Страница:
нiколи не забудуть вашого трудного хлiба. Нелегким вiн буде i в цьому
роцi: у нас навiть насiння не вистачає, нема чим зорати землю. Не один
день лопати, горiли б вони ясним вогнем, будуть витискати мозолi на
жiночих i дiвочих руках. Але за всяку цiну ми маємо обробити землю до
останнього клаптя. Отак i почнемо рости, трудно, але мiцно. I коли ми
будемо однiєю сiм'єю, то в цьому роцi до нас прийде хлiб, а через два-три
роки - справжнiй достаток. Через два-три роки справжньої, як я думаю,
працi будемо тiльки згадувати i дивуватися: невже ми були ще в тисяча
дев'ятсот сорок п'ятому роцi такими голодними та бiдними. Так хай iз нашою
великою перемогою над фашизмом, над кривдою скорiше приходить перемога над
злиднями!
Останнi слова Марка потонули в дружних оплесках.
Вiн вiдчував, що люди вiрять йому, але й вiдчував, що Борисенковi щось
не сподобалось у його виступi: це видно було по його темнив з блакитнавими
бiлками очах. Але що саме не подобалось йому?
XXV
Пiсля засiдання новообраного правлiння Борисенко з Безсмертним
останнiми вийшли надвiр.
Над землею аєгковiйно тремтiло iмлисте срiбло мiсячної ночi, а на землi
тiнi хмарин чiплялися за тiнi осокорiв. Прямо на дальнi поля Чумацький
Шлях з обох рукавiв висiвав своє зерно i курiвся зоряним туманом.
Бездоннiсть фiалкового неба пiдкреслювала досконалу завершенiсть i ночi, i
тишi, в якiй то схлипував, то причмокував, наче немовля на грудях матерi,
то гнiвався на когось, то вуркотiв невидимий бурчак. Щось ласкаве i
первозданно чисте було в його нерiвному голосi, у вiдтiнках дiвочої
м'якостi i хлоп'ячого заповзяття.
- Краса яка! - пiдвiв до неба голову Борисенко. - Тiльки б любуватися
нею чи пiснi наспiвувати, аби вiйна не так зобидила землю i людей.
Сiдайте, Марку Трохимовичу, пiдвезу до вашої землянки.
- Що землянка! Везiть краще в поле, хоч подивлюсь, як дихає воно.
- Поглянемо, як дихає воно! - схвально посмiхнувся. - Уже щось
примiряєте?
- Та прикидати - прикидаю, тiльки толку мало, - аж зiтхнулось Марковi.
- Що тривожить?
- Найбiльше - сiвба. Чим тiльки землю зорати? Доки пiд перелогами
лежати їй?
- Скiлькох людей мучить зараз оце питання! Тiльки подумати: на Українi
знову з'явились перелоги i тi трави, що ке ростуть на орнiй землi... I
нiчим я зараз не можу втiшити вас. Викручуйтесь, як умiєте. Поки що й
держава не в силi допомогти вам. Тяжко їй.
- Ох, i тяжко, - зiтхнув Марко, сiдаючи в машину. - А пройде ж не так
багато часу - i все минеться, наче сон. Життя вiзьме всюди гору, i тодi
люди почнуть дивуватися, як ми в огнi горiли i не згорiли, як у землi Жили
i не плiснявою, а соками її взялись, як випростались, як пiсля всiх руїн i
пожарищ цвiтой зацвiли.
- Вам, Марку Трохимовичу, в цю нiч треба було б вiршi писати. -
Борисенко, виїжджаючи на дорогу, обережно запетляв помiж осокорами.
- Я їх таки писав минулої ночi.
- Справдi? Яка тема?
- Насущна: що нам зможе дати гектар баклажанiв, огiркiв i цибулi. Як
вам такi вiршi?
- На даному етапi задовольняють. Чого зразу до баклажанiв та цибулi
взялись?
- Городина - це грошi зверху, а глибинних ми поки що не можемо
черпнути, є тiльки нашийнi - борги. I скидати їх будуть городиною жiночi
руки.
- Лопатою i сапкою? - аж губу прикусив Iван Артемович.
- Так, лопатою, сапкою, мозолями i навiть новими зморшками. Цей рiк
нелегким буде для нас усiх, а найбiльше - для жiноцтва. Дуже зобижаєм
його.
- Це ще добре, коли є кого зобижати, - на мить болюче примружив очi
Борисенко.
- Ви про що? - не зрозумiв Марко.
- Не догадався?.. Про свою i твою жiнку, -рiзко перейшов на "ти"
Борисенко.
- У вас теж?.. - широко поглянув на хмуре, мов iз чорного каменя
висiчене обличчя.
- У мене теж, - вирвався хрипкий клекiт iз грудей. Нi одна зморшка не
ворухнулась на виду Борисенка, та бiль кригою охопив його обличчя i кригою
заiскрився в очах.
Обабiч шляху в прозорому мiсячному туманi, наче видiння, вiдходили
темнi постарiлi липи, i в їхнiх нiмотних обрисах, в покляклому з росою
гiллi вчувалась печаль скорботних матерiв. Ох, цi "катеринiвськi" липи,
цей широкий шлях! Скiльки лихого проходило бiля вас. Борисенко
напiвобернувся до Безсмертного:
- Я знаю, як загинула твоя дружина... З нею розстрiляли i її пiсню. А
мою жiнку спалили з ненародженим дитям. На сьомому мiсяцi ходила,
сподiвалася подарувати менi сина, не такого цигана, як я.ё Хату облили
якоюсь сумiшшю, пiднесли до стрiхи смолоскипи, а по вiкнах ударили з
автоматiв... Моя дружина була такою Красивою, що її, по правилу, i вогонь
не повинен би взяти... Ось така, Марку, ми з тобою рiдня.
В долинi бiля ставу, що закинув у темну глибiнь неспокiйний мiсяць,
Борисенко зупинив машину. Вони мовчки злiзли з неї, мовчки пiдiйшли до
берега, що вже щетинився боязкою травичкою, їм нiчим було втiшати один
одного - слова ще бiльше розтривожили б їх. А зараз тiльки тривожили
думки, спогади, видiння, i то вони тiснилися мiж невiдкладними турботами
про найбуденнiше: про оранку, сiвбу, городину, пальне.
"У нас пального нема землю зорати, хлiб посiяти, а вони, фашисти, ним
людей палили". Перед Марком з'являлися хиткi лапища страшного багаття i
обрис невiдомої красунi, яку, по правилу, i вогонь не повинен би взяти.
Але взяв, не пожалiв нi краси, нi материнства. А люди, не знаючи цього, й
досi дивуються, чого в Борисенка таке похмуре обличчя i строгий погляд.
- Отак, чоловiче, i залишились ми з тобою пiдстаркуватими вдiвцями. -
Борисенко поклав руку на плече Марковi, i це багато чого сказало йому. - А
життя йде, i тримається воно не на болях, а надiях. I в тебе їх бiльше.
- Хiба? - здивувався Марко.
- Ти надiєшся зустрiти доньку, а менi нема кого. Коли б скорiше вiйна
закiнчилась.
Вони по тiнях верб, мiж якими туманцем ледь-ледь ворушилось мiсячне
марево, пiдiйшли до греблi з разочком кленiв-покленiв. Пара чирят чорними
грудочками зiрвалася з плеса, з їхнiх крил закапала вода. На глибу
сплеснулась риба, i сполоханi кола, доганяючи одне одного, почали набiгати
на берег.
- Що, Марку, будеш сiяти в долинi? - Борисенко махнув рукою за плесо.
- Коноплi, мудрiшого нiчого не вигадаєш.
- Насiння вистачить?
- Де там. Роз'їла його Безбородькова шатiя, а кiнцi так кинула у воду,
що й ревiзiя не змогла вчепитись за них. Завтра правлiння пiде по людях.
Отак i почнемо стягатися по нитцi на сорочку.
- Чистосортного льону пiдкинемо вам. Не льон - одна радiсть.
- За це спасибi. От i матиму в цьому роцi трьох китiв: городину,
коноплi i льон.
- Борги скинеш ними? - хитрувато примружився Борисенко.
- Надiюсь.
- Говориш про це, а думаєш про бiльше?
- Є такий грiх, якщо вродить.
- Чую селюхiвську обережнiсть. - Борисенко пильно подивився Марковi у
вiчi. - Ну, а сьогоднi на зборах новий голова часом не забрехався?
- Вiн таке дiло не дуже полюбляє, - сказав, наче й не про себе. - I не
було потреби йому брехати.
- Гаразд. Але ти дiйсно вiриш, що через два-три роки доб єшся тiєї
картини, яку намалював на зборах? Чи це тiльки сказано для так годиться, з
нагоди коронацiї, щоб людям у перший день головування бляхмана пустити?
Безсмертний одразу похмурнiв, одвiв погляд од Борисенка, поглянув на
тихе плесо, що ворушило в своїй глибинi i хмари, i мiсяць, i зорi.
- Мовчитк новий голова?
- Мовчу, Iване Артемовичу.
- Зови Iваном, так мiцнiше буде. А чирку на побратимство ми вип'ємо з
тобою, коли ти хоч iз боргiв своїх вискочиш.
- Уже й своїх? Не пам'ятаю, коли я їх придбав?
- З сьогоднiшнього вечора. Виходить, сам не вiриш, що через два-три
роки люди твого села забудуть, в яких вони злиднях жили?
- Вiрю i не вiрю.
- Оце вiдповiдь! Дипломатична! - невдоволен,о вигукнув Борисенко. - I
ти вже хитрувати починаєш? На зборах - одно, зi мною - друге, а на серцi -
щось третє. Як воно все це вмiщається i крутиться в твоїй розумнiй головi?
- Навiщо ви так, з плеча, про хитрування? Тепер, будем одвертi, я десь
не обiйдусь без нього, десь i ви крiзь пальцi подивитесь на це, бо таке
хитрування буде не для себе: я злиднi повинен зiрвати з плечей.
- Ох, Марку, Марку, хоч би ти помовчав про цi вiдкриття. Чи ти мене
зарання в спiльники по хитрощах береш? Так доказуй, як ти вiриш i не
вiриш, що село через два-три роки виб'ється з нестаткiв?
- Говорити про це - тiльки роз'ятрювати i себе, i когось.
- Ятри, не делiкатничай. Нас тепер уже нiчим не здивуєш, навiть
страшним судом.
- I скажу! Намалюю картини! - позлiшав Безсмертний. - Ось перша: в
енному колгоспi повне безладдя, розвал. Голова iз своєю теплою компанiєю
пропиває все, що можна пропити. Люди на роботу не виходять, на трудоднi
одержують грами, не цiкавляться соцзмаганням i навiть преси не
передплачують. Та ось, нарештi, молодому, красивому i енергiйному
секретаревi райкому стає ясною вся картина. Вiя якогось вечора привозить у
село не менш молодого i красивого голову, гаряче рекомендує його, люди
пiдтримують, i все починається, наче в казковому царствi-государствi...
Новий голова не п'є i за роботою навiть не їсть, люди на роботу йдуть з
ентузiазмом, на трудоднi одержують кiлограми, всi змагаються помiж собою i
всi передплачують пресу, колгосп стає найкращим у районi, i про нього
пишуть у тiй же пресi, яку вiн передплачує. Правда, як усе гладенько i
гарно в цiй картинi?
Борисенко спочатку здивовано слухав Марка, а потiм розреготався:
- Де ти видряпав таку типову картину?
- З типових романiв. А чи в багатьох романах писалось про таке: здаючи,
наприклад, картоплю, колгосп одержує за неї менше, анiж витрачає на
пальне, щоб довезти її на заготпункт? Або скiльки писалося про золотий
урожай, золоте зерно i як воно веселить щасливе хлiборобське серце. А
читали ви де-небудь, як це золоте зерно пiсля натуроплати i розрахунку з
МТС пiд мiтлу йде на рiзнi додатковi та зустрiчнi плани i хлiборобське
серце спливає кров'ю?
- Е-е, чого тобi заманулося! Чи не хочеш письменника пiдвести пiд таку
критику, за якою починається iнфаркт? Письменникiв теж треба жалiти, i їм
нелегко виростити своє золоте зерно. Ну, а полова буває у всякому дiлi - i
в сiльському господарствi, i в лiтературi... Так що ж ти своєю картиною
хотiв намалювати?
- Те саме, що ви подумали, те саме, що думають люди: погано ще, дуже
погано господарюємо ми на землi. Я розумiю, що не на чужому золотi, а на
робочих мозолях пiдiймалась наша держава, я розумiю, для чого нам треба
було i не доїсти, i не доспати, я розумiю,, що таке боротьба за хлiб. Але
я проти тiєї боротьби, коли економимо на грамах, а губимо пуди i
вiддаляємо хлiбороба вiд соцiалiзму.
- А не загнув ти, Марку? - насторожився Борисенко.
В Безсмертного болiсно заворушилися зморшки бiля очей i рота:
- Може, i загнув, про таке не часто нам випадає радитись. Сам хочу
розiбратися в цьому. Я схожий на людину, в якої болить кореневий зуб, а їй
здається - всi болять, i вже не розбереш, де зубне, а де сердечне. Вiрно,
що перша заповiдь - є першою, але коли ми, як i про першу, заговоримо й
про другу - про хлiб насущний на столi хлiбороба? Про це ми якось
соромливо мовчимо, бо декому спадає на думку, що це власницькi тенденцiї,
пережитки. А хлiб-ще нiколи не був пережитком!.. Кожний голова колгоспу,
керiвництво перед першою заповiддю чують iстинно страх божий, а перед
другою - декому й за вухом не свербить: за це строгача не влiплять, на суд
не покличуть, постраху не наженуть... Що ж залишається робити хлiборобу,
коли пiсля жнив вiн усi свої трудоднi виносить з комори в одному мiшечку
чи торбi? Або пухнути з голоду, або якось викручуватись i лукавити,
гублячи свою гiднiсть i серце. От i починає вiн викручуватися, як може, як
умiє: один, що бачить, те й цупить ночами з колгоспного поля i навiть не
вважає це крадiжкою; другий, зiгнувшись у три погибелi, пре на базар
городину i стає поруч з перекупкою чи сiдухою не гордим хлiборобом, а
зiщуленим мiшко носом; а третiй кидає землю i шукає деiнде певнiшого
шматка хлiба, хоч iз сторожування, будь воно неладне... Отак i черствiє i
оздоблюється хлiборобське серце, i черствiє без його ласки земля. Про це
ми стараємся менше говорити i ще менше писати, але вiд усього цього ми,
зрештою, губимо бiльше хлiба, чим його треба на споживання, губимо людську
вiру в силу колективу, вiдриваємо хлiбороба вiд великої спiльної радостi,
i вiн вихоплюється на дрiбнюсеньку стежину, що веде його з широкого поля
на свою латку городу. Арифметика - це наука для всiх, але з арифметикою
колгоспного трудодня ми не звели кiнцiв.
- Ну й чого ти хочеш?
- Господаря землiї Господаря, а не уповноваженого, не заготувача, який
зернину тягне в комору, а губить колосок на полi. Чи придивлялись ви,
наприклад, як у нас iде косовиця? Такi господарi, як Броварник, дають
людям частину косового, i далi картина виходить такою: зелене, мов
барвiнок, сiно має i держава, i колгосп, i колгоспник. А там, де косовиця
нiчого не обiцяє хлiборобу, - трава перестоює, стає дротом, сiно гниє в
покосах або затiкає в скиртах, бо й скиртують його не любов'ю, а злом.
Кому ж потрiбна ця економiя: державi, колгоспу чи колгоспнику? Свої дiрки
в сiльському господарствi ми часто хапаємось латати уповноваженими по
картоплi, по молоку, по шерстi, по яйцях, по пуху-перу i по iнших "по",
наче й не знаємо найпростiшої iстини, що справа не в уповноважених, а в
тому, хто засiває землю. От ще перед вiйною почалось у нас добре дiло з
додатковою оплатою. Але дехто одразу й злякався, що селянин салом обросте,
i заволав не своїм голосом. Не перевелись ще крикуни, якi все згадають: i
жито, i пшеницю, i корови, i свинi, i кролi, i кури, але й слова не
скажуть про хлiбороба. А прийде господар землi, ми й плани всi виконаємо,
i хлiб, i до хлiба матимемо, i радостi побiльшає в очах, i щастя в грудях.
Та й не будем писати отих вiршикiв, що навкруг без меж та без краю ходить
урожай, а хтось ножицями стриже колоски. Та який би дiдько стриг цi
колоски, якби порядок був на полi!
- Гарнi, Марку, твої думки, тiльки поший на деякi з них торбинку i
тримай при собi, - похмуро сказав Борисенко.
- Це й бiда, що ми їх часто тримаємо в торбинцi, все спасаємось, щоб
чогось не трапилось. А розiбратись би в усьому, висипати всi свої
недолiки, перешеретувати їх, одверто сказати людям, пiдняти їх на трудовий
подвиг, то через якийсь час i дядько був би не кумом королю, а вище
короля, як i треба йому бути в соцiалiзмi. Та все одно розберемося в цих
дiлах, хоч комусь i не хочеться клопотати собi голову мужицькими справами.
- Розберемося, Марку, тiльки не все робиться одразу. З тебе, як буду
секретарювати, не дуже будемо тягти додатковi плани. Змiцнюйся.
- Спасибi. Хлiб, хлiб за всяку цiну маємо в цьому роцi дати хлiборобу.
- Це зараз головне, а попереду - найголовнiше, - з доброю задумою
сказав Борисенко. - У мене теж мужицьке серце, жене воно кров iз землею.
Не раз я думаю, не раз караюсь i мучусь нерозв'язаними вузлами, але не
сумнiваюсь, що розв'яжемо їх. I так розв'яжемо, що кожний селянин вiдчує
себе господарем землi, кожний! Ти знаєш, як не любить наша людина говорити
про нестатки, як їй приємно сказати, що в неї є те, i друге, i третє. Для
цього вона й на свят-вечiр ставила усi страви на стiл. I от я думаю не про
один свят-вечiр на рiк, а про такi часи, коли вiдпадуть розмови й печалi
про хлiб насущний: усе буде в нас! I вiриться, не за горами цi часи.
- Скорiше б дожити до них.
- Доживемо. А як ти зараз будеш обсiватися?
- Ще й сам до ладу не знаю. Мушу якось викручуватись.
В цей час на дорозi забурчав трактрр. Марко з Iваном Артемовичем пiшли
назустрiч йому, i яке ж було їхнє здивовання i радiсть, коли на машинi
побачили веселогубого Ярослава.
- О, це ви так пiзно? - i собi здивувався тракторист, зiскакуючи на
землю. - А я до вас, Марку Трохимовичу. Приймете на якусь пару днiв?
- Ну й молодчина ти, Ярославе, - розчулено обняв його Марко. - Ти й не
знаєш, як я вдячний тобi.
- I я радий, що до вас приїхав, - добрим пiвмiсяцем заокруглились
парубочi вуста. - То де менi починати?
- А є чим? - посмiхнувся Борисенко.
- Є, i знаєм, де взяти, - безжурно вiдповiв Ярослав. - Хай тiльки
дядечко бiльше спить.
- Ти ж не голодний? - запитав Марко.
- Хто тепер ситим буває? Тiльки дармоїди та комiрпики.
- Може, поїдемо до мене, пiдвечеряємо трохи?
- Боюсь уночi їсти, бо як звикну до такої розкошi, то що буду робити у
воєнний час? Вранцi щось передасте менi. Де починати оранку?
- Онде, Ярославе, вiд тих вербичок, що гнуться до нас. Тiльки веди
скибу не поздовжню, а поперечну.
- Це ж для чого?
- Щоб чорнозем i вода не стiкали у став.
- Єсть, порядок у вiйськах! - козирнув Ярослав, вибрався на трактор i
поїхав до вербичок.
Незабаром рiвнi скиби почали здиблюватись за усiма плугами.
- На щастя! - Марко скинув картуза i пошкандибав борозною, мов пiдбитий
птах.
XXVI
Марко пiзно повернувся додому, але мати ще не спала - очiкувала його.
- Ну, покажися, сину, чи дуже радiєш новiй посадi? - докiрливо й
насмiшкувато подивилась на нього.
- Дивiться, мамо! - кинув костури i рiвно став посеред землянки. - Як
воно вам показує?
- А хiба тебе розбереш? Ти всерединi можеш плакати, а зверху смiятися.
- Оце сказали про свого сина, дали йому характеристику, - махнув рукою
Марко.
- Так що маєш новяй клопiт иа свою голову. - Мати зажурено схрестила
руки на грудях. - Тепер тягатимуть тебе i по районах, i по прокуратурах, i
по бюрах, i по судах: їсти хочеш?
- Дуже!
- Пiдiгрiти борщ?
- Аякже!
- Пiсний тiльки вiн, замiсть м'яса - самi опеньки плавають.
- Голодному i опеньки - м'ясо.
- Вiн ще й смiється. Зараз принесу дровцят.
- Не треба, мамо.
- А чим же тобi борщ пiдiгрiти?
- Є чим! - нагнувшись, Марко дiстав пiд лавою сокиру i вдаряв нею по
костуру.
- Навiжений, що ти робиш!? - скрикнула мати.
- На дрова стараюсь вам, - засмiявся Марко, рубаючи костури. - Отак,
Мамо, й почнем головувати на своїх ногах - досить чужих.
-Чи не зарання, сину? - журливо i радiсно дивилась, як розлiталися
костури на цурпалки. Потiм позбирала їх, кинула в кабицю й пiдпалила. Сухе
деревляччя одразу зайнялося й загуготiло. - Горять? - пригинаючись,
подивився Марко.
- Горять! Нехай усе лихе горить... А до тебе вже двiчi гостi приходили.
- Якi там iще гостi?
- I не здогадаєшся, - ставить на стiл полумисок борщу з грибами. -
Почекай, чи не вони ж, неприкаянi, знову йдуть? - повернула голову до
порога. - Таки вони, i ночi нема на них!
Хтось знадвору зашарудiв руками по дверях, клямцнула клямка, i
здивований Марко побачив зiгнутi постатi Безбородька i Шавули.
- Господарю-хазяїне великий, до тебе можна? - випростуючись, з награною
бадьорiстю запитав Безбородько. - Чи тепер i до хати не пустиш?
- До хати, коли вона буде, може, й не пущу а в землянку - заходьте, -
не дуже привiтно поглянув на пiзнiх i непроханих гостей, якi вже, тiсно
притершись плечем до плеча, пiдходили до столу.
- Самi опеньки плавають! - по-дурному вирвалось у Шавули, коли вiн
заглянув у миску.
- Бiдненько, Марку, вечеряєш, бiдненько, - похитав головою Безбородько.
- Що маю, те й споживаю.
- Ну, це дiло, практично, завтра поправиться, - прозоро натякнув
Безбородько i зразу ж перевiв мову иа жарт. - Але, може, сьогоднi вже
варто повечеряти яко головi?
- Невже ти здогадався щось принести менi як головi? - насмiшкувато
спитав Марко.
Безбородько насторожився, мов чапля над водою, не знаючи, що й
вiдповiсти на насмiшку, але махнув рукою й пустився вбрiд: -Таки принiс!
Не погребуєш?
-Нi, не погребую, Антоне, якщо воно своє, а непозичене.
- Та що ти, Марку! Хiба ж ми посмiли б з таким до нового голови прийти?
Закон треба знати.
- А Шавула, напевне, посмiв би! Це вiн якось говорив менi бiля райкому.
- Не добивай мене, Марку, до решти, - винувато скривив заволохачене
обличчя Шавула. - I, коли можеш, забудь i пробач тодiшнi дурноколiннi
слова. Я, сам розумiєш, напiвп'яним був i молов щось, наче з гарячки, о! -
Вiн розкрив поли пiджака, шанобливо згинаючись, поклав на стiл кiльце
ковбаси i четвертину сала, а Беабородько витяг з кишенi пляшку горiлки,
вдарив долонею в денце - i корок полетiв аж до печi.
- Пройшов ти, Антоне, практику, - не витримала мати, дивуючись i
обурюючись, чого це її синовi заманулося сидiти з такою кумпанiєю. Ну, та
йому виднiше, як треба зробити; помiж людьми i шавули живуть - не
перевелася рiзна погань на свiтi...
- За твоє здоров'я, Марку, - навiть iз якоюсь урочистiстю пiдняв чарку
Безбородько, теж у душi дивуючись, що так легко почалася ця незвична
вечеря. - Бажаю, щоб тобi гарно жилося i господарювалося.
- А насправдi, Антоне, чого ти менi бажаєш? - безжалiсним поглядом
обпiк Безбородька. - Щоб я скорiше собi в язи скрутив чи ще чогось у
такому планi?
Безбородько задихався од цього погляду, але якось витримав його, у
нього тiльки ледь-ледь здригнулись i скособочились Повiки, що порожнiми
завiсами опадали над глибоко втисненими очима.
- Нi, Марку, не бажаю тобi цього. - Знову статечно почав розливати
горiлку. - Не буду критися, що пiсля нинiшнiх зборiв, практично, дуже
невесело менi на серцi. Та й ти на моєму мiсцi навряд чи мав би велику
радiсть. Але критику треба терпiти i виправлятись. Сам сьогоднi яснiше
побачив помилки i таке iнше. Ну, i жалкую, що зарання погнався за власним
будинком, вiн, гидотний, найбiльше одiрвав мене од людей i колгоспу. Клята
власнiсть, як болотяник, засмоктала мене в болото.
- Скажи на милiсть божу! - здивовано вирвалось у матерi: каяття
БезборЪдька вразило її. - Виходить, ще не зовсiм пропащий ти чоловiк.
- Де є такi граблi, щоб вiд себе гребли? Та й рука якось у чоловiка все
до себе горне, - глибокодумно ввернув Шавула своє слiвце i прикрив очi
скойкоподiбними повiками. - Знову ж, пробач менi, Марку, те дурне
посталакання перед пленумом. Нащо нам довiку ворогувати? Ще, побачиш, i
Шавула тобi знадобиться! О!
На мить у поглядi Марка майнуло бiсiвс.ьке лукавство, але вiн одразу ж
пригасив його перебiльшеною серйознiстю i навiть рота прикрив рукою, щоб
не тiпались бiля нього зрадливi складки.
- Посталакання твоє, Мироне, куди не пiшло, постараюсь забути, хоч i
впiк ти мене до самих печiнок. Але за граблi, що до тебе колгоспне гребли,
нiхто не забуде - нi я, нi люди. Тут тiльки суд, коли вiн буде
милосердним, простить тобi. Ти ще не мав з ним дружби?
Шавула завовтузився, засовався на стiльцi, i обличчя в нього болiсно
пожалiснiло: зовсiм вiдкрутитися не мiг, бо сам говорив Марковi, що
потроху бере з колгоспу, але й терпiти цюкання у вiчi про свої крадiжки
теж було несила.
- Чого люди не наговорять: з билинки зроблять копицю. Хiба ж ти не
знаєш наших людей?
- Та знаю наших людей, але знаю й тебе: розкрився ти. Мироне, перед
пленумом, як пишний будяк. Та й про це рiзнi заяви говорять.
- Якi заяви? - ще бiльше занепокоївся Шавула, в якого слово "заява"
завжди пов'язувалося тiльки з неприємнiстю.
- А ти не знаєш якi? - здивовано знизав плечима Марко i цим ще бiльше
приголомшив учорашнього комiрника.
Чогось занепокоївся i Безбородько.
- Не знаю. - Шавула кiнчиками пальцiв прикрив м`ясистi й глибокi, мов
гаманцi, вуха.
- Ну, то скоро знатимеш. Он бачиш оту сiреньку, з нiмецькими лiтерами
папочку? - показав рукою на рiжок папки з актами, що виглядала з-за образа
Георгiя Побiдоносця. - Ось там i лежить твiй суд, там же списанi усi чи
бiльшiсть грiхiв i твоїх, i Мамури, i ще декого.
- Оце попав чоловiк у папочку, наче в розщеп, - розгублено косує
Шавула. На кiнчику його носа, що нiяк не може йибитись iз хащiв волосся,
заблищали найдрiбнiшi краплини поту. - I що ж ти, Марку, думаєш робити?
- Навiщо питати про це? Ти ж. Мироне, чоловiк з головою, при начальствi
ходив, надивився на всяку всячину, сам знаєш, що я не буду квасити заяви,
мов огiрки. Люди вимагають одного: судити тебе по закону.
- А може, Марку, ти своєю владою, своїм геройством так зробиш, щоб воно
без судiв обiйшлось? - уже благало i очима, i скошеним ротом, i жалiсною
волохатiстю все обличчя Шавули.
- Як же я можу це зробити? Ти ж Василю Тримайводi комору в порядку
передав?
- Та трохи не зiйшлися кiнцi з кiнцями. Нестачу я завтра ж донесу.
- А як ти донесеш тi кiнцi, що кинув у воду? Вiд людей i вода грiхи не
втаїть... Що ж я можу зробити, коли на тебе вже вiсiм заяв подано?
- Боженьку мiй, аж вiсiм, - жахнувся Шавула. - А на Мамуру скiльки?
- А на Мамуру менше - тiльки шiсть.
- То пiсля цього є правда в свiтi? - знову шукає спiвчуття у Маркових
очах. -Мамура ж проти мене, як удав проти кроля, а параграф йому випаде
менший.
- В цих параграфах я не розбираюсь, ви вже самi порозумiйтесь на судi.
- Марко поглянув на годинника. - Ну, погомонiли, пора вже й вiдпочивати.
Шавула в благаннi простягнув руки:
- Добре тобi, Марку, говорити про вiдпочинок, а як менi бути?
- Теж спи, як можеш! Вiдсипайся за недослане. Хiба не догадувався, що
колись за твої справи може безсоння напасти?
- Дiтьми i богом прошу тебе, Марку, зарятуй! Повiк цього не забуду! Що
хочеш, зроблю для тебе. - Благання i острах охопили всю кабанисту постать
Шавули, а великi з жовтизною бiлки взялися вологiстю. Було схоже. що вiн
от-от не витримає i заплаче.
Марко задумався, у Шавули прокинулась надiя, а Безбородько, якого теж
тривожила окаянна папка, хотiв i спасався заступитись за Шавулу, та
нарештi подав голос:
- Може, й справдi, якось замнеш це дiло? Хто не знає, що в комiрника,
чи спiймався вiн, чи нi, рiзнi комбiнацiї бувають? Нащо тобi починати
головування з судiв ?
- Так i я про це щойно подумав, - признався Марко. - I не тому, що менi
шкода Шавулу, а просто не буде часу роз'їжджати по судах i слiдствах. Ти
ж. Мироне, пiсля районного суду подасиш апел'яцiю i закрутиш менi веремiю
по всiх iнстанцiях аж до Верховного суду? Хiба не так?
- А звiсно ж, веремiї буде, - трохи пожвавiшав Шавула. - То пособи,
Марку.
- Що ж, може, й взяти грiх на душу, якщо свiдок, - Марко в задумi
кивнув головою на Безбородька, - не обмовиться навiть словом.
- Над цим голову не суши, бо й моя вина є у дiлi Мирона, - одверто
сказав Безбородько. Марко змовницьки понизив голос:
- Тодi зробимо так: зараз же, Мироне, иди додому, тихцем коли та смали
свого кабана i до ранку, як не хочеш, щоб про це все село знало, завозь
свiжину у комору. Це саме шепни й Мамурi. А вранцi на пару з ним берiться
за колгоспну роботу.
роцi: у нас навiть насiння не вистачає, нема чим зорати землю. Не один
день лопати, горiли б вони ясним вогнем, будуть витискати мозолi на
жiночих i дiвочих руках. Але за всяку цiну ми маємо обробити землю до
останнього клаптя. Отак i почнемо рости, трудно, але мiцно. I коли ми
будемо однiєю сiм'єю, то в цьому роцi до нас прийде хлiб, а через два-три
роки - справжнiй достаток. Через два-три роки справжньої, як я думаю,
працi будемо тiльки згадувати i дивуватися: невже ми були ще в тисяча
дев'ятсот сорок п'ятому роцi такими голодними та бiдними. Так хай iз нашою
великою перемогою над фашизмом, над кривдою скорiше приходить перемога над
злиднями!
Останнi слова Марка потонули в дружних оплесках.
Вiн вiдчував, що люди вiрять йому, але й вiдчував, що Борисенковi щось
не сподобалось у його виступi: це видно було по його темнив з блакитнавими
бiлками очах. Але що саме не подобалось йому?
XXV
Пiсля засiдання новообраного правлiння Борисенко з Безсмертним
останнiми вийшли надвiр.
Над землею аєгковiйно тремтiло iмлисте срiбло мiсячної ночi, а на землi
тiнi хмарин чiплялися за тiнi осокорiв. Прямо на дальнi поля Чумацький
Шлях з обох рукавiв висiвав своє зерно i курiвся зоряним туманом.
Бездоннiсть фiалкового неба пiдкреслювала досконалу завершенiсть i ночi, i
тишi, в якiй то схлипував, то причмокував, наче немовля на грудях матерi,
то гнiвався на когось, то вуркотiв невидимий бурчак. Щось ласкаве i
первозданно чисте було в його нерiвному голосi, у вiдтiнках дiвочої
м'якостi i хлоп'ячого заповзяття.
- Краса яка! - пiдвiв до неба голову Борисенко. - Тiльки б любуватися
нею чи пiснi наспiвувати, аби вiйна не так зобидила землю i людей.
Сiдайте, Марку Трохимовичу, пiдвезу до вашої землянки.
- Що землянка! Везiть краще в поле, хоч подивлюсь, як дихає воно.
- Поглянемо, як дихає воно! - схвально посмiхнувся. - Уже щось
примiряєте?
- Та прикидати - прикидаю, тiльки толку мало, - аж зiтхнулось Марковi.
- Що тривожить?
- Найбiльше - сiвба. Чим тiльки землю зорати? Доки пiд перелогами
лежати їй?
- Скiлькох людей мучить зараз оце питання! Тiльки подумати: на Українi
знову з'явились перелоги i тi трави, що ке ростуть на орнiй землi... I
нiчим я зараз не можу втiшити вас. Викручуйтесь, як умiєте. Поки що й
держава не в силi допомогти вам. Тяжко їй.
- Ох, i тяжко, - зiтхнув Марко, сiдаючи в машину. - А пройде ж не так
багато часу - i все минеться, наче сон. Життя вiзьме всюди гору, i тодi
люди почнуть дивуватися, як ми в огнi горiли i не згорiли, як у землi Жили
i не плiснявою, а соками її взялись, як випростались, як пiсля всiх руїн i
пожарищ цвiтой зацвiли.
- Вам, Марку Трохимовичу, в цю нiч треба було б вiршi писати. -
Борисенко, виїжджаючи на дорогу, обережно запетляв помiж осокорами.
- Я їх таки писав минулої ночi.
- Справдi? Яка тема?
- Насущна: що нам зможе дати гектар баклажанiв, огiркiв i цибулi. Як
вам такi вiршi?
- На даному етапi задовольняють. Чого зразу до баклажанiв та цибулi
взялись?
- Городина - це грошi зверху, а глибинних ми поки що не можемо
черпнути, є тiльки нашийнi - борги. I скидати їх будуть городиною жiночi
руки.
- Лопатою i сапкою? - аж губу прикусив Iван Артемович.
- Так, лопатою, сапкою, мозолями i навiть новими зморшками. Цей рiк
нелегким буде для нас усiх, а найбiльше - для жiноцтва. Дуже зобижаєм
його.
- Це ще добре, коли є кого зобижати, - на мить болюче примружив очi
Борисенко.
- Ви про що? - не зрозумiв Марко.
- Не догадався?.. Про свою i твою жiнку, -рiзко перейшов на "ти"
Борисенко.
- У вас теж?.. - широко поглянув на хмуре, мов iз чорного каменя
висiчене обличчя.
- У мене теж, - вирвався хрипкий клекiт iз грудей. Нi одна зморшка не
ворухнулась на виду Борисенка, та бiль кригою охопив його обличчя i кригою
заiскрився в очах.
Обабiч шляху в прозорому мiсячному туманi, наче видiння, вiдходили
темнi постарiлi липи, i в їхнiх нiмотних обрисах, в покляклому з росою
гiллi вчувалась печаль скорботних матерiв. Ох, цi "катеринiвськi" липи,
цей широкий шлях! Скiльки лихого проходило бiля вас. Борисенко
напiвобернувся до Безсмертного:
- Я знаю, як загинула твоя дружина... З нею розстрiляли i її пiсню. А
мою жiнку спалили з ненародженим дитям. На сьомому мiсяцi ходила,
сподiвалася подарувати менi сина, не такого цигана, як я.ё Хату облили
якоюсь сумiшшю, пiднесли до стрiхи смолоскипи, а по вiкнах ударили з
автоматiв... Моя дружина була такою Красивою, що її, по правилу, i вогонь
не повинен би взяти... Ось така, Марку, ми з тобою рiдня.
В долинi бiля ставу, що закинув у темну глибiнь неспокiйний мiсяць,
Борисенко зупинив машину. Вони мовчки злiзли з неї, мовчки пiдiйшли до
берега, що вже щетинився боязкою травичкою, їм нiчим було втiшати один
одного - слова ще бiльше розтривожили б їх. А зараз тiльки тривожили
думки, спогади, видiння, i то вони тiснилися мiж невiдкладними турботами
про найбуденнiше: про оранку, сiвбу, городину, пальне.
"У нас пального нема землю зорати, хлiб посiяти, а вони, фашисти, ним
людей палили". Перед Марком з'являлися хиткi лапища страшного багаття i
обрис невiдомої красунi, яку, по правилу, i вогонь не повинен би взяти.
Але взяв, не пожалiв нi краси, нi материнства. А люди, не знаючи цього, й
досi дивуються, чого в Борисенка таке похмуре обличчя i строгий погляд.
- Отак, чоловiче, i залишились ми з тобою пiдстаркуватими вдiвцями. -
Борисенко поклав руку на плече Марковi, i це багато чого сказало йому. - А
життя йде, i тримається воно не на болях, а надiях. I в тебе їх бiльше.
- Хiба? - здивувався Марко.
- Ти надiєшся зустрiти доньку, а менi нема кого. Коли б скорiше вiйна
закiнчилась.
Вони по тiнях верб, мiж якими туманцем ледь-ледь ворушилось мiсячне
марево, пiдiйшли до греблi з разочком кленiв-покленiв. Пара чирят чорними
грудочками зiрвалася з плеса, з їхнiх крил закапала вода. На глибу
сплеснулась риба, i сполоханi кола, доганяючи одне одного, почали набiгати
на берег.
- Що, Марку, будеш сiяти в долинi? - Борисенко махнув рукою за плесо.
- Коноплi, мудрiшого нiчого не вигадаєш.
- Насiння вистачить?
- Де там. Роз'їла його Безбородькова шатiя, а кiнцi так кинула у воду,
що й ревiзiя не змогла вчепитись за них. Завтра правлiння пiде по людях.
Отак i почнемо стягатися по нитцi на сорочку.
- Чистосортного льону пiдкинемо вам. Не льон - одна радiсть.
- За це спасибi. От i матиму в цьому роцi трьох китiв: городину,
коноплi i льон.
- Борги скинеш ними? - хитрувато примружився Борисенко.
- Надiюсь.
- Говориш про це, а думаєш про бiльше?
- Є такий грiх, якщо вродить.
- Чую селюхiвську обережнiсть. - Борисенко пильно подивився Марковi у
вiчi. - Ну, а сьогоднi на зборах новий голова часом не забрехався?
- Вiн таке дiло не дуже полюбляє, - сказав, наче й не про себе. - I не
було потреби йому брехати.
- Гаразд. Але ти дiйсно вiриш, що через два-три роки доб єшся тiєї
картини, яку намалював на зборах? Чи це тiльки сказано для так годиться, з
нагоди коронацiї, щоб людям у перший день головування бляхмана пустити?
Безсмертний одразу похмурнiв, одвiв погляд од Борисенка, поглянув на
тихе плесо, що ворушило в своїй глибинi i хмари, i мiсяць, i зорi.
- Мовчитк новий голова?
- Мовчу, Iване Артемовичу.
- Зови Iваном, так мiцнiше буде. А чирку на побратимство ми вип'ємо з
тобою, коли ти хоч iз боргiв своїх вискочиш.
- Уже й своїх? Не пам'ятаю, коли я їх придбав?
- З сьогоднiшнього вечора. Виходить, сам не вiриш, що через два-три
роки люди твого села забудуть, в яких вони злиднях жили?
- Вiрю i не вiрю.
- Оце вiдповiдь! Дипломатична! - невдоволен,о вигукнув Борисенко. - I
ти вже хитрувати починаєш? На зборах - одно, зi мною - друге, а на серцi -
щось третє. Як воно все це вмiщається i крутиться в твоїй розумнiй головi?
- Навiщо ви так, з плеча, про хитрування? Тепер, будем одвертi, я десь
не обiйдусь без нього, десь i ви крiзь пальцi подивитесь на це, бо таке
хитрування буде не для себе: я злиднi повинен зiрвати з плечей.
- Ох, Марку, Марку, хоч би ти помовчав про цi вiдкриття. Чи ти мене
зарання в спiльники по хитрощах береш? Так доказуй, як ти вiриш i не
вiриш, що село через два-три роки виб'ється з нестаткiв?
- Говорити про це - тiльки роз'ятрювати i себе, i когось.
- Ятри, не делiкатничай. Нас тепер уже нiчим не здивуєш, навiть
страшним судом.
- I скажу! Намалюю картини! - позлiшав Безсмертний. - Ось перша: в
енному колгоспi повне безладдя, розвал. Голова iз своєю теплою компанiєю
пропиває все, що можна пропити. Люди на роботу не виходять, на трудоднi
одержують грами, не цiкавляться соцзмаганням i навiть преси не
передплачують. Та ось, нарештi, молодому, красивому i енергiйному
секретаревi райкому стає ясною вся картина. Вiя якогось вечора привозить у
село не менш молодого i красивого голову, гаряче рекомендує його, люди
пiдтримують, i все починається, наче в казковому царствi-государствi...
Новий голова не п'є i за роботою навiть не їсть, люди на роботу йдуть з
ентузiазмом, на трудоднi одержують кiлограми, всi змагаються помiж собою i
всi передплачують пресу, колгосп стає найкращим у районi, i про нього
пишуть у тiй же пресi, яку вiн передплачує. Правда, як усе гладенько i
гарно в цiй картинi?
Борисенко спочатку здивовано слухав Марка, а потiм розреготався:
- Де ти видряпав таку типову картину?
- З типових романiв. А чи в багатьох романах писалось про таке: здаючи,
наприклад, картоплю, колгосп одержує за неї менше, анiж витрачає на
пальне, щоб довезти її на заготпункт? Або скiльки писалося про золотий
урожай, золоте зерно i як воно веселить щасливе хлiборобське серце. А
читали ви де-небудь, як це золоте зерно пiсля натуроплати i розрахунку з
МТС пiд мiтлу йде на рiзнi додатковi та зустрiчнi плани i хлiборобське
серце спливає кров'ю?
- Е-е, чого тобi заманулося! Чи не хочеш письменника пiдвести пiд таку
критику, за якою починається iнфаркт? Письменникiв теж треба жалiти, i їм
нелегко виростити своє золоте зерно. Ну, а полова буває у всякому дiлi - i
в сiльському господарствi, i в лiтературi... Так що ж ти своєю картиною
хотiв намалювати?
- Те саме, що ви подумали, те саме, що думають люди: погано ще, дуже
погано господарюємо ми на землi. Я розумiю, що не на чужому золотi, а на
робочих мозолях пiдiймалась наша держава, я розумiю, для чого нам треба
було i не доїсти, i не доспати, я розумiю,, що таке боротьба за хлiб. Але
я проти тiєї боротьби, коли економимо на грамах, а губимо пуди i
вiддаляємо хлiбороба вiд соцiалiзму.
- А не загнув ти, Марку? - насторожився Борисенко.
В Безсмертного болiсно заворушилися зморшки бiля очей i рота:
- Може, i загнув, про таке не часто нам випадає радитись. Сам хочу
розiбратися в цьому. Я схожий на людину, в якої болить кореневий зуб, а їй
здається - всi болять, i вже не розбереш, де зубне, а де сердечне. Вiрно,
що перша заповiдь - є першою, але коли ми, як i про першу, заговоримо й
про другу - про хлiб насущний на столi хлiбороба? Про це ми якось
соромливо мовчимо, бо декому спадає на думку, що це власницькi тенденцiї,
пережитки. А хлiб-ще нiколи не був пережитком!.. Кожний голова колгоспу,
керiвництво перед першою заповiддю чують iстинно страх божий, а перед
другою - декому й за вухом не свербить: за це строгача не влiплять, на суд
не покличуть, постраху не наженуть... Що ж залишається робити хлiборобу,
коли пiсля жнив вiн усi свої трудоднi виносить з комори в одному мiшечку
чи торбi? Або пухнути з голоду, або якось викручуватись i лукавити,
гублячи свою гiднiсть i серце. От i починає вiн викручуватися, як може, як
умiє: один, що бачить, те й цупить ночами з колгоспного поля i навiть не
вважає це крадiжкою; другий, зiгнувшись у три погибелi, пре на базар
городину i стає поруч з перекупкою чи сiдухою не гордим хлiборобом, а
зiщуленим мiшко носом; а третiй кидає землю i шукає деiнде певнiшого
шматка хлiба, хоч iз сторожування, будь воно неладне... Отак i черствiє i
оздоблюється хлiборобське серце, i черствiє без його ласки земля. Про це
ми стараємся менше говорити i ще менше писати, але вiд усього цього ми,
зрештою, губимо бiльше хлiба, чим його треба на споживання, губимо людську
вiру в силу колективу, вiдриваємо хлiбороба вiд великої спiльної радостi,
i вiн вихоплюється на дрiбнюсеньку стежину, що веде його з широкого поля
на свою латку городу. Арифметика - це наука для всiх, але з арифметикою
колгоспного трудодня ми не звели кiнцiв.
- Ну й чого ти хочеш?
- Господаря землiї Господаря, а не уповноваженого, не заготувача, який
зернину тягне в комору, а губить колосок на полi. Чи придивлялись ви,
наприклад, як у нас iде косовиця? Такi господарi, як Броварник, дають
людям частину косового, i далi картина виходить такою: зелене, мов
барвiнок, сiно має i держава, i колгосп, i колгоспник. А там, де косовиця
нiчого не обiцяє хлiборобу, - трава перестоює, стає дротом, сiно гниє в
покосах або затiкає в скиртах, бо й скиртують його не любов'ю, а злом.
Кому ж потрiбна ця економiя: державi, колгоспу чи колгоспнику? Свої дiрки
в сiльському господарствi ми часто хапаємось латати уповноваженими по
картоплi, по молоку, по шерстi, по яйцях, по пуху-перу i по iнших "по",
наче й не знаємо найпростiшої iстини, що справа не в уповноважених, а в
тому, хто засiває землю. От ще перед вiйною почалось у нас добре дiло з
додатковою оплатою. Але дехто одразу й злякався, що селянин салом обросте,
i заволав не своїм голосом. Не перевелись ще крикуни, якi все згадають: i
жито, i пшеницю, i корови, i свинi, i кролi, i кури, але й слова не
скажуть про хлiбороба. А прийде господар землi, ми й плани всi виконаємо,
i хлiб, i до хлiба матимемо, i радостi побiльшає в очах, i щастя в грудях.
Та й не будем писати отих вiршикiв, що навкруг без меж та без краю ходить
урожай, а хтось ножицями стриже колоски. Та який би дiдько стриг цi
колоски, якби порядок був на полi!
- Гарнi, Марку, твої думки, тiльки поший на деякi з них торбинку i
тримай при собi, - похмуро сказав Борисенко.
- Це й бiда, що ми їх часто тримаємо в торбинцi, все спасаємось, щоб
чогось не трапилось. А розiбратись би в усьому, висипати всi свої
недолiки, перешеретувати їх, одверто сказати людям, пiдняти їх на трудовий
подвиг, то через якийсь час i дядько був би не кумом королю, а вище
короля, як i треба йому бути в соцiалiзмi. Та все одно розберемося в цих
дiлах, хоч комусь i не хочеться клопотати собi голову мужицькими справами.
- Розберемося, Марку, тiльки не все робиться одразу. З тебе, як буду
секретарювати, не дуже будемо тягти додатковi плани. Змiцнюйся.
- Спасибi. Хлiб, хлiб за всяку цiну маємо в цьому роцi дати хлiборобу.
- Це зараз головне, а попереду - найголовнiше, - з доброю задумою
сказав Борисенко. - У мене теж мужицьке серце, жене воно кров iз землею.
Не раз я думаю, не раз караюсь i мучусь нерозв'язаними вузлами, але не
сумнiваюсь, що розв'яжемо їх. I так розв'яжемо, що кожний селянин вiдчує
себе господарем землi, кожний! Ти знаєш, як не любить наша людина говорити
про нестатки, як їй приємно сказати, що в неї є те, i друге, i третє. Для
цього вона й на свят-вечiр ставила усi страви на стiл. I от я думаю не про
один свят-вечiр на рiк, а про такi часи, коли вiдпадуть розмови й печалi
про хлiб насущний: усе буде в нас! I вiриться, не за горами цi часи.
- Скорiше б дожити до них.
- Доживемо. А як ти зараз будеш обсiватися?
- Ще й сам до ладу не знаю. Мушу якось викручуватись.
В цей час на дорозi забурчав трактрр. Марко з Iваном Артемовичем пiшли
назустрiч йому, i яке ж було їхнє здивовання i радiсть, коли на машинi
побачили веселогубого Ярослава.
- О, це ви так пiзно? - i собi здивувався тракторист, зiскакуючи на
землю. - А я до вас, Марку Трохимовичу. Приймете на якусь пару днiв?
- Ну й молодчина ти, Ярославе, - розчулено обняв його Марко. - Ти й не
знаєш, як я вдячний тобi.
- I я радий, що до вас приїхав, - добрим пiвмiсяцем заокруглились
парубочi вуста. - То де менi починати?
- А є чим? - посмiхнувся Борисенко.
- Є, i знаєм, де взяти, - безжурно вiдповiв Ярослав. - Хай тiльки
дядечко бiльше спить.
- Ти ж не голодний? - запитав Марко.
- Хто тепер ситим буває? Тiльки дармоїди та комiрпики.
- Може, поїдемо до мене, пiдвечеряємо трохи?
- Боюсь уночi їсти, бо як звикну до такої розкошi, то що буду робити у
воєнний час? Вранцi щось передасте менi. Де починати оранку?
- Онде, Ярославе, вiд тих вербичок, що гнуться до нас. Тiльки веди
скибу не поздовжню, а поперечну.
- Це ж для чого?
- Щоб чорнозем i вода не стiкали у став.
- Єсть, порядок у вiйськах! - козирнув Ярослав, вибрався на трактор i
поїхав до вербичок.
Незабаром рiвнi скиби почали здиблюватись за усiма плугами.
- На щастя! - Марко скинув картуза i пошкандибав борозною, мов пiдбитий
птах.
XXVI
Марко пiзно повернувся додому, але мати ще не спала - очiкувала його.
- Ну, покажися, сину, чи дуже радiєш новiй посадi? - докiрливо й
насмiшкувато подивилась на нього.
- Дивiться, мамо! - кинув костури i рiвно став посеред землянки. - Як
воно вам показує?
- А хiба тебе розбереш? Ти всерединi можеш плакати, а зверху смiятися.
- Оце сказали про свого сина, дали йому характеристику, - махнув рукою
Марко.
- Так що маєш новяй клопiт иа свою голову. - Мати зажурено схрестила
руки на грудях. - Тепер тягатимуть тебе i по районах, i по прокуратурах, i
по бюрах, i по судах: їсти хочеш?
- Дуже!
- Пiдiгрiти борщ?
- Аякже!
- Пiсний тiльки вiн, замiсть м'яса - самi опеньки плавають.
- Голодному i опеньки - м'ясо.
- Вiн ще й смiється. Зараз принесу дровцят.
- Не треба, мамо.
- А чим же тобi борщ пiдiгрiти?
- Є чим! - нагнувшись, Марко дiстав пiд лавою сокиру i вдаряв нею по
костуру.
- Навiжений, що ти робиш!? - скрикнула мати.
- На дрова стараюсь вам, - засмiявся Марко, рубаючи костури. - Отак,
Мамо, й почнем головувати на своїх ногах - досить чужих.
-Чи не зарання, сину? - журливо i радiсно дивилась, як розлiталися
костури на цурпалки. Потiм позбирала їх, кинула в кабицю й пiдпалила. Сухе
деревляччя одразу зайнялося й загуготiло. - Горять? - пригинаючись,
подивився Марко.
- Горять! Нехай усе лихе горить... А до тебе вже двiчi гостi приходили.
- Якi там iще гостi?
- I не здогадаєшся, - ставить на стiл полумисок борщу з грибами. -
Почекай, чи не вони ж, неприкаянi, знову йдуть? - повернула голову до
порога. - Таки вони, i ночi нема на них!
Хтось знадвору зашарудiв руками по дверях, клямцнула клямка, i
здивований Марко побачив зiгнутi постатi Безбородька i Шавули.
- Господарю-хазяїне великий, до тебе можна? - випростуючись, з награною
бадьорiстю запитав Безбородько. - Чи тепер i до хати не пустиш?
- До хати, коли вона буде, може, й не пущу а в землянку - заходьте, -
не дуже привiтно поглянув на пiзнiх i непроханих гостей, якi вже, тiсно
притершись плечем до плеча, пiдходили до столу.
- Самi опеньки плавають! - по-дурному вирвалось у Шавули, коли вiн
заглянув у миску.
- Бiдненько, Марку, вечеряєш, бiдненько, - похитав головою Безбородько.
- Що маю, те й споживаю.
- Ну, це дiло, практично, завтра поправиться, - прозоро натякнув
Безбородько i зразу ж перевiв мову иа жарт. - Але, може, сьогоднi вже
варто повечеряти яко головi?
- Невже ти здогадався щось принести менi як головi? - насмiшкувато
спитав Марко.
Безбородько насторожився, мов чапля над водою, не знаючи, що й
вiдповiсти на насмiшку, але махнув рукою й пустився вбрiд: -Таки принiс!
Не погребуєш?
-Нi, не погребую, Антоне, якщо воно своє, а непозичене.
- Та що ти, Марку! Хiба ж ми посмiли б з таким до нового голови прийти?
Закон треба знати.
- А Шавула, напевне, посмiв би! Це вiн якось говорив менi бiля райкому.
- Не добивай мене, Марку, до решти, - винувато скривив заволохачене
обличчя Шавула. - I, коли можеш, забудь i пробач тодiшнi дурноколiннi
слова. Я, сам розумiєш, напiвп'яним був i молов щось, наче з гарячки, о! -
Вiн розкрив поли пiджака, шанобливо згинаючись, поклав на стiл кiльце
ковбаси i четвертину сала, а Беабородько витяг з кишенi пляшку горiлки,
вдарив долонею в денце - i корок полетiв аж до печi.
- Пройшов ти, Антоне, практику, - не витримала мати, дивуючись i
обурюючись, чого це її синовi заманулося сидiти з такою кумпанiєю. Ну, та
йому виднiше, як треба зробити; помiж людьми i шавули живуть - не
перевелася рiзна погань на свiтi...
- За твоє здоров'я, Марку, - навiть iз якоюсь урочистiстю пiдняв чарку
Безбородько, теж у душi дивуючись, що так легко почалася ця незвична
вечеря. - Бажаю, щоб тобi гарно жилося i господарювалося.
- А насправдi, Антоне, чого ти менi бажаєш? - безжалiсним поглядом
обпiк Безбородька. - Щоб я скорiше собi в язи скрутив чи ще чогось у
такому планi?
Безбородько задихався од цього погляду, але якось витримав його, у
нього тiльки ледь-ледь здригнулись i скособочились Повiки, що порожнiми
завiсами опадали над глибоко втисненими очима.
- Нi, Марку, не бажаю тобi цього. - Знову статечно почав розливати
горiлку. - Не буду критися, що пiсля нинiшнiх зборiв, практично, дуже
невесело менi на серцi. Та й ти на моєму мiсцi навряд чи мав би велику
радiсть. Але критику треба терпiти i виправлятись. Сам сьогоднi яснiше
побачив помилки i таке iнше. Ну, i жалкую, що зарання погнався за власним
будинком, вiн, гидотний, найбiльше одiрвав мене од людей i колгоспу. Клята
власнiсть, як болотяник, засмоктала мене в болото.
- Скажи на милiсть божу! - здивовано вирвалось у матерi: каяття
БезборЪдька вразило її. - Виходить, ще не зовсiм пропащий ти чоловiк.
- Де є такi граблi, щоб вiд себе гребли? Та й рука якось у чоловiка все
до себе горне, - глибокодумно ввернув Шавула своє слiвце i прикрив очi
скойкоподiбними повiками. - Знову ж, пробач менi, Марку, те дурне
посталакання перед пленумом. Нащо нам довiку ворогувати? Ще, побачиш, i
Шавула тобi знадобиться! О!
На мить у поглядi Марка майнуло бiсiвс.ьке лукавство, але вiн одразу ж
пригасив його перебiльшеною серйознiстю i навiть рота прикрив рукою, щоб
не тiпались бiля нього зрадливi складки.
- Посталакання твоє, Мироне, куди не пiшло, постараюсь забути, хоч i
впiк ти мене до самих печiнок. Але за граблi, що до тебе колгоспне гребли,
нiхто не забуде - нi я, нi люди. Тут тiльки суд, коли вiн буде
милосердним, простить тобi. Ти ще не мав з ним дружби?
Шавула завовтузився, засовався на стiльцi, i обличчя в нього болiсно
пожалiснiло: зовсiм вiдкрутитися не мiг, бо сам говорив Марковi, що
потроху бере з колгоспу, але й терпiти цюкання у вiчi про свої крадiжки
теж було несила.
- Чого люди не наговорять: з билинки зроблять копицю. Хiба ж ти не
знаєш наших людей?
- Та знаю наших людей, але знаю й тебе: розкрився ти. Мироне, перед
пленумом, як пишний будяк. Та й про це рiзнi заяви говорять.
- Якi заяви? - ще бiльше занепокоївся Шавула, в якого слово "заява"
завжди пов'язувалося тiльки з неприємнiстю.
- А ти не знаєш якi? - здивовано знизав плечима Марко i цим ще бiльше
приголомшив учорашнього комiрника.
Чогось занепокоївся i Безбородько.
- Не знаю. - Шавула кiнчиками пальцiв прикрив м`ясистi й глибокi, мов
гаманцi, вуха.
- Ну, то скоро знатимеш. Он бачиш оту сiреньку, з нiмецькими лiтерами
папочку? - показав рукою на рiжок папки з актами, що виглядала з-за образа
Георгiя Побiдоносця. - Ось там i лежить твiй суд, там же списанi усi чи
бiльшiсть грiхiв i твоїх, i Мамури, i ще декого.
- Оце попав чоловiк у папочку, наче в розщеп, - розгублено косує
Шавула. На кiнчику його носа, що нiяк не може йибитись iз хащiв волосся,
заблищали найдрiбнiшi краплини поту. - I що ж ти, Марку, думаєш робити?
- Навiщо питати про це? Ти ж. Мироне, чоловiк з головою, при начальствi
ходив, надивився на всяку всячину, сам знаєш, що я не буду квасити заяви,
мов огiрки. Люди вимагають одного: судити тебе по закону.
- А може, Марку, ти своєю владою, своїм геройством так зробиш, щоб воно
без судiв обiйшлось? - уже благало i очима, i скошеним ротом, i жалiсною
волохатiстю все обличчя Шавули.
- Як же я можу це зробити? Ти ж Василю Тримайводi комору в порядку
передав?
- Та трохи не зiйшлися кiнцi з кiнцями. Нестачу я завтра ж донесу.
- А як ти донесеш тi кiнцi, що кинув у воду? Вiд людей i вода грiхи не
втаїть... Що ж я можу зробити, коли на тебе вже вiсiм заяв подано?
- Боженьку мiй, аж вiсiм, - жахнувся Шавула. - А на Мамуру скiльки?
- А на Мамуру менше - тiльки шiсть.
- То пiсля цього є правда в свiтi? - знову шукає спiвчуття у Маркових
очах. -Мамура ж проти мене, як удав проти кроля, а параграф йому випаде
менший.
- В цих параграфах я не розбираюсь, ви вже самi порозумiйтесь на судi.
- Марко поглянув на годинника. - Ну, погомонiли, пора вже й вiдпочивати.
Шавула в благаннi простягнув руки:
- Добре тобi, Марку, говорити про вiдпочинок, а як менi бути?
- Теж спи, як можеш! Вiдсипайся за недослане. Хiба не догадувався, що
колись за твої справи може безсоння напасти?
- Дiтьми i богом прошу тебе, Марку, зарятуй! Повiк цього не забуду! Що
хочеш, зроблю для тебе. - Благання i острах охопили всю кабанисту постать
Шавули, а великi з жовтизною бiлки взялися вологiстю. Було схоже. що вiн
от-от не витримає i заплаче.
Марко задумався, у Шавули прокинулась надiя, а Безбородько, якого теж
тривожила окаянна папка, хотiв i спасався заступитись за Шавулу, та
нарештi подав голос:
- Може, й справдi, якось замнеш це дiло? Хто не знає, що в комiрника,
чи спiймався вiн, чи нi, рiзнi комбiнацiї бувають? Нащо тобi починати
головування з судiв ?
- Так i я про це щойно подумав, - признався Марко. - I не тому, що менi
шкода Шавулу, а просто не буде часу роз'їжджати по судах i слiдствах. Ти
ж. Мироне, пiсля районного суду подасиш апел'яцiю i закрутиш менi веремiю
по всiх iнстанцiях аж до Верховного суду? Хiба не так?
- А звiсно ж, веремiї буде, - трохи пожвавiшав Шавула. - То пособи,
Марку.
- Що ж, може, й взяти грiх на душу, якщо свiдок, - Марко в задумi
кивнув головою на Безбородька, - не обмовиться навiть словом.
- Над цим голову не суши, бо й моя вина є у дiлi Мирона, - одверто
сказав Безбородько. Марко змовницьки понизив голос:
- Тодi зробимо так: зараз же, Мироне, иди додому, тихцем коли та смали
свого кабана i до ранку, як не хочеш, щоб про це все село знало, завозь
свiжину у комору. Це саме шепни й Мамурi. А вранцi на пару з ним берiться
за колгоспну роботу.