Чайковський А.. Сагайдачний

не запускались i не ганялись за втiкачами.
Вiд пiйманих татар довiдались, що хан з великим вiйськом заступить
козакам дорогу перед Перекопом i похвалявся, що нi одна козацька нога з
Криму не вийде.
Старшина, довiдавшись про таке, затривожилась. Вони не так боялися
татарського вiйська, як голоду i безводдя, коли б прийшлось довше в Криму
задержатись. Народу в таборi було дуже багато, до того ще жiнки i дiти,
яких визволили з неволi. Усiх треба було вигодувати i напо©ти. Один
козацький роз'©зд захопив десь на боцi отару овець, з чого всi були дуже
радi. Та цього ненадовго вистало. Вода в бочках стала висихати вiд
сонячно© жари. Старшина турбувалась, та цього не можна було козакам
показувати.
Чим ближче доходили до Перекопсько© шийки, помiтили стежнi козацькi
чети, що там сто©ть справдi велике татарське вiйсько. Тепер вже роз'©здiв
не можна було посилати. Кiннота, що йшла довкруги табору, держалась
близько. Треба було сподiватись кожно© хвилi, що татарва напре на них
цiлою силою. Табiр поступав уперед дуже обережно, щоб кожно© хвилi бути
готовим до бою. У тiй сторонi степ уцiлiв вiд пожару i вкривавсь високою
травою.
Аж одного дня татари стали наближатися. Вiд пiвночi сунула чорна валка,
яка щораз стала розвиватися в пiвколесо, поки зi всiх сторiн не замкнули
табору.
- Коли нам з Сiчi не наспi помiч, то ми пропали, - говорив Чепiль до
Жмайла. - Як там вже Сагайдачний, то вiн нас не лишить, а може, i вiн
десь у сiй непевнiй дорозi пропав...
- А я сього певний, що Петро не пропав i що вiн леда день прийде i нас
виручить. Ми поки що будемо вiдбиватись у таборi. Правда, що годi нам
зараз йти далi, поки трохи не переб' мо татар, але взяти себе не дамо.
- Без води погинемо. Придивись, скiльки у нас жiнок i дiтей. Коли вони
повмирають, то у таборi кинеться яка пошесть i чума або чортзна-що. Ми
тепер так обложенi, що хiба птиця з табору перелетить, щоб братiв про наше
горе звiстити.
- А я кажу, що вода буде... Я зараз, як ми окопа мось, викопаю
колодязь, i добудемо води. Неможливо, щоб води тут не можна добути. У нас
i дерева доволi з наших човнiв... Не турбуйсь, отамане.
- Тут хочеш копати колодязь?
- Нi, не тут, а трохи далi. Тут недобре мiсце до оборони. Ми рушимо
замкненим табором ще трохи наперед... Я гарматою промощу собi дорогу.
I зараз положення табору змiнилось. Передовi i заднi вози пооберталися.
Переднi попихали люде руками. Звiдсiля стали стрiляти з гармат у збиту
татарську юрбу. Табiр йшов черепашиним кроком, але таки посунувся о кiлька
гонiв наперед серед безнастанно© пальби з гармат на усi боки. Татари стали
щораз бiльше присiкатися з таким страшним галайканням, що аж морозило.
Табiр став у такому мiсцi, яке Жмайло уважав за вiдповiдне. Зараз
пообертали вози боком, i як лише настала нiч, взялись до заступiв i стали
з усiх бокiв окопуватися. А посерединi табору стали могильники пiд оком
Жмайла копати колодязь. Робота йшла день i нiч. Жмайло казав розiбрати
похiднi судна, до переправи через рiку призначенi, i тими дошками
пiдпирали стiни колодязя.
Чепiль тi ю роботою дуже цiкавився. Заходив часто сюди i питав, чи вже
вода показалася?
- Ще нема, та ми ©© добудемо, хоч би прийшлось докопатися аж до
сарахманiв...
- А що це таке - сарахмани?
- У нас, в Галичинi, вiрять люде, що десь пiд нами якiсь сарахмани
живуть, народ дуже вбогий. У нас люде у великодньому тижнi лушпини з я ць
на воду кидають - це, мовляв, для бiдних сарахманiв, у котрих тiльки i
свят буде, що тi лушпини пооблизують.
- Тобi жарти в головi, а менi турбота свiт морочить...
- Я не жартую, коли про колодязь говорю. Вiн буде, ще i журавля
поставимо, та ще i корит на воду наробимо...
Татари лише раз пробували узяти табiр приступом, та ©х так привiтали,
що лише багато людей втратили. Тепер розпочалася облога.
Татари були певнi, що вiзьмуть табiр безводдям, коли не голодом, i тому
ждали тi © хвилi терпеливо, аж козаки самi здадуться або усi вигинуть.
Вони не наближалися до табору на вiддаль гарматного стрiлу. Лише вночi
страшно галайкали, i тривожили людей, та не давали спокою.
Третього дня могильники, що копали колодязь, крикнули вгору:
- Вода!
Цiлий табiр вiд цього одного чарiвного слова начеб ожив. Слово
переходило вiд одного до другого, поки не облетiло цiлого табору. Всi дуже
радiли i хрестилися. Копальники якраз натрапили на джерело. Вода пiдходила
щораз вище. З долу кричали, щоб ©х швидше тягли вгору, бо вода доходила ©м
до грудей i грозила ©м затопом. Вода була така студена, що аж у костях
ломило.
Зараз опiсля стали спускати униз вiдра i тягти воду, котру вливали в
наладженi корита. Вода зразу була каламутна, та нiхто на це не зважав, бо
умирав вiд спраги. Конi, почувши воду, стали iржати i рватися з припонiв
до колодязя. Жмайло приказав вливати воду в судна, щоб бiльше було до води
приступу. Народ перся до води, що аж сторожу треба було поставити для
вдержання порядку. Це протяглось до заходу сонця. Вода прибувала в
колодязi чимраз вище, добра, студена, чиста.
Зараз поставили на двох стовпах дерев'яний вал, на якому причеплено
довгий мотуз з вiдром. Козаки наперемiну тягли воду i вливали до корит та
човнiв. Люде начеб вiджили, усi повеселiшали, начеб на свiт народились.
Чепiль говорив до Жмайла:
- Ти наш Мойсей, що дав нам воду в пустинi. Пропали б ми, мов рудi мишi
в степу. Тепер можна вже пiдождати на мiсцi, поки пiдмога не прийде.
Татари йно ждуть того, коли ми здамось, i тому нас поки що не чiпають...
Хай ждуть, ми пiдождемо теж.
- I ми довго ждати не можемо, бо харчiв не стане. Треба усю поживу
перечислити та видавати на кожного по паю. Iззовнi ми нiчого не добудемо:
нi вола, нi осла.
- Нам треба забезпечитись на яких два мiсяцi.
- Краще буде, як помiрку мо на три, - каже Жмайло. - Особливо з
сухарями, кашею та борошном треба щадити, щоб не прийшлось саму конятину
©сти. Ти, батьку, прикажи кухарям почислити все, а я вже порахую як
слiд...
Усi благословили Жмайла i почували себе бадьорими. Навiть скот
повеселiшав i взявся за суху пашу.
В таборi залунала весела пiсня, забринiла бандура...
Татари не могли того зрозумiти, що сталося. Пiдкрадались вночi пiд
табiр i замiсть одчаю почули веселiсть. Як донесли про те хановi, вiн
каже:
- Тим шайтанам сам чорт помага . Мусимо ©х брати силою, а то далi ми
всi з голоду i спраги поздиха мо...
Справдi, татарське вiйсько голодувало, а воду для людей i коней
привозили у шкуряних баклагах.
Зараз другого дня пiшли татари до наступу. Вони пiд'©хали з одного боку
з великим криком i пустили на табiр велику силу стрiл, якi навiть не
долiтали. Козаки стрiляли з гармат i рушниць, косили татарськi ряди, мов
траву. Татари подались назад i вже того дня не наступали.
На другий день знову нiхто не показувався. Татари кудись пропали.
- То якiсь татарськi хитрощi, - говорив Чепiль до старшини. - Вони щось
задумують, а нам так довго ждати не можна, бо голод за плечима. Коли б так
можна на Сiч вiстку послати...
На таке каже Струк:
- Сього не треба. Як на Сiчi вже Сагайдачний, то вiн, певно,
поспiшить нас визволити, коли ж його там нема, то нема там з ким на
виручку йти. Тепер робота коло хлiба, i всi порозходилися. А заки вони
зберуться, то ми пропадемо...
- Краще би розвiдати, куди татари подiлись, - каже Жмайло. - Я по©ду
сам на роз'©зд.
- Ти не по©деш, бо тебе тут треба, ти ж - обозний. Роз'©зди пошлемо на
всi боки, а вже досвiдних людей ми знайдемо...
Старшина стала подавати рiзних запорожцiв, якi сво ю проворнiстю
вiдзначались.
- По©де Степан Бульба, Тарас Печiнка, Максим Грух, Конопель. Господи, у
нас не було би людей!
Названих зараз прикликали, а Чепiль каже ©м:
- Берiть, голуб'ята, по десятку козакiв, виберiть найкращi конi i гайда
на роз'©зди... Розвiдайте, куди татари дiлись? У бiй не вдавайтесь, а,
помiтивши, де татарва, завертайте швидко у табiр. Може, справдi покажеться
таке, що зможемо рушити далi i перебитись табором.
- Воно би можна i зараз так зробити, якби ми могли з собою i наш
славний колодязь забрати, - каже Бульба. - Ну, ©демо, братчики...
Зараз розiйшлись вибирати собi людей i коней.
Роз'©зди ви©хали з табору i незадовго пропали в степу.
Надвечiр всi вернулися, крiм Степана Бульби; вiн по©хав прямо на
пiвнiч.
- Тi, певно, пропали, - каже Чепiль. - Там, певно, була найбiльша сила.
- Ну нiчого... треба у той бiк послати за слiдом другий роз'©зд... той
мусить бути обережнiший...
Як лиш на свiт заноситись стало, ви©хав на пiвнiч другий роз'©зд. Другi
роз'©зди, якi повернулися вчора, нiде татар не стрiнули. Нинiшнiй роз'©зд
недалеко за©хав, як помiтив вiд пiвночi великi клуби диму, начеб чорна
велика хмара припала до землi i сунулась з пiвночi на пiвдень. З пiвночi
пiдганяв ©© сильний вiтер.
- Степ запалили, втiкаймо! - крикнули в один голос всi козаки i
завернули конi.
Вони поприлягали головами до ши© коней i пiдганяли ©х. Конi зрозумiли
теж небезпеку i гнали так, що пiд животами майже землi не доторкали.
В таборi помiтили ©х теж i зараз зауважили пожежу в степу, яка йшла з
пiвночi.
Жмайло став на возi з сiном i кричав:
- Хто живий, виступайте окопувати табiр, та лиш так, щоб траву
перекопати. Порозносити судна з водою попiд вози, щоб можна погасити
пожар.
Довкруги табору заро©лося вiд людей. Кожний поспiшав, хапаючи що в руки
попало: шаблю, келеп, заступ... Робота йшла дуже запопадливо.
Жмайло приказав перенести порох усередину табору i прикрити
переверненими суднами, а на це накласти одежу i зливати водою. Всi жiнки в
таборi тягли воду з колодязя i помагали козакам.
Хмара диму щораз наближалася. Конi i скот стали непоко©тися. Воли
ревли, конi квичали та обступили колодязь, понизивши голови.
В таборi настала велика жара, а вiдтак дим залiг увесь табiр i ви©дав
людям очi. Та робота не вгавала, хоч люде душились вiд диму. Вiтер
перекидав полум'я на переднi вози. Огонь тушили водою.
На щастя, подув сильнiший вiтер i погнав огнем далi. Над табором наче
огняна буря перелетiла. Цiла околиця горiла. Жара була страшна, хоч диму
вже не було. Згодом, завдяки тому вiтровi, став воздух холоднiти. Усi
свобiднiше вiдiтхнули. В таборi не було нiяко© шкоди.
Та ось за цим вiтром надпливли з пiвночi справдешнi хмари на небi.
Почулись сильнi громи, якi не вгавали. Блискавка одна за другою шниряла по
темно-синiх хмарах. Затим пiшла сильна злива. Дощ падав, начеб небеснi
застави повiдсувались.
Злива тривала коротко, начеб на те тiльки послав ©© бог, щоб потушити
огонь по степу. Згодом хмари полетiли геть на полудне i показалось чисте,
голубе небо. Воздух прочистився i просвiжився. Усi вiддихали повною
груддю.
- Господь на нас милосердний, - говорили козаки помiж собою.
- А Бульба таки пропав з сво ю четою. Коли не полiг, то згине мiж
татарами у великих муках. Вони помстять на ньому все...
- Пропав або й нi, - каже полковник Глух. - Вiн хитрий, як лисиця, i
татарську мову зна , а певно, що дiбрав собi таких самих товаришiв, як i
сам... Я надiюсь, що вiн перекрався i дасть знати на Запорожжя...
- Бог би з тебе говорив, - каже Чепiль, - та воно нелегке дiло через
татарськi лави на цiй вузенькiй шийцi Перекопськiй...
- Боже йому помагай! - говорив Жмайло. - А ми порадьмося, що нам далi
робити?
- Поки що лиша мось на мiсцi, - каже Чепiль, - бо кращого не знайдемо.
Ма мо тут воду, вогнем нам бiльше нiчого не зроблять.
- Пiдождiм тут ще тиждень. За той час, коли б Бульба жив, добрався би
певно до наших.
- То закороткий час. Пождiмо двi недiлi - треба деякi вози
понаправляти, бо поки стоять на мiсцi, то стоять, а рушити з мiсця, то
певно порозлiтаються. Колеса порозсихались, нiчим мазати... Вiдтак рушаймо
далi табором поволi, але певно. Коли б прийшлось знову стати, викопа мо
другий колодязь i якось не пропадемо, а ближче станемо сво©х.
А тим часом хан, бачачи, що степовим пожаром табору не знищить,
запорядив великий наступ з усiх бокiв.
Татари мов з землi повиростали. Вони летiли на конях з великим розгоном
i криком прямо на табiр, аж жахом проймало. З табору стрiнули ©х гарматою
i рушницями. Настала оглушаюча пальба, аж увесь табiр оповився густою
хмарою диму.
Татари падали цiлими валками. За цим валком з трупiв ховалися татари,
що позлазили з коней, перелазили вал i перлись далi. Звiдсiля випускали
цiлi хмари стрiл i посувались щораз ближче. Вiд безнастанних стрiлiв
рушницi так порозпiкались, що годi було порохом налаштувати...
Татари, мов скаженi, перлись далi. Жмайло заздалегiдь приказав покопати
ями, прикрив ©х суднами i тут скривали жiнок, дiтей та ранених, щоб ©х
захистити перед татарськими стрiлами. Напираючих татар не можна було нi
рушничним, нi гарматним огнем здержати. Добрались аж до возiв i стали туди
дертися. Козаки вiдбивались шаблями, списами, а то i дрючками. Старий
Чепiль страшно iзнемiгся i гадав, що йому вже прийшла остання година.
Уся козацька старшина боролась поруч з козаками. Жмайло роздягся до
сорочки. Осмалений димом, без шапки, з шаблею наголо, бiгав з одного боку
в другий, перескакував з одного воза на другий, мов олень, i стинав
татарськi голови, мов макiвки. Страшно було на нього глянути. Очi набiгли
кров'ю, губи спеченi, аж чорнi, голос охрип. Двi стрiли його досягли, з
нього текла кров, яка на ньому засихала, та вiн на це не зважав. Де був
найбiльший напiр, там вiн зараз i з'являвся.
- Ось так ©х, братики, ось так собачих синiв, ми ©х проженемо. Ось
незадовго наспiють нашi на виручку. Сагайдачний вже у Перекопi. Не
давайтесь, вже недовго нашого горя, - говорив так навгад, щоб пiддержати
дух у вiйську, хоч сам не вiрив у те, що говорив.
Жiнки i дiти, що у ямах поховались, пiдняли страшний лемент. Кожне
прочувало, що коли татари прорвуться у табiр, то усiм прийде кiнець...
Степан Бульба, старий досвiдний запорожець, вибрав собi таких самих
завзятцiв, як i сам, i по©хав на розвiди на пiвнiч вiд табору, прямо на
Перекоп.
- А що, братики, голуб'ята, а коли б ми так поза Перекоп перебралися,
та й до сво©х махнули?
- А чому? Можна попробувати. Козак не без долi.
- Та коли ми всi на се згоднi, так не ©хать нам на конях, а йти пiшки,
чорт його батька зна , чи де у травi зача них татар не стрiнемо.
- Не то пiшки, а нам i перевдягтись за татар треба. Кожний з нас, як ми
тут усi , зна мо сю песячу мову...
- От i добре, голуб'ята, - каже Бульба, - тепер дiло у сьому, щоб
татарсько© одежi добути...
- А коли у нас буде татарська одежа, то чого нам коней кидати? - каже
нестарий ще запорожець Онисько Хрущ. - От, братики, ви добре дивiться,
може, де любчикiв-татар помiтимо, а тодi ми й подума мо.
Онисько Хрущ - то була собi знатна особа мiж тим товариством. Говорив
дуже поволi, начеб слово пережовував, поки його з губи випускав. Низького
росту, не дуже подобав на силача, та вiн справдi був дуже крiпкий. Говорив
м'яким голосом, наче жiнка, нiколи не хвилювався i не злякався хоч би
самого чорта, а рiзнути йому ножакою ворога по ши© - то начеб хлiба
вкусити. До того вiн був перший повзун на Запорожжi i знав порушатися
по-гадючому цiлi гони без утоми.
- Ось бачите, братики, я вже щось бачу. Он там, у степу, легенький
димок серед степу показу ться. Ви тут лягайте у травi з кiньми, а я з
кiлькома товаришами пiдкрадусь роздивитися...
Козацькi конi були до того навченi, що на команду лягали на землю i
лежали, доки було ©х панам завгодно. Сталося по думцi Хруща. Конi полягали
в травi, а всi пiшли за Хрущем, ховаючись. Хрущ випереджав усiх.
Наближались тихцем до того мiсця, звiдки виходив дим. Згодом побачили
сторчачу серед трави татарську кiнчасту шапку. На знак Хруща козаки
припали до землi, а вiн, узявши довгого ножа в зуби, поповз далi.
Незадовго повернув до сво©х.
- Ось як воно, братчики. Десяток татар, я пощитав добре, сидять при
вогнику i печуть м'ясо, либонь, конятину. Один сто©ть та, либонь, пильну ,
а так собi, бо вони тут безпечнi. Ми пiдповземо, та хоч нас йно шестеро,
то подолi мо, i буде одежа.
- Яка у них зброя? - спитав Бульба.
- На ратищах печуть конятину, а попри те нiж, та й годi. Ну, братчики,
не час роздобарювати, ходiмо...
Всi поповзли вперед з ножами в зубах. Шаблi та пiстолi позакидали за
спину, щоб не заважали.
Татари справдi нiчого не прочували. Вони сидiли кругом огня i за©дали
печене м'ясо.
Тодi Хрущ схопивсь перший i, мов кiт на мишу, кинувся з ножем на
першого найближчого татарина. Татари оторопiли, та заки стали до оборони,
вже Бульба з товаришами усiх порiзали.
Всi знали що робити, поприсiдали до землi i стали стягати з побитих
одежу та перетягати на себе.
- От зле, братики, - каже Хрущ, - далебi, що зле. Ми поспiшились.
Одного татарина треба було оставити в живих, та гарненько розпитати, що
нам треба знати... Далебi шкода...
- Не журися, - каже Бульба, - ми ще десь "язика" добудемо.
Тепер Хрущ i другi козаки стали мазати собi лице попелом та вугiллям,
розмочивши його слиною...
Хрущ свиснув. За хвилю посхапувалися конi i прибiгли до сво©х панiв.
- От козацькi конi розумнi, далебi, цiлувати ©х за те, - говорив поволi
Хрущ, - розумний козацький кiнь - то краще дурного товариша.
Конi прибiгли до козакiв i стали ©х обнюхувати.
- А тепер, голуб'ята, на конi та в дорогу, - каже Бульба.
- Ой нi, братчики, - говорив Хрущ, - так воно буде не добре. Ми ще
поспi мо, та ось шкода нам тiльки печеного м'яса оставляти вовкам на
снiдання. Хай же татарським падлом вдоволяються, а за м'ясо хай вибачать.
От, братчики, берiть по кусковi в кишеню, а по дорозi схрупа ться. Спасибi
добрягам татарам, що под-бали... Воно - конятина чи баранина - все одно,
аби голоду не було.
Козаки посiдали на коней i по©хали далi на пiвнiч. Вони роздивлялись на
всi боки i оскiлькимога обминали купи татар. Та не все повелось ©хати
помiж дощ. Поза собою побачили вони, як татари запалили степ, i як огонь
гнав по степу на пiвдень.
- Гаряче буде нашим, - говорили козаки, - нам треба поспiшати щосили.
- Та все ж так, щоб коней не заморили... Хитрi татари, не пiдпалювали
довго степу, аж добрий для них вiтер трапився.
дучи так, наскочили на велику чету татар. Бульба ви©хав до них перший.
- Хто у вас ватажок? - пита татарин. Зараз ви©хав один з гурту.
- По приказу його свiтлостi хана, усе вiйсько ма поспiшати до нього.
Ми тепер запалили степ, а коли шайтани не згорiли би вiд вогню, так буде
загальний наступ на козацький табiр. Його свiтлiсть забожився, що нi одна
нога не вийде з Криму. - Бульба говорив з таким завзяттям, з такою лютiстю
на козакiв, так вiдгрожувався, що нiхто був би не догадався у ньому
запорожця.
- Остання ©м година виб' , - говорив другий козак, - тому його
свiтлiсть стяга усiх до себе, щоб кожний правовiрний наситив i заспоко©в
свою помсту...
- Ну, прощайте, менi треба ©хати далi.
Не ждучи, що татари на це скажуть, козаки почвалували щосили далi, аж
втратили цiлком татарську чету з очей.
Попри зруйнований Перекоп перекрались нiччю. За Перекопом почували себе
безпечнiшими; тут стрiчали хiба татарських конюхiв, котрих можна було
легше перехитрити.
Вони прямували iк Днiпровi.
- От, братики, - говорив Бульба. - Ми буцiмто перебились щасливо через
татарську хмару, та нам ще далеко у Сiч, а поки звiдтiля наспi помiч, то
наш табiр таки не усто©ться, i помiч прийде вже по всьому.
- Ти недобре говориш, товаришу, - каже Хрущ. - Як вже господь дав нам
через се осяче гнiздо перебратися, то i далi нам пособить, i все буде
гаразд. На те, щоб нашим помогти, то й сили велико© не треба. Вистане
десять сотень, щоб татарина по спинi вдарити, а тодi i для табору дорогу
промоститься. Нам не треба
було так для нашого колодязя на мiсцi сидiти, а треба було йти табором
далi...
- Якби мiж нами був Сагайдачний, ми би вже над Днiпром були, - говорив
другий.
- Не говори так i не зобижай нашо© старшини, старий Чепiль - добрий
ватажок, а Жмайло - гарна душа, нiчого казати.
Аж пiд нiч припинився наступ на табiр. Татари вiдступили, але недалеко
i скрилися за купами трупiв сво©х товаришiв i коней. Козаки стрiляли на
них з гармат залiзними кулями, розбивали купи.
Половина козацького вiйська спочивала поза возами та по землянках,
перев'язуючи собi рани, бо пiд час бою не було на те часу. Другi
пильнували возiв, бо татари i вночi не давали спокою i пiдлазили пiд сам
табiр та стрiляли з лукiв. Повторювалася стрiлянина з рушниць, а iнколи
треба було шаблею вiдбиватися, бо татари змагалися через вози перелазити.
Жмайло, пов'язавши сво© рани, прилiг пiд возом та на хвилю задрiмав.
Старий Чепiль вже ледве ноги волочив.
Як лиш на свiт стало заноситися, татари розпочали наступати наново.
Нiччю прийшли новi сили. Хан зганяв усю силу до наступу. Вiн знав, що
козаки помученi, знеможенi бо м i, певно, не устоять.
Жмайло вже був на ногах, хоч почував велику утому. Йому здавалося, що
костi геть розходилися i розлiтаються. У нього в головi гудiло, мов по
сильнiм перепою, кров била молотом у висках, в ухах шумiло i дзвонило. Вiн
не мiг собi з'ясувати, чи це такий кошмарний сон, чи це справдi так.
- Я вже незадовго не буду мiг рушитись, - говорив Жмайло до сотника
Стецини, - та коли б так сталося, щоб татари сюди добрались i приходила
нам послiдня година, так зжалiйтеся, товаришi, i убийте мене, бо я не хочу
живим у татарськi лабети попасти.
- Я кажу, що не пропадемо, - говорив сотник. - Татари незадовго
виснажаться i уступлять. Це ©х остання спроба.
- Бог би з тебе говорив, а зна ш, брате, що у нас вже пороху небагато,
вистане, може, на тиждень, а коли би так мало бути, як вчора, то на три
днi. Ми за той час так знеможемось, що нiхто шаблi в руцi не вдержить...
В тiй хвилi настав при однiй стiнi табору великий крик. Жмайло забув за
свою утому i побiг туди. Тут наступала бiльша сила татар i вже на вози
повилазили.
Тодi Жмайло вискочив i собi на вiз, перескакував з одного на другий i
рубав шаблею, мов косою косив. Куди не махне, то татарська голова злiта .
Його утома зовсiм кудись подiлась, здавалося, що його м'язи перемiнились у
гнучку крицю, що нiчим ©© переломити.
За його примiром пiшли на перегони козаки i за короткий час вiдбили
татар та стали за утiкаючими стрiляти з рушниць. Тепер вiдступили татари i
на других мiсцях.
Можна було трохи вiдпочити. Чепiль приказав розвести огнi i варити
обiд: конятину з покалiчених коней з кашею. В таборi загорiлись огнi пiд
казанами. Могильники копали ями i хоронили полеглих товаришiв.
Той час супокою треба було використати на те, щоб привести табiр до
ладу. Хоч татари його не здобули, та таки багато наробили бешкету. Було
багато поранених коней та людей, кiлька жiнок збожеволiло з переляку i
треба ©х було в'язати поясами та держати у землянках, а то лiтали без
упину по табору, кричали, йойкали або спiвали. Багато козакiв лежало пiд
возами, були дуже утомленi.
- Я вже i число забув, як ми довго змага мось, - говорив Жмайло до
Чепеля.
- Вже три днi, мiй сину, - каже старий. - Може, вже дадуть собi спокiй.
Глянь поза табiр, якi купи ми того татарського стерва набили. Звiдкiля ©х
тiльки набира ться?
Справдi, поза табором лежали купи татар i коней.
Татари справдi вiдпочивали два днi, стягаючи щораз бiльшi сили. Це не
ворожило добра. Козаки мусили за той час i собi вiдпочити, щоб набрати
сили для нового бою, що ©х неминуче ждав.
Новi татарськi сили пiдходили вночi i ховалися поза трупами, якi стали
на сонячнiм жару розкладатися. До табору заносило великим труп'ячим
смородом, що годi було дихати.
- Коли не вигинемо вiд татарських стрiл та набiгiв, то погинемо вiд
сього диявольського смороду. У нас лише що не видно, як прокинеться яка
пошесть, - говорив Чепiль до старшини.
- Нам треба буде рушитись звiдсiля бодай на кiлька гонiв, - каже
Жмайло. - Начерпа мо у всi човни води, колодязь розберемо i на новому
мiсцi новий викопа мо та тими самими дошками обцимбру мо.
Усi на це згодилися. Поклали човни на вози i стали черпати воду. Жмайло
став ладити табiр до походу.
Вже запрягали коней до возiв. Татари помiркували це i стали знову
наступати.
I знову настало тяжке змагання на життя i смерть. Татар наспiло
стiльки, що першо© днини. Козаки за два днi трохи вiдпочили, та все ж ©х
тепер було менше.
- Тепер хiба нас яке чудо спасе, - говорив Чепiль до Жмайла. - Хан
поприсяг нам смерть, яко© нам не минути.
- А менi тепер якраз зда ться, що помiч для нас вже близька. Мо серце
таке почува .
Жмайло кинувся у бiй, де найбiльше того було треба, не зважаючи, що
татарськi стрiли iз заднiх татарських лав падали хмарою.
Бульба з товаришами добились щасливо до Днiпра. Поживились свiжою
печеною рибою, переплили Днiпро i пустились далi. Кожна хвилина часу була
дорога.
I тут стрiнули першу козацьку стежу.
- Далебi, що се нашi, - скрикнув Хрущ i почвалував наперед, вимахуючи
шапкою.
- Певно що нашi, коли вже i Хрущ схвилювався, - говорив Бульба i
почвалував за ним. - Зда ться, що сам Сагайдачний поспiша . Дивiться,
голуб'ята, скiльки вiйська ©де.
- Слава Сагайдачному, - гукали козаки, вимахуючи татарськими шапками.
- Братики! - гукав Хрущ, пiд'©хавши до само© стежi. - Бог вас наслав, а
то нашим вже кiнець приходить...
- Хто ти? - питали вiд стежi. - Хiба що не татарин?
- Ми вiд Чепеля, з тяжкою бiдою перебились через татар, та добре, що ми
вас стрiнули. Скiльки вас?
- Нас тут п'ять сотень кiнноти, а човнами Днiпром пливе Сагайдачний з
двома тисячами.
Бульба з товаришами, що якраз причвалували, дуже зрадiли:
- Як Сагайдачний тут, то ми побiдили. Кудою вiн вернув?
- Вiн надплив вiд Ки ва i як побачив, що Чепеля ще нема, зiбрав зараз
вiйсько, яке лише було пiд рукою, i ми йдемо Чепеля рятувати.
Над'©хали i другi сотнi, i пiшли зараз до переправи, де мали з
Сагайдачним зiйтись. Та вiн вже тут на них ждав. Вiйсько повиходило на
берег, повитягали вози та повпрягали коней.
Сагайдачний радий був, що дiстав вiстку вiд Чепеля, та про все подрiбно
розпитував у Бульби. Якраз минуло шiсть днiв, як Бульба вийшов з табору.
За той час могло багато дечого перемiнитися... Тим трохи Сагайдачний
турбувався та випитував про стан вiйська, мунiцi© i харчiв.
Бульба розповiв, що мунiцi© вистане ще на тиждень, значиться, що якраз