Чайковський А.. Сагайдачний

сарнячi, оленевi, - звiра тут досить. Вiд них я купую всiляку потребу,
особливо порох, одежу, борошно, - що треба.
- А цей лiс чий?
- Що ж тобi казати, коли не вiриш. Казав, що мiй, а ти за пiстоль
хапа ш. Вгадай сам, чий вiн.
- Не тому я за пiстоль хапав, - оправдувався Петро, - а то не знав я,
який ви чоловiк, а ми все ма мося на осторозi.
- Що й казати, - обзива ться Марко, - ми все погонi вигляда мо.
- Погонi? А звiдкiля?
- З Острога, вiд князя...
- Смiйтеся з того, кому б там хотiлося зимою за втiкачами ганятися?
Коли б ти i крiпаком був, та вiд пана втiк, то ще не важилися би. Зима -
не мама. Вони вас вже i так за пропащих вважають, i як у вас був який
приятель в Острозi, то, певно, вже й панахиду за вас найняв.
- А вам, дiду, не лячно так самому в лiсi жити?
- От вигадав! Чого ж лячно? Усюди Бог. Чого ж менi боятися? Я iз
цього лiсу вже двадцять п'ять лiт не виходжу, i тут менi так добре, як у
Бога за дверима. Не те, що не голодую, та ще i другого нагодую, коли
трапиться. Два рази до року при©жджа до мене купець: восени - по мед i
овочi; весною - по шкури. Привезе менi полотна, солi, тютюну, пороху та
олова, борошна на паляницi, сухарiв. Чого ж менi бiльше треба? А коли б
лихий чоловiк трапився, то ще не дам себе живого взяти, а мо© вiрнi собаки
теж за мною постоять. От побудьте у мене який тиждень, то побачите, як тут
у лiсi гарно живеться. Нi зимою, нi лiтом менi не вкучиться. Взимi
мисливство; от ти, лучнику, коли хочеш, то й завтра пiдемо на лови, лише
прилагодь багато добрих стрiл, то заведу тебе в таке мiсце, що не жаль
буде труду. А лiтом, то в мене так, як у божiм раю, самому Адамовi не було
краще. Ех, коли б побачили! Як лiс стане зеленiти, як трава зацвiте, як
пташка защебече, як бджола забринить, як усе стане веселитися, то я старий
аж вiдмолодiю. Справдi, тодi й людей не хочу. Навештався я по божому
свiту, був на возi i пiд возом, усячини надивився, а тепер вiдпочиваю та
Боговi милосердному дякую, що мене в той рай завiв.
- Де ж ви, дiду, бували?
- Спитай краще, де я не бував, говорив старий, стелячи гостям сiно на
долiвцi. - Бував на Запорожжi, з козаками на турка ходив походами. Крим
мене зна , побував я i в тяжкiй неволi бусурменськiй, лише слава Боговi,
що не довго, бо вдалося менi втекти, поки на мiсце, у Бахчисарай, завели.
Як будете на Сiчi, то поспитайте старих сiчових дiдiв за Ониська
Печеного... Що я тепер? Старий гриб, а тодi я молодець був, та що й
говорити? Потому я з козаками на море ходив...
- А скiльки вам, дiду, рокiв буде?
- Скiльки менi буде, я того не знаю, скiльки менi : вiсiмдесят минуло
i на перший пiшло.
- Молодший вiд нашого дiдуся, - каже Марко до Петра.
- А твiй дiдусь хто такий?
- Далеко звiдсiля, аж пiд Самбором, коли зна те. Йому минуло сто рокiв,
як ми ще хлопцями були, та у школу до Острога ви©здили. Грицьком Жмайлом
звався, не знать, чи ще живий?
- Коли живий, то нехай здоровий буде, а як вмер, то царство йому
небесне... Жмайлiв я знав на Запорожжi кiлькох. У мiй час було ©х на
Запорожжi кiлька. Та не кожний там i Жмайлом мусив зватися. Запорожцi
такий химерний народ, що кожному сво iмення приложать, до чого хто
вдався, або й так. Ось мiй батько звався Залужний, а мене прозвали
Печеним, а як прозвуть раз, то не вiдпросишся i не вiдкупишся. Коли будеш
за це сердитися, то вони ще бiльше при сво©м будуть стояти. Ось iз чого
мене Печеним прозвали. Пiшов я раз з козаками в Крим. Послали мене з
другими на розгляди ворожо© сили. Так трапилося, що татари мене пiймали.
Привели мене до якогось мурзи та давай розпитувати, що i як, скiльки
козакiв прийшло. А я начеб води в рот, - нiчичирк. Хiба ж сво©х буду
зраджувати? Тодi стягнули з мене сорочку та давай припiкати розпаленим
залiзом. Шкварчало мо тiло, а я затяв зуби та й мовчу. I були б мене на
смерть замучили, коли б Свята Покрова за мене не заступилася... Як мене
так мучили, зробився крик: шайтан! Аллах! Аллах! А тут чую гомiн та
стукiтню наших... Наскочила одна козацька чета, як вихор, вирубали татар,
а мене освободили... Довго я лiчився з ран, але таки не пропав... I тодi
прозвали мене Печеним.
- Щасливо воно сталося, що ця чета на них натрапила...
- Еге ж! Побратим мене виручив... От був товариш, щирiший рiдного
брата... Царство йому небесне! У морi потонув, а я остався.
Старий присiв бiля печi, порпав цiпком огонь i важко задумався. Дивився
старечими очима на грань, може, там кого iз сво©х знайомих у сво©й уявi
побачив...
- Не знаю, як там, у цих великих книгах, що по церквах, написано, бо я
неграмотний, але менi зда ться, що в Господа милосердного така книга, де
всi люде списанi i кожному приписана доля, вiд яко© не втечеш, не
встережешся. Так цьому й бути. Тому-то нашi запорожцi нiчого не бояться -
що мав бути, то й буде. Козак - то так, як муха: бринить, лiта ,
веселиться, аж поки в мед не впаде...
- Або в дьоготь, - добавив Петро.
- Добре кажеш: або в дьоготь, або поки й яка птиця не проковтне.
В хатi стало гаряче, мов у парнiй. Хлопцi роздяглися до сорочок.
Довгенько ще внiч балакали. Петро став розказувати, якi тепер на свiтi
порядки, та старий йому перебив:
- Не хочу слухати нi про людей, нi про ©хнi порядки, вони були i будуть
все однаковi, досить менi ©х. Ти краще переказуй менi молитву "На сон
грядущий", а то далi забуду все.
Петро став говорити молитву, а дiд повторяв за ним кожне слово.
В хатi стало тихо. Всi позасинали. На дворi iнколи собаки гарчали, коли
пiд сплiток який звiр приближався.
Вранцi старий заварив кулешу i побудив хлопцiв. Вони хотiли зараз
вибиратися в дорогу.
- Ого! Так менi гостину вiдплачу те? А не думай один з другим ©хати.
Перед весною не пущу. Слава Боговi, що гостей дав. Я хоч людей не люблю, а
таки iнколи за миром божим скучаю i хочу з добрими людьми повеселитися та
побалакати.
- Нам, дiду, пильно на Сiч...
- Гада ш, що Сiч он там, за оплiтком, або край цього лiсу? Ще, небоже,
не одну паляницю треба буде з'©сти, заки туди дiстанешся.
- Хiба ж воно так далеко?
- А ти гада ш, що близько? Коли по©дете тодi, як я схочу, то покажу i
дорогу, а коли наперлися, то ©дьте, але надвечiр знову до мо © зимiвки
завернете...
- А то ж як?
- А так, що я вас зачарую i колесом будете ©здити... я характерник... -
старий став смiятися. - Може, ви, школярi, й не зна те, що воно таке
характерник?
- Характерник - то такий козак, що iз всяко© халепи може себе
вирятувати... що його куля не береться...
- Ось-бо то й .
- Що з чортом зна ться...
- О, то вже неправда. Хiба таке в книжках написано? То неправда, бо
характерник i чорта не ляка ться, та й чорта перехитрить, окульбачить, та
мов на шкапi ©здить. А при тiм вiн Боговi молиться, в церкву ходить, людям
добре творить... Ось який характерник, i про таких я знав... А коли в мене
ще останете, то i про тих характерникiв, яких я знав на Запорожжi, розкажу
вам.
Нiчого було робити. Хлопцям стало нiяково вiдказуватися вiд то© щиро©
гостини. Хто зна , як воно буде далi, чому ж не вихiснувати хвилi. I вони
осталися.
Зараз друго© днини пiшли на лови. Старий пiшов лише з Петром, бо Марко
не мiг ще добре ходити, так йому рана долягала. Петро мав нагоду показати
сво мистецтво з луком. Не хибив нi разу. Старий не мiг з дива вийти. Того
дня вбили кiлька бiльших штук i з бiдою дотащили ©х додому.
По вечерi старий порався коло добичi, знiмав шкуру, чвертував i вiшав в
димарi м'ясо, а коли по вечерi полягали, зачинали балачку.
- Дiду, - каже Марко, - ви обiцяли розказати нам про характерникiв, я
дуже цiкавий почути.
- Ти собi будь цiкавий на все. Старайся все сво©м розумом збагнути.
Чоловiк, що не цiкавий, остане до смертi дурнем. Але ти нiколи не кажи, що
ти на що-небудь цiкавий. Ти або слухай, що другi говорять, i на вус мотай,
або питай полiтичне так, щоб нiхто не знав, куди ти мiриш. Розумний
чоловiк, та ще й козак, куди-iнде мiрить, а поцiлить там, де нiхто того не
сподiвався.
- Спасибi, дiду, за науку, вона нам придасться, та ти не заговорюй,
лише розкажи, що обiцяв, а то завтра нi одного звiра не поцiлю. Буду
мiрити в оленя, а поцiлю в дерево...
- От i не говори! Хiба ж не знаю нашого брата-мисливця? А що скаже
стрiлецька слава? Та вже досить, що обiцяв, то й додержу. Слухайте, поки
не заснете...
У мiй час жив на Запорожжi характерник - старий Артем Похожий. Нiхто не
знав, скiльки йому лiт, бо вiн раз показував себе старим, столiтнiм,
дiдуганом, а другий раз - молодцем, хоч пiд вiнець ставай. Вiд других
запорожцiв держався осторонь, усiх називав жовтодзьобами та дурнями.
Говорив мало. От так вiднехочу кинув кiлька слiв та й замовк. Всi його
поважали i боялися. Старшина поважала його тому, що нiхто так не порадив,
так дiла не повернув, як Артем. А на язик з ним було пiти дуже небезпечно,
бо вiдрубав, мов сокирою. При тiм був вiн неабиякий силач. Возьме, було,
коня поперед себе i несе, як ягня. Пiднесе на плечах гармату з колесами,
то нiчого. Куля його не бралася: що до нього встрелиш, то вiн i оком не
моргне. А вже тих татар, то трощив, як мишей, та ще до них по-©хньому
говорив не гiрш татарина. Раз якось наскочив татарський загiн на нашi
степи i зайняв табунець козацьких коней. А тодi якраз коней нам було
треба, бо у похiд ладились. Татари захопили i кiлькох молодикiв, що коней
пильнували. Дiзнався про те Артем, i, не говорячи нiкому нi слова, сiв на
коня, i по©хав. Кошовий навiть погонi не посилав, бо тi, що спаслися,
говорили, то татарва з добиччю вже, певно, в Криму. Не знать, куди Артем
по©хав, але вiн скорше при©хав до Перекопу i тут вижидав кримцiв. Це все
розказували опiсля тi пiйманi хлопцi. Кримцi такi радi, женуть добичу i
ясир, аж тут на дорозi сто©ть старий жебручий татарин. Здержав ©х та щось
по-©хньому з ними галака . Татари здержалися i його обступили. Йому якраз
треба було мати ©х всiх у купi, щоб не розбiгалися. Тодi вiн миттю скинув
татарську шапку, вiдкинув сиву бороду - вона була у його, бачите,
причеплена, а тут довгi козацькi вуси показалися. З-пiд поли витягнув
кусень довгого залiза. Говорили опiсля хлопцi, що вдвох ледве то залiзо
пiднесли. Тодi як зачне бити, кого попав по спинi, то так i переломив
хребет, а кому по головi достанеться, то й мiзок зараз на верха. Усiх
побив. Тодi порозв'язував хлопцiв, закурив люльку та й каже: "Ну, хлопцi,
пора нам додому".
I утрьох пригнали табун коней додому. I гада те, що хоч одним словом
почванився з свого дiла? Нi. Махнув рукою, начеб вiн лише муху забив.
А раз його ляхи пiймали. Намотлошив вiн тих панiв-драгунiв, чи як там
вони називаються, а опiсля став та й нi вусом не моргне. В нас усiх i дух
завмер, бо вiн нам тодi ватажкував. Ну, не оборонимо, як вiн сам себе не
оборонить, - пропало. Кожний втiка в комиш. А вони вже й не дивляться на
нас, лише в'яжуть Артема, але вiн за кожним разом, як його в'яжуть
мотузами, що мали сили, лише рушить руками, то всi мотузи потрiскають, мов
те павутиння. В'яжуть знову, а вiн - те саме. Ми з комишiв дивимось, що
воно буде. За третiм чи четвертим разом вiн вже - нiчого. Сто©ть
зв'язаний, як вiвця. Його повели - такий смирненький, що годi. Що сталося?
Чи так знемiгся? А вони такi радi, вигукують та веселяться. Неодмiнно
настромлять на палю або почвертують живого. Ми ждемо ночi, щоб до себе
перекрастися, аж тут Артем як не гукне над нами: "Хлопцi, збирайтеся,
тепер ворогам справимо бенкет".
Ми гадали зразу, що то його праведна душа при нас з'явилася, а то сам
Артем сто©ть, як i перше; люлька в зубах, а шабля в руцi.
Повiв нас опiсля вночi на ворожий обоз... Господи, що там тодi за
бенкет був!.. Усiх перебили, багата здобича лишилася нам у руках. Тодi
Артем каже: "Ходiть, хлопцi, покажу вам, кого то вороги замiсть мене
пiймали".
Приходимо помiж обозовi вози, а там - до великого паля, вбитого в
землю, сто©ть на грубiм ланцюгу прив'язаний цап.
- Що, що?
- Ну кажу вам - цап. Гада мо собi, воно ж i правда, що Артем, бо хiба ж
цапа в'яже хто на ланцюгу до такого паля? От бачите, що то значить бути
характерником!
- Може, вiн з чортом знався? - каже Марко.
- Грiх тобi, синку, таке говорити. То був богобоязливий чоловiк,
молився, на церкви давав у Черкасах, вбогого не поминув. То вже такий
угодник у Господа був, i Пречиста йому в усiх пригодах помагала...
Такi балачки й оповiдання вели вони кожного вечора.
Петровi таке життя в лiснiй пустелi дуже подобалося, i радо був би тут
посидiв до весни. Та Марко намагався дуже ©хати. Йому вже не давала
супокою та думка, що можуть х догнати. Вiн просив Петра, трохи не плакав,
щоб уже зараз ©хати далi. I Петро дав наклонитися.
П'ятого дня заговорив до дiда:
- Нам, дiду, пильно на Сiч.
- Останьте ще трохи, - просив Онисько, - хiба вам у мене зле?
- Нам пильно.
- Та воно небезпечно тепер ©хати,- мороз пустив, буде снiг, а може, й
метелиця. Пам'ятайте, що тут довкруги нема нiяко© оселi, нiякого захисту,
та ще як iз шляху зiб' тесь, то пропадете.
- А весною, як води порозливають, а опiсля, як татарва рушиться, ще
небезпечнiше буде.
- Що ж порадиш? дьте з Богом, на мотузок вас не прив'яжу.
Другого дня вранцi попрощались iз старим, подякували за хлiб-сiль i
по©хали.
Старий дав ©м багато харчiв на дорогу, нав'язав сiна для коней.
Виправляв ©х у дорогу, мов рiдних синiв, розповiв ©м, кудою ©хати. Та коли
вже мали ви©здити за ворота, вiн зняв з стiни iкону богородицi i
благословив ©х у дорогу, достоту так, як дiд Грицько Жмайло зробив, коли
ви©жджали з Кульчиць.
- Поклонiться вiд старого Ониська матерi Сiчi та Днiпровi-Словутицi, i
мене пом'янiть у ваших молитвах!
- Оставайте здоровi, дiду!
Зразу ©хали лiсом, поки знову не опинилися в чистому полi без краю.
- Жаль менi цього зимiвника, та й старого дiда. Ти завважав, що вiн
прощав нас так, як наш дiдусь?
- Його благословення пiде вслiд за нами, - каже Петро, - бо вiн
богобоязливий, праведний чоловiк.
- Коли б я почував себе безпечним, я увесь вiк звiдсiля не рушився б.
Так тут гарно жити...
- Добре так жити старому, що вже покiнчив зi свiтом, а молодий не
видержав би. Молодого кортить у свiт, мiж людей розуму добути та слави
нажити. Старi люде говорять, що те все, за чим люде ганяють, су та,
Молодий, хоч вiрить тому, а все ж хоче сам те все збагнути, iнакше не може
бути, бо свiт звiвся б нiнащо. Старий Онисько лиша ться в сво му лiсi при
пасiцi, бо вiн уже сво вiдробив. Тепер черга на молодих, поки знову не
доведеться лягти за пiччю. Ми призначенi до дiла, до слави...
Було вже з полудня. Небо занеслося чорними олив'яними хмарами. Чути
було у воздусi вологiсть. Сонця не видно стало. Довкруги стало темнiти. А
далi почав падати грубими пластами снiг. Зразу рiдко, а вiдтак щораз
густiше. Хлопцi нагодували коней, перекусили, що було в торбi, i поспiшали
щосили далi. Онисько розповiв ©м дорогу, куди ©м треба ©хати. Та чи можна
було тепер потрапити та й шляху не збитися? Снiг падав щораз густiше, а
далi завелася хуртовина. Мело снiгом з усiх бокiв, що на кiлька крокiв
нiчого не було видно. Хлопцям стало страшно. Вони мовчали, думаючи те
саме. Нарештi простогнав Марко:
- Пропали ми, Петре, тут нам остання година, в снiгу загинемо.
- Не говори так, Марку! Бог-батько... От краще ми помолимося... Щира
молитва iз дна моря добува . Як тяжко було з нами недавно, а дав Бог, що
знайшли захист один i другий, знайдемо ще...
Та воно лише так говорилося, а небезпека була велика.
Снiгу нападало багато. Конi cтали постогнувати. Вони дуже знемоглися,
бродячи у мокрому великому снiгу.
- Менi страшно пече рана, - говорив Марко, - до сiдла обтер.... Може
би, лiпше пiшки йти?
- Куди? Все ж, що кiнь на чотирьох ногах, то не чоловiк на двох.
- Онисько говорив, що тут нiяко© оселi близько не буде.
- Хiба ж ми вже вiд Ониська близько? Цiлу днину ©демо. Не журися,
трапиться який-небудь хутiр.
Та Петро сам не вiрив у те, що говорив. Вiн говорив на те тiльки, щоб
свого побратима не тривожити, але й потiшити.
- Петре!
- А що?
- Чи ти пам'ята ш нашi Кульчицi?
- Як таке можна забути?
- Я вже там нiколи не буду... - i вiн зiтхнув важко.
- Не говори! У всiм воля Божа, не бути тобi, то й менi не бути.
- Я прочуваю мiй кiнець. Менi привиджу ться, що це наше кульчицьке
оболоння. Ось там сто©ть наша стара церковця, пiд якою твiй покiйний
батько поляг... Гм... Бачу i старого дiдуся Грицька: сто©ть з образом, як
тодi, коли нас прощав... вiн таки мене кличе, ©й-богу!
- Тобi, Марку, так привиджу ться, то все так бува пiд снiгову пору.
- Сам не знаю. А чому тобi не привиджу ться? Це так перед смертю. Я це
знаю. Тiло завмира , а душа освободжу ться i тому бачить таке, якого
чоловiк здоровий не видить.
- Авжеж, щоб там яка душа не була, а не побачить тут нi Кульчиць, нi
оболоння, бо це зi сто миль звiдсiля! - жартував собi Петро, хоч йому нi
раз не було до жартiв, бо вiд слiв Маркових його проймало жахом, тривогою.
Вiн боявся ще одного, про що Марковi не згадував: коли б так тепер
надбiгла тiчка вовкiв, тодi було б ©м амiнь.
Петро зблизився до Марка й приложив руку до його чола. Воно було
гаряче, мов грань, хоч холодний снiг безупинно його облiплював. У висках
бив живчик, наче молотком.
- Ти, Марку, нездужа ш...
- Тихо! Чу ш? Десь недалеко дзвони дзвонять. Так само дзвонили в
самбiрськiй церквi, як при©хав владика на наш екзамен. Ти ма ш ще той
хрестик?
- Певно, що маю... Владика говорив, що вiн нас вiд усяко© бiди виряту .
- Але дзвони таки дзвонять, що й не говори.
- Це в тобi так кров ворушиться. Не думай про те, брате, а краще молися
до Пречисто©, щоб за нами заступилася...
- Молитися буду, щоб Господь грiхи простив, менi вже не жити...
- Не вдайся в розпуку, все буде гаразд.
- Менi вже загибати, так загибати. Оцим грiх свiй спокутую. Я ж вбив
чоловiка. Але чого ти зi мною гинеш? Ти нi в чому не повинен, тобi би
тiльки жити... А менi все одне, чи на шибеницi повиснути за вбивство, чи в
снiгу закостенiти, може, так i краще...
А тим часом курява не вгавала, але ще бiльше з кожною хвилею дужчала.
Петро знав, що це значить. Вiн втратив усю надiю.
- Пропало! - крикнув Марко в передсмертнiй розпуцi. - Слухай, Петре.
Послухай мене ще раз перед смертю... Лиши мене тут, а сам втiкай, рятуй
себе! Я вже не можу на конi всидiти. Рана огнем пече, я мушу злiзти з
коня, а йти нездужаю... А як вернеш у нашi Кульчицi, так постав менi пiд
церквою на цвинтарi хрестика.
- Марку, не говори небилиць, забороняю тобi це.
Надворi стемнiло зовсiм. Метелиця не вгавала, а снiгу насипало по
колiна. До того взявся ще сильний вiтер, що кидав масою мокрого снiгу на
всi боки й залiплював очi та запирав духа.
- Бачиш, Марку, зараз буде кiнець бiдi, цей вiтер геть розжене снiгову
хмару й випогодиться.
Марко мовчав. Конi страшно потомилися, вони тяжко стогнали й ледве
волокли ноги. Часто вони приставали й треба було ©х пiдганяти. Петро став
стиха вiдмовляти передсмертнi молитви, йому страшно було жаль молодого
життя. Ладився, мов сокiл до лету, та крила передчасно пiдломило.
В тiй хвилi кiнь Марка спотикнувся й упав зразу на переднi колiна, а
опiсля повалився в снiг боком, застогнав i простягся. Петро скочив зi
свого коня й з бiдою витягнув Марка з-пiд неживого коня.
- Ет, може й так бути, сiдай на мого коня, а я прочуваю, що тут десь
недалеко буде людське житло.
Марко отягався.
- Лиши мене, Петре, тут; менi так страшно спати хочеться. Я ось так
приляжу бiля того бiдного коня й трохи продрiмаюся... А ти... Ти втiкай
звiдсiля, бо тут смерть!
Вiн скрикнув тi слова якимсь нелюдським страшним голосом: "Втiкай!"
- Марку, я старший, мене ма ш слухати - говорив твердо Петро. - Зараз
сiдай на коня!
Вiн з бiдою висадив Марка на свого коня, взяв за поводи й, бродячи по
глибокiм снiгу, йшов навмання.
На свiтi стояла нiч, нiч бiла, як сорочка мерця.
Волоклися якийсь час, а далi й кiнь пiд Марком став спотикатися, поки
не впав, як i його товариш.
Петра аж заморозило. Пропала остання надiя. Вiн узяв Марка пiд руку й
так бродили далi нога за ногою.
- Не можу далi й кроком рушитися, - говорив Марко, сiдаючи в снiгу. -
Лиши мене тут.
- Не лишу, - говорив завзято Петро, - пропадемо так вкупi, в братнiх
обiймах, як слiд щирим побратимам. Сiдай менi на плечi...
- Не хочу... Я останусь тут, а ти втiкай.
- Мусиш! Чув? Я приказую!
Вiн скинув з себе кожух, нагнувся й пiдсадив на себе Марка, та взяв
його попiд ноги.
- Держися ши©, та не души, щоб можна було дихати.
Тяжко було Петровi нести недужого товариша. Хоч зимний вiтер прошибав
до костi, вiн прiв i добував останнiх сил, щоб наперед крок за кроком
поступати.
Аж нараз... Господи! Чи це може бути правда? Петро почув гавкання
собак, що неслось десь здалеку збоку... А може, це лише причулося? Марковi
причулися дзвони, а йому - голос собак. Та нi, воно справдi так...
- Марку, чи ти чу ш що?
- Я давно вже чую голос собак та нiчого не говорю, бо ти кажеш, що менi
прочува ться й сердишся на мене. Та коли ж правда, то пусти мене, я вже
вiдпочив i пiду сам.
Марковi справдi прибуло сили. Держачися за руки, поспiшали щомога далi
на голос. Собаче гавкання ставало щораз ближче, виразнiше помимо виття
вихру.
- Як собаки, то й люде, якась оселя недалеко. Радiй, братику,
молитву нашу вислухала Свята Покрова.
Тяглися так довгий час, аж стали над якимсь широким ровом, за ним щось
сiрiло, начеб лiс, а за тим гавкали собаки. Не знать хто там живе... Хай
би й татарин, а все ж - людина. Собаки, почувши чужих людей, ще дужче
стали гавкати та присiкатися.
Петро став гукати з цiло© сили:
- Гей люде добрi, пустiть подорожнiх! Товариш менi занедужав. Рятуйте
ради Бога!
- Я тут трохи приляжу, та й вiдпочину... Менi дуже спати хочеться.
- Не можна тепер спати, - крикнув сердито Петро. - Хочеш заснути
навiки, тепер, коли ми людей знайшли? Крiпись, Марку, вже нашiй бiдi
кiнець. Люде добрi, рятуйте мерщiй, душа християнська пропада ...
Собаки гавкали, аж землю гризли.
За тим лiсом щось заметушилося, скрипнули десь дверi, чийсь голос
закричав:
- Пугу! Пугу!
- Христа ради, пустiть, бо загинемо.
- Хто ти такий, озовись, а то собак на тебе пущу...
- Не роби цього, добрий чоловiче, грiха на душу не бери... Ми подорожнi
козаки, з шляху збилися, а мiй товариш хворий...
- Такий ти козак, що козацького звичаю не зна ш, верещиш, мов баба...
Знов собаки прискочили й стали гавкати. Знов скрипнули дверi. Тепер
побачив Петро свiтло.
Перед ними вiдчинилися ворота, яких Петро досi не помiтив.
Вiн рушив наперед, а Марко впав зiмлiлий на землю.
- Стiй, дурню, - кричав той чоловiк, - не йди, бо в рiв упадеш, хай
спущу мiст.
Щось заскрипiло, один чоловiк свiтив смолоскип, другий спускав великий
дерев'яний мiст пiвперек рова.
- Тепер ходи!
- Не можу, товариш зiмлiв, поможiть!
Дво людей перейшло мiст i взяли Марка на руки. Один свiтив смолоскип i
вiдганяв собак.
- А ти, небоже, без кожуха вибрався по степу гуляти?
- Був у мене кожух, та я його скинув, тяжко було нести недужого
товариша...
- То ти його нiс? Ну, ну...
- Годi було побратима в бiдi лишати...
- А лука-то таки не кинув.
Ввiйшли в сiни, а звiдси в простору теплу хату...
Були врятованi.
Напроти них вийшов iз друго© кiмнати високий козак з довгими вусами та
чубом, закрученим за ухо. Вiн був босий i в сорочцi. Сво© широчезнi штани
попiдв'язував здолу мотузками. Видно було, що вiн тут хазя©н. Марка казав
занести до друго© кiмнати й покласти на печi. З нього зняли кожух,
роздягли й ззули чоботи, перемоклi вiд снiгу. Козак розняв йому пальцями
рота й влив ковток горiлки. Вiдтак натирав йому груди й виски. Йому
помагав у тiй роботi другий старший чоловiк.
Марко вiдiтхнув важко й створив очi, та знову ©х заплющив. Козак
обернувся до Петра й каже:
- Твiй товариш хворий, його треба довший час лiчити...
- Та чей же видужа ,-сказав заляканий Петро.
- Як Бог схоче, то видужа .
Марко вiдкрив знову очi, оглянувся довкруги й спитав:
- Петре, де ми тепер?
- У добрих людей, парубче, - каже козак.
На те Петро:
- Ми подорожнi козаки, в степу заблудили...
- Хiба я тебе питаю? Бачу, що хрещенi, та й цього менi досить. Зна ш,
що в Святiм письмi говориться про милосердного самаритянина?.. Як ти
голодний, то сiдай ©сти, а як нi, то лягай спати, а завтра, то вже
поговоримо.
- Я дуже голодний, бо вже давно не ©в.
- Максиме, подай йому з печi вареникiв, а твiй товариш хай вибачить,
сьогоднi нiчого не дiстане, хiба - молока.
Петро, за©даючи вареники, мав час роздивитися по хатi. В першiй
кiмнатi, куди ввiйшли з сiней, напроти дверей стояв стiл, застелений бiлою
скатертю. На ньому лежали хлiб, сiль, i стояла пляшка. За столом i пiд
вiкнами - довгi дерев'янi ослони, застеленi багатими турецькими килимами.
На стiнi - образи в золочених рамах. Понад вiкнами - на цiлу довготу стiни
полиця, а на нiй - рiзна посудина: дерев'яна, мiдяна, а то й срiбна -
миски, полумиски, збанки та чарки. На противнiй стiнi вiд вiкон навiшано
всiляко© збро©: рушницi, шаблi, кинджали, келепи, ножi, все багато срiблом
коване.
При дверях грубка з зелених кахлiв. Це була свiтлиця для гостей. Петро
змiркував, що попав до славного козацького лицаря. Це все по-тодiшньому
звичаю не було куплене в краму на базарi, це була во нна здобича, якою
тодiшнi люде величалися, й про кожну рiч умiли сказати, де ©© здобуто.
В другiй кiмнатi стояла велика пiч на хлiб з грубкою для тепла i з
припiчками, на яких можна було спати. Пiд стiною стояла лежанка, вкрита
кожухами. Кiмната не вибаглива, яка трапля ться усюди по селах.
Максим постелив гостям на печi. Марка непритомного ледве туди висадили.
Надворi змагався страшний вихор. Вiтер бив скажено об стiни хати, начеб
хотiв ©© вивернути. Петро вкрився кожухом. Вiн був мокрий до самого тiла.
Дякував Боговi за спасiння, бо в таку негоду пропали б у степу певно. Йому
дзвонило в ухах, переходило через голову страшне, тiльки що пережите.
Вiдтак заснув мертвецьким сном. Захрiп i Максим на лавi. Один хазя©н не
спав. Вiн шептав молитву за "путешествуючих".
I хуртовина там, на свiтi, не хотiла вспоко©тися...



ХII

Марко став спросоння балакати:
- Господи, я ж не хотiв того... я... не хотiв його вбити.. раз лише
вдарив з пересердя... за мою кривду... за неповиннi побо© ще й глузував з
мене... Ох Боже, прости менi грiха в передсмертнiй годинi! Петре,
Петрусю!.. Лиши мене тут, хай я загину, та мiй грiх спокутую... а ти
будеш... ти мусиш жити... ти нi в чому не повинен... ти втiкай мерщiй, тут