Страница:
вгору i вугiллям та.попелом упали додолу. Зникло i Маркове село: що можна
було зруйнувати, вбити i вкрасти, - зруйнували, вбили i вкрали фашисти.
Навiть землю, чорну подiльську землю, i ту почали красти й Вивозити в
рейх, i тодi деякi свiдомiшi попи заговорили по церквах, що настає кiнець
свiту. Та не вгадали: наставав кiнець фашизму. А ти, Марку, вже не будеш
добивати його в самому лiгвi: дибай на костурах, скалiчений i осиротiлий,
до своєї хати. Хоча, до якої хати, коли її теж нема!
Гей, яким тепер страшним, наче закляття, стале це слово "нема". Навiть
оця дитина, що сидить перед ним, скаже:
"Нема в мене нi матерi, нi батька, нема нi брата, нi сестри, нема нi
села, нi хати, нема нi хлiба, нi взуття, нема нi дитинства, нi долi".
Нема кому його нi пожалiти, нi втiшити... I в Марка нема жiнки, нема
доньки, але є стара мати, в якої завжди так добре пахнуть потрiсканi руки
то весняним зiллям," то соняшником, то чорнобривцями, то осiннiми грибами,
то свiжим хлiбом. Навiть батько-небiжчик напiдпитку не раз дивувався:
- Коли ти, Ганно, була дiвчиною, у тебе славно пахли коси, а теперечки
пахнуть руки. Чи так воно завжди буває у вашого брата, чи й тут маєте
якусь хитрiсть?
Не в снiгах i не пiд бiлоснiжними розторсаними хмарами, а в полi мiж
соняшниками на мить майнув образ його матерi, коли вона ще була молодшою,
нiж вiн тепер, майнуло її смагляве, обсiяне золотим пилком обличчя, до
якого ми так мало придивляємось у свої молодi роки. Марко почув, як
прокинувся задавнений бiль у грудях, заворушився пiд повiками. Скорiше,
скорiше б побачити свою єдину, вiдчути на своїх плечах її вiчно потрiсканi
руки, ago пахнуть якимсь зiллям чи хлiбом.
От i зник десь ген за обрiєм образ матерi, а над обрiєм знову творилися
новi материки, i новi води обмивали їхнi береги. Перед ними i за ними
лежала незагоєна, з потворними слiдами вiйни дорога до матерi, до його
дитинства, до його майбутнього, до життя, що так химерно склалося в нього.
Та навiщо нарiкати на це? Воно могло бути i кращим, але могло бути i
гiршим. Тепер, коли не пiдкоротили голову, нема чого ремствувати, що твоє
щастя десь завалялось, шукай i твори його в своєму ж спаленому селi, дарма
що руки твої ще прикипiли до костурiв.
- Дядьку Марку, ви курите?-перебив його думки Хведiр.
- Нi, або що?
- Я вам хотiв цяцьку подарувати. Дивiться, гарна яка! - Малий машталiр
бережно витягнув запальничку. Вона була схожа на казкову дiвчинку, що
наглухо закутала голiвку шапочкою з крихiтною каблучкою.
- Гарна,- погодився Марко, розглядаючи металеву фiгурку, в якiй замiсть
серця таївся огонь.
- То вiзьмiть собi,- попрохав хлопчик, а в очах його на мить затремтiла
жалiсть.
- Нi, Хведю, не вiзьму. Така цяцька тобi згодиться в господарствi. Ти ж
тепер сам собi господар!
- Горе менi з таким господарем.- Хлопчак подякував за хлiб-сiль,
проворно вiдчепив од дишла опалку, поправив упряж, i пiдкучерявленi
коненята, помахуючи хвостами, веселiше затрюхикали по зеленкуватих колiях,
в яких пiд полозками шипiв i посвистував сiк березневого снiгу. Перед
очима у прекраснiй єдностi рухались земля i небо, а: думки вихлюпувалися
за їхнi вiнця, радiючи й журячись, птахами викружлювали над полем i
опускалися на рiдних займанщинах i притуманених клаптях землi, мiж якими
колись привiльне i розмаїто красувалося його село.
За якихось пару годин Марко, хвилюючись, вбирав очима обриси полiв, що
ввижались йому i в снi, i перед боями, i в усiх шпиталях. Ось поминути ще
оце горбате згарище, i в широкiй роздолинi має бути великий став. Колись
Марко будував його, обсаджував молоденькими вербичками, зарибнював i тут
вечорами прислухався до молодечих голосiв:
Ой на ставу, на ставочку
Кличе голуб голубочку.
Куди тепер залетiли i де подiлися голуби й голубочки, що стрiчали тут
зорянi вечори i перше кохання?.. Марко зручнiше вперся спиною в задок
саней, а думки його кружляли i коло ставу, i коло всього села, i коло
єдиної хатини, якої вже не було, i залiтали аж у тi краї, де й зараз
бiснувалась вiйна. Темна тiнь її майнула просторами i на мить притьмарила
красу дня. Марко нахмурився, перекусив якесь солодкувате пересохле стебло,
а Хведiр проткнув простiр пужаком.
- Дивiться, скоро вже буде наш став.
- Хведю, а як вiн - живе? Чи i його не помилували фашисти?
- Хто живе? - не зрозумiв спочатку хлопчак.
- Та став.
- А-а-а. Живе. Воду не вб'єш i не вивезеш. В низькодолi сумовито
похиленi верби велетенською пiдковою охоплювали заснiжений став, а на
греблi самотньо темнiв огрядний дерев'яний монах '. Вiн i справдi чимось
був схожий На вгодованого ченця, який загруз у снiгу.
- А риба ж є тепер, Хведю?
Хлопчак задумався, потiм похитав головою:
- Не знаю.
- Чого ж ти не знаєш?
- Бо коли нiмцi прийшли, то вони виловлювали рибу бреднями й волоками,
а коли нашi гнали фашиста, - глушили толом: нашим не було часу ловити.
- Паняй, Хведю, до греблi! Подивимось, чи є риба.
- Як же крiзь отакенну кригу ви побачите рибу? - здивувався хлопчак,
повертаючи конi до греблi. - I нащо вона вам? Ловити ж не будете?
- I що з того? Не все, Хведю, старайся ловити, це не наймудрiше дiло.
Ось тут можна й зупинити твоїх рисакiв, де ти їх тiльки доп'яв?
- Їх дiд Євмен в якихось рiзномасних воякiв вимiняв, коли тi драпали,
вимiняв за останнього качура i пляшку самогонки. Ще обiцяв їм наловити
їстiвних жаб, але тим воякам уже було не до ласощiв. Отакий був торг! А
коли вже почав установлюватись колгосп, дiд привiв свою пару до голови i
сказав, що здає її добровiльно, але пiд розписку з круглою печаткою.
"Може, ще й гербову бумагу скажете дiстати? - розсердився Безбородько.
- Надокучати прийшли?"
Дiд i собi не залишився в боргу:
"Хоч ти, Антоне, й голова, але без документа тобi не вiрю. Бачиш, коли
я йшов до колгоспу в тридцятому, то потайки збув свої конi циганам. Тодi я
був темним елементом. А тепер прилюдно здаю, виправляю пережиток, а ти їх
не виправляв нi колись, нi тепер. Пиши розписку та хукай на печатку
буряковим духом!.." Цими рисаками дiд Євмен першим i заорював поле.
- Живий дiд?
- Живий. Так само конюхом працює.
- I так само всiх лає? - засмiявся Марко, знаючи невгамовну вдачу
старого, який не звик нi спину гнути, нi тримати язика за зубами.
- Аякже, навiть наших лаяв, коли вони i вiдступали, i коли наступали.
- Чого ж, коли наступали?
- Халепа, казав же ж той, вийшла з ним. Коли нiмцi втекли з села, а
нашi ще не пiдiйшли, дiд першим повернувся додому й на своєму пожарищi
заходився для визволителiв гнати вночi самогонку. Дуже старався чоловiк. А
хтось з нашої розвiдки не розпiзнав, що це свої, i стрельнув по дiдовiй
машинерiї. Тодi старий так почав лаятись, що розвiдники одразу розпiзнали
свого i прийшли, раз таке трапилося, вибачатись до нього.
Коли на греблi побiля рядочка дрiбних кленiв-покленiв зупинились конi,
Марко почав обережно зсовуватися з саней. Ось вiн здоровою ногою мiцно
вперся в снiг, зручно пiдхопив костури, дибнув до розбухлого монаха й
припав до його потемнiлого тiла. Всерединi монаха весело жебонiла и
побулькувала вода, потроху переливаючись у придолинок.
- Хведю, є риба - вода линами пахне! Понюхай! - весело пiдморгнув
хлопчаковi. - Хай-но я трохи одужаю, та й станемо ми з тобою господарями
ставу.
- Хм...
- Не хмикай, а таки будемо доглядати став.
- I юшку будемо варити?
- I рибу розводити. Викохаємо аж пiвпудових коропiв, Отакенних!
Хлопчак подивився на Марка, який стрибав на костурах, скособочив лукаво
оченята й вiдказав:
- Вiд кого не почуєш про коропiв, то тiльки про пiвпудових, i нiяк не
менше нi на грам.
- Правильно пiдмiтивi - розсмiявся, широко оглянув придолинок, на
якому, пiдмиваючи снiг, розросталося плесо, оглянув i кострубатi, вiтрами
нагнутi верби, що пiдiйшли до нього, як минувшина. I Марко в роздумах
ближче подибав до них, свiдкiв своїх молодих рокiв, що теж спливли, наче
вода. Зненацька, неподалiк вiд себе, побачив двох прищулених пташин, якi
лежали бiля кущика тiлорiза, мов двi трепетнi грудочки землi. "Чи не
здалося? Нi, не здалося", - пильнiше придивляється i навiть радiє, що в
тих принишклих грудочках розпiзнав куликiв-травникiв, яких теж не бачив нi
в яких краях чотири роки.
"Чи не зарання ви, любi, прилетiли з далекого вирiю? Бачите, вам
доводиться вiдпочивати не на веснянiй землi, а на бiлих снiгах". Марко
обережно подибуляв до птахiв, якi щiльно тулились одне до одного в
снiговому гнiздi. Але вони чомусь i не думали втiкати вiд нього, як не
втiкали у снах чи видiннях, коли вiн умирав. Чи, може, й зараз вiн снить i
насправдi перед ним тiльки видiнням тремтить i небо, i прибутна вода, i
двоє пташенят у холодному незатишному гнiздi?
Марко, розгойдуючи тiло, ще стрибнув уперед. Одне птааiеня занепокоєно
повело голiвкою i жалiсним, ну, прямо дитячим оком аоглянуло на людину,
немов прохало: не роби менi, чоловiче, зла. Ти ж володар всесвiту, а я
дрiбна пташина.
"Не бiйся, маленьке, я нiколи не кривдив ваш рiд, нi для забави, нi для
їжi. Тiльки погляну на тебе", - мовчки вiдповiв пташинi Марко. А вона в
цей час, похитуючись, пiдвелась на нетривких червоних ноженятах i болiсно
стрепенула проржавленим серпом одного крила. Марко вражено побачив, що
скромно поцяткованi груди кулика i друге крильце були закривавленi й пляма
кровi з кiлькома пiр'їнками темнiла на вогкому снiгу.
"Хто ж тебе покалiчив, бiдолахо, коли ти радiсно з своєю немудрою, але
щирою пiснею-посвистом летiв до рiдного краю? Чи вiйна, чи хижий птах? I
невже ти зiбрався вмирати, не дрчекавшися своєї весни? Чуєш, не вмирай,
пташино, живи i виводь свою пiсню, виводь дiток, бо як не буде птахiв, то
i людське серце стане черствiшим".
Марко обернувся, зашкутильгав до саней, упав на них i почав зручнiше
вмощуватись у своєму гнiздi. Сани знову запетляли шляшком, а з пам'ятi
чоловiка довго не виходив закривавлений птах i його сумовите око, в якому
жалiснiла людська скорбота.
- От i заїхали! Тепер хоч вплав кидайся. А щоб тебе їздило вздовж,
упоперек ще й навскоси! - невдоволено забубонiв Хведь i зiскочив з саней.
- Чого, пiвпарубче, гнiваєшся?
- А якийсь кат за сьогоднi моста розвалив, саме зуб'я стирчить.
Справдi, єдина уцiлiла мостина i понiвеченi пеньки бiля неї нагадували
якусь гнилозубу пащеку, що чекала на свою жертву.
- Отож, хоч-не-хоч, а доведеться тепер, як замутеличенiй вiвцi,
кружляти об'їздами до самiсiнької ночi. Вдадуться нам цi об'їзди на
гниловоддi. - Хведько спересердя поторгав ногою пiдкришений зуб мосту,
потiм оперiщив його батогом i невдоволено повернув конi назад.
Вечорiло. Сонце, досхочу накупавшись у хмарах i блакитних ополонках,
струсонуло на снiги вiнець промiння, кинуло на небосхил бузковi барви i
легко впаялось у промерзлий край землi. З-пiд снiгу то тут, то там почали
виходити вечоровi тiнi й туман, а в небесних погустiлих розводах
з'являлися першi зорi. Вiйна вже не тривожила нi подiльську землю, нi
небо, тiльки тривожила людську душу, яка бiльш вразлива, нiж уся природа,
навiть разом iз своєю найкращою дитиною - сонцем...
Подумавши про це, Марко з подивом побачив мiж вечiрнiми вербами свою
Оленку; до неї наближалося сонце, а вона простягала до нього свої красивi
й лагiднi руки. Потiм, коли вже сонце почало тулитися до плеча Оленки,
чоловiк збагнув, що це було зовсiм не сонце, а їхня єдина Тетянка. Вона,
як грибок, приросла до матерi й скаржилась, що їй дуже тяжко в нiмецькiй
неволi.
"Тетянко, дитино, коли ж ти говорити навчилась? - запитав, не
розумiючи, як у свiтi безнадiйно переплутались роки: його дитяну погнали
на далекi торговицi людьми у її шiстнадцять рокiв. Так чого ж вiн з уст
немовляти чує такi страшнi слова?.. Чи, може, його знiвечена, скалiчена
донька в чужому краю має горем, насильством i соромом народжену дитину?..
Краще б не дожити до такої ганьби..."
- Дядьку, ви стогнете. Прочуняйтесь!
- Що? Хведю, це ти?
- Авжеж я, сам, своєю парсуною, - засмiявся, згадуючи кимсь сказане
таке дивовижне слово. - Знову щось розболiлось?
- Сон... розболiвся.
- Сон? То добре, що я його нагнав! -войовничо хльоснув своїм трофеєм.
А Марко ще вiддирав од тiла i душi липучий острах, що навалився у снi.
Навколо стояла вiдволожена вечорова тихiсть, а в нiй золотим мальком
поволi коловоротились зорi. Але не високiсть небесна, а невидиме
пiдземелля вразило чоловiка: вiн з глибин його ясно почув якiсь голоси,
здавалося, що то говорила сама знiвечена земля.
- Хведю, ти чуєш?
- Чую, - байдуже обiзвався хлопчак.
- Хто ж то гомонить у землi?
- Ось тут дiд Онисим, якому й досi вiсiмдесят шiсть рокiв, - засмiявся,
дивуючись, для чого дiдовi треба применшувати лiта. - А праворуч проживає
сiм'я Гончаренкiв.
- Що ж вони роблять пiд землею?
- Хiба ж ви забули: всi люди тепер у нас у землi живуть, її фашист не
змiг спалити.
Отак Марко i зустрiвся пiсля довгої розлуки з селом, про яке генiй
людства писав, що на Українi воно схоже на писанку. I ось ця писанка зараз
ледве окреслювалась у темрявi безладно розкиданими купинами землянок i
осиротiлими, снiгом завiяними печами, що не тiльки не грiли людей, але й
самi, як старчихи, тремтiли вiд холоду. То тут, то там, прямо з
пiдземелля, висiкалися тьмянi стовпи вогню, i село здавалося не селом, а
скупченням здрiбнiлих дiючих вулканiв. Ось нижче корiння старої грушi
розверзлася глибiнь, засяяв прямокутний отвiр, а на його тлi, наче в кiно,
затремтiли людськi тiнi, обiзвалися голоси:
- Ой людоньки, послухайте мене, дурну бабу, i зробiть по-моєму,
по-старосвiтськи.
- Не послухаємо, i не просiть, мамо. Якi ж ви впертi, - обурився
молодий жiночий голос.
- I в кого ти, бiсова дочко, вдалася така неслухняна та пащекувата?
- У вас, мамо...
- Га-га-га, - загупав, наче в дiжку, пристаркуватий простуджений бас.
- Хiба ж тепер, людоньки, можна без попа? Новорождена душа повинна
святiсть чути, а ви її одразу до загсу. Пiдросте - тодi випихайте хоч i
поза всi загси i / контори, - не вгавав перший жiночий голос.
- Ти втихомирся, Явдохо, i розсуди своєю розумною головою: де ж це
видано, щоб сина героя i до попа?
- Тепер таке врем'я, що про всякий випадок дитя треба носити i до бога,
i до загсу, тодi пуття вийде з нього.
- Не баламутьте, мамо, свiтом. Доконче вам треба розтривожити всiх...
- Сама баламутка, яких земля не знала. I що тiльки той герой знайшов у
такiй вишкварцi? Було до кого гнати сiллiси аж з фронту, - i жiнка голосно
схлипнула. Але її одразу ж весело почав заспокоювати пристаркуватий бас:
- Що це, Явдохо, з тобою? Це ж хрестини, а не похорон. Покисла трохи -
i пiдсихай.
"Так це ж старий Євмен". Лише тепер по прислiв'ю пiзнав голос
невгомонного i в'їдливого дiдугана. Марко хотiв посмiхнутися, але хтось
невидимий перехопив i усмiшку, i подих, а тiлом поповзла комашня. Невже
ти, чоловiче, й досi не розучився хвилюватися?..
Земля нагло проковтнула свiтло й приглушила голоси двох свiтiв, що
зiйшлися в однiй маленькiй землянцi.
Через якусь мить Марко з подивом почув, що десь угорi ображено загудiли
бджоли. Де ж це видано, щоб у березневу темiнь, коли навкруги лежить снiг,
лiтала теплолюбна, схожа на краплинки сонця комаха? Чи вiн знову починає
марити?
- Хведю, не чуєш: наче бджоли гудуть?
- Еге ж, гудуть, - сказав, як про звичне. - Що ж їм лишається робити?
Тiльки густи. А якби могли говорити, то й говорили б, бо i їм довелося за
вiйну витерпiти, наче людям.
- Не вигадуєш, Хведю?
- Чого ж вигадувати? Нищили фашисти людей, нищили й бджiл. А коли
горiло село, то горiли i вулики. Тiкали люди свiт за очi, тiкали кудись i
бджоли. А як повернулись люди на попелище, то повернулись i деякi рої.
Правда, тiльки один iз них не покинув села: покружляв, покружляв над
пожарищем, а далi й шугонув у самотнiй комин. Звiдти бджоли вилетiли
зовсiм чорними: чи вiд сажi, чи вiд горя втемнiли. Ну, й не кинули вони
пасiчника в бiдi: оселилися в коминi. I живуть тепер бджоли вище людини!
Останнi слова здивували i вразили Марка: бач, як говорить мале, - i вiн
з любов'ю поглянув на зосереджене обличчя хлопчака:
- Ти, Хведю, фiлософ!
Але i цим не здивував малолiтка: вiн лише на одну мить насторожився, а
далi спокiйно вiдповiв:
- А в такий час i фiлософом невдивовижу стати: е над чим подумати
людям.
- Ой Хведю, Хведю, - аж пригорнути захотiлося хлопчака, .але вража нога
заважала, i Марко знову пустив усмiшку i в пучки зморщок пiд очима, i в
нерiвнiсть вусiв. - А в чиєму ж коминi оселились бджоли?
- В Гордiєнковому.
- Так ми вже й Гордiєнкiв проїхали?
- Авжеж.
- А я нiчого й не впiзнав.
- Де вже впiзнати в такiй содомi. Вйо, чистокрiвцi!
Марковi ще дужче перехопило подих: це вже рукою подати до його хати.
Хоча, до якої там хати?.. I вiн так просвердлює поглядом темряву, що аж
очi починають щемiти.
Ось i старi верби зашумiли над Шавулиним завулком. Ще трохи проїхати -
i почнеться зарiчка. А де ж той могутнiй праявiр над водою? Таких яворiв
Марко, хоч скiльки свiту пройшов, нiде не бачив. Ага, Ось i вiн стоїть над
руiнами, покритий сивиною, наче самотнiй велетень, що пнеться дiстати, до
неба. Вижив-таки, дiду! Вистояв негоду!
Коненята задрiботiли по благенькому дощаному мiстку, взяли лiворуч i
зупинились мiж якоюсь солом'яною купиною i обгорiлою нечупарною пiччю. Так
невже цей розхри станий белебень i є його подвiр'ям, невже це земля його
дитинства, його щастя i горя? Невже цi обламанi штурпаки були колись садом
i цвiтом? Як згорбилось, здичiло i поменшало усе навколо. А мати ж дома? I
поки Марко хапався i забував за думками, про свої костури, Хведько вже
скочив з саней, виструнчився i, як дорослий, простягнув загрубiлу,
потрiскану руку:
- Вiтаю вас, Марку Трохимовичу, з благополучним приїздом до рiдного
дому, хоча його, казав же ж той, вже й нема. Але лiсництво у нас потроху
виписує людям дерево, то й зiб'єте собi якусь хавiру, а далi буде видно.
Коли не так вiз, то вже пробачайте, краще на. цих рисаках, не
сумлiвайтесь, нiяк не мiг: i вони голоднi, як i люди.
- Спасибi, Хведю, спасибi, синок,-розчулено вiдповiв, втискаючи милицi
в снiг.- Ти ж нiкуди не йди, повечеряєш з нами. Чуєш?
- Одведу коненят i загляну. Ось i дверi до вашої землянки. Пособити?
- Я сам.
- То я речi знесу.
- Знось,- не думаючи нi про якi речi, вiдповiв, аби вiдповiсти.
- Добре ж пригинайтеся, щоб, казав же ж той, лоба не пiдкували.-
Хлопчак стояв бiля схiдцiв, ладний, коли треба буде, допомогти чоловiковi,
яким зараз гаряче перехитували спогади, радiсть i тривога... Невже з-пiд
самого краю смертi ти добрався, дошкутильгав до тих дверей, за якими тебе
чекає твоя єдина, якiй ти навiть не писав пiсля останнього поранення:
спочатку не знав, чи виживеш, а коли почав одужувати, вирiшив, що тебе вже
раз поховали, то чи не гiрше буде матерi, коли з тобою щось трапиться на
фронтi i вона вдруге ховатиме тебе?..
Вiтер птицею шугонув на рухливе покриття землянки, струсонув з соломи
кiлька спiвучих, з крихтами льоду краплин, i серце Маркове зараз пiд
тягарем споминiв i думок теж крижаною грудкою падало вниз.
"Хоч би комiр розщебнути",- потягнувся рукою до шиї, але одразу
забувся, що мав робити.
Скiльки разiв з передових i шпиталiв його стривожене серце рвалося
додому, а тепер, коли вiн стояв перед своєю новою печальною оселею, воно
ладне було от-от зупинитись. Гляди, ще й лусне, як м'яч, i нiхто не
дiзнається: чи вiд радостi, чи з жалю.
Костури наослiп, невпевнено промацують землю, чавлять крихку наморозь i
грузнуть у напiввiдталих схiдцях. Ось вiн пораненою ногою торкається
невеличких одинарних дверей, крiзь щiлини яких висотується тепло. Марко
навпомацки знаходить запiтнiлу клямку, штовхає її кулаком i, пригинаючи
голову, обвалюється в оселю кам'яного вiку. Щось маленьке, живе кидається
пiд ноги, i раптом; наче здалеку-здалеку, обзивається до болю знайомий
голос матерi:
- Не випустiть менi зайченя.
"Яке зайченя?" - дивуючись, не може второпати чоловiк. З
тьмяно-золотистого туманного свiтла оселi до нього наближається хупава
постать матерi, i Марко ще не вiрить, що це вона. Мати саме сидить за
прядкою - пальцями виводить, а устами вирiвнює свою безконечну нитку. Одна
нога матерi взута в чуню, а друга, що крутить колесо прядки, боса. Це
одразу нагадало дитинство, коли мати всю зиму пряла i людям, i собi, i
завжди вона крутила колесо тiльки босою ногою.
- Добрий вечiр, - видавлює з себе вiтання Марко i вiдчуває, як з його
очниць висiкаються тi iскри, вiд яких можна i заплакати, i засмiятись.
- Зачиняйте дверi, чоловiче добрий, - не одривається мати вiд пряжi. -
Доброго здоров'я вам.
- Добре, якось уже зачиню, - хоче й не може посмiхнутися: хвилювання
заморозило його обличчя, лише кров шаленими колiщатами розкручується пiд
скронями, i вони починають спухати.
- Ой? Що це? - по-пташиному стрепенулася i аж поменшала в переляцi
мати. Невеличка, суха, трохи надломлена в плечах, вона ошелешено зiскакує
з ослiнчика, повертається до сина, розводить руки, а потiм зцiплює вузлом
i кладе на середогруддя. - Ой людоньки добросердi, та що ж це?.. - Якусь
мить шукає по стiнах невидимих людей, далi нiмотно зупиняє погляд на
синовi. - Ти?.. Марку, невже ти? - i в словах її тремтять бiль i сльози.
- Це я, мамо. - Хоче плечима зачинити дверi, а вони знову, налягають на
нього.
- Марку!.. Дитино! - аж тепер надривно скрикнула мати, ще не вiрячи, що
перед нею стоїть син, i не радiсть, а переляк i видима скорбота проходять
її поораним i темним, як земля, обличчям, здригаються в тих зморшкуватих
гнiздечках бiля уст, де колись були лагiднi ямки молодостi. I очi, налитi
острахом, спасаються засвiтитися хоча б росинкою надiї. Неначе боячись, що
син її от-от зникне, мов сон, вона болiсно допитується: - Марку, так ти
насправдi живий?
- Живий, мамо;- починає пiдкусувати нижню губу, щоб не тiпалась. - Ось
бачите: полатаний, на трьох ногах, як старий кiнь, але живий. - Хоче
дибнути до нгi, але здорова нога вросла у глизяву долiвку, нiби чавунний
стовп, а костури все норовлять випасти з потерплих рук.
- Ой Марку, це ж ти!.. - мати зойкнула, тiснiше притуляючи до грудей
викручений вузол рук, а ноги починають самi заточуватись-одна взута, друга
боса. - А я ж на тебе похоронну, чорнову, получила...
- Чорнову? Отакої! Ще цього менi не вистачало. - Вiн одразу в темнiй
далинi неясно побачив розвержене поле бою, на якому хтось умирав, i цим
"хтось" - був вiн. На мить у видiннi дивився на себе, нiби на чужого, а в
тiло неприємно вбуравлювалась гаряча й крижана роса. Одначе треба
заспокоїти матiр, i вiн посмiхнувся до неї. - А це, мамо, не так уже й
погано: кого живцем ховають, той житиме довго. Така прикмета в людей?
- Марку! Синочку мiй дорогий!.. Живiсiнький... I для чого ж я за упокiй
твоєї душеньки правила? Нащо такий грiх брала на себе!.. - застогнала всiм
тiлом, а найрадiснiшi почуття захитали нею, мов росяним кущем.
I тiльки тепер стара Ганна кидається до сина, завмираючи, водночас
обiймає i притримує його, а вiн, горблячись, нахиляється над нею, i пучки
зморщок пiд очима виколихують радiсть, бiль i рух сльози. Марко устами
пiднiмає вище темну хустку i вперше цiлує материну сивину. Коли вiн iшов
на вiйиу, мати ще була чорнокосою. Вона обома руками пригинає його голову
до себе, заглядає у вiчi i переконує саму себе:
- Їй-бо, це ти, Марку, а присiй-бо, це ти, i не хто iнший. Дитино моя
дорога, кровинко моя виплакана, - збентежено, радiсно, вражено вдивляється
у вузькувате, з тiєю мiнливою смаглявiстю обличчя, що взимку вибiлюється,
а'влiтку землянiє, у веселу й рiшучу правдивiсть очей, в добрi й
насмiшкуватi уста, в усе те, що зветься її сином. А дрiбнi сльози
осипаються й осипаються з її вiй i очей, що i плачуть, i посмiхаються.
Марко нiколи не бачив на материнiм виду таких крихiтних слiз, напевне,
старiсть чи лихолiття здрiбнили їх, як здрiбнювали все на свiтi.
- Не плачте, мамо.
- А хiба ж я плачу? - щиро дивується вона, зовсiм не помiчаючи, що й
зараз сльози розтiкаються по її зморшках. - Я радiю, Марку, що це ти... I
вуса твої, навiть за вiйну не вирiвнялись. А люди ж не повiрять...
- Що мої вуса не вирiвнялись?
- Нi, що ти повернувся... Як воно тiльки в свiтi буває... От побачиш -
не повiрять.
- I чого ж?
- Вони тепер такi стали розтривоженi, спантеличенi, що не вiрять i в
закон.
- У закон божий? - одразу веселiє чоловiк.
- їв закон божий. Кажуть - це хвантазiя. Тiльки вiрять у кiнець вiйни,
а деякi - в кiнець свiту.
- А ви, мамо, i в те, i в друге вiрите? - засмiявся Марко.
- I навiть убiєнiє тебе не змiнило... - сплеснула руками стара Ганна,
одразу ж перелякалась того страшного слова, а потiм теж посмiхнулася всiма
зморшками. - I досi нiяк не втямлю, що ти повернувся. Роздягайся ж,
дитино. Намерзся, певне, голодний. Переводить погляд на болючу ногу i
нiмотно випитує її про те саме, що випитували тисячi матерiв, боячись
запитати про це дiтей.
"По землицi ходити тобi, на росi здоров'я набиратись", - мов
зиклинаючи, звертається до ногя, а потiм говорить до .сина:
- Присядь, Марку, дай хоч надивитись на тебе, бо вже навiть i в снах
мало бачила, - на мить поклала голову на груди своєї дитини.
- Повiрили в той папiрець?
- I вiрила, i не вiрила, та серце запеклось наче камiнь. Ти ж один у
мене зостався, - наче мiсяць у небi... А знаєш, де твоя похоронна?
-оглянулась назад.
- Звiсно, за якимсь образом.
- I як ти вгадав? Справдi, за образом Георгiя По" бiдоносця. Ось я тобi
зараз покажу її, - махнула рукою на молодцюватий, хоч i закiптюжений,
образ святого, що впирався у дiжечку, з якої виглядали ребристий часник i
першi зеленi кiски цибулi. - Кум Василь казав, щоб я похоронну чи в рамку
взяла, чи в конституцiю положила, а я - за Георгiя, бо i вiн, i ти душили
Гiтлера-змiюку, щоб його всi громи i землетруси викидали з святої землi...
Ой Марку, хай тобi все добре... Роздягайся ж, дитино. Ось я зараз
пособлю...
Мати тiльки тепер здогадалася змахнути сльози з очей i знову в
оцiпенiннi притулилася головою до сина. А вiн вiдчув, що її руки не пахли
нi соняшником, нi чорнобривцями, нi грибами, нi свiжим хлiбом, а з усiх
задавнених i свiжих зморщок вiяло димом. Може, i вiн тепер забився в
селянськi руки, як сама земля.
II
Сьогоднi печаль потиснулась у землянцi Ганни Безсмертної; радiсть
веселою ластiвкою шугала, трiпотiла над матiр'ю, i вона iнодi аж руки
було зруйнувати, вбити i вкрасти, - зруйнували, вбили i вкрали фашисти.
Навiть землю, чорну подiльську землю, i ту почали красти й Вивозити в
рейх, i тодi деякi свiдомiшi попи заговорили по церквах, що настає кiнець
свiту. Та не вгадали: наставав кiнець фашизму. А ти, Марку, вже не будеш
добивати його в самому лiгвi: дибай на костурах, скалiчений i осиротiлий,
до своєї хати. Хоча, до якої хати, коли її теж нема!
Гей, яким тепер страшним, наче закляття, стале це слово "нема". Навiть
оця дитина, що сидить перед ним, скаже:
"Нема в мене нi матерi, нi батька, нема нi брата, нi сестри, нема нi
села, нi хати, нема нi хлiба, нi взуття, нема нi дитинства, нi долi".
Нема кому його нi пожалiти, нi втiшити... I в Марка нема жiнки, нема
доньки, але є стара мати, в якої завжди так добре пахнуть потрiсканi руки
то весняним зiллям," то соняшником, то чорнобривцями, то осiннiми грибами,
то свiжим хлiбом. Навiть батько-небiжчик напiдпитку не раз дивувався:
- Коли ти, Ганно, була дiвчиною, у тебе славно пахли коси, а теперечки
пахнуть руки. Чи так воно завжди буває у вашого брата, чи й тут маєте
якусь хитрiсть?
Не в снiгах i не пiд бiлоснiжними розторсаними хмарами, а в полi мiж
соняшниками на мить майнув образ його матерi, коли вона ще була молодшою,
нiж вiн тепер, майнуло її смагляве, обсiяне золотим пилком обличчя, до
якого ми так мало придивляємось у свої молодi роки. Марко почув, як
прокинувся задавнений бiль у грудях, заворушився пiд повiками. Скорiше,
скорiше б побачити свою єдину, вiдчути на своїх плечах її вiчно потрiсканi
руки, ago пахнуть якимсь зiллям чи хлiбом.
От i зник десь ген за обрiєм образ матерi, а над обрiєм знову творилися
новi материки, i новi води обмивали їхнi береги. Перед ними i за ними
лежала незагоєна, з потворними слiдами вiйни дорога до матерi, до його
дитинства, до його майбутнього, до життя, що так химерно склалося в нього.
Та навiщо нарiкати на це? Воно могло бути i кращим, але могло бути i
гiршим. Тепер, коли не пiдкоротили голову, нема чого ремствувати, що твоє
щастя десь завалялось, шукай i твори його в своєму ж спаленому селi, дарма
що руки твої ще прикипiли до костурiв.
- Дядьку Марку, ви курите?-перебив його думки Хведiр.
- Нi, або що?
- Я вам хотiв цяцьку подарувати. Дивiться, гарна яка! - Малий машталiр
бережно витягнув запальничку. Вона була схожа на казкову дiвчинку, що
наглухо закутала голiвку шапочкою з крихiтною каблучкою.
- Гарна,- погодився Марко, розглядаючи металеву фiгурку, в якiй замiсть
серця таївся огонь.
- То вiзьмiть собi,- попрохав хлопчик, а в очах його на мить затремтiла
жалiсть.
- Нi, Хведю, не вiзьму. Така цяцька тобi згодиться в господарствi. Ти ж
тепер сам собi господар!
- Горе менi з таким господарем.- Хлопчак подякував за хлiб-сiль,
проворно вiдчепив од дишла опалку, поправив упряж, i пiдкучерявленi
коненята, помахуючи хвостами, веселiше затрюхикали по зеленкуватих колiях,
в яких пiд полозками шипiв i посвистував сiк березневого снiгу. Перед
очима у прекраснiй єдностi рухались земля i небо, а: думки вихлюпувалися
за їхнi вiнця, радiючи й журячись, птахами викружлювали над полем i
опускалися на рiдних займанщинах i притуманених клаптях землi, мiж якими
колись привiльне i розмаїто красувалося його село.
За якихось пару годин Марко, хвилюючись, вбирав очима обриси полiв, що
ввижались йому i в снi, i перед боями, i в усiх шпиталях. Ось поминути ще
оце горбате згарище, i в широкiй роздолинi має бути великий став. Колись
Марко будував його, обсаджував молоденькими вербичками, зарибнював i тут
вечорами прислухався до молодечих голосiв:
Ой на ставу, на ставочку
Кличе голуб голубочку.
Куди тепер залетiли i де подiлися голуби й голубочки, що стрiчали тут
зорянi вечори i перше кохання?.. Марко зручнiше вперся спиною в задок
саней, а думки його кружляли i коло ставу, i коло всього села, i коло
єдиної хатини, якої вже не було, i залiтали аж у тi краї, де й зараз
бiснувалась вiйна. Темна тiнь її майнула просторами i на мить притьмарила
красу дня. Марко нахмурився, перекусив якесь солодкувате пересохле стебло,
а Хведiр проткнув простiр пужаком.
- Дивiться, скоро вже буде наш став.
- Хведю, а як вiн - живе? Чи i його не помилували фашисти?
- Хто живе? - не зрозумiв спочатку хлопчак.
- Та став.
- А-а-а. Живе. Воду не вб'єш i не вивезеш. В низькодолi сумовито
похиленi верби велетенською пiдковою охоплювали заснiжений став, а на
греблi самотньо темнiв огрядний дерев'яний монах '. Вiн i справдi чимось
був схожий На вгодованого ченця, який загруз у снiгу.
- А риба ж є тепер, Хведю?
Хлопчак задумався, потiм похитав головою:
- Не знаю.
- Чого ж ти не знаєш?
- Бо коли нiмцi прийшли, то вони виловлювали рибу бреднями й волоками,
а коли нашi гнали фашиста, - глушили толом: нашим не було часу ловити.
- Паняй, Хведю, до греблi! Подивимось, чи є риба.
- Як же крiзь отакенну кригу ви побачите рибу? - здивувався хлопчак,
повертаючи конi до греблi. - I нащо вона вам? Ловити ж не будете?
- I що з того? Не все, Хведю, старайся ловити, це не наймудрiше дiло.
Ось тут можна й зупинити твоїх рисакiв, де ти їх тiльки доп'яв?
- Їх дiд Євмен в якихось рiзномасних воякiв вимiняв, коли тi драпали,
вимiняв за останнього качура i пляшку самогонки. Ще обiцяв їм наловити
їстiвних жаб, але тим воякам уже було не до ласощiв. Отакий був торг! А
коли вже почав установлюватись колгосп, дiд привiв свою пару до голови i
сказав, що здає її добровiльно, але пiд розписку з круглою печаткою.
"Може, ще й гербову бумагу скажете дiстати? - розсердився Безбородько.
- Надокучати прийшли?"
Дiд i собi не залишився в боргу:
"Хоч ти, Антоне, й голова, але без документа тобi не вiрю. Бачиш, коли
я йшов до колгоспу в тридцятому, то потайки збув свої конi циганам. Тодi я
був темним елементом. А тепер прилюдно здаю, виправляю пережиток, а ти їх
не виправляв нi колись, нi тепер. Пиши розписку та хукай на печатку
буряковим духом!.." Цими рисаками дiд Євмен першим i заорював поле.
- Живий дiд?
- Живий. Так само конюхом працює.
- I так само всiх лає? - засмiявся Марко, знаючи невгамовну вдачу
старого, який не звик нi спину гнути, нi тримати язика за зубами.
- Аякже, навiть наших лаяв, коли вони i вiдступали, i коли наступали.
- Чого ж, коли наступали?
- Халепа, казав же ж той, вийшла з ним. Коли нiмцi втекли з села, а
нашi ще не пiдiйшли, дiд першим повернувся додому й на своєму пожарищi
заходився для визволителiв гнати вночi самогонку. Дуже старався чоловiк. А
хтось з нашої розвiдки не розпiзнав, що це свої, i стрельнув по дiдовiй
машинерiї. Тодi старий так почав лаятись, що розвiдники одразу розпiзнали
свого i прийшли, раз таке трапилося, вибачатись до нього.
Коли на греблi побiля рядочка дрiбних кленiв-покленiв зупинились конi,
Марко почав обережно зсовуватися з саней. Ось вiн здоровою ногою мiцно
вперся в снiг, зручно пiдхопив костури, дибнув до розбухлого монаха й
припав до його потемнiлого тiла. Всерединi монаха весело жебонiла и
побулькувала вода, потроху переливаючись у придолинок.
- Хведю, є риба - вода линами пахне! Понюхай! - весело пiдморгнув
хлопчаковi. - Хай-но я трохи одужаю, та й станемо ми з тобою господарями
ставу.
- Хм...
- Не хмикай, а таки будемо доглядати став.
- I юшку будемо варити?
- I рибу розводити. Викохаємо аж пiвпудових коропiв, Отакенних!
Хлопчак подивився на Марка, який стрибав на костурах, скособочив лукаво
оченята й вiдказав:
- Вiд кого не почуєш про коропiв, то тiльки про пiвпудових, i нiяк не
менше нi на грам.
- Правильно пiдмiтивi - розсмiявся, широко оглянув придолинок, на
якому, пiдмиваючи снiг, розросталося плесо, оглянув i кострубатi, вiтрами
нагнутi верби, що пiдiйшли до нього, як минувшина. I Марко в роздумах
ближче подибав до них, свiдкiв своїх молодих рокiв, що теж спливли, наче
вода. Зненацька, неподалiк вiд себе, побачив двох прищулених пташин, якi
лежали бiля кущика тiлорiза, мов двi трепетнi грудочки землi. "Чи не
здалося? Нi, не здалося", - пильнiше придивляється i навiть радiє, що в
тих принишклих грудочках розпiзнав куликiв-травникiв, яких теж не бачив нi
в яких краях чотири роки.
"Чи не зарання ви, любi, прилетiли з далекого вирiю? Бачите, вам
доводиться вiдпочивати не на веснянiй землi, а на бiлих снiгах". Марко
обережно подибуляв до птахiв, якi щiльно тулились одне до одного в
снiговому гнiздi. Але вони чомусь i не думали втiкати вiд нього, як не
втiкали у снах чи видiннях, коли вiн умирав. Чи, може, й зараз вiн снить i
насправдi перед ним тiльки видiнням тремтить i небо, i прибутна вода, i
двоє пташенят у холодному незатишному гнiздi?
Марко, розгойдуючи тiло, ще стрибнув уперед. Одне птааiеня занепокоєно
повело голiвкою i жалiсним, ну, прямо дитячим оком аоглянуло на людину,
немов прохало: не роби менi, чоловiче, зла. Ти ж володар всесвiту, а я
дрiбна пташина.
"Не бiйся, маленьке, я нiколи не кривдив ваш рiд, нi для забави, нi для
їжi. Тiльки погляну на тебе", - мовчки вiдповiв пташинi Марко. А вона в
цей час, похитуючись, пiдвелась на нетривких червоних ноженятах i болiсно
стрепенула проржавленим серпом одного крила. Марко вражено побачив, що
скромно поцяткованi груди кулика i друге крильце були закривавленi й пляма
кровi з кiлькома пiр'їнками темнiла на вогкому снiгу.
"Хто ж тебе покалiчив, бiдолахо, коли ти радiсно з своєю немудрою, але
щирою пiснею-посвистом летiв до рiдного краю? Чи вiйна, чи хижий птах? I
невже ти зiбрався вмирати, не дрчекавшися своєї весни? Чуєш, не вмирай,
пташино, живи i виводь свою пiсню, виводь дiток, бо як не буде птахiв, то
i людське серце стане черствiшим".
Марко обернувся, зашкутильгав до саней, упав на них i почав зручнiше
вмощуватись у своєму гнiздi. Сани знову запетляли шляшком, а з пам'ятi
чоловiка довго не виходив закривавлений птах i його сумовите око, в якому
жалiснiла людська скорбота.
- От i заїхали! Тепер хоч вплав кидайся. А щоб тебе їздило вздовж,
упоперек ще й навскоси! - невдоволено забубонiв Хведь i зiскочив з саней.
- Чого, пiвпарубче, гнiваєшся?
- А якийсь кат за сьогоднi моста розвалив, саме зуб'я стирчить.
Справдi, єдина уцiлiла мостина i понiвеченi пеньки бiля неї нагадували
якусь гнилозубу пащеку, що чекала на свою жертву.
- Отож, хоч-не-хоч, а доведеться тепер, як замутеличенiй вiвцi,
кружляти об'їздами до самiсiнької ночi. Вдадуться нам цi об'їзди на
гниловоддi. - Хведько спересердя поторгав ногою пiдкришений зуб мосту,
потiм оперiщив його батогом i невдоволено повернув конi назад.
Вечорiло. Сонце, досхочу накупавшись у хмарах i блакитних ополонках,
струсонуло на снiги вiнець промiння, кинуло на небосхил бузковi барви i
легко впаялось у промерзлий край землi. З-пiд снiгу то тут, то там почали
виходити вечоровi тiнi й туман, а в небесних погустiлих розводах
з'являлися першi зорi. Вiйна вже не тривожила нi подiльську землю, нi
небо, тiльки тривожила людську душу, яка бiльш вразлива, нiж уся природа,
навiть разом iз своєю найкращою дитиною - сонцем...
Подумавши про це, Марко з подивом побачив мiж вечiрнiми вербами свою
Оленку; до неї наближалося сонце, а вона простягала до нього свої красивi
й лагiднi руки. Потiм, коли вже сонце почало тулитися до плеча Оленки,
чоловiк збагнув, що це було зовсiм не сонце, а їхня єдина Тетянка. Вона,
як грибок, приросла до матерi й скаржилась, що їй дуже тяжко в нiмецькiй
неволi.
"Тетянко, дитино, коли ж ти говорити навчилась? - запитав, не
розумiючи, як у свiтi безнадiйно переплутались роки: його дитяну погнали
на далекi торговицi людьми у її шiстнадцять рокiв. Так чого ж вiн з уст
немовляти чує такi страшнi слова?.. Чи, може, його знiвечена, скалiчена
донька в чужому краю має горем, насильством i соромом народжену дитину?..
Краще б не дожити до такої ганьби..."
- Дядьку, ви стогнете. Прочуняйтесь!
- Що? Хведю, це ти?
- Авжеж я, сам, своєю парсуною, - засмiявся, згадуючи кимсь сказане
таке дивовижне слово. - Знову щось розболiлось?
- Сон... розболiвся.
- Сон? То добре, що я його нагнав! -войовничо хльоснув своїм трофеєм.
А Марко ще вiддирав од тiла i душi липучий острах, що навалився у снi.
Навколо стояла вiдволожена вечорова тихiсть, а в нiй золотим мальком
поволi коловоротились зорi. Але не високiсть небесна, а невидиме
пiдземелля вразило чоловiка: вiн з глибин його ясно почув якiсь голоси,
здавалося, що то говорила сама знiвечена земля.
- Хведю, ти чуєш?
- Чую, - байдуже обiзвався хлопчак.
- Хто ж то гомонить у землi?
- Ось тут дiд Онисим, якому й досi вiсiмдесят шiсть рокiв, - засмiявся,
дивуючись, для чого дiдовi треба применшувати лiта. - А праворуч проживає
сiм'я Гончаренкiв.
- Що ж вони роблять пiд землею?
- Хiба ж ви забули: всi люди тепер у нас у землi живуть, її фашист не
змiг спалити.
Отак Марко i зустрiвся пiсля довгої розлуки з селом, про яке генiй
людства писав, що на Українi воно схоже на писанку. I ось ця писанка зараз
ледве окреслювалась у темрявi безладно розкиданими купинами землянок i
осиротiлими, снiгом завiяними печами, що не тiльки не грiли людей, але й
самi, як старчихи, тремтiли вiд холоду. То тут, то там, прямо з
пiдземелля, висiкалися тьмянi стовпи вогню, i село здавалося не селом, а
скупченням здрiбнiлих дiючих вулканiв. Ось нижче корiння старої грушi
розверзлася глибiнь, засяяв прямокутний отвiр, а на його тлi, наче в кiно,
затремтiли людськi тiнi, обiзвалися голоси:
- Ой людоньки, послухайте мене, дурну бабу, i зробiть по-моєму,
по-старосвiтськи.
- Не послухаємо, i не просiть, мамо. Якi ж ви впертi, - обурився
молодий жiночий голос.
- I в кого ти, бiсова дочко, вдалася така неслухняна та пащекувата?
- У вас, мамо...
- Га-га-га, - загупав, наче в дiжку, пристаркуватий простуджений бас.
- Хiба ж тепер, людоньки, можна без попа? Новорождена душа повинна
святiсть чути, а ви її одразу до загсу. Пiдросте - тодi випихайте хоч i
поза всi загси i / контори, - не вгавав перший жiночий голос.
- Ти втихомирся, Явдохо, i розсуди своєю розумною головою: де ж це
видано, щоб сина героя i до попа?
- Тепер таке врем'я, що про всякий випадок дитя треба носити i до бога,
i до загсу, тодi пуття вийде з нього.
- Не баламутьте, мамо, свiтом. Доконче вам треба розтривожити всiх...
- Сама баламутка, яких земля не знала. I що тiльки той герой знайшов у
такiй вишкварцi? Було до кого гнати сiллiси аж з фронту, - i жiнка голосно
схлипнула. Але її одразу ж весело почав заспокоювати пристаркуватий бас:
- Що це, Явдохо, з тобою? Це ж хрестини, а не похорон. Покисла трохи -
i пiдсихай.
"Так це ж старий Євмен". Лише тепер по прислiв'ю пiзнав голос
невгомонного i в'їдливого дiдугана. Марко хотiв посмiхнутися, але хтось
невидимий перехопив i усмiшку, i подих, а тiлом поповзла комашня. Невже
ти, чоловiче, й досi не розучився хвилюватися?..
Земля нагло проковтнула свiтло й приглушила голоси двох свiтiв, що
зiйшлися в однiй маленькiй землянцi.
Через якусь мить Марко з подивом почув, що десь угорi ображено загудiли
бджоли. Де ж це видано, щоб у березневу темiнь, коли навкруги лежить снiг,
лiтала теплолюбна, схожа на краплинки сонця комаха? Чи вiн знову починає
марити?
- Хведю, не чуєш: наче бджоли гудуть?
- Еге ж, гудуть, - сказав, як про звичне. - Що ж їм лишається робити?
Тiльки густи. А якби могли говорити, то й говорили б, бо i їм довелося за
вiйну витерпiти, наче людям.
- Не вигадуєш, Хведю?
- Чого ж вигадувати? Нищили фашисти людей, нищили й бджiл. А коли
горiло село, то горiли i вулики. Тiкали люди свiт за очi, тiкали кудись i
бджоли. А як повернулись люди на попелище, то повернулись i деякi рої.
Правда, тiльки один iз них не покинув села: покружляв, покружляв над
пожарищем, а далi й шугонув у самотнiй комин. Звiдти бджоли вилетiли
зовсiм чорними: чи вiд сажi, чи вiд горя втемнiли. Ну, й не кинули вони
пасiчника в бiдi: оселилися в коминi. I живуть тепер бджоли вище людини!
Останнi слова здивували i вразили Марка: бач, як говорить мале, - i вiн
з любов'ю поглянув на зосереджене обличчя хлопчака:
- Ти, Хведю, фiлософ!
Але i цим не здивував малолiтка: вiн лише на одну мить насторожився, а
далi спокiйно вiдповiв:
- А в такий час i фiлософом невдивовижу стати: е над чим подумати
людям.
- Ой Хведю, Хведю, - аж пригорнути захотiлося хлопчака, .але вража нога
заважала, i Марко знову пустив усмiшку i в пучки зморщок пiд очима, i в
нерiвнiсть вусiв. - А в чиєму ж коминi оселились бджоли?
- В Гордiєнковому.
- Так ми вже й Гордiєнкiв проїхали?
- Авжеж.
- А я нiчого й не впiзнав.
- Де вже впiзнати в такiй содомi. Вйо, чистокрiвцi!
Марковi ще дужче перехопило подих: це вже рукою подати до його хати.
Хоча, до якої там хати?.. I вiн так просвердлює поглядом темряву, що аж
очi починають щемiти.
Ось i старi верби зашумiли над Шавулиним завулком. Ще трохи проїхати -
i почнеться зарiчка. А де ж той могутнiй праявiр над водою? Таких яворiв
Марко, хоч скiльки свiту пройшов, нiде не бачив. Ага, Ось i вiн стоїть над
руiнами, покритий сивиною, наче самотнiй велетень, що пнеться дiстати, до
неба. Вижив-таки, дiду! Вистояв негоду!
Коненята задрiботiли по благенькому дощаному мiстку, взяли лiворуч i
зупинились мiж якоюсь солом'яною купиною i обгорiлою нечупарною пiччю. Так
невже цей розхри станий белебень i є його подвiр'ям, невже це земля його
дитинства, його щастя i горя? Невже цi обламанi штурпаки були колись садом
i цвiтом? Як згорбилось, здичiло i поменшало усе навколо. А мати ж дома? I
поки Марко хапався i забував за думками, про свої костури, Хведько вже
скочив з саней, виструнчився i, як дорослий, простягнув загрубiлу,
потрiскану руку:
- Вiтаю вас, Марку Трохимовичу, з благополучним приїздом до рiдного
дому, хоча його, казав же ж той, вже й нема. Але лiсництво у нас потроху
виписує людям дерево, то й зiб'єте собi якусь хавiру, а далi буде видно.
Коли не так вiз, то вже пробачайте, краще на. цих рисаках, не
сумлiвайтесь, нiяк не мiг: i вони голоднi, як i люди.
- Спасибi, Хведю, спасибi, синок,-розчулено вiдповiв, втискаючи милицi
в снiг.- Ти ж нiкуди не йди, повечеряєш з нами. Чуєш?
- Одведу коненят i загляну. Ось i дверi до вашої землянки. Пособити?
- Я сам.
- То я речi знесу.
- Знось,- не думаючи нi про якi речi, вiдповiв, аби вiдповiсти.
- Добре ж пригинайтеся, щоб, казав же ж той, лоба не пiдкували.-
Хлопчак стояв бiля схiдцiв, ладний, коли треба буде, допомогти чоловiковi,
яким зараз гаряче перехитували спогади, радiсть i тривога... Невже з-пiд
самого краю смертi ти добрався, дошкутильгав до тих дверей, за якими тебе
чекає твоя єдина, якiй ти навiть не писав пiсля останнього поранення:
спочатку не знав, чи виживеш, а коли почав одужувати, вирiшив, що тебе вже
раз поховали, то чи не гiрше буде матерi, коли з тобою щось трапиться на
фронтi i вона вдруге ховатиме тебе?..
Вiтер птицею шугонув на рухливе покриття землянки, струсонув з соломи
кiлька спiвучих, з крихтами льоду краплин, i серце Маркове зараз пiд
тягарем споминiв i думок теж крижаною грудкою падало вниз.
"Хоч би комiр розщебнути",- потягнувся рукою до шиї, але одразу
забувся, що мав робити.
Скiльки разiв з передових i шпиталiв його стривожене серце рвалося
додому, а тепер, коли вiн стояв перед своєю новою печальною оселею, воно
ладне було от-от зупинитись. Гляди, ще й лусне, як м'яч, i нiхто не
дiзнається: чи вiд радостi, чи з жалю.
Костури наослiп, невпевнено промацують землю, чавлять крихку наморозь i
грузнуть у напiввiдталих схiдцях. Ось вiн пораненою ногою торкається
невеличких одинарних дверей, крiзь щiлини яких висотується тепло. Марко
навпомацки знаходить запiтнiлу клямку, штовхає її кулаком i, пригинаючи
голову, обвалюється в оселю кам'яного вiку. Щось маленьке, живе кидається
пiд ноги, i раптом; наче здалеку-здалеку, обзивається до болю знайомий
голос матерi:
- Не випустiть менi зайченя.
"Яке зайченя?" - дивуючись, не може второпати чоловiк. З
тьмяно-золотистого туманного свiтла оселi до нього наближається хупава
постать матерi, i Марко ще не вiрить, що це вона. Мати саме сидить за
прядкою - пальцями виводить, а устами вирiвнює свою безконечну нитку. Одна
нога матерi взута в чуню, а друга, що крутить колесо прядки, боса. Це
одразу нагадало дитинство, коли мати всю зиму пряла i людям, i собi, i
завжди вона крутила колесо тiльки босою ногою.
- Добрий вечiр, - видавлює з себе вiтання Марко i вiдчуває, як з його
очниць висiкаються тi iскри, вiд яких можна i заплакати, i засмiятись.
- Зачиняйте дверi, чоловiче добрий, - не одривається мати вiд пряжi. -
Доброго здоров'я вам.
- Добре, якось уже зачиню, - хоче й не може посмiхнутися: хвилювання
заморозило його обличчя, лише кров шаленими колiщатами розкручується пiд
скронями, i вони починають спухати.
- Ой? Що це? - по-пташиному стрепенулася i аж поменшала в переляцi
мати. Невеличка, суха, трохи надломлена в плечах, вона ошелешено зiскакує
з ослiнчика, повертається до сина, розводить руки, а потiм зцiплює вузлом
i кладе на середогруддя. - Ой людоньки добросердi, та що ж це?.. - Якусь
мить шукає по стiнах невидимих людей, далi нiмотно зупиняє погляд на
синовi. - Ти?.. Марку, невже ти? - i в словах її тремтять бiль i сльози.
- Це я, мамо. - Хоче плечима зачинити дверi, а вони знову, налягають на
нього.
- Марку!.. Дитино! - аж тепер надривно скрикнула мати, ще не вiрячи, що
перед нею стоїть син, i не радiсть, а переляк i видима скорбота проходять
її поораним i темним, як земля, обличчям, здригаються в тих зморшкуватих
гнiздечках бiля уст, де колись були лагiднi ямки молодостi. I очi, налитi
острахом, спасаються засвiтитися хоча б росинкою надiї. Неначе боячись, що
син її от-от зникне, мов сон, вона болiсно допитується: - Марку, так ти
насправдi живий?
- Живий, мамо;- починає пiдкусувати нижню губу, щоб не тiпалась. - Ось
бачите: полатаний, на трьох ногах, як старий кiнь, але живий. - Хоче
дибнути до нгi, але здорова нога вросла у глизяву долiвку, нiби чавунний
стовп, а костури все норовлять випасти з потерплих рук.
- Ой Марку, це ж ти!.. - мати зойкнула, тiснiше притуляючи до грудей
викручений вузол рук, а ноги починають самi заточуватись-одна взута, друга
боса. - А я ж на тебе похоронну, чорнову, получила...
- Чорнову? Отакої! Ще цього менi не вистачало. - Вiн одразу в темнiй
далинi неясно побачив розвержене поле бою, на якому хтось умирав, i цим
"хтось" - був вiн. На мить у видiннi дивився на себе, нiби на чужого, а в
тiло неприємно вбуравлювалась гаряча й крижана роса. Одначе треба
заспокоїти матiр, i вiн посмiхнувся до неї. - А це, мамо, не так уже й
погано: кого живцем ховають, той житиме довго. Така прикмета в людей?
- Марку! Синочку мiй дорогий!.. Живiсiнький... I для чого ж я за упокiй
твоєї душеньки правила? Нащо такий грiх брала на себе!.. - застогнала всiм
тiлом, а найрадiснiшi почуття захитали нею, мов росяним кущем.
I тiльки тепер стара Ганна кидається до сина, завмираючи, водночас
обiймає i притримує його, а вiн, горблячись, нахиляється над нею, i пучки
зморщок пiд очима виколихують радiсть, бiль i рух сльози. Марко устами
пiднiмає вище темну хустку i вперше цiлує материну сивину. Коли вiн iшов
на вiйиу, мати ще була чорнокосою. Вона обома руками пригинає його голову
до себе, заглядає у вiчi i переконує саму себе:
- Їй-бо, це ти, Марку, а присiй-бо, це ти, i не хто iнший. Дитино моя
дорога, кровинко моя виплакана, - збентежено, радiсно, вражено вдивляється
у вузькувате, з тiєю мiнливою смаглявiстю обличчя, що взимку вибiлюється,
а'влiтку землянiє, у веселу й рiшучу правдивiсть очей, в добрi й
насмiшкуватi уста, в усе те, що зветься її сином. А дрiбнi сльози
осипаються й осипаються з її вiй i очей, що i плачуть, i посмiхаються.
Марко нiколи не бачив на материнiм виду таких крихiтних слiз, напевне,
старiсть чи лихолiття здрiбнили їх, як здрiбнювали все на свiтi.
- Не плачте, мамо.
- А хiба ж я плачу? - щиро дивується вона, зовсiм не помiчаючи, що й
зараз сльози розтiкаються по її зморшках. - Я радiю, Марку, що це ти... I
вуса твої, навiть за вiйну не вирiвнялись. А люди ж не повiрять...
- Що мої вуса не вирiвнялись?
- Нi, що ти повернувся... Як воно тiльки в свiтi буває... От побачиш -
не повiрять.
- I чого ж?
- Вони тепер такi стали розтривоженi, спантеличенi, що не вiрять i в
закон.
- У закон божий? - одразу веселiє чоловiк.
- їв закон божий. Кажуть - це хвантазiя. Тiльки вiрять у кiнець вiйни,
а деякi - в кiнець свiту.
- А ви, мамо, i в те, i в друге вiрите? - засмiявся Марко.
- I навiть убiєнiє тебе не змiнило... - сплеснула руками стара Ганна,
одразу ж перелякалась того страшного слова, а потiм теж посмiхнулася всiма
зморшками. - I досi нiяк не втямлю, що ти повернувся. Роздягайся ж,
дитино. Намерзся, певне, голодний. Переводить погляд на болючу ногу i
нiмотно випитує її про те саме, що випитували тисячi матерiв, боячись
запитати про це дiтей.
"По землицi ходити тобi, на росi здоров'я набиратись", - мов
зиклинаючи, звертається до ногя, а потiм говорить до .сина:
- Присядь, Марку, дай хоч надивитись на тебе, бо вже навiть i в снах
мало бачила, - на мить поклала голову на груди своєї дитини.
- Повiрили в той папiрець?
- I вiрила, i не вiрила, та серце запеклось наче камiнь. Ти ж один у
мене зостався, - наче мiсяць у небi... А знаєш, де твоя похоронна?
-оглянулась назад.
- Звiсно, за якимсь образом.
- I як ти вгадав? Справдi, за образом Георгiя По" бiдоносця. Ось я тобi
зараз покажу її, - махнула рукою на молодцюватий, хоч i закiптюжений,
образ святого, що впирався у дiжечку, з якої виглядали ребристий часник i
першi зеленi кiски цибулi. - Кум Василь казав, щоб я похоронну чи в рамку
взяла, чи в конституцiю положила, а я - за Георгiя, бо i вiн, i ти душили
Гiтлера-змiюку, щоб його всi громи i землетруси викидали з святої землi...
Ой Марку, хай тобi все добре... Роздягайся ж, дитино. Ось я зараз
пособлю...
Мати тiльки тепер здогадалася змахнути сльози з очей i знову в
оцiпенiннi притулилася головою до сина. А вiн вiдчув, що її руки не пахли
нi соняшником, нi чорнобривцями, нi грибами, нi свiжим хлiбом, а з усiх
задавнених i свiжих зморщок вiяло димом. Може, i вiн тепер забився в
селянськi руки, як сама земля.
II
Сьогоднi печаль потиснулась у землянцi Ганни Безсмертної; радiсть
веселою ластiвкою шугала, трiпотiла над матiр'ю, i вона iнодi аж руки