку приложила, а козак зараз ожив. Ну, ну, Настя матиме сережки, але
ти менi помагай, ти тут бiльше вдi ш, як я.
Маруся стояла, мов на вуглях. Почервонiла уся, мов рожа. По тiлi
проходила якась люба дрож, ©й так було весело на серденьку, як ще нiколи.
- Тепер вiн спить направду. Заглядай до нього, а коли б було чого
треба, то поклич мене.
Онисько вийшов, а Маруся осталась сама. Не могла з Петра очей звести.
Дивилася, мов в образок. Числила його вiддих i хотiла б тут якнайдовше
остатись.
Аж дiвчина Горпина, ©© подруга i повiрниця, вiдчинила легенько дверi i
вивела Марусю з задуми. Горпина, побачивши Петра, трохи руками не
сплеснула:
- Матiнко рiдна! Який вiн гарний, цей козак!
- Тихше, Горпино, вiн спить, не можна його будити.
- А який вiн, бiдний, немiчний, коли б хоч не вмер.
- Не дай боже! Дiд Онисько казав, що видужа . Вiн лиш багато кровi
до Жука роз'©знi з вiсткою, що орда перейшла Iнгулець i розтаборилась по
тiм боцi. Жодна з висланих ватаг, як опiсля показалося, не вспiла догнати
орди.
Вже стемнiло, як козаки опинились над Iнгульцем. З того боку рiки
горiли густо татарськi огнi в таборi.
- Засвiтили нам добряги, i тепер певно не заблудимо, - говорили козаки,
- якi вони безпечнi.
Тепер Жук роздiлив сво вiйсько на три частi. Одна мала остатися при
ньому тут, де тепер стояла. Друга i третя мали об'©хати колесом татарський
табiр, перейти Iнгулець i на даний знак ракетою бiля Жука мали з двох
бокiв напасти на татарський табiр i вертатися на цей бiк рiки. Мали вийти
зараз по пiвночi, а до того часу спочивати.
Жук не спав нi трохи. Зараз по пiвночi роз'©хались. Жук пiдступив
потихеньку над сам берег рiки i тут спрямував сво© гармати на берег.
Виждали тут часок, поки висланi частини перейдуть рiчку. Тодi стали
стрiляти з гармати прямо на татарський обоз.
Кулi падали в саму середину i робили великi спустошення. Тепер замовкла
гармата, а у воздух стрiлила огненна ракета.
На той знак почувся могутнiй бойовий козацький клич. З обох бокiв
наскочили козаки на татарський табiр, i почалася страшна рукопашня.
Татари стямились i стали вiдбиватися щосили. Жук пустив другу ракету у
воздух. Зразу блиснув огник, посипались iскорки, поки не стрiлила вгору
огниста куля, тягнучи за собою огненний шнурок. Це був знак завертати.
Козаки завернули до рiчки i стали переправлятися. Татари пустилися за
ними, та Жук зачав знову стрiляти з гармат.
Татари зупинились в погонi, а до козацького обозу стали з'©здитися
козаки з обох бокiв. Показалося, що цi © ночi багато козакiв у рукопашному
бою полягло.
Тут вiдпочивали до рана. В татарському обозi усе затихло, та коли
розвиднiлось, татар вже на давньому мiсцi не було. Тепер можна було
бачити, що на тiм мiсцi вночi дiялось. Лежали цiлi купи трупiв. Було тут i
козацьких чимало. Цих зараз з пошаною козаки поховали.
Землю залягав туман, i не знати було, в котру сторону пiшли татари.
Треба було йти за слiдом.
- Зда ться, - каже Жук, - що нинi нашiй роботi кiнець. Орда, либонь,
пропала, що й чорт ©© не вiднайде.
Нараз стали усi наслухувати. Жук приклав вухо до землi:
- Якiсь гостi йдуть, готовтеся, братики.
Тупiт коней став щораз наближатися. Дудiння ставало щораз виразнiше.
Нараз повiяв вiтрець, i туман став розходитись. Козаки побачили перед
собою цiлу ватагу татар.
Без команди, без одного вистрiлу кинулися козаки на татар, окружили ©х
з усiх бокiв. Татари того не сподiвалися.
- Нiхто не смi втекти! - гукав Жук, рубаючи шаблею.
Татари хотiли перебитись, та якраз попали у той бiк, де стояли козацькi
вози. Тепер козаки наперли на них ззаду. Татари оборонялися завзято, та
лише тi, що були скраю. Середина збилась в одну купу. Настала страшенна
рiзня. Козаки рубали шаблями, били келепами та кололи списами. Усiх до
одного вибили.
- Цим разом чорт не вспiв ©м помогти.
- Я цього не розумiю, чого вони вiдстали вiд орди i попали нам в зуби.
- Це, бачиш, татарська штука. Так татарва слiди за собою замiта . Вони,
щоб змалити погоню, стають в одному мiсцi i тут роздiляються на чотири
гуртки. Кожний ма ©хати в iнший бiк. Кожна купа робить великi закрути, аж
поки знову на iнше мiсце не прийде, а тодi по слiдах нiчого не розбереш.
Ти пiдеш за одним слiдом та попадеш на слiд друго© купи. Тi, що на нас
наскочили, не сподiвалися того. Через мряку не побачили нас у свiй час, ну
i пропали. Тепер нiхто не розбере, де вони зiйдуться. Та нема чого нам
довго мiркувати. Наша дорога - на Iнгул.
Йдучи так усiм табором, натрапили справдi на мiсце, столочене копитами.
Коли ближче приглянулись, то слiди розходились на чотири сторони навхрест.
- Станьмо тут обозом. Нам треба конечно розслiдити, кудою пiшла головна
сила. Це перехрестя показу , що одна частина пiшла туди, де ми ©©
стрiнули. Ще нам треба прослiдити двi, а четверту, то ми певно знайдемо.
Оцей шлях показу на Днiпро. Що воно може бути? Хiба ж та часть орди
загадала вертатися у Крим?
- Сагайдачний! Бери двi чети i рушай за цим слiдом, - каже Жук до
Петра. - Не дай заскочитися; як ©х буде бiльша сила, то не зачiпай, аж на
переправi, там, може, ©х переможеш.
Петро зiбрав сво©х людей i пiшов за слiдом. Йому хотiлось справитися
так, щоб Чубово© редути не засоромити.
Вже було з полудня, як передня сторожа наскочила на невелику купу
татар,
- Цих можемо взяти, - говорив Петро, роздивившись. Вiн розпустив свою
ватагу великим колесом i став татар окружати. От трапилась нагода перший
раз показати себе.
Та показалося, що не всi татари були тут разом. Вже кинулись козаки на
цю ватагу зi списами, як десь, наче з-пiд землi, стали збiгатись з усiх
сторiн татари, що насiдали на козакiв густою лавою. Тодi i тi, що ©х
окружили, обернулися на них.
- До обозу, товаришi! - гукав Петро, рубаючи шаблею. Татари хотiли,
очевидно, заступити козакам дорогу до табору, а ©х була велика сила.
Козаки оборонялись завзято. Вони надiялися, що Жук пошле ©м пiдмогу.
- До купи, товаришi, не розбiгатися!
Так вiдбиваючись, стали козаки вiдступати. Петро боровся у послiднiй
лавi. Вiн не тратив надi©, що переб' ться. Аж ось задуркотiв у повiтрi
аркан, i Петро почув, як в тiй хвилi затягнула його петля за шию. Вiн впав
з коня. Опiсля його так здавило, що втратив пам'ять i не знав, що далi
робиться.
Коли прийшов до пам'ятi, побачив, що йому i другим товаришам пов'язали
сирiвцями руки. ©х посадили на конi, пов'язали ноги попiд животами i
помчали далi. Очевидно, що прямували до Днiпра. Як перебрались через
Iнгул, то вже стало смеркати. Згодом стали на нiчлiг. Козакiв познiмали з
коней i, пов'язавши ©м ноги, поклали рядком на землi. Порозпалювали огнi i
пустили коней пастися. Над козаками сторожив дужий татарин з довгим
списом.
- От ми в полон попали, - шепнув Сагайдачний до свого найближчого
товариша, -далебi, що краще б нам була смерть, нiж неволя.
Тим часом недобитки Петрово© ватаги прискакали до обозу Жука i
розповiли, що сталося.
- То все так бува , коли пiшлеш молоду голову, - говорив Жук з жалем. -
Шкода менi тiльки людей i цього Петра менi жаль, бо з нього могло щось
бути. Пiслати би на вируку, та чортзна, де вони тепер ? Певно, що татари
на нас ждати не будуть. Менi нiколи тут довше гаятися. Пропало.
Стало заноситися на дощ. На небi не було нi одно© зiрки. Петро лежав
горiлиць i думав над сво ю долею. Став стиха молитися. Товаришi
перешiптувалися мiж собою. м всiм задеревiли пов'язанi сирiвцями руки.
Марко, коли довiдався, що Петро пропав, мало з глузду не збився. Вiн
ломив руки i голосно плакав, мов мала дитина.
- Боже мiй, чого я пустив його самого, чому не пiшов з ним ураз?
- Говори, Климе, хай тво не гине, - говорив йому старий козак. - Те
саме було б сталося з тобою, що i без тебе. Були би ви оба пропали. Йому
так на долi було написано, а долi конем не об'©деш. Покинь дурне гадати.
Йому нинi, а тобi завтра. Така наша козацька доля. А вже то козаковi не
слiд плакати, мов дитинi, - тебе козацтво на смiх пiднiме.
Так уговорювали його козаки, та вiд цього йому нi раз не полегшало.
Йому розривало душу. А далi побiг до Жука.
- Батьку рiднесенький, позволь менi зiбрати охочих товаришiв та на
роз'©зд по©хати, може, ще доведеться побратима виручити з бiди.
- Я роз'©зд мушу пiслати, i то не один, але тобi, козаче, жодного вести
не дам. Ти помчав би за побратимом у самий Бахчисарай i загирив би i себе,
i других. Вже й так не можу вiджалувати, що одного жовтодзьоба необачно
пiслав. Ти як хочеш, то ©дь з котрим-небудь, але пiд рукою досвiдного
ватажка.
На те обiзвався козак, що з Петром ходив:
- Нi, батьку, вибачай, так на Петра казати не можна. Вiн вiв свою
ватагу умiло, по-козацьки, та цього, що сталося, вiн не завинив.
- Може, й так, але пропав сам, та й годi.
Марковi i того було досить, чого добився. Вiн побiг мiж козакiв i став
©х пiдмовляти до поспiху.
- Братики мо©, поспiшайте, рятуйте, повiк вам цього не забуду, може, ще
виручимо.
- Гада ш, що ми твого побратима менше любимо, як ти? Та ти знай, що з
великого поспiху користi не буде.
Вкiнцi Марко дiждався того, що роз'©зди згуртувались i по©хали. З одним
по©хав i Марко.
Вже було по пiвночi. Став покрапати теплий дощ. Пов'язанi бранцi лежали
на мокрiй землi i самi промокли до сорочки, ©х стало проймати дрожем, бо
не можна було ворухнутися.
Коли Петро передумував, яким би побитом ©м з петель визволитись, почув
бiля себе якийсь шелест, - хтось до нього пiдсовувався. Над ним замрiяла
чоловiча
постать у татарськiй кiнчастiй шапцi. Вона приблизилась до його вуха:
- Слухай, осавула, ти мене не пiзнала, а я тебе пiзнала зараз. Я Ахмет,
твiй вдячний Ахмет, я тебе визволю. Я тут тепер стою на сторожi при вас.
Вiн став обмацувати рукою, потiм перерiзав сирiвець ножем на руках i
ногах. Петровi задибенiли руки i ноги так, що не мiг ними ворухнути. Ахмет
шептав далi:
- Зараз втiкай! Там пасуться нашi конi, бери одного i втiкай, хай тебе
аллах береже!
- Спасибi тобi, добрий Ахмете. Дай менi ножа, хай i товаришiв визволю,
я сам без них не рушуся.
Ахмет надумався, що йому робити, а потiм вiддав Петровi ножа:
- Хай буде благословенне iм'я аллаха! Коли хочете втiкати усi, то
вiзьмiть i мене з собою, бо мене ждала би тут велика кара. Не вернути би
менi бiльше додому i не побачити мого улуса i мо©х дiток.
Петро повзав вiд одного козака до другого i розтинав сирiвцi. У декого
був свiй нiж, i робота йшла швидше. Петро поповз знову до Ахмета i шепнув:
- Веди нас до коней.
Пiшли козаки за Петром, держачись один одного. Петра вiв за руку Ахмет.
Татарськi конi паслися на припонах при коликах, повбиваних у землю, ©х
пильнували вартовi татари, що куняли, опершись на списи або сидячи на
землi.
Петро каже до товаришiв:
- Поперед усього з вартовими справитись. Пiдповзти i задушити руками,
щоб жоден не крикнув.
Так воно i сталося. Сторожi падали на землю один за одним.
Тепер розбiглися козаки мiж коней. Кожний вiдв'язував коня, сiдав на
хребет без сiдла, без узденицi. Ахмет держався Петра. Цiла валка козакiв
ви©хала непомiтно з татарського обозу. Та куди ©хати, в який бiк, нiхто не
знав. Нiч була темна, нi одно© зорi. Петро пита Ахмета:
- З котрого боку Днiпро?
- Ось з цього.
- Добре, так нам на Iнгул туди дорога. За мною, хлоп'ята! - Кермуючи
руками коней за гриву i пiдганяючи ногами, вони рушили скоком на Iнгул. -
Товаришi, знайте, що цей татарин - то наш спаситель. Коли б мiж нами був
хто з чубiвських козакiв, то, певно, нагадав би собi його. Це той самий,
якого я не дав убити i коня подарував. Бачите, що i бусурмен вмi
вiддячитись.
Тепер почули козаки за собою в татарськiм обозi галас. Татари
прокинулись зi сну вiд тупоту коней. Здавалося ©м, що це, певно, козацький
набiг. Про те, щоб бранцi повтiкали, вони й не думали. Аж згодом, як
надворi стало свiтати, побачили подушених вартових, не стало коней, не
було i бранцiв. Та козаки були вже далеко. Вони, прочуваючи, що буде
погоня, втiкали щосили. До того ще ©х мучив голод i спрага, бо вже стiльки
часу не подав ©м нiхто куска хлiба, нi каплi води. Коли б ©х татари
здогнали, не мали чим боронитися. м лишалася тiльки швидка втеча.
- Хлопцi! Ось Iнгулець! - гукали тi, що були напередi.
Козаки кинулись прожогом у воду i перейшли на другий берег. Вони якраз
попали на старе побо вище з-перед учора, на татарський обоз. Лежало тут
чимало татарських та кiнських трупiв враз iз сiдлами.
- Хлопцi, - говорив Сагайдачний, - хапайте для себе сiдла та узденицi,
хапайте зброю, яка попаде в руку, нам треба втiкати далi.
- А пошукаймо теж при трупах якого сухаря або в'яло© конятини, -
говорили другi, - бо голодом заморимось.
Цiла сотня, мов тiчня голодних вовкiв, кинулася на побо вищi шукати за
тою марною поживою. Видирали собi з рук погану вонючу конятину або кусок
паляницi чи сухаря. Петро надiв на голову татарську кiнчасту шапку, добув
собi шаблю i кинджал. Вiн побачив, що голоднi козаки, заспокоюючи голод
окрушками сухарiв та пряженою пiд сiдлом кобилятиною, забули про божий
свiт, про небезпеку. Коли б так тепер наскочила на них яка татарська чета,
то забрала би ©х усiх, мов зимою куропатви з-пiд копицi. Вiн став гукати:
- Досить того! Сiдлати швидше коней, бо татар поки що не видно, а до
наших ще дуже далеко.
Деякi послухали, а iншим було це байдуже. Вони нишпорили по побо вищi,
перешукуючи трупiв за ©жею i добичею.
- А ви, диявольськi сини! Гада ш, що просити буду? Хочеш знову у петлю
попасти? - Петро ганявся по побо вищi i не жалiв руки. Деякi озвiрились i
кинулись на Петра.
- А ти звiдкiля приходиш нам приказувати?
Та Петро не був страшкiв син. Першого скраю так почастував ки м по
руцi, що аж шабля йому з руки випала.
- Ти, собачий сину! На твого ватажка, що тебе з путiв освободив, ти
шаблю пiдносиш?
Другi схаменулися i пiшли врозтiч, бо таки кiлька до нього з шаблями
присiкалося, а Петро гнав за ними та перiщив по спинi:
- Ось тобi бунт, гiльтаю!
Тим, що на це дивилися, стало дивно. Один чоловiк з ломакою в руцi
гонив перед себе гурток як так узбро них козакiв, мов череду баранiв.
- На конi!
Всi мовчки повсiдались.
- Ставай чвiрками! Перша чвiрка, як передня сторожа, руш!
Приказ був як слiд виконаний. Петро з Ахметом ©хали позаду.
- В тiм Сагайдачнiм хiба нечистий сидить, - говорили мiж собою старшi
козаки, - ти бачив, як його всi слухаються, начеб кошового, а могли його
на шаблях рознести.
- З нього таки кошовий вийде, то неабихто.
Так гуторили помiж собою, поспiшаючи. Аж надбiг козак з передньо© чети
i до Петра:
- Проти нас йде якась чета.
Тодi Петро ви©хав перед сотню i скомандував:
- В лаву! Ти вертай до сво©х. Дати менi зараз знати, хто йде проти нас.
Тим часом спереду почувся великий крик. Видно було, як козаки пiдкидали
шапки вгору i вигукували:
- То нашi, нуте тепер скоком!
То справдi була одна з тих чет, котрi отаман послав на роз'©зди. Коли
зiйшлися разом, повiтанню кiнця не було. На Ахмета дивилися бiсом, поки
Сагайдачний не пояснив усiм, яка дяка тому татариновi належиться. Вiн
перший остерiг козакiв, ще минулого року, що орда збира ться на Укра©ну.
Усi разом рушили до козацького обозу Жука, що чекав на поворот
роз'©здiв. Вiн дуже втiшався, що Петровi повелося освободитись.
Роз'©зди верталися один за одним. Вернувся i Жмайло. Козаки зараз на
першiм словi сказали йому, що Петро вернувся цiлий i здоровий. Радостi не
було кiнця. Марко трохи не задушив Петра, обiймаючи. З тих роз'©здiв була
така користь, що можна було вiдгадати, куди пiшла головна татарська сила.
Отаман Жук не був з того радий. Коли б тим шляхом пiшла орда, то ©© не
спинить пiти на Укра©ну, а Чепiль не буде мати спроможностi з нею
стрiнутися.
Треба було щось на те порадити, над чим клопотав собi голову отаман.
Не могло бути про це мови, щоби Чепiль зi свого мiсця мiг так швидко
рушитись, бо у нього мало було кiнноти, а багато таборових тяжких возiв.
- Нiчого не поможемо. Або здобути, або вдома не бути. Треба татарвi за
всяку цiну дорогу заступити.
Забрав Жук iз собою усiх кiнних козакiв, легкi гармати i, колуючи
здалека, помчав на пiвнiч. Табiр мав поступати за ордою.
Жук ©хав зразу правим берегом Iнгульця вгору. Поспiшав щосили, поки не
зайшов на бажане мiсце. Треба було спочити i людям, i коням, бо однi i
другi таким поспiшним маршем дуже знемоглися.
По вiдпочинку завернув Жук з цiлою силою на захiд. хали цiлу нiч. Над
раном стрiнулися з першим татарським загоном.
Козаки вдарили на нього i розбили. Решта вспiла втекти до головно© орди
i тут звiстила, що вiд пiвночi сто©ть велика козацька сила, яко© не можна
переломити. Вслiд за ордою пiшов Жук.
- Ма мо цим разом щастя, - говорив отаман, - коли б татари були
змiркували нашу силу, нi один з нас не вийшов би живий, нас роздавили б.
Тепер вони попали в матню, бо мусять наткнутися на Чепеля, а вiн ©м вже
всипле бобу та гороху.
Отаман прислав приказ до табору, щоби йшли прямо на Iнгул, а там
розставили вози так, щоб татарвi заперти дорогу, коли б хотiла завернути
назад, звiдки прийшла.
Вже було геть з полудня, як над Iнгулом почулись гармати.
- Чу те? Це вже Чепiль говорить. Ну же, хлоп'ята, поспiшаймо.
Гармати ревiли щораз густiше. Жук наближався i наступав татарам на
п'яти. Вже було чути рушничнi стрiли. Татари наскочили на Чепеля i
пiзнали, що попали в матню. Треба було перебитися. Перша лава пiхотинцiв
вступилася i схоронилася до табору. Тепер татари наткнулися на табiр iз
возiв, пов'язаних ланцюгами. На возах стояли гармати, а помiж возами були
розставленi пiхотинцi з рушницями. Татари гинули цiлими лавами. Завернули
назад, та тут теж табiр iз возiв Жука, i тут гармата та рушниця. Не було
для них вороття. Одиницi розбiглися на пiвнiч i пiвдень. Вiд пiвночi стояв
Жук з сво ю кiннотою. Вони вдарили на Жука з розгоном чоловiка, що попав у
розпуку, або зраненого звiра. Вони скаженiли. Петро стояв зi сво ю четою у
найнебезпечнiшому мiсцi. Пiд ним вбито коня списом, i вiн впав на землю.
Заки змiг з-пiд коня видобутися, татарва перелетiла через нього, мов
вихор. Кiнь вдарив його копитами по головi, i вiн втратив пам'ять.
Надвечiр було вже по всьому. Татар розбито. Невеличкi чети, що уцiлiли,
пропали в степу. Козаки вiднесли повну побiду. Отаман Жук з Чепiлем
обнялися.
- Нiчого нам гаятись, - каже Жук, - переночу мо тут, похова мо наших
лицарiв i зараз треба нам вертати додому. Хтозна, що там дi ться? Може,
якраз татарва пiдступила пiд Сiч та руйну ©©. Тепер, хлопцi, порахуйте
себе по сотнях, кого нема? Побачимо, чи великi втрати ма мо.
Втрати були справдi дiймаючi. Не було нi Петра, нi Марка.
- Марка Жмайла бачив я на побо вищi, - каже один козак, - вiн там
свiтить вiхтем трави i побратима шука .
- Годi нам, хлопцi, гаятись. Свiтiть смолоскипи i перешукайте та
позбирайте ранених товаришiв. Грiх ©х так, безпомiчних, оставляти.
Загорiлись смолоскипи i, мов блуднi огники, розбрелись по побо вищi.
Тут натрапили на Марка. Вiн вже вiднайшов Петра з розбитою, скривавленою
головою, без пам'ятi, без руху. Марко подобав на божевiльного. Заходився
коло побратима, та не знав, яку раду йому дати.
Козаки поклали напiвмертвого Петра на кобеняк i обережно понесли в
табiр. З нього текла кров. За ним йшов Марко, мов сновида, не знаючи
гаразд, що з ним робиться. В таборi взялись його рятувати. З тяжкою бiдою
спинили кров i пов'язали рану. Петро слабо дихав. Показалося, що в нього
було ще зламане ребро.
- Багато кровi втратив, - каже козак, що коло нього заходився. - Треба
дуже з ним няньчиться, щоб з того видужав.
- Я його вiзьму до себе на хутiр, - каже Чепiль, - у мене жiноцтво,
то його вiдгодують. Менi тепер нiзачим на Сiч ©хати, бо треба з весною
поле обробити.
Зда ться, що орда по такiй прочуханцi цього разу сидiтиме тихо. Оцим
Сагайдачним то я буду пiклуватись, мов рiдним сином.
А на те каже Марко:
- Так вiзьмiть i мене, пане сотнику, на свiй хутiр, я без побратима
жити не можу, i буду його доглядати краще всiх.
- Ти верта ш на Сiч, - каже Жук, - тобi нема вiд старшини дозволу на
хуторi жити. Не тобi з недужим возитися. Там такi, що краще про нього
подбають.
Нiчого було робити, бо непослуху сiчова старшина не стерпiла б.
По побо вищi ро©лося вiд смолоскипiв. Збирали ранених, заносили в табiр
i тут ©х перев'язували знахарi. Вистелили вози сухою степовою травою, i
тут ©х складали.
Для полеглих викопали могильники велику яму i сюди поскладали ©х
обережно, мов рiдних дiток. Понакривали козацькi очi i присипали землею.
Кожний товариш кинув свою грудку. Чепiль вiдчитав молитву. Хвиля була дуже
поважна. Не одна гаряча козацька сльоза поплила по суворому, степовим
вiтром осмаленому лицi за добрим товаришем або й побратимом.
Рано рушили походом прямо на Сiч. Поки ©хали разом з Чепелем, Марко,
сумний мов осiння хмара, сидiв на возi бiля Петра, пiддержував рукою його
бiдну безталанну голову i не вiдвертав вiд нього очей.
Та прийшла хвиля розлуки. Чепiль вiдлучився вiд сiчовикiв i подався з
сво©ми козаками до свого хутора.
Марко цiлував Петра в блiдi уста, перехрестив його i заплакав, мов
рiдна мати.
Опiсля сiв на коня i почвалав за сво©ми. Його серце мов клiщами
стискало. Чи побачить його коли ще на цiм свiтi? Вiн за дно оглядався за
ватагою Чепеля, поки вона не зникла йому з очей в широкому степу...
III
Чепелева ватага мусила ©хати поволi, бо везла багато ранених. Петра
цiлу дорогу заливали водою, рознiмаючи йому зуби ложкою.
При©хали на хутiр аж третього дня з полудня. Як ватага наблизилася,
настав у цiлому селi великий рух. Усе село вийшло назустрiч. Питання
перехрещувалися. Не одна мати заплакала за сином, не однiй дiвчинi
защемiло серце за милим, за братом, а старi батьки та сивi дiди лише
хрестилися та головами хитали. Вони вже привикли до того, бо не одну
втрату доводилось ©м на сво му життi переболiти. Така вже козацька доля,
що не зна ш нi дня, нi години, коли треба все покинути та передчасно
покласти буйну козацьку голову в сиру могилу.
А тi, що стрiчали живих та здорових, радiли i повiтанням не було кiнця.
Ранених порозвозили по хатах. Петра повезли до сотникового хутора.
Сотник звiтався з жiнкою та дочкою Марусею. Вона обняла батька за шию i
сердечно радiла, що любий батенько вернув з походу живий та здоровий.
- Годi-бо, моя зозулько, бо ще мене задушиш. Татари не вбили, а ти менi
сво©ми пестощами вiку вкоротиш. От ти краще подбай про цього бiдного
раненого та поклич сюди негайно пасiчника, старого Ониська, щоб йому рану
перев'язав.
- А хто це такий, тату?
- От цiкава! Козак, та й годi, а до того ще самий славний, а тепер наш
гiсть. Я гадаю, що мiж вами швидше вилежиться з рани, як на Сiчi. Ти,
Марусю, перенесешся з сво © кiмнатки у свiтлицю, а ми там покладемо
недужого. Йому треба великого супокою.
- Коли б хоч не вмер, - каже налякана Маруся. - Менi б було дуже його
жаль.
- Коли досi не вмер, то, може, й подужа , а це все в божiй руцi.
Прийшов з пасiки Онисько, старий дiдок, з лисою головою, босий, лише в
штанах, сподом мотузками пiдв'язаних, i в сорочцi. Вiн уходив на цiлу
околицю за доброго знахара. Славно вiн знав складати поламанi костi i
лiчив усякi недуги зiллям.
Онисько оглянув хворого, казав його обережно покласти на кобеняк i так
його понесли у Марусину свiтличку. Петро лежав, мов неживий, з заплющеними
очима. Лице було блiде, мов полотно. Як його несли, то Маруся пiддержувала
руками його голову.
Поклали його на Марусину постелю. Онисько казав принести тепло© води,
роздягнув його i став розвивати рани. Крiм рани на головi, було ще одне
ребро зломане i кiлька великих синцiв на тiлi.
Онисько понаганяв усiх з хати, щоб йому не заважали, i довго порався
бiля недужого.
Увесь той час ждала Маруся пiд дверима, поки Онисько не вийшов.
- А що, дiдусю, чи подужа вiн?
- Дасть Бог що подужа . Кiсть не рушено, лише що живчик прорвало, то
через це багато кровi втратив.
- Дiдусю, вилiкуйте його, прошу, а коли вiн подужа , то, далебi, вашiй
Настi мо© золотi сережки подарую, от зараз забожуся, а для вас то гарного
гостинця у батенька випрошу ©й-богу! Лише не дайте йому вмерти, бо менi
цього козака дуже жаль.
- Еге ж, Марусенько, кого жалувати, бо справдi хлопець мов тканий,
для тебе якраз пiд пару. - Старий моргнув оком i погладив Марусю по
голiвцi
- й-бо, дiдусю, ви зараз таке вигаду те, ще хто почу та що подума ?
- Но-но, вже нiчого не скажу, але я тебе, Марусенько моя, беру за
слово, i сережки вже так мовби були в руках мо © Настi. А тепер,
серденько, принеси менi кухоль теплого молока та й поможи менi недужого
напо©ти.
Марусi не треба було цього двiчi казати. Побiгла миттю до пекарнi i
прийшла з молоком. Онисько взяв у руку кухлик i приткав до губи.
- Ех, Марусенько, так гаряче не можна до нього вiдразу пiдходити. -
Онисько моргнув знову: - Треба перш прохолодити. Таким гарячим ми би йому
рота попарили, i треба би знову лiкувати. - Так балакав старий, продуваючи
молоко та повертаючи кухликом у руцi. - Тепер ходiмо.
Ввiйшли всередину. Петро лежав на постелi горiлиць i слабо дихав. Через
вiдчинене вiкно весняне сонце пускало сюди сво© яснi променi й освiчувало
усю стать недужого. Петро начеб спав. У Марусi билось серце, коли сюди
ввiйшла, мов у пiймано© пташки. Петро видався ©й гарним, мов янголятко.
Онисько прикликав Марусю рукою ближче, пiдвiв голову Петра i казав
дiвчинi напувати його молоком. У не© дрижали руки, i трохи вилилося на
вiдкритi Петровi груди.
Вiн здригнувся i глибоко вiдiтхнув. Дiвчина стала ще бiльше дрижати.
- Нi, так не буде, - каже Онисько, - ти держи його голову, а я сам
напою. Йому треба буде, либонь, ще i зубiв розвести.
Приставив кухлик до рота. Петро зразу проковтнув раз, а вiдтак став
проликати. Його лице начеб оживилося, начеб порожевiло вiд сходячого
сонця.
Маруся держала руку пiд головою, яка ще не висохла вiд недавнього
миття. Чорний козацький чуб лежав на бiлiй подушцi, наче гадюка.
Опiсля Петро вiдiтхнув ще раз глибоко i вiдкрив очi. Перший його погляд
впав на Марусю, та вiн зараз заплющив очi.
- От бачиш, моя голубко, яка твоя рученька чудотворна, коби здорова
була. Я його i горiвкою заливав, i це, i те, та й нiчого не вдiяв, а ти
лиш ручку приложила, а козак зараз ожив. Ну, ну, Настя матиме сережки, але
ти менi помагай, ти тут бiльше вдi ш, як я.
Маруся стояла, мов на вуглях. Почервонiла уся, мов рожа. По тiлi
проходила якась люба дрож, ©й так було весело на серденьку, як ще нiколи.
- Тепер вiн спить направду. Заглядай до нього, а коли б було чого
треба, то поклич мене.
Онисько вийшов, а Маруся осталась сама. Не могла з Петра очей звести.
Дивилася, мов в образок. Числила його вiддих i хотiла б тут якнайдовше
остатись.
Аж дiвчина Горпина, ©© подруга i повiрниця, вiдчинила легенько дверi i
вивела Марусю з задуми. Горпина, побачивши Петра, трохи руками не
сплеснула:
- Матiнко рiдна! Який вiн гарний, цей козак!
- Тихше, Горпино, вiн спить, не можна його будити.
- А який вiн, бiдний, немiчний, коли б хоч не вмер.
- Не дай боже! Дiд Онисько казав, що видужа . Вiн лиш багато кровi