Страница:
Теж менi антилiгенцiю корчите наче не знаємо, з чого ти жила i чим живеш".
- Та Шавула не знав, що Наталка прокляла свою долю тiєї самої ночi,
коли чоловiк принiс крадене добро. Вiн тодi пригрозив їй за дурне слово
ножем вибрати душу. I з тiєї ночi її похолола душа вже не жила, а
животiла, щоденно и щонiчно чекаючи нового нещастя.
Вже господарi i гiсть добре пiдобiдали, коли вiдчинились дверi и на
порозi став блiдий од хвилювання Марко Безсмертнии.
- Оце такi А я думав, Марку, що ти вже в тюрмi прохлаждается, -
розповзлася посмiшка по всiй щетинi Шавули.
Безсмертний навiть не зирнув на комiрника.
- Тодоше, що в листi про мою доньку написано? - з мукою i надiєю
поглянув на Мамуру.
- А вiн тобi й не скаже, що там написано, - несподiвано для всiх
одрiзав Шавула й пiдвiвся з-за столу.
- Чому не скаже? - ще бiльше поблiд Марко.
- Тому, що ти копаєшся та пiдкопуєшся пiд нас, - Шах вула взяв з
пiдвiконня конверт. - Ось вiн, лист, як миленький... Скинь шапку,
поклонися, тодi й покажемо!
- Шапку тiльки перед богами скидають! - Марко люто поглянув на Шавулу й
навiть не почув, як з-пiд руя випали костури. Вiн без .них так ступив крок
i другий, що Шавула з острахом поточився назад. -Давай листа, негiднику!
- Та бери... Я ж пошуткувати хотiв. -В дрiбних зiяцях комiрника
схрестилися злiсть i страх.
Марко тремтячими руками вихопив конверт, вииияiв фото, прикипiв до
нього, застогнав, потiм безпорадно оглянувся i почав рубом долонi витирати
очi.
- Марку Трохимовичу, дорогенький... - i собi заплакала Наталка.
- Де вона тепер? - глухо запитав жiнку.
- Ой не знаю, дорога людино, нiчого не знаю. Розлучила ж їх страшна
кривда ще в сорок четвертому, розлучила, як грiм - голуб'ят.
- За полiтику забрали її, - з спiвчуттям сказав Тодох. - Тiльки ж яка
полiтика була в цих дiтей?..
XIX
Першими до Марка прийшли конюхи з дiдом Євменом i Григорiй
Заднiпровський. Дiд Євмен, Ще не скинувши млинець картуза, загримiв на всю
землянку:
- Не чекав такого вiд тебе, Марку: лiберал ти й попуртунiст!
Таких слiв Марко не сподiвався почути вiд дiда i розреготався.
- Чого ж я, дiду, лiберал i попу рту нiст?
- Вiн ще й смiється, а не кається! - обурився старий. - Скажи, що ти
зробив з Безбородьком?
- Та хiба ж ви не знаєте? Покупав трохи.
- Покупав трохи! -перекривив старий.-А ще фронтовик! Утопити треба було
торбохвата i нiяк не менше! Хоч би однi веселi похорони справили.
- Їй-бо, сказився чоловiк! - сплеснула руками мати, а всi, окрiм дiда
Євмена, засмiялися.
- Невже тобi, Ганно, шкода було б бiсового Безбородька? Може, ще й
плакала б за цiєю сльотою? -почав допитуватися у матерi старий.
- Безсовiсний i єретичний ти дiд. Хотiв би, щоб моfo сина по судах
затягали?
- Не затягали б. Усю вину свята вода взяла б на себе,- заспокоїв її
старий.- Але тобi, Марку, треба кудись зашитися на цi днi, бо вже
посланцi, як у жнив'яну годину, помчали з папiр'ям i в райком, i в
райвиконком, i в редакцiю, i в мiлiцiю, i до прокурора. Нарештi пiшов
Безбородько воювати, i тут вiн свого не попустить.
- Що воно тiльки буде? - забiдкалась мати i, наче перед новою розлукою,
не спускала погляду з Марка.
- Та нiчого сурйозного не буде, а берегтися треба. Може, завезти тебе,
Марку, на Королевщину? Це поки перекрутиться веремiя. Там у круговинi над
рiчкою стоїть клунька мого кума...
Конюхи, згадавши, як дiд Євмен унадився туди за кумовим сiном,
засмiялися, а дiд Євмен витрiщився на них:
- Чого повижолоблювали роти? Розживiться на такого кума, тодi й
гигикайте. Отож, Марку, бiсiв Антон навiть запагубити не посоромиться
тебе. Поки тут буде молотися, ти з моїм кумом вiзьмись рибалити. Вiн
повезе тебе на такi, чуєш, карасюватi мiсця, що й не снились нiкому.
Недарма те урочище називається Королевщиною! Можеш i на посвiт поїхати
щупаччя бити. I тобi перепочинок буде, i кумовi радiсть. А ми всюди
пустимо поголоску, що ти поїхав долiковуватися. По руках? - Мiцно вдарив
усiма мозолями по зделiкатнiлiй в шпиталях руцi Марка.
- Спокуса таки велика побувати на карасюватих мiсцях,- заiскрились очi
в Безсмертного.- Кум ваш справний рибалка?
- Все життя, мов чорногуз, у воду заглядає, тiльки до неї, а не до
хатнiх гараздiв тягнуло його. А який вiн човняр! Зробить човна, як
скрипку,-хоч грай.на ньому. I чоловiк вiн душевний, бо живе на людському
перевозi.
- Так ваш кум перевiзник? - згадав Марко сивоголового, високого
дiдиська, який завжди ходив улiтку в полотняному одязi i чимсь був схожий
на здиблену бiлу хмарину. - На Королевщинi поромом перевозить?
- Атож, змалку на поромi. Тiльки за нiмцiв не перевозив нiкого, окрiм
партизанiв. Хочеш, зараз же в акурат i завезу.
- Почекаю, дiду, - з жалем сказав Марко.
- I сьогоднi ж дочекаєшся мiлiцiї. А вона вже знає своє дiло: iм'я - в
протокол, а чоловiка - в каталажку. Нащо тобi мати цю комерцiю?
- Заробив її, дiду.
- Заробив, заробив! Безбородько не те ще заробив, а весь час
вививається на праведника. Його б судити, що жiнок у воду погнав, так вони
ж нi в мiлiцiю, нi до прокурора не побiжать.
- Треба, щоб побiгли. Це допоможе Марку Трохимовичу, - обiзвався
Заднiпровський.
- Поки це пособить, а час уже на боцi Безбородька. Це теж треба
розумiти! То, щоб якось i його, i наш час увiйшли в однакову силу, Марковi
треба їхати до мого
кума.
- Ай справдi, час треба виграти. - Григорiй Стратонович запитливо
поглянув на Безсмертного.
- Постараємось без кума виграти його, - посмiхнувся Марко, -бо що б
довелося робити на бiлому свiтi, аби в дiда Євмена не було такого доброго
кума?
- Ет, розумний чоловiк, а верзе чорти батька зна що! - розсердився
старий. - Звiсно, тебе не повiсять за купання, та гiркої жовчi
наковтаєшся, бо зараз, пiсля всiх заяв Безбородька, твоє лежить знизу.
Таки треба було втопити чортяку! Скорiше б його мiсце зайняв!
- Як iз лiт, так i з розуму, - безнадiйно махнула рукою мати.
Григорiй Стратонович пiдвiвся з лави:
- Що ж, коли Безбородько розвинув таку бурхливу дiяльнiсть, я, Марку
Трохимовичу, почалапаю сьогоднi до секретаря райкому.
- Не варто.
- Чого там не варто, хай знає чоловiк правду. - обiзвався Гайшук.
- Хто секретарює тепер у нас?
- Iван Борисенко.
- Чорний, мов циган,- знову подав голос дiд Євмен.- Коли вперше приїхав
до нас i почав своїми очищами оглядати усю руйнацiю i всi нашi достатки,
ми мало не всi .одразу й вирiшили: "Оцей, окатий, буде дерти i з худоби, i
з людей, i з землi. Нiчого не пропустить, нiкого не пожалiє, щоб без
орденiв не ходити". I що ти думаєш, Марку? Усi помилились. Ордени вiн i за
вiйну мав, не треба було їх з планiв вичавлювати. Чоловiк вiн виявився
крепко душевний, а не печiночник. Ну, а очi й досi має строгi, навiть коли
смiється. Це вже природа!..
Надвечiр до землянки на заболоченому конi пiд'їхав дiльничний
мiлiцiонер. Поки вiн витирав коня i пiдв'язував йому забрьоханого хвоста,
то встиг розсердитись i в землянку спускався виконувати службовi обов'язки
не в безхмарному настрої.
- Тут живе партизан Марко Безсмертний!?-вдарив закаблуками на порозi,
вiддав рукою честь, а очума погрозу.
- Тут живе солдат Марко Безсмертний,- пiдвiвся назустрiч дiльничному.
Милицi трохи подiяли на гостя, вiн уже спокiйнiше . оглянув Марка,
крутнув головою i знову приклав руку до картуза:
- Честь маю - дiльничний мiлiцiонер Дорошенко. Значить, тут живе
солдат? А дiї - партизанськi?
- Залежно вiд часу, обставин i сил. Вiдповiдь сподобалась дiльничному,
i в його грiзнооччi теплiше блиснули скри кольору недостиглої порiчки.
- Правильно, службо! Сам так дiяв - залежно вiд часу, обставин i сил.
То поговоримо душевно?
- А хiба ж вийде у нас душевно?
- Кусаєшся, службо?
- Де там куситися - тремчу перед його величнiстю протоколом.
- Так i треба,- схвально кивнув головою.- Перед ним i генерали
тремтять.
- В їхньому нинi перед протоколом страшнiше.
- Ти, службо, оптимiст! - засмiявся дiльничний. Пiдпротокольний почав
йому подобатись.-Давно воюєш?
- Це теж для протоколу?
- Нi, для знайомства.
- Тридцятого червня сорок першого року стукнувся з десантниками. З того
часу й пiшло життя з перемiнним iнтересом: то мене били, то я бив.
- Рани болять?
- Нi, ниють.
- Хороми для них не пiдходящi. Деревляччя своє швидко порубаєш на
дрова? - подивився на костури.
- До весняного Миколи.
Дiльничний здивувався:
- Чому така точнiсть?
- Бо люблю сiяти гречку.
- Гречку, кажеш!.. Як вона тiльки пахне! - задумався i посмутнiв
мiлiцiонер. -Довелось менi в сорок першому оборонятися на розквiтлому
гречищi. Мiномети б ють - спасу нема, осколки фуркають, мов чортова
начинка, а гречка аж гуде вiд бджiл i так пахне, мов сама на меду
виростає. I ще я тодi вперше помiтив, що бджоли у вiйну i вночi працювали.
- Як i народ, - теж задумався Марко.
- Iстинно, як народ! Добре сказав! - Вже з приязню поглянув на
пiдпротокольного. - На тому медозборi и пiдкосило мене. Коли прийшов до
пам'ятi, стебла гречки здались великими-великими; на них знову-таки
господарювали бджоли, збирали мед уже не здоровим, а пораненим.. Що ж у
тебе, службо, з Безбородьком вийшло? Конфуз?
- Думаю, для Безбородька.
- Заперечуєте факти?
- Нi, стверджую. Виймай протокол.
- Поки що послухаю так, - мiлiцiонер не квапиться розщебувати планшета,
а сам придивляється до Марка. - Будемо говорити як солдати однiєї судьби?
- Он як! Теж добре сказав. Так, будем говорити мов солдати однiєї
судьби. Слухай...
Коли Марко закiнчив свою розьовiдь, дiльничний мовчки пiдвiвся, вийшов
iз землянки к незабаром повернувся з пляшкою явно медицинської форми. Вiн
сам знайшов двi глинянi кварточки, наповнив їх i виголосив єдиний тост:
- За правду, яка б вона не була!
- За правду! - з вдячнiстю подивився на нього Марко.
- А бiльше менi пити не положено. З цим бувай здоров, Марку
Трохимовичу. Заїду на весняного Миколи:
разом пiдемо сiяти гречку! Згода?
- Спасибi.
В колгоспi дiльничного заклопотано зупинив Безбородько, з почуттям
потис йому руку:
- Як воно справи?
- Ви що маєте на увазi? - офiцiйним тоном запитав дiльничний.
- Питаюсь, як мої справи!
- Як в "Iнтернацiоналi", перекладеному на українську мову.
- Не розумiю.
- З охотою поясню. Там є генiальнi слова: "А паразитiв жде бiда!" Усе
вже в "Iнтернацiоналi" було передбачено.
- Вiрно, голубчику, - по-своєму зрозумiв Безбородько дiльничного. Не що
iнше, а бiда жде Безсмертного. А як же iнакше?
XX
Конi, важко дихаючи спiтнiлими пахвами, пiд'їхали до скверика, за яким
бiлiв свiжотинькований будинок райкому, i самi зупинилися бiля живоплоту.
- Знають дiло! - напiвобернувся до Марка Мирон Шавула, який правував
кiньми. Заволохачена посмiшка нерiвне розповзлася по кустратому виду
комiрника, а в дрiбнуватих зiницях спалахнула зловтiха. - Значить,
приїхали! Отут, в партiйному домi, i вмолотять, Марку, тебеї Беу церемонiї
вмолотять, мов снiп сухого гороху, щоб не був таким розумним! О! - люто
крутнув над головою батогом.
Марко поморщився, презирливо охопив усе скособочене вдоволення, що
проглядало не тiльки з п'янкуватих очей i туго натягнених, без жодної
зморшки уст комiрника, але й з цупких жмуткiв рiзнобарвної щетини, якою
Шавула у вiйну набавляв собi вiку.
- Радiєш, Мироне?
Комiрник на мить прикрив зловтiху широкими скойко-подiбними повiками, а
коли вони знову метнулися вгору, то вже смiх бринiв у дрiбних зiницях i
великих бiлках.
- Питаєшся, чи радiю? Та не дуже веселюся, але й не крепко печалюсь -
нема чого, ги-ги-ги... - так засмiявся, наче витрушував смiх iз порожньої
середини.
Марко, прислухаючись до такого незвичного реготу, пiдхвалив комiрника:
- А добре ти гигикаєш.
- Як умiю. - Не знає Шавула, чи образитись, чи дивуватись. - А спитати
б, Марку, чому?.. Хоч ми й живемо в одному селi, хоч ти менi десь у
сьомому чи восьмому колiнi навiть рiднею доводишся, але вiд тебе нiколи я
й доброго слова не почув. Не правду кажу?
- Правду, Мироне, - охоче погодився Безсмертний. - Якось нi добрих
слiв, нi душевностi нiколи не було помiж нами, нiколи, i навряд чи скоро
буде.
- От бачиш, яка в тебе натура, не той... Так нащо ж менi вболiвати за
тобою, коли ти самохiть узяв та и наступив на саму бiду? Iнтересу
риального не бачу... I сам не знаю, чого нам з тобою завжди було затiсно в
одному селi? Затiсно i тепер, коли в селi стало просторнiше, а на цвинтарi
тiснiш. З якої б це причини?
- Нiби ти не знаєш цiєї причини? - вже зацiкавлено запитав Безсмертний,
беручись за костури. Шавулине одверте посталакання навiть починало
подобатись тому: тiльки напiдпитку така парсуна може вивернути своє нутро,
хоч i противне, але чiпке, як усе, що пристосувалось не творити, а
вихоплювати, вiддирати, смоктати, ссати.
- Таки по-справжньому не знаю, чого нам затiсно, як на кладцi, з тобою,
а тiльки здогадуюсь i сяк-так маракую по-своєму, - зручнiше вмостився на
возi Шавула. Ти, як здається менi, нагрузив на свої плечi непосильну ношу:
хочеш, щоб усеньке село взяло та й перейшло на твою єдину вiру. А я не
бажаю перед нею шапкувати: в мене є свiй бог, свiй закон, i хочу жити сам
по собi, сам у свою волю, наскiльки це можна при совєцькiи владi. Так менi
i просторнiше, i вигiднiш.
- Це вiрно. Ти всюди, Мироне, i завжди шукав тiльки такого бога, що
капав на тебе золотими сльозами. Але ти не тiльки в бога, але i в чорта
шукав собi вигод. Вiдколи я знаю тебе - на карбованцi зависла твоя душа.
- А як же iнакше? - щиросердо здивувався Шавула
i здивувалась його рiзномасна щетина. - I риба у водi, i птиця у небi,
i навiть слiпий крiт у норi однаково шукають собi своєї вигоди, шукаю i я
її, чи свого карбованця, як говориш ти. А коли вже находжу якусь абищицю -
не випускаю iз рук. О!
- Бiда твоя навiть не в цьому, а в тому що руки у тебе липкi од цього
слизького карбованця. I и не риба у рiчцi, не птиця у небi, навiть не крiт
у норi, а шершень бiля чужого вулика, шершень, що й мед поїсть, i бджолу
надвоє перекусить.
- Ось у цьому параграфi, Марку, ти вже загинаєш,- не обурився, а
дiловито почав поправляти комiрник.- Що iнодi до моїх рук щось прилипає,-
нiяк не суперечу, бо нема такого навiть у законi, щоб бiля вуликiв ходити
i меду не куштувати - це ненатурально буде. Ну, а щоб когось перекушувати
надвоє чи начетверо - цим категорично не займаюсь. Я не такий
жорстокосердець, як Тодох Мамура,- таке менi самому нi до чого i
невигiдно. О!
- А красти вигiдно?
- Потроху - вигiдно, а побагато - страшно, щоб не влипнути, а в мене ж
i хазяйство, i жiнка, i дiти є... Ну, чого так дивишся i косуєш, наче
вперше побачив Мирона? Не всi ж можуть i хочуть бути крепко iдейними. Ти,
наприклад, бажаєш бути iдейним - будь ним собi на здоров'я, не суперечу,
не заважаю, але й не завидую. За всi свої iдеї аж з вiсiмнадцятого року й
понинi ти заслужив на плечi одну солдатську шинелину та двоє костурiв пiд
пахви - i не журишся.
- Я проклинаю свої костури, але й горджуся ними! А чи ти проклинаєш
свою душу, що зависла на костурах!? - скипiв Марко.
- Почекай, i про це щось, мабуть, скажу,- зверхньо викривив посмiшку
Шавула.Значить, заробив ти за довгi роки шинелину i милицi та й цим
гордишся, бо найбiльше думаєш не про себе, а про всi мiжнародностi,
свiтовi неблагополучiя, революцiї, контрреволюцiї, демократiю i рiзну
опозицiю. А менi все це, навiть коли гамузом узяти, i за вухом не
свербить, менi, безiдейному, хочеться хоч невеликого, а свого. Я бажаю
краще сходити, щось солодше чи тлустiше в кендюх покласти, навiть, не
спасаючись партiйної догани, потриматись за чужу смаковиту молодицю та й
запас якийсь у своїй коморi мати, щоб не сидiти без хлiба, як ти, на
маминiй картоплi... В мами тiльки її молоко добре, а решту харчiв треба
самому роздобувати... От як я думаю! Ти хочеш гуртового сонця, комунiзму -
пiднiмай його, а мене й звичайне, вiкодавнє сонце поки що грiє, не
зобижаюсь.
Марко спочатку навiть розгубився: чи не жартує подурному комiрник. Але,
коли поглянув на його зарослу пику, зрозумiв, що тому було не до жартiв.
- Був ти чмуром i залишився чмуром! Навiть ще бiльше зсередини обрiс
щетиною.Марко гнiвно махнув кулаком, а Шавула, одразу обiзвався:
- Ну, й що з того? Всi твої лекцiї до лампочки менi.
Ще щось скажеш?
- Скажу одне: як ти хитро не крутишся, а твоє темне сонце заходить уже!
- Ти менi не дуже дзвони за упокiй! Нарештi позлiшав увесь вид Шавули
позлiшала i його кабаниста постать. Винiс костi з вiйни, то бережи їх тут,
бо, чого доброго, розсиплються, мов драбиняк. I свою правду не дуже
накидай iншому. Менi поки що вистачить i своєї правди i кривди. Я не знаю,
що тобi партiя сьогоднi припише, але верховодити i на трибунах, i в селi
ти вже не будеш. Ми постелили тобi криву дорiжку по всiх законних органах
а мало буде, ще достелимо. Вiйна вчила тебе, але вчила й нас, бо жити хоче
кожне созданiє.
- Загрожуєш?
- Нi навiть остерiгаю тебе. Живи, коли хочеш, коли можеш i маєш як, але
не заважай i менi: Шавула теж хоче жити а не рглядатись. Можеш навiть
головувати вискакувати в передовики, в сяке-таке начальство, в Герої, в
портрети, але тiльки в iншому селi чи районi! Зрозумiв, звiдки вiтер вiє?
- Зрозумiв, звiдки сморiд iде! Ну, спасибi хоч за те що повнiстю
розкрив свої карти сам просвiтив себе. Це згодиться - спокiйно сказав
Марко i зсунувся з воза.
Комiрник уже розкрив рота, щоб щось вiдповiсти, але враз чогось
занепокоївся i повiв головою до Марка, скосив очi i навiть руку приклав до
заволохаченого вуха: вдруге сьогоднi вiн чує пiдозрiлий передзвiн: коли
Марко вилазив на воза й коли опускався з нього.
- Що в тебе, Марку, так подзвонює?
Безсмертний оглянувся, вигляд комiрника здивував його: стурбувався щур
з комори!
-Не розiбрався? - запитав їдко з-за плеча.
- Таки нi. - Тiнь пройшла обличчям Шавули i наче пiдморозила його,
навiть в очах застигли плiвки несподiваного остраху.
- То розберешся, ще маєш час. А перед своїм богом зарання став свiчку,
щоб рятував тебе.
Марко подибав до райкому, а Шавула довго i пильно дивився йому вслiд,
потiм поправив налюшника i полiз рукою до скуйовдженої потилицi.
"Невже то ордени чи медалi так задзвонили. Що, коли й справдi цей
iдейний чудачина заробив на вiйнi не тiльки милицi, але й iконостас? Тодi
його труднiше буде вкусити навiть iз кутка. I чи варто було лiзти в таку
душевну розмову? Таки, здається, по-дурному почав зарання розкривати свою
масть. Тепер пiде Марко iдейним тузом - i сам бджолою станеш, яку
перекушують надвоє. Ет, нема в тебе. Мироне, принципової витримки,- теж
заманулось на свою голову полiзти в оратори".
Шавула спересердя оперiщив батогом по горбкуватих клубах коней i в
невеселих роздумах поїхав до чайної, де мав деякий iнтерес до широкогрудої
i стегнастої буфетницi.
* * *
В приймальнiй першого секретаря сидiла темноброва дiвчина з таким
непроникливим виглядом, наче в неї десь пiд перукарськими кучериками було
виштампувано гриф "секретно". Та навiть її, коли Марко назвав своє
прiзвище, на хвильку пройняв подив, але вона одразу ж погасила його одним
порухом довгих вiй русалки.
- Iван Артемович сказали, щоб ви, коли приїдете, вразу ж iшли на
пленум,- чемно, але водночас i холодно пiдвелася з стiльця.
- На пленум?-неприємно здивувався Марко i заглянув дiвчинi у круглуватi
очi, де в потемнiлих розводдях сiрiли крихiтки криги.
- Еге ж. Вiн уже закiнчується - ви чогось припiзнились. Я проведу вас.
Це на другому поверсi.- Дiвчина старанно зачинила всi шухляди, поторсала
їхнi ручки, непомiтно пiдслинила пальцем бровенята i впевнено пiшла
попереду Марка, якого рiшення секретаря занепокоїло i нахмурило.
"Невже йому заманулося виносити на люди таку дрiб'язкову справу?
Напевне, хоче на менi ще когось провчити? А може, дружки й прихильники
Безбородька вдувають у це купання якусь "iдейнiсть"? Спокiйнiше, Марку,
спокiйнiше, на люди йдеш, а вони за вiйну в усьому навчились
розбиратися",- заспокоював себе, але не мiг заспокоїтись.
Ще з порога вiн швидким поглядом окинув президiю пленуму. За столом
побачив тiльки двоє знайомих облич:
Киселя i Броварника. Мiж ними сидiв, зосереджено прислухаючись до
голосу молодої жiнки, яка стояла на трибунi, чолов'яга рокiв тридцяти
п'яти з хмурим циганським обличчям i таким чубом, наче з нього ковалi
накували кiлька низок чорних перснiв.
"Оце й є Борисенко", - здогадався Марко, згадуючи, як дiд Євмен малював
йому образ секретаря райкому: На офiцерському без погонiв кiтелi Борисенка
красувалося три бойових ордени.
"Це вже легше", - подумав Марко, а Борисенко великими з вогнем очима
показав йому на лаву бiля дверей i знову почав прислухатись до
переривчастого дзвоника жiнки, яка мило й зворушливо розкидала срiбло над
головами учасникiв пленуму. Жiнка говорила про льон, як вона сiяла його,
як доглядала, як вiн гарно зацвiв, потiм задзвонив крихiтними голiвками i
прослався по вересневих росах.
- Порадував льон i нас, а потiм i державу, тiльки чомусь не порадував
нашого бригадира... - запнулась молодиця, а по залi прокотився смiшок... -
З нього льону всi мої дiвчата пошили найтоншi сорочки, їх ми одягнемо в
день перемоги, - закiнчила жiнка i пiд аплодисменти зiйшла з трибуни.
Її мiсце зайняв дебелий чолов'яга з похнюпленим поглядом i носом. Вiн
довго, плутано i невпевнено пояснював, що на сьогоднiшнiй день нiчого не
має проти льону та ланкової, але в нього на сьогоднiшнiй день були и iншi
культури.
- Гарбузи на сьогоднiшнiй день! - в тон йому кинув Борисенко.
Ця культура, очевидно, була не випадковою у взаєминах бригадира й
ланкової. Навколо вибухнув регiт. Бригадир до решти розгубився, а ланкова
пригнулась, долонями прикрила рум'янцi й усмiшку. Марко зараз не завидував
бригадировi, якого вже почав вiдчитувати секретар райкому за нелюбов до
льону i за увагу до тiєї гречки, через яку можна позбутися голови i нiг.
"Цей умiє пропiсочити", - прислухаючись, прикидав у головi, що має
сказати у свiй захист. А Борисенко тим часом уже добрався й до нього.
- Ми сьогоднi почули не тiльки про льон, а й про iншу технiчну культуру
- коноплi.
В залi знову почувся смiх, Марко повiв плечима, наче струшував його, а
в цей час до нього ззаду просунулась корчувата рука i вручила порошком
складену записочку. В нiй олiвцем було написано кiлька слiв: Марку
Трохимовичу, не дрейфте, держiть хвiст бубликом! Григорiй Заднiпровський".
Корчувата, кручена всiма негодами i ревматизмами рука подружньому
поторсала Маркове плече:
- Ну, що там по секрету пишуть вояцi? Iнструктують, як мочити коноплi?
Марко здивовано оглянувся. Позад нього добряче смiялось пiдсушене,
легко обметане снiжком борiдки обличчя старого вiвчаря Панаса Гаркавого,
який ще у вiсiмнадцятому роцi був за Радянську владу, тiльки без
комунiстiв, бiльшовикiв i комiсарiв. На трофейному нiмецькому пiджаку
старого красуються чотири георгiївських хрести, а поверх них - срiбна
партизанська медаль.
- Дiду Панасе, це ви?
- Га нiби я, - задоволене посмiхається старий. - А чого ти на якогось
генерала не вискочив? Побоявся? Чи щастя не посмiхнулося?
Не посмiхнулося - воно серйозне у мене. I що ж ви робите на пленумi?
- Що? Завжди те саме: сиджу, слухаю, голосую, але ще не виступаю i не
вношу поправок, щоб не збитись полiтично.
- Та невже, дiду, ви в партiї? - ще бiльше здивувався Марко.
Старий схвально кивнув головою.
- Тепер я пiсля партизанiв, уже партiйний i полiтичний дiд, i всi мої
дiти партiйнi, бо так воюють на всiх побоїщах, як я колись за вiру, царя i
отечество. Марко посмiхнувся:
- Дiду Панасе, це безпартiйний виступ.
А тодi ж i вiйна, либонь, безпартiйною була, та все одно георпi кровю
зароблялися... На хрести мої чудуєшся вже не для людей, а для овець - вони
люблять, як щось подзенькує, - не добереш, чи серйозно говорить, чи
лукавить старий.
А тим часом на трибуну при медалi i кiлькох значках пiднявся Антон
Безбородько. Вся його окривджена постать, усе його обличчя були такими,
неначе вони щойно випiрнули з хвиль смертельної небезпеки, образи й
страждання.
- Ти думаєш на пленумi розглядати цю iсторiю? - невдоволено шепнув
Кисiль Борисенку.
- Нi, я думаю, чого навколо неї в районi закрутилась цiла завiрюха? З
ранку до вечора звiдусiль тiльки й дзвонять про купання, мовби це було
якесь хрещення Русi.
Кисiль поморщився:
- Треба вiддати Безсмертного пiд суд - I кiнцi у воду.
- Пораненого? - Борисенко в подивi пiдняв дугастi смiльнi брови.
- А що з такими типами робити? Сьогоднi вiн заганяє чоловiка пiстолетом
у воду, а завтра цим же пiстолетом пошле когось на небо вiвцi пасти. Яку
анархiю розвела вiйна!
- Розберемось, - i Борисенко, пiдперши рукою голову, почав прислухатись
до окривдженого Безбородька.
Антон Iванович переконливо розповiв про воєннi труднощi колгоспу, який
ще торiк не мав нi билинки, ш зернинки, про пiдготовку до посiвної, про
труднощi i враз, оздоблюючись, заговорив про всяких-рiзних, що заважають
працювати на даному етапi. Коли ж вiн, стишивши голос, на найдраматичнiших
нотах сказав, як Марко зброєю погнав його в крижану воду, увесь зал
неждано вибухнув смiхом.
- Що це робиться? Чого вони регочуть? - здивовано запитав Борисенка
насурмонений Кисiль.
- Напевне, є така весела потреба в людей, - блиснув
чистим бiлозуб'ям.
- Людина знущання перенесла, а з неї смiються. Це навiть непристойно,
це свiдчить про падiння чуйностi, обурено забубонiв Кисiль, кивком голови
пiдбадьорив Безбородька, i той уже сяк-так закiнчив своє оповiдання тим,
що комунiст Марко Безсмертний нагло пiдiрвав його авторитет серед тих
людей, що побували в окупацiї i до яких ще всiляко треба приглядатися.
Кидаючи тiнь на село, Безбородько був упевнений, що цим виявить
неабияку пильнiсть, хоча корiння її було не дуже глибоким - недовiрою до
людей, якi перенесли неволю, вигiдно вирiзнитися на їхньому тлi, а на їхнi
нарiкання й сигнали вiдповiдати зневажливим помахом руки:
"Все це штучки зоставанцiв, сiяти їх треба на сито, а перецiджувати на
цiдильник".
Останнi слова Безбородька пересмикнули Марка, та й Борисенко ще бiльше
нахмурився, а Кисiль ледь посмiхнувся.
- Хай товариш Безсмертний тут одразу и дасть пояснення! - обiзвався
Броварник.
-А й справдi! - пiдтримали його з зали.
Борисенко пильно подивився на Безсмертного i надав йому слово.
- Та Шавула не знав, що Наталка прокляла свою долю тiєї самої ночi,
коли чоловiк принiс крадене добро. Вiн тодi пригрозив їй за дурне слово
ножем вибрати душу. I з тiєї ночi її похолола душа вже не жила, а
животiла, щоденно и щонiчно чекаючи нового нещастя.
Вже господарi i гiсть добре пiдобiдали, коли вiдчинились дверi и на
порозi став блiдий од хвилювання Марко Безсмертнии.
- Оце такi А я думав, Марку, що ти вже в тюрмi прохлаждается, -
розповзлася посмiшка по всiй щетинi Шавули.
Безсмертний навiть не зирнув на комiрника.
- Тодоше, що в листi про мою доньку написано? - з мукою i надiєю
поглянув на Мамуру.
- А вiн тобi й не скаже, що там написано, - несподiвано для всiх
одрiзав Шавула й пiдвiвся з-за столу.
- Чому не скаже? - ще бiльше поблiд Марко.
- Тому, що ти копаєшся та пiдкопуєшся пiд нас, - Шах вула взяв з
пiдвiконня конверт. - Ось вiн, лист, як миленький... Скинь шапку,
поклонися, тодi й покажемо!
- Шапку тiльки перед богами скидають! - Марко люто поглянув на Шавулу й
навiть не почув, як з-пiд руя випали костури. Вiн без .них так ступив крок
i другий, що Шавула з острахом поточився назад. -Давай листа, негiднику!
- Та бери... Я ж пошуткувати хотiв. -В дрiбних зiяцях комiрника
схрестилися злiсть i страх.
Марко тремтячими руками вихопив конверт, вииияiв фото, прикипiв до
нього, застогнав, потiм безпорадно оглянувся i почав рубом долонi витирати
очi.
- Марку Трохимовичу, дорогенький... - i собi заплакала Наталка.
- Де вона тепер? - глухо запитав жiнку.
- Ой не знаю, дорога людино, нiчого не знаю. Розлучила ж їх страшна
кривда ще в сорок четвертому, розлучила, як грiм - голуб'ят.
- За полiтику забрали її, - з спiвчуттям сказав Тодох. - Тiльки ж яка
полiтика була в цих дiтей?..
XIX
Першими до Марка прийшли конюхи з дiдом Євменом i Григорiй
Заднiпровський. Дiд Євмен, Ще не скинувши млинець картуза, загримiв на всю
землянку:
- Не чекав такого вiд тебе, Марку: лiберал ти й попуртунiст!
Таких слiв Марко не сподiвався почути вiд дiда i розреготався.
- Чого ж я, дiду, лiберал i попу рту нiст?
- Вiн ще й смiється, а не кається! - обурився старий. - Скажи, що ти
зробив з Безбородьком?
- Та хiба ж ви не знаєте? Покупав трохи.
- Покупав трохи! -перекривив старий.-А ще фронтовик! Утопити треба було
торбохвата i нiяк не менше! Хоч би однi веселi похорони справили.
- Їй-бо, сказився чоловiк! - сплеснула руками мати, а всi, окрiм дiда
Євмена, засмiялися.
- Невже тобi, Ганно, шкода було б бiсового Безбородька? Може, ще й
плакала б за цiєю сльотою? -почав допитуватися у матерi старий.
- Безсовiсний i єретичний ти дiд. Хотiв би, щоб моfo сина по судах
затягали?
- Не затягали б. Усю вину свята вода взяла б на себе,- заспокоїв її
старий.- Але тобi, Марку, треба кудись зашитися на цi днi, бо вже
посланцi, як у жнив'яну годину, помчали з папiр'ям i в райком, i в
райвиконком, i в редакцiю, i в мiлiцiю, i до прокурора. Нарештi пiшов
Безбородько воювати, i тут вiн свого не попустить.
- Що воно тiльки буде? - забiдкалась мати i, наче перед новою розлукою,
не спускала погляду з Марка.
- Та нiчого сурйозного не буде, а берегтися треба. Може, завезти тебе,
Марку, на Королевщину? Це поки перекрутиться веремiя. Там у круговинi над
рiчкою стоїть клунька мого кума...
Конюхи, згадавши, як дiд Євмен унадився туди за кумовим сiном,
засмiялися, а дiд Євмен витрiщився на них:
- Чого повижолоблювали роти? Розживiться на такого кума, тодi й
гигикайте. Отож, Марку, бiсiв Антон навiть запагубити не посоромиться
тебе. Поки тут буде молотися, ти з моїм кумом вiзьмись рибалити. Вiн
повезе тебе на такi, чуєш, карасюватi мiсця, що й не снились нiкому.
Недарма те урочище називається Королевщиною! Можеш i на посвiт поїхати
щупаччя бити. I тобi перепочинок буде, i кумовi радiсть. А ми всюди
пустимо поголоску, що ти поїхав долiковуватися. По руках? - Мiцно вдарив
усiма мозолями по зделiкатнiлiй в шпиталях руцi Марка.
- Спокуса таки велика побувати на карасюватих мiсцях,- заiскрились очi
в Безсмертного.- Кум ваш справний рибалка?
- Все життя, мов чорногуз, у воду заглядає, тiльки до неї, а не до
хатнiх гараздiв тягнуло його. А який вiн човняр! Зробить човна, як
скрипку,-хоч грай.на ньому. I чоловiк вiн душевний, бо живе на людському
перевозi.
- Так ваш кум перевiзник? - згадав Марко сивоголового, високого
дiдиська, який завжди ходив улiтку в полотняному одязi i чимсь був схожий
на здиблену бiлу хмарину. - На Королевщинi поромом перевозить?
- Атож, змалку на поромi. Тiльки за нiмцiв не перевозив нiкого, окрiм
партизанiв. Хочеш, зараз же в акурат i завезу.
- Почекаю, дiду, - з жалем сказав Марко.
- I сьогоднi ж дочекаєшся мiлiцiї. А вона вже знає своє дiло: iм'я - в
протокол, а чоловiка - в каталажку. Нащо тобi мати цю комерцiю?
- Заробив її, дiду.
- Заробив, заробив! Безбородько не те ще заробив, а весь час
вививається на праведника. Його б судити, що жiнок у воду погнав, так вони
ж нi в мiлiцiю, нi до прокурора не побiжать.
- Треба, щоб побiгли. Це допоможе Марку Трохимовичу, - обiзвався
Заднiпровський.
- Поки це пособить, а час уже на боцi Безбородька. Це теж треба
розумiти! То, щоб якось i його, i наш час увiйшли в однакову силу, Марковi
треба їхати до мого
кума.
- Ай справдi, час треба виграти. - Григорiй Стратонович запитливо
поглянув на Безсмертного.
- Постараємось без кума виграти його, - посмiхнувся Марко, -бо що б
довелося робити на бiлому свiтi, аби в дiда Євмена не було такого доброго
кума?
- Ет, розумний чоловiк, а верзе чорти батька зна що! - розсердився
старий. - Звiсно, тебе не повiсять за купання, та гiркої жовчi
наковтаєшся, бо зараз, пiсля всiх заяв Безбородька, твоє лежить знизу.
Таки треба було втопити чортяку! Скорiше б його мiсце зайняв!
- Як iз лiт, так i з розуму, - безнадiйно махнула рукою мати.
Григорiй Стратонович пiдвiвся з лави:
- Що ж, коли Безбородько розвинув таку бурхливу дiяльнiсть, я, Марку
Трохимовичу, почалапаю сьогоднi до секретаря райкому.
- Не варто.
- Чого там не варто, хай знає чоловiк правду. - обiзвався Гайшук.
- Хто секретарює тепер у нас?
- Iван Борисенко.
- Чорний, мов циган,- знову подав голос дiд Євмен.- Коли вперше приїхав
до нас i почав своїми очищами оглядати усю руйнацiю i всi нашi достатки,
ми мало не всi .одразу й вирiшили: "Оцей, окатий, буде дерти i з худоби, i
з людей, i з землi. Нiчого не пропустить, нiкого не пожалiє, щоб без
орденiв не ходити". I що ти думаєш, Марку? Усi помилились. Ордени вiн i за
вiйну мав, не треба було їх з планiв вичавлювати. Чоловiк вiн виявився
крепко душевний, а не печiночник. Ну, а очi й досi має строгi, навiть коли
смiється. Це вже природа!..
Надвечiр до землянки на заболоченому конi пiд'їхав дiльничний
мiлiцiонер. Поки вiн витирав коня i пiдв'язував йому забрьоханого хвоста,
то встиг розсердитись i в землянку спускався виконувати службовi обов'язки
не в безхмарному настрої.
- Тут живе партизан Марко Безсмертний!?-вдарив закаблуками на порозi,
вiддав рукою честь, а очума погрозу.
- Тут живе солдат Марко Безсмертний,- пiдвiвся назустрiч дiльничному.
Милицi трохи подiяли на гостя, вiн уже спокiйнiше . оглянув Марка,
крутнув головою i знову приклав руку до картуза:
- Честь маю - дiльничний мiлiцiонер Дорошенко. Значить, тут живе
солдат? А дiї - партизанськi?
- Залежно вiд часу, обставин i сил. Вiдповiдь сподобалась дiльничному,
i в його грiзнооччi теплiше блиснули скри кольору недостиглої порiчки.
- Правильно, службо! Сам так дiяв - залежно вiд часу, обставин i сил.
То поговоримо душевно?
- А хiба ж вийде у нас душевно?
- Кусаєшся, службо?
- Де там куситися - тремчу перед його величнiстю протоколом.
- Так i треба,- схвально кивнув головою.- Перед ним i генерали
тремтять.
- В їхньому нинi перед протоколом страшнiше.
- Ти, службо, оптимiст! - засмiявся дiльничний. Пiдпротокольний почав
йому подобатись.-Давно воюєш?
- Це теж для протоколу?
- Нi, для знайомства.
- Тридцятого червня сорок першого року стукнувся з десантниками. З того
часу й пiшло життя з перемiнним iнтересом: то мене били, то я бив.
- Рани болять?
- Нi, ниють.
- Хороми для них не пiдходящi. Деревляччя своє швидко порубаєш на
дрова? - подивився на костури.
- До весняного Миколи.
Дiльничний здивувався:
- Чому така точнiсть?
- Бо люблю сiяти гречку.
- Гречку, кажеш!.. Як вона тiльки пахне! - задумався i посмутнiв
мiлiцiонер. -Довелось менi в сорок першому оборонятися на розквiтлому
гречищi. Мiномети б ють - спасу нема, осколки фуркають, мов чортова
начинка, а гречка аж гуде вiд бджiл i так пахне, мов сама на меду
виростає. I ще я тодi вперше помiтив, що бджоли у вiйну i вночi працювали.
- Як i народ, - теж задумався Марко.
- Iстинно, як народ! Добре сказав! - Вже з приязню поглянув на
пiдпротокольного. - На тому медозборi и пiдкосило мене. Коли прийшов до
пам'ятi, стебла гречки здались великими-великими; на них знову-таки
господарювали бджоли, збирали мед уже не здоровим, а пораненим.. Що ж у
тебе, службо, з Безбородьком вийшло? Конфуз?
- Думаю, для Безбородька.
- Заперечуєте факти?
- Нi, стверджую. Виймай протокол.
- Поки що послухаю так, - мiлiцiонер не квапиться розщебувати планшета,
а сам придивляється до Марка. - Будемо говорити як солдати однiєї судьби?
- Он як! Теж добре сказав. Так, будем говорити мов солдати однiєї
судьби. Слухай...
Коли Марко закiнчив свою розьовiдь, дiльничний мовчки пiдвiвся, вийшов
iз землянки к незабаром повернувся з пляшкою явно медицинської форми. Вiн
сам знайшов двi глинянi кварточки, наповнив їх i виголосив єдиний тост:
- За правду, яка б вона не була!
- За правду! - з вдячнiстю подивився на нього Марко.
- А бiльше менi пити не положено. З цим бувай здоров, Марку
Трохимовичу. Заїду на весняного Миколи:
разом пiдемо сiяти гречку! Згода?
- Спасибi.
В колгоспi дiльничного заклопотано зупинив Безбородько, з почуттям
потис йому руку:
- Як воно справи?
- Ви що маєте на увазi? - офiцiйним тоном запитав дiльничний.
- Питаюсь, як мої справи!
- Як в "Iнтернацiоналi", перекладеному на українську мову.
- Не розумiю.
- З охотою поясню. Там є генiальнi слова: "А паразитiв жде бiда!" Усе
вже в "Iнтернацiоналi" було передбачено.
- Вiрно, голубчику, - по-своєму зрозумiв Безбородько дiльничного. Не що
iнше, а бiда жде Безсмертного. А як же iнакше?
XX
Конi, важко дихаючи спiтнiлими пахвами, пiд'їхали до скверика, за яким
бiлiв свiжотинькований будинок райкому, i самi зупинилися бiля живоплоту.
- Знають дiло! - напiвобернувся до Марка Мирон Шавула, який правував
кiньми. Заволохачена посмiшка нерiвне розповзлася по кустратому виду
комiрника, а в дрiбнуватих зiницях спалахнула зловтiха. - Значить,
приїхали! Отут, в партiйному домi, i вмолотять, Марку, тебеї Беу церемонiї
вмолотять, мов снiп сухого гороху, щоб не був таким розумним! О! - люто
крутнув над головою батогом.
Марко поморщився, презирливо охопив усе скособочене вдоволення, що
проглядало не тiльки з п'янкуватих очей i туго натягнених, без жодної
зморшки уст комiрника, але й з цупких жмуткiв рiзнобарвної щетини, якою
Шавула у вiйну набавляв собi вiку.
- Радiєш, Мироне?
Комiрник на мить прикрив зловтiху широкими скойко-подiбними повiками, а
коли вони знову метнулися вгору, то вже смiх бринiв у дрiбних зiницях i
великих бiлках.
- Питаєшся, чи радiю? Та не дуже веселюся, але й не крепко печалюсь -
нема чого, ги-ги-ги... - так засмiявся, наче витрушував смiх iз порожньої
середини.
Марко, прислухаючись до такого незвичного реготу, пiдхвалив комiрника:
- А добре ти гигикаєш.
- Як умiю. - Не знає Шавула, чи образитись, чи дивуватись. - А спитати
б, Марку, чому?.. Хоч ми й живемо в одному селi, хоч ти менi десь у
сьомому чи восьмому колiнi навiть рiднею доводишся, але вiд тебе нiколи я
й доброго слова не почув. Не правду кажу?
- Правду, Мироне, - охоче погодився Безсмертний. - Якось нi добрих
слiв, нi душевностi нiколи не було помiж нами, нiколи, i навряд чи скоро
буде.
- От бачиш, яка в тебе натура, не той... Так нащо ж менi вболiвати за
тобою, коли ти самохiть узяв та и наступив на саму бiду? Iнтересу
риального не бачу... I сам не знаю, чого нам з тобою завжди було затiсно в
одному селi? Затiсно i тепер, коли в селi стало просторнiше, а на цвинтарi
тiснiш. З якої б це причини?
- Нiби ти не знаєш цiєї причини? - вже зацiкавлено запитав Безсмертний,
беручись за костури. Шавулине одверте посталакання навiть починало
подобатись тому: тiльки напiдпитку така парсуна може вивернути своє нутро,
хоч i противне, але чiпке, як усе, що пристосувалось не творити, а
вихоплювати, вiддирати, смоктати, ссати.
- Таки по-справжньому не знаю, чого нам затiсно, як на кладцi, з тобою,
а тiльки здогадуюсь i сяк-так маракую по-своєму, - зручнiше вмостився на
возi Шавула. Ти, як здається менi, нагрузив на свої плечi непосильну ношу:
хочеш, щоб усеньке село взяло та й перейшло на твою єдину вiру. А я не
бажаю перед нею шапкувати: в мене є свiй бог, свiй закон, i хочу жити сам
по собi, сам у свою волю, наскiльки це можна при совєцькiи владi. Так менi
i просторнiше, i вигiднiш.
- Це вiрно. Ти всюди, Мироне, i завжди шукав тiльки такого бога, що
капав на тебе золотими сльозами. Але ти не тiльки в бога, але i в чорта
шукав собi вигод. Вiдколи я знаю тебе - на карбованцi зависла твоя душа.
- А як же iнакше? - щиросердо здивувався Шавула
i здивувалась його рiзномасна щетина. - I риба у водi, i птиця у небi,
i навiть слiпий крiт у норi однаково шукають собi своєї вигоди, шукаю i я
її, чи свого карбованця, як говориш ти. А коли вже находжу якусь абищицю -
не випускаю iз рук. О!
- Бiда твоя навiть не в цьому, а в тому що руки у тебе липкi од цього
слизького карбованця. I и не риба у рiчцi, не птиця у небi, навiть не крiт
у норi, а шершень бiля чужого вулика, шершень, що й мед поїсть, i бджолу
надвоє перекусить.
- Ось у цьому параграфi, Марку, ти вже загинаєш,- не обурився, а
дiловито почав поправляти комiрник.- Що iнодi до моїх рук щось прилипає,-
нiяк не суперечу, бо нема такого навiть у законi, щоб бiля вуликiв ходити
i меду не куштувати - це ненатурально буде. Ну, а щоб когось перекушувати
надвоє чи начетверо - цим категорично не займаюсь. Я не такий
жорстокосердець, як Тодох Мамура,- таке менi самому нi до чого i
невигiдно. О!
- А красти вигiдно?
- Потроху - вигiдно, а побагато - страшно, щоб не влипнути, а в мене ж
i хазяйство, i жiнка, i дiти є... Ну, чого так дивишся i косуєш, наче
вперше побачив Мирона? Не всi ж можуть i хочуть бути крепко iдейними. Ти,
наприклад, бажаєш бути iдейним - будь ним собi на здоров'я, не суперечу,
не заважаю, але й не завидую. За всi свої iдеї аж з вiсiмнадцятого року й
понинi ти заслужив на плечi одну солдатську шинелину та двоє костурiв пiд
пахви - i не журишся.
- Я проклинаю свої костури, але й горджуся ними! А чи ти проклинаєш
свою душу, що зависла на костурах!? - скипiв Марко.
- Почекай, i про це щось, мабуть, скажу,- зверхньо викривив посмiшку
Шавула.Значить, заробив ти за довгi роки шинелину i милицi та й цим
гордишся, бо найбiльше думаєш не про себе, а про всi мiжнародностi,
свiтовi неблагополучiя, революцiї, контрреволюцiї, демократiю i рiзну
опозицiю. А менi все це, навiть коли гамузом узяти, i за вухом не
свербить, менi, безiдейному, хочеться хоч невеликого, а свого. Я бажаю
краще сходити, щось солодше чи тлустiше в кендюх покласти, навiть, не
спасаючись партiйної догани, потриматись за чужу смаковиту молодицю та й
запас якийсь у своїй коморi мати, щоб не сидiти без хлiба, як ти, на
маминiй картоплi... В мами тiльки її молоко добре, а решту харчiв треба
самому роздобувати... От як я думаю! Ти хочеш гуртового сонця, комунiзму -
пiднiмай його, а мене й звичайне, вiкодавнє сонце поки що грiє, не
зобижаюсь.
Марко спочатку навiть розгубився: чи не жартує подурному комiрник. Але,
коли поглянув на його зарослу пику, зрозумiв, що тому було не до жартiв.
- Був ти чмуром i залишився чмуром! Навiть ще бiльше зсередини обрiс
щетиною.Марко гнiвно махнув кулаком, а Шавула, одразу обiзвався:
- Ну, й що з того? Всi твої лекцiї до лампочки менi.
Ще щось скажеш?
- Скажу одне: як ти хитро не крутишся, а твоє темне сонце заходить уже!
- Ти менi не дуже дзвони за упокiй! Нарештi позлiшав увесь вид Шавули
позлiшала i його кабаниста постать. Винiс костi з вiйни, то бережи їх тут,
бо, чого доброго, розсиплються, мов драбиняк. I свою правду не дуже
накидай iншому. Менi поки що вистачить i своєї правди i кривди. Я не знаю,
що тобi партiя сьогоднi припише, але верховодити i на трибунах, i в селi
ти вже не будеш. Ми постелили тобi криву дорiжку по всiх законних органах
а мало буде, ще достелимо. Вiйна вчила тебе, але вчила й нас, бо жити хоче
кожне созданiє.
- Загрожуєш?
- Нi навiть остерiгаю тебе. Живи, коли хочеш, коли можеш i маєш як, але
не заважай i менi: Шавула теж хоче жити а не рглядатись. Можеш навiть
головувати вискакувати в передовики, в сяке-таке начальство, в Герої, в
портрети, але тiльки в iншому селi чи районi! Зрозумiв, звiдки вiтер вiє?
- Зрозумiв, звiдки сморiд iде! Ну, спасибi хоч за те що повнiстю
розкрив свої карти сам просвiтив себе. Це згодиться - спокiйно сказав
Марко i зсунувся з воза.
Комiрник уже розкрив рота, щоб щось вiдповiсти, але враз чогось
занепокоївся i повiв головою до Марка, скосив очi i навiть руку приклав до
заволохаченого вуха: вдруге сьогоднi вiн чує пiдозрiлий передзвiн: коли
Марко вилазив на воза й коли опускався з нього.
- Що в тебе, Марку, так подзвонює?
Безсмертний оглянувся, вигляд комiрника здивував його: стурбувався щур
з комори!
-Не розiбрався? - запитав їдко з-за плеча.
- Таки нi. - Тiнь пройшла обличчям Шавули i наче пiдморозила його,
навiть в очах застигли плiвки несподiваного остраху.
- То розберешся, ще маєш час. А перед своїм богом зарання став свiчку,
щоб рятував тебе.
Марко подибав до райкому, а Шавула довго i пильно дивився йому вслiд,
потiм поправив налюшника i полiз рукою до скуйовдженої потилицi.
"Невже то ордени чи медалi так задзвонили. Що, коли й справдi цей
iдейний чудачина заробив на вiйнi не тiльки милицi, але й iконостас? Тодi
його труднiше буде вкусити навiть iз кутка. I чи варто було лiзти в таку
душевну розмову? Таки, здається, по-дурному почав зарання розкривати свою
масть. Тепер пiде Марко iдейним тузом - i сам бджолою станеш, яку
перекушують надвоє. Ет, нема в тебе. Мироне, принципової витримки,- теж
заманулось на свою голову полiзти в оратори".
Шавула спересердя оперiщив батогом по горбкуватих клубах коней i в
невеселих роздумах поїхав до чайної, де мав деякий iнтерес до широкогрудої
i стегнастої буфетницi.
* * *
В приймальнiй першого секретаря сидiла темноброва дiвчина з таким
непроникливим виглядом, наче в неї десь пiд перукарськими кучериками було
виштампувано гриф "секретно". Та навiть її, коли Марко назвав своє
прiзвище, на хвильку пройняв подив, але вона одразу ж погасила його одним
порухом довгих вiй русалки.
- Iван Артемович сказали, щоб ви, коли приїдете, вразу ж iшли на
пленум,- чемно, але водночас i холодно пiдвелася з стiльця.
- На пленум?-неприємно здивувався Марко i заглянув дiвчинi у круглуватi
очi, де в потемнiлих розводдях сiрiли крихiтки криги.
- Еге ж. Вiн уже закiнчується - ви чогось припiзнились. Я проведу вас.
Це на другому поверсi.- Дiвчина старанно зачинила всi шухляди, поторсала
їхнi ручки, непомiтно пiдслинила пальцем бровенята i впевнено пiшла
попереду Марка, якого рiшення секретаря занепокоїло i нахмурило.
"Невже йому заманулося виносити на люди таку дрiб'язкову справу?
Напевне, хоче на менi ще когось провчити? А може, дружки й прихильники
Безбородька вдувають у це купання якусь "iдейнiсть"? Спокiйнiше, Марку,
спокiйнiше, на люди йдеш, а вони за вiйну в усьому навчились
розбиратися",- заспокоював себе, але не мiг заспокоїтись.
Ще з порога вiн швидким поглядом окинув президiю пленуму. За столом
побачив тiльки двоє знайомих облич:
Киселя i Броварника. Мiж ними сидiв, зосереджено прислухаючись до
голосу молодої жiнки, яка стояла на трибунi, чолов'яга рокiв тридцяти
п'яти з хмурим циганським обличчям i таким чубом, наче з нього ковалi
накували кiлька низок чорних перснiв.
"Оце й є Борисенко", - здогадався Марко, згадуючи, як дiд Євмен малював
йому образ секретаря райкому: На офiцерському без погонiв кiтелi Борисенка
красувалося три бойових ордени.
"Це вже легше", - подумав Марко, а Борисенко великими з вогнем очима
показав йому на лаву бiля дверей i знову почав прислухатись до
переривчастого дзвоника жiнки, яка мило й зворушливо розкидала срiбло над
головами учасникiв пленуму. Жiнка говорила про льон, як вона сiяла його,
як доглядала, як вiн гарно зацвiв, потiм задзвонив крихiтними голiвками i
прослався по вересневих росах.
- Порадував льон i нас, а потiм i державу, тiльки чомусь не порадував
нашого бригадира... - запнулась молодиця, а по залi прокотився смiшок... -
З нього льону всi мої дiвчата пошили найтоншi сорочки, їх ми одягнемо в
день перемоги, - закiнчила жiнка i пiд аплодисменти зiйшла з трибуни.
Її мiсце зайняв дебелий чолов'яга з похнюпленим поглядом i носом. Вiн
довго, плутано i невпевнено пояснював, що на сьогоднiшнiй день нiчого не
має проти льону та ланкової, але в нього на сьогоднiшнiй день були и iншi
культури.
- Гарбузи на сьогоднiшнiй день! - в тон йому кинув Борисенко.
Ця культура, очевидно, була не випадковою у взаєминах бригадира й
ланкової. Навколо вибухнув регiт. Бригадир до решти розгубився, а ланкова
пригнулась, долонями прикрила рум'янцi й усмiшку. Марко зараз не завидував
бригадировi, якого вже почав вiдчитувати секретар райкому за нелюбов до
льону i за увагу до тiєї гречки, через яку можна позбутися голови i нiг.
"Цей умiє пропiсочити", - прислухаючись, прикидав у головi, що має
сказати у свiй захист. А Борисенко тим часом уже добрався й до нього.
- Ми сьогоднi почули не тiльки про льон, а й про iншу технiчну культуру
- коноплi.
В залi знову почувся смiх, Марко повiв плечима, наче струшував його, а
в цей час до нього ззаду просунулась корчувата рука i вручила порошком
складену записочку. В нiй олiвцем було написано кiлька слiв: Марку
Трохимовичу, не дрейфте, держiть хвiст бубликом! Григорiй Заднiпровський".
Корчувата, кручена всiма негодами i ревматизмами рука подружньому
поторсала Маркове плече:
- Ну, що там по секрету пишуть вояцi? Iнструктують, як мочити коноплi?
Марко здивовано оглянувся. Позад нього добряче смiялось пiдсушене,
легко обметане снiжком борiдки обличчя старого вiвчаря Панаса Гаркавого,
який ще у вiсiмнадцятому роцi був за Радянську владу, тiльки без
комунiстiв, бiльшовикiв i комiсарiв. На трофейному нiмецькому пiджаку
старого красуються чотири георгiївських хрести, а поверх них - срiбна
партизанська медаль.
- Дiду Панасе, це ви?
- Га нiби я, - задоволене посмiхається старий. - А чого ти на якогось
генерала не вискочив? Побоявся? Чи щастя не посмiхнулося?
Не посмiхнулося - воно серйозне у мене. I що ж ви робите на пленумi?
- Що? Завжди те саме: сиджу, слухаю, голосую, але ще не виступаю i не
вношу поправок, щоб не збитись полiтично.
- Та невже, дiду, ви в партiї? - ще бiльше здивувався Марко.
Старий схвально кивнув головою.
- Тепер я пiсля партизанiв, уже партiйний i полiтичний дiд, i всi мої
дiти партiйнi, бо так воюють на всiх побоїщах, як я колись за вiру, царя i
отечество. Марко посмiхнувся:
- Дiду Панасе, це безпартiйний виступ.
А тодi ж i вiйна, либонь, безпартiйною була, та все одно георпi кровю
зароблялися... На хрести мої чудуєшся вже не для людей, а для овець - вони
люблять, як щось подзенькує, - не добереш, чи серйозно говорить, чи
лукавить старий.
А тим часом на трибуну при медалi i кiлькох значках пiднявся Антон
Безбородько. Вся його окривджена постать, усе його обличчя були такими,
неначе вони щойно випiрнули з хвиль смертельної небезпеки, образи й
страждання.
- Ти думаєш на пленумi розглядати цю iсторiю? - невдоволено шепнув
Кисiль Борисенку.
- Нi, я думаю, чого навколо неї в районi закрутилась цiла завiрюха? З
ранку до вечора звiдусiль тiльки й дзвонять про купання, мовби це було
якесь хрещення Русi.
Кисiль поморщився:
- Треба вiддати Безсмертного пiд суд - I кiнцi у воду.
- Пораненого? - Борисенко в подивi пiдняв дугастi смiльнi брови.
- А що з такими типами робити? Сьогоднi вiн заганяє чоловiка пiстолетом
у воду, а завтра цим же пiстолетом пошле когось на небо вiвцi пасти. Яку
анархiю розвела вiйна!
- Розберемось, - i Борисенко, пiдперши рукою голову, почав прислухатись
до окривдженого Безбородька.
Антон Iванович переконливо розповiв про воєннi труднощi колгоспу, який
ще торiк не мав нi билинки, ш зернинки, про пiдготовку до посiвної, про
труднощi i враз, оздоблюючись, заговорив про всяких-рiзних, що заважають
працювати на даному етапi. Коли ж вiн, стишивши голос, на найдраматичнiших
нотах сказав, як Марко зброєю погнав його в крижану воду, увесь зал
неждано вибухнув смiхом.
- Що це робиться? Чого вони регочуть? - здивовано запитав Борисенка
насурмонений Кисiль.
- Напевне, є така весела потреба в людей, - блиснув
чистим бiлозуб'ям.
- Людина знущання перенесла, а з неї смiються. Це навiть непристойно,
це свiдчить про падiння чуйностi, обурено забубонiв Кисiль, кивком голови
пiдбадьорив Безбородька, i той уже сяк-так закiнчив своє оповiдання тим,
що комунiст Марко Безсмертний нагло пiдiрвав його авторитет серед тих
людей, що побували в окупацiї i до яких ще всiляко треба приглядатися.
Кидаючи тiнь на село, Безбородько був упевнений, що цим виявить
неабияку пильнiсть, хоча корiння її було не дуже глибоким - недовiрою до
людей, якi перенесли неволю, вигiдно вирiзнитися на їхньому тлi, а на їхнi
нарiкання й сигнали вiдповiдати зневажливим помахом руки:
"Все це штучки зоставанцiв, сiяти їх треба на сито, а перецiджувати на
цiдильник".
Останнi слова Безбородька пересмикнули Марка, та й Борисенко ще бiльше
нахмурився, а Кисiль ледь посмiхнувся.
- Хай товариш Безсмертний тут одразу и дасть пояснення! - обiзвався
Броварник.
-А й справдi! - пiдтримали його з зали.
Борисенко пильно подивився на Безсмертного i надав йому слово.