Страница:
Безсмертний наказав її зробити бiльшою i вищою, анiж у самому повiтi. От
ми й постаралися з хлопцями - таку вигилили, що довелося до неї сточувати
двi драбини. Приїхало до нас начальство на Жовтень, i дехто побоявся
дертись на таку хмарочiнь, почали присiкуватись до Марка. А йому,
враженної вдачi, хоч би що: стоїть, пiдсмiюється ще й рукою вгору показує:
- Пiднiмайтесь, не соромтесь, щоб i ви бачили далеко та високо, щоб i
вас люди бачили на висотi! Тодi буде змичка.
- Iнтересний ваш Марко.
- Таки iнтересний. А тепер, Степанидо Iванiвно, ходiм - покажу ваше
господарство, - запросив Зiновiй Петрович.
Вiн показав невелику, на два класи школу, перед якою школярками в
зелених платтячках стояли двi молодi топольки. А потiм завiв її у
запустiлу кiмнату, де рештки дворянської розкошi й досi кривились на
сусiдство з молодими й дебелими плебеями. Тут бiля розгородженого
бiльярдного столу, сукно якого пiшло на iншi потреби, посмiхались рожевими
прожилками селянськi мiцноногi стiльцi, а пiд важеленною лампою з
омертвiлим вогнем i занехаяними купiдонами дихав перелiжним сiном
новенький ясеновий тапчан.
- Ось i вашi хороми, призвичаюйтесь. Тапчанчик сам змайстрував, якраз
по вашому зросту.
- Спасибi.
- Коли не маєте перин - ще внесу вам з якийсь оберемок сiна. Воно в нас
як чай.
- Внесiть.
- О, тепер я бачу, що ви селянська дитина. А зараз ходiмо вечеряти до
мене. Хоч ви й не панночка, а поп'єте молока аж вiд графської корови, - i
його пiдкучерявлена борода знову насочилася смiхом.
З шкiльного подвiр'я, обминувши чиюсь пустку, вони вийшли в невеликий
садок. Тут на бездонках стояли дуплянки, накритi великими глиняними
полумисками.
- Оце моє найбiльше добро. - Зiновiй Петрович рукою показав на вулики,
що гудiли, мов крихiтнi вiтряки.
- Бортникуєте?
- Полюбляю бджолу i дiтей, щось у них однакове є. В чепурнiй хатинi, що
теж пропахла соняшником, яблуками i вощино.ю, їх привiтно зустрiла тiтка
Христя, беручка молодиця, з такою довiрливiстю на округлiм виду,
кирпатинкою i двома безжурними ямками бiля неї, що вiд усього цього одразу
робилось привiтно на душi.
- Дитинонько, i ви вже вчителька? - сплеснула руками тiтка Христя. - Та
як же ви, такi тендiтнi, наших махометiв будете вчити? А скiльки вам
рокiв?
- Сiмнадцять.
- Уже й сiмнадцять! То чи ви хлiба не вживаєте, чи наукою крепко
нажуренi?
- Не торохти, самопрядко, - перебив її чоловiк. - Краще поворожи бiля
печi та столу, бо людина здорожилась - цiлий день на спецi та на сухоїжi.
Тiтка Христя метнулась до печi i застигла з пiднятим рогачем: з вулицi,
пробиваючись крiзь лапаття соняшникiв, славно, пiд сухий перестук копит,
полилася пiсня про тi тучi громовi, за якими сонечко не сходить, про тих
ворогiв, через яких милий не ходить.
- Як гарно спiвають у вас, - припала до старосвiтського, вверх
пiдiйнятого вiконця на чотири шибки.
Бездонки - пiдставки для дуплянок.
- Це Марко Безсмертний i Устим Тримайвода виводять, - з гордiстю
пояснив Зiновiй Петрович.
- I прiзвища незвичнi у вас.
- Запорозькi. Там чоловiку давали таке прiзвище, яке вiн сам заробив.
Свiтив пупом - називали Голопупенком, думав головою - ставав Голованем або
Розумом, а думав чимсь iншим - i те мiсце турбували, - повiками погасив
задоволену посмiшку, а вона випурхнула на куточках уст.
- Ти вже наговориш, безсовiсний, усякого такого. Хоч би вчительки
посоромився на капелинку, - обурилась тiтка Христя, а ямки бiля її
кирпатинки i зараз весело жмурились i розжмурювались. - Тебе в тому
Запорожжi небезпремiнно Язиканем чи Брехачкою назвали б.
- Запряла свою нитку, - махнув рукою на дружину. - Таки гарно спiвають
нашi хлопцi?
- Дуже славно, як срiбло сiють. А хто ж вони - Безсмертний i
Тримайвода?
- Марко, вважайте, - найвища влада, голова сiльради, а Устим - голова
комнезаму. Така вже парубота, хоч напоказ, хоч пiд вiнець з красунями
веди, - похвалив хлопцiв сторож.
- Все за бандитами ганяються, а бандити за ними, - запечалилась тiтка
Христя.
- У вас iще водяться банди?
- Не перевелись i донинi. Ми недалеко вiд кордону живем. Засилають
вороги усяку погань, щоб своя не вивелась. У нас тут орудували i
Гальчевський, i Шепель, i Палiй. Самi за кордон, як щури, повтiкали, а
корiнцi позалишали по рiзних закапелках. Доберемось i до них!.. О, чи не
до нас iдуть хлопцi! - радiсно вигукнув Зiновiй Петрович i теж висунув
голову у вiкно.
Заскрипiли, широко вiдчинились новi ворота. Два вершники легко скочили
з коней, прив'язали їх до обори i, пригинаючись пiд пагiллям вишнякiв,
пiшли до хати. Ось i стали вони на порiг, з карабiнами за плечима,
однаковi на зрiст, але один iз них, темнолиций, був схожий на вечiр, а
другий, золоточубий, - на ясний ранок.
- Добрий вечiр добрим людям на весь вечiр! - проспiвали обидва i
засмiялись.
- Добрий вечiр, Марку, добрий вечiр, Устиме. А я думаю, кого менi бог
на вечерю несе, - аж воно - начальство. На бандi були? - заторохтiла тiтка
Христя.
- На бандi. А це чиє довгооке дiвчинятко прибилось до вас? - запитав
чорнявий.
- Це, Марку, нова вчителька. Така молодюсенька, а вже всю науку
пройшла!
- Та пройшла всю науку? - весело зиркнув на немешне вдалось пройти. -
Рiвно пiдiйшов до столу. - Може, познайомимось?
- Степанида Iванiвна, - соромлячись, невмiло подала руку чорнявому. Вiн
злегенька, наче пiр'ячко, зважив її у своїй, а потиснути побоявся.
- Марко Трохимович, а мiй побратим зветься Устимом Васильовичем, перший
комунiст i найкращий парубок на всi довколишнi села - вродливець, та й
годiї
- Та що тц наговорюєш, - знiяковiв Устим, що й справдi був гарний,
неначе з якоїсь картини зiйшов. - Оце вчителька одразу й подумає, якi тут
хвалькуватi люди проживають. Ви не дуже слухайте Марка. - Устим теж
пiдiйшов знайомитись, а вона запитала Безсмертного:
- На кого ж ви вчились?
- Теж на вчителя! Мало не перебив ваш хлiб, -бiлозубо засмiявся Марко.
-Тiльки вчився я трохи iнакше, анiж ви.
- А як же? Марко, заглядаючи їй у вiчi, присiв на краєчок лави.
- На давнi роки я мало не вченим став: закiнчив аж церковноприходську,
-в скошених куточках очей пробилось лукавство. -З неї подався в iншу
науку: ходити за чужими волами та плугами. А у вiсiмнадцятому,
пiдпарубчаком, прямо з наймiв на чужому конi утрапив до партизанського
загону. Там усякого було: часом з квасом, часом з водою, часом з
перемогою, часом з бiдою. Як прогнали за Збруч Петлюру, командир нашого
загону, на моє щастя, став секретарем губкому. Викликав якось мене перед
свої очi, запитав, чи я не голодний, i, як у загонi, наказує:
- Поїдеш, Марку, вчитися! Досить тобi шаблею орудувати - пора стати
студентом! Я засмiявся:
- Оце знайшли скубента, що й дiлення забув.
Командир строго подивився на мене:
- Дiлення ти не забув: шаблею дiлив i вiддiляв правду вiд кривди. А
тепер наукою захищай правду. Байдики бити я не дам тобi. Завтра ж
з'являйся у технiкум! Завдання ясне?
- Ясне!
- Повтори!.. От i гаразд. А в ремiнцi зарання попробивай новi дiрочки,
щоб стягувати живiт. Наука не любить череватих, i хлiба на неї даємо в
обрiз. Та й будь здоров! Коли припече, заглядай до мене.
Дорогою я повторяв тi слова, як вiрш, i вже бачив себе студентом. А
перед своєю хатою й возгордитися встиг новим назвиськом, та нiкому нi
словом не обмовився про нього.
Вранцi я начистив рештки своїх чобiт сажею, одягнувся знизу в трофейну
нiмецьку, а зверху в австрiйську одежину, все це привершив парубоцьким з
пружиною картузом, прифасонився перед дзеркальцем, поклав у торбу хлiба i
яблук та й де бiгцем, а де й так, рвонув до мiста. В технiкумi якась
миловида дiвчина одразу спровадила мене до завiдуючого. Той з усiх бокiв
оглянув мою одежинку, чмихнув разiв зо два, запитав, чи вмiю
читати-писати, яке моє ставлення до свiтової буржуазiї i чи мiцний в моєму
тiлi дух до науки.
- Дух, кажу, в тiлi мiцний, а от пiд знання в головi не оралося i не
сiялось.
Тодi завiдуючий засмiявся:
- Облогом лежав мозок? То краще уродить! Тепер уяви, що на тебе вся
наука з усiма гегелями дивиться, i доведи, як може вчитися дитя революцiї.
Доведеш?
- Доведу! - вiдповiв я, з трепетом вiдчуваючи, як до мене пiдступає ота
наука з невiдомими гегелями.
- Старайся, Марку, - пiдбадьорив завiдуючий. -ЧуВу що шабля твоя
блищала в боях, як блискавка. Тепер бажаю, щоб розум, коли вiн є,
заблищав... -А на чоботи можеш на вокзалi заробити: ми посилаєм студентiв
вантажити цеглу.
Отак я став студентом, почав старатися. Як засiв за книги - днi й ночi
висиджував.
- I висидiв чоловiк аж три мiсяцi, - посмiхнувся Устим.
- Три мiсяцi i сiм днiв, - серйозно.поправив Марко. - А потiм з
студентської парти знову взяли на банду, далi довелось головувати. I от
якось живе наука i Гегель без мене, а я без них, - хотiв жартом пригасити
бiль, але зiтхнув i вже мовчав увесь час.
А десь тижнiв через три, змарнiлий i блiдий, вiн пiзнього вечора,
похитуючись, прийшов до школи, де вона чманiла над рiзним книжковим
мотлохом, залишеним українськими сiчовими стрiльцями i просвiтою.
- Що з вами, Марку Трохимовичу!? - зойкнула тодi. - Нездужаєте?
- Гiрше, Степанидо Iванiвно, набагато гiрше, - скинув карабiн з плеча.
- Що ж трапилось? -обiмлiла вона. -З Устимом нещастя? Не знайшли?
- I не знайдемо. Нема вже Устима.
- Як нема? - ще не зрозумiла, але жахнулась вона.
- Убили бандити. Замордували.
Тепер Марко Безсмертний був чорним, як нiч. Заточуючись, пiдiйшов до
першої парти i довго вдивлявся в глибину темного класу, наче чогось шукав
у тiй глибинi. Охоплена жалем, болем, вона не могла сказати нi слова, а в
нього тiпались уста, теж темнi, наче обведенi вугiллям.
- Устиме! - покликав друга, покликав своє дитинство, а потiм
напiвобернувся до неї. - Дозвольте, Степанидо Iванiвно, подивитись на його
парту.
Вона мовчки пiдняла над головою п'ятилiнiйну без скла лампу, а вiн
поволi пiшов помiж старими облупленими партами, ддо пахли яблуками, сухим
хлiбом i прив'ялим жолуддям.
- Невже нема її? - сiпнулись уста, коли обiйшов увесь клас. - Перед
вами дячок учителював, ледацюга був. Вiн старi парти пиляв на дрова. А
хiба їх можна пиляти? Це ж не дрова... Так я думаю недовченою головою?
- Так, Марку Трохимовичу. Парт не можна пиляти.
- Отож... Воно варто й списочок завести, хто на якiй учився. Це потiм
комусь i згодиться чи й вам, коли старшими станете. А дров привезу, поки
що не до цього було.
- Може, ця парта у другiм класi?
- Справдi, може, винесли туди. - Марко болiсно провiв рукою по чолу i
знову пiшов поперед неї, тьмяно освiтлений тремтливим вогником.
В другому класi вiн знайшов стару тримiсну парту, знайшов на нiй помiж
iншими вирiзане своє i Устимове iм'я.
- Ось тут ми сидiли, плечем в плече, душа в душу. Ви не знаєте, що то
за людина була, яке в неї серце було! - Марко ще хотiв щось сказати, але,
охопивши голову руками, заплакав, i сльози його закапали на ту парту, за
якою тепер сидiли iншi дiти, теж плече в плече, душа в душу.
Вона ще не вмiла утiшати людей у горi, подивилась на Марка, схлипнула,
хоча нiяк не могла уявити, що на свiтi вже нема того з кучерявим, як
хмiль, чубом хлопця, схожого на ясний ранок.
Через якийсь час Марко, досадуючи на себе, зривав сльози iз вiй, але не
мiг зiрвати: насочувались новi i знову падали на ту парту, де вiд їхнього
дитинства тiльки й залишились ножем вирiзанi iмена.
- Ех, Устиме, Устиме! - кiлька разiв кликав до себе Друга i наче
докоряв йому, що вiн так рано покинув i добру, i страшну землю. Неждано
вiн запитав ii:
- Чого ви думаєте нацчати дiтей?
Вона знизала плечима:
- Читати, писати, арифметики.
- I це треба, дуже треба, а найбiльше - навчiть їх любовi. З ненавистю,
злобою ми, старшi, якось покiнчемо. А дитячi сердечка мають бринiти
любов'ю, наче деревця весняним соком. Вчiть їх людяностi, добру. Ви
щасливi - ви вчителька. Зрозумiйте це.
- Я розумiю, Марку Трохимовичу.
- Так, так, це я для себе, бо теж думав бути вчителем, перо, а не шаблю
тримати в руках, - спохватився вiя i вже iншим, одерев'янiлим голосом
сказав: - Запам'ятайте, як закатували Устима. Це i вчителька повинна
знати... В сусiдньому селi у нього була дiвчина-сирота з того наймитського
роду, що все має: i вроду дiвочу, i здоров я, i руки золотi, та не має
щастя i чобiт. Цiєї зими ми випадково зустрiли її босою бiля криницi.
Глянули спочатку на посинiлi дiвочi ноги, що сповзали з накипiлого льоду,
потiм на дiвчину, знов на ноги, скочили з коней - i до її господаря. Тодi
ми з нього не тiльки чоботи, але и душу витрусили б. При нас озулася
дiвчина в новi чоботята i вклонилася нам у пояс. I так уклонилася, так
приклала руку до серця, так подивилась вiдкритими, як свiт, очима, що
Устим за ворiтьми, ще не сiвши на коня, схвильовано шепнув менi:
- Оце, брате, й моя судьба! Шукав хазяйськi чоботи, а знайшов судьбу!
-Причинний! - знаючи його вдачу, вигукнув я. - Ти ж навiть пари слiв не
зв'язав iз нею!
- Так судьбу зв'язав.
- А може, вона тебе не полюбить?
- Поговори менi... Я глянув на неї...
- Ну, й що?
- А вона на мене.
- Та й на мене вона дивилась.
- Ет, кривий ти на очi, та й годi.
- Їй, певно, й роки не вийшли?
- Почекаю.
I чекав її, свою зiрку вечорову. Сам їй пошив червоний кожушок, щоб
мала в чому вийти на люди. Оце тепер, восени, збирались побратися. Я мав
бути старшим боярином. Та присочила куркульня. Серцем чую, що
виказав.Устима господар дiвчини. Вiн до цього часу не мiг простити нам
iнаимичцi за тi проклятущi чоботи. Обмiняв їх на душу. На лузi, коли Устим
повертався од своєi безталанницi, застукали його бандити, розрубали
повздовж до горловини i всю середину засипали землею i житом за те, що
вiдрiзав землю i забирав куркульський хлiб. Пiсля, катування прикопали
Устима бiля Китай-озера помiж кущами калини. Ми довго не могли найти його.
Аж сьогоднi люди побачили, що на лузi помiж калиною чомусь проросла смужка
жита. По цьому пам'ятнику i вiдшукали Устима.
Охоплена жахом, приголомшена безоднею задичалої пiдлостi i силою життя
того житечка, що проросло з людини, вона припала до тiєї ж парти, на якiй
колись лежали Устимовi руки, й невтiшно заголосила.
В журбi обоє просидiли до опiвнiчної години, аж поки в дверях не з
явилася постать Антона Безбородька, голови споживчого товариства. З
темряви, не розiбравшись, що й до чого, вiн здивовано крiзь смiх викашляв:
- А тут наче досвiтками пахне. Швиденько познайомились, - i осiкся.
Знiчено пiдiйшов до тiєї тримiсної парти, де було вирiзано i його iм'я,
верхи сiв на своє колишнє мiсце.
I це ж тодi образило бiльше, анiж його дурний смiх.
"Цей i на домовину сяде. Марко б нiколи так не зробив... Три iменi -
три судьби..." - подумала тодi, з неприязню глянувши на вузькувате, з
роздвоєним носом i глибокими очницями обличчя Безбородька.
Наступного дня вдруге ховали Устима. Над його домовиною печалились
люди, ридала босонога наречена, а на його могилi Марко посiяв житечко, щоб
проростало воно не з людини, а з землi.
Отак уперше побачила вона по один бiк себе смерть, а по другий життя.
Це був не звичайний похорон. Щось невимовне, легендарне, нерозвiйне стояло
бiля неї, шумувало з одного краю прапорами, а з другого померхлими
корогвами. Молодi хмуроокi хлопцi з карабiнами за плечима, зореноснi
чонiвцi, босонога наречена, дiтвора на огорожi й яблунях, зерна жита на
могилi i м'ясомордий причет позаду людей - все це перевертало її душу. I
вона тiльки тут починала розумiти, що таке народ, життя, розумiти його не
з прилизаних, iнтригами i сюжетами наелектризованих чи коханням натоптаних
книжок, не по вбранню, не по рисах красивих i некрасивих облич, а по
труднiй босоногiй iсторiї, що творилася бiля неї...
Х
Одразу ж з поминального обiду Марко обвiшався гранатами i з карабiном
за плечима пiшов у лiси. Через кiлька днiв вiн височив у Лiтинськiй Синявi
банду, яка загуляла в лiсовiй оселi дукача Онопрiєнка. Марко сам увiрвався
в хату, гранатами перебив, перекалiчив бандитiв, перехнябив оселю i
пiдiрвав себе. Непритомного, в своїй i чужiй кровi, - його повезли в
лiкарню, зробили операцiю й оббинтували всього, неначе ляльку... Вона,
Степапида, прийшла навiдати його. Марко посмiхнувся одними очима, показав
рукою на своє завивало i ледь чутно прошепотiв:
- Гарний?
- Найкращий! - мимоволi вирвалось у неї.
- Та що ви! Мавпа мавпою, самому гидко дивитися на себе, - пустив
добрячу усмiшку пiд бинти i вже серйозно запитав: - На могилi Устима були?
- Була.
- Зiйшло житечко?
- Зеленiє.
- От i все, що залишилось пiсля чоловiка, - зiтхнув i вже нескоро
спитав: - А його ж безщасну Марiю бачили?
- Нi, тiльки чула, що вона перейшла жити до Устимових батькiв.
- Отак i дочекалися старi невiстки... Життє! - засумував чоловiк. - А
яке подружжя було б... голубiв пара...
- Що вам лiкарi кажуть?
- А що їм казати? Лежи, мов колода, та їж iз ложечки, як дитя. Отак i
осiнь пролежу. Тут самi лiки та спарена кров пахнуть, а в селi зараз... -
та й не доказав, бо саме в палату зайшов Безбородько в новому англiйському
френчi, синьому галiфе i чоботях на рипах. В руцi вiн бережно, наче
незахищене свiтло, нiс лискучий ремiнний картуз з гудзиком посерединi.
Пишаючись дорогою обновою, Безбородько не знає, як йому найкраще стати на
виднотi и де себе посадовити. Здавалося, що вiн i до лiкарнi прийшов, аби
тiльки гнути фасон. Розставивши ноги, театрально став посеред палати i
спiвчуттям прикрив якусь свою радiсть.
-То як тобi, Марку, тут проживається? - I, не чекаючи вiдповiдi,
бережно здмухує пилинку з картуза.
Безсмертний пекучим поглядом змiряв Безбородька i його одяг.
- Ти, Антоне, збираєшся балювати чи свататись?
- От i не вгадав, братику, - самозадоволена посмiшка розповзається по
вузькуватому виду. - Чимчикую до тебе прямо вiд городського кравця, вiн
хоч i дере, та вмiє голкою грати, мов смичком, - вигнувся, оглядаючи
одежину з бокiв. - Галiфе не мале зробив?
- Кинь порося в кожну кишеню, - побiльшає, ще й музика без смичка
вищатиме.
- Обiйдеться без музики, - одразу насупився Безбородько, не знаючи,
куди подiти картуза.
- Гляди, чи обiйдеться, - на щось натякнув Марко. Безбородька
пересмикнуло вiд цих слiв, наче задихаючись, розкрив рота, щоб вiдповiсти,
але промовчав. I далi вже сидiв у палатi, мов осiння хмара.
З лiкарнi вона присмерками поверталася з Безбородьком на кооперативнiй
пiдводi. Зручно вмостившись на ряднi, щоб не замастити новенький одяг,
Антон Iванович i сяк i так упадав бiля ней i все просив пригощатись
"монпансьє" рибкою. Цi дрiбнi кольоровi рибки вiн Прямо пригорщею
виловлював iз кооперативного мiшка, демонструючи свою гостиннiсть. В лiсi
Безбородько притих, зiщулився, занепокоєно зиркав на всi боки й
немилосердно батожив конi, а коли вони вискочили в чисте поле, знову став
балакучим i заповзятим. Про Марка вiн заговорив iз спiвчуттям, але з
огудою.
- Кому потрiбне таке геройство? Теж знайшовся пiсляреволюцiйний
iндивiдуалiст-терорист. А не краще було б колективно оточити банду i
рознести її на пух i пiр'я. Жаль, жаль чоловiка, але дуже безрозсудний
вiн, у всьому безрозсудний, гарячковитий. I все попереду хоче бути, а
колектив, масу недооцiнює. Ще не втямив своїм черепком, що вiк героїв
пройшов. Про це i в "Iнтернацiоналi" спiвається: "Нi цар, нi бог i нi
герой". От як воно, практично, має бути.
В той час ходили рiзнi теорiйки про героїзм, i вона, по молодостi i
недосвiдченостi, не знала, що вiдповiсти Безбородьку, який стояв за
масовiсть у всьому. Правда, виявилось, що сам Безбородько в боях з
бандитами нiколи не брав участi, бо працював по iншiй державнiй лiнiї.
Нападався вiн i на тяжкий Маркiв характер:
- Вiн, окрiм себе i Устима, нiкого не терпiв. Такий норов має, що на
десятьох вистачило б. Як упреться, наче стовпець у плотi, нiчим не
поворушиш, хоч кiл на головi теши... Ви не знаєте, як його по-вуличному
називають?
- Не знаю.
- А ви коли-небудь чули казку про Марка Проклятого?
- Чула. I книгу таку читала.
- Так от i нашого Марка за характер поза очi називають Марком
Проклятим.
- Бог з вами, Антоне Iвановичу! Що ви, пробачте, верзете про таку
людину! - аж скрикнула вона.
- Не я ж вигадував таке прiзвисько - село, - почав оправдуватись
Безбородько. - Ну, що б там не казали, та хоробростi вiд Марка не
вiдбереш. Це, звiсно, штука як кепська. Але треба мати миЛосердiє й до
iнших. А вiн його, - стишив голос, - навiть до дiвчат не має... всюди
герой.
Останнє найбiльше вразило, насторожило її, i чомусь защемiло тодi
дiвоче серце. Правда, спочатку вiрила и не вiрила, але через якийсь час
про це, наче ненароком, почула вiд хитрющого, з горшкуватим обличчям
крамника споживчого товариства. I поговори потьмарили образ Марка, бо вона
дiвчурiв ненавидiла усiєю пристрастю дiвочої душi. Але ж чого тодi так
поважають Марка i Зiновiи Петрович, i тiтка Христя? Розпитатися б у них,
так що вони подумають про неї? Та про Маркове прiзвисько вона якось
заговорила з тiткою Христею, яка мало не в усьому стала її повiрницею.
Молодиця одразу накинулась на невiдомого ворога:
- Плюньте в самiсiнькi очi якiйсь мармизi, моєю слиною плюньте. Крейдою
шпурнiть у писок тим, хто Марка називає проклятим. Це так в'їлися у нього
дукачi-горланi i всяка шантрапа, дубило б i гнуло їх на чортове обiддя!
Наш Марко не проклятий, а Безсмертний! - стояла гнiвна й червона, а на
завзятому виду жмурились i розжмурювались химернi ямки.
Вiд цiєї лайки й захисту їй стало теплiше на серцi.
Працювала вона у двi змiни. Роботи й мороки було багато. Чимало батькiв
до заморозкiв не посилали дiтей у науку. Не вистачало книг, зошитiв,
олiвцiв, а чорнило учнi робили з дубових яблучок-гавлюшок або з бузини,
заправляючи його iржею i наваром дубової кори. Вона й не зогледiлась, коли
впала зима. А з першою метелицею прийшов до неї помарнiлий, але веселий
Марко. Вiд нього ще пахло лiками i, тим незрiвнянним повiвом сiна, коли до
нього вiд першого вологого снiгу ненадовго повертаються пахощi лiта.
- Степанидо Iванiвно, добрий вечiр вам. Не замерзаєте в своїх хоромах?
- Дров привезли, - чогось зрадiла вона, хоча й знала, що Марка треба
остерiгатися.
- А ви коли-небудь бачили таке диво: метелицю й зорi?
- Одночасно метелицю й зорi, хiба таке може бути?
- Ходiмте - поглянете.
Вона, в чому стояла, вибiгла вслiд за Марком на необгороджений ганок,
поглянула на небо, але з нього трусився снiг, а зiрок не було видно.
- Почекайте трохи, призвичайте очi, - заспокоїв її Марко, ї вони обоє
почали дивитись угору. Через якийсь час метелиця наче притихла i крiзь
зрiджену сiтку снiжинок вона справдi побачила кiлька зiрок. Але одразу ж
свiжий повiв снiговицi засувоiв їх, а потiм знову вiдкрив.
- Як гарно! - вирвалось у неї.
- Атож! - яснiло i його обличчя. , "Невже вiн мiг бути безжалiсним i
зрадливим?" - ворушилась та сама, задавнена думка.
Марко, не помiчаючи її допитливого погляду, довiрливо говорив далi:
- Як я люблю, коли зоряно-зоряно в небi, коли в полях пiд зорями
свiтлiють, мов рiчки, дороги, а соняшники прямо вiд зiрок перехоплюють
росу, спросоння лопотять нею i нанизують на свої пелюстки.
Вона зачудувалась його мовою:
- Ви, Марку Трохимовичу, вiршi не писали?
- Та писав, - неохоче признався вiн.
- I щось виходило у вас?
- Напевне, виходило, бо один вiрш, проти мiжнародної контрреволюцiї,
навiть у губкомiвськiй газетi надрукували. А хтось у нашому загонi вiзьми
й пусти чутку, що я звiдкись переписав той вiрш. Я тодi скипiв гнiвом,
знайшов напасника i почав доводити своє авторство кулаками. Але той
партизан зi своїм дружком обмолотили мене, як снопа. Ну, тодi й подумалось
менi: "Коли так б'ють письменникiв, ще й оббрiхують їх, то краще покинути
це дiло", - засмiявся Марко. - Тепер на писання не тягне, а вчитати
хочеться побiльше, люблю, коли рiзнi картини проходять перед очима.
- I якi ви найбiльше любите картини?
- Гоголiвськi. Там усе якось живим виходить, наче це й не в книзi
написано. Тарас Бульба - це Бульба, а чорт, що хапає мiсяця пiд рiздвяну
нiч, - це справжнiй чорт, а Плюшкiн - це наш куркуль Саврадим, який навiть
перед богом гасить свiчку, щоб потiм поставити її перед сином божим. У
лiкарнi я в свою волю начитався, вiд цього й одужав швидше. У вас чогось
цiкавого не знайдеться?
Вiн пiшов од неї з книжками, а в головi їй лишив хитке снування, по
ньому кониками-стрибунцями скакали здогадки: хто ж такий насправдi Марко?
Чи одчайдушний запорожець з "Тараса Бульби", чи потаємний сiльський
джигун? Тiєї ночi вiн приснився їй Левком з "Майської ночi", а Безбородько
- однооким головою. I забреде ж така дурiсть у сон, що й наяву страхаєшся,
i дивуєшся, i не знаєш, що воно й до чого. Та й гарним же був Марко над
ставом, тiльки замiсть шапки в нього була будьонiвка. Але i в снi дiвоча
душа тягнулась до нього i опасалась його...
Кожна дiвчина, виглядаючи своє кохання, сподiвається, що воно в неї
буде "найкращим, i жде його з вiдкритими на весь свiт очима, з вiдкритою
душею i тiєю милою самовiдданою довiрою, що часто й розтоптує дiвочу
долго. Отак i вона виглядала до Марка своє кохання, а насправдi воно чи
передчуття його прийшло з тривогою, острахом, болем i тоскною невiдомiстю.
А тут ще, на лихо, й Безбородько почав учащати до школи, розпухириться
усiма кишенями англiйського френча й неймовiрно великим галiфе та й почне
говорити i про полiтику, i про школу, i про музику, хоча сам навiть на
балалайцi не бренькав. У розмовах вiн завжди був самовпевненим i
похвалявся своїми зв'язками аж в окрузi. Марка ж називав другом, але час
од часу кидав на нього такi вуглячки, що вiд них вона вся починала горiти.
У великiй тривозi i все одно у великiй надiї зустрiла вона свою
вiсiмнадцяту весну. А вона прийшла в громах льодоходу, в буйнiй повенi i в
такому цвiтiннi рясту, що здавалось, наче само небо шматками упало в лiси.
На великдень саме зацвiли сади, вакханалiя вишневого цвiту прямо-таки
приголомшила її, а найбiльше дивували величезнi, мов столiтнi дуби.
подiльськi грушi - вони бiлими горами пiдiймались над селом i, здавалося,
пiдводили його ближче до сонця чи мiсяця й обтрушували на нього пташиний
спiв.
На Великдень святешно одягненi люди гуляли на цвинтарi. Малеча
ми й постаралися з хлопцями - таку вигилили, що довелося до неї сточувати
двi драбини. Приїхало до нас начальство на Жовтень, i дехто побоявся
дертись на таку хмарочiнь, почали присiкуватись до Марка. А йому,
враженної вдачi, хоч би що: стоїть, пiдсмiюється ще й рукою вгору показує:
- Пiднiмайтесь, не соромтесь, щоб i ви бачили далеко та високо, щоб i
вас люди бачили на висотi! Тодi буде змичка.
- Iнтересний ваш Марко.
- Таки iнтересний. А тепер, Степанидо Iванiвно, ходiм - покажу ваше
господарство, - запросив Зiновiй Петрович.
Вiн показав невелику, на два класи школу, перед якою школярками в
зелених платтячках стояли двi молодi топольки. А потiм завiв її у
запустiлу кiмнату, де рештки дворянської розкошi й досi кривились на
сусiдство з молодими й дебелими плебеями. Тут бiля розгородженого
бiльярдного столу, сукно якого пiшло на iншi потреби, посмiхались рожевими
прожилками селянськi мiцноногi стiльцi, а пiд важеленною лампою з
омертвiлим вогнем i занехаяними купiдонами дихав перелiжним сiном
новенький ясеновий тапчан.
- Ось i вашi хороми, призвичаюйтесь. Тапчанчик сам змайстрував, якраз
по вашому зросту.
- Спасибi.
- Коли не маєте перин - ще внесу вам з якийсь оберемок сiна. Воно в нас
як чай.
- Внесiть.
- О, тепер я бачу, що ви селянська дитина. А зараз ходiмо вечеряти до
мене. Хоч ви й не панночка, а поп'єте молока аж вiд графської корови, - i
його пiдкучерявлена борода знову насочилася смiхом.
З шкiльного подвiр'я, обминувши чиюсь пустку, вони вийшли в невеликий
садок. Тут на бездонках стояли дуплянки, накритi великими глиняними
полумисками.
- Оце моє найбiльше добро. - Зiновiй Петрович рукою показав на вулики,
що гудiли, мов крихiтнi вiтряки.
- Бортникуєте?
- Полюбляю бджолу i дiтей, щось у них однакове є. В чепурнiй хатинi, що
теж пропахла соняшником, яблуками i вощино.ю, їх привiтно зустрiла тiтка
Христя, беручка молодиця, з такою довiрливiстю на округлiм виду,
кирпатинкою i двома безжурними ямками бiля неї, що вiд усього цього одразу
робилось привiтно на душi.
- Дитинонько, i ви вже вчителька? - сплеснула руками тiтка Христя. - Та
як же ви, такi тендiтнi, наших махометiв будете вчити? А скiльки вам
рокiв?
- Сiмнадцять.
- Уже й сiмнадцять! То чи ви хлiба не вживаєте, чи наукою крепко
нажуренi?
- Не торохти, самопрядко, - перебив її чоловiк. - Краще поворожи бiля
печi та столу, бо людина здорожилась - цiлий день на спецi та на сухоїжi.
Тiтка Христя метнулась до печi i застигла з пiднятим рогачем: з вулицi,
пробиваючись крiзь лапаття соняшникiв, славно, пiд сухий перестук копит,
полилася пiсня про тi тучi громовi, за якими сонечко не сходить, про тих
ворогiв, через яких милий не ходить.
- Як гарно спiвають у вас, - припала до старосвiтського, вверх
пiдiйнятого вiконця на чотири шибки.
Бездонки - пiдставки для дуплянок.
- Це Марко Безсмертний i Устим Тримайвода виводять, - з гордiстю
пояснив Зiновiй Петрович.
- I прiзвища незвичнi у вас.
- Запорозькi. Там чоловiку давали таке прiзвище, яке вiн сам заробив.
Свiтив пупом - називали Голопупенком, думав головою - ставав Голованем або
Розумом, а думав чимсь iншим - i те мiсце турбували, - повiками погасив
задоволену посмiшку, а вона випурхнула на куточках уст.
- Ти вже наговориш, безсовiсний, усякого такого. Хоч би вчительки
посоромився на капелинку, - обурилась тiтка Христя, а ямки бiля її
кирпатинки i зараз весело жмурились i розжмурювались. - Тебе в тому
Запорожжi небезпремiнно Язиканем чи Брехачкою назвали б.
- Запряла свою нитку, - махнув рукою на дружину. - Таки гарно спiвають
нашi хлопцi?
- Дуже славно, як срiбло сiють. А хто ж вони - Безсмертний i
Тримайвода?
- Марко, вважайте, - найвища влада, голова сiльради, а Устим - голова
комнезаму. Така вже парубота, хоч напоказ, хоч пiд вiнець з красунями
веди, - похвалив хлопцiв сторож.
- Все за бандитами ганяються, а бандити за ними, - запечалилась тiтка
Христя.
- У вас iще водяться банди?
- Не перевелись i донинi. Ми недалеко вiд кордону живем. Засилають
вороги усяку погань, щоб своя не вивелась. У нас тут орудували i
Гальчевський, i Шепель, i Палiй. Самi за кордон, як щури, повтiкали, а
корiнцi позалишали по рiзних закапелках. Доберемось i до них!.. О, чи не
до нас iдуть хлопцi! - радiсно вигукнув Зiновiй Петрович i теж висунув
голову у вiкно.
Заскрипiли, широко вiдчинились новi ворота. Два вершники легко скочили
з коней, прив'язали їх до обори i, пригинаючись пiд пагiллям вишнякiв,
пiшли до хати. Ось i стали вони на порiг, з карабiнами за плечима,
однаковi на зрiст, але один iз них, темнолиций, був схожий на вечiр, а
другий, золоточубий, - на ясний ранок.
- Добрий вечiр добрим людям на весь вечiр! - проспiвали обидва i
засмiялись.
- Добрий вечiр, Марку, добрий вечiр, Устиме. А я думаю, кого менi бог
на вечерю несе, - аж воно - начальство. На бандi були? - заторохтiла тiтка
Христя.
- На бандi. А це чиє довгооке дiвчинятко прибилось до вас? - запитав
чорнявий.
- Це, Марку, нова вчителька. Така молодюсенька, а вже всю науку
пройшла!
- Та пройшла всю науку? - весело зиркнув на немешне вдалось пройти. -
Рiвно пiдiйшов до столу. - Може, познайомимось?
- Степанида Iванiвна, - соромлячись, невмiло подала руку чорнявому. Вiн
злегенька, наче пiр'ячко, зважив її у своїй, а потиснути побоявся.
- Марко Трохимович, а мiй побратим зветься Устимом Васильовичем, перший
комунiст i найкращий парубок на всi довколишнi села - вродливець, та й
годiї
- Та що тц наговорюєш, - знiяковiв Устим, що й справдi був гарний,
неначе з якоїсь картини зiйшов. - Оце вчителька одразу й подумає, якi тут
хвалькуватi люди проживають. Ви не дуже слухайте Марка. - Устим теж
пiдiйшов знайомитись, а вона запитала Безсмертного:
- На кого ж ви вчились?
- Теж на вчителя! Мало не перебив ваш хлiб, -бiлозубо засмiявся Марко.
-Тiльки вчився я трохи iнакше, анiж ви.
- А як же? Марко, заглядаючи їй у вiчi, присiв на краєчок лави.
- На давнi роки я мало не вченим став: закiнчив аж церковноприходську,
-в скошених куточках очей пробилось лукавство. -З неї подався в iншу
науку: ходити за чужими волами та плугами. А у вiсiмнадцятому,
пiдпарубчаком, прямо з наймiв на чужому конi утрапив до партизанського
загону. Там усякого було: часом з квасом, часом з водою, часом з
перемогою, часом з бiдою. Як прогнали за Збруч Петлюру, командир нашого
загону, на моє щастя, став секретарем губкому. Викликав якось мене перед
свої очi, запитав, чи я не голодний, i, як у загонi, наказує:
- Поїдеш, Марку, вчитися! Досить тобi шаблею орудувати - пора стати
студентом! Я засмiявся:
- Оце знайшли скубента, що й дiлення забув.
Командир строго подивився на мене:
- Дiлення ти не забув: шаблею дiлив i вiддiляв правду вiд кривди. А
тепер наукою захищай правду. Байдики бити я не дам тобi. Завтра ж
з'являйся у технiкум! Завдання ясне?
- Ясне!
- Повтори!.. От i гаразд. А в ремiнцi зарання попробивай новi дiрочки,
щоб стягувати живiт. Наука не любить череватих, i хлiба на неї даємо в
обрiз. Та й будь здоров! Коли припече, заглядай до мене.
Дорогою я повторяв тi слова, як вiрш, i вже бачив себе студентом. А
перед своєю хатою й возгордитися встиг новим назвиськом, та нiкому нi
словом не обмовився про нього.
Вранцi я начистив рештки своїх чобiт сажею, одягнувся знизу в трофейну
нiмецьку, а зверху в австрiйську одежину, все це привершив парубоцьким з
пружиною картузом, прифасонився перед дзеркальцем, поклав у торбу хлiба i
яблук та й де бiгцем, а де й так, рвонув до мiста. В технiкумi якась
миловида дiвчина одразу спровадила мене до завiдуючого. Той з усiх бокiв
оглянув мою одежинку, чмихнув разiв зо два, запитав, чи вмiю
читати-писати, яке моє ставлення до свiтової буржуазiї i чи мiцний в моєму
тiлi дух до науки.
- Дух, кажу, в тiлi мiцний, а от пiд знання в головi не оралося i не
сiялось.
Тодi завiдуючий засмiявся:
- Облогом лежав мозок? То краще уродить! Тепер уяви, що на тебе вся
наука з усiма гегелями дивиться, i доведи, як може вчитися дитя революцiї.
Доведеш?
- Доведу! - вiдповiв я, з трепетом вiдчуваючи, як до мене пiдступає ота
наука з невiдомими гегелями.
- Старайся, Марку, - пiдбадьорив завiдуючий. -ЧуВу що шабля твоя
блищала в боях, як блискавка. Тепер бажаю, щоб розум, коли вiн є,
заблищав... -А на чоботи можеш на вокзалi заробити: ми посилаєм студентiв
вантажити цеглу.
Отак я став студентом, почав старатися. Як засiв за книги - днi й ночi
висиджував.
- I висидiв чоловiк аж три мiсяцi, - посмiхнувся Устим.
- Три мiсяцi i сiм днiв, - серйозно.поправив Марко. - А потiм з
студентської парти знову взяли на банду, далi довелось головувати. I от
якось живе наука i Гегель без мене, а я без них, - хотiв жартом пригасити
бiль, але зiтхнув i вже мовчав увесь час.
А десь тижнiв через три, змарнiлий i блiдий, вiн пiзнього вечора,
похитуючись, прийшов до школи, де вона чманiла над рiзним книжковим
мотлохом, залишеним українськими сiчовими стрiльцями i просвiтою.
- Що з вами, Марку Трохимовичу!? - зойкнула тодi. - Нездужаєте?
- Гiрше, Степанидо Iванiвно, набагато гiрше, - скинув карабiн з плеча.
- Що ж трапилось? -обiмлiла вона. -З Устимом нещастя? Не знайшли?
- I не знайдемо. Нема вже Устима.
- Як нема? - ще не зрозумiла, але жахнулась вона.
- Убили бандити. Замордували.
Тепер Марко Безсмертний був чорним, як нiч. Заточуючись, пiдiйшов до
першої парти i довго вдивлявся в глибину темного класу, наче чогось шукав
у тiй глибинi. Охоплена жалем, болем, вона не могла сказати нi слова, а в
нього тiпались уста, теж темнi, наче обведенi вугiллям.
- Устиме! - покликав друга, покликав своє дитинство, а потiм
напiвобернувся до неї. - Дозвольте, Степанидо Iванiвно, подивитись на його
парту.
Вона мовчки пiдняла над головою п'ятилiнiйну без скла лампу, а вiн
поволi пiшов помiж старими облупленими партами, ддо пахли яблуками, сухим
хлiбом i прив'ялим жолуддям.
- Невже нема її? - сiпнулись уста, коли обiйшов увесь клас. - Перед
вами дячок учителював, ледацюга був. Вiн старi парти пиляв на дрова. А
хiба їх можна пиляти? Це ж не дрова... Так я думаю недовченою головою?
- Так, Марку Трохимовичу. Парт не можна пиляти.
- Отож... Воно варто й списочок завести, хто на якiй учився. Це потiм
комусь i згодиться чи й вам, коли старшими станете. А дров привезу, поки
що не до цього було.
- Може, ця парта у другiм класi?
- Справдi, може, винесли туди. - Марко болiсно провiв рукою по чолу i
знову пiшов поперед неї, тьмяно освiтлений тремтливим вогником.
В другому класi вiн знайшов стару тримiсну парту, знайшов на нiй помiж
iншими вирiзане своє i Устимове iм'я.
- Ось тут ми сидiли, плечем в плече, душа в душу. Ви не знаєте, що то
за людина була, яке в неї серце було! - Марко ще хотiв щось сказати, але,
охопивши голову руками, заплакав, i сльози його закапали на ту парту, за
якою тепер сидiли iншi дiти, теж плече в плече, душа в душу.
Вона ще не вмiла утiшати людей у горi, подивилась на Марка, схлипнула,
хоча нiяк не могла уявити, що на свiтi вже нема того з кучерявим, як
хмiль, чубом хлопця, схожого на ясний ранок.
Через якийсь час Марко, досадуючи на себе, зривав сльози iз вiй, але не
мiг зiрвати: насочувались новi i знову падали на ту парту, де вiд їхнього
дитинства тiльки й залишились ножем вирiзанi iмена.
- Ех, Устиме, Устиме! - кiлька разiв кликав до себе Друга i наче
докоряв йому, що вiн так рано покинув i добру, i страшну землю. Неждано
вiн запитав ii:
- Чого ви думаєте нацчати дiтей?
Вона знизала плечима:
- Читати, писати, арифметики.
- I це треба, дуже треба, а найбiльше - навчiть їх любовi. З ненавистю,
злобою ми, старшi, якось покiнчемо. А дитячi сердечка мають бринiти
любов'ю, наче деревця весняним соком. Вчiть їх людяностi, добру. Ви
щасливi - ви вчителька. Зрозумiйте це.
- Я розумiю, Марку Трохимовичу.
- Так, так, це я для себе, бо теж думав бути вчителем, перо, а не шаблю
тримати в руках, - спохватився вiя i вже iншим, одерев'янiлим голосом
сказав: - Запам'ятайте, як закатували Устима. Це i вчителька повинна
знати... В сусiдньому селi у нього була дiвчина-сирота з того наймитського
роду, що все має: i вроду дiвочу, i здоров я, i руки золотi, та не має
щастя i чобiт. Цiєї зими ми випадково зустрiли її босою бiля криницi.
Глянули спочатку на посинiлi дiвочi ноги, що сповзали з накипiлого льоду,
потiм на дiвчину, знов на ноги, скочили з коней - i до її господаря. Тодi
ми з нього не тiльки чоботи, але и душу витрусили б. При нас озулася
дiвчина в новi чоботята i вклонилася нам у пояс. I так уклонилася, так
приклала руку до серця, так подивилась вiдкритими, як свiт, очима, що
Устим за ворiтьми, ще не сiвши на коня, схвильовано шепнув менi:
- Оце, брате, й моя судьба! Шукав хазяйськi чоботи, а знайшов судьбу!
-Причинний! - знаючи його вдачу, вигукнув я. - Ти ж навiть пари слiв не
зв'язав iз нею!
- Так судьбу зв'язав.
- А може, вона тебе не полюбить?
- Поговори менi... Я глянув на неї...
- Ну, й що?
- А вона на мене.
- Та й на мене вона дивилась.
- Ет, кривий ти на очi, та й годi.
- Їй, певно, й роки не вийшли?
- Почекаю.
I чекав її, свою зiрку вечорову. Сам їй пошив червоний кожушок, щоб
мала в чому вийти на люди. Оце тепер, восени, збирались побратися. Я мав
бути старшим боярином. Та присочила куркульня. Серцем чую, що
виказав.Устима господар дiвчини. Вiн до цього часу не мiг простити нам
iнаимичцi за тi проклятущi чоботи. Обмiняв їх на душу. На лузi, коли Устим
повертався од своєi безталанницi, застукали його бандити, розрубали
повздовж до горловини i всю середину засипали землею i житом за те, що
вiдрiзав землю i забирав куркульський хлiб. Пiсля, катування прикопали
Устима бiля Китай-озера помiж кущами калини. Ми довго не могли найти його.
Аж сьогоднi люди побачили, що на лузi помiж калиною чомусь проросла смужка
жита. По цьому пам'ятнику i вiдшукали Устима.
Охоплена жахом, приголомшена безоднею задичалої пiдлостi i силою життя
того житечка, що проросло з людини, вона припала до тiєї ж парти, на якiй
колись лежали Устимовi руки, й невтiшно заголосила.
В журбi обоє просидiли до опiвнiчної години, аж поки в дверях не з
явилася постать Антона Безбородька, голови споживчого товариства. З
темряви, не розiбравшись, що й до чого, вiн здивовано крiзь смiх викашляв:
- А тут наче досвiтками пахне. Швиденько познайомились, - i осiкся.
Знiчено пiдiйшов до тiєї тримiсної парти, де було вирiзано i його iм'я,
верхи сiв на своє колишнє мiсце.
I це ж тодi образило бiльше, анiж його дурний смiх.
"Цей i на домовину сяде. Марко б нiколи так не зробив... Три iменi -
три судьби..." - подумала тодi, з неприязню глянувши на вузькувате, з
роздвоєним носом i глибокими очницями обличчя Безбородька.
Наступного дня вдруге ховали Устима. Над його домовиною печалились
люди, ридала босонога наречена, а на його могилi Марко посiяв житечко, щоб
проростало воно не з людини, а з землi.
Отак уперше побачила вона по один бiк себе смерть, а по другий життя.
Це був не звичайний похорон. Щось невимовне, легендарне, нерозвiйне стояло
бiля неї, шумувало з одного краю прапорами, а з другого померхлими
корогвами. Молодi хмуроокi хлопцi з карабiнами за плечима, зореноснi
чонiвцi, босонога наречена, дiтвора на огорожi й яблунях, зерна жита на
могилi i м'ясомордий причет позаду людей - все це перевертало її душу. I
вона тiльки тут починала розумiти, що таке народ, життя, розумiти його не
з прилизаних, iнтригами i сюжетами наелектризованих чи коханням натоптаних
книжок, не по вбранню, не по рисах красивих i некрасивих облич, а по
труднiй босоногiй iсторiї, що творилася бiля неї...
Х
Одразу ж з поминального обiду Марко обвiшався гранатами i з карабiном
за плечима пiшов у лiси. Через кiлька днiв вiн височив у Лiтинськiй Синявi
банду, яка загуляла в лiсовiй оселi дукача Онопрiєнка. Марко сам увiрвався
в хату, гранатами перебив, перекалiчив бандитiв, перехнябив оселю i
пiдiрвав себе. Непритомного, в своїй i чужiй кровi, - його повезли в
лiкарню, зробили операцiю й оббинтували всього, неначе ляльку... Вона,
Степапида, прийшла навiдати його. Марко посмiхнувся одними очима, показав
рукою на своє завивало i ледь чутно прошепотiв:
- Гарний?
- Найкращий! - мимоволi вирвалось у неї.
- Та що ви! Мавпа мавпою, самому гидко дивитися на себе, - пустив
добрячу усмiшку пiд бинти i вже серйозно запитав: - На могилi Устима були?
- Була.
- Зiйшло житечко?
- Зеленiє.
- От i все, що залишилось пiсля чоловiка, - зiтхнув i вже нескоро
спитав: - А його ж безщасну Марiю бачили?
- Нi, тiльки чула, що вона перейшла жити до Устимових батькiв.
- Отак i дочекалися старi невiстки... Життє! - засумував чоловiк. - А
яке подружжя було б... голубiв пара...
- Що вам лiкарi кажуть?
- А що їм казати? Лежи, мов колода, та їж iз ложечки, як дитя. Отак i
осiнь пролежу. Тут самi лiки та спарена кров пахнуть, а в селi зараз... -
та й не доказав, бо саме в палату зайшов Безбородько в новому англiйському
френчi, синьому галiфе i чоботях на рипах. В руцi вiн бережно, наче
незахищене свiтло, нiс лискучий ремiнний картуз з гудзиком посерединi.
Пишаючись дорогою обновою, Безбородько не знає, як йому найкраще стати на
виднотi и де себе посадовити. Здавалося, що вiн i до лiкарнi прийшов, аби
тiльки гнути фасон. Розставивши ноги, театрально став посеред палати i
спiвчуттям прикрив якусь свою радiсть.
-То як тобi, Марку, тут проживається? - I, не чекаючи вiдповiдi,
бережно здмухує пилинку з картуза.
Безсмертний пекучим поглядом змiряв Безбородька i його одяг.
- Ти, Антоне, збираєшся балювати чи свататись?
- От i не вгадав, братику, - самозадоволена посмiшка розповзається по
вузькуватому виду. - Чимчикую до тебе прямо вiд городського кравця, вiн
хоч i дере, та вмiє голкою грати, мов смичком, - вигнувся, оглядаючи
одежину з бокiв. - Галiфе не мале зробив?
- Кинь порося в кожну кишеню, - побiльшає, ще й музика без смичка
вищатиме.
- Обiйдеться без музики, - одразу насупився Безбородько, не знаючи,
куди подiти картуза.
- Гляди, чи обiйдеться, - на щось натякнув Марко. Безбородька
пересмикнуло вiд цих слiв, наче задихаючись, розкрив рота, щоб вiдповiсти,
але промовчав. I далi вже сидiв у палатi, мов осiння хмара.
З лiкарнi вона присмерками поверталася з Безбородьком на кооперативнiй
пiдводi. Зручно вмостившись на ряднi, щоб не замастити новенький одяг,
Антон Iванович i сяк i так упадав бiля ней i все просив пригощатись
"монпансьє" рибкою. Цi дрiбнi кольоровi рибки вiн Прямо пригорщею
виловлював iз кооперативного мiшка, демонструючи свою гостиннiсть. В лiсi
Безбородько притих, зiщулився, занепокоєно зиркав на всi боки й
немилосердно батожив конi, а коли вони вискочили в чисте поле, знову став
балакучим i заповзятим. Про Марка вiн заговорив iз спiвчуттям, але з
огудою.
- Кому потрiбне таке геройство? Теж знайшовся пiсляреволюцiйний
iндивiдуалiст-терорист. А не краще було б колективно оточити банду i
рознести її на пух i пiр'я. Жаль, жаль чоловiка, але дуже безрозсудний
вiн, у всьому безрозсудний, гарячковитий. I все попереду хоче бути, а
колектив, масу недооцiнює. Ще не втямив своїм черепком, що вiк героїв
пройшов. Про це i в "Iнтернацiоналi" спiвається: "Нi цар, нi бог i нi
герой". От як воно, практично, має бути.
В той час ходили рiзнi теорiйки про героїзм, i вона, по молодостi i
недосвiдченостi, не знала, що вiдповiсти Безбородьку, який стояв за
масовiсть у всьому. Правда, виявилось, що сам Безбородько в боях з
бандитами нiколи не брав участi, бо працював по iншiй державнiй лiнiї.
Нападався вiн i на тяжкий Маркiв характер:
- Вiн, окрiм себе i Устима, нiкого не терпiв. Такий норов має, що на
десятьох вистачило б. Як упреться, наче стовпець у плотi, нiчим не
поворушиш, хоч кiл на головi теши... Ви не знаєте, як його по-вуличному
називають?
- Не знаю.
- А ви коли-небудь чули казку про Марка Проклятого?
- Чула. I книгу таку читала.
- Так от i нашого Марка за характер поза очi називають Марком
Проклятим.
- Бог з вами, Антоне Iвановичу! Що ви, пробачте, верзете про таку
людину! - аж скрикнула вона.
- Не я ж вигадував таке прiзвисько - село, - почав оправдуватись
Безбородько. - Ну, що б там не казали, та хоробростi вiд Марка не
вiдбереш. Це, звiсно, штука як кепська. Але треба мати миЛосердiє й до
iнших. А вiн його, - стишив голос, - навiть до дiвчат не має... всюди
герой.
Останнє найбiльше вразило, насторожило її, i чомусь защемiло тодi
дiвоче серце. Правда, спочатку вiрила и не вiрила, але через якийсь час
про це, наче ненароком, почула вiд хитрющого, з горшкуватим обличчям
крамника споживчого товариства. I поговори потьмарили образ Марка, бо вона
дiвчурiв ненавидiла усiєю пристрастю дiвочої душi. Але ж чого тодi так
поважають Марка i Зiновiи Петрович, i тiтка Христя? Розпитатися б у них,
так що вони подумають про неї? Та про Маркове прiзвисько вона якось
заговорила з тiткою Христею, яка мало не в усьому стала її повiрницею.
Молодиця одразу накинулась на невiдомого ворога:
- Плюньте в самiсiнькi очi якiйсь мармизi, моєю слиною плюньте. Крейдою
шпурнiть у писок тим, хто Марка називає проклятим. Це так в'їлися у нього
дукачi-горланi i всяка шантрапа, дубило б i гнуло їх на чортове обiддя!
Наш Марко не проклятий, а Безсмертний! - стояла гнiвна й червона, а на
завзятому виду жмурились i розжмурювались химернi ямки.
Вiд цiєї лайки й захисту їй стало теплiше на серцi.
Працювала вона у двi змiни. Роботи й мороки було багато. Чимало батькiв
до заморозкiв не посилали дiтей у науку. Не вистачало книг, зошитiв,
олiвцiв, а чорнило учнi робили з дубових яблучок-гавлюшок або з бузини,
заправляючи його iржею i наваром дубової кори. Вона й не зогледiлась, коли
впала зима. А з першою метелицею прийшов до неї помарнiлий, але веселий
Марко. Вiд нього ще пахло лiками i, тим незрiвнянним повiвом сiна, коли до
нього вiд першого вологого снiгу ненадовго повертаються пахощi лiта.
- Степанидо Iванiвно, добрий вечiр вам. Не замерзаєте в своїх хоромах?
- Дров привезли, - чогось зрадiла вона, хоча й знала, що Марка треба
остерiгатися.
- А ви коли-небудь бачили таке диво: метелицю й зорi?
- Одночасно метелицю й зорi, хiба таке може бути?
- Ходiмте - поглянете.
Вона, в чому стояла, вибiгла вслiд за Марком на необгороджений ганок,
поглянула на небо, але з нього трусився снiг, а зiрок не було видно.
- Почекайте трохи, призвичайте очi, - заспокоїв її Марко, ї вони обоє
почали дивитись угору. Через якийсь час метелиця наче притихла i крiзь
зрiджену сiтку снiжинок вона справдi побачила кiлька зiрок. Але одразу ж
свiжий повiв снiговицi засувоiв їх, а потiм знову вiдкрив.
- Як гарно! - вирвалось у неї.
- Атож! - яснiло i його обличчя. , "Невже вiн мiг бути безжалiсним i
зрадливим?" - ворушилась та сама, задавнена думка.
Марко, не помiчаючи її допитливого погляду, довiрливо говорив далi:
- Як я люблю, коли зоряно-зоряно в небi, коли в полях пiд зорями
свiтлiють, мов рiчки, дороги, а соняшники прямо вiд зiрок перехоплюють
росу, спросоння лопотять нею i нанизують на свої пелюстки.
Вона зачудувалась його мовою:
- Ви, Марку Трохимовичу, вiршi не писали?
- Та писав, - неохоче признався вiн.
- I щось виходило у вас?
- Напевне, виходило, бо один вiрш, проти мiжнародної контрреволюцiї,
навiть у губкомiвськiй газетi надрукували. А хтось у нашому загонi вiзьми
й пусти чутку, що я звiдкись переписав той вiрш. Я тодi скипiв гнiвом,
знайшов напасника i почав доводити своє авторство кулаками. Але той
партизан зi своїм дружком обмолотили мене, як снопа. Ну, тодi й подумалось
менi: "Коли так б'ють письменникiв, ще й оббрiхують їх, то краще покинути
це дiло", - засмiявся Марко. - Тепер на писання не тягне, а вчитати
хочеться побiльше, люблю, коли рiзнi картини проходять перед очима.
- I якi ви найбiльше любите картини?
- Гоголiвськi. Там усе якось живим виходить, наче це й не в книзi
написано. Тарас Бульба - це Бульба, а чорт, що хапає мiсяця пiд рiздвяну
нiч, - це справжнiй чорт, а Плюшкiн - це наш куркуль Саврадим, який навiть
перед богом гасить свiчку, щоб потiм поставити її перед сином божим. У
лiкарнi я в свою волю начитався, вiд цього й одужав швидше. У вас чогось
цiкавого не знайдеться?
Вiн пiшов од неї з книжками, а в головi їй лишив хитке снування, по
ньому кониками-стрибунцями скакали здогадки: хто ж такий насправдi Марко?
Чи одчайдушний запорожець з "Тараса Бульби", чи потаємний сiльський
джигун? Тiєї ночi вiн приснився їй Левком з "Майської ночi", а Безбородько
- однооким головою. I забреде ж така дурiсть у сон, що й наяву страхаєшся,
i дивуєшся, i не знаєш, що воно й до чого. Та й гарним же був Марко над
ставом, тiльки замiсть шапки в нього була будьонiвка. Але i в снi дiвоча
душа тягнулась до нього i опасалась його...
Кожна дiвчина, виглядаючи своє кохання, сподiвається, що воно в неї
буде "найкращим, i жде його з вiдкритими на весь свiт очима, з вiдкритою
душею i тiєю милою самовiдданою довiрою, що часто й розтоптує дiвочу
долго. Отак i вона виглядала до Марка своє кохання, а насправдi воно чи
передчуття його прийшло з тривогою, острахом, болем i тоскною невiдомiстю.
А тут ще, на лихо, й Безбородько почав учащати до школи, розпухириться
усiма кишенями англiйського френча й неймовiрно великим галiфе та й почне
говорити i про полiтику, i про школу, i про музику, хоча сам навiть на
балалайцi не бренькав. У розмовах вiн завжди був самовпевненим i
похвалявся своїми зв'язками аж в окрузi. Марка ж називав другом, але час
од часу кидав на нього такi вуглячки, що вiд них вона вся починала горiти.
У великiй тривозi i все одно у великiй надiї зустрiла вона свою
вiсiмнадцяту весну. А вона прийшла в громах льодоходу, в буйнiй повенi i в
такому цвiтiннi рясту, що здавалось, наче само небо шматками упало в лiси.
На великдень саме зацвiли сади, вакханалiя вишневого цвiту прямо-таки
приголомшила її, а найбiльше дивували величезнi, мов столiтнi дуби.
подiльськi грушi - вони бiлими горами пiдiймались над селом i, здавалося,
пiдводили його ближче до сонця чи мiсяця й обтрушували на нього пташиний
спiв.
На Великдень святешно одягненi люди гуляли на цвинтарi. Малеча