Страница:
тодi у мене пам'ять цупкiшою .була i до пiсень, i до книг. Чи не почнемо
"Забiлiли снiги та забiлiли бiлi"?
Журливою тугою i стогоном обiзвалися струни кобзи; в сумовитому
звучаннi зажурилася пiсня двох бурлак над судьбою невiдомої людини, яка
замiсть долi мала кривду, холодну, наче снiги, що забiлiли, але мала й
вiрнiсть побратимську, гарячу, нiби кров, наточена з чистого серця.
Мовчазнi святi, застоявшись на своїх довiчних мiсцях, з подивом
прислухались до житейського спiву, а Марковi не раз здавалося, що їхню
пiсню слухає iще хтось, причаївшись у теменi бiля дверей. Це знову й знову
нагадувало йому зустрiч з невiдомою жiнкою.
"Чи не химерна доля у нього?" - послав думки до зруйнованої школи i
ген-ген по всiх усюдах, де стрiчався чи розминався з тим, що люди назвали
судьбою.
Десь, наче в пiдземеллi, невиразно проспiвали першi пiвнi. Марко
стрепенувся, дослухаючись до напiвзабутого спiву.
- Як швидко час пройшов, - почав збиратись додому.
- I для мене майнув, наче хвилина.
Григорiй Стратонович проводжав Марка до руїн школи. Тут вiн, як перед
цим Марко, теж пiдняв шматок холодного каменя i нiмотно поглянув на нього.
- Питаєтесь, коли шкода буде?
- Питаюсь, бо живу нею i в усiх найкращих снах бачу її. Думаєте, розкiш
морозити ваших дiтей у церквi, а своїх у дзвiницi?
- Як у дзвiницi? - здивувався i похмурнiв Марко.
- А хто ж менi взимку в спаленому селi мiг приготувати хороми? От i
знайшов собi в дзвiницi тимчасовий притулок. Є у мене п'ятеро дiтей...
- П'ятеро!? - з недовiрою перепитав Марко. - Скiльки свiту, стiльки й
дива! Коли ж, вибачайте, ви розжилися на п'ятерко дiтей? Де час узяли?
Заднiпровський посмiхнувся:
- Час про мене сам подбав.
- Близнятами нагороджував?
- Нi, обiйшлося без них, а то ще бiльше було б.
- Так ви до зустрiчi з Оксаною вже мали дiток? Нiчого не розумiю.
- Та не косуйте, Марку Трохимовичу, доведеться ще затримати вас до
третiх пiвнiв однiєю iсторiєю.
- Розказуйте.
- Може, присядемо на зрубi?
- I це можна. - Марко, зачепивши головою ключку журавля, сiв на дилину,
а проти нього примостився Заднiпровський.
- Iсторiя ця тяжка i проста. Був у моєму загонi один
розвiдник-шибайголова, з тих, що i в пекло з пiснею полiзе. Сам статурний,
очi великi, з вогнем i смiхом навпiл. Викличеш iнодi його, даєш таке
завдання, що в самого наперед душа умлiває, а вiн стоїть, посмiхається i
очима грає, мов на досвiтках:
- Виконаю, товаришу командир, їй-бо, виконаю, а що менi,
молодому-нежонатому.
Попервах його самовпевненiсть дратувала, морщила мене - все грiшив, що
легковажить або бравує чолов'яга, i починав свою лекцiю:
- Розумiєш, Кульбабенко, що вiд цього завдання залежить доля сотень
людей? Тямиш, яку потрiбно виявити спритнiсть i обережнiсть, розшифровуючи
фашистську систему охорони? На цьому дiлi, як i сапер, можна помилитися
лише один раз. Нiчого не роби, як це ти умiєш, з копита!
Вiн наче й посерйознiшає, блисне подвiйним поглядом смiливця й
дотепника i одразу ж запевнить:
- Аякже, товаришу командир, все зрозумiв до кришки! На болючий зуб
чортовi маю стати. Але не сумлiвайтесь: причаюсь у есесiвцiв пiд носом, як
миша пiд мiтлою...
Випалить таке, i в тебе вiд серця одляже.
- Бережи себе, Iване.
- Авжеж, берегтиму, батьку. Нiч-прамати - не дасть погибати, - скаже
повнодзвонню, впевнено, козирне i з усмiшкою зникне, розтане в пралiсах,
немов лiсовий цар. I так само несподiвано виринав з ночi, в грязi, в своїй
i чужiй кровi, але неодмiнно виконавши завдання. В його фортуну почали
вiрити навiть скиглiї i кислiї, якi бiльше, нiж треба, думали про смерть.
Хтось про нього навiть пiсню склав. Вона прибилась i до нашого загону.
Пам'ятаю, одного вечора заспiвали її хлопцi бiля вогнища, i на неї саме
нагодився з розвiдки герой. Зрозумiвши, що спiвають про нього, вiн одразу
поблiд, обурився, замахав руками:
- Хлопцi, покиньте це неподобство.
- Чого? - здивувались партизани.
- Бо я ще живий...
Скiльки його не переконували, вiн стояв на одному, що пiснi мають
спiвати лише про мертвих, i страшенно сердився, коли хтось починав спiвати
про нього.
Та якось в люте голоморожжя зайшов до мене в землянку наш особiст, ви
його знаєте, вiн тепер працює в нашому районi начальником МВС.
- Як його прiзвище?
- Григоренко Демид.
- Григоренко? - вражено перепитав Марко.- Цього знаю ще з двадцятого
року. Хороший чолов'яга, тiльки страх яким недовiрливим був.
- I тепер таким залишився,- посмiхнувся Григорiй Стратонович.Так от.
заходить вiн до мене, сiдає на обземок i несподiвано запитує:
- Як тобi, Григорiю, спиться взагалi?
- На сон i сни,- кажу,- не зобижаюсь.
- Не зобижаєшся?-багатозначно перепитує особiст, якого часто мучило
безсоння.- А на розвiдникiв теж не зобижаєшся?
- Чим же вони провинились?
- Хто його знає чим, - загадково поглядає на мене.- Кульбабенко ще не
повернувся?
- Нi, сам знаєш.
- Нiчого я тепер взагалi не знаю,-з серцем пригнувся до груби, рукою
витягнув жарину, прикурив.- А не довго, по-твоєму, розгулює вiн по рiзних
мiсцях?
- Думаю, не довго,- починаю тривожитись, чи не попав Кульбабенко в
фашистськi лапи, заглядаю чоловiковi у вiчi, а вiн одводить погляд вiд
мене.- Щось трапилось?
- Та поки що й сам не знаю... А що ти взагалi думаєш про Кульбабенка?
- Що ж про нього можна думати? Герой!
- Герой? Ти впевнений?-презирливо перепитує.- Але чий герой?
- Та ного ти почав зi мною розмовляти загадками? Що тебе тривожить?
Григоренко пропiк поглядом:
- Успiхи його тривожать. Великi успiхи! Бачиш, у пiсню вже встиг
попасти. Отак, гляди, i в iсторiю попаде, тодi скидай шапку перед ним,-
насунув картуза на очi.
- А чого, може, й скинути доведеться! Ще ми не знаєм, що вiн може
зробити.
- От цього то дiйсно не знаєм! -зловiсно сказав Григоренко.- А тобi,
Григорiю, нiколи не спадало на думку таке питання: чому так везе
Кульбабенку? Випадковiсть це, умiння чи щось iнше?
- Iнше? Що ж може бути iнше? - вже й мене починає охоплювати
непевнiсть.
- До цього я ще не доколупався.
- Так чого ж ти авансом починаєш каркати на людину?
- Бо твiй Кульбабенко, - вже передає розвiдника тiльки менi,
-загадковий тип! Не знаю, з якого берега i як вiн опинився у тебе.
- Чого ж у мене, а не в нас?
- Бо вiн тобi одразу сподобався. Може, не так?
- Так. I що ти проти нього маєш?
- Поки що тiльки однi крихти, - потайний твiй Кульбабенко.
- То й добре, що потайний. Це розвiдницька вдача, професiйна жилка.
- Професiйна? А може, коли копнути глибше, ворожа? - насовує на хмарнi
очi розкуйовдженi брови. - Подумай, що робить звичайний чоловiк, якщо вiн
одружений? Буде вiн з цим критися?
- Навряд.
- А от я дiзнаюсь, що Кульбабенко одружений, має гарну жiнку, виводок
дiтей i iнодi, звiсно, самочинно, навiдується до них, а себе видає за
молодого та нежонатого, - перекривив голос розвiдника. - Сьогоднi я
перепитав усiх його дружкiв, i всi вони теж не знають, що Кульбабенко
жонатий. Так чим пояснити це засекречення i чи воно єдине взагалi в
бiографiї цього типа? Може, поки ми крутимо над ним свої мiзки, вiн продає
фашистам нашi душi.
Я зiскочив з стiльця.
- Що ти, Демиде!? Хiба таке може бути? Це так не схоже на Iвана.
- Схоже не схоже, а задачку з iксами вiн задав. Пахне тут смаленим!
Правда, може бути, що в нього жiнка з непевних соцiальних прошаркiв i вiн
таїться з цим... Знав я й таких оригiналiв. Тодi ще було б пiвбiди. Як
повернеться - беру його пiд свiй нагляд. А в розвiдку щоб i не заїкався
бiльше. Хто його знає, що вiн там робить, з ким водиться i кому служить.
Цi слова жаром обдали мене. Я перебрав у пам'ятi поведiнку i роботу
розвiдника, але нi до чого не мiг присiкатися, хоча для нас не було
новиною, що ворог засилає в партизанськi загони найспритнiших агентiв. А
Григоренко тим часом витягнув з планшетки фотокартку i подав менi.
Любуйся, коли ще можеш любуватися, i взагалi На фото я побачив самого
Кульбабенка, незвичної, своєрiдної вроди жiнку i четверо Кульбабенят.
Мимоволi я посмiхнувся до них, а Григоренко покосився на мене i похмуро
тицьнув пальцями на жiнку:
- Чом не краля? Так i пре з неї голуба кров. Окульбачила якась
аристократична вуличниця чи бiсова попадянка нашого Кульбабенка. Якщо
запродався тiльки через неї. - й Григоренка була особлива неприязнь до
жiнок за власнi сiмейнi нелади.
Про всякий випадок ми подвоїли дозори, перенесли в iншi мiсця вогневi
точки, а в село, де жив Кульбабенко, послали свою людину й дiзналися, що
наш розвiдник справдi має сiм ю, четверо дiтей, а жiнка його з
дiда-прадiда селянка, до вiйни була ланковою i нагороджена орденом "Знак
пошани". Отряхуватий Кульбабенко, виявилося, був зразковим сiм'янином i
навiть тепер, без дозволу iнколи провiдував своє чимале посемейство. В цей
же день повернувся i Кульбабенко, обвiшаний бельгiйськими вальтерами i
репаними гранатами. Вiн молодцювате став на порозi командирської землянки,
струснув з себе дзвiн чужої зброї i по-юнацьки ясно глянув менi у вiчi.
Цей погляд пiдкупив мене i якось одразу розвiяв мої сумнiви.
- Завдання виконав?
- Виконав, товаришу командир! - приховуючи усмiшка подав менi викрадену
карту мiста з позначеними на нiй воєнними об'єктами.
Я одразу ж припав до карти, прикинув деякi ранiше здобутi вiдомостi.
Нi, це була не фальшивка.
- I як ти и дiстав? - допитуюсь у Кульбабенка, а сам знаю наперед, що
вiн неодмiнно промовчить про себе а згадає невiдомих друзiв.
Так воно i вийшло.
- Дружки допомогли: вони в гебiтскомiсарiатi їздовими служать, -
вiдповiдає розвiдник,
- Чи не забагато в тебе рiзних дружкiв?
- Таки забагато, - знову посмiхається Кульбабенко - и хлопець
компанiйський.
I це теж була правда: вiн якось одразу вмiв здружитися з людьми, одразу
ставав душею товариства.
- Iване, а ти мастак брехати? - несподiвано запитав я Кульбабенка.
- Умiю, - збентежився вiн, а потiм, подумавши, що це треба в
розвiдницьких справах, веселiше вiдповiв: - Брехати - не цiпом махати.
- А правду вiд брехнi вмiєш вiдсiяти?
- Дивлячись у кого. Але постараюсь, батьку, - з готовнiстю дивиться на
мене. - Когось треба перехитрити?
- Постарайся себе перехитрити.
-Себе? Для чого б воно? -здивувався Кульбабенко.
- Не догадуєшся? - нахмурився я. - Ану, як на духу, розкажи всю правду
про себе.
Кульбабенко захвилювався. У великих очах згас вогонь, а уста налилися
жаром.
- Я всю правду, батьку, колись сказав про себе. Втаїв тiльки про сiм'ю.
- Тiльки й всього?
- Жiнкою i дiтьми присягаюсь! - гiрко вирвалось у нього.
- Для чого ж це було робити?
- - Побоявся, батьку.
- Ти, i побоявся!? Чого!?
- Що пожалiєте багатосiмейного i не пошлете в розвiдку. А в мене
особистi рахунки з фашистами. Оце й увесь мiй грiх перед вами i
партизанами.
- А якi ж у тебе рахунки з ворогами? Когось убили?
- Рiдного брата на Пiренеях, в Iспанiї, значить... Всi сумнiви
розвiялись, мов дим. Хотiлося пiдiйти, обняти, поцiлувати дорогу людину,
але стримав себе.
- Бiльше нiчого не втаюєш?
- Нi, ще є один грiшок. Коли було з руки, я провiдував свою дружину. Ми
й досi дуже любимось, - промовив якось винувато, все його обличчя й шия
почервонiли, i вiн провiв рукою по рум янцях.
- Дiти знали про це?
- Анi одне.
- Так потай навiдувався?
- Це вже дiло партизанське. Та й жiнка у мене чутка, наче тиха вода.
Тiльки вдарю пальцем у причiлкове вiкно, вона вже й на ногах. Давненько не
був у неї... Простiть мене, дурного.
Ми, звiсно, простили йому, правда, вибатькували для порядку. I знову
Кульбабенко зникав ночами, як лiсовий цар, i виходив з ночей, мов добрий
свiтанок. А позаторiшньої весни, коли саме починали розвиватися глухi
дуби, Кульбабенко не повернувся з розвiдки: якась каїнова душа виказала
його. Вiн сам до останньої кулi i гранати тримав бiй з усiма фашистами i
полiцаями, що були в районному центрi. До нього, вже вбитого, боялись
деякий час пiдступити вороги, а потiм в безсилiй злобi мертвого повiсили
на майданi. Через два днi и зняли його з шибеницi i поховали з найбiльшими
партизанськими почестями. По вiйнi, є надiя, i пам'ятник поставим йому...
Пiсля похорону я сам партизанськими стежками пiшов до його дружини.
Вночi добрався до невеличкої селянської хатини. Мiж двома високими ясенями
вона здавалася бiлою колискою. Та це й насправдi було так: виколисала ж
вона стiлькох Кульбабенкiв. Довго я стояв перед причiлковим вiкном, перед
чужим колишнiм щастям i теперiшнiм горем. Надi мною журно шумiли ясени,
наче i в їхнi зеленi душi увiйшла людська печаль. Нарештi тихенько
постукав у шибку. В хатi почулось шамотiння, обiзвалися чиїсь кроки,
заскрипiли дверi, i на порозi з'явилася постать напiвроздягненої жiнки,
навколо її стану, як темний дощ, заворушилися коси. Вона поправила їх,
застигла на порозi, i навiть у темрявi було видно, яким щастям освiтилося
її обличчя.
- Iваночку, рiдний, як добре, що ти завiтав: у нас уже син
народився,низькуватим, клекотливим i пристрасно-радiсним шепотом обдала
мене i одразу ж перелякано подалась назад.-Ой, горенько моє, хто ви, що
ви!?
- Не лякайтесь, Катерино Павлiвно, я командир вашого Iвана.
- Ой, а що з Iваном!? Боже мiй!..-зойкнула вона, гойднулась, i зливою
гойднулись її буйнi коси, закриваючи обличчя i всю постать. Вона обома
руками розметала їх, наблизила до мене лице.- Що ж iз.ним?
I в мене тодi не вистачило сили сказати їй правду.
- Вiн поранений,- насилу вичавив iз себе цю брехню i ледве стримав
зiтхання.
- Поранений? Куди ж? Тяжко? Ой, скорiше кажiть! - Вона одвела руки вiд
серця, потягла мене до хати, то без надiї, то з надiєю допитуючись: -
Скажiть правду: вiн буде жити?.. Не мовчiть! Буде жити?
- Жити вiн буде,- не сумнiвайтесь,- це я сказав бiльш упевнено, бо
знав, що в нашiй пам'ятi розвiдник Iван Кульбабенко нiколи не помре,
нiколи!
Жiнка трохи заспокоїлась, витерла сльози i почала менi дякувати.
"За що ти дякуєш, людино дорога, - за мою страшну брехню?" -мучився я,
а Катерина, поправляючи коси й одежу, вже рiвнiше питала:
- Де ж вiн тепер?
- Лiтаком перекинули на Велику землю.
- На Велику землю... Невже вона тут йому була замалою? - задумалась
жiнка, з благанням i надiєю поглянула на мене. - На Велику землю... I сина
не побачив. Як би вiн зрадiв.
- На кого син схожий?
- Знову на Iвана. Всi сини в батька пiшли, - вперше посмiхнулася вона,
а я мало не застогнав.
Катерина похапцем позапинала вiкна, засвiтила гасничок, почала готувати
якусь вечерю. Я тяжко опустився на лаву i не спускав зору нi з жiнки, нi з
колиски, в якiй лежав маленький, вже незадоволений життям чоловiчок,
тiльки для матерi схожий на Iвана. А сама мати була надiлена тiєю вродою,
що наче стверджувала схожiсть мiж жiнкою i землею. I хоч вона мала п'ятеро
дiтей, в очах, в сльозах, в рухах її проглядала дiвочiсть... Що ж,
перегодя Катерина дiзналася, що її Iван загинув, згодом i мою брехню
простила. А коли ми вийшли з лiсiв, я подався до Iванової Катерини,
пособив трохи ш всячиною, пожив трохи в її хатi i полюбив спочатку дiтей,
а потiм i саму Катерину. Однiєї мiсячної ночi вiдчув, що не можу бути без
неї, i, як умiв, сказав про це:
- Був я, Катерино Павлiвно, батьком вашого Iвана, а тепер хочу бути
батьком його дiтей. Виходьте замiж за мене... Отак i придбав собi п'ятерко
дiтей. - I, щоб Марко не подумав, що трохи вихваляє себе, жартома додав: -
Пайка якраз тепер на тиждень вистачає: меле дiтвора, як на жорнах. Але
партизани не забувають нас.
Марко незграбно нахилився до Заднiпровського, поцiлував його в щоку.
- Спасибi, Григорiю Стратоновичу.
- За що? - здивувався той.
- За любов до вдови... За людянiсть...
- За справжню любов я повинен їй дякувати... От побачите, яка вона в
мене, - сказав не без гордощiв. - Здається, довгi-довгi роки я шукав,
очiкував її.
- Добре сказали. А в очiкуваннi гарнi i людина, i природа... Коли це
минається-все стає буденним. На дружбу! - потиснув руку вчителю.
На дружбу! - зворушено вiдповiв. - Добре, Що ви є на свiтi добре, що ми
зустрiлись. Я вас додому доведу.
- Доберуся сам. Завтра ж заходьте до мене. Дорогу не забули?
- Нi. Неодмiнно зайду.
- На добранiч.
- На добранiч.
От i розходяться двоє нових друзiв з такими почуттями, наче вони давно
знали один про одного, тiльки якось до цього часу їм не доводилось
зустрiчатись.
V
Заднiпровський ще довго стояв на розхристаному цвинтарi, придивляючись
до постатi Марка Безсмертного, а потiм, коли вона зникла, дослухався до
нерiвного перестуку милиць. Але, зрештою, затихли й вони, а в душi не
вляглась теплiнь почуттiв.
Людина приїхала, - вголос говорить учитель. - Ач, як про очiкування
сказав-хоч у книгу записуй. Це не Безбородько з пiдземним лабiринтом
крота, - морщиться при однiй згадцi про Безбородька.
Надворi трохи посвiтлiшало. На небi з хмар творилися темнi хащi лiсiв,
i в їхньому русi i розвої вчувалась хода весни.
I Заднiпровський вголос питається в неї: "Ти йдеш?" В сторонi обiзвався
вiтер, заскрипiло дерево, змiнився малюнок неба, а чоловiк посмiхнувся i
похитав головою.
Ще кiлька рокiв тому вiн дивувався, коли його батько мiг розмовляти з
нивою або лiсом, з сонцем у небi чи колоском у руцi. А тепер ось таке
непомiтно прийшло i до сина. Чи роки приносять це людинi, чи з роками
гострiшим стає вiдчуття живого в нiмiй природi? Пiсля своїх партизанських
лiт вiн не може не говорити з лiсом, з деревами, пiд якими колись лежав чи
пiд якими навiки лежать його друзi.
I зараз хащi хмар на небi наблизили до Заднiпровського справжнi лiси,
лiси його страждань i боротьби. Минувшина крилом майнула над чоловiком i
здивувала його: як вiн змiг вийти з усiх оточень, свинцевих дощiв i з
таких зашморгiв огню, коли в пiдпалених лiсах звiрина бiгла до партизанiв
i навiть гадюки не кусали людей...
В церквi Григорiй Стратонович з кременю висiк огню i знову засвiтив
мiдну кiптюжку, в якiй ще недавно чаїлася смерть; навколо одразу ж
розсунулась темрява, кiптюжка загрозливо зафахкотiла i зав'юнилась чорним
снуванням. Але тепер з'юрмленi святi якось веселiше дивились на вчителя,
начеб i їм було приємно, що вiн зустрiвся з другом.
"Отак можна збагнути i корiння iмпресiонiзму - все залежить од
настрою... Але чи не янголи нагнали холоду своїми крильми?" - мерзлякувато
повiв плечима i поглянув на янголiв.
Справдi, вiд бiлизни їхнiх крил, що замерзали на тлi зеленкуватого
мальованого неба, вiяло холоднечею. Григорiй Стратонович, щоб розiгрiтися,
походив по церквi, мiцно вдарив кiлька разiв руками по плечах, а потiм
присiв бiля поставця i почав проглядати своє писання про партизанськi
роки. В душi й перед очима почали оживати подiї, люди, лiси, полум'ям
охопленi села, але на паперi все це виглядало бiднiше. I вiн, караючись,
охопив чоло руками.
Як же йому в дрiбноту чорних лiтер втиснути безмiр'я любовi, вдихнути
життя його друзiв, життя непомiтних у буднi людей, якi в днi вiйни
вростали в пiснi i легенди? Або як, наприклад, передати силу звичайної
зернини?
Вiн пригадав, як пiд самий Новий рiк у фашистську тюрягу попався старий
партизан Данило Броварник, який. вiдпустивши бороду, з лiрою ходив
старцювати по селах. А в загiн Данило Броварник приносив цiннi вiдомостi й
шматки хлiба; i, роздаючи їх партизанам, вiн говорив про людей, красивих i
добрих, якi винесли йому хлiб, змелений в безсоннi ночi на жорнах i
вчинений на жiночих сльозах.
- Головне, хлiб повинен бути без слiз, - не раз у задумi говорив старий
хлiбороб. I за цими словами стояли його вiра i надiя. Коли Данила
Броварника впхнули в забитий людьми камiнний склеп, вiн назвав себе Дiдом
Морозом i, граючи свою роль, невимушене почав знайомитись i розмовляти з
усiма в'язнями. А коли надiйшла дванадцята година, коли Новий рiк невидимо
став,на порозi камiнного мiшка, дiд Броварник звiдкись дiстав зерна i
почав ним посiвати в'язнiв, урочисто примовляючи: "Сiйся, родися, жито,
пшениця, всяка пашниця, на щастя, наздоров'я, на Новин рiк, щоб краще бити
ворога, нiж торiк!"
Скидаючи шапки, в'язнi посхоплювались з промерзлої землi, вражено
прислухаючись .до знайомих слiв, до далеких днiв миру, до прадавньої казки
своїх батькiв. Зерно їм падало на голови, а в головах народжувалось нове
заповзяття, а в руки прибувала нова сила. Цiєї ж ночi вони всi й вирвались
iз тюрми. I чи не допомогла Їм здобути волю ота зернина, що повинна рости
i родити без слiз? Але як про це написати, щоб воно дiйшло до людей,
сколихнуло їхнi серця?
- Алхiмiк i чорнокнижник ще й досi не спить? - в темрявi несподiвано
легко задзвонив мелодiйний голос, i до Григорiя Стратоновича непомiтно
пiдiйшла невисока тендiтна жiнка. Сумовита посмiшка тремтiла на пошерхлих
пелюстках її напiврозкритих уст.
Учитель од несподiванки здригнувся, рука, за звичкою, сама потягнулась
до автомата. Вiн одразу ж одсмикнув її, поглянув на жiнку i засмiявся:
- Ну й налякала ,ти мене, Степанидо!.. Саме чомусь партизанська
минувшина згадалась.
- Дивно було б, якби ти про щось iнше думав. Ну, чого посмiхаєшся i
мружишся?
- На свiтило завжди доводиться мружитись,- засмiявся Григорiй
Стратонович.- Та й чудуюсь iз голосу твого: як дзвенiв у дитинствi
дзвоником, так i досi дзвенить - не переводиться срiбло в ньому.
- Яке вже там срiбло,- в опущених куточках її заокруглених уст
ворухнулась печаль.
- Чисте! - переконано сказав Григорiй Стратонович.-А ти чого не
вiдпочиваєш?
- Не спиться, брате, перед дорогою. Та й молодiсть встала-ворухнулась
перед очима,- промовила з насмiшкою до себе.- Пройшлася ж оце селом, i
все-усе згадалось, що промайнуло навiки. Тут же я зустрiла свою
вiсiмнадцяту весну. Якi сади, якi оселi стояли тодi...
- А в очах тодi не стояло перше кохання? - змовницьки покосував на
сестру Григорiй Стратонович i посмiхнувся.
- Звiдки йому було взятися?-мало не скрикнула жiнка i кинула сполоханий
погляд на брата.- Мелеш таке...
- Так уже й мелю... У вiсiмнадцять рокiв до гарненьких дiвчат кохання
приходить звiдусiль,- не помiтив її хвилювання.
- Ет, не патякай зайвого.
- Нiколи не думав, що любов - зайвина,так само напiвжартома говорить
Григорiй Стратонович, але Степанидi зараз не до жартiв, i скорбота
проходить її обличчям, тремтить у щойно вибитих зморщечках бiля носа i
забивається пiд повiки. Але жiнка якось опановує себе i навiть у подивi
поводить плечем:
- I чого ти сьогоднi так багато говориш про любов? Заднiпровський ясно
поглянув на свою зведену сестру, пiдвiвся i простягнув уперед могутнi
ручища молотобiйця:
- Питаєш чого? Бо маю тiльки цi простреленi руки i лише одне нiчим не
обкарнане багатство - зветься воно любов'ю!.. Це не диво, коли хтось у
свої вiсiмнадцять чи двадцять рокiв покохає когось. Це любов для себе, чи
для двох, чи для свого вогнища. Я не гуджу i її, але горджусь, що маю
бiльшу любов. Вона, як спадщина, дiсталась менi вiд моїх батькiв, од
їхнього хлiба i пiснi, вiд чарiв нашої м'якої задуманої природи i вiд моїх
побратимiв по сердечностi, по мислi i зброї. I хоч я зараз живу на
злиденному пайку, а моя дружина, поки розрiже хлiб, кiлька разiв ножем
викреслює на скоринцi пайку дiтям i менi, я б за все разом узяте золото
Рокфеллерiв не вiддав би й частки свого багатства. Бачиш, як розхвалився
перед тобою, бо таки маю чим.
Степанида посмiхнулась i зiтхнула:
- Який ти щасливий i... нещасний, брате. Григорiй Стратонович
нахмурився, в душi ворухнулись його жалi i невдачi, але вiн одiгнав їх i
обурився:
- Чого ти мов з гарячки заговорила? Чому я нещасний!?
- Бо рiзна погань смикає тебе, мов горох при дорозi.
- I це тому, що я iду по дорозi. А зверну я, зверне другий, третiй з
дороги, то погань i виповзе гадиною грiтися на сонцi.
- Але як вона жалить тебе!
- Так, вона може вжалити мене, принизити мою гiднiсть у очах
збайдужiлих людей, потьмарити мiй день, а проковтнути - не проковтне. I не
роби мене безщасним, бо велике щастя було в моєму життi: коли гримiло над
усiєю землею, я, як умiв, i руками, i плечем, i грудьми одводив нещастя од
людей... Колись мене дивував своєю поетичною силою один образ iз пiснi: "А
я тую чорну хмару рукавом розмаю. А прийшов час - i я теж розганяв
найстрашнiшу хмару i живим вийшов з-пiд неї. Це, сестро, зветься не
слiпим, а справжнiм щастям. - Вiн легко, обома руками пригорнув Степаниду
i забубонiв їй у саме вухо: - й поменше думай про всяке таке, бо в свiтi є
над чим кращим думати. Та й погостюй у нас ще з деньок. Обличчя Степаниди
трохи розпогодилось:
- Добре, що ти такий у мене...
- Сякий-такий Пантелiй, а все-таки веселiй, - засмiявся Григорiй
Стратонович. - Так побудеш iще деньок?
- Не виходить - уже канiкули закiнчуються.
- Та и у дзвiницi жити гiрше, нiж у хатi, - насмiшкувато примружив очi.
- I це правда, - не стала заперечувати. - В нiй од холоду i тiло, i
костi нiмiють. Це не оселя, а наслання якесь.
- Зате дiти пiд великими дзвонами ростуть! Прикмета гарна!
Степанида пiдперла рукою обличчя.
- Лишенько моє iз такою прикметою.
- Це ж тимчасово, - заспокоїв її Григорiй Стратонович. -Завтра-позавтра
переберемось у землянку i заживемо, як люди. Сьогоднi вже й скла роздобув
на вiконця, поцiнно дiсталось.
- Ще и радiє, наче бога за бороду пiймав, - докiрливо похитала головою.
-Хтось би iнший, на твоєму мiсцi, при твоїх заслугах, уже в палацi сидiв
би.
- Облиш, Степанидо, старi мелодiї, страх як не люблю їх, - одразу
нахмурився Григорiй Стратонович. - Прийде час - i в палацi буду жити.
Жiнка недовiрливо подивилась на брата:
- Коли ж вiн, романтику мiй, гордiсть моя, прийде?
- Коли всi люди матимуть палаци чи щось подiбне. Не ранiше i не
пiзнiше.
- Подвижництво i знову подвижництво, а якийсь тобi хитрий Безбородько
вже й зараз у палацi сидить i пiдсмiюється над такими, як ти.
Григорiй Стратонович пильно подивився на сестру i постукав себе пальцем
по чолу:
- В тебе голова чи її ерзац на плечах? Голова?.. То нагадай менi
випадок з iсторiї, коли чеснi люди мали бiльшi матерiальнi вигоди, нiж
пристосуванцi чи злодiї?
- Здаюсь, брате, перед твоїми знаннями, твоєю логiкою i слов'янським
стоїцизмом. Ти в мене найкращий випадок, - не розсердилась, а мило
посмiхнулася жiнка. - Добре, що твiй тато, овдовiвши, знайшов мою маму...
Який вiн рослий i гарний був! Пам'ятаєш, як ми на їхньому весiллi у виярку
"Забiлiли снiги та забiлiли бiлi"?
Журливою тугою i стогоном обiзвалися струни кобзи; в сумовитому
звучаннi зажурилася пiсня двох бурлак над судьбою невiдомої людини, яка
замiсть долi мала кривду, холодну, наче снiги, що забiлiли, але мала й
вiрнiсть побратимську, гарячу, нiби кров, наточена з чистого серця.
Мовчазнi святi, застоявшись на своїх довiчних мiсцях, з подивом
прислухались до житейського спiву, а Марковi не раз здавалося, що їхню
пiсню слухає iще хтось, причаївшись у теменi бiля дверей. Це знову й знову
нагадувало йому зустрiч з невiдомою жiнкою.
"Чи не химерна доля у нього?" - послав думки до зруйнованої школи i
ген-ген по всiх усюдах, де стрiчався чи розминався з тим, що люди назвали
судьбою.
Десь, наче в пiдземеллi, невиразно проспiвали першi пiвнi. Марко
стрепенувся, дослухаючись до напiвзабутого спiву.
- Як швидко час пройшов, - почав збиратись додому.
- I для мене майнув, наче хвилина.
Григорiй Стратонович проводжав Марка до руїн школи. Тут вiн, як перед
цим Марко, теж пiдняв шматок холодного каменя i нiмотно поглянув на нього.
- Питаєтесь, коли шкода буде?
- Питаюсь, бо живу нею i в усiх найкращих снах бачу її. Думаєте, розкiш
морозити ваших дiтей у церквi, а своїх у дзвiницi?
- Як у дзвiницi? - здивувався i похмурнiв Марко.
- А хто ж менi взимку в спаленому селi мiг приготувати хороми? От i
знайшов собi в дзвiницi тимчасовий притулок. Є у мене п'ятеро дiтей...
- П'ятеро!? - з недовiрою перепитав Марко. - Скiльки свiту, стiльки й
дива! Коли ж, вибачайте, ви розжилися на п'ятерко дiтей? Де час узяли?
Заднiпровський посмiхнувся:
- Час про мене сам подбав.
- Близнятами нагороджував?
- Нi, обiйшлося без них, а то ще бiльше було б.
- Так ви до зустрiчi з Оксаною вже мали дiток? Нiчого не розумiю.
- Та не косуйте, Марку Трохимовичу, доведеться ще затримати вас до
третiх пiвнiв однiєю iсторiєю.
- Розказуйте.
- Може, присядемо на зрубi?
- I це можна. - Марко, зачепивши головою ключку журавля, сiв на дилину,
а проти нього примостився Заднiпровський.
- Iсторiя ця тяжка i проста. Був у моєму загонi один
розвiдник-шибайголова, з тих, що i в пекло з пiснею полiзе. Сам статурний,
очi великi, з вогнем i смiхом навпiл. Викличеш iнодi його, даєш таке
завдання, що в самого наперед душа умлiває, а вiн стоїть, посмiхається i
очима грає, мов на досвiтках:
- Виконаю, товаришу командир, їй-бо, виконаю, а що менi,
молодому-нежонатому.
Попервах його самовпевненiсть дратувала, морщила мене - все грiшив, що
легковажить або бравує чолов'яга, i починав свою лекцiю:
- Розумiєш, Кульбабенко, що вiд цього завдання залежить доля сотень
людей? Тямиш, яку потрiбно виявити спритнiсть i обережнiсть, розшифровуючи
фашистську систему охорони? На цьому дiлi, як i сапер, можна помилитися
лише один раз. Нiчого не роби, як це ти умiєш, з копита!
Вiн наче й посерйознiшає, блисне подвiйним поглядом смiливця й
дотепника i одразу ж запевнить:
- Аякже, товаришу командир, все зрозумiв до кришки! На болючий зуб
чортовi маю стати. Але не сумлiвайтесь: причаюсь у есесiвцiв пiд носом, як
миша пiд мiтлою...
Випалить таке, i в тебе вiд серця одляже.
- Бережи себе, Iване.
- Авжеж, берегтиму, батьку. Нiч-прамати - не дасть погибати, - скаже
повнодзвонню, впевнено, козирне i з усмiшкою зникне, розтане в пралiсах,
немов лiсовий цар. I так само несподiвано виринав з ночi, в грязi, в своїй
i чужiй кровi, але неодмiнно виконавши завдання. В його фортуну почали
вiрити навiть скиглiї i кислiї, якi бiльше, нiж треба, думали про смерть.
Хтось про нього навiть пiсню склав. Вона прибилась i до нашого загону.
Пам'ятаю, одного вечора заспiвали її хлопцi бiля вогнища, i на неї саме
нагодився з розвiдки герой. Зрозумiвши, що спiвають про нього, вiн одразу
поблiд, обурився, замахав руками:
- Хлопцi, покиньте це неподобство.
- Чого? - здивувались партизани.
- Бо я ще живий...
Скiльки його не переконували, вiн стояв на одному, що пiснi мають
спiвати лише про мертвих, i страшенно сердився, коли хтось починав спiвати
про нього.
Та якось в люте голоморожжя зайшов до мене в землянку наш особiст, ви
його знаєте, вiн тепер працює в нашому районi начальником МВС.
- Як його прiзвище?
- Григоренко Демид.
- Григоренко? - вражено перепитав Марко.- Цього знаю ще з двадцятого
року. Хороший чолов'яга, тiльки страх яким недовiрливим був.
- I тепер таким залишився,- посмiхнувся Григорiй Стратонович.Так от.
заходить вiн до мене, сiдає на обземок i несподiвано запитує:
- Як тобi, Григорiю, спиться взагалi?
- На сон i сни,- кажу,- не зобижаюсь.
- Не зобижаєшся?-багатозначно перепитує особiст, якого часто мучило
безсоння.- А на розвiдникiв теж не зобижаєшся?
- Чим же вони провинились?
- Хто його знає чим, - загадково поглядає на мене.- Кульбабенко ще не
повернувся?
- Нi, сам знаєш.
- Нiчого я тепер взагалi не знаю,-з серцем пригнувся до груби, рукою
витягнув жарину, прикурив.- А не довго, по-твоєму, розгулює вiн по рiзних
мiсцях?
- Думаю, не довго,- починаю тривожитись, чи не попав Кульбабенко в
фашистськi лапи, заглядаю чоловiковi у вiчi, а вiн одводить погляд вiд
мене.- Щось трапилось?
- Та поки що й сам не знаю... А що ти взагалi думаєш про Кульбабенка?
- Що ж про нього можна думати? Герой!
- Герой? Ти впевнений?-презирливо перепитує.- Але чий герой?
- Та ного ти почав зi мною розмовляти загадками? Що тебе тривожить?
Григоренко пропiк поглядом:
- Успiхи його тривожать. Великi успiхи! Бачиш, у пiсню вже встиг
попасти. Отак, гляди, i в iсторiю попаде, тодi скидай шапку перед ним,-
насунув картуза на очi.
- А чого, може, й скинути доведеться! Ще ми не знаєм, що вiн може
зробити.
- От цього то дiйсно не знаєм! -зловiсно сказав Григоренко.- А тобi,
Григорiю, нiколи не спадало на думку таке питання: чому так везе
Кульбабенку? Випадковiсть це, умiння чи щось iнше?
- Iнше? Що ж може бути iнше? - вже й мене починає охоплювати
непевнiсть.
- До цього я ще не доколупався.
- Так чого ж ти авансом починаєш каркати на людину?
- Бо твiй Кульбабенко, - вже передає розвiдника тiльки менi,
-загадковий тип! Не знаю, з якого берега i як вiн опинився у тебе.
- Чого ж у мене, а не в нас?
- Бо вiн тобi одразу сподобався. Може, не так?
- Так. I що ти проти нього маєш?
- Поки що тiльки однi крихти, - потайний твiй Кульбабенко.
- То й добре, що потайний. Це розвiдницька вдача, професiйна жилка.
- Професiйна? А може, коли копнути глибше, ворожа? - насовує на хмарнi
очi розкуйовдженi брови. - Подумай, що робить звичайний чоловiк, якщо вiн
одружений? Буде вiн з цим критися?
- Навряд.
- А от я дiзнаюсь, що Кульбабенко одружений, має гарну жiнку, виводок
дiтей i iнодi, звiсно, самочинно, навiдується до них, а себе видає за
молодого та нежонатого, - перекривив голос розвiдника. - Сьогоднi я
перепитав усiх його дружкiв, i всi вони теж не знають, що Кульбабенко
жонатий. Так чим пояснити це засекречення i чи воно єдине взагалi в
бiографiї цього типа? Може, поки ми крутимо над ним свої мiзки, вiн продає
фашистам нашi душi.
Я зiскочив з стiльця.
- Що ти, Демиде!? Хiба таке може бути? Це так не схоже на Iвана.
- Схоже не схоже, а задачку з iксами вiн задав. Пахне тут смаленим!
Правда, може бути, що в нього жiнка з непевних соцiальних прошаркiв i вiн
таїться з цим... Знав я й таких оригiналiв. Тодi ще було б пiвбiди. Як
повернеться - беру його пiд свiй нагляд. А в розвiдку щоб i не заїкався
бiльше. Хто його знає, що вiн там робить, з ким водиться i кому служить.
Цi слова жаром обдали мене. Я перебрав у пам'ятi поведiнку i роботу
розвiдника, але нi до чого не мiг присiкатися, хоча для нас не було
новиною, що ворог засилає в партизанськi загони найспритнiших агентiв. А
Григоренко тим часом витягнув з планшетки фотокартку i подав менi.
Любуйся, коли ще можеш любуватися, i взагалi На фото я побачив самого
Кульбабенка, незвичної, своєрiдної вроди жiнку i четверо Кульбабенят.
Мимоволi я посмiхнувся до них, а Григоренко покосився на мене i похмуро
тицьнув пальцями на жiнку:
- Чом не краля? Так i пре з неї голуба кров. Окульбачила якась
аристократична вуличниця чи бiсова попадянка нашого Кульбабенка. Якщо
запродався тiльки через неї. - й Григоренка була особлива неприязнь до
жiнок за власнi сiмейнi нелади.
Про всякий випадок ми подвоїли дозори, перенесли в iншi мiсця вогневi
точки, а в село, де жив Кульбабенко, послали свою людину й дiзналися, що
наш розвiдник справдi має сiм ю, четверо дiтей, а жiнка його з
дiда-прадiда селянка, до вiйни була ланковою i нагороджена орденом "Знак
пошани". Отряхуватий Кульбабенко, виявилося, був зразковим сiм'янином i
навiть тепер, без дозволу iнколи провiдував своє чимале посемейство. В цей
же день повернувся i Кульбабенко, обвiшаний бельгiйськими вальтерами i
репаними гранатами. Вiн молодцювате став на порозi командирської землянки,
струснув з себе дзвiн чужої зброї i по-юнацьки ясно глянув менi у вiчi.
Цей погляд пiдкупив мене i якось одразу розвiяв мої сумнiви.
- Завдання виконав?
- Виконав, товаришу командир! - приховуючи усмiшка подав менi викрадену
карту мiста з позначеними на нiй воєнними об'єктами.
Я одразу ж припав до карти, прикинув деякi ранiше здобутi вiдомостi.
Нi, це була не фальшивка.
- I як ти и дiстав? - допитуюсь у Кульбабенка, а сам знаю наперед, що
вiн неодмiнно промовчить про себе а згадає невiдомих друзiв.
Так воно i вийшло.
- Дружки допомогли: вони в гебiтскомiсарiатi їздовими служать, -
вiдповiдає розвiдник,
- Чи не забагато в тебе рiзних дружкiв?
- Таки забагато, - знову посмiхається Кульбабенко - и хлопець
компанiйський.
I це теж була правда: вiн якось одразу вмiв здружитися з людьми, одразу
ставав душею товариства.
- Iване, а ти мастак брехати? - несподiвано запитав я Кульбабенка.
- Умiю, - збентежився вiн, а потiм, подумавши, що це треба в
розвiдницьких справах, веселiше вiдповiв: - Брехати - не цiпом махати.
- А правду вiд брехнi вмiєш вiдсiяти?
- Дивлячись у кого. Але постараюсь, батьку, - з готовнiстю дивиться на
мене. - Когось треба перехитрити?
- Постарайся себе перехитрити.
-Себе? Для чого б воно? -здивувався Кульбабенко.
- Не догадуєшся? - нахмурився я. - Ану, як на духу, розкажи всю правду
про себе.
Кульбабенко захвилювався. У великих очах згас вогонь, а уста налилися
жаром.
- Я всю правду, батьку, колись сказав про себе. Втаїв тiльки про сiм'ю.
- Тiльки й всього?
- Жiнкою i дiтьми присягаюсь! - гiрко вирвалось у нього.
- Для чого ж це було робити?
- - Побоявся, батьку.
- Ти, i побоявся!? Чого!?
- Що пожалiєте багатосiмейного i не пошлете в розвiдку. А в мене
особистi рахунки з фашистами. Оце й увесь мiй грiх перед вами i
партизанами.
- А якi ж у тебе рахунки з ворогами? Когось убили?
- Рiдного брата на Пiренеях, в Iспанiї, значить... Всi сумнiви
розвiялись, мов дим. Хотiлося пiдiйти, обняти, поцiлувати дорогу людину,
але стримав себе.
- Бiльше нiчого не втаюєш?
- Нi, ще є один грiшок. Коли було з руки, я провiдував свою дружину. Ми
й досi дуже любимось, - промовив якось винувато, все його обличчя й шия
почервонiли, i вiн провiв рукою по рум янцях.
- Дiти знали про це?
- Анi одне.
- Так потай навiдувався?
- Це вже дiло партизанське. Та й жiнка у мене чутка, наче тиха вода.
Тiльки вдарю пальцем у причiлкове вiкно, вона вже й на ногах. Давненько не
був у неї... Простiть мене, дурного.
Ми, звiсно, простили йому, правда, вибатькували для порядку. I знову
Кульбабенко зникав ночами, як лiсовий цар, i виходив з ночей, мов добрий
свiтанок. А позаторiшньої весни, коли саме починали розвиватися глухi
дуби, Кульбабенко не повернувся з розвiдки: якась каїнова душа виказала
його. Вiн сам до останньої кулi i гранати тримав бiй з усiма фашистами i
полiцаями, що були в районному центрi. До нього, вже вбитого, боялись
деякий час пiдступити вороги, а потiм в безсилiй злобi мертвого повiсили
на майданi. Через два днi и зняли його з шибеницi i поховали з найбiльшими
партизанськими почестями. По вiйнi, є надiя, i пам'ятник поставим йому...
Пiсля похорону я сам партизанськими стежками пiшов до його дружини.
Вночi добрався до невеличкої селянської хатини. Мiж двома високими ясенями
вона здавалася бiлою колискою. Та це й насправдi було так: виколисала ж
вона стiлькох Кульбабенкiв. Довго я стояв перед причiлковим вiкном, перед
чужим колишнiм щастям i теперiшнiм горем. Надi мною журно шумiли ясени,
наче i в їхнi зеленi душi увiйшла людська печаль. Нарештi тихенько
постукав у шибку. В хатi почулось шамотiння, обiзвалися чиїсь кроки,
заскрипiли дверi, i на порозi з'явилася постать напiвроздягненої жiнки,
навколо її стану, як темний дощ, заворушилися коси. Вона поправила їх,
застигла на порозi, i навiть у темрявi було видно, яким щастям освiтилося
її обличчя.
- Iваночку, рiдний, як добре, що ти завiтав: у нас уже син
народився,низькуватим, клекотливим i пристрасно-радiсним шепотом обдала
мене i одразу ж перелякано подалась назад.-Ой, горенько моє, хто ви, що
ви!?
- Не лякайтесь, Катерино Павлiвно, я командир вашого Iвана.
- Ой, а що з Iваном!? Боже мiй!..-зойкнула вона, гойднулась, i зливою
гойднулись її буйнi коси, закриваючи обличчя i всю постать. Вона обома
руками розметала їх, наблизила до мене лице.- Що ж iз.ним?
I в мене тодi не вистачило сили сказати їй правду.
- Вiн поранений,- насилу вичавив iз себе цю брехню i ледве стримав
зiтхання.
- Поранений? Куди ж? Тяжко? Ой, скорiше кажiть! - Вона одвела руки вiд
серця, потягла мене до хати, то без надiї, то з надiєю допитуючись: -
Скажiть правду: вiн буде жити?.. Не мовчiть! Буде жити?
- Жити вiн буде,- не сумнiвайтесь,- це я сказав бiльш упевнено, бо
знав, що в нашiй пам'ятi розвiдник Iван Кульбабенко нiколи не помре,
нiколи!
Жiнка трохи заспокоїлась, витерла сльози i почала менi дякувати.
"За що ти дякуєш, людино дорога, - за мою страшну брехню?" -мучився я,
а Катерина, поправляючи коси й одежу, вже рiвнiше питала:
- Де ж вiн тепер?
- Лiтаком перекинули на Велику землю.
- На Велику землю... Невже вона тут йому була замалою? - задумалась
жiнка, з благанням i надiєю поглянула на мене. - На Велику землю... I сина
не побачив. Як би вiн зрадiв.
- На кого син схожий?
- Знову на Iвана. Всi сини в батька пiшли, - вперше посмiхнулася вона,
а я мало не застогнав.
Катерина похапцем позапинала вiкна, засвiтила гасничок, почала готувати
якусь вечерю. Я тяжко опустився на лаву i не спускав зору нi з жiнки, нi з
колиски, в якiй лежав маленький, вже незадоволений життям чоловiчок,
тiльки для матерi схожий на Iвана. А сама мати була надiлена тiєю вродою,
що наче стверджувала схожiсть мiж жiнкою i землею. I хоч вона мала п'ятеро
дiтей, в очах, в сльозах, в рухах її проглядала дiвочiсть... Що ж,
перегодя Катерина дiзналася, що її Iван загинув, згодом i мою брехню
простила. А коли ми вийшли з лiсiв, я подався до Iванової Катерини,
пособив трохи ш всячиною, пожив трохи в її хатi i полюбив спочатку дiтей,
а потiм i саму Катерину. Однiєї мiсячної ночi вiдчув, що не можу бути без
неї, i, як умiв, сказав про це:
- Був я, Катерино Павлiвно, батьком вашого Iвана, а тепер хочу бути
батьком його дiтей. Виходьте замiж за мене... Отак i придбав собi п'ятерко
дiтей. - I, щоб Марко не подумав, що трохи вихваляє себе, жартома додав: -
Пайка якраз тепер на тиждень вистачає: меле дiтвора, як на жорнах. Але
партизани не забувають нас.
Марко незграбно нахилився до Заднiпровського, поцiлував його в щоку.
- Спасибi, Григорiю Стратоновичу.
- За що? - здивувався той.
- За любов до вдови... За людянiсть...
- За справжню любов я повинен їй дякувати... От побачите, яка вона в
мене, - сказав не без гордощiв. - Здається, довгi-довгi роки я шукав,
очiкував її.
- Добре сказали. А в очiкуваннi гарнi i людина, i природа... Коли це
минається-все стає буденним. На дружбу! - потиснув руку вчителю.
На дружбу! - зворушено вiдповiв. - Добре, Що ви є на свiтi добре, що ми
зустрiлись. Я вас додому доведу.
- Доберуся сам. Завтра ж заходьте до мене. Дорогу не забули?
- Нi. Неодмiнно зайду.
- На добранiч.
- На добранiч.
От i розходяться двоє нових друзiв з такими почуттями, наче вони давно
знали один про одного, тiльки якось до цього часу їм не доводилось
зустрiчатись.
V
Заднiпровський ще довго стояв на розхристаному цвинтарi, придивляючись
до постатi Марка Безсмертного, а потiм, коли вона зникла, дослухався до
нерiвного перестуку милиць. Але, зрештою, затихли й вони, а в душi не
вляглась теплiнь почуттiв.
Людина приїхала, - вголос говорить учитель. - Ач, як про очiкування
сказав-хоч у книгу записуй. Це не Безбородько з пiдземним лабiринтом
крота, - морщиться при однiй згадцi про Безбородька.
Надворi трохи посвiтлiшало. На небi з хмар творилися темнi хащi лiсiв,
i в їхньому русi i розвої вчувалась хода весни.
I Заднiпровський вголос питається в неї: "Ти йдеш?" В сторонi обiзвався
вiтер, заскрипiло дерево, змiнився малюнок неба, а чоловiк посмiхнувся i
похитав головою.
Ще кiлька рокiв тому вiн дивувався, коли його батько мiг розмовляти з
нивою або лiсом, з сонцем у небi чи колоском у руцi. А тепер ось таке
непомiтно прийшло i до сина. Чи роки приносять це людинi, чи з роками
гострiшим стає вiдчуття живого в нiмiй природi? Пiсля своїх партизанських
лiт вiн не може не говорити з лiсом, з деревами, пiд якими колись лежав чи
пiд якими навiки лежать його друзi.
I зараз хащi хмар на небi наблизили до Заднiпровського справжнi лiси,
лiси його страждань i боротьби. Минувшина крилом майнула над чоловiком i
здивувала його: як вiн змiг вийти з усiх оточень, свинцевих дощiв i з
таких зашморгiв огню, коли в пiдпалених лiсах звiрина бiгла до партизанiв
i навiть гадюки не кусали людей...
В церквi Григорiй Стратонович з кременю висiк огню i знову засвiтив
мiдну кiптюжку, в якiй ще недавно чаїлася смерть; навколо одразу ж
розсунулась темрява, кiптюжка загрозливо зафахкотiла i зав'юнилась чорним
снуванням. Але тепер з'юрмленi святi якось веселiше дивились на вчителя,
начеб i їм було приємно, що вiн зустрiвся з другом.
"Отак можна збагнути i корiння iмпресiонiзму - все залежить од
настрою... Але чи не янголи нагнали холоду своїми крильми?" - мерзлякувато
повiв плечима i поглянув на янголiв.
Справдi, вiд бiлизни їхнiх крил, що замерзали на тлi зеленкуватого
мальованого неба, вiяло холоднечею. Григорiй Стратонович, щоб розiгрiтися,
походив по церквi, мiцно вдарив кiлька разiв руками по плечах, а потiм
присiв бiля поставця i почав проглядати своє писання про партизанськi
роки. В душi й перед очима почали оживати подiї, люди, лiси, полум'ям
охопленi села, але на паперi все це виглядало бiднiше. I вiн, караючись,
охопив чоло руками.
Як же йому в дрiбноту чорних лiтер втиснути безмiр'я любовi, вдихнути
життя його друзiв, життя непомiтних у буднi людей, якi в днi вiйни
вростали в пiснi i легенди? Або як, наприклад, передати силу звичайної
зернини?
Вiн пригадав, як пiд самий Новий рiк у фашистську тюрягу попався старий
партизан Данило Броварник, який. вiдпустивши бороду, з лiрою ходив
старцювати по селах. А в загiн Данило Броварник приносив цiннi вiдомостi й
шматки хлiба; i, роздаючи їх партизанам, вiн говорив про людей, красивих i
добрих, якi винесли йому хлiб, змелений в безсоннi ночi на жорнах i
вчинений на жiночих сльозах.
- Головне, хлiб повинен бути без слiз, - не раз у задумi говорив старий
хлiбороб. I за цими словами стояли його вiра i надiя. Коли Данила
Броварника впхнули в забитий людьми камiнний склеп, вiн назвав себе Дiдом
Морозом i, граючи свою роль, невимушене почав знайомитись i розмовляти з
усiма в'язнями. А коли надiйшла дванадцята година, коли Новий рiк невидимо
став,на порозi камiнного мiшка, дiд Броварник звiдкись дiстав зерна i
почав ним посiвати в'язнiв, урочисто примовляючи: "Сiйся, родися, жито,
пшениця, всяка пашниця, на щастя, наздоров'я, на Новин рiк, щоб краще бити
ворога, нiж торiк!"
Скидаючи шапки, в'язнi посхоплювались з промерзлої землi, вражено
прислухаючись .до знайомих слiв, до далеких днiв миру, до прадавньої казки
своїх батькiв. Зерно їм падало на голови, а в головах народжувалось нове
заповзяття, а в руки прибувала нова сила. Цiєї ж ночi вони всi й вирвались
iз тюрми. I чи не допомогла Їм здобути волю ота зернина, що повинна рости
i родити без слiз? Але як про це написати, щоб воно дiйшло до людей,
сколихнуло їхнi серця?
- Алхiмiк i чорнокнижник ще й досi не спить? - в темрявi несподiвано
легко задзвонив мелодiйний голос, i до Григорiя Стратоновича непомiтно
пiдiйшла невисока тендiтна жiнка. Сумовита посмiшка тремтiла на пошерхлих
пелюстках її напiврозкритих уст.
Учитель од несподiванки здригнувся, рука, за звичкою, сама потягнулась
до автомата. Вiн одразу ж одсмикнув її, поглянув на жiнку i засмiявся:
- Ну й налякала ,ти мене, Степанидо!.. Саме чомусь партизанська
минувшина згадалась.
- Дивно було б, якби ти про щось iнше думав. Ну, чого посмiхаєшся i
мружишся?
- На свiтило завжди доводиться мружитись,- засмiявся Григорiй
Стратонович.- Та й чудуюсь iз голосу твого: як дзвенiв у дитинствi
дзвоником, так i досi дзвенить - не переводиться срiбло в ньому.
- Яке вже там срiбло,- в опущених куточках її заокруглених уст
ворухнулась печаль.
- Чисте! - переконано сказав Григорiй Стратонович.-А ти чого не
вiдпочиваєш?
- Не спиться, брате, перед дорогою. Та й молодiсть встала-ворухнулась
перед очима,- промовила з насмiшкою до себе.- Пройшлася ж оце селом, i
все-усе згадалось, що промайнуло навiки. Тут же я зустрiла свою
вiсiмнадцяту весну. Якi сади, якi оселi стояли тодi...
- А в очах тодi не стояло перше кохання? - змовницьки покосував на
сестру Григорiй Стратонович i посмiхнувся.
- Звiдки йому було взятися?-мало не скрикнула жiнка i кинула сполоханий
погляд на брата.- Мелеш таке...
- Так уже й мелю... У вiсiмнадцять рокiв до гарненьких дiвчат кохання
приходить звiдусiль,- не помiтив її хвилювання.
- Ет, не патякай зайвого.
- Нiколи не думав, що любов - зайвина,так само напiвжартома говорить
Григорiй Стратонович, але Степанидi зараз не до жартiв, i скорбота
проходить її обличчям, тремтить у щойно вибитих зморщечках бiля носа i
забивається пiд повiки. Але жiнка якось опановує себе i навiть у подивi
поводить плечем:
- I чого ти сьогоднi так багато говориш про любов? Заднiпровський ясно
поглянув на свою зведену сестру, пiдвiвся i простягнув уперед могутнi
ручища молотобiйця:
- Питаєш чого? Бо маю тiльки цi простреленi руки i лише одне нiчим не
обкарнане багатство - зветься воно любов'ю!.. Це не диво, коли хтось у
свої вiсiмнадцять чи двадцять рокiв покохає когось. Це любов для себе, чи
для двох, чи для свого вогнища. Я не гуджу i її, але горджусь, що маю
бiльшу любов. Вона, як спадщина, дiсталась менi вiд моїх батькiв, од
їхнього хлiба i пiснi, вiд чарiв нашої м'якої задуманої природи i вiд моїх
побратимiв по сердечностi, по мислi i зброї. I хоч я зараз живу на
злиденному пайку, а моя дружина, поки розрiже хлiб, кiлька разiв ножем
викреслює на скоринцi пайку дiтям i менi, я б за все разом узяте золото
Рокфеллерiв не вiддав би й частки свого багатства. Бачиш, як розхвалився
перед тобою, бо таки маю чим.
Степанида посмiхнулась i зiтхнула:
- Який ти щасливий i... нещасний, брате. Григорiй Стратонович
нахмурився, в душi ворухнулись його жалi i невдачi, але вiн одiгнав їх i
обурився:
- Чого ти мов з гарячки заговорила? Чому я нещасний!?
- Бо рiзна погань смикає тебе, мов горох при дорозi.
- I це тому, що я iду по дорозi. А зверну я, зверне другий, третiй з
дороги, то погань i виповзе гадиною грiтися на сонцi.
- Але як вона жалить тебе!
- Так, вона може вжалити мене, принизити мою гiднiсть у очах
збайдужiлих людей, потьмарити мiй день, а проковтнути - не проковтне. I не
роби мене безщасним, бо велике щастя було в моєму життi: коли гримiло над
усiєю землею, я, як умiв, i руками, i плечем, i грудьми одводив нещастя од
людей... Колись мене дивував своєю поетичною силою один образ iз пiснi: "А
я тую чорну хмару рукавом розмаю. А прийшов час - i я теж розганяв
найстрашнiшу хмару i живим вийшов з-пiд неї. Це, сестро, зветься не
слiпим, а справжнiм щастям. - Вiн легко, обома руками пригорнув Степаниду
i забубонiв їй у саме вухо: - й поменше думай про всяке таке, бо в свiтi є
над чим кращим думати. Та й погостюй у нас ще з деньок. Обличчя Степаниди
трохи розпогодилось:
- Добре, що ти такий у мене...
- Сякий-такий Пантелiй, а все-таки веселiй, - засмiявся Григорiй
Стратонович. - Так побудеш iще деньок?
- Не виходить - уже канiкули закiнчуються.
- Та и у дзвiницi жити гiрше, нiж у хатi, - насмiшкувато примружив очi.
- I це правда, - не стала заперечувати. - В нiй од холоду i тiло, i
костi нiмiють. Це не оселя, а наслання якесь.
- Зате дiти пiд великими дзвонами ростуть! Прикмета гарна!
Степанида пiдперла рукою обличчя.
- Лишенько моє iз такою прикметою.
- Це ж тимчасово, - заспокоїв її Григорiй Стратонович. -Завтра-позавтра
переберемось у землянку i заживемо, як люди. Сьогоднi вже й скла роздобув
на вiконця, поцiнно дiсталось.
- Ще и радiє, наче бога за бороду пiймав, - докiрливо похитала головою.
-Хтось би iнший, на твоєму мiсцi, при твоїх заслугах, уже в палацi сидiв
би.
- Облиш, Степанидо, старi мелодiї, страх як не люблю їх, - одразу
нахмурився Григорiй Стратонович. - Прийде час - i в палацi буду жити.
Жiнка недовiрливо подивилась на брата:
- Коли ж вiн, романтику мiй, гордiсть моя, прийде?
- Коли всi люди матимуть палаци чи щось подiбне. Не ранiше i не
пiзнiше.
- Подвижництво i знову подвижництво, а якийсь тобi хитрий Безбородько
вже й зараз у палацi сидить i пiдсмiюється над такими, як ти.
Григорiй Стратонович пильно подивився на сестру i постукав себе пальцем
по чолу:
- В тебе голова чи її ерзац на плечах? Голова?.. То нагадай менi
випадок з iсторiї, коли чеснi люди мали бiльшi матерiальнi вигоди, нiж
пристосуванцi чи злодiї?
- Здаюсь, брате, перед твоїми знаннями, твоєю логiкою i слов'янським
стоїцизмом. Ти в мене найкращий випадок, - не розсердилась, а мило
посмiхнулася жiнка. - Добре, що твiй тато, овдовiвши, знайшов мою маму...
Який вiн рослий i гарний був! Пам'ятаєш, як ми на їхньому весiллi у виярку