Чайковський А.. Сагайдачний

вулицю Татарську, до ворiт города.



ХI

Втеча бурсакiв iз школи при кiнцi шiстнадцятого вiку не була чимсь
незвичайним. Який втiкав перед карою, який тому, що вчитись наскучило,
який знову тому, щоб зажити слави на Запорожжi. Кожний бурсак знав, куди в
такiм припадку дiватись, бо про те всi межи собою толкували. Знав це й
Петро.
Пiд самим мiським валом столицi князя Острозького стояла оселя старого
вiрменина Аслана. Вiн торгував усiм. У нього можна було купити одежу,
зброю, коня. У нього можна було те саме продати або промiняти за iншу рiч.
У нього можна було перевдягтись так, що й рiдна мама не пiзнала б.
Аслан мешкав у малiй хатинi, що вiд старостi всiла в землю по самi
вiконцята. Малi вiконцята, заслоненi замiсть скла пiхуровими оболонками,
коли в хатi свiтилося, виглядали так, як очi яко©сь приземно© потвори, що
прилягла до землi й чату на свою добичу, до скоку ладиться.
Петро застукав у вiкно раз i другий. Довкола все спало мертвецьким
сном. Чути було лише тiкання великого годинника на вежi замку та хiд по
скрипучiм снiгу сторожних.
Хоч було вже около пiвночi, на Петрiв стук зараз у хатi заметушилося.
Заблисло свiтло, а згодом рипнули дверi сiней. Вони вiдчинилися, й
показалася зразу кудлата голова з довгою бородою, а вiдтак i цiла постать
Аслана.
Аслан був худощавий невеликий чоловiчок, пригорблений вiд старостi.
Зате голова в нього була незвичайно велика i не вiдповiдала до його
дрiбно© постатi. Дивишся та й мiрку ш, чи той чоловiк не замiняв голови з
яким велетом, що дуби лама . На головi довге сиве кудлате волосся, така ж,
аж у пояс, борода i великi брови. Не вiдбiг вiд цього ще великий нiс, яким
старi вiрмени дуже величалися. Довгi руки, що десь до колiн сягали, вкритi
синявими жилами, мов мотузками.
Був одягнений у старий засалений кожух, з котрого, либонь, нiколи не
роздягався.
Стрiнувши таку цяцю в лiсi, можна було його взяти за лiсовика або яку
iншу нечисту силу.
Про Аслана ходила по городi недобра слава. Говорили, що за грошi вiн
готовий був усе зробити. Люде його боялися, може, були б i з города
прогнали, коли б не те, що вiн був потрiбний не лише людям, але й самому
бургомiстровi, який ним частенько послугувався.
- Добрий день, дiду! - заговорив Петро.
- Доброго здоровля панам спудеям. А за чим там пiзньою порою?
- Не питай багато, а пускай у хату, на морозi толкувати не будемо.
- Дуже просимо вашмосцiв, - i дiд вiдчинив перед ними дверi, пускаючи
©х усередину.
В сiнях було темно, що годi. Дiд замкнув перше дверi на засув, а вiдтак
створив дверi в хату, де вже свiтилося. В ту мить викараскався слуга iз-за
печi й прислонив вiкна грубим сукном.
- Милостi просимо, сiдайте, панове, та розказуйте, яке дiло?
Знеможений зворушенням Марко присiв на лавi зараз. Вiн тяжко дихав i
трясся цiлим тiлом. Петро розглядався довкруги.
Була це простора низька кiмната з очадiлими брудними стiнами. Пiд
однi ю стiною стояв довгий стiл, неначе скриня з засувами. За столом довга
лава, так само - попiд вiкна. В кутi - знову велика пiч з кахлевою грубою
для тепла. Пiд задньою стiною - лежанка з подушками та перинами. Мiж пiччю
i лежанкою - чорнi грубi дверi до комори. Дивлячися знадвору на цю хату,
нiхто не вгадав би, що в нiй стiльки помiститься. По хатi вештався
брудний, мов кочерга, слуга. Вiн лише всмiхався, отвираючи рота, в якому
не було нi зубiв, нi язика. Тому його Аслан i держав, бо вiн не мiг
виговоритися з того, що тут бачив i чув. Старий поглянув ще раз косо на
хлопцiв i зараз вгадав, за чим вони прийшли. Вiн уже не одному школяревi
допомiг до втечi, не одного виправив на Запорожжя. Одне йому було дивне,
що в таку пору втiкати вибираються, бо на Запорожжя втiка ться лiтом. Дiд
догадувався, що якась важна причина до цього ©х змушу , й поклав собi
вихiснувати ©х скрутне положення.
- А грошi у вас ?
- Хiба ж без грошей приходити до тебе? Перевдягни нас мерщiй за козакiв
та продай нам ще два конi.
Дiд змiрив оком рiст хлопцiв, узяв каганець i пiшов у комору, полишаючи
©х у пiтьмi. Згодом винiс оберемок одежi й поклав на стiл. Були тут штани,
жупани, свитки, кожухи, пояси та шапки. Хлопцi роздяглися з сво©х
бурсацьких халатiв i стали перевдягатися. Не довго тривало, як при помочi
Аслана стали справжнiми козаками. Вибрали ще двi шаблi й по два пiстолi.
Пильно ©м було, i не довго торгувалися.
Старому наказали, щоб вранцi вiдiслав бурсацьку одежу в бурсу.
- Справжнi запорожцi, ©й-Богу! - приговорював Аслан, оглядаючи ©х на
всi сторони. - Ще би тiльки борiдки вашi оббрити.
- Правда! Ми й забули... А чим же бритися?
- ! В мене все.
Старий вийняв зi стола бритву й мило, яке розробив, намилив лиця i
вмить оббрив першi молодi волоски.
- Тепер давай конi! Коли нема коней, то на чорта нам того всього!
- Вже би в мене коней не було! От вигадали! У мене сам пан Наливайко
конi купу , не то що. У мене самi турецькi, як огонь. Ходiмо в стайню й
виберемо - в чiм. - Перейшли через сiни в стайню, яка стояла пiд землею
мiського валу. Передом йшов без'язикий слуга i присвiчував каганцем. В
стайнi стояло яких двадцятеро коней. Петро вибрав на вгад, бо на тiм мало
розумiвся. Торг йшов трохи тяжче. Старий хрiн хотiв добре заробити.
Марковi було спiшно i сiпав Петра за рукав, щоб кiнчав. Старий таки трохи
мусив попустити. Нiмак вивiв купленi конi до сiней, а старий пiшов з
хлопцями в хату.
- Це такi конi, що пiд кошового давай. Правдивi турецькi, як огонь.
- А де ж сiдла i узденицi? - питав Петро.
- Хiба ж ви з сiдлами та узденицями купували? Це треба купити окремо.
- А хiба ж ми не пiд верх купували? Хвоста будемо держатися? Вибачай,
дiду, нiчого з того, забирай собi оце лахмiття. Пiдемо на Зарiччя мiж
татар i знайдемо, чого нам треба.
I Петро став згортати в калитку дукати, якi був висипав на стiл, щоб
заплатити. А тих дукатiв наскладав Петро з тих подарункiв, якi князь
Острозький роздавав мiж пильних школярiв при рiзних нагодах. Аслан,
побачивши золото, зм'як вiдразу, як вiск. Став гостей перепрошувати й
винiс з комори два сiдла з узденицями.
В мiстi обiзвалися першi пiвнi. Крайнiй час було ви©здити. Марко щораз
бiльше нетерпеливився. Йому здавалося, що вже знають у замку про вбивство
диякона i ось зараз прибiжать княжi гайдуки та його зловлять. Петро
виплатив усi грошi.
- Як до©дете до ворiт мiста, подайте вартовому по золотому, а то,
далебiг, ворiт не вiдчинить.
- Скажи, дiду, куди дорога на Запорожжя?
Дiд став хитати головою.
- Держiться на схiд сонця, i бiльше на полудн .
Хлопцi посiдали на конi.
- Прощавай, дiду!
- Щасливо© вам дороги! - вiдгукнувся дiд, замикаючи дверi.
Хлопцi обернулися в напрямi церкви, перехрестилися й подалися до
мiських ворiт. В мiстi пiяли пiвнi. За хвилю воротар вiдчинив браму i з
Острога ви©хали два молодi козаки. Перед ©х очима розкрилося бiле безкра
море. Вiд снiгу було добре видно, бо мiсяць давно зайшов. Хлопцi так
спiшилися, що забули взяти з собою яких-небудь харчiв у цю далеку
небезпечну дорогу, яко© зовсiм не знали.
Поклали собi виминати всi людськi оселi, прочуваючи, що за ними
непремiнно пiде погоня. Одна в них була думка: коли б якнайдальше вiд
Острога. Пере©хали добре замерзлу Горинь, поскакали на полудн в тiм
напрямi, який вказав ©м Аслан. Туди випадала дорога на Брацлав, та вони
нiзащо не поважились були поступити в город. м здавалося все, що увесь
свiт зна про ©хню втечу, що вони втiкають перед карою, що хто-небудь ©х
переловить i вiдставить для нагороди до Острога. Не говорили до себе нi
слова. Дивилися перед себе в цю далеку далечину, вкриту одною великою
бiлою плахтою.
Надворi вже геть розвиднiлося. На сходi сонця зарожевiло небо, а далi
викотилося велике червоне сонце. Його яркi промiння вiдбивалися вiд бiлого
примерзлого снiгу й заслiплювали очi.
хали так до вечора, виминаючи здалека людськi оселi, якi лише здибали
на дорозi.
То© днини вони i ©х конi не ©ли нiчого. Були голоднi. Конi стали
постогнувати та приставати вiд утоми. I тепер ©м прийшла на думку турбота,
де тут, у такiй пустинi, переночувати?
Нараз побачили якусь сторчачу копицю снiгу. Це не могло бути нiчого
iншого, як якесь широкогалузе дерево, вкрите снiгом. Оселя це не могла
бути, тому i не боялися пiд'©хати ближче. Та при©хавши близько, помiтили,
що це був вiтряк, яких на Вкра©нi було багато. Снiгу стiльки навалило на
крила, що ©х ледве можна було доглянути. Те саме було з вершком i стiнами.
Видно, що давно сюди нiхто не заходив.
- Тут якось переночу мо, - говорив Петро. Вже хотiв висказати свою
турботу, що без ©ди для себе i коней годi буде, та здержався, щоби не
тривожити хворого Марка.
Марко був дуже знеможений. Рана йому долягала так, що iнколи аж зуби
затинав, щоби не йойкнути.
- Тут нема чого нi розбишак, нi людей боятися, - потiшав його Петро
далi.
- А що з кiньми зробимо? - питав тривожно Марко. - Коли трапиться тiчня
вовкiв, то завтра знайдемо лише сiдла та копита.
Заки Петро на це вiдповiв, побачив зараз за млином якусь малу
будiвельку, засипану теж снiгом. Це, очевидячки, була хатина для
мiрошника. I тут не видно було людського слiду, значить, що хатина стояла
вже давно пусткою.
Петро скочив з коня i пiдступив пiд дверi, засипанi снiгом. Намучився
чимало, заки вiдгорнув снiг. Дверi були засуненi iзсередини. Петро стукав
та кликав, але нiхто зсередини не вiдзивався. Брала його нетерплячка.
Зiперся усi ю силою i виважив дверi iз завiсiв. Вони впали до сiней iз
лоскотом. Петро пiдняв ©х i знову вставив на завiси. Тепер злiз iз коня й
Марко, i завели сюди коней, та зачинили, i засунули мерщiй за собою дверi.
Стояли тепер у великiй непрогляднiй пiтьмi. Петро викресав огню i запалив
обережно вiхоть соломи. При свiтлi побачили себе в затишних сiнях з
жолобом i драбиною. Сюди заводили, очевидно, коней тi, що до млина
при©здили. За драбиною було ще досить недо©дженого сiна. Конi пiшли зараз
сюди й стали запопадливо хрупати.
- От буде де переночувати пiд жолобом, - говорив Петро.- Господь на нас
ласкавий.
- Я такий голодний, що менi аж млiсно, - каже Марко.
- Коби лише конi пiдживилися, а ми-то якось витрима мо; може, яку
звiрину дасться сполювати, ось я зараз вийду, лише коней розсiдлаю.
В тiй хвилi Марко, мацаючи напомацки, знайшов дверi. Запалили знову
вiхоть соломи, вiдчинили дверi i ввiйшли до невеличко© кiмнатки. Дуже тим
втiшились. В них вступила якась надiя, що, може, що й для себе знайдуть.
Петро безупинно пiддержував огонь i розглядався. На зимнiй печi стояв
каганець, повний сала. його зараз засвiтили i оглядали хату далi. Стояв
тут стiл, збитий з дощок, лава пiд одиноким вiконцем, над ним полиця, на
нiй миска, горнець, посуда на воду та й увесь такий домашнiй достаток
вбогого чоловiка.
Пiд задньою стiною лежав мiшок iз борошном, чим вони дуже втiшилися.
- Коли борошно, то буде i гарячий кулiш.
м дуже хотiлося попо©сти чогось гарячого. За пiччю була широка
лежанка. Петро взяв у руку каганець i подався туди оглядати. Та зараз на
перший погляд аж крикнув зi страху. Там лежав чоловiк, вкритий кожушиною.
Петро отямився, що нема чого одного чоловiка боятися двом, приступив
ближче i став до нього придивлятися. Стягнув iз нього кожух, та чоловiк не
ворухнувся. Це був старенький сивий дiдусь. Здавалося, що вiн спить. Петро
став його будити. Дiдок закостенiв зовсiм.
- Замерз сердега, - говорить Петро. - Ну годi, неживий мусить живому
вступитися.
Вiн взяв обережно мерця на руки i винiс на двiр. Мерлець закостенiв
так, що годi було його розпростувати. Скулився, зiгнувся. Обi руки склав
пiд голову збоку, а ноги пiдiгнув.
- А де ти його подiв? - питав Марко Петра, як той вернувся.
- Поки що я його в снiг запорпав. Може, завтра зможемо поховати. Тепер
ходiмо до коней, ти свiти, а я ©х обiйду.
I справдi, того було треба. Конi попрiли так, що аж шерсть злипалася.
Петро ©х розсiдлав, познiмав уздечки i повитирав вiхтем, з вишки скинув
соломи i добре ©м настелив. За драбиною було ще досить сiна, а Петро
позмiтав в жолобi трохи зерна. Вiдтак став шукати по сiнях i знайшов пiд
соломою в кутi купу рубаних дров.
- Покiйник хазя©н був, царство йому небесне! - говорив Петро. - Ти,
Марку, коли можеш, затопи в печi, а я ще пiду шукати, менi зда ться, що я
ще щось випорпаю.
Зняв з себе кожух, узяв за халяву нiж i подався до вiтряка. Прогорнув
снiг, i знайшов схiдцi, та полiз нагору. Варто було трудитися. Знайшов тут
ще мiшок з борошном, а другий з зерном. Занiс одне i друге в хату.
Тим часом Марко розложив в печi ватру. В хатчинi зробилося тепло i
весело.
- Можемо тут i цiлий тиждень пересидiти i вiдпочити.
- Нашi конi не по нi.
- Правда, годi тепер за криницею шукати. Принесу ©м снiгу.
Петро пiшов по снiг. Марко набрав теж снiгу в усi посудини, якi лише в
хатi знайшлися, i приставив до огню. Петро шукав далi на полицi та по
кутках хати i аж скрикнув з радостi. Знайшов добрий кусок солонини, два
бохонцi засушеного i замерзлого хлiба, коробочку солi, кiлька сушених риб
i все те складав на столi.
- Дивися, Марку - празник на цiлий тиждень. Як стрiнемо першого попа,
то золотого дам на панахиду за душу "раба божiя, го же iм'я ти Господи
вiси...".
- Як ми тут довше посидимо, то погоня зловить нас, як рибу в саку, -
каже Марко.
- Чортзна-що верзеш! Кому би хотiлося за нами ганятися? Вони вже знають
в бурсi, що ми втекли, а чортового диякона знайдуть, хiба як снiг
стопиться, то значить не зараз. Впрочiм, хай буде, що хоче, а я себе
живого взяти не дам, - говорив твердо Петро i тупнув з досади ногою об
долiвку. - Ми вже Богу дякувати, не дiтваки, а козаки.
За той час в хатi робилося теплiше. Огонь вiд печi блимав по чорних
зачаджених стiнах хатчини. Петро набрав кiлька пригорщ борошна i взявся
варити кулiш, до якого всипав солi i вкинув сала. Кулiш кипiв, а хлопцям
аж слина вiд того набiгала, так ©сти хотiлося... Вiдкололи два куски хлiба
i виладили ложки. Не треба було й казати, що вечеря дуже ©м смакувала.
- От ще й лишилося для гостей, - каже Петро, заглядаючи на дно горщика.
- Лише не виговорися в лиху годину. А щоби було, якби справдi гостi
трапилися?
- Ну то що? Хiба такi самi втiкачi, як i ми обидва; було б нам
веселiше, а я ©х нi раз не боюся... Те-те-те, треба коням всипати зерна,
нехай добре вiдживляться.
Вiн розв'язав мiшок i став набирати в шапку пшеницю. Та тут знайшов
таке, що з дива не мiг вийти. Там були завиненi в платку три саленi
свiчки.
- Не кажу ж я, що покiйник добрий хазя©н був, - царство йому небесне.
Огонь став погасати. Петро присипав його попелом, щоб зовсiм не погас.
Вiдтак поклякали обидва й стали молитися Господовi за той захист
безпечний. Пороздягалися. Настелили на печi свiжо© соломи i полягали спати
По такiй утомi, по невиспанiй попереднiй ночi заснули вiдразу твердим
сном. Марко спав легше, бо йому долягала рана. Крiзь сон почув вiн якийсь
рух докруг хати. Якась бiготня в рiзнi сторони. Вiн прокинувся i став
наслухувати лiпше. Бiготня збiльшувалася. У стайнi стали конi форкати i
непоко©тися. "Що це може бути? - подумав. - Хiба ж погоня?"
- Петре! Чи ти чу ш, що там твориться? Петро пiдвiвся, протер очi i
слухав теж.
- Це нiчого iншого, лише вовки. Отож ми були б виховалися на вiтряку!
Вовки стали гаркотiти, жертися мiж собою, добуватися до дверей, а далi
стали по одному вити, поки те виття не злилося в один пекельний хор.
- А бодай вас святий Микола побив!-крикнув Петро. - Не дадуть нам уже
до ранку спати.
- Коли б хоч дверей не перегризли, бо конi нашi пропали б, а може, й до
вiкна доберуться та в хату влiзуть..
- Це нi, бо вiкно засипане снiгом, а на дверi я пiду подивитися.
Встав з лежанки, зодягнув кожух, узяв пiстоль i вийшов до сiней. Почув
справдi, що вовки гризуть дверi. Конi страх непоко©лися. Петро встромив
пiстоль в отвiр до засова та й почув, що за пiстоль щось вхопило й стало
ним термосити. Петро з пересердя спустив молоток - i розлягся стрiл. На
хвилю притихло гаркотiння та за хвильку розпочалося наново, поки вовки не
розшарпали застреленого товариша.
Петро, упевнившися, що дверям нiчого не станеться, пiшов у хату й полiз
на лежанку, де незабаром i заснув.
Як нашi подорожнi прокинулися, то вже був ясний день, хоч того в хатi
не було видно. Петро шанував Марка. Сам устав, запалив у печi, обiйшов
коней i став варити снiданок. Надворi було тихо й гарно. Днина
заповiдалася погiдна й морозна. Вовки пiшли собi, лише слiди по них
остались: куски шкiри розшарпаного вовка й останки костей бiдного дiдуся,
якого вовки випорпали з снiгу й з'©ли. Немило воно вразило хлопцiв, що з
©х причини не судилося бiдному мiрошниковi зложити костей у святiй
землицi. Марко кiлька разiв заговорював, щоб ©хати далi, та Петро й думати
про те не хотiв. Поки стане харчiв для них i коней, треба пересидiти тут,
бо ледве чи знайдуть кращий захист. Петро вилiз на сам вершок вiтряка й
розглядав околицю. Хоч би де деревину побачити, а то один непроглядний
степ, вкритий бiлою плахтою. Втiкачi збилися зовсiм з дороги. Не знали анi
де вони , анi в який бiк ©м повернутися.
Пересидiли так три доби в хатчинi мiрошника. Харчiв вистало б ще на два
днi, а це треба було взяти в дорогу. Коли б хоч за таких два днi знайшли
яку людську оселю. Чим далi вiд Острога, тим менше треба було боятися
людей i погонi. Пiд вечiр останнього дня прилагодили все до дороги. Мали
ви©здити, - скоро на свiт божий займеться. I вони, i конi вiдпочили добре.
У Марка рана вже добре присохла. Вовки вже бiльше не приходили. I знову
днина заповiдалася гарна, коли, помолившися, посiдали на конi й рушили до
полудневого сходу. Конi порскали весело, бiжачи по скрипучому снiгу, й ©м
було весело. Як зiйшло сонце, то вiтряка вже не було видно. В полудн
нагодували коней, з'©ли трохи сушено© риби, паляницi й по©хали далi. Та
чим ближче було до вечора, тим сумнiше ©м було. Одна турбота ©х мучила, де
тут у пустинi взимi переночувати? хали навмання все в один бiк. Треба
хiба так цiлу нiч ©хати, бо приставати нiде. Настала зоряна нiч, мороз
побiльшав, аж трiскотiло. Конi пообмерзали iмлою. Нараз стали перед якоюсь
загородою. Невеличкий кусок землi, огороджений високим плотом, у якiм
стирчало декiлька присадкуватих верб.
- Це, либонь, якась пасiка буде.
За плотом не видно було нiякого домiвства. Позлазили з коней i
вiдчинили хвiртку. Це була справдi пасiка. Попiд плотом пiд острiжками
стояли рядком улi©, обвитi соломою. В однiм кутi лежали порожнi улi© й
сухе вербове пруття, присипане грубо снiгом.
- Може, знову якого мерця знайдемо? - каже Марко.
- Цим разом дуже шукати не будемо. От слава Богу, що де як-так
сховатися.
Вони розсiдлали коней, витерли вiхтями i дали в мiшечки пшеницi.
Розвели огонь i стали лагодити леговисько на нiч. Так не спали ще нiколи.
Вправдi, як були ще хлопцями, не раз ночували з кiньми в полi, та це було
лiтньою порою. А тут - зима. Мороз трiщить. Небо засiяне рясно звiздами,
що мерехкотять, а ©х свiтло сипле мiльйонами дорогоцiнних камiнчикiв по
замерзлому снiговi. Лежачи бiля огню лицем вгору, дивився Петро на яснi
зорi й згадував колишн : рiдне село, широке оболоння, поки не заснув
твердим молодецьким сном. Прокинулися далеко ще до дня i зараз вибралися в
дорогу. Марко втратив цiлком надiю, щоб вони могли Добратися до цiлi сво ©
дороги, до Запорозько© Сiчi. Прийдеться ©м загинути в степу. Совiсть не
давала йому супокою, що спричинив загибель нiчого не повинного приятеля
Петра, якому всмiхалася така гарна будучнiсть пiд могутньою опiкою князя
Острозького. Петро був iншо© думки. Колись до краю якогось мусять до©хати.
Знайдуть людей, що не дадуть ©м загинути, й Господь не дасть ©м пропасти.
З полудня того дня побачили далеко на обрi© великий лiс, i туди завернули
коней. Той чорний лiс був окутаний темно-синьою хмарою, бiльшав i
поширювався в мiру того, як до нього зближалися. Якесь прочуття говорило
М, що там знайдуть безпечний захист i спроможнiсть вижити. Конi
вiдгребають собi сухо© трави з-пiд снiгу, а звiра в лiсi досить, бо не
можна собi без того лiсу подумати, особливо взимi.
Справдi, лiс був великий, хоч не дуже густий. Велети-дуби й буки
витягали сво© безлистi конарi високо вгору. Корчiв було мало. Декуди купка
тернини, лiщини або малинника, бо пiд тинню таких велетiв годi меншiй
деревинi вирости. Якраз сонце заходило, як вони ви©здили до лiсу. Високо
на деревах лопотiли та покракували ворони, лагодячися до сну. Хлопцi
оглядалися на всi боки, шукаючи для себе догiдного пристановища. Петро
побачив пiд корчами великого цапа. Вiн дивився здивовано на подорожнiх,
неначе б хотiв спитати, чого ©м тут треба? Петровi прийшла добра думка в
голову. Вiн злiз з коня, здiйняв з плеча свiй лук, нап'яв стрiлу й став
хильцем до цапа наближатися. Стрiла фурнула, поцiливши цапа в груди. Вiн
пiдскочив угору й простягнувся мертвий.
- Буде вечеря, яко© ми давно не ©ли.
Взяв цапа на руки й поклав на коня, який зразу боявся й став форкати.
По©хали далi, шукаючи мiсця, де би ©м переночувати. Була тут невеличка
полянка, окру-жена лiщиною i терням.... Тут здавалося ©м найлiпше.
Позлазили з коней. Марко нарубав шаблею лiщини, а Петро патрошив цапа.
Незабаром загорiвся весело вогонь. Петро вирубав здоровий кусень хребта,
застромив на тичку й став пекти над огнем. Огонь порскав, м'ясо
припiкалося й розносило при мну воню. Тим часом конi зачали порпати
копитами за сухою травою. Хлопцi так запряталися сво ю роботою, так пильно
©м було повечеряти, що й не зчулися, як до них пiдiйшов чоловiк i гримнув
над головою:
- А якого бiса шля теся по мо му лiсу?
Хлопцi схопилися з мiсця, мовби хто над ними стрiлив. Бiля них стояв
чоловiк у короткiй кожушинi й постолах, пообвиваних ганчiрками. На головi
стирчала кiнчаста татарська бараняча шапка. На плечах - рушниця, а за
мотузяним поясом - довгий нiж.
- А ти, чоловiче, якого бiса зачiпа ш поночi добрих людей та не да ш
спокiйно повечеряти? Це такий твiй лiс, як i наш.
Петро стояв, держачи на тичцi недопечене м'ясо.
- Ти, жовтодзьобе, я тобi зараз покажу, чий це лiс! - кричав старий,
хапаючи за рушницю. Петро вмить вiдкинув тичку, вихопив iз-за пояса
пiстоль i натягнув молоток.
- Не рушся, - гукнув, - а то далебiг уб'ю!
Старий пристав на хвилю здивований, а далi став сердечне смiятися.
- От, козаки, молодцi! Далебiг я лише вас налякати хотiв. Бачу -
школярi якiсь, втiкачi, налякаю, то плакати стануть, та проситися будуть,
а я посмiюся, - а то не те, бачу! Ну, згода! Що козаки, то козаки!
Вiн наставив на Петра обi руки. Петро встромив пiстоль за пояс i
приблизився до старого.
- Ну, а ти чого став, як намальований? - каже старий до Марка. - Бери
печеню та вiнчай пекти, бо на снiгу ледве чи спечеться i я з вами
повечеряю, коли мене не проженете...
- Милостi просимо до гурту!
Старий поклав рушницю коло себе в снiгу, прикучнув до вогню i став
грiти руки.
- Одного не можу я змiркувати: звiдки ви цапа взяли? Бачу, що недавно
вбитий, а я стрiлу не чув.
- Це таке, що голосу не вида , а стрiля певно, - каже Петро i показав
дiдовi свiй лук. Старий став оглядати цапа.
- Мистець, далебiг, мистець, поцiлив в саме серце. Ну, ну... та-бо й
лук - якась панська штука.
- Вiн птицю на льоту з лука поцiлить, - прихвалював побратима Марко.
- Ну, хлопцi, лагодьте мерщiй вечерю, та ходiть спати до мене у мiй
зимiвник.
Петро врiзав ще м'яса i поклав на грань.
- То у вас, дiду, десь тут недалеко зимiвник?
- зимiвник, i пасiка, i стайня, буде i вам, i вашим коникам безпечно.
Сиджу в самотi, та хiба що деколи гiсть трапиться.
- Ви, дiду, певно iз запорожцiв, бо ми якраз на Запорожжя вибралися.
- Й не говори, бо сам знаю. Вчилися в школi, десь там щось провинилися
та тепер втiкають...
- Чому ж зараз говорите: провинилися...
- Авжеж, бо зимою втiка те. Коли б не те, заждали би до лiта так, як
ваш брат-школяр робить. А вам було пильно, хоч як воно в степу зимою
небезпечно.
За той час м'ясо спеклося. За©дали смачно, а дiд вийняв ще з торби
кусок паляницi та обдiлив усiх.
- Тепер пора в дорогу, незадовго й пiвнiч буде.
- А коли до вас далеко, то, може б, таки тут переночувати, бо дуже-то
пiдбилися.
- Дурний ти, хоч вчений. Гада ш, що в лiсi так безпечно? А вовки! Ти
втечеш, може, на дерево, а що з кiньми? Останеться сiдло та й копита. Не
цурайся гостини, коли добрi люде просять, а то певно того пожалу ш.
Хлопцi зiбрали сво© статки, забрали решту м'яса i, ведучи коней таки в
руках, йшли за старим.
Той лiс показався дуже великим, йшли бiльше години, а краю не було. В
такiм лiсi можна справдi пропасти. Аж стали перед високою огорожею з плоту
i частоколу. За плотом гавкали люто собаки. Старий вiдчинив ворота,
придобрив собак, i подорожнi пiшли туди за ним. Недалеко ворiт стояла
хатина, обведена загатою з лiсово© трави. Бiля не© стояла клуня. До не©
завели конi, яким старий занiс оберемок сiна. За той час двi собаки вовчо©
породи обнюшили подорожнiх зi всiх бокiв i стали лащитися. Одна таки
пiдскочила i лизнула на привiтання Марка по лицi.
- Добрi ви, бачу, люде, коли Лиско так з вами лащиться, то мудре
сотворiння: лиху людину нюхом пiзна i не попустить ©й. Зна те, що вiн раз
на смерть загриз розбишаку, що хотiв мене, самiтнього, ограбувати. Як
схопив зубами за горло, то i не пiкнув.
Старий вiдчинив хатчину i попросив туди гостей. На припiчку тлiло. Вiн
розвiяв огонь i засвiтив грубу воскову свiчку.
- Вiтайте менi, любi гостi! Слава Богу, що напутив вас до мене, дуже
вам радий, сiдати просимо.
Хата була зовсiм проста: пiч, лежанка, одна лава, стiл, полиця - усе з
простих дощок. Над столом - образ богородицi, а доокола нього повiшана в
порядку зброя: шабля, пiстолi, двi турецькi рушницi. Видно, що старий
колись-то козакував. Старий розвiв у печi вогонь та став подорожнiх
приймати, чим хата багата. Принiс iз погребу глечик меду, поставив з
мищиною патоку, поклав велику паляницю.
- Будь ласка, споживайте здоровi та напийтеся, лише за горiвку
вибачайте, бо ©© не маю.
- Не дуже-то i нам за нею [3][4]банно '.
- Ну, коли так, то ладно. Деколи i у мене вона появиться, коли який
купець барильце привезе.
- Хiба ж сюди купцi заходять?
- А заходять, - я з них живу, продаю ©м мед, шкури, вiск.
- Якi шкури?
- Та вже ж, що не з мишей, а звiрячi. лисячi, вовчi, ведмежi,