Страница:
- Аж усього кабана здати? - полiз рукою до потилицi Шавула.
- Щетину i кишки можеш залишити собi, ну й печiнки та селезiнки теж, -
великодушно дозволив Марко. - Чи, може, це не пiдходить, не подобається
тобi?
-Ет, що там говорити: подобається чи не подобається, - безнадiйно
махнув рукою Шавула. - Залишаєш на великдень без шкварки мене.
- Та. ковбаса ж буде! - утiшив його Марко. - А на роботу виходь щодня.
У тебе залишилось двi корови?
- Одна.
- А ту, що в лiсництвi, продав?
Шавула зiтхнув.
- То ж ялiвка, не доїться.
- Байдуже, менi молока з неї не пити. I в Мамури теж?
- I в нього двi.
- От завтра зранку й готуйте їх до ярма.
- До ярма? I без ложки молока залишиш нас?
Марко зобидився:
- Ну, як хоч, Мироне, я тебе не силую. Бачу, все тобi не подобається...
- Та нi, вже подобається. - важко зiтхнув Шавула. - А де ж ярма взяти
на корiв?
- Як не дiстанеш готових, то знайдеться ж десь у березi суха верба.
- Чорт їй тiльки радий, - знову зiтхнув Шавула. - I тодi заявам не
дасиш ходу?
- Якщо покажеш себе в роботi, то пiсля посiвної - сам порву заяви. А
тепер iди на заклання.
Шавула спересердя одним духом перехилив чарку, скривився вiд якоїсь
думки, потiм рiшуче пiдвiвся i з шапкою в руках пiшов до дверей.
- То й бувайте здоровi. Був у Шавули кабанчик пудiв на вiсiм та й
загув, - хряпнув дверима й важко загупав чобiтьми по схiдцях.
- Здається, легше брати, анiж вiддавати? - Марко допитливо поглянув на
Безбородька, а той одвiв од нього погляд.
- Це ти вiрно зробив, що не почав судитись: тепер i Шавула, i Мамура
так будуть старатися, аж гай шумiтиме. - Безбородько знову долив Марковi
чарку. - Чогось не п'ється тобi? Осколки, чував, ще допiкають?
- Та допiкають.
- Багато їх залишилось?
- Два.
- I їсиш погано, а треба, щоб осколки обросли жиром. Так ненадовго
вистачить тебе на каторжному головуваннi.
- Пожалiв бог рака, - чмихнув Марко. - А тебе яка гризота пригнала до
мене?
- Теж каяття, Марку.
- Ти б з цим дiлом до отця Хрисантiя пiшов. В тiло Безбородька огидно
вв'юнюється дрож:
- Глузуєш, коли твоє зверху?
- Не глузую - не вiрю тобi. Це гiрше.
- Таки гiрше, -понуро згодився Безбородько. - Та все'дно прийшов до
тебе i з каяттям, i з проханням.
- О, це вже iнша рiч, таке в тебе, Антоне, може бути. Кажипослухаю.
- Не насмiхайся. Марку, це не твiй характер. - Образа i бiль
стрепенулись i на устах, i на тонкуватих, з дрiбними прорiзами нiздрях
Безбородька, а в глибоких дрiмливих очах. майнула темiнь. -Забудемо те
прокляте купання в ставку, забудемо й мою злобу. Вiд тiєї купелi я все
валив i валив на твою голову, бо дуже лихий був.
- Тепер подобрiшав на пiвкопiйки?
- Тепер прохолов i, вже збоку, дрiбним побачив себе.
- Невже, Антоне, це правда?
- Повiр, Марку. Сам караю себе на самотi, а особливо за те, що в'їв
тебе тридцять сьомим роком, що в рану твою полiз. - Безбородько зараз i
насправдi каявся, що згадав Марковi про той час, i з острахом думав про
свою давню заяву, вогнем би ясним чи темним згорiла вона! А певно, й
згорiла в вiйну. - Коли можеш, скости все те, що було. Ми ж з тобою,
пригадуєш, за однiєю партою сидiли, разом у школу ходили... Багатьох уже
наших годкiв i на свiтi нема.
- Багатьох... I першим Устим покинув нас. - Аж у дитячi i молодi роки
повернувся Марко, згадав i побратима, i ту молодюсеньку вчительку, що мала
бути його судьбою. Де вона тепер i як вона? Повiв далекої юностi розчулив
його, через її видiння приязнiше подивився i на Безбородька: хоча хитрий
та кручений вiн, але, зрештою, не ворог, i працювати доведеться разом.
Тiльки як ти, Антоне, вiзьмешся за чепiги? Чи вистачить глузду без образи
i нарiкань пiти по землi звичайним трудiвником? Тiльки це може виправити
твої скособоченi мiзки.
А Безбородько, теж полинувши в молодiсть, вже без хитрощiв видобуває
навколо рота посмiшку:
- Пам'ятаєш, як ти на Великдень, коли саме сади цвiли, за бандою
гнався?
- Аякже!.. А пам'ятаєш, як ти на кооперативнiй пiдводi од грабiжникiв
утiкав?
- Чом не пам'ятаю! - аж помолодшав Безбородько. - Тодi в мене конi були
з вогнем. Як ударив по них, неначе змiї, понесли. Всю дорогу пiною услали.
- I пропав тодi кореневик!
- Пропав, але винiс i мене, i товар. Тодi, Марку, ми трохи дружнiшими з
тобою були.
- Здається, так, але й тодi вже зайва копiйка тобi викривлювала дорогу
i душу.
- I це було, - погодився i зiтхнув Безбородько. - I знаєш, що змушувало
мене полювати на ту копiйку?
- Усушка, утруска?
- Нi, Марку, усушка, утруска це законне дiло. Бiднiсть наша спокусила
мене. Пам'ятаєш, ми нi в будень, нi в свято не вилазили з полотна?
- Пам'ятаю i нашу велику бiднiсть, але не забуваю i нашого ще бiльшого
багатства - душевного, правдивого, сердечного. А ти, Антоне, забував його,
i це, тiльки це знiвечило i може згубити тебе.
- Може, й так, - знову погодився Безбородько. - Надокучило, надоїло в
злиднях жити, ну, та не буду про це, почну з iншого кiнця. Хочу, Марку,
якщо погодишся, попрацювати пiд твоєю орудою... Колись i виправлятись
треба. Що скажеш на це?
- Ким же ти думаєш працювати?
- Твоїм заступником.
- Нащо тобi це заступництво? Безбородько насупив брови, але рiшуче
глянув на Марка i зовсiм одверто, з тугою в голосi, сказав:
- Бо рядовим, простим я, Марку, вже не можу працювати: i розучився, i
соромно. Я вже звик бути на сякiй-такiй виднотi: на трибунах, у президiях,
у пренiях... Сьогоднi пiсля зборiв, коли ти сказав, щоб до тебе пiдiйшли
члени правлiння, пiдвiвся i я та й пiшов до тебе. Аж напiвдорозi
опам'ятався, бо вже iнакше не можу. Вважай, вiк мiж керуючими прокрутився
i сам номенклатурою став... Як же з цiєї. практично, орбiти сходити?
I душевна теплiнь, i видiння далекої молодостi були нагло зруйнованi
цими словами. У Марка затремтiли уста. Вiн уже бачив перед собою не
людину, а гiршi звички п, те шумовиння, що наросло на мiзках i закисало на
них. Але вiн стримав своє обурення i спокiйно, зосереджено запитав:
- Невже, Антоне, тобi так тяжко без президiй, без постiв?
- Дуже тяжко. -Безбородько вiдчув, що з Марком сьогоднi можна буде
зварити кашу.
- Що ж, може, я зроблю тебе своїм заступником, навiть головою згодом.
- Тебе на вищу посаду вiзьмуть? - зрадiв Безбородько. - I це правильно:
чого такому чоловiковi. Герою, сидiти в селi? Спасибi, Марку, чим же
вiддячити тобi?
- Не менi, а людям.
- Так чого ти хочеш? - одразу насторожився Безбородько i насамперед
подумав, чи не забажається Map ковi забрати його будинок пiд правлiння або
ясла; узяв же данину з Шавули та Мамури i навiть бровою тобi не повiв.
- Хочу я не так уже й багато. По-перше, щоб ти навчився гарно й
привiтно дивитись на людей, щоб здалеку перед ними скидав шапку, як тепер
скидаєш перед начальством, щоб вiтався з ними найкращими словами, а не
лайкою, i щоб нiколи не матюкався.
- Так тодi ж дисциплiни нiякої не буде!-жахнувся Безбородько.- А коли
всi побачать, що я не голова, а кваша, то й розкрадуть усе.
- А хто ж першим почав розкрадати колгосп? Не ти, не такi, як ти? Зло
почалося од вас.
- Звiдки воно б не почалося, а людей треба тримати в їжакових
рукавицях, не попускати вiжки. Якщо голова чи його заступник щось вiзьме
собi - це ще пiвбiди, а коли кожний потягне собi, то що тодi буде?
- Отже, ти не вiриш народу?
- Народу вiрю, а людям - нi! Ти ще не знаєш, як вiйна змiнила їх. I ти
не дуже, практично, високо залiтай iз своєю довiрою! До гуртового добра не
так треба м'яких слiв, як цупких сторожiв.
- Добра твоя рада, тiльки не для мене. А ти думав коли-небудь, що через
кiлька рокiв у нас не буде жодного сторожа?
- Дурний я думати над таким? А ти ж вiриш у це? - широко подивився на
Безсмертного, як на дивака.
- Вiрю i зроблю так у нашому ж колгоспi.
- Причинний ти чоловiк! - обурився Безбородько.- Це ти, може, для
газети чи для журналу готуєш матерiали про високу свiдомiсть?
- Ох, i темний ти, Антоне, як осiння нiч... Хiба ти не пригадуєш, як у
нас пiсля революцiї, коли покращало життя на селi, не замикались хати?
Було таке?
- Було,- погодився Безбородько, а тоскне запустiння не сходило з його
ечей.
- А потiм що почало замикати їх: достаток чи недостаток?.. Через кiлька
лiт, коли все пiде гаразд, у нас буде такий достаток, що i хати, i комори
будуть без защiпок та замкiв.
- Фантазiя! Риалiзму, практично, нема в тебе нi на копiйку. Я ще
доживу, як за цю фантазiю когось будуть м'яти, наче сирицю, або знiмати з
головування. Значить, не хочеш працювати зi мною?
- Не можу. Нема в тебе, Антоне, кебети керiвника.
Безбородько спочатку оторопiв вiд образи, а потiм злоба скосила йому
очi:
- А ти мiряв мої здiбностi? Їх у мене i на район вистачило б, та нема
поки що такої руки, яка на район посадила б. Що ж накажеш робити менi?
- Завтра орачем виходь у поле.
- От цього вже не дочекаєшся! Гнув ти, Марку, мене, як хотiв, але не
перегинай, бо випрямлюсь - i по тобi ж першому вдарю.
- Що ж, збирай силу, коли не маєш розуму.
- I збиратиму, не буду ж сидiти, мов святе причастя! - Безбородько,
лихий i червоний, пiдвiвся з-за столу й, не попрощавшись, вийшов з
землянки.
- Славних, сину, мав ти гостей, - озвалася з печi мати, коли за
Безбородьком зачинилися дверi. - I чого ти сiв з ними за один стiл?
- Просто цiкаво було, - покосився на стiл Марко i посмiхнувся. - Та й
користь якась є - їхня закуска таки пригодиться менi: занесемо її вранцi
трактористовi на снiданок.
- Ну, а це правда, що на Мамуру i Шавулу стiльки заяв подали?
- Нi, мамо, я перебiльшив для страху, - щиро розсмiявся Марко, - та це
не пошкодить. Орав же дядько поле чортом, а я спробую злодiяками. Хай хоч
трохи вiдроблять. Спiть, мамо.
- Лягай i ти. Чи вже почалось твоє безсоння?
- Почалось.
- I не печалишся?
- А чого ж печалитись, коли роботи багато? Он уже й зерно на станцiю
прийшло...
Коли Безбородько пройшов мiсток, його ослiпив широкий iскристий кущ
багаття, на тлi якого ворушились двi темнi постатi. Вiн городом попрямував
до них i незабаром побачив, як Шавула зi своєю в'їдливою жiночкою смалили
кабана.
- Швиденько ти, Мироне, почав старатися на Марка, - вкусив смiшком
учорашнього комiрника.
Насмiшка пересмикнула i обурила Шавулу.
- Я ж не зумiв так викрутитися, як ти: в тебе кабан стоїть i не
журиться, а мiй комусь язика висолопив, - вдарив ногою в ошкiрену пащеку.
- Еге ж, ere ж, - пiдтримала чоловiка вдвоє перегнута Настя. - Хтось
тiльки одного чину позбувся, а хтось i чину, i кабана, з нього ще й
насмiхаються.
-Та цур вам, люди добрi, якi там насмiшки! Я хотiв би не вашого кабана,
а Марка пiдсмалювати за вашу кривду.
Це одразу припало до душi i Мирону, i Настi; вони, мов по командi,
випростались, обтерли сажу з облич, зiтхнули.
- Годувала ж, викохувала свого Аристократа, як дитину, щодня
пiдривалася над баняками, молочком забiлювала харч, а хтось i пожере мою
працю, - залементувала Настя на весь город.
- Цить, бо люди почують, - гримнув на неї Мирон.
- Чи так, чи сяк - все одно почують. Ех, Антоне, Антоне, не пофортунило
нам з тобою.
- Ще пофортунить. Марко - птах перелiтний: як не полетить угору, то
самi скинемо вниз з гнiзда. Вiдгодовується! Тiльки ока не треба спускати з
нього. Десь щось - i хай папiрець летить i в район, i в область, i ще
вище.
- Летiли ж твої папiрцi про те купання, а що пособило? - вiдрiзала
Настя.
- Не панiкуй, - заспокоїв її Мирон. - Ти ще не знаєш, яку силу має
папiр. Вiн усе терпить, але все й може.
- Оце вiрно, - погодився Безбородько i обома руками помацав кабана. -
Гарний! Ви ж хоч здiр заберiть собi...
XXVII
Вiн прокинувся, коли нiч бiля вiконець ще не зустрiчалася з досвiтнiми
барвами. У снi до нього виразно приходили якiсь господарськi плани,
турботи, щось таке потрiбно було, але що - тепер нiяк не мiг згадати. Чи
не досада? Тихенько мугикаючи "Ой не знав козак, та й не знав Супрун, а як
славоньки зажити...", вiн умивається i спочатку не може здогадатись, чому
при всiх клопотах йому радiсно на душi. Ага, це, певно, тому, що в районi
дають наряд на шiстсот кубометрiв лiсу. А може, того, що сьогоднi почнуть
сiяти ячмiнь? Таки нема в свiтi кращого дiла, як сiяти - чи зерно, чи
добро.
На постелi, скидаючи пасманисте рядно, заворушився Хведько, ось вiн
пiдводиться на лiкоть i здивовано та радiсно питає:
- Ви вже спiваєте?
- Мугикаю, Хведю. А ти чом не спиш?
- Бо радiю.
- Чого ж ти радiєш? Що вчора трiйку схопив?
- Та нi, - вiдкопилив хлопчак губенята. - Це ж трiйка не по правилу...
- Як не по правилу? Викручуєшся? - несхвальне поглянув на хлопчака.
- Я, Марку Трохимовичу, чи не першим розв язав задачку, ну, й дав її
списати. Та за це треба знижувати один, а не два бали. Адже так по
правилу?
- Я, Хведю, в таких правилах не розбираюсь, їй краще порадься з
Григорiєм Стратоновичем.
- Для чого? - знову вiдкопилив губи Хведько. - I так переживу, де моє
не пропадало.
- А чого ти радiєш?
- Що ви стали головою. Тепер заживем! - упевнено сказав хлопчак, а
Марко розсмiявся.
- Як же ми заживем?
- А це ви краще знаєте, - розсудливо вiдповiв i почав одягатись.
- Поспи ще, Хведю.
- За спання не купиш коня. Я хочу трохи пройтися з вами.
- Ну, спасибi за пiдтримку, - серйозно вiдповiв Марко, а хлопчак
недовiрливо подивився, чи не глузують iз нього, потiм заспокоївся.
- Якщо треба, я завжди пособлю вам, у мене ж ноги знаєте якi...
- От i гостри їх до Ольги Бойчук, щоб вона збирала на розмову всiх
буряководiв та кукурудзоводiв. I до Галини Кушнiренко збiгай - нехай
змотається на маслозавод за перегоном для поросят.
- А нiби дадуть? - здивувався Хведько.
- Дадуть.
- Навряд. У Безбородька з цим дiлом нiчого не вкипiло.
- I звiдки, Хведю, ти все знаєш?
- Аякже, в селi жити - i нiчого про все не знати! Свiтанок уже вирвався
з обiймiв ночi, коли Марко пiдходив до корiвника. На сходi одразу якимсь
чародiйним помахом розгонисте вималювалась сонячна корона, i кiлька
хмаринок стали оздобою в її промiнцях. Марко злегка натиснув плечем на
браму, увiйшов у корiвник. Призвичаюючись до теменi, вiн зупинився i
неждано почув тихий болiсний стогiн; на нього муканням обiзвалась невидима
корова, а стогiн повторився i перейшов у схлипування.
Вражений Марко мерщiй пошкандибав до перегородки для доярок. Коли вiн
вiдчинив легенькi шальовчанi дверi, з-за крихiтного столика, здригнувшись,
злякано пiдвелась Софiя Кушнiренко, вона зiгнутою в лiктi рукою тернула по
очах i вже намагалася посмiхнутись.
- Що з вами, тiтко Софiє? - пильно подивився на передчасно постарiле
обличчя з по-дитячи ясними очима.
- Нiчого, нiчого, Марку Трохимовичу... - застигає на устах жалiсна
посмiшка.
- Як же нiчого? Не крийтеся, кажiть.
-Нащо воно тобi? - запечалилась вдова. - То - бабське, негоже тобi й
слухати.
- Я тепер навiть бабське маю знати - ви для чогось учора пiднiмали за
мене руку. Нещастя якесь у вас?
- Авжеж, бо щастя менi дiсталось таке, як тому вбогому чоловiку, якому
тiльки приснився добрий обiд. Вiн i посмiхнувся увi снi, а в цей час iшло
щастя, побачило, що косар смiється, - i обминуло його.
- Так може, ми ще завернемо те щастя, - в задумi сказав Марко. - Що ж
мучить вас? Ви так стогнали...
- Мусила, Марку Трохимовичу, мусила, - не тiльки яснi бiлки, навiть
зцiпленi зуби вдови вiдбили тяжкий бiль. Вона поправила хустину и тихо
заговорила: - Таке ж лихо прибилось до нас, доярок, - худоба захарчована,
от i напав на неї стригучий лишай. Так шкода менi стало дiвчаток наших,
молодюсенькi вони, нащо їм це лихо. От я й позабирала в них хворих корiв
та й сама заразилась поганню, а вилiкуватись не можу: нiякi мазi не
пособляють...
- Оце й усе лихо? - посмiхнувся Марко, а вдова зобидилась.
- Такi самi слова я i вiд Безбородька чула, - сказала з докором.
- А я трохи iнакше скажу, - знову посмiхнувся Марко. - Поворожу,
пошепчу - i пройдуть вашi лишаї, як рукою знiме.
-Невже знаєш таке ворожiння? - недовiрливо поглянула на нього вдова.
- Знаю, тiтко Софiє: на вiку, як на довгiй нивi.
- А чого ж нi ветлiкар, нi медицина нiчим не допомогли менi?
- Бо медицина, певне, ще не вивчила всього, що знають люди. Я зроблю
для вас вивар з дубової кори i солодкої яблунi, то й слiду не залишиться
вiд цiєї напастi.
- Справдi?
- Авжеж. Ну, показуйте своє господарство. Побiльшало молока?
- Аякже. Повернулись тепер з чужих рук найкращi корови, - i понизила
голос. - Вам треба молока?
- Дуже, тiтко Софiє. Складiть списочок дiтей-сирiт, i з сьогоднiшнього
дня будемо давати їм хоч по склянцi, по пiвтори молока. Бракованих,
недiйних корiв багато маєте?
- Вiсiм.
- Треба їх буде продати.
- Як продати? - переполошилася вдова. - У нас же кожен хвiст на облiку.
I в районi, i в областi про це знають.
- А що оцi вiсiм корiв не дають нi краплини молока, теж знають?
Жiнка задумалась.
- Навряд. У нас головне поки що, щоб цифра справна була, хоч i користi
з неї мало.
- Хай ми за цих вiсiм корiв купимо чотири, п ять, та дiйних, чи не
краще так буде?
- Краще то краще, але за зменшення цифри i ви, i я вскочимо в халепу.
Нащо вам з цього починати головування?
- Хто як умiє, так i починає. Увечерi приходьте до мене - разом
приготуємо лiки. От i стану по сумiсництву ворожбитом.
- Спасибi. Обнадiяв мене, бо вже на свої руки дивитись не могла, -
пiдвела угору руки й застигла, мов бiль...
Перед брамою етапнi Марко почув не стогiн, а радiсний смiх. Конюхи
стиснулись кружка i, щось розглядаючи, аж за боки бралися од реготу. Дiд
Євмен першим побачив голову, сховав задоволену посмiшку пiд вуса, штовхнув
Полатайка пiд бiк i гримнув для годиться.
- Досить вам зуби продавати. Найшли ярмарок. Конюхи випростались,
озирнулися, i Марко побачив на землi кумедного глиняного коника з печаткою
в зубах. Одне вухо в коня пнулось угору, друге кособочило вниз, грива
настовбурчилась, i увесь його обрис говорив, що вiн без бою не вiддасть
печатки. I раптом Марко в рисах тварини побачив риси Безбородька. Це було
так несподiвано, що вiн теж розсмiявся, а до його смiху приєднались
конюхи.
- Як, Марку Трохимовичу, вам кiнь з печаткою? - витираючи сльози,
запитав Петро Гайшук.
- дiду, ви ж талант! - вигукнув у щиросердiм захватi.
- Кiнський талант, - одразу нахмурився Дибенко.
- Справжнiй талантi Подаруйте менi свого коня.
- Бери, коли хочеш, - байдуже вiдповiв старий. - Не шкода глини для
доброї людини. Може, ще одну цяцьку вiзьмеш? - Поволi пiшов у маштарку i
винiс завзятого козацького коника, що, розiгнавшись, здавалось, ладен був
перескочити хтозна-яку перепону. Тiльки в казцi чи в пiснi стрiчався Марко
з таким конем i зачудувався, любуючись ним. А старий тепер дивився на
Марка i тамував у собi тривогу i радiсть.
- Дiду, що ви думали, коли лiпили його? - запитав Марко.
В старого затремтiли повiки, вiн з подивом хмикнув, а в його колючих
очах засвiтилися iскринки вдячностi.
- Тiльки ти й запитав, що думалось менi. Це було, чуєш, перед Новим
роком. Я тодi лiпив i курникав пiсню про коня, що виносив од погонi
козака. Пам'ятаєш:
А за нами татари,
Як iз неба хмари,
А я скочив -
Дунай перескочив...
-На такому конi, вiриться, i Дунай можна перескочити. Ну, спасибi вам,
дiду, зробили мене iменинником! - узяв подарунки, а старий лагiдно
посмiхнувся.
- Я тобi ще їх принесу, коли вподобав. Ех, якби-то нашi конi були
такими, як цi, глинянi.
В цей час бiля стайнi загурчала машина i почувся веселий голос Хведька:
- Дядько Марко тут?
Марко вийшов iз стайнi. Спочатку вiн побачив на машинi Хведька, який
зручно вмостився на мiшках з пашнею. На ходу з кабiни виплигнув Данило
Броварник i, мружачись, пiшов до Марка.
- Вiтаю-вiтаю, Марку. Оце ж, як обiцяв, привiз тобi горох, чистий,
горошина в горошину. От i сiй зерно i щастя навпiл, бо досить уже насiяно
горя на землi. Ну, давай почоломкаємось, поки не полаялись, - я одразу
щось виколупаю з недолiкiв!
XXVIII
Вздовж дороги вервечкою розтягнулось шiстнадцять плугiв,
латаних-перелатаних, з стертими п'ятами, на дерев'яних i залiзних
передплужниках.
Не такими колись були в нього плуги, але й ця старизна не запечалила
Марка, бiльше печалили виснаженi конi. Проте й вони сьогоднi здавалися
кращими, може, тому, що гриви їхнi були заплетенi дiвочими стрiчками. I ця
начеб дрiбничка зворушила Марка, як i те, що погоничами були тiльки
дiвчата, а орачами - дiди й пiдлiтки.
- Оце й для кiнохронiки, напевне, згодилось би! Хай би потiм, через
роки, подивилися люди, з чого ми починали, - кинув Григорiєвi
Стратоновичу, який сьогоднi iшов у поле орачем.
- Згодилось би. А на дiвчатах, хоч як убого зодягненi вони, - найкращi
хустинки. Це теж добра прикмета, - сказав Григорiй Стратонович.
Коли орачi й погоничi пiвколом обступили Безсмертного, вiн пильно
подивився на кожного i всюди бачив правдиву довiру; в одних вона
намiчалась посмiхом, у других - зосередженiстю, в третiх проглядала крiзь
сум, крiзь бiль задавнений чи зовсiм свiжий, вiд якого ще не опам ятались
поширенi очi.
- Люди добрi, - тихо заговорив до них Марко. - Споконвiку велося, що
плугатар у селi - це все. I хлiб, i достаток орач тримає у своїх руках. I
хоч як нам зараз тяжко, але тiльки ми самi можемо допомогти собi, щоб на
полях вродив i щедрий колос, i наша доля... Тут серед вас нема недужих чи
тих, хто виходить у поле не по своїй волi чи без охоти?
- Нема таких, Марку Трохимовичу. Усi вийшли по охотi, - обiзвалося
кiлька голосiв.
- То й добре. Я не хочу, щоб орали набурмосенi чи криводушнi люди, яких
приваблює лише ярмарковий хлiб.
- А буде ж вiн, Марку Трохимовичу, у цьому роцi свiй, а не ярмарковий
хлiб? - прикладаючи руку до вуха, прошамкав дiд Козачкiвський, у ротi
якого самотився єдиний зуб.
- На один зуб вистачить, - пожартував хтось збоку, i смiх сколихнув
орачiв i погоничiв.'
- Буде i для беззубих, i навiть для дуже зубатих, коли всi
трудитимемось, як хлiбороби, а не поденщики... Не позаганяйте коней, хай
частiше перепочивають. Та й у добру путь!
Марко махнув рукою, дiвчата замаяли косами, бiгцем кинулись до худоби,
забряжчала упряж, i вся вервечка потягнулась на шлях, над яким лукаво
свiтило i мружилось прихмарене сонце.
I здавалося б, що,хвилюючого в цiй буденнiй картинi, коли в поле
вирушають напiвголоднi орачi з вихудлими кiньми, з поганеньким реманентом?
Але Марко схвильовано дивився услiд плугатарям, i жаль було, що сам не
може пiти за плугом, бо найбiльше любив орати й косити.
Григорiй Стратонович значущо подивився на Безсмертного:
- Бачу, завидуєте плугатарям?
- Завидую. Не забулись за плугом ходити?
- Це не забувається. Та й пiду здоганяти свого чорнобрового погонича.
- Спасибi.
- За що? - здивувався учитель.
- Що не пошкодували вихiдного.
- Про що говорити, - посмiхнувся учитель i подався наздоганяти орачiв.
На виїзних конях дорогою проїхав Євмен Дибенко, але вiя не повернув до
голови, а взяв лiворуч у завулок, над яким вилискували ще не обсохли
листячком молодi верби. Марко махнув рукою, i старий неохоче повернув до
нього.
- Куди ж ви намiрились? I плужок справний у вас, - оглянув без жодної
латки шестеричка.
- Оце намiрився тобi виорати город.
- Менi? - почервонiв Марко.
- А хiба що? Хтось же чи сьогоднi, чи завтра має тобi зорати. То чому
не я, щоб не одривати з поля орача?
- Спасибi, Євмене Даниловичу, що добровiльно взялися за обслугування
голови. Ви так i про Безбородька дбали?
- Бий свiй свого, щоб чужий боявся, - i собi розсердився старий. - Коли
моє невлад, то я з своїм назад. Хотiв трохи пособити, та сам дiдько тобi
не вгодить.
- Спочатку, дiду, ми вдовам i сиротам пособимо, а далi буде видно.
- У кожного начальства свiй норов, - забубонiв пiд нiс Дибенко,
повертаючи на стайню.
- Нi, конi я вiзьму - в роз'їзд т'реба.
- Тодi я перший день пофурманую в тебе, може, ще щось зароблю.
- Гаразд, плуга тiльки десь залишiть i заскочте до Василя Тримайводи -
вiзьмете свiжину трактористовi.
- З Шавулиного кабана? - пожвавiшав старий.
- А ви вже знаєте?
- Все село знає.
- I що?
- Хто смiється, хто регоче, а хто й дивується, як ти цю братiю навколо
пальця обвiв i на свiжину розжився. Шавула вже й сумнiватись почав, чи
насправдi стiльки заяв подано на нього.
- Хай посумнiвається. Ну, а не привчає вiн з Мамурою своїх корiв до
ярма?
- Не бачив, але з лiсництва привели своїх прихованих. О, щось Василь
Тримайвода горлає. Чого йому?
Марко пiшов назустрiч новому комiрниковi, який дибав, подзвонюючи
орденами i медалями.
- Марку Трохимовичу, скорiше хвалiть мене, бо сам почну себе вихваляти!
-радiсно зупинився i поправив рукою веселий хмiль кучерiв. - Видряпав двi
бочки пального.
- Талант зразу видно! Через пiвгодинки повезем їх на поле. Де дiстав?
- У людей. Уже й розплатився натурою.
- Салом?
- Дав по шматку за бочку.
- Скупенько ти платив. Як же тобi вдалося так виторгувати?
- А люди нiчого й не правили. Погомонiли ми про внутрiшнє, мiжнародне i
сердечне становище та й дiйшли згоди.
- Багато в тебе сала?
- Повна сипанка й боденька. Ще не встиг переважити.
- Встигай, щоб хтось з потерпiлих доноса не написав. Ну, я пiшов на
хазяйство Марiї Тримайводи.
Бiля парникiв уже галакало жiноцтво, озброєне лопатами i граблями.
- Що я, Марку Трохимовичу, з такими зборами робитиму? - тихцем запитала
його смагляволиця Марiя Тримайвода.
- А що?
- Нiколи ж їх стiльки не приходило, нiколи!
- I ви цим журитесь?
- Та нi, радiю, - засмiялась жiнка, - але як усiм дати раду?
- Може, пошлемо їх у сад?
- Дерева обкопувати?
- Чому тiльки обкопувати? Усю землю копати. Сад молодий, посiємо в
iiьому кавуни, хай плетуться, в'яжуться та вив'язують якусь копiйку. Як ви
на це дивитесь?
- Земля там добра i цi роки пiд цiлиною лежала, - погодилась Марiя.
Коли жiнки, побрязкуючи лопатами, пiшли в сад, Марко почав оглядати
парники. Тепер, либонь, тiльки цей куток господарства не був занехаяним,
бо Марiя Тримайвода любила i вболiвала над своїми рамами, грядками i
дiлянками. Та й Безбородько заохочував її, розсада давала такий-сякий
прибуток, а раннi овочi веселили його i потрiбних йому людей.
Ворсиста, пiдкучерявлена зелень помiдорiв i нiжна срiбляста синявiсть
капусти тiшили Марка. Вiн зупинявся перед кожною рамою, прикидаючи, що
вона дасть i на полi, i в касу.
- Як вам розсада? - запитала Марiя, хоча й бачила, що парники
порадували Марка.
- Славна, тiльки малувато.
- Та що ви, Марку Трохимовичу, жартуєте? - широко вiдкритими очима
глянула Марiя, i цей погляд воскресив ту давнину, коли вiн з УсТимом
- Щетину i кишки можеш залишити собi, ну й печiнки та селезiнки теж, -
великодушно дозволив Марко. - Чи, може, це не пiдходить, не подобається
тобi?
-Ет, що там говорити: подобається чи не подобається, - безнадiйно
махнув рукою Шавула. - Залишаєш на великдень без шкварки мене.
- Та. ковбаса ж буде! - утiшив його Марко. - А на роботу виходь щодня.
У тебе залишилось двi корови?
- Одна.
- А ту, що в лiсництвi, продав?
Шавула зiтхнув.
- То ж ялiвка, не доїться.
- Байдуже, менi молока з неї не пити. I в Мамури теж?
- I в нього двi.
- От завтра зранку й готуйте їх до ярма.
- До ярма? I без ложки молока залишиш нас?
Марко зобидився:
- Ну, як хоч, Мироне, я тебе не силую. Бачу, все тобi не подобається...
- Та нi, вже подобається. - важко зiтхнув Шавула. - А де ж ярма взяти
на корiв?
- Як не дiстанеш готових, то знайдеться ж десь у березi суха верба.
- Чорт їй тiльки радий, - знову зiтхнув Шавула. - I тодi заявам не
дасиш ходу?
- Якщо покажеш себе в роботi, то пiсля посiвної - сам порву заяви. А
тепер iди на заклання.
Шавула спересердя одним духом перехилив чарку, скривився вiд якоїсь
думки, потiм рiшуче пiдвiвся i з шапкою в руках пiшов до дверей.
- То й бувайте здоровi. Був у Шавули кабанчик пудiв на вiсiм та й
загув, - хряпнув дверима й важко загупав чобiтьми по схiдцях.
- Здається, легше брати, анiж вiддавати? - Марко допитливо поглянув на
Безбородька, а той одвiв од нього погляд.
- Це ти вiрно зробив, що не почав судитись: тепер i Шавула, i Мамура
так будуть старатися, аж гай шумiтиме. - Безбородько знову долив Марковi
чарку. - Чогось не п'ється тобi? Осколки, чував, ще допiкають?
- Та допiкають.
- Багато їх залишилось?
- Два.
- I їсиш погано, а треба, щоб осколки обросли жиром. Так ненадовго
вистачить тебе на каторжному головуваннi.
- Пожалiв бог рака, - чмихнув Марко. - А тебе яка гризота пригнала до
мене?
- Теж каяття, Марку.
- Ти б з цим дiлом до отця Хрисантiя пiшов. В тiло Безбородька огидно
вв'юнюється дрож:
- Глузуєш, коли твоє зверху?
- Не глузую - не вiрю тобi. Це гiрше.
- Таки гiрше, -понуро згодився Безбородько. - Та все'дно прийшов до
тебе i з каяттям, i з проханням.
- О, це вже iнша рiч, таке в тебе, Антоне, може бути. Кажипослухаю.
- Не насмiхайся. Марку, це не твiй характер. - Образа i бiль
стрепенулись i на устах, i на тонкуватих, з дрiбними прорiзами нiздрях
Безбородька, а в глибоких дрiмливих очах. майнула темiнь. -Забудемо те
прокляте купання в ставку, забудемо й мою злобу. Вiд тiєї купелi я все
валив i валив на твою голову, бо дуже лихий був.
- Тепер подобрiшав на пiвкопiйки?
- Тепер прохолов i, вже збоку, дрiбним побачив себе.
- Невже, Антоне, це правда?
- Повiр, Марку. Сам караю себе на самотi, а особливо за те, що в'їв
тебе тридцять сьомим роком, що в рану твою полiз. - Безбородько зараз i
насправдi каявся, що згадав Марковi про той час, i з острахом думав про
свою давню заяву, вогнем би ясним чи темним згорiла вона! А певно, й
згорiла в вiйну. - Коли можеш, скости все те, що було. Ми ж з тобою,
пригадуєш, за однiєю партою сидiли, разом у школу ходили... Багатьох уже
наших годкiв i на свiтi нема.
- Багатьох... I першим Устим покинув нас. - Аж у дитячi i молодi роки
повернувся Марко, згадав i побратима, i ту молодюсеньку вчительку, що мала
бути його судьбою. Де вона тепер i як вона? Повiв далекої юностi розчулив
його, через її видiння приязнiше подивився i на Безбородька: хоча хитрий
та кручений вiн, але, зрештою, не ворог, i працювати доведеться разом.
Тiльки як ти, Антоне, вiзьмешся за чепiги? Чи вистачить глузду без образи
i нарiкань пiти по землi звичайним трудiвником? Тiльки це може виправити
твої скособоченi мiзки.
А Безбородько, теж полинувши в молодiсть, вже без хитрощiв видобуває
навколо рота посмiшку:
- Пам'ятаєш, як ти на Великдень, коли саме сади цвiли, за бандою
гнався?
- Аякже!.. А пам'ятаєш, як ти на кооперативнiй пiдводi од грабiжникiв
утiкав?
- Чом не пам'ятаю! - аж помолодшав Безбородько. - Тодi в мене конi були
з вогнем. Як ударив по них, неначе змiї, понесли. Всю дорогу пiною услали.
- I пропав тодi кореневик!
- Пропав, але винiс i мене, i товар. Тодi, Марку, ми трохи дружнiшими з
тобою були.
- Здається, так, але й тодi вже зайва копiйка тобi викривлювала дорогу
i душу.
- I це було, - погодився i зiтхнув Безбородько. - I знаєш, що змушувало
мене полювати на ту копiйку?
- Усушка, утруска?
- Нi, Марку, усушка, утруска це законне дiло. Бiднiсть наша спокусила
мене. Пам'ятаєш, ми нi в будень, нi в свято не вилазили з полотна?
- Пам'ятаю i нашу велику бiднiсть, але не забуваю i нашого ще бiльшого
багатства - душевного, правдивого, сердечного. А ти, Антоне, забував його,
i це, тiльки це знiвечило i може згубити тебе.
- Може, й так, - знову погодився Безбородько. - Надокучило, надоїло в
злиднях жити, ну, та не буду про це, почну з iншого кiнця. Хочу, Марку,
якщо погодишся, попрацювати пiд твоєю орудою... Колись i виправлятись
треба. Що скажеш на це?
- Ким же ти думаєш працювати?
- Твоїм заступником.
- Нащо тобi це заступництво? Безбородько насупив брови, але рiшуче
глянув на Марка i зовсiм одверто, з тугою в голосi, сказав:
- Бо рядовим, простим я, Марку, вже не можу працювати: i розучився, i
соромно. Я вже звик бути на сякiй-такiй виднотi: на трибунах, у президiях,
у пренiях... Сьогоднi пiсля зборiв, коли ти сказав, щоб до тебе пiдiйшли
члени правлiння, пiдвiвся i я та й пiшов до тебе. Аж напiвдорозi
опам'ятався, бо вже iнакше не можу. Вважай, вiк мiж керуючими прокрутився
i сам номенклатурою став... Як же з цiєї. практично, орбiти сходити?
I душевна теплiнь, i видiння далекої молодостi були нагло зруйнованi
цими словами. У Марка затремтiли уста. Вiн уже бачив перед собою не
людину, а гiршi звички п, те шумовиння, що наросло на мiзках i закисало на
них. Але вiн стримав своє обурення i спокiйно, зосереджено запитав:
- Невже, Антоне, тобi так тяжко без президiй, без постiв?
- Дуже тяжко. -Безбородько вiдчув, що з Марком сьогоднi можна буде
зварити кашу.
- Що ж, може, я зроблю тебе своїм заступником, навiть головою згодом.
- Тебе на вищу посаду вiзьмуть? - зрадiв Безбородько. - I це правильно:
чого такому чоловiковi. Герою, сидiти в селi? Спасибi, Марку, чим же
вiддячити тобi?
- Не менi, а людям.
- Так чого ти хочеш? - одразу насторожився Безбородько i насамперед
подумав, чи не забажається Map ковi забрати його будинок пiд правлiння або
ясла; узяв же данину з Шавули та Мамури i навiть бровою тобi не повiв.
- Хочу я не так уже й багато. По-перше, щоб ти навчився гарно й
привiтно дивитись на людей, щоб здалеку перед ними скидав шапку, як тепер
скидаєш перед начальством, щоб вiтався з ними найкращими словами, а не
лайкою, i щоб нiколи не матюкався.
- Так тодi ж дисциплiни нiякої не буде!-жахнувся Безбородько.- А коли
всi побачать, що я не голова, а кваша, то й розкрадуть усе.
- А хто ж першим почав розкрадати колгосп? Не ти, не такi, як ти? Зло
почалося од вас.
- Звiдки воно б не почалося, а людей треба тримати в їжакових
рукавицях, не попускати вiжки. Якщо голова чи його заступник щось вiзьме
собi - це ще пiвбiди, а коли кожний потягне собi, то що тодi буде?
- Отже, ти не вiриш народу?
- Народу вiрю, а людям - нi! Ти ще не знаєш, як вiйна змiнила їх. I ти
не дуже, практично, високо залiтай iз своєю довiрою! До гуртового добра не
так треба м'яких слiв, як цупких сторожiв.
- Добра твоя рада, тiльки не для мене. А ти думав коли-небудь, що через
кiлька рокiв у нас не буде жодного сторожа?
- Дурний я думати над таким? А ти ж вiриш у це? - широко подивився на
Безсмертного, як на дивака.
- Вiрю i зроблю так у нашому ж колгоспi.
- Причинний ти чоловiк! - обурився Безбородько.- Це ти, може, для
газети чи для журналу готуєш матерiали про високу свiдомiсть?
- Ох, i темний ти, Антоне, як осiння нiч... Хiба ти не пригадуєш, як у
нас пiсля революцiї, коли покращало життя на селi, не замикались хати?
Було таке?
- Було,- погодився Безбородько, а тоскне запустiння не сходило з його
ечей.
- А потiм що почало замикати їх: достаток чи недостаток?.. Через кiлька
лiт, коли все пiде гаразд, у нас буде такий достаток, що i хати, i комори
будуть без защiпок та замкiв.
- Фантазiя! Риалiзму, практично, нема в тебе нi на копiйку. Я ще
доживу, як за цю фантазiю когось будуть м'яти, наче сирицю, або знiмати з
головування. Значить, не хочеш працювати зi мною?
- Не можу. Нема в тебе, Антоне, кебети керiвника.
Безбородько спочатку оторопiв вiд образи, а потiм злоба скосила йому
очi:
- А ти мiряв мої здiбностi? Їх у мене i на район вистачило б, та нема
поки що такої руки, яка на район посадила б. Що ж накажеш робити менi?
- Завтра орачем виходь у поле.
- От цього вже не дочекаєшся! Гнув ти, Марку, мене, як хотiв, але не
перегинай, бо випрямлюсь - i по тобi ж першому вдарю.
- Що ж, збирай силу, коли не маєш розуму.
- I збиратиму, не буду ж сидiти, мов святе причастя! - Безбородько,
лихий i червоний, пiдвiвся з-за столу й, не попрощавшись, вийшов з
землянки.
- Славних, сину, мав ти гостей, - озвалася з печi мати, коли за
Безбородьком зачинилися дверi. - I чого ти сiв з ними за один стiл?
- Просто цiкаво було, - покосився на стiл Марко i посмiхнувся. - Та й
користь якась є - їхня закуска таки пригодиться менi: занесемо її вранцi
трактористовi на снiданок.
- Ну, а це правда, що на Мамуру i Шавулу стiльки заяв подали?
- Нi, мамо, я перебiльшив для страху, - щиро розсмiявся Марко, - та це
не пошкодить. Орав же дядько поле чортом, а я спробую злодiяками. Хай хоч
трохи вiдроблять. Спiть, мамо.
- Лягай i ти. Чи вже почалось твоє безсоння?
- Почалось.
- I не печалишся?
- А чого ж печалитись, коли роботи багато? Он уже й зерно на станцiю
прийшло...
Коли Безбородько пройшов мiсток, його ослiпив широкий iскристий кущ
багаття, на тлi якого ворушились двi темнi постатi. Вiн городом попрямував
до них i незабаром побачив, як Шавула зi своєю в'їдливою жiночкою смалили
кабана.
- Швиденько ти, Мироне, почав старатися на Марка, - вкусив смiшком
учорашнього комiрника.
Насмiшка пересмикнула i обурила Шавулу.
- Я ж не зумiв так викрутитися, як ти: в тебе кабан стоїть i не
журиться, а мiй комусь язика висолопив, - вдарив ногою в ошкiрену пащеку.
- Еге ж, ere ж, - пiдтримала чоловiка вдвоє перегнута Настя. - Хтось
тiльки одного чину позбувся, а хтось i чину, i кабана, з нього ще й
насмiхаються.
-Та цур вам, люди добрi, якi там насмiшки! Я хотiв би не вашого кабана,
а Марка пiдсмалювати за вашу кривду.
Це одразу припало до душi i Мирону, i Настi; вони, мов по командi,
випростались, обтерли сажу з облич, зiтхнули.
- Годувала ж, викохувала свого Аристократа, як дитину, щодня
пiдривалася над баняками, молочком забiлювала харч, а хтось i пожере мою
працю, - залементувала Настя на весь город.
- Цить, бо люди почують, - гримнув на неї Мирон.
- Чи так, чи сяк - все одно почують. Ех, Антоне, Антоне, не пофортунило
нам з тобою.
- Ще пофортунить. Марко - птах перелiтний: як не полетить угору, то
самi скинемо вниз з гнiзда. Вiдгодовується! Тiльки ока не треба спускати з
нього. Десь щось - i хай папiрець летить i в район, i в область, i ще
вище.
- Летiли ж твої папiрцi про те купання, а що пособило? - вiдрiзала
Настя.
- Не панiкуй, - заспокоїв її Мирон. - Ти ще не знаєш, яку силу має
папiр. Вiн усе терпить, але все й може.
- Оце вiрно, - погодився Безбородько i обома руками помацав кабана. -
Гарний! Ви ж хоч здiр заберiть собi...
XXVII
Вiн прокинувся, коли нiч бiля вiконець ще не зустрiчалася з досвiтнiми
барвами. У снi до нього виразно приходили якiсь господарськi плани,
турботи, щось таке потрiбно було, але що - тепер нiяк не мiг згадати. Чи
не досада? Тихенько мугикаючи "Ой не знав козак, та й не знав Супрун, а як
славоньки зажити...", вiн умивається i спочатку не може здогадатись, чому
при всiх клопотах йому радiсно на душi. Ага, це, певно, тому, що в районi
дають наряд на шiстсот кубометрiв лiсу. А може, того, що сьогоднi почнуть
сiяти ячмiнь? Таки нема в свiтi кращого дiла, як сiяти - чи зерно, чи
добро.
На постелi, скидаючи пасманисте рядно, заворушився Хведько, ось вiн
пiдводиться на лiкоть i здивовано та радiсно питає:
- Ви вже спiваєте?
- Мугикаю, Хведю. А ти чом не спиш?
- Бо радiю.
- Чого ж ти радiєш? Що вчора трiйку схопив?
- Та нi, - вiдкопилив хлопчак губенята. - Це ж трiйка не по правилу...
- Як не по правилу? Викручуєшся? - несхвальне поглянув на хлопчака.
- Я, Марку Трохимовичу, чи не першим розв язав задачку, ну, й дав її
списати. Та за це треба знижувати один, а не два бали. Адже так по
правилу?
- Я, Хведю, в таких правилах не розбираюсь, їй краще порадься з
Григорiєм Стратоновичем.
- Для чого? - знову вiдкопилив губи Хведько. - I так переживу, де моє
не пропадало.
- А чого ти радiєш?
- Що ви стали головою. Тепер заживем! - упевнено сказав хлопчак, а
Марко розсмiявся.
- Як же ми заживем?
- А це ви краще знаєте, - розсудливо вiдповiв i почав одягатись.
- Поспи ще, Хведю.
- За спання не купиш коня. Я хочу трохи пройтися з вами.
- Ну, спасибi за пiдтримку, - серйозно вiдповiв Марко, а хлопчак
недовiрливо подивився, чи не глузують iз нього, потiм заспокоївся.
- Якщо треба, я завжди пособлю вам, у мене ж ноги знаєте якi...
- От i гостри їх до Ольги Бойчук, щоб вона збирала на розмову всiх
буряководiв та кукурудзоводiв. I до Галини Кушнiренко збiгай - нехай
змотається на маслозавод за перегоном для поросят.
- А нiби дадуть? - здивувався Хведько.
- Дадуть.
- Навряд. У Безбородька з цим дiлом нiчого не вкипiло.
- I звiдки, Хведю, ти все знаєш?
- Аякже, в селi жити - i нiчого про все не знати! Свiтанок уже вирвався
з обiймiв ночi, коли Марко пiдходив до корiвника. На сходi одразу якимсь
чародiйним помахом розгонисте вималювалась сонячна корона, i кiлька
хмаринок стали оздобою в її промiнцях. Марко злегка натиснув плечем на
браму, увiйшов у корiвник. Призвичаюючись до теменi, вiн зупинився i
неждано почув тихий болiсний стогiн; на нього муканням обiзвалась невидима
корова, а стогiн повторився i перейшов у схлипування.
Вражений Марко мерщiй пошкандибав до перегородки для доярок. Коли вiн
вiдчинив легенькi шальовчанi дверi, з-за крихiтного столика, здригнувшись,
злякано пiдвелась Софiя Кушнiренко, вона зiгнутою в лiктi рукою тернула по
очах i вже намагалася посмiхнутись.
- Що з вами, тiтко Софiє? - пильно подивився на передчасно постарiле
обличчя з по-дитячи ясними очима.
- Нiчого, нiчого, Марку Трохимовичу... - застигає на устах жалiсна
посмiшка.
- Як же нiчого? Не крийтеся, кажiть.
-Нащо воно тобi? - запечалилась вдова. - То - бабське, негоже тобi й
слухати.
- Я тепер навiть бабське маю знати - ви для чогось учора пiднiмали за
мене руку. Нещастя якесь у вас?
- Авжеж, бо щастя менi дiсталось таке, як тому вбогому чоловiку, якому
тiльки приснився добрий обiд. Вiн i посмiхнувся увi снi, а в цей час iшло
щастя, побачило, що косар смiється, - i обминуло його.
- Так може, ми ще завернемо те щастя, - в задумi сказав Марко. - Що ж
мучить вас? Ви так стогнали...
- Мусила, Марку Трохимовичу, мусила, - не тiльки яснi бiлки, навiть
зцiпленi зуби вдови вiдбили тяжкий бiль. Вона поправила хустину и тихо
заговорила: - Таке ж лихо прибилось до нас, доярок, - худоба захарчована,
от i напав на неї стригучий лишай. Так шкода менi стало дiвчаток наших,
молодюсенькi вони, нащо їм це лихо. От я й позабирала в них хворих корiв
та й сама заразилась поганню, а вилiкуватись не можу: нiякi мазi не
пособляють...
- Оце й усе лихо? - посмiхнувся Марко, а вдова зобидилась.
- Такi самi слова я i вiд Безбородька чула, - сказала з докором.
- А я трохи iнакше скажу, - знову посмiхнувся Марко. - Поворожу,
пошепчу - i пройдуть вашi лишаї, як рукою знiме.
-Невже знаєш таке ворожiння? - недовiрливо поглянула на нього вдова.
- Знаю, тiтко Софiє: на вiку, як на довгiй нивi.
- А чого ж нi ветлiкар, нi медицина нiчим не допомогли менi?
- Бо медицина, певне, ще не вивчила всього, що знають люди. Я зроблю
для вас вивар з дубової кори i солодкої яблунi, то й слiду не залишиться
вiд цiєї напастi.
- Справдi?
- Авжеж. Ну, показуйте своє господарство. Побiльшало молока?
- Аякже. Повернулись тепер з чужих рук найкращi корови, - i понизила
голос. - Вам треба молока?
- Дуже, тiтко Софiє. Складiть списочок дiтей-сирiт, i з сьогоднiшнього
дня будемо давати їм хоч по склянцi, по пiвтори молока. Бракованих,
недiйних корiв багато маєте?
- Вiсiм.
- Треба їх буде продати.
- Як продати? - переполошилася вдова. - У нас же кожен хвiст на облiку.
I в районi, i в областi про це знають.
- А що оцi вiсiм корiв не дають нi краплини молока, теж знають?
Жiнка задумалась.
- Навряд. У нас головне поки що, щоб цифра справна була, хоч i користi
з неї мало.
- Хай ми за цих вiсiм корiв купимо чотири, п ять, та дiйних, чи не
краще так буде?
- Краще то краще, але за зменшення цифри i ви, i я вскочимо в халепу.
Нащо вам з цього починати головування?
- Хто як умiє, так i починає. Увечерi приходьте до мене - разом
приготуємо лiки. От i стану по сумiсництву ворожбитом.
- Спасибi. Обнадiяв мене, бо вже на свої руки дивитись не могла, -
пiдвела угору руки й застигла, мов бiль...
Перед брамою етапнi Марко почув не стогiн, а радiсний смiх. Конюхи
стиснулись кружка i, щось розглядаючи, аж за боки бралися од реготу. Дiд
Євмен першим побачив голову, сховав задоволену посмiшку пiд вуса, штовхнув
Полатайка пiд бiк i гримнув для годиться.
- Досить вам зуби продавати. Найшли ярмарок. Конюхи випростались,
озирнулися, i Марко побачив на землi кумедного глиняного коника з печаткою
в зубах. Одне вухо в коня пнулось угору, друге кособочило вниз, грива
настовбурчилась, i увесь його обрис говорив, що вiн без бою не вiддасть
печатки. I раптом Марко в рисах тварини побачив риси Безбородька. Це було
так несподiвано, що вiн теж розсмiявся, а до його смiху приєднались
конюхи.
- Як, Марку Трохимовичу, вам кiнь з печаткою? - витираючи сльози,
запитав Петро Гайшук.
- дiду, ви ж талант! - вигукнув у щиросердiм захватi.
- Кiнський талант, - одразу нахмурився Дибенко.
- Справжнiй талантi Подаруйте менi свого коня.
- Бери, коли хочеш, - байдуже вiдповiв старий. - Не шкода глини для
доброї людини. Може, ще одну цяцьку вiзьмеш? - Поволi пiшов у маштарку i
винiс завзятого козацького коника, що, розiгнавшись, здавалось, ладен був
перескочити хтозна-яку перепону. Тiльки в казцi чи в пiснi стрiчався Марко
з таким конем i зачудувався, любуючись ним. А старий тепер дивився на
Марка i тамував у собi тривогу i радiсть.
- Дiду, що ви думали, коли лiпили його? - запитав Марко.
В старого затремтiли повiки, вiн з подивом хмикнув, а в його колючих
очах засвiтилися iскринки вдячностi.
- Тiльки ти й запитав, що думалось менi. Це було, чуєш, перед Новим
роком. Я тодi лiпив i курникав пiсню про коня, що виносив од погонi
козака. Пам'ятаєш:
А за нами татари,
Як iз неба хмари,
А я скочив -
Дунай перескочив...
-На такому конi, вiриться, i Дунай можна перескочити. Ну, спасибi вам,
дiду, зробили мене iменинником! - узяв подарунки, а старий лагiдно
посмiхнувся.
- Я тобi ще їх принесу, коли вподобав. Ех, якби-то нашi конi були
такими, як цi, глинянi.
В цей час бiля стайнi загурчала машина i почувся веселий голос Хведька:
- Дядько Марко тут?
Марко вийшов iз стайнi. Спочатку вiн побачив на машинi Хведька, який
зручно вмостився на мiшках з пашнею. На ходу з кабiни виплигнув Данило
Броварник i, мружачись, пiшов до Марка.
- Вiтаю-вiтаю, Марку. Оце ж, як обiцяв, привiз тобi горох, чистий,
горошина в горошину. От i сiй зерно i щастя навпiл, бо досить уже насiяно
горя на землi. Ну, давай почоломкаємось, поки не полаялись, - я одразу
щось виколупаю з недолiкiв!
XXVIII
Вздовж дороги вервечкою розтягнулось шiстнадцять плугiв,
латаних-перелатаних, з стертими п'ятами, на дерев'яних i залiзних
передплужниках.
Не такими колись були в нього плуги, але й ця старизна не запечалила
Марка, бiльше печалили виснаженi конi. Проте й вони сьогоднi здавалися
кращими, може, тому, що гриви їхнi були заплетенi дiвочими стрiчками. I ця
начеб дрiбничка зворушила Марка, як i те, що погоничами були тiльки
дiвчата, а орачами - дiди й пiдлiтки.
- Оце й для кiнохронiки, напевне, згодилось би! Хай би потiм, через
роки, подивилися люди, з чого ми починали, - кинув Григорiєвi
Стратоновичу, який сьогоднi iшов у поле орачем.
- Згодилось би. А на дiвчатах, хоч як убого зодягненi вони, - найкращi
хустинки. Це теж добра прикмета, - сказав Григорiй Стратонович.
Коли орачi й погоничi пiвколом обступили Безсмертного, вiн пильно
подивився на кожного i всюди бачив правдиву довiру; в одних вона
намiчалась посмiхом, у других - зосередженiстю, в третiх проглядала крiзь
сум, крiзь бiль задавнений чи зовсiм свiжий, вiд якого ще не опам ятались
поширенi очi.
- Люди добрi, - тихо заговорив до них Марко. - Споконвiку велося, що
плугатар у селi - це все. I хлiб, i достаток орач тримає у своїх руках. I
хоч як нам зараз тяжко, але тiльки ми самi можемо допомогти собi, щоб на
полях вродив i щедрий колос, i наша доля... Тут серед вас нема недужих чи
тих, хто виходить у поле не по своїй волi чи без охоти?
- Нема таких, Марку Трохимовичу. Усi вийшли по охотi, - обiзвалося
кiлька голосiв.
- То й добре. Я не хочу, щоб орали набурмосенi чи криводушнi люди, яких
приваблює лише ярмарковий хлiб.
- А буде ж вiн, Марку Трохимовичу, у цьому роцi свiй, а не ярмарковий
хлiб? - прикладаючи руку до вуха, прошамкав дiд Козачкiвський, у ротi
якого самотився єдиний зуб.
- На один зуб вистачить, - пожартував хтось збоку, i смiх сколихнув
орачiв i погоничiв.'
- Буде i для беззубих, i навiть для дуже зубатих, коли всi
трудитимемось, як хлiбороби, а не поденщики... Не позаганяйте коней, хай
частiше перепочивають. Та й у добру путь!
Марко махнув рукою, дiвчата замаяли косами, бiгцем кинулись до худоби,
забряжчала упряж, i вся вервечка потягнулась на шлях, над яким лукаво
свiтило i мружилось прихмарене сонце.
I здавалося б, що,хвилюючого в цiй буденнiй картинi, коли в поле
вирушають напiвголоднi орачi з вихудлими кiньми, з поганеньким реманентом?
Але Марко схвильовано дивився услiд плугатарям, i жаль було, що сам не
може пiти за плугом, бо найбiльше любив орати й косити.
Григорiй Стратонович значущо подивився на Безсмертного:
- Бачу, завидуєте плугатарям?
- Завидую. Не забулись за плугом ходити?
- Це не забувається. Та й пiду здоганяти свого чорнобрового погонича.
- Спасибi.
- За що? - здивувався учитель.
- Що не пошкодували вихiдного.
- Про що говорити, - посмiхнувся учитель i подався наздоганяти орачiв.
На виїзних конях дорогою проїхав Євмен Дибенко, але вiя не повернув до
голови, а взяв лiворуч у завулок, над яким вилискували ще не обсохли
листячком молодi верби. Марко махнув рукою, i старий неохоче повернув до
нього.
- Куди ж ви намiрились? I плужок справний у вас, - оглянув без жодної
латки шестеричка.
- Оце намiрився тобi виорати город.
- Менi? - почервонiв Марко.
- А хiба що? Хтось же чи сьогоднi, чи завтра має тобi зорати. То чому
не я, щоб не одривати з поля орача?
- Спасибi, Євмене Даниловичу, що добровiльно взялися за обслугування
голови. Ви так i про Безбородька дбали?
- Бий свiй свого, щоб чужий боявся, - i собi розсердився старий. - Коли
моє невлад, то я з своїм назад. Хотiв трохи пособити, та сам дiдько тобi
не вгодить.
- Спочатку, дiду, ми вдовам i сиротам пособимо, а далi буде видно.
- У кожного начальства свiй норов, - забубонiв пiд нiс Дибенко,
повертаючи на стайню.
- Нi, конi я вiзьму - в роз'їзд т'реба.
- Тодi я перший день пофурманую в тебе, може, ще щось зароблю.
- Гаразд, плуга тiльки десь залишiть i заскочте до Василя Тримайводи -
вiзьмете свiжину трактористовi.
- З Шавулиного кабана? - пожвавiшав старий.
- А ви вже знаєте?
- Все село знає.
- I що?
- Хто смiється, хто регоче, а хто й дивується, як ти цю братiю навколо
пальця обвiв i на свiжину розжився. Шавула вже й сумнiватись почав, чи
насправдi стiльки заяв подано на нього.
- Хай посумнiвається. Ну, а не привчає вiн з Мамурою своїх корiв до
ярма?
- Не бачив, але з лiсництва привели своїх прихованих. О, щось Василь
Тримайвода горлає. Чого йому?
Марко пiшов назустрiч новому комiрниковi, який дибав, подзвонюючи
орденами i медалями.
- Марку Трохимовичу, скорiше хвалiть мене, бо сам почну себе вихваляти!
-радiсно зупинився i поправив рукою веселий хмiль кучерiв. - Видряпав двi
бочки пального.
- Талант зразу видно! Через пiвгодинки повезем їх на поле. Де дiстав?
- У людей. Уже й розплатився натурою.
- Салом?
- Дав по шматку за бочку.
- Скупенько ти платив. Як же тобi вдалося так виторгувати?
- А люди нiчого й не правили. Погомонiли ми про внутрiшнє, мiжнародне i
сердечне становище та й дiйшли згоди.
- Багато в тебе сала?
- Повна сипанка й боденька. Ще не встиг переважити.
- Встигай, щоб хтось з потерпiлих доноса не написав. Ну, я пiшов на
хазяйство Марiї Тримайводи.
Бiля парникiв уже галакало жiноцтво, озброєне лопатами i граблями.
- Що я, Марку Трохимовичу, з такими зборами робитиму? - тихцем запитала
його смагляволиця Марiя Тримайвода.
- А що?
- Нiколи ж їх стiльки не приходило, нiколи!
- I ви цим журитесь?
- Та нi, радiю, - засмiялась жiнка, - але як усiм дати раду?
- Може, пошлемо їх у сад?
- Дерева обкопувати?
- Чому тiльки обкопувати? Усю землю копати. Сад молодий, посiємо в
iiьому кавуни, хай плетуться, в'яжуться та вив'язують якусь копiйку. Як ви
на це дивитесь?
- Земля там добра i цi роки пiд цiлиною лежала, - погодилась Марiя.
Коли жiнки, побрязкуючи лопатами, пiшли в сад, Марко почав оглядати
парники. Тепер, либонь, тiльки цей куток господарства не був занехаяним,
бо Марiя Тримайвода любила i вболiвала над своїми рамами, грядками i
дiлянками. Та й Безбородько заохочував її, розсада давала такий-сякий
прибуток, а раннi овочi веселили його i потрiбних йому людей.
Ворсиста, пiдкучерявлена зелень помiдорiв i нiжна срiбляста синявiсть
капусти тiшили Марка. Вiн зупинявся перед кожною рамою, прикидаючи, що
вона дасть i на полi, i в касу.
- Як вам розсада? - запитала Марiя, хоча й бачила, що парники
порадували Марка.
- Славна, тiльки малувато.
- Та що ви, Марку Трохимовичу, жартуєте? - широко вiдкритими очима
глянула Марiя, i цей погляд воскресив ту давнину, коли вiн з УсТимом