Страница:
товкалась крашанками чи бавилась на дзвiницi, дiвчата вели короголi й
спiвали веснянки, парубота грала в довгої лози або верниголови, а старi
люди прислухались до щебету й гомону молодостi. Пiшла й вона на цвинтар,
щоб почути й запам'ятати тi веснянки, яких не знала.
Пташиними крилами i чарами кохання шумували вони над нею, поглядали
очима весняних квiтiв i таємничого ромен-зiлля, що привертає до дiвчини
милого. I тисячу рокiв тому так само хтось виглядав своє кохання, як вона
тепер, хтось питався матерi, як треба чарувати любого: чи лiсовим
корiнням, чи карими очима, чи чорними бровами, i проливав сльози, стелячи
постiль нелюбу. Столiтнi настої пiсенного кохання наморочили голову,
прадавнi сподiванки входили в сьогоднiшнi, наче це їй виспiвувались i
радощi, i муки любовi. Але неждано в цей поетичний вiдгомiн старовини
увiрвались iншi мелодiї - обiзвалися пострiли i крики.
Широкою примайданною вулицею, одстрiлюючись, утiкали бандити, їх рiдким
ланцюжком наздоганяли чонiвцi, i серед них був Марко Безсмертний. Недалеко
вiд церкви високий i дебелий бандит пiдняв обрiза, показав на людей, щось
крикнув, i всi бандити кинулись на цвинтар, змiшалися з великодньою юрбою
i люто почали обстрiлювати чонiвцiв, якi розгублено зупинилися: не
стрiляти ж у людей. Вперед вискочив Марко Безсмертний, пiдняв руку з
карабiном, який ще димiвся, i крикнув, наче у дзвона вдарив:
- Гей, люди, лягайте на землю!
За одну мить натовп упав, оголюючи бандитiв, i вони, як очманiлi,
кинулись утiкати iз цвинтаря.
За кiлька хвилин прошумiв над нею бiй, уламок людської боротьби за
щастя, за майбутню пiсню людей i навiть за стародавнiй поетичний вiдгомiн,
що згодом перейде на сцени i в книги... I тiльки затихли пострiли за
селом, у селi знову стрепенулися пiснi про кохання, розмай-зiлля i працю.
I знов у цьому вона бачила ходу iсторiї, колесо якої не в силi зупинити нi
куций бандитський утинок, нi куцi мiзки рiзних батькiв, якi й досi
продавали Україну одразу кiльком державам, хоч на словах i розпиналися за
її самостiйнiсть.
Цi думки снувались пiд голосну веснянку, що бринiла в широкому танку i
в душi, а серце не раз поривалось далеко за село, де й зараз, напевне,
Марко б'ється з бандитами. Тiльки б живим зостався вiн!..
Кроковоє колесо
Вище тину стояло,
Много дива видало.
Чи бачило колесо,
Куди милий поїхав?
За ним трава зелена
I дiброва весела.
"I там, куди вiн пiшов, зелена трава, коли б тiльки не почервонiла
вона... "Кроковоє колесо вище тину стояло..." Отак, тривожачись, мовчки
спiває вона про кроковоє колесо, а вiн рухає колесо iсторiї. "Любий мiй...
Ой, що вона, дурна, тiльки думає собi? "Кроковоє колесо-о вище тину
стояло..."
- Подобаються вам нашi веснянки? - пiдiйшов до неї Зiновiй Петрович
Гордiєнко. Вiд святешно одягненого бджоляра вiяло ранньою пергою i
пахощами свiжої землi.
- Чудеснi вони, чудеснi, мов iз дiвочої душi вийнятi.
- Як славно сказали ви, - здивувався i зрадiв Зiновiй Петрович. -
Вiрите, ми їх у Котовського спiвали! Та так спiвали, наче самi з весни
виходили... Запишете їх на ноти?
- Неодмiнно запишу.
- Марко їх дуже любить. Iнодi, на самотi, i в сiльрадi курника їх.
Пережитки, як говорить Безбородько.
- Як тепер Марко Трохимович? - в тривозi поглянула на пiдкучерявлену
бороду чоловiка, в якiй, здавалось, неодмiнно має заплутатись бджола. Але
там не було комахи, а лежав пелюсток вишневого цвiту.
- Вже повертаються хлопцi додому, все в акурат, - заспокоїв Зiновiй
Петрович, а потiм по-сорочи, як умiв тiльки вiн, зиркнув на неї. - А
тривожитесь потроху за Марка.
- Звiсно, тривожусь, - хотiла сказати спокiйно, але одразу ж спаленiла.
- Ну, це и добре, доню, - тепло, з лукавинкою посмiхнувся чолов яга. -
Може, в свiй дзвiн ударю i чарку вип'ю на чиємусь аесiллi.
- Ой, i що ви говорите? - аж зойкнула вона. Зiновiй Петрович засмiявся:
- От i спiкся на однiй щоцi один рак, а на другiй - ще один.
- Що ви тiльки вигадуєте...
- Те, що збоку видно. Та "
Вона не знала, що вiдповiсти, i розгублено опустила голову:
- Ге, що збоку видно. Та не соромтесь. Кашлю i любовi не втаїш. I,
натрушуючи смiшок на пiдкучер явлену мiдь бороди, весело подибав до своїх
бджiл.
А увечерi до неї прийшов Марко з вишневою гiлочкою за церемонiєю'. Вiн
якось незвично поглянув на неї, незвично посмiхнувся, наблизив свої очi до
її очей, i вона з лячною радiстю збагнула, що перед нею стоїть її доля.
- Якi ж ви сьогоднi гарнi, Степанидо Iванiвно.
- Тiльки сьогоднi?
- ї ранiше Теж... I стрепенулись ви зараз так славно, як вишенька, що
має зацвiсти. - Вийняв з-за церемонiї вишневу гiлочку i поставив у
глиняний глечик, де одцвiтали блiдавi й рожевощокi невiстки.
- А нащо ви зломили? - строго очима показала на вiдчахнуту, з росинкою
глею гiлочку.
- То вiтер, Степанидо Iванiвно. Я цвiту не псую. Його теж любити треба.
Марко одразу чогось нахмурився, зiв'яв, попрощався й пiшов. А незабаром
забрiв Антон Безбородько. Вiн побачив вишневий цвiт, ревниво скособочив
розпухлi губи, на яких тремтiв горiлчаний дух.
- Марко принiс?
- Марко, - знехотя вiдповiла, не бажаючи мати посередника нi в домi, нi
в душi.
- Проворний, нiчого не скажеш... Не говорив, практично, що цвiт треба
любити? - напустив на свiй вузький вид жалостивiсть до неї.
- Казав, - одразу насторожилась вона, а бiль ударив пiд саме серце. -
Або що?
- Та нiчого такого, - якось таємниче вiдповiв Безбородько, сiв на
парту, i всi нашитi кишенi френча заворушились на ньому, неначе краби.
- Говорiть, коли почали.
Безбородько закинув ногу на ногу, похитав головою:
- Вам скажи, а ви йому передасте, тодi вiн i дихнути не дасть менi. I
так вiн має роботу: пiдкопується i пiд мене, i пiд мого крамника.
- Слово честi, все буде помiж нами.
- Навiть слово честi? - задумався на якусь хвилину. - Тодi глядiть!..
Недобре кажуть про Марка. Правда, може, це хтось i намарнословив.
- Чи марнослiвство, чи правда - кажiть! - наказала вона, хоча й
вiдчувала, як терпнуть ноги, як млiє душа.
- Було б що говорити. Ви бачили наречену Устима Тримайводи?
- На похоронi бачила її, - в передчуттi чогось поганого мало не
зойкнула вона.
- Еге ж, вона там була, гарна така дiвчина. Так учора Марко в лiкарню
завiз її.
- Щось трапилось? - ледве вимовила, а спиною обперлась об шафу з
книжками.
- Еге ж, трапилось: дитя має народити.
- Ну, й що?
- Та й нiчого, дiло житейське. Але чий це буде вишневий цвiт - ще
невiдомо.
Вона застогнала, почуваючи, як на велетенському колесi закружляли i
школа, й земля. "Кроковеє колесо вище тину стояло..." - нестерпним болем
вривались чиїсь голоси... Зупинися ж ти, колесо муки.
I воно послухалось її, але на душi було так, наче туди хто жабу вкинув.
Хотiлось накинутись на Безбородька, та стримала себе: а що, коли й таке
може бути?
- Ви переживаєте? Вам погано? Як ви зблiдли! От лишенько! - забiдкався
Безбородько. - Не треба, Степанидо Iванiвно, так близько все брати до
серця. Може, це все й брехня. Чого люди не наговорять. Язика не треба нi
позичати, нi купувати.
Вiн почав шукати воду, а вона, мов пiдкошена, сiла на стiлець. За
вiкном знову обiзвалась трепетна веснянка, в нiй було i сподiвання любовi,
i ромен-зiлля, i милий, який з'явився ще до того, як закипiв корiнь
любовi. Все це було у пiснi, але не в неї.
Вона взяла вiдчахнуту вишневу гiлочку i викинула В за вiкно.
А через кiлька днiв у родинi Тримайводц вона побачила безщасну матiр,
побачила й дитя, що буде викованим, тiльки без хмелин чуба, Устимом. В
честь батька його теж нарекли Устимом. I тодi якась полегкiсть прийшла в
дiвоче серце, хоча вона й вирiшила бiльше нiколи не думати про Марка.
Та цього ж таки вечора, коли на левадi приземистий молочний туман
вбирав у свою основу срiбнi мiсячнi оризки вона лицем в лице стрiлась на
кладцi з Марком.
- Ой! - зойкнула з несподiванки, ступила назад i мало не шубовснула в
рiчечку.
- Отак i викупатись можна, - засмiявся i взяв її за руку. -Перенести?
- Перенесiть, - неждано для себе випалила й вiдсахнулась од Марка, але
вже було пiзно.
Вiн, як вiтер, пiдхопив її на руки, пiд нею гойднулась кладка,
схлипнула вода, а над нею у велетенському небесному колесi закружляли
зорi. "Так от яке воно, кроковоє колесо", - завмираючи, подумала тодi, i
увесь свiт млосно закружляв навколо неї.
Марко вискочив на берег, заглянув їй у вiчi, тiснiше пригорнув до себе:
- Уже не вiдпущу!
- Що ви, Марку Трохимовичу! - тiльки тепер перелякалася, вириваючись з
парубочих рук. Ти одразу стало так страшно, мовби летiла у безодню.
Марко мовчки опустив її на землю, i вона похнюпилась перед ним, наче
школярка: боялась його i все одно чекала вiд нього найкращих слiв.
- Степанидо Iванiвно, ви знаєте, що я люблю вас? - нахилився над нею
схвильований i суворий.
Пiд кладкою скинулась риба, в лугах озвався деркач, у полях
протуркотiла пiдвода, i зовсiм недалеко стрепенулася дiвоча пiсня,
сповнена надiї i жалю.
- Справдi? - сказала зовсiм не те, що думалось сказати в такому
випадку.
- Справдi. Ви, певне, й не помiчали цього?
- Не помiчала.
- А я ще в лiкарнi закохався у вас... Отам зiйшлися мiй бiль i любов.
Та, видать, ви анiтрохи не кохаєте мене...
- Не знаю, Марку Трохимовичу, -i правду, i неправду, - збентежено
сказала вона.
- Я так i думав... Напевне, ви не моя доля.
- Чого ж?.. Нiхто долi не вгадає, - тихо заперечила, i вiн з надiєю
поглянув на неї.
- Подумайте, Степанидо Iванiвно, подумайте, зважте, потiм скажете...
Люблю вас, як душу, - обома руками потиснув їй руку i зник у темрявi.
"Чудний який... Чому б iще було не постояти, не сказати якогось слова.
Милий..." - Стояла в туманi пiд зорями, а потiм пiшла по тiй самiй
стежинi, якою пройшов вiн, думаючи, що не раз наступає на його слiди...
Думалось недовго їй; за один вечiр, мов цвiт, розквiтло усе те, що
збиралося давно. I другого дня вона радiсно вiдчула себе нареченою.
У солодкому туманi, у шелестi найкращих слiв i хмелi перших поцiлункiв
промайнули передвесiльнi вечори. Простеньке, небучне весiлля мали одгуляти
вони пiсля закiнчення учбового року. I от надiйшов нещасний день її
весiлля. В школу до неї пiд'їхав у англiйському френчi i в ще бiльшому
галiфе Безбородько, i вони обоє стали чекати жениха. Але вiн не приходив.
Безбородько красномовно кiлька разiв стукав нiгтем по склу цибулистого, з
американського золота годинника, а вона червонiла й полотнiла у рiзних
найтяжчих здогадках, вбирала в себе невиплаканi сльози, якi боялась
показати при стороннiй людинi. I вiдчувала, що любов її, мов поранена
птиця, б'ється в останнiх муках.
- Вже i їсти хочеться, а Германа все нет, - показав свою ученiсть
Безбородько. - В Марка все може бути. Я, здається, вам колись натякав...
Пiду на розвiдини.
Обмiтаючи дверi своїм галiфе, вiн вийшов з оселi, безнадiйно махнув
рукою хурщику i зник за хатою. Повернувся обурений i аж зелений од злостi.
- Оце розжились, Степанидо Iванiвно, на женишка собi! Яке тiльки
бездум'я погнало вас до шлюбу? Ще до весiлля, практично, маєте шанобу, а
потiм, глядiть, щодня буде бридня! Подумайте: йому корова дорожча кохання.
Всього сподiвався, а цього - нiколи.
Вона вже нiчого не могла сказати, лише нiмотно, самою скорботою
допитувалась у Безбородька: "Що ж i за що таке сталося?" А вiн, вдоволений
своїми передбаченнями, всiма рухами, кроками, словами, нiби чаклун,
кам'янив їй серце, тiло i втискав у кригу, у темiнь, де й надiї нема на
добре передчуття чи почуття.
- Корову ж цiєї ночi в якоїсь удовицi вкрали. Вдосвiта кинулась вона,
розтелепа, до Марка шукати запомоги. А йому що? Весiлля в головi? Без
ваганини, практично, натягнув, пробачте, штани на себе, нагана в руку i,
навiть без сорочки, рвонув по слiдах за злодїйнею. Та я в такий святковий
день свою власну корову подарував би отiй дурепi, щоб не вiдходити од
молодої. Так чи є в його розумному баняку i крученому серцi хвч якась
мализна любовi!? -Вiн подивився у вiкно i зловтiшне тицьнув пальцем: -Ось,
подивiться i погляньте - iде герой, та не з молодою, а з коровою!
Болем вивертаючи очi, вона побачила на вулицi Марка. Але якого? В одних
штанях, заляпаний багнюкою з голови до нiг, вiн поволi вiв тельбастеньку,
теж заболочену корову i щось весело розповiдав людям, якi пiвколом
рухались за ним.
Його веселiсть громовицею вибиває рештки її любовi i переповнює все
тiло найгiршими пiдозрами i риданням. Вона вже не бачила, як щасно, з яким
нетерпiнням поглянув Марко на її вiкно. Не всилi стримати сльози, що
одразу бризнули на весiльне з ромашками плаття, метнулась по кiмнатi,
схопила валiзку, щось запхнула в неї.
- Антоне Iвановичу, благаю, хай ваш хурщик одвезе мене до станцiї.
- Як маєте ще до шлюбу ось таке шанування, то хай, практично, везе без
проволоки, - боком одвернувся од неї Безбородько. Вона зiв'яла, чужа серед
квiтiв свого весiльного плаття, закапаних не росою, а сльозами, сiла на
воза, втiкаючи од свого кохання, од своїх найкращих i найтяжчих днiв, од
того крокового колеса юностi, що в кожного по-своєму кружляє...
* * *
I от випадок знову привiв її на слiди минулого. Iдучи до брата, вона
гадала, що з роками розгубилися всi почуття. Та вийшло не так. Лiта як
вода, - їм нема вороття. А втраченi почуття, мов птахи, повернулися,
закружляли над давнiм гнiздом, спасаючись заглянути в нього...
"А чому було й не стрiтись iз Марком? - водночас побачила перед очима i
чорнявого, мов надвечiр'я, парубка, i лiтнього, з сивиною чолов'ягу на
костурах... - "Кроковоє колесо вище тину стояло, много дива видало..." Та,
певне, Марку, не стiльки ти бачив дива, як саму смерть", - знову пожалiла
i своїх молодих рокiв i пошкодувала, що не побачилась iз Марком.
XI
Тепер Григорiєвi Стратоновичу здається, що й серед тисячi людей вiн
розпiзнав би кроки своєї Катерини. Своєї!.. Хоча нема в її ходi юної
легкостi, скрадливого чи сполоханого перестуку, але є в нiй зворушлива
нерiшучiсть, що наче вимовляє, як, завмираючи, спасається i тремтить
'жiнка над своїм коханням.
А вона таки й тремтить над ним, вiрячи й не вiрячи, що i вдовина доля
може зустрiтись iз щастям. Чи не минеться воно, мов нетривка сiтка
золотого дощу, що не напоює землю, а тiльки залишає на нiй рясноту слiз?
З темряви печаллю i нiжнiстю дивиться жiнка на свого другого мужа, який
iнколи здається їй сином. Тодi вдалинi оживав перший чоловiк, а всю душу
охоплювали страждання: чи мала вона право на друге одруження, на другу
любов? I навiть п'ятеро дiтей, якi б гибiли на вдовиних достатках, у такi
часи не могли захистити її, i нiхто в свiтi не мiг струсонути холоднi
краплини болю, що обнизували її, як обнизує роса нерозвите дерево. Що ж,
iншi жiнки простiше дивляться на любов, любощi, а вона й досi чаїть у собi
почуття провини i перед людьми, i перед Григорiєм, i перед першим мужем.
У такi тяжкi години вона себе збоку бачить пересадженим деревом, що й
само не знає: чи прийматися, чи всихати йому. Отаке її вдовине щастя, як
сонце поза хмарами, i чи довго воно свiтитиме їй?..
Наполоханi думки забiгають та й забiгають наперед i зупиняються перед
тiєю безоднею, що лякає кожну жiнку, яку горе зробило вдовою: чи не
збайдужнiє, чи не одкинеться од неї друга любов?..
Почуття Катерини в якiйсь мiрi передаються Григорiєвi, якого й досi
дивує глибока сором'язливiсть у коханнi дружини. П'ятеро ж дiтей має вона,
але й досi залишилась чистою, мов дiвоча сльоза. I нi спалаху, нi тiнi
жiночої пристрастi чи вдоволення нiколи не побачив у її рухах i на її
обличчi. Тiльки материнством, тiльки ним i в ньому то сумно, то
насторожено, то вперто жила вона, i все погане не чiплялось до неї, як
болото до бiлої лебiдки. I чого сумнiватись тобi? Вже за однi коси, за
один голос ти достойна любовi, кохання... Вродяться ж такi слова у
глибинах людської душi, мов зорi на вiях ночi. I хiба це не чудо, що кожен
по-своєму знаходить любов i кожен по-своєму кохає?..
Тiльки чому в стiлькох людей кохання так схоже на перелiтну птицю:
майне крилом над твоєю весною, струсить з того крила кiлька свiтосяйних
росинок чи сльозин та й зникне за тими обрiями, де хмари бредуть, мов
старцi, та й залишить для обiднiлої душi життєву необхiднiсть чи життєвий
тягар... Щось подiбне i в нього було пiсля iсторiї з Оксаною. Але ось
негадано прийшла i до тебе твоя запiзнiла весна, прийшла несподiвано, мов
злива, i щедра, мов злива.
Вiн їхав до Катерини лише з однiєю думкою: чимось пособити їй, щоб не
запухали з голоду дiти. Вони одразу потяглись до нього: старшим хотiлося
якомога бiльше знати про бої, а менших приваблювали його партизанськi
цяцьки: автомат, пiстолет i нiмецький кортик.
Катерина ж тодi сторонилась його, i на її чолi увесь час при ньому
вперто i наполохано тремтiли складки. Хоча вона без спочинку вилася бiля
свого виводка, важкуватими i легкими руками пригортала їх до самої душi,
сидячи, засинала над ними, та в очах її свiтилася замкнена жiноча
самотнiсть. Вiн помiчав, як ця самотнiсть твердiше окреслювала її повiки,
я. робила менш рухливими невигаслi очi, накладала на обличчя скульптурну
виразнiсть. Хоча це було жорстоко, але йому не раз спадало на думку, що
Катерина зараз схожа на той образ, який виходить iз каменя або входить у
камiнь, щоб iз нього без слiв i слiз говорити про людське горе i знiвечену
любов.
Якось його в Катерининiй оселi розшукав скульптор Колiсниченко,
дебеляга, з стiжком розкуйовдженого волосся i бездонними очищами; йому вiд
природи пасувало жити мiж брилами камiння. У партизанському загонi вiн
почерком розгнiваного Мiкеланджело зривав залiзничнi мости i пишався цим
руйнуванням, як пишався колись першими творiннями своїх рук, спочатку
називав їх генiальними, а далi - бездарними. Тепер у сусiдньому райцентрi
вiн мав реставрувати свою найкращу довоєнну роботу: щаслива мати з дитям
над водою.
Вiйна з-пiд нiг скульптури забрала воду, осколком скосила голову
матерi, а осиротiле нерозумне немовля i досi посмiхалося довоєнною
посмiшкою, страхаючи нею людей. Зваживши на час i на змiну своїх смакiв,
Колiсниченко хотiв дати iнше обличчя матерi, i вiн занадто вимогливо
добирав типаж i добрати не мiг.
- Ось тобi справжнiй образ, - показав йому очима на Катерину, яка в
напiвтемрявi босою ногою гойдала колиску, а руками ворожила бiля клаптя
парашутного шовку, щоб пошити з нього сорочечку.
Колiсниченко професiйним оком зиркнув на вдову, пiдiйшов до неї,
поглянув на її шитво, погомонiв трохи, а потiм повернувся до столу й тихо,
навiть iз захопленням, забубонiв:
- Божественний типаж! Чи не можна, Григорiю, i менi тут квартирантом
стати? Ох, i типаж, але, на жаль, не оптимiстичного звучання, а це -
недолiк. Бачиш, як тiнi i складки пiдрiзали її життєрадiснiсть, смiх.
- А тобi пiсля такого лихолiття неодмiнно треба на каменi рiзати
материнський смiх? - обурився вiн. - Саме такий образ i зачепить за живе
людей, якi пережили вiйну. Чи тобi й твоїй спiлцi потрiбний вiдомчий
ентузiазм i плакатна посмiшка?
- Це ти вже загнув, братику, не читаючи статей деяких мистецтвознавцiв.
Вони, живi, хоч i рiдко посмiхаються, та з мертвого каменя вимагають
побiльше смiху, - розреготався Колiсниченко, потiм замислився, знову
пiдiйшов до вдови i, придивляючись до неї, почав допомагати шити сорочечку
немовлятi...
Скульптор таки послухався поратi i не помилився, не помилився й вiн,
повiривши, що Катерина його суджена.
А почалось воно зовсiм несподiвано й просто. Якось надвечiр'ям, коли
сонячнi вiдблиски прокладали на морськiй зеленi небосхилу золотi мости,
вiн вiд партизанамiрошника привiз пошивку муки, що пахла i грозовими
полями, i теплом млинового каменя. В сiнях, скидаючи її з плеча, побачив
на порозi Катерину, вiрнiше її розплетенi косища i двi завислi сльозини в
нерухомих очах. Отi двi коси, двi сльози i стали мiстком до великого
кохання. Слався цей мiсток неймовiрно швидко, як усе швидко робиться у
вiйну.
В передосiннiй вечiр вiн пiзно повертався з наради. Сонне село так
тремтiло в тихому мiсячному сяйвi, що здавалося, наче хати, i сади, i
журавлi потроху переходили з одного мiсця на друге. Вiн любив цю мiнливу
таємничiсть вечорiв, коли розпухлий соняшник мiсяця осипав i осипав своїм
химерним цвiтом усе, що знаходилось пiд покрiвлею неба.
Бiля плоту, по якому плелися з цвiтом i плодами гарбузиння й тичкова
квасоля, вiн побачив Катерину. В сполоханiй грi тiней i промiння вона
здавалась висiченою з каменя, i тiльки в очах її тремтiла мiсячна роса.
Жiнка почула ного ходу, тiснiше притулилась до тину, а вiн збентежено
зупинився напроти неї. Чомусь здалося, що такий самий вечiр i така сама
зустрiч з Катериною вже були в нього. В тишi вiн чув, як гупало його
серце, але стояв, наче заворожений, без жодного слова i руху.
Нарештi Катерина у благаннi пiдвела руки, i вiн побачив, як у її очах з
мiсячної роси набиралися сльози.
- Що з вами, Катерино Павлiвно? - запитав, наче прокинувся од сну.
- Григорiю Стратоновичу, - боляче заклекотав її голос, мукою узялось її
привабливо заокруглене обличчя, - вам треба їхати од нас.
- Їхати? - пiдсвiдомий острах зчавив його серце i почав руйнувати в
душi виплекану за останнi днi радiсть. - Я вам надокучив?
- Не надокучили, - запнулася вона, - але так треба...
- Чому?
Вона опустила важкуватi руки, одвела од нього погляд i ледве чутно
промовила:
- Бо я соромлюсь вас, а це вже недобре.
- Невже соромитесь? - вiн чогось аж зрадiв.
- Хiба ж не видно?.. Не можна вам i вдовi бути пiд одним дахом, -
печаллю, тривогою i хвилюючою жiночнiстю обрисувались її повнi трепетнi
уста.
I його потягнуло до них, потягнуло до її важкуватих рук, що безвiльно
звисли донизу, до її плечей, до стану. Вiн, здається, лише тепер збагнув,
скiльки прекрасного є в жiнцi.
- Ви боїтеся поговору? - запитав хрипко, вже розумiючи,. що не може
жити без Катерини, без її очей, її уст, її брiв i ось цих сонних грудей,
на яких так добре лежати дiтям.
Вона похитала головою:
- Нi, поговору я не боюсь. На мене нiхто нiколи не тицяв пальцем.
- То чого ж ви? - їв нього, як у неї, глухiшим стає голос.
- Так лiпше буде, - пiдвела на нього правдивi i скорбнi очi, з яких
от-от мала обiрватись мiсячна роса чи сльоза.
Вiн рукою хотiв торкнутись до них, але жiнка, не зрозумiвши його,
поточилась назад, обдала його теплою хвилею кiс, що якось одразу темною
повiнню впали їй на стан, мiсяць заграв на тiй повенi, i вiн руками, душею
потягнувся до цiєї повенi...
"Двi коси, двi сльози", - i зараз у думцi, наче вiрш, повторює Григорiй
Стратонович, а сам вiдчуває, як жiнка у ваганнi зупинилась бiля церковних
дверей" як з темряви .приглядається i надивляється на нього. А вiн робить
вигляд, що прикипiв до книжки, бо хiба ж не приємно, що такi очi вiрними
зорями тягнуться до нього, наче моляться на такого вченого чоловiка.
I при згадцi, що Катерина вважає його дуже вченим, вiн мимоволi починає
посмiхатися.
- Григорiю, ти кому посмiхаєшся? - низинно, з незбагненними переливами
клекоту й дзвiнкостi питає вона. Щось є в її голосi i вiд хвилi, що
плещеться-схлипує, i вiд спiву, коли вiн завмирає. Йому здається, що
Катерина не говорить, а творить свою мову, бо нiколи не вгадаєш, якi звуки
проб'ються в її наступному словi. Вiн був закоханий i в її голос. Часто,
прокидаючись уночi, йому хотiлось розбудити дружину, щоб почути її
нерiвний спiвучий клекiт. Навiть смiх у неї - незвичайнiсть: кожного разу
бринiв iнакше. Iнколи, одриваючись од зошитiв або книг, вiн прохав її:
- Катерино, засмiйся.
- Ти що, Григорiю? - дивувалась вона, а в очах займалися такi загадковi
вогники, якi теж здавалися вiдкриттям, але й страхали його: що iще
нерозгадане таїться у них?
- А тобi шкода засмiятись?
- З якої б радостi?
- З тiєї, що є такий смiх на свiтi. - I справдi, мав насолоду вiд нього
i вiд тих двох борозенок, що вiд пiдборiддя вибiгали на щоки, i дивувався,
чого не подарує вигадлива природа людинi в свою добру годину творчостi...
Григорiй Стратонович пiдводиться з обсмаленого стiльчика, радо йде
назустрiч дружинi.
- Питаєшся, кому посмiхався? Вiдгадай!
- Де вже менi вiдгадати, - простягає до нього важкуватi й такi милi
руки, але одразу ж боязко опускає їх донизу - згадує, що в церквi.
- Посмiхався твоїм думкам.
- Моїм думкам? - Подивом озивається не лише клекiт голосу, а вся її
глибина. - Хiба ти чув, коли я увiйшла?
- Аякже! Ще чув, як ти з землянки виходила, як вулицями й завулками
йшла.
-Знову насмiхаєшся, - закохано i вдячно дивиться на свого мужа i не
вiрить, що вiн назовсiм її. - Але скажи по правдi: чув, як сюди прийшла,
як дивилась на тебе?
- Звiсно. Як я мiг не почути такого?
- I прикидався? - бiльшають Її очi, що в темрявi здаються чорними, а
насправдi вони ясно-ясно зеленi, як веснянi листочки, зволоженi росою,
соком i краплинками сонця.
- I трохи прикидався.
- Он ти який! - так нижчає її голос, що вiн, здається, бринить в усьому
тiлi, як гудiння у дзвонi. - А про що ж я думала?
- Про те саме: що маєш дуже вченого чоловiка. Вгадав? - сердечно
смiється вiн.
- Таки вгадав, - чудується Катерина, чу дуються соковитi, переповненi
зморшками уста, молодиця красиво пiдводить угору повне округле плече. - I
все насмiхаєшся надi мною?
- Тiльки трошки, бо твоє непорозумiння про мою ученiсть недовчену
приносить менi одну приємнiсть. Я теж падкий на шанобу, наче муха на мед.
- Смiйся, смiйся. А менi, буває, аж страшно стає, що ти так багато
знаєш, а я нiчого не варта, - припала чолом до його плеча, i тепер вiн уже
на хвильку здається їй не сином, не мужем, а рiдним батьком, до якого було
так хороше притулитися головою.
Григорiй поклав руку на хустку, з-пiд якої вибивався пахучий снiп
волосся дружини.
- I про себе, i про мене вигадуєш по добротi своїй... Що я? От мене
вчили учителi! То справжнi були праведники в будьонiвських шапках! - обвiв
поглядом святих. - Спасибi їм, що людиною зробили мене. Де вони тепер?..
- I нi про кого з них не знаєш?
- Свiт великий, дороги широкi. Розiйшлись по них мої праведники, тiльки
про двох i знаю: один командував дивiзiєю, а тепер пiсля важкого поранення
працює головою облвиконкому, а другий робить аж у ЦК.
- Ти б хоч написав їм.
- Незручно, щоб не подумали чого...
- Отаким точнiсiнько Iван був: усе мiг. а тримався у тiнi, щоб люди не
спiвали веснянки, парубота грала в довгої лози або верниголови, а старi
люди прислухались до щебету й гомону молодостi. Пiшла й вона на цвинтар,
щоб почути й запам'ятати тi веснянки, яких не знала.
Пташиними крилами i чарами кохання шумували вони над нею, поглядали
очима весняних квiтiв i таємничого ромен-зiлля, що привертає до дiвчини
милого. I тисячу рокiв тому так само хтось виглядав своє кохання, як вона
тепер, хтось питався матерi, як треба чарувати любого: чи лiсовим
корiнням, чи карими очима, чи чорними бровами, i проливав сльози, стелячи
постiль нелюбу. Столiтнi настої пiсенного кохання наморочили голову,
прадавнi сподiванки входили в сьогоднiшнi, наче це їй виспiвувались i
радощi, i муки любовi. Але неждано в цей поетичний вiдгомiн старовини
увiрвались iншi мелодiї - обiзвалися пострiли i крики.
Широкою примайданною вулицею, одстрiлюючись, утiкали бандити, їх рiдким
ланцюжком наздоганяли чонiвцi, i серед них був Марко Безсмертний. Недалеко
вiд церкви високий i дебелий бандит пiдняв обрiза, показав на людей, щось
крикнув, i всi бандити кинулись на цвинтар, змiшалися з великодньою юрбою
i люто почали обстрiлювати чонiвцiв, якi розгублено зупинилися: не
стрiляти ж у людей. Вперед вискочив Марко Безсмертний, пiдняв руку з
карабiном, який ще димiвся, i крикнув, наче у дзвона вдарив:
- Гей, люди, лягайте на землю!
За одну мить натовп упав, оголюючи бандитiв, i вони, як очманiлi,
кинулись утiкати iз цвинтаря.
За кiлька хвилин прошумiв над нею бiй, уламок людської боротьби за
щастя, за майбутню пiсню людей i навiть за стародавнiй поетичний вiдгомiн,
що згодом перейде на сцени i в книги... I тiльки затихли пострiли за
селом, у селi знову стрепенулися пiснi про кохання, розмай-зiлля i працю.
I знов у цьому вона бачила ходу iсторiї, колесо якої не в силi зупинити нi
куций бандитський утинок, нi куцi мiзки рiзних батькiв, якi й досi
продавали Україну одразу кiльком державам, хоч на словах i розпиналися за
її самостiйнiсть.
Цi думки снувались пiд голосну веснянку, що бринiла в широкому танку i
в душi, а серце не раз поривалось далеко за село, де й зараз, напевне,
Марко б'ється з бандитами. Тiльки б живим зостався вiн!..
Кроковоє колесо
Вище тину стояло,
Много дива видало.
Чи бачило колесо,
Куди милий поїхав?
За ним трава зелена
I дiброва весела.
"I там, куди вiн пiшов, зелена трава, коли б тiльки не почервонiла
вона... "Кроковоє колесо вище тину стояло..." Отак, тривожачись, мовчки
спiває вона про кроковоє колесо, а вiн рухає колесо iсторiї. "Любий мiй...
Ой, що вона, дурна, тiльки думає собi? "Кроковоє колесо-о вище тину
стояло..."
- Подобаються вам нашi веснянки? - пiдiйшов до неї Зiновiй Петрович
Гордiєнко. Вiд святешно одягненого бджоляра вiяло ранньою пергою i
пахощами свiжої землi.
- Чудеснi вони, чудеснi, мов iз дiвочої душi вийнятi.
- Як славно сказали ви, - здивувався i зрадiв Зiновiй Петрович. -
Вiрите, ми їх у Котовського спiвали! Та так спiвали, наче самi з весни
виходили... Запишете їх на ноти?
- Неодмiнно запишу.
- Марко їх дуже любить. Iнодi, на самотi, i в сiльрадi курника їх.
Пережитки, як говорить Безбородько.
- Як тепер Марко Трохимович? - в тривозi поглянула на пiдкучерявлену
бороду чоловiка, в якiй, здавалось, неодмiнно має заплутатись бджола. Але
там не було комахи, а лежав пелюсток вишневого цвiту.
- Вже повертаються хлопцi додому, все в акурат, - заспокоїв Зiновiй
Петрович, а потiм по-сорочи, як умiв тiльки вiн, зиркнув на неї. - А
тривожитесь потроху за Марка.
- Звiсно, тривожусь, - хотiла сказати спокiйно, але одразу ж спаленiла.
- Ну, це и добре, доню, - тепло, з лукавинкою посмiхнувся чолов яга. -
Може, в свiй дзвiн ударю i чарку вип'ю на чиємусь аесiллi.
- Ой, i що ви говорите? - аж зойкнула вона. Зiновiй Петрович засмiявся:
- От i спiкся на однiй щоцi один рак, а на другiй - ще один.
- Що ви тiльки вигадуєте...
- Те, що збоку видно. Та "
Вона не знала, що вiдповiсти, i розгублено опустила голову:
- Ге, що збоку видно. Та не соромтесь. Кашлю i любовi не втаїш. I,
натрушуючи смiшок на пiдкучер явлену мiдь бороди, весело подибав до своїх
бджiл.
А увечерi до неї прийшов Марко з вишневою гiлочкою за церемонiєю'. Вiн
якось незвично поглянув на неї, незвично посмiхнувся, наблизив свої очi до
її очей, i вона з лячною радiстю збагнула, що перед нею стоїть її доля.
- Якi ж ви сьогоднi гарнi, Степанидо Iванiвно.
- Тiльки сьогоднi?
- ї ранiше Теж... I стрепенулись ви зараз так славно, як вишенька, що
має зацвiсти. - Вийняв з-за церемонiї вишневу гiлочку i поставив у
глиняний глечик, де одцвiтали блiдавi й рожевощокi невiстки.
- А нащо ви зломили? - строго очима показала на вiдчахнуту, з росинкою
глею гiлочку.
- То вiтер, Степанидо Iванiвно. Я цвiту не псую. Його теж любити треба.
Марко одразу чогось нахмурився, зiв'яв, попрощався й пiшов. А незабаром
забрiв Антон Безбородько. Вiн побачив вишневий цвiт, ревниво скособочив
розпухлi губи, на яких тремтiв горiлчаний дух.
- Марко принiс?
- Марко, - знехотя вiдповiла, не бажаючи мати посередника нi в домi, нi
в душi.
- Проворний, нiчого не скажеш... Не говорив, практично, що цвiт треба
любити? - напустив на свiй вузький вид жалостивiсть до неї.
- Казав, - одразу насторожилась вона, а бiль ударив пiд саме серце. -
Або що?
- Та нiчого такого, - якось таємниче вiдповiв Безбородько, сiв на
парту, i всi нашитi кишенi френча заворушились на ньому, неначе краби.
- Говорiть, коли почали.
Безбородько закинув ногу на ногу, похитав головою:
- Вам скажи, а ви йому передасте, тодi вiн i дихнути не дасть менi. I
так вiн має роботу: пiдкопується i пiд мене, i пiд мого крамника.
- Слово честi, все буде помiж нами.
- Навiть слово честi? - задумався на якусь хвилину. - Тодi глядiть!..
Недобре кажуть про Марка. Правда, може, це хтось i намарнословив.
- Чи марнослiвство, чи правда - кажiть! - наказала вона, хоча й
вiдчувала, як терпнуть ноги, як млiє душа.
- Було б що говорити. Ви бачили наречену Устима Тримайводи?
- На похоронi бачила її, - в передчуттi чогось поганого мало не
зойкнула вона.
- Еге ж, вона там була, гарна така дiвчина. Так учора Марко в лiкарню
завiз її.
- Щось трапилось? - ледве вимовила, а спиною обперлась об шафу з
книжками.
- Еге ж, трапилось: дитя має народити.
- Ну, й що?
- Та й нiчого, дiло житейське. Але чий це буде вишневий цвiт - ще
невiдомо.
Вона застогнала, почуваючи, як на велетенському колесi закружляли i
школа, й земля. "Кроковеє колесо вище тину стояло..." - нестерпним болем
вривались чиїсь голоси... Зупинися ж ти, колесо муки.
I воно послухалось її, але на душi було так, наче туди хто жабу вкинув.
Хотiлось накинутись на Безбородька, та стримала себе: а що, коли й таке
може бути?
- Ви переживаєте? Вам погано? Як ви зблiдли! От лишенько! - забiдкався
Безбородько. - Не треба, Степанидо Iванiвно, так близько все брати до
серця. Може, це все й брехня. Чого люди не наговорять. Язика не треба нi
позичати, нi купувати.
Вiн почав шукати воду, а вона, мов пiдкошена, сiла на стiлець. За
вiкном знову обiзвалась трепетна веснянка, в нiй було i сподiвання любовi,
i ромен-зiлля, i милий, який з'явився ще до того, як закипiв корiнь
любовi. Все це було у пiснi, але не в неї.
Вона взяла вiдчахнуту вишневу гiлочку i викинула В за вiкно.
А через кiлька днiв у родинi Тримайводц вона побачила безщасну матiр,
побачила й дитя, що буде викованим, тiльки без хмелин чуба, Устимом. В
честь батька його теж нарекли Устимом. I тодi якась полегкiсть прийшла в
дiвоче серце, хоча вона й вирiшила бiльше нiколи не думати про Марка.
Та цього ж таки вечора, коли на левадi приземистий молочний туман
вбирав у свою основу срiбнi мiсячнi оризки вона лицем в лице стрiлась на
кладцi з Марком.
- Ой! - зойкнула з несподiванки, ступила назад i мало не шубовснула в
рiчечку.
- Отак i викупатись можна, - засмiявся i взяв її за руку. -Перенести?
- Перенесiть, - неждано для себе випалила й вiдсахнулась од Марка, але
вже було пiзно.
Вiн, як вiтер, пiдхопив її на руки, пiд нею гойднулась кладка,
схлипнула вода, а над нею у велетенському небесному колесi закружляли
зорi. "Так от яке воно, кроковоє колесо", - завмираючи, подумала тодi, i
увесь свiт млосно закружляв навколо неї.
Марко вискочив на берег, заглянув їй у вiчi, тiснiше пригорнув до себе:
- Уже не вiдпущу!
- Що ви, Марку Трохимовичу! - тiльки тепер перелякалася, вириваючись з
парубочих рук. Ти одразу стало так страшно, мовби летiла у безодню.
Марко мовчки опустив її на землю, i вона похнюпилась перед ним, наче
школярка: боялась його i все одно чекала вiд нього найкращих слiв.
- Степанидо Iванiвно, ви знаєте, що я люблю вас? - нахилився над нею
схвильований i суворий.
Пiд кладкою скинулась риба, в лугах озвався деркач, у полях
протуркотiла пiдвода, i зовсiм недалеко стрепенулася дiвоча пiсня,
сповнена надiї i жалю.
- Справдi? - сказала зовсiм не те, що думалось сказати в такому
випадку.
- Справдi. Ви, певне, й не помiчали цього?
- Не помiчала.
- А я ще в лiкарнi закохався у вас... Отам зiйшлися мiй бiль i любов.
Та, видать, ви анiтрохи не кохаєте мене...
- Не знаю, Марку Трохимовичу, -i правду, i неправду, - збентежено
сказала вона.
- Я так i думав... Напевне, ви не моя доля.
- Чого ж?.. Нiхто долi не вгадає, - тихо заперечила, i вiн з надiєю
поглянув на неї.
- Подумайте, Степанидо Iванiвно, подумайте, зважте, потiм скажете...
Люблю вас, як душу, - обома руками потиснув їй руку i зник у темрявi.
"Чудний який... Чому б iще було не постояти, не сказати якогось слова.
Милий..." - Стояла в туманi пiд зорями, а потiм пiшла по тiй самiй
стежинi, якою пройшов вiн, думаючи, що не раз наступає на його слiди...
Думалось недовго їй; за один вечiр, мов цвiт, розквiтло усе те, що
збиралося давно. I другого дня вона радiсно вiдчула себе нареченою.
У солодкому туманi, у шелестi найкращих слiв i хмелi перших поцiлункiв
промайнули передвесiльнi вечори. Простеньке, небучне весiлля мали одгуляти
вони пiсля закiнчення учбового року. I от надiйшов нещасний день її
весiлля. В школу до неї пiд'їхав у англiйському френчi i в ще бiльшому
галiфе Безбородько, i вони обоє стали чекати жениха. Але вiн не приходив.
Безбородько красномовно кiлька разiв стукав нiгтем по склу цибулистого, з
американського золота годинника, а вона червонiла й полотнiла у рiзних
найтяжчих здогадках, вбирала в себе невиплаканi сльози, якi боялась
показати при стороннiй людинi. I вiдчувала, що любов її, мов поранена
птиця, б'ється в останнiх муках.
- Вже i їсти хочеться, а Германа все нет, - показав свою ученiсть
Безбородько. - В Марка все може бути. Я, здається, вам колись натякав...
Пiду на розвiдини.
Обмiтаючи дверi своїм галiфе, вiн вийшов з оселi, безнадiйно махнув
рукою хурщику i зник за хатою. Повернувся обурений i аж зелений од злостi.
- Оце розжились, Степанидо Iванiвно, на женишка собi! Яке тiльки
бездум'я погнало вас до шлюбу? Ще до весiлля, практично, маєте шанобу, а
потiм, глядiть, щодня буде бридня! Подумайте: йому корова дорожча кохання.
Всього сподiвався, а цього - нiколи.
Вона вже нiчого не могла сказати, лише нiмотно, самою скорботою
допитувалась у Безбородька: "Що ж i за що таке сталося?" А вiн, вдоволений
своїми передбаченнями, всiма рухами, кроками, словами, нiби чаклун,
кам'янив їй серце, тiло i втискав у кригу, у темiнь, де й надiї нема на
добре передчуття чи почуття.
- Корову ж цiєї ночi в якоїсь удовицi вкрали. Вдосвiта кинулась вона,
розтелепа, до Марка шукати запомоги. А йому що? Весiлля в головi? Без
ваганини, практично, натягнув, пробачте, штани на себе, нагана в руку i,
навiть без сорочки, рвонув по слiдах за злодїйнею. Та я в такий святковий
день свою власну корову подарував би отiй дурепi, щоб не вiдходити од
молодої. Так чи є в його розумному баняку i крученому серцi хвч якась
мализна любовi!? -Вiн подивився у вiкно i зловтiшне тицьнув пальцем: -Ось,
подивiться i погляньте - iде герой, та не з молодою, а з коровою!
Болем вивертаючи очi, вона побачила на вулицi Марка. Але якого? В одних
штанях, заляпаний багнюкою з голови до нiг, вiн поволi вiв тельбастеньку,
теж заболочену корову i щось весело розповiдав людям, якi пiвколом
рухались за ним.
Його веселiсть громовицею вибиває рештки її любовi i переповнює все
тiло найгiршими пiдозрами i риданням. Вона вже не бачила, як щасно, з яким
нетерпiнням поглянув Марко на її вiкно. Не всилi стримати сльози, що
одразу бризнули на весiльне з ромашками плаття, метнулась по кiмнатi,
схопила валiзку, щось запхнула в неї.
- Антоне Iвановичу, благаю, хай ваш хурщик одвезе мене до станцiї.
- Як маєте ще до шлюбу ось таке шанування, то хай, практично, везе без
проволоки, - боком одвернувся од неї Безбородько. Вона зiв'яла, чужа серед
квiтiв свого весiльного плаття, закапаних не росою, а сльозами, сiла на
воза, втiкаючи од свого кохання, од своїх найкращих i найтяжчих днiв, од
того крокового колеса юностi, що в кожного по-своєму кружляє...
* * *
I от випадок знову привiв її на слiди минулого. Iдучи до брата, вона
гадала, що з роками розгубилися всi почуття. Та вийшло не так. Лiта як
вода, - їм нема вороття. А втраченi почуття, мов птахи, повернулися,
закружляли над давнiм гнiздом, спасаючись заглянути в нього...
"А чому було й не стрiтись iз Марком? - водночас побачила перед очима i
чорнявого, мов надвечiр'я, парубка, i лiтнього, з сивиною чолов'ягу на
костурах... - "Кроковоє колесо вище тину стояло, много дива видало..." Та,
певне, Марку, не стiльки ти бачив дива, як саму смерть", - знову пожалiла
i своїх молодих рокiв i пошкодувала, що не побачилась iз Марком.
XI
Тепер Григорiєвi Стратоновичу здається, що й серед тисячi людей вiн
розпiзнав би кроки своєї Катерини. Своєї!.. Хоча нема в її ходi юної
легкостi, скрадливого чи сполоханого перестуку, але є в нiй зворушлива
нерiшучiсть, що наче вимовляє, як, завмираючи, спасається i тремтить
'жiнка над своїм коханням.
А вона таки й тремтить над ним, вiрячи й не вiрячи, що i вдовина доля
може зустрiтись iз щастям. Чи не минеться воно, мов нетривка сiтка
золотого дощу, що не напоює землю, а тiльки залишає на нiй рясноту слiз?
З темряви печаллю i нiжнiстю дивиться жiнка на свого другого мужа, який
iнколи здається їй сином. Тодi вдалинi оживав перший чоловiк, а всю душу
охоплювали страждання: чи мала вона право на друге одруження, на другу
любов? I навiть п'ятеро дiтей, якi б гибiли на вдовиних достатках, у такi
часи не могли захистити її, i нiхто в свiтi не мiг струсонути холоднi
краплини болю, що обнизували її, як обнизує роса нерозвите дерево. Що ж,
iншi жiнки простiше дивляться на любов, любощi, а вона й досi чаїть у собi
почуття провини i перед людьми, i перед Григорiєм, i перед першим мужем.
У такi тяжкi години вона себе збоку бачить пересадженим деревом, що й
само не знає: чи прийматися, чи всихати йому. Отаке її вдовине щастя, як
сонце поза хмарами, i чи довго воно свiтитиме їй?..
Наполоханi думки забiгають та й забiгають наперед i зупиняються перед
тiєю безоднею, що лякає кожну жiнку, яку горе зробило вдовою: чи не
збайдужнiє, чи не одкинеться од неї друга любов?..
Почуття Катерини в якiйсь мiрi передаються Григорiєвi, якого й досi
дивує глибока сором'язливiсть у коханнi дружини. П'ятеро ж дiтей має вона,
але й досi залишилась чистою, мов дiвоча сльоза. I нi спалаху, нi тiнi
жiночої пристрастi чи вдоволення нiколи не побачив у її рухах i на її
обличчi. Тiльки материнством, тiльки ним i в ньому то сумно, то
насторожено, то вперто жила вона, i все погане не чiплялось до неї, як
болото до бiлої лебiдки. I чого сумнiватись тобi? Вже за однi коси, за
один голос ти достойна любовi, кохання... Вродяться ж такi слова у
глибинах людської душi, мов зорi на вiях ночi. I хiба це не чудо, що кожен
по-своєму знаходить любов i кожен по-своєму кохає?..
Тiльки чому в стiлькох людей кохання так схоже на перелiтну птицю:
майне крилом над твоєю весною, струсить з того крила кiлька свiтосяйних
росинок чи сльозин та й зникне за тими обрiями, де хмари бредуть, мов
старцi, та й залишить для обiднiлої душi життєву необхiднiсть чи життєвий
тягар... Щось подiбне i в нього було пiсля iсторiї з Оксаною. Але ось
негадано прийшла i до тебе твоя запiзнiла весна, прийшла несподiвано, мов
злива, i щедра, мов злива.
Вiн їхав до Катерини лише з однiєю думкою: чимось пособити їй, щоб не
запухали з голоду дiти. Вони одразу потяглись до нього: старшим хотiлося
якомога бiльше знати про бої, а менших приваблювали його партизанськi
цяцьки: автомат, пiстолет i нiмецький кортик.
Катерина ж тодi сторонилась його, i на її чолi увесь час при ньому
вперто i наполохано тремтiли складки. Хоча вона без спочинку вилася бiля
свого виводка, важкуватими i легкими руками пригортала їх до самої душi,
сидячи, засинала над ними, та в очах її свiтилася замкнена жiноча
самотнiсть. Вiн помiчав, як ця самотнiсть твердiше окреслювала її повiки,
я. робила менш рухливими невигаслi очi, накладала на обличчя скульптурну
виразнiсть. Хоча це було жорстоко, але йому не раз спадало на думку, що
Катерина зараз схожа на той образ, який виходить iз каменя або входить у
камiнь, щоб iз нього без слiв i слiз говорити про людське горе i знiвечену
любов.
Якось його в Катерининiй оселi розшукав скульптор Колiсниченко,
дебеляга, з стiжком розкуйовдженого волосся i бездонними очищами; йому вiд
природи пасувало жити мiж брилами камiння. У партизанському загонi вiн
почерком розгнiваного Мiкеланджело зривав залiзничнi мости i пишався цим
руйнуванням, як пишався колись першими творiннями своїх рук, спочатку
називав їх генiальними, а далi - бездарними. Тепер у сусiдньому райцентрi
вiн мав реставрувати свою найкращу довоєнну роботу: щаслива мати з дитям
над водою.
Вiйна з-пiд нiг скульптури забрала воду, осколком скосила голову
матерi, а осиротiле нерозумне немовля i досi посмiхалося довоєнною
посмiшкою, страхаючи нею людей. Зваживши на час i на змiну своїх смакiв,
Колiсниченко хотiв дати iнше обличчя матерi, i вiн занадто вимогливо
добирав типаж i добрати не мiг.
- Ось тобi справжнiй образ, - показав йому очима на Катерину, яка в
напiвтемрявi босою ногою гойдала колиску, а руками ворожила бiля клаптя
парашутного шовку, щоб пошити з нього сорочечку.
Колiсниченко професiйним оком зиркнув на вдову, пiдiйшов до неї,
поглянув на її шитво, погомонiв трохи, а потiм повернувся до столу й тихо,
навiть iз захопленням, забубонiв:
- Божественний типаж! Чи не можна, Григорiю, i менi тут квартирантом
стати? Ох, i типаж, але, на жаль, не оптимiстичного звучання, а це -
недолiк. Бачиш, як тiнi i складки пiдрiзали її життєрадiснiсть, смiх.
- А тобi пiсля такого лихолiття неодмiнно треба на каменi рiзати
материнський смiх? - обурився вiн. - Саме такий образ i зачепить за живе
людей, якi пережили вiйну. Чи тобi й твоїй спiлцi потрiбний вiдомчий
ентузiазм i плакатна посмiшка?
- Це ти вже загнув, братику, не читаючи статей деяких мистецтвознавцiв.
Вони, живi, хоч i рiдко посмiхаються, та з мертвого каменя вимагають
побiльше смiху, - розреготався Колiсниченко, потiм замислився, знову
пiдiйшов до вдови i, придивляючись до неї, почав допомагати шити сорочечку
немовлятi...
Скульптор таки послухався поратi i не помилився, не помилився й вiн,
повiривши, що Катерина його суджена.
А почалось воно зовсiм несподiвано й просто. Якось надвечiр'ям, коли
сонячнi вiдблиски прокладали на морськiй зеленi небосхилу золотi мости,
вiн вiд партизанамiрошника привiз пошивку муки, що пахла i грозовими
полями, i теплом млинового каменя. В сiнях, скидаючи її з плеча, побачив
на порозi Катерину, вiрнiше її розплетенi косища i двi завислi сльозини в
нерухомих очах. Отi двi коси, двi сльози i стали мiстком до великого
кохання. Слався цей мiсток неймовiрно швидко, як усе швидко робиться у
вiйну.
В передосiннiй вечiр вiн пiзно повертався з наради. Сонне село так
тремтiло в тихому мiсячному сяйвi, що здавалося, наче хати, i сади, i
журавлi потроху переходили з одного мiсця на друге. Вiн любив цю мiнливу
таємничiсть вечорiв, коли розпухлий соняшник мiсяця осипав i осипав своїм
химерним цвiтом усе, що знаходилось пiд покрiвлею неба.
Бiля плоту, по якому плелися з цвiтом i плодами гарбузиння й тичкова
квасоля, вiн побачив Катерину. В сполоханiй грi тiней i промiння вона
здавалась висiченою з каменя, i тiльки в очах її тремтiла мiсячна роса.
Жiнка почула ного ходу, тiснiше притулилась до тину, а вiн збентежено
зупинився напроти неї. Чомусь здалося, що такий самий вечiр i така сама
зустрiч з Катериною вже були в нього. В тишi вiн чув, як гупало його
серце, але стояв, наче заворожений, без жодного слова i руху.
Нарештi Катерина у благаннi пiдвела руки, i вiн побачив, як у її очах з
мiсячної роси набиралися сльози.
- Що з вами, Катерино Павлiвно? - запитав, наче прокинувся од сну.
- Григорiю Стратоновичу, - боляче заклекотав її голос, мукою узялось її
привабливо заокруглене обличчя, - вам треба їхати од нас.
- Їхати? - пiдсвiдомий острах зчавив його серце i почав руйнувати в
душi виплекану за останнi днi радiсть. - Я вам надокучив?
- Не надокучили, - запнулася вона, - але так треба...
- Чому?
Вона опустила важкуватi руки, одвела од нього погляд i ледве чутно
промовила:
- Бо я соромлюсь вас, а це вже недобре.
- Невже соромитесь? - вiн чогось аж зрадiв.
- Хiба ж не видно?.. Не можна вам i вдовi бути пiд одним дахом, -
печаллю, тривогою i хвилюючою жiночнiстю обрисувались її повнi трепетнi
уста.
I його потягнуло до них, потягнуло до її важкуватих рук, що безвiльно
звисли донизу, до її плечей, до стану. Вiн, здається, лише тепер збагнув,
скiльки прекрасного є в жiнцi.
- Ви боїтеся поговору? - запитав хрипко, вже розумiючи,. що не може
жити без Катерини, без її очей, її уст, її брiв i ось цих сонних грудей,
на яких так добре лежати дiтям.
Вона похитала головою:
- Нi, поговору я не боюсь. На мене нiхто нiколи не тицяв пальцем.
- То чого ж ви? - їв нього, як у неї, глухiшим стає голос.
- Так лiпше буде, - пiдвела на нього правдивi i скорбнi очi, з яких
от-от мала обiрватись мiсячна роса чи сльоза.
Вiн рукою хотiв торкнутись до них, але жiнка, не зрозумiвши його,
поточилась назад, обдала його теплою хвилею кiс, що якось одразу темною
повiнню впали їй на стан, мiсяць заграв на тiй повенi, i вiн руками, душею
потягнувся до цiєї повенi...
"Двi коси, двi сльози", - i зараз у думцi, наче вiрш, повторює Григорiй
Стратонович, а сам вiдчуває, як жiнка у ваганнi зупинилась бiля церковних
дверей" як з темряви .приглядається i надивляється на нього. А вiн робить
вигляд, що прикипiв до книжки, бо хiба ж не приємно, що такi очi вiрними
зорями тягнуться до нього, наче моляться на такого вченого чоловiка.
I при згадцi, що Катерина вважає його дуже вченим, вiн мимоволi починає
посмiхатися.
- Григорiю, ти кому посмiхаєшся? - низинно, з незбагненними переливами
клекоту й дзвiнкостi питає вона. Щось є в її голосi i вiд хвилi, що
плещеться-схлипує, i вiд спiву, коли вiн завмирає. Йому здається, що
Катерина не говорить, а творить свою мову, бо нiколи не вгадаєш, якi звуки
проб'ються в її наступному словi. Вiн був закоханий i в її голос. Часто,
прокидаючись уночi, йому хотiлось розбудити дружину, щоб почути її
нерiвний спiвучий клекiт. Навiть смiх у неї - незвичайнiсть: кожного разу
бринiв iнакше. Iнколи, одриваючись од зошитiв або книг, вiн прохав її:
- Катерино, засмiйся.
- Ти що, Григорiю? - дивувалась вона, а в очах займалися такi загадковi
вогники, якi теж здавалися вiдкриттям, але й страхали його: що iще
нерозгадане таїться у них?
- А тобi шкода засмiятись?
- З якої б радостi?
- З тiєї, що є такий смiх на свiтi. - I справдi, мав насолоду вiд нього
i вiд тих двох борозенок, що вiд пiдборiддя вибiгали на щоки, i дивувався,
чого не подарує вигадлива природа людинi в свою добру годину творчостi...
Григорiй Стратонович пiдводиться з обсмаленого стiльчика, радо йде
назустрiч дружинi.
- Питаєшся, кому посмiхався? Вiдгадай!
- Де вже менi вiдгадати, - простягає до нього важкуватi й такi милi
руки, але одразу ж боязко опускає їх донизу - згадує, що в церквi.
- Посмiхався твоїм думкам.
- Моїм думкам? - Подивом озивається не лише клекiт голосу, а вся її
глибина. - Хiба ти чув, коли я увiйшла?
- Аякже! Ще чув, як ти з землянки виходила, як вулицями й завулками
йшла.
-Знову насмiхаєшся, - закохано i вдячно дивиться на свого мужа i не
вiрить, що вiн назовсiм її. - Але скажи по правдi: чув, як сюди прийшла,
як дивилась на тебе?
- Звiсно. Як я мiг не почути такого?
- I прикидався? - бiльшають Її очi, що в темрявi здаються чорними, а
насправдi вони ясно-ясно зеленi, як веснянi листочки, зволоженi росою,
соком i краплинками сонця.
- I трохи прикидався.
- Он ти який! - так нижчає її голос, що вiн, здається, бринить в усьому
тiлi, як гудiння у дзвонi. - А про що ж я думала?
- Про те саме: що маєш дуже вченого чоловiка. Вгадав? - сердечно
смiється вiн.
- Таки вгадав, - чудується Катерина, чу дуються соковитi, переповненi
зморшками уста, молодиця красиво пiдводить угору повне округле плече. - I
все насмiхаєшся надi мною?
- Тiльки трошки, бо твоє непорозумiння про мою ученiсть недовчену
приносить менi одну приємнiсть. Я теж падкий на шанобу, наче муха на мед.
- Смiйся, смiйся. А менi, буває, аж страшно стає, що ти так багато
знаєш, а я нiчого не варта, - припала чолом до його плеча, i тепер вiн уже
на хвильку здається їй не сином, не мужем, а рiдним батьком, до якого було
так хороше притулитися головою.
Григорiй поклав руку на хустку, з-пiд якої вибивався пахучий снiп
волосся дружини.
- I про себе, i про мене вигадуєш по добротi своїй... Що я? От мене
вчили учителi! То справжнi були праведники в будьонiвських шапках! - обвiв
поглядом святих. - Спасибi їм, що людиною зробили мене. Де вони тепер?..
- I нi про кого з них не знаєш?
- Свiт великий, дороги широкi. Розiйшлись по них мої праведники, тiльки
про двох i знаю: один командував дивiзiєю, а тепер пiсля важкого поранення
працює головою облвиконкому, а другий робить аж у ЦК.
- Ти б хоч написав їм.
- Незручно, щоб не подумали чого...
- Отаким точнiсiнько Iван був: усе мiг. а тримався у тiнi, щоб люди не