Страница:
влови, нi химернi рiдкiснi створiння, здобутi з морських закапелкiв. Усе
хотiла, щоб я переїхав на Полiсся, де бiля межирiччя i лiсу зросла вона.
Ось там вода, так вода: бiля неї усi дiвчата синьоокими народжуються. А
якi дiброви, бори! Напровеснi голубiють вiд пролiскiв, весною бiлiють в
суничниках, влiтку червонiють од ягоди, а восени палають золотом i
пурпуром. Я не погоджувався з нею, називав це мiсцевим патрiотизмом.
- Хiба море має менше кольорiв, нiж твої лiси?
- То потаємнi кольори, -сердилась i морщилась Оксана. - В них жертовна
кров виступає.
Отак i сперечалися з нею, аж поки одного разу не поплив з побратимом
Дмитром ловити скумбрiю. Перед тим Оксана нiяк не хотiла пустити мене в
море, прямо сльозами благала, нiби чула безщастя. Я вже почав здаватися на
її пiдмову, але Дмитро пiдняв нас обох на кпини, пообiцяв менi на день
народження подарувати спiдницю i газову хустинку. Такi хустинки тодi в
модi були. Насмiшка перемогла дiвочi сльози.
Пригорнув я свою зажурену пташину, чмокнув у те мiсце щiчки, де завжди
брав початок її гнiвний рум'янець, та й в шаланду. I поїхали ми,
наспiвуючи, за обрi", ближче до морського серця. А воно й показало свiй
норов, коли ми вже тiшилися добрим уловом. Пiзно, ой як пiзно спохватилися
ми i з усiх сил почали гребтися до берега. Дрiбною лусочкою затанцювала,
закрутилася наша шаланда по розораному скаженим плугом морi. Ми, як могли,
боролися з хвилями, але вони нас погнали туди, де вже й море, i небо, i
темiнь, i грiм бiснувалися в одному клубку... Да, таких фарб менi нiколи
не доводилося бачити на хвилях, i якщо на них виступала чиясь кров, то це
була бiсiвська кров, яка бажала людської.
Не раз ми потопали в скаженiй купелi i якимось чудом чи лиходiйством
вилiтали на пiну розлючених гребенiв, щоб знову провалитися в розвержену
душу стихiї. Усiєю дикою силою вона, здається, на третiй день викинула нас
на чужий берег, прямо в турецьку неволю.
Темнокрилим гайворонням з криками радостi й перемоги налетiла на нас
прикордонна варта. Закiльцювала мотуззям i помчала до вищого начальства, а
далi - в тюрму. Чужа пекельна зловтiха тремтiла над нами, напiвживими, з
задубiлими серцями i кров'ю. Але цього ж дня в тюрмi наша кров закипiла
вогнем i запеклася смолою - тюремники вiдразу ж почали вибивати з нас
свiдчення, що ми шпигуни. Їм дуже для чогось потрiбнi були шпигуни... Про
людськi муки немало написано книг. Нашi муки були не бiльшими, але,
напевне, й не меншими. Три роки з нас намагалися вирвати, витягнути чи
вичавити потрiбнi їм свiдчення, i нашi тiла навiть до болю отупiли.
Здається, тiльки одного разу я перелякався, i не мук, а слiв, коли мене
завели в катiвню до нового ката, в свiжiй шовковiй сорочцi, в старанно
випрасуваному костюмi, в петличцi якого безнадiйно погойдувала головкою
вниз повiшена квiтка. Вiд цiєї цивiлiзацiї в катiвнi менi стало моторошно.
Виморщуючи не грiзну, не злостиву, а привiтну посмiшку, наскiльки може
бути привiтною посмiшка у ката, вiн обома руками ласкаво показав на
багаття бiля стовпа i заговорив майже добiрною українською мовою:
- Досить вам запиратись, добродiю Заднiпровський. Те, що було з вами до
мене, то був заспiв. А пiсня може початись допiру, - пiдiйшов ближче до
стовпа. - Гримати на вас не хочу, залякувати - нема рацiї, але так буду
пiдсмажувати, що розтопляться рештки вашого смальцю i запал'ають на цьому
багаттi. Самi почуєте, як вiн буде шкварчати.
Усмiшка погасла на обличчi ката, а в очах його ворухнулась така
дрiмуча, така первiсна здичавiлiсть, що мене охопив жах: як такий вилупок
печерного вiку мiг дожити до наших часiв i звiдки в нього взялася людська
мова? I невже це створiння знає, що в свiтi є слова:любов, добро,,
людянiсть. Чи й воно, може, говорило про кохання якiйсь довiрливiй жiнцi,
чи навiть цiлувало її?..
Це був останнiй допит. Я витримав його, витримав i Дмитро. А пiсля
цього 'до нас, уявiть, навiть тюремники пройнялись повагою. Правда, це не
завадило засудити нас до страти - треба ж було ховати кiнцi в воду. Ми з
побратимом спокiйно вислухали вирок, тiльки щiльнiше притулилися плечем до
плеча, взялись за руки i глянули один одному в вiчi. Вони були правдивi,
змученi i скорбнi. I це вже була скорб не за життям, а скорб за нашою
землею, за правдою, яка оберегла б нашi згасаючi iмена. Нам хотiлось
тiльки одного: щоб на Батькiвщинi знали, що ми витримали iспит на звання
людини. Бо тут слiдчий сказав: нас на Батькiвщинi вже проклинають як
зрадникiв-перекинчикiв i навiть показав страшний клапоть газети. Це було
найбiльшою карою.
Пiсля зачитання вироку до нас було навiть виявлено тюремну гуманнiсть:
запитали, яка в цьому життi буде наша остання воля, особливо спокушали
тим, що ми, як росiйськi люди, можемо досхочу напитися. Так легше жити i
легше вмирати.
- Дайте нам побачитись з радянськими людьми, - в один голос заявили ми.
- Це неможливо, - розвiв руками наш темний тюремний дух Фатiн. - Вони
грiшники, а вам уже пора думати про святе, - i, викресавши з оливкових
очей смiхотинку, великодушно махнув рукою: - Так i буде - повезу сьогоднi
вас у райський закапелок.
I таки повiз на якийсь бенкет тюремникiв, де були i музика, i квiти, i
вино, i танцюристки, якi пiд тягучу музику так вививалися усiм тiлом,
начеб з нього вже були вийнятi i кiстки, i жiночнiсть. Мов на поганий сон,
дивились ми на цей передсмертний танок, а самi бачили свою землю i
журились одним: невже вона покладе ганьбу на нашi iмена?
До нас пiдiйшов хмiльний, веселий i задоволений своєю великодушнiстю
Фатiн, кивнув головою на танцюристок:
- Славнi?
- Не знаю, - вiдповiв я.
- Ви навiть жiночу красу не цiнуєте? - Тюремник здивувався i розплився
у хтивiй посмiшцi.
- Тепер менi жiнки вже здаються iншими створiннями, тими, про яких
тiльки давно колись у книгах читав.
- За цих три роки нi жiнки, нi їхнi примхи не змiнилися, - засмiявся
Фатiн. - Вибирай, Григорiю, яку хочеш iз них. Виконаю твою останню волю.
- Менi така воля не потрiбна.
- А може, передумаєш?
- Нi, нема чого.
- О, ти дуже розумний або дуже хитрий, - схвально сказав тюремник. -
Коли б ти насправдi зазiхнув на якусь iз цих краль, тебе мертвого б
повезли звiдси. Всюди i завжди треба честь знати, - з гїднiстю, без
почуття гумору сказав тюремник про честь. - Iще, поки не пiзно, кажи своє
останнє велiння.
- Дайте нам побачитись з радянськими людьми. Хiба це так важко?
- Важко, Григорiю. Шум пiднiметься. А шум гарний тiльки на бенкетах, -
блиснув дотепом i вже наче з заздрiстю поглянув на мене. - Ох, i впертi
ви, бiльшовики. Чи вас iз металу виплавляють, чи з каменю висiкають?
Напевне, .мало ви радостi маєте в життi.
Я обурився:
- А ваша радiсть - це не блюзнiрство, приправлене вином i розпустою?
Хiба вам не жаль, що цi розчавленi дiвчатка не красою, не материнством, а
поганими хворобами надiлять ваших людей?
Тюремник навiть здригнувся, але одразу ж опанував себе:
- Я не мулла. У мене вистачає i своїх турбот... Що ж, пора їхати.
А другого дня бiля нас бiльше звичного заметушились чорнi духи тюрми.
Спочатку ми подумали, що це наш останнiй день. Але потiм прийшли iншi
здогади, i в серцi забилися надiї. Про радянських в'язнiв дiзналося наше
посольство, i незабаром воно вирвало нас з лапищ костомахи... Отаке-то,
Марку Трохимовичу, i до цього часу буває на бiлому свiтi.
- Буває, - важко зiтхнув Марко, iще переживаючи те, що переживав колись
оцей красень.
- А потiм з турецької неволi потрапив я у нiмецьку - в оточення раз i
вдруге попав. Правда, вирвався з мiшка на вашому Подiллi. Ну, тут я вже
знав, що робити: за обидвi неволi мстився нелюдам.
- Партизанили?
- Партизанив. Командиром загону став. Тричi фашисти мою голову
цiнували, та так цiнували, що навiть нашим деяким дурням заздрiсне стало.
- Глибока зажура i образа майнула в очах Заднiпровського, i вiн ледве
стримав стогiн.
- Що ж трапилося з вами? - занепокоївся Марко, Вiн уже розумiв, що
недаремно партизан припадав головою до кобзи в самотнiй церквi. Очевидно,
немала гризота пiдточувала серце красеня. - Якесь лихо?
- I сам не знаю: чи це початок лиха, чи тiльки пiдступнiсть тих слiв,
що вдарять пiд серце, а самого серця не прокусять. Та не будемо про це! -
похнюпився чоловiк, притиснув до грудей Кобзу i так вдарив по струнах, що
десь у церковному закапелку прокинувся, перелякано писнув горобець i
полетiв за вiвтар. Заднiпровський провiв його поглядом i, вiдповiдаючи
своїм думкам, виморщив посмiшку:
- Отаке буває: можна подумати, що над тобою божий дух махнув крильми, а
то звичайний i до того шкiдливий горобець. I, дивись, куди полетiв, - у
вiвтар, щоб i там напаскудити. У вас, Марку Трохимовичу, теж колись був
такий горобець?
- Та всього було, чоловiче добрий, - задумано поглянув на вчителя. -
Життя - не шовкова травичка, на якiй нiг не наколеш. Є в ньому i горобцi,
є i гiршi створiння. Коли подумати, кожна людина має свою гадюку, але мав
i свого лебедя, що якийсь час чи усе життя пiдносить її на своїх крилах.
- Хороше, Марку Трохимовичу, дуже хороше сказали. Таким я вас i до
зустрiчi уявляв: душевним чоловiком, сiльським iнтелiгентом, сiльським
енциклопедистом. .,
- Та що ви, - вiдмахнувся рукою. - Не передавайте, Григорiю
Стратоновичу, кутi меду.
- Нi, не передаю. Хiба ж я не чую, яка тiльки мова у вас!
- Мова як мова - од людей i книг перейнята. Правда, в iнших книгах дуже
бояться мову нашого селюка до рiвня хоча б якогось слюсаря дотягнути, наче
це загрожує робiтничому класу чи iнтелiгенцiї. - I, щоб не говорити про
себе, запитав: - Не зобижають вас, Григорiю Стратоновичу, в нашому селi?
- Та, здається, поки що я бiльше декого зобижаю. Безбородько
скаржиться, що жили вимотую з нього будiвництвом школи.
- З нього не дуже й вимотаєш. Будуєтесь-таки?
- Будуємось з грiхом i скрипом. Грошей нема, матерiалiв обмаль, тiльки
й живем - надiями... Коли б уже скорiше скрутити голову фашизму. Як уже
хочеться вимовити, почути над усiєю землею святе слово "мир". Тодi,
здається, i в заворожений свiт по-iнакшому будеш входити.
- Це правда... Знайшли ж ви в цьому завороженому свiтi свою Оксану?
Заднiпровський насупився, помовчав, для чогось потягнувся до Шекспiра,
але знову поклав книгу на поставець.
- Знайшов, краще й не знаходив би... Вона вийшла замiж за вчителя,
перетягла його до того межирiччя, де родяться дiти з синiми очима, i
народила двох темнооких доньок. Має корову, телицю, свинi, свою хату,
зобастий табун гусей i гiтару з рожевим бантом. Але навiть не це, iнше
вразило мене: Тодi, як я повернувся з турецької неволi и проходив
перевiрку, про мене хтось пустив отруйну чутку. Вона, очевидно, зайшла i
на Полiсся, куди я поїхав працювати, бо коли зустрiвся з Оксаною, вона
побiлiла, скособочила вид, очi, поставу й ледве промовила:
- Чого ви?.. Я не знаю вас.
Я прийшов до неї хоч, як то кажуть, з розбитою, але з любов ю. Поки я
допитався до Оксани, поки дочiкувався її на подвiр ї i в хатi, мою любов
зруйновували i скороспiлий шлюб, i вим'яста корова, i достойне рохкання
свиней, i навiть рожевий бант на гiтарi. Та все одно хотiв хоч подивитись
на свою милу, як на свою молодiсть, її слова приголомшили мене.
- Оксано, невже ти чуткам повiрила? - застиг бiля її гiтари. - Я перед
усiма чистий, мов голуб. Але вона вперто i вже зi злiстю повторила:
- Чого вам?.. Я не знаю вас.
- Не знаєш? - спалахнув i я. - Тодi познайомимось. Григорiй
Заднiпровський, новий iнспектор вашого райвно.
- Ой! - зойкнула вона, i вже її очi засвiтились iншим переляком. -
Сiдайте, прошу вас. Пробачте, Григорiю Стратоновичу... Пробачте... От не
думала, не гадала.
Вона, виходить, злякалась не моєї великої любовi, а мого маленького
чину... Коли ж ти, людино, вимiзернiти встигла? А Оксана вже якось i
усмiшку вимучувала, i нижнiми половинками очей просила замирення.
- Як ти недобре, бiдно живеш, - обвiв я поглядом хату з голубками, з
усюди натицяним рiшелье та квiтками з пересохлої дерев'яної стружки.
- Неправду кажете, - образилась, не зрозумiвши мене. - У нас тепер усе
є. Помучились студентами, а тепер, хвалити бога, оперились.
- Да, хваливсь одуд пiр'ям, а про дух свiй мовчав, - бринькнув я на її
гiтарi i запитав лише одне: - Навiщо ж ти море зрадливим називала? -та й
подався з хати, перед порогом якої два капловухi пiдсвинки пiдвели рожевi
писки, як таляри достатку.
Вiн втупив зневажливо-скорботний погляд у морок церкви, наче там
коливалася та частка його минувшини, що ї кров'ю i сукровицею одiрвалась
од серця, але деколи прибивалася до нього, як прибивається до берега
обшарпана безплiдна крижина, на якiй, одначе, залишились i крихти землi, i
попiл давно згаслого багаття.
Кожен по-своєму вiдштовхує од себе недобрi крижини минулого, i рiдко
хто, навiть через довгi роки, признається в тому, що колись i в нього було
багато гнiву, а мало великодушностi. Не признавався в цьому, вiрнiше,
нiколи й не замислювався над цим, i Григорiй Стратонович, який щойно
наглухо зачорнив пiдсвинками образ Оксани.
- Отак i розбилось життя, мов скляна лялька, - з жалем сказав Марко, бо
вiн не тiльки слухав, але й входив у сказане, у тi неспокiйнi, тiнями
пiдозри заштрихованi роки, що зруйнували не одне кохання i, знову ж таки
пiдозрою, руйнували любов до людей.
Григорiй Стратонович стрепенувся: його вразило спiвчуття в голосi
Марка.
- Ви-наче пожалiли Оксану?
- Таки пожалiв, i ваше кохання, i долю дiвчини. - Марко помовчав, бо
водночас посплiтались i.житейська гiркота важких лiт, i думки та згадки
про чиєсь i своє кохання, i болi за своєю донькою, яка невiдомо де i як
зустрiла свою обкрадену, покалiчену юнiсть. Як складнiше все буває в
життi, анiж ми думаєм, коли караємо осудом чиюсь долю, чиюсь любов. Чи не
так було i з Григорiєм Стратоновичем?
А йому вже не терпиться взнати, чому ж Марко пожалiв Оксану.
- Це, напевне, тому, що я бiльше 'прожив 'на свiтi... Ви, Григорiю
Стратоновичу, не раз i не два спiвали пiсню "Коло млина, коло броду два
голуби пили воду". Бог знає, хто i коли склав цю пiсню, а ми, вже
надивившись на рiзне в життi й заглянувши в очницi смертi, думаємо i
журимося над тими пташенятами, що мали любов. Так хiба ж менше треба
думати про жiночу любов, хоча б тому, що жiнки, на жаль, не щасливiшi за
нас. Чи за великими турботами, за грандiозними дiяннями, за страшними
битвами ми не забуваємо часом, що iх треба бiльше оберiгати од усього
лихого i непосильного? Та й сама iсторiя забуває про це: тепер вона, як
нiколи, кладе на жiночi плечi такi ношi, що не всякий монумент витримав
би. Але ж монументам дiтей не треба родити...
- Це вже, Марку Трохимовичу, iнша мова, узагальнення. Я обома руками
голосую за них. Марко невесело подивився на вчителя:
- Ми часто за узагальнення голосуємо обома руками, а вiд конкретного,
буденного умiємо вiдмахнутись теж обома руками. А з'єднай цi два береги
мiстком, скiльки по ньому добра пройде для людини... Не вийшла тодi Оксана
вслiд за вами?
- Поривалася раз i вдруге, та вхопилася за одвiрок, приросла до нього,
i тiльки плач наздогнав мене бiля хвiртки, де вже дрiбнiли, засинаючи,
крученi паничi... I такий той плач був невтiшний, що вже хотiлося пожалiти
не се бе, а її.
- Не пожалiли, не повернулись, не сказали їй слова втiхи, не обтерли її
слiз.
- Не було кому, не було! - запально вирвалось у Григорiя Стратоновича,
його миле горбоносе лице взялося рисами непримиренностi.
- Може, й не було, i це невдивовижу... Ну, а хоч i запитали, як їй
велось тодi, коли ви опинились у турецькiй неволi? Чи нiхто не отруїв її
серця вашою незвичною iсторiєю? Чи нiхто, прикриваючись так званою
пильнiстю чи iншою високою матерiєю, не дзвонив на похорон вашiй любовi?
- Не визнаю нi любовi, нi дружби, нi приятелювання i до перших
заморозкiв чи до першого грому!.. Хоч би як там було, а вона винна!
- Все це правильно, як узагальнення, а чи правильно було з Оксаною?
- Безумовно!
- Вам, знаю, виднiше, i ви, напевне, бiльш рiшучий чоловiк. А я, по
старостi своїй, зваживши сказане вами i свої здогади про те, якi вiд вашої
iсторiї в тi роки могли розходитися кола, не знаю, чи винити, чи
оправдувати дiвчину.
Учитель пiдвiв навскiснi брови, поправив шинелю, що почала сповзати з
плеча:
- Оправдувати? Але чому?
- Бо в нас уже стiлькох судили, що чимало слабiших людей зiв'яло не
цвiвши, - пiдвiвся з ослона Марко. Похмурi зморшки посiкли вздовж,
впоперек i навкiс йому чоло, надбрiв'я, затремтiли в бровах i бiля очей,
що одразу втратили частину свого блиску. - Я теж, Григорiю Стратоновичу,
пив. свою чашу в тридцять сьомому роцi. Вона не вищербила моєї душi. Але я
бачив, скiльки в тi роки переломилось людей, вiд високого метнулось до
тихих закуткiв, до дрiбнюсеньких справ i утiх, за них, мовляв, можуть
сварити, але не карати. Є й така сторiнка в нашому життi, бодай не було
її. Не знаю, хто мудрував-лукавив над нею, хто був її чорним чи, може,
заслiпленим автором, хто страшно согрiшив, чи не знаючи наших людей, чи не
вiрячи їм, чи ненавидячи нас, але вiн гадюкою пiдозри ослабив i силу нашу,
i любов, i вiру.
Заднiпровський слухав, затамувавши подих. Од хвилювання поблiд чоловiк,
а погляд його не раз косував на дверi: вiн знав, що при такiй розмовi
свiдки можуть стати суддями.
- Прокляте питання, проклятий вузол, хто тiльки зав'язав його!? -
жагуче вирвалось у нього. - I я не раз думав над ним i думок цих боявся.
Аж тепер знову навернула до них одна гадина, може, ви й знаєте її -
Поцiлуйко Гнат. Йому я не дав довiдки партизана. А за що ж було давати?..
Не знаю, звiдки воно, примiром, таке взялося:
коли я вiч-на-вiч пiдiймаюсь на смерть - менi вiрять усi, коли я загину
- шанують усi, а коли я, може, чудом, розцiпивши лапища смертi, залишаюся
живим, хтось i починає доколупуватись: чому я вижив i чи не можна за це
пересiяти мою душу на пiдситку пiдозри? Так це пильнiсть чи щось iнше?
- Може, комусь наша смерть бiльше потрiбна, нiж життя! - похмуро сказав
Марко. - А ваша гадюка, якiй ви не дали довiдку, може, стає колiщатком у
проклятiй грi. I таке може бути в цьому вузлi, хто його тiльки розрубає!?
Блукаючи в сутiнi догадок i прибиваючись до якихось хистких висновкiв,
два воїни самi ще не знали того, що торкнулися тих сторiнок народної
драми, якi мiг породити й винятково трагедiйний випадок, але якi мiг
пережити й здолати тiльки великий народ!
Стривожений погляд учителя вихопив з напiвтемряви тьмяний образ Iуди. I
аж здригнувся чоловiк. Марко теж пильно поглянув на Iуду.
- Що, i до цього часу люди не змогли вирвати iудине корiння?
- Виходить, так. Воно чiпке, пристосувалося з столiттями до всяких
обставин... Пам'ятаєте: бiблiйний Iуда пiсля своєї чорної справи узяв
мотузок i побiг вiшатись. А мiй Iуда, коли йому вдасться хоч на часинку
здолати мене, дивись, як окривджений, на вищий чин виплазує, мене
смертельним грiшником затаврує, а себе, не моргнувши оком, впише в
правдолюбцi й почне опаскуджувати все навколо себе i пiдозрою, i доносами,
i брехнею, i користолюбством.
- Що правда, то правда: на людському горi велике не вродиться, а
муха-червивка поживу знайде.
- Менi iнодi дивно i лячно стає, - продовжував Григорiй Стратонович,
-як бiля нашої святинi i величi, та такої величi, якої ще не знав людський
рiд, могла, невiдомо .всякому потайнику, вилупитися та мiзерiя, що,
прикриваючись iдеями i iменем революцiї, б'є в iдеї i в революцiю своїм
жалом? Ми найстрашнiшого ворога-фашизм- вже закопуєм у могилу, а цей ворог
ще помiж нас ходить, то кидає грязь на нашi звершення, то вкраплює тлiнь у
святинi. I, дивись, його не хапають за руку, як скрито-вбивцю, а ще й
прислухаються до нього, бо ж вiн умiє видати своє шипiння за голос маси.
- А ви лобом хоч раз зiткнулись зi своїм "правдолюбцем"?
В очах Заднiпровського зiйшлися страждання i гнiв.
- Гадину i її шипiння за спиною чую, але не можу пiймати її за хвiст.
Адже вона проти тебе не виступає прилюдно, а б'є анонiмкою, нашiптуванням,
накаркуванням. I вона опиняється на вигiднiших позицiях, анiж ти, бо не ти
судиш негiдника, а вiн тебе руками твоїх не в мiру довiрливих однодумцiв i
пiдозрою комiсiй.
- I все дно iудиному корiнню недовго звиватися. Скорiше б закiнчилася
вiйна! - Марко сказав цi слова як заклинання того часу.
Тяжку розмову їм перебив гуркiт бiля дверей, i звiдти одразу ж хтось
басогласо запитав:
- Громадяни православнi, коли ж ви дасте чистий спокiй чи вiдпочинок
храму божому! ? - Чiпляючись за парти, з темряви, мов шмат її, виколивався
кордубатий; барчистий, з переспiлим огiркуватим носом панотець.
Громадяни православнi засмiялись, а пiп витрiщився на них круглими
п'януватими очима, пiд якими циганськими сережками повигинались перепiйнi
синцi, несхвальне похитав головою i возгласив:
- Iстинно, чую не смиренiє слiзне, а єретичний смiх у храмi божому,
вяще же нiчто же!
- Iзидi, панотче, не бурчи даремно, бо не твiй сьогоднi день, -
стримуючи посмiшку, заговорив Григорiй Стратонович. - Не погань святого i
шкiльного мiсця недостойною бурякiвкою.
- Не бурякiвкою, а сладчайшою морелiвкою, - повчально уточнив отець
Хрисантiй, i на його досить земне обличчя лiг вираз комедiйної святостi. -
Морелiвка - воiстину веселить серця, її i на благочинському соборi
ухвалили.
- За що ж сьогоднi ви, панотче, цмулили веселiє серця: за хрестини чи
мерлини?
-Не вгадали, - за останнє зведення Iнформбюро! - вiн переможно пiдняв
угору вказiвний товстючий перст.
- Тодi прощаються грiхи вашi.
- Богохульник! - випалив отець Хрисантiй i опустився на парту,
прикривши її ряснотою тiлес i одежi. - А ти вiдаєш, чадо младоумне, що мiй
отрок пiд самим Бреслау стодвадцятидвохмiлiметровим дивiзiоном командує?
То-бо й воно! Коли б у нього було не духовне, а робiтничо-селянське
соцпоходження, вiн, може, в полковники вискочив би, i я тодi пив би тiльки
генеральськi коньяки!
Така щиросердiсть розвеселила Безсмертного i Заднiпровського.
- Так вiдречiться, отче Хрисантiю, вiд свого сану, повiсьте рясу на
городнє опудало, щоб власнi дiти не соромились вас, - порадив Марко.
- Не можу одрiшитись од сану, тодi мiй увесь рiд перевернеться в
могилi: вiн почав попiвствувати ще за крiпаччини, це я сам знайшов у
клiрових вiдомостях, а батько мiй був аж отцем-ключарем. То як же менi
прощатись з попуванням? Та й лiта мої не тi, i голос не той: керувати
самодiяльнiстю не вiзьмуть, а заглядати в руки дiтям не хочу, - зовсiм
одверто заговорив панотець. - Опасаюся тiльки, щоб потiм через мене чадо
моє не уволили з дивiзiону, - справжня зажура лягла на м'ясисте обличчя
попа i на його похнюплений огiрок носа.
- Хто ж його може уволити, коли вiн у самому пеклi побував! -
заспокiйливо сказав Марке.
- Е, не кажiть менi: я не сьогоднi народився на свiт. Фортуна -
зрадлива дiвиця. Адам в раю бiля самого бога проживав, та прогнали ж його
навiть iз раю. Молюсь i за своє чадо, i за все святе воїнство. .
- I по сумiсництву п'єте?
- I п ю, - погодився отець Хрисантiй. - Цим християнин i вiдрiзняється
вiд турка. - Розгойдавши стан, вiн пiдвiвся з парти, пiдiйшов до чадного
свiтильника, провiв над ним рукою i драматично виморщнв лойовите чоло. -
Оце несамовите кiптюження скоро всiх святих у грiшникiв оберне, i не
знатимуть люди, кому поклонятися. I нащо такий клопiт святим?.. Грiхи,
грiхи i воєнна суєта, пiду ще благовiст почитаю. - Але спочатку вiн,
похитуючись, звернув на крилас, де висiв реєстр святих з означенням, хто з
них i в чому допомагає грiшним мирянам - чи в господарствi, чи в медицинi.
Там отець Хрисантiй чимсь залишився невдоволений, бо забубонiв, як осiннiй
дощ, прочовгав чоботиськами по стертiй пiдлозi й пiшов у темiнь.
Коли заскрипiли i грюкнули церковнi дверi, Григорiй Стратрнович запитав
Марка:
- Як вам наш душеспаситель?
- По-моєму, життєлюб.
- I навiть бабодур.
- До цього часу?
Григорiй Стратонович засмiявся:
- До цього часу. Одного разу напiдпитку признався, що його грiшити
заставляє тiльки давня звичка, а не щось iнше.
-Добре маєте сусiдство. Чого вiн так пiзно приходив. Перевiрити, як
приймак господарює, чи привела любов до храму божого?
- Скорiше любов до горiлки. Напевне, десь трохи не допив. А у ризницi у
нього є деякi запаси не тiльки червоного вина. Може, скористаємось ними?
Не раз отець Хрисантiй спокушав мене в пiдходящу годину навiдатись до його
закапелка.
- Глядить, ще цей душеспаситель споїть вас, - посмiхнувся Марко.
- Таке не загрожує менi. Але.сьогоднi можна було б вiдзначити ваш
приїзд.
- Спасибi, утримаюсь.
- Не вживаєте цього зiлля?
- Вживаю, але тепер, на жаль, перейшов на наперстки: медицина так
обчикрижила менi нутрощi, що там тепер бiльше душi, анiж тiла...
Напiвживого розпатрали, розiбрали мене якось у пiдземному шпиталi, а тут
як вдарить артналiт i перекалiчив мало не всiх, якi порались бiля мене.
Залишився я сам i через якийсь час, прийшовши до пам'ятi, зопалу пiдвiвся
на лiктях. Нiде нiкого, тiльки на операцiйному столi лежить бiля мене вся
моя середина й потихеньку парує. Нiколи не думав, що така вона
неприваблива i так її .багато. Але потiм медицина так походила з ножами,
що залишились рiжки та нiжки: постаралися, щоб чоловiк менше хлiба i
напоїв споживав.
Григорiй Стратонович з спiвчуттям i захопленням поглянув на
Безсмертного:
- Отак щоб хтось сказав про своє калiцтво, повiрте, вперше чую!
- Повiрю. А тепер заграйте, Григорiю Стратоновичу, щось душевне,
журливе.
- Журливе? Чому?
- А в цих пiснях, здається менi, завжди бiльше душi.
- Ви ж пiдтягнете?
- За це не питайте. Тiло моє фашисти здорово перекраяли, а дух i голос
майже довоєнного калiбру залишилися.
- А мiй голос, як i молодiсть, обiрвався в турецькiй неволi... Чував,
що багато знаєте пiсень.
- Хто з українцiв не знає їх? Чи на безхлiб'ї, чи на хлiбах, чи в
хлiбах виростає, а з пiснею не розлучається.
- ,це правда, що коли ви повернулися з недоброго мiсця, то сiм днiв зi
своїми друзями випивали i лише однi весiльнi пiснi виводили?
Марко весело похитав головою:
- I тут прибрехали - тiльки чотири днi.
- I лише весiльнi?
- Тiльки їх. Тодi на журливi не тягло.
- I на чотири днi вистачило весiльних пiсень? - з недовiрою подивився
на Марка.
- Якраз тiльки на чотири, а далi пiшли працювати. Та ви не дивуйтеся,
хотiла, щоб я переїхав на Полiсся, де бiля межирiччя i лiсу зросла вона.
Ось там вода, так вода: бiля неї усi дiвчата синьоокими народжуються. А
якi дiброви, бори! Напровеснi голубiють вiд пролiскiв, весною бiлiють в
суничниках, влiтку червонiють од ягоди, а восени палають золотом i
пурпуром. Я не погоджувався з нею, називав це мiсцевим патрiотизмом.
- Хiба море має менше кольорiв, нiж твої лiси?
- То потаємнi кольори, -сердилась i морщилась Оксана. - В них жертовна
кров виступає.
Отак i сперечалися з нею, аж поки одного разу не поплив з побратимом
Дмитром ловити скумбрiю. Перед тим Оксана нiяк не хотiла пустити мене в
море, прямо сльозами благала, нiби чула безщастя. Я вже почав здаватися на
її пiдмову, але Дмитро пiдняв нас обох на кпини, пообiцяв менi на день
народження подарувати спiдницю i газову хустинку. Такi хустинки тодi в
модi були. Насмiшка перемогла дiвочi сльози.
Пригорнув я свою зажурену пташину, чмокнув у те мiсце щiчки, де завжди
брав початок її гнiвний рум'янець, та й в шаланду. I поїхали ми,
наспiвуючи, за обрi", ближче до морського серця. А воно й показало свiй
норов, коли ми вже тiшилися добрим уловом. Пiзно, ой як пiзно спохватилися
ми i з усiх сил почали гребтися до берега. Дрiбною лусочкою затанцювала,
закрутилася наша шаланда по розораному скаженим плугом морi. Ми, як могли,
боролися з хвилями, але вони нас погнали туди, де вже й море, i небо, i
темiнь, i грiм бiснувалися в одному клубку... Да, таких фарб менi нiколи
не доводилося бачити на хвилях, i якщо на них виступала чиясь кров, то це
була бiсiвська кров, яка бажала людської.
Не раз ми потопали в скаженiй купелi i якимось чудом чи лиходiйством
вилiтали на пiну розлючених гребенiв, щоб знову провалитися в розвержену
душу стихiї. Усiєю дикою силою вона, здається, на третiй день викинула нас
на чужий берег, прямо в турецьку неволю.
Темнокрилим гайворонням з криками радостi й перемоги налетiла на нас
прикордонна варта. Закiльцювала мотуззям i помчала до вищого начальства, а
далi - в тюрму. Чужа пекельна зловтiха тремтiла над нами, напiвживими, з
задубiлими серцями i кров'ю. Але цього ж дня в тюрмi наша кров закипiла
вогнем i запеклася смолою - тюремники вiдразу ж почали вибивати з нас
свiдчення, що ми шпигуни. Їм дуже для чогось потрiбнi були шпигуни... Про
людськi муки немало написано книг. Нашi муки були не бiльшими, але,
напевне, й не меншими. Три роки з нас намагалися вирвати, витягнути чи
вичавити потрiбнi їм свiдчення, i нашi тiла навiть до болю отупiли.
Здається, тiльки одного разу я перелякався, i не мук, а слiв, коли мене
завели в катiвню до нового ката, в свiжiй шовковiй сорочцi, в старанно
випрасуваному костюмi, в петличцi якого безнадiйно погойдувала головкою
вниз повiшена квiтка. Вiд цiєї цивiлiзацiї в катiвнi менi стало моторошно.
Виморщуючи не грiзну, не злостиву, а привiтну посмiшку, наскiльки може
бути привiтною посмiшка у ката, вiн обома руками ласкаво показав на
багаття бiля стовпа i заговорив майже добiрною українською мовою:
- Досить вам запиратись, добродiю Заднiпровський. Те, що було з вами до
мене, то був заспiв. А пiсня може початись допiру, - пiдiйшов ближче до
стовпа. - Гримати на вас не хочу, залякувати - нема рацiї, але так буду
пiдсмажувати, що розтопляться рештки вашого смальцю i запал'ають на цьому
багаттi. Самi почуєте, як вiн буде шкварчати.
Усмiшка погасла на обличчi ката, а в очах його ворухнулась така
дрiмуча, така первiсна здичавiлiсть, що мене охопив жах: як такий вилупок
печерного вiку мiг дожити до наших часiв i звiдки в нього взялася людська
мова? I невже це створiння знає, що в свiтi є слова:любов, добро,,
людянiсть. Чи й воно, може, говорило про кохання якiйсь довiрливiй жiнцi,
чи навiть цiлувало її?..
Це був останнiй допит. Я витримав його, витримав i Дмитро. А пiсля
цього 'до нас, уявiть, навiть тюремники пройнялись повагою. Правда, це не
завадило засудити нас до страти - треба ж було ховати кiнцi в воду. Ми з
побратимом спокiйно вислухали вирок, тiльки щiльнiше притулилися плечем до
плеча, взялись за руки i глянули один одному в вiчi. Вони були правдивi,
змученi i скорбнi. I це вже була скорб не за життям, а скорб за нашою
землею, за правдою, яка оберегла б нашi згасаючi iмена. Нам хотiлось
тiльки одного: щоб на Батькiвщинi знали, що ми витримали iспит на звання
людини. Бо тут слiдчий сказав: нас на Батькiвщинi вже проклинають як
зрадникiв-перекинчикiв i навiть показав страшний клапоть газети. Це було
найбiльшою карою.
Пiсля зачитання вироку до нас було навiть виявлено тюремну гуманнiсть:
запитали, яка в цьому життi буде наша остання воля, особливо спокушали
тим, що ми, як росiйськi люди, можемо досхочу напитися. Так легше жити i
легше вмирати.
- Дайте нам побачитись з радянськими людьми, - в один голос заявили ми.
- Це неможливо, - розвiв руками наш темний тюремний дух Фатiн. - Вони
грiшники, а вам уже пора думати про святе, - i, викресавши з оливкових
очей смiхотинку, великодушно махнув рукою: - Так i буде - повезу сьогоднi
вас у райський закапелок.
I таки повiз на якийсь бенкет тюремникiв, де були i музика, i квiти, i
вино, i танцюристки, якi пiд тягучу музику так вививалися усiм тiлом,
начеб з нього вже були вийнятi i кiстки, i жiночнiсть. Мов на поганий сон,
дивились ми на цей передсмертний танок, а самi бачили свою землю i
журились одним: невже вона покладе ганьбу на нашi iмена?
До нас пiдiйшов хмiльний, веселий i задоволений своєю великодушнiстю
Фатiн, кивнув головою на танцюристок:
- Славнi?
- Не знаю, - вiдповiв я.
- Ви навiть жiночу красу не цiнуєте? - Тюремник здивувався i розплився
у хтивiй посмiшцi.
- Тепер менi жiнки вже здаються iншими створiннями, тими, про яких
тiльки давно колись у книгах читав.
- За цих три роки нi жiнки, нi їхнi примхи не змiнилися, - засмiявся
Фатiн. - Вибирай, Григорiю, яку хочеш iз них. Виконаю твою останню волю.
- Менi така воля не потрiбна.
- А може, передумаєш?
- Нi, нема чого.
- О, ти дуже розумний або дуже хитрий, - схвально сказав тюремник. -
Коли б ти насправдi зазiхнув на якусь iз цих краль, тебе мертвого б
повезли звiдси. Всюди i завжди треба честь знати, - з гїднiстю, без
почуття гумору сказав тюремник про честь. - Iще, поки не пiзно, кажи своє
останнє велiння.
- Дайте нам побачитись з радянськими людьми. Хiба це так важко?
- Важко, Григорiю. Шум пiднiметься. А шум гарний тiльки на бенкетах, -
блиснув дотепом i вже наче з заздрiстю поглянув на мене. - Ох, i впертi
ви, бiльшовики. Чи вас iз металу виплавляють, чи з каменю висiкають?
Напевне, .мало ви радостi маєте в життi.
Я обурився:
- А ваша радiсть - це не блюзнiрство, приправлене вином i розпустою?
Хiба вам не жаль, що цi розчавленi дiвчатка не красою, не материнством, а
поганими хворобами надiлять ваших людей?
Тюремник навiть здригнувся, але одразу ж опанував себе:
- Я не мулла. У мене вистачає i своїх турбот... Що ж, пора їхати.
А другого дня бiля нас бiльше звичного заметушились чорнi духи тюрми.
Спочатку ми подумали, що це наш останнiй день. Але потiм прийшли iншi
здогади, i в серцi забилися надiї. Про радянських в'язнiв дiзналося наше
посольство, i незабаром воно вирвало нас з лапищ костомахи... Отаке-то,
Марку Трохимовичу, i до цього часу буває на бiлому свiтi.
- Буває, - важко зiтхнув Марко, iще переживаючи те, що переживав колись
оцей красень.
- А потiм з турецької неволi потрапив я у нiмецьку - в оточення раз i
вдруге попав. Правда, вирвався з мiшка на вашому Подiллi. Ну, тут я вже
знав, що робити: за обидвi неволi мстився нелюдам.
- Партизанили?
- Партизанив. Командиром загону став. Тричi фашисти мою голову
цiнували, та так цiнували, що навiть нашим деяким дурням заздрiсне стало.
- Глибока зажура i образа майнула в очах Заднiпровського, i вiн ледве
стримав стогiн.
- Що ж трапилося з вами? - занепокоївся Марко, Вiн уже розумiв, що
недаремно партизан припадав головою до кобзи в самотнiй церквi. Очевидно,
немала гризота пiдточувала серце красеня. - Якесь лихо?
- I сам не знаю: чи це початок лиха, чи тiльки пiдступнiсть тих слiв,
що вдарять пiд серце, а самого серця не прокусять. Та не будемо про це! -
похнюпився чоловiк, притиснув до грудей Кобзу i так вдарив по струнах, що
десь у церковному закапелку прокинувся, перелякано писнув горобець i
полетiв за вiвтар. Заднiпровський провiв його поглядом i, вiдповiдаючи
своїм думкам, виморщив посмiшку:
- Отаке буває: можна подумати, що над тобою божий дух махнув крильми, а
то звичайний i до того шкiдливий горобець. I, дивись, куди полетiв, - у
вiвтар, щоб i там напаскудити. У вас, Марку Трохимовичу, теж колись був
такий горобець?
- Та всього було, чоловiче добрий, - задумано поглянув на вчителя. -
Життя - не шовкова травичка, на якiй нiг не наколеш. Є в ньому i горобцi,
є i гiршi створiння. Коли подумати, кожна людина має свою гадюку, але мав
i свого лебедя, що якийсь час чи усе життя пiдносить її на своїх крилах.
- Хороше, Марку Трохимовичу, дуже хороше сказали. Таким я вас i до
зустрiчi уявляв: душевним чоловiком, сiльським iнтелiгентом, сiльським
енциклопедистом. .,
- Та що ви, - вiдмахнувся рукою. - Не передавайте, Григорiю
Стратоновичу, кутi меду.
- Нi, не передаю. Хiба ж я не чую, яка тiльки мова у вас!
- Мова як мова - од людей i книг перейнята. Правда, в iнших книгах дуже
бояться мову нашого селюка до рiвня хоча б якогось слюсаря дотягнути, наче
це загрожує робiтничому класу чи iнтелiгенцiї. - I, щоб не говорити про
себе, запитав: - Не зобижають вас, Григорiю Стратоновичу, в нашому селi?
- Та, здається, поки що я бiльше декого зобижаю. Безбородько
скаржиться, що жили вимотую з нього будiвництвом школи.
- З нього не дуже й вимотаєш. Будуєтесь-таки?
- Будуємось з грiхом i скрипом. Грошей нема, матерiалiв обмаль, тiльки
й живем - надiями... Коли б уже скорiше скрутити голову фашизму. Як уже
хочеться вимовити, почути над усiєю землею святе слово "мир". Тодi,
здається, i в заворожений свiт по-iнакшому будеш входити.
- Це правда... Знайшли ж ви в цьому завороженому свiтi свою Оксану?
Заднiпровський насупився, помовчав, для чогось потягнувся до Шекспiра,
але знову поклав книгу на поставець.
- Знайшов, краще й не знаходив би... Вона вийшла замiж за вчителя,
перетягла його до того межирiччя, де родяться дiти з синiми очима, i
народила двох темнооких доньок. Має корову, телицю, свинi, свою хату,
зобастий табун гусей i гiтару з рожевим бантом. Але навiть не це, iнше
вразило мене: Тодi, як я повернувся з турецької неволi и проходив
перевiрку, про мене хтось пустив отруйну чутку. Вона, очевидно, зайшла i
на Полiсся, куди я поїхав працювати, бо коли зустрiвся з Оксаною, вона
побiлiла, скособочила вид, очi, поставу й ледве промовила:
- Чого ви?.. Я не знаю вас.
Я прийшов до неї хоч, як то кажуть, з розбитою, але з любов ю. Поки я
допитався до Оксани, поки дочiкувався її на подвiр ї i в хатi, мою любов
зруйновували i скороспiлий шлюб, i вим'яста корова, i достойне рохкання
свиней, i навiть рожевий бант на гiтарi. Та все одно хотiв хоч подивитись
на свою милу, як на свою молодiсть, її слова приголомшили мене.
- Оксано, невже ти чуткам повiрила? - застиг бiля її гiтари. - Я перед
усiма чистий, мов голуб. Але вона вперто i вже зi злiстю повторила:
- Чого вам?.. Я не знаю вас.
- Не знаєш? - спалахнув i я. - Тодi познайомимось. Григорiй
Заднiпровський, новий iнспектор вашого райвно.
- Ой! - зойкнула вона, i вже її очi засвiтились iншим переляком. -
Сiдайте, прошу вас. Пробачте, Григорiю Стратоновичу... Пробачте... От не
думала, не гадала.
Вона, виходить, злякалась не моєї великої любовi, а мого маленького
чину... Коли ж ти, людино, вимiзернiти встигла? А Оксана вже якось i
усмiшку вимучувала, i нижнiми половинками очей просила замирення.
- Як ти недобре, бiдно живеш, - обвiв я поглядом хату з голубками, з
усюди натицяним рiшелье та квiтками з пересохлої дерев'яної стружки.
- Неправду кажете, - образилась, не зрозумiвши мене. - У нас тепер усе
є. Помучились студентами, а тепер, хвалити бога, оперились.
- Да, хваливсь одуд пiр'ям, а про дух свiй мовчав, - бринькнув я на її
гiтарi i запитав лише одне: - Навiщо ж ти море зрадливим називала? -та й
подався з хати, перед порогом якої два капловухi пiдсвинки пiдвели рожевi
писки, як таляри достатку.
Вiн втупив зневажливо-скорботний погляд у морок церкви, наче там
коливалася та частка його минувшини, що ї кров'ю i сукровицею одiрвалась
од серця, але деколи прибивалася до нього, як прибивається до берега
обшарпана безплiдна крижина, на якiй, одначе, залишились i крихти землi, i
попiл давно згаслого багаття.
Кожен по-своєму вiдштовхує од себе недобрi крижини минулого, i рiдко
хто, навiть через довгi роки, признається в тому, що колись i в нього було
багато гнiву, а мало великодушностi. Не признавався в цьому, вiрнiше,
нiколи й не замислювався над цим, i Григорiй Стратонович, який щойно
наглухо зачорнив пiдсвинками образ Оксани.
- Отак i розбилось життя, мов скляна лялька, - з жалем сказав Марко, бо
вiн не тiльки слухав, але й входив у сказане, у тi неспокiйнi, тiнями
пiдозри заштрихованi роки, що зруйнували не одне кохання i, знову ж таки
пiдозрою, руйнували любов до людей.
Григорiй Стратонович стрепенувся: його вразило спiвчуття в голосi
Марка.
- Ви-наче пожалiли Оксану?
- Таки пожалiв, i ваше кохання, i долю дiвчини. - Марко помовчав, бо
водночас посплiтались i.житейська гiркота важких лiт, i думки та згадки
про чиєсь i своє кохання, i болi за своєю донькою, яка невiдомо де i як
зустрiла свою обкрадену, покалiчену юнiсть. Як складнiше все буває в
життi, анiж ми думаєм, коли караємо осудом чиюсь долю, чиюсь любов. Чи не
так було i з Григорiєм Стратоновичем?
А йому вже не терпиться взнати, чому ж Марко пожалiв Оксану.
- Це, напевне, тому, що я бiльше 'прожив 'на свiтi... Ви, Григорiю
Стратоновичу, не раз i не два спiвали пiсню "Коло млина, коло броду два
голуби пили воду". Бог знає, хто i коли склав цю пiсню, а ми, вже
надивившись на рiзне в життi й заглянувши в очницi смертi, думаємо i
журимося над тими пташенятами, що мали любов. Так хiба ж менше треба
думати про жiночу любов, хоча б тому, що жiнки, на жаль, не щасливiшi за
нас. Чи за великими турботами, за грандiозними дiяннями, за страшними
битвами ми не забуваємо часом, що iх треба бiльше оберiгати од усього
лихого i непосильного? Та й сама iсторiя забуває про це: тепер вона, як
нiколи, кладе на жiночi плечi такi ношi, що не всякий монумент витримав
би. Але ж монументам дiтей не треба родити...
- Це вже, Марку Трохимовичу, iнша мова, узагальнення. Я обома руками
голосую за них. Марко невесело подивився на вчителя:
- Ми часто за узагальнення голосуємо обома руками, а вiд конкретного,
буденного умiємо вiдмахнутись теж обома руками. А з'єднай цi два береги
мiстком, скiльки по ньому добра пройде для людини... Не вийшла тодi Оксана
вслiд за вами?
- Поривалася раз i вдруге, та вхопилася за одвiрок, приросла до нього,
i тiльки плач наздогнав мене бiля хвiртки, де вже дрiбнiли, засинаючи,
крученi паничi... I такий той плач був невтiшний, що вже хотiлося пожалiти
не се бе, а її.
- Не пожалiли, не повернулись, не сказали їй слова втiхи, не обтерли її
слiз.
- Не було кому, не було! - запально вирвалось у Григорiя Стратоновича,
його миле горбоносе лице взялося рисами непримиренностi.
- Може, й не було, i це невдивовижу... Ну, а хоч i запитали, як їй
велось тодi, коли ви опинились у турецькiй неволi? Чи нiхто не отруїв її
серця вашою незвичною iсторiєю? Чи нiхто, прикриваючись так званою
пильнiстю чи iншою високою матерiєю, не дзвонив на похорон вашiй любовi?
- Не визнаю нi любовi, нi дружби, нi приятелювання i до перших
заморозкiв чи до першого грому!.. Хоч би як там було, а вона винна!
- Все це правильно, як узагальнення, а чи правильно було з Оксаною?
- Безумовно!
- Вам, знаю, виднiше, i ви, напевне, бiльш рiшучий чоловiк. А я, по
старостi своїй, зваживши сказане вами i свої здогади про те, якi вiд вашої
iсторiї в тi роки могли розходитися кола, не знаю, чи винити, чи
оправдувати дiвчину.
Учитель пiдвiв навскiснi брови, поправив шинелю, що почала сповзати з
плеча:
- Оправдувати? Але чому?
- Бо в нас уже стiлькох судили, що чимало слабiших людей зiв'яло не
цвiвши, - пiдвiвся з ослона Марко. Похмурi зморшки посiкли вздовж,
впоперек i навкiс йому чоло, надбрiв'я, затремтiли в бровах i бiля очей,
що одразу втратили частину свого блиску. - Я теж, Григорiю Стратоновичу,
пив. свою чашу в тридцять сьомому роцi. Вона не вищербила моєї душi. Але я
бачив, скiльки в тi роки переломилось людей, вiд високого метнулось до
тихих закуткiв, до дрiбнюсеньких справ i утiх, за них, мовляв, можуть
сварити, але не карати. Є й така сторiнка в нашому життi, бодай не було
її. Не знаю, хто мудрував-лукавив над нею, хто був її чорним чи, може,
заслiпленим автором, хто страшно согрiшив, чи не знаючи наших людей, чи не
вiрячи їм, чи ненавидячи нас, але вiн гадюкою пiдозри ослабив i силу нашу,
i любов, i вiру.
Заднiпровський слухав, затамувавши подих. Од хвилювання поблiд чоловiк,
а погляд його не раз косував на дверi: вiн знав, що при такiй розмовi
свiдки можуть стати суддями.
- Прокляте питання, проклятий вузол, хто тiльки зав'язав його!? -
жагуче вирвалось у нього. - I я не раз думав над ним i думок цих боявся.
Аж тепер знову навернула до них одна гадина, може, ви й знаєте її -
Поцiлуйко Гнат. Йому я не дав довiдки партизана. А за що ж було давати?..
Не знаю, звiдки воно, примiром, таке взялося:
коли я вiч-на-вiч пiдiймаюсь на смерть - менi вiрять усi, коли я загину
- шанують усi, а коли я, може, чудом, розцiпивши лапища смертi, залишаюся
живим, хтось i починає доколупуватись: чому я вижив i чи не можна за це
пересiяти мою душу на пiдситку пiдозри? Так це пильнiсть чи щось iнше?
- Може, комусь наша смерть бiльше потрiбна, нiж життя! - похмуро сказав
Марко. - А ваша гадюка, якiй ви не дали довiдку, може, стає колiщатком у
проклятiй грi. I таке може бути в цьому вузлi, хто його тiльки розрубає!?
Блукаючи в сутiнi догадок i прибиваючись до якихось хистких висновкiв,
два воїни самi ще не знали того, що торкнулися тих сторiнок народної
драми, якi мiг породити й винятково трагедiйний випадок, але якi мiг
пережити й здолати тiльки великий народ!
Стривожений погляд учителя вихопив з напiвтемряви тьмяний образ Iуди. I
аж здригнувся чоловiк. Марко теж пильно поглянув на Iуду.
- Що, i до цього часу люди не змогли вирвати iудине корiння?
- Виходить, так. Воно чiпке, пристосувалося з столiттями до всяких
обставин... Пам'ятаєте: бiблiйний Iуда пiсля своєї чорної справи узяв
мотузок i побiг вiшатись. А мiй Iуда, коли йому вдасться хоч на часинку
здолати мене, дивись, як окривджений, на вищий чин виплазує, мене
смертельним грiшником затаврує, а себе, не моргнувши оком, впише в
правдолюбцi й почне опаскуджувати все навколо себе i пiдозрою, i доносами,
i брехнею, i користолюбством.
- Що правда, то правда: на людському горi велике не вродиться, а
муха-червивка поживу знайде.
- Менi iнодi дивно i лячно стає, - продовжував Григорiй Стратонович,
-як бiля нашої святинi i величi, та такої величi, якої ще не знав людський
рiд, могла, невiдомо .всякому потайнику, вилупитися та мiзерiя, що,
прикриваючись iдеями i iменем революцiї, б'є в iдеї i в революцiю своїм
жалом? Ми найстрашнiшого ворога-фашизм- вже закопуєм у могилу, а цей ворог
ще помiж нас ходить, то кидає грязь на нашi звершення, то вкраплює тлiнь у
святинi. I, дивись, його не хапають за руку, як скрито-вбивцю, а ще й
прислухаються до нього, бо ж вiн умiє видати своє шипiння за голос маси.
- А ви лобом хоч раз зiткнулись зi своїм "правдолюбцем"?
В очах Заднiпровського зiйшлися страждання i гнiв.
- Гадину i її шипiння за спиною чую, але не можу пiймати її за хвiст.
Адже вона проти тебе не виступає прилюдно, а б'є анонiмкою, нашiптуванням,
накаркуванням. I вона опиняється на вигiднiших позицiях, анiж ти, бо не ти
судиш негiдника, а вiн тебе руками твоїх не в мiру довiрливих однодумцiв i
пiдозрою комiсiй.
- I все дно iудиному корiнню недовго звиватися. Скорiше б закiнчилася
вiйна! - Марко сказав цi слова як заклинання того часу.
Тяжку розмову їм перебив гуркiт бiля дверей, i звiдти одразу ж хтось
басогласо запитав:
- Громадяни православнi, коли ж ви дасте чистий спокiй чи вiдпочинок
храму божому! ? - Чiпляючись за парти, з темряви, мов шмат її, виколивався
кордубатий; барчистий, з переспiлим огiркуватим носом панотець.
Громадяни православнi засмiялись, а пiп витрiщився на них круглими
п'януватими очима, пiд якими циганськими сережками повигинались перепiйнi
синцi, несхвальне похитав головою i возгласив:
- Iстинно, чую не смиренiє слiзне, а єретичний смiх у храмi божому,
вяще же нiчто же!
- Iзидi, панотче, не бурчи даремно, бо не твiй сьогоднi день, -
стримуючи посмiшку, заговорив Григорiй Стратонович. - Не погань святого i
шкiльного мiсця недостойною бурякiвкою.
- Не бурякiвкою, а сладчайшою морелiвкою, - повчально уточнив отець
Хрисантiй, i на його досить земне обличчя лiг вираз комедiйної святостi. -
Морелiвка - воiстину веселить серця, її i на благочинському соборi
ухвалили.
- За що ж сьогоднi ви, панотче, цмулили веселiє серця: за хрестини чи
мерлини?
-Не вгадали, - за останнє зведення Iнформбюро! - вiн переможно пiдняв
угору вказiвний товстючий перст.
- Тодi прощаються грiхи вашi.
- Богохульник! - випалив отець Хрисантiй i опустився на парту,
прикривши її ряснотою тiлес i одежi. - А ти вiдаєш, чадо младоумне, що мiй
отрок пiд самим Бреслау стодвадцятидвохмiлiметровим дивiзiоном командує?
То-бо й воно! Коли б у нього було не духовне, а робiтничо-селянське
соцпоходження, вiн, може, в полковники вискочив би, i я тодi пив би тiльки
генеральськi коньяки!
Така щиросердiсть розвеселила Безсмертного i Заднiпровського.
- Так вiдречiться, отче Хрисантiю, вiд свого сану, повiсьте рясу на
городнє опудало, щоб власнi дiти не соромились вас, - порадив Марко.
- Не можу одрiшитись од сану, тодi мiй увесь рiд перевернеться в
могилi: вiн почав попiвствувати ще за крiпаччини, це я сам знайшов у
клiрових вiдомостях, а батько мiй був аж отцем-ключарем. То як же менi
прощатись з попуванням? Та й лiта мої не тi, i голос не той: керувати
самодiяльнiстю не вiзьмуть, а заглядати в руки дiтям не хочу, - зовсiм
одверто заговорив панотець. - Опасаюся тiльки, щоб потiм через мене чадо
моє не уволили з дивiзiону, - справжня зажура лягла на м'ясисте обличчя
попа i на його похнюплений огiрок носа.
- Хто ж його може уволити, коли вiн у самому пеклi побував! -
заспокiйливо сказав Марке.
- Е, не кажiть менi: я не сьогоднi народився на свiт. Фортуна -
зрадлива дiвиця. Адам в раю бiля самого бога проживав, та прогнали ж його
навiть iз раю. Молюсь i за своє чадо, i за все святе воїнство. .
- I по сумiсництву п'єте?
- I п ю, - погодився отець Хрисантiй. - Цим християнин i вiдрiзняється
вiд турка. - Розгойдавши стан, вiн пiдвiвся з парти, пiдiйшов до чадного
свiтильника, провiв над ним рукою i драматично виморщнв лойовите чоло. -
Оце несамовите кiптюження скоро всiх святих у грiшникiв оберне, i не
знатимуть люди, кому поклонятися. I нащо такий клопiт святим?.. Грiхи,
грiхи i воєнна суєта, пiду ще благовiст почитаю. - Але спочатку вiн,
похитуючись, звернув на крилас, де висiв реєстр святих з означенням, хто з
них i в чому допомагає грiшним мирянам - чи в господарствi, чи в медицинi.
Там отець Хрисантiй чимсь залишився невдоволений, бо забубонiв, як осiннiй
дощ, прочовгав чоботиськами по стертiй пiдлозi й пiшов у темiнь.
Коли заскрипiли i грюкнули церковнi дверi, Григорiй Стратрнович запитав
Марка:
- Як вам наш душеспаситель?
- По-моєму, життєлюб.
- I навiть бабодур.
- До цього часу?
Григорiй Стратонович засмiявся:
- До цього часу. Одного разу напiдпитку признався, що його грiшити
заставляє тiльки давня звичка, а не щось iнше.
-Добре маєте сусiдство. Чого вiн так пiзно приходив. Перевiрити, як
приймак господарює, чи привела любов до храму божого?
- Скорiше любов до горiлки. Напевне, десь трохи не допив. А у ризницi у
нього є деякi запаси не тiльки червоного вина. Може, скористаємось ними?
Не раз отець Хрисантiй спокушав мене в пiдходящу годину навiдатись до його
закапелка.
- Глядить, ще цей душеспаситель споїть вас, - посмiхнувся Марко.
- Таке не загрожує менi. Але.сьогоднi можна було б вiдзначити ваш
приїзд.
- Спасибi, утримаюсь.
- Не вживаєте цього зiлля?
- Вживаю, але тепер, на жаль, перейшов на наперстки: медицина так
обчикрижила менi нутрощi, що там тепер бiльше душi, анiж тiла...
Напiвживого розпатрали, розiбрали мене якось у пiдземному шпиталi, а тут
як вдарить артналiт i перекалiчив мало не всiх, якi порались бiля мене.
Залишився я сам i через якийсь час, прийшовши до пам'ятi, зопалу пiдвiвся
на лiктях. Нiде нiкого, тiльки на операцiйному столi лежить бiля мене вся
моя середина й потихеньку парує. Нiколи не думав, що така вона
неприваблива i так її .багато. Але потiм медицина так походила з ножами,
що залишились рiжки та нiжки: постаралися, щоб чоловiк менше хлiба i
напоїв споживав.
Григорiй Стратонович з спiвчуттям i захопленням поглянув на
Безсмертного:
- Отак щоб хтось сказав про своє калiцтво, повiрте, вперше чую!
- Повiрю. А тепер заграйте, Григорiю Стратоновичу, щось душевне,
журливе.
- Журливе? Чому?
- А в цих пiснях, здається менi, завжди бiльше душi.
- Ви ж пiдтягнете?
- За це не питайте. Тiло моє фашисти здорово перекраяли, а дух i голос
майже довоєнного калiбру залишилися.
- А мiй голос, як i молодiсть, обiрвався в турецькiй неволi... Чував,
що багато знаєте пiсень.
- Хто з українцiв не знає їх? Чи на безхлiб'ї, чи на хлiбах, чи в
хлiбах виростає, а з пiснею не розлучається.
- ,це правда, що коли ви повернулися з недоброго мiсця, то сiм днiв зi
своїми друзями випивали i лише однi весiльнi пiснi виводили?
Марко весело похитав головою:
- I тут прибрехали - тiльки чотири днi.
- I лише весiльнi?
- Тiльки їх. Тодi на журливi не тягло.
- I на чотири днi вистачило весiльних пiсень? - з недовiрою подивився
на Марка.
- Якраз тiльки на чотири, а далi пiшли працювати. Та ви не дивуйтеся,