Страница:
Безбородько. - Трохи пособила держава, а бiльше не може, бо вiйна.
- На її плечi усе можна скинути - i вкрадене, i згноєне. Але цiєю
байкою не нагодуєш худоби.
- Ну й пальцями я теж не нагадую їх! - простягнув руки до Євмена.
- Такими пальцями не нагодуєш, - погодився старий, - бо приросли вони
не до живого дiла, а до печатки. Заважка вона для тебе, Антоне, заважка.
Безбородько мимоволi намацав у кишенi печатку, але стримав себе, не
скипiв, а глумливо подивився на конюха:
- Коли завидуєте на мою печатку, залюбки можу її передати вам.
- Ти краще Марку передай її.
- Що з вами говорити! - махнув рукою. - Краще порадьте, де щось коням
добути.
- Чому ж ти ранiше, влiтку, не радився зi мною? Але й зараз ще не
пропащий свiт, тiльки не послухаєшся мене, ще й гнiватись будеш.
- А може, й не буду?
- Будеш. З.наю. тебе, Антоне, як облупленого, - аж зiтхнув старий.
- Все одно кажiть.
- Прошу тебе, чоловiче, коли таке тяжке дiло, знайди в своєму нутрi те,
що великодушнiстю зветься. Кинь на харчування усю свою чисту i нечисту
грошву, навiть палац продай, а потiм ще бiльше наживешся на цих же конях i
на нас, дiдько з тобою, не пожалiємо! Коли не заглядаєш наперед, як
голова, заглянь, як лихвар, що проценту чекає. їй-бо, не помилишся! I
перед районом гоголем випливеш, усiм пiр'ям заграєш. Не один скаже: є ж
такий голова, який i оселi позбувся, щоб громадськi конi врятувати! Це ж,
Антоне, в перспективу, в анкету, в характеристику тобi самим прибутковим
ордером впишеться!
Цi слова одночасно i обурили, i здивували Безбородька: дивись, старий
дiдько почав заглядати у його кишеню. Але який чудернацький i не такий уже
поганий хiд каруселиться. Гляди, щось можна виграти ним i навiть трохи
авторитет свiй пiдняти... Таки є клепка в головi конюха. Але, коли
подумав, що має позбутися всiх своїх статкiв, одразу ж злякався i
обурився: з такими прибутковими ордерами сам, неначе крiт, у землянку
потрапиш, а коли, не доведи господи, скинуть з головування, то станеш
посмiховиськом усього села. Бiля рота вiн виморщив криву посмiшку для
старого:
- Ну й штукар ви, дiду, яких свiт не бачив. Такого наговорили та
налихословили, що на вас навiть гнiватись по-справжньому не можна...
- Нiчого не кинеш на коней? - зiв'яв. Дибенко.
- Ви думаєте, що я банк чи його фiлiя? Хтось, може, й лiчить у моїм
гаманцi грошi а насправдi там вiтер свистить.
- Не в гаманцi, а в головi свистить, - зiтхнув старий.
- Скiльки у нас є тепер ыайслабщих койей? - нетерпляче перебив його
Безбородько.
- Або що? - насторожився старий: вiн завжди нюхом вiдчував якусь
каверзу чи лиходiйство. " Бiля Безбородькового рота ворухнулась жорстока
складка:
- Доведеться добити їх!
- Добити ? - з жахом перепитав старий, i в нього пригнулася голова наче
по нiй мали вдарити молотом. - Ти що? При своєму розумi?
- А що маю робити?.. Я вже радився з одним начальником, вiн теж
пристає, що слабiшi конi треба вбити i їхнє м'ясо згодувати свиням, щоб
хоч вони вижили.
- Ранiше мене з своїм начальником уб'єш, розтрясця вашiй матерi, а
потiм уже конi! Геть, душогубе, геть, iроде, звiдси! - закричав не своїм
голосом Дибенко i, пiднявши угору кулаки, ладен був пустити їх у дiло.
- Сказився старий! - з опаскою вигукнув Безбородько, позадкував i зник
у темрявi, не дочекавшись, поки в стайнi засвiтять свiтло.
- Конеїд! Балаболка! Довбеха! - навздогiн жбурнув йому старий, чуючи,
що його валить iз нiг. - Ех, серце, дурне серце, - промовив сам до себе,
але потягнувся рукою не до нього, а до очей, що не могли втримати слiз.
Плачучи, вiн пiдiйшов до струмка, навпомацки знайшов лiхтар, почав його
витирати тремтячими руками i полою свитки.
- Або ти мене зведеш зi свiту, або я тебе зведу, прилюдно вилами
прохромлю, а коней не дам, - продовжував розмову з Безбородьком .i всiм
тiлом здригався при самiй думцi, що хтось може вбивати коней. I за що, за
яку провину? Так чому ж тодi не карають самого Безбородька, який на
злодiйському поводi веде смерть коням? Тiльки тому, що вiн має на шиї не
конячу, а людську голову?
- Наговорились, дiду? - з спiвчуттям обiзвався з порога етапнi Гайшук.
- Я то наговорився, а чого ти мовчав? Язика проковтнув на той час? -
витрiщився старий на конюха.
- А нащо менi заїдатися, - пробурмотiв Гайшук. - Чи це пособить? I
довiдочку в лiсництво буду брати не у когось, а до нього ж прийду.
- Багато таких вас, хитроверхих, на свiтi розвелося.
- Не хитроверхих, а обережних, - поправив Гайшук. - Не з великого добра
доводиться iнодi тримати язик за зубами: вчили вже нас, i добре вчили.
I мене ж учили...
Вам легше: що з старого вiзьмеш!
Ех, Петре, не раз я собi думаю: чого у вiйну, та й без неї, однi люди
стають у нас орлами, а другi - прожерливою мишвою бiля нашого зерна.
Жеруть, переводять, трублять ще й гидять його, а самi всюди галасують, що
вони охоронцi. I так мудро галасують, що їм i зверху вiрять. Невже наше
життя це може обiйтись без усяких безбородькiв?
- Не може, - впевнено вiдповiв Гайшук.
- То чому?
Гайшук полiз рукою до потилицi, i на його високочолiй головi кротячою
купинкою заворушилася шапка.
- Це, дiду, не проста арифметика, i задачка в нiй складалася не один
день чи рiк. Трудна i заплутана задачка!
- Поговори - послухаєм.
- То й слухайте, коли маєте час. Як ви думаєте: вiд старої кривди
залишились у нас рiжки та нiжки чи ще щось?
- Та лишилося ще щось. I воно, як прожерливе зозуленя, вихоплює для
себе все, що може вихопити.
- Ще й як вихоплює! I це така штуковина, що її наказом не звiльниш з
роботи, директивою не заборониш, не розкуркулиш i не продасиш на торгу. Чи
не так я думаю?
- Не тягни. Сучи вже далi свiй мотузочок.
- Вiн такий мiй, як i ваш. Я своє мужицьке накипiле викидаю, -
насупився Гайшук. - I от далi виходить таке: при нашiй великiй правдi, що
прийшла вiд самої революцiї, перед кривдою є тiльки двi дороги: вона
мусить услiд за капiталiзмом iз мосту та у воду або лукаво натягти на себе
одежинку правди i нею ж захищати свою шкуру. Тепер на свiтi правда стала
бiльшою, а кривда хитрiшою, її не одразу й розкусиш у якомусь кабiнетi чи
на трибунi, де вона буде говорити й голосувати за соцiалiзм для народу, а
потiм з цього ж народу дертиме хабарi. Ну, хто живе по правдi, той не
шукає дармовизни, не має нахабства пертися поверх чиїхось голiв чи й
скручувати їх, той i конюхом залюбки пiде працювати. А всiляки бiльшi чи
меншi безбородьки в конюхи вже не пiдуть: вони скуштували i легкого хлiба,
i меду, заробленого язиком чи лукавством, i їм це харчування стало таким
смачним, як мамине молоко, вони вже його донесхочу смоктатимуть, хоч би з
мами и кров iшла. Ось таке налипле начальство батогом звiдсiль треба гнати
справжньому начальству. Батогом!
- Намалював картину, - щось прикидаючи своє, примружився старий. - Ну,
а коли ж їм, пережиткам рiзним, кiнець прийде?
- Це вже друга задачка, i її можна так починати: скоро казка кажеться,
та не скоро дiло робиться. Я мислю - однаково треба вiрити людям, щоб не
було так: я, к примiру, син, ви - пасинок, а ще хтось - i зовсiм байстрюк,
i не тому, що йому не подобається Радянська влада, а тому, що вiн, за
дрiбну провину чи гостре слово, не подобається якомусь не робiтниковi, а
заготувачевi, який ближче стоїть i до меду, i до iдей по сумiсництву. То
поки ось такому заготувачевi бiльше вiрять, анiж менi чи вам, з ним не
поборешся чесно - хрест-навхрест. Вiн тебе пiд силу схопить i пiднiжку
дасть, перш нiж ти його вхопиш хоч за бублик хвоста. Ось тому багато в нас
балачок по кутках i закутках, а на вiдкритих зборах ми набираємо в рот
води. Наш дядько по-справжньому ще не заговорив i по-справжньому ще вмiння
i сили господарської не показав. А в партiї досить великих i невiдкладних
турбот. Вона зараз саму смерть ломить! I зломить! Але руки її й до цього
дiйдуть: розкусить вона усiх пустомолiв-свистунiв, хоч би як висвистували
вони по рiзних трибунах - i аж захурчить за ними. Спочатку полетять, як
гнилi грушi, безбородьки, а далi й хитрiшi iндивiдууми, а найспритнiшi
пiдуть за власним бажанням з високих посад, не забувши виклопотати собi
високi пенсiї.
- Хай жеруть цi пенсiї, аби людей та держави не жерли. Але, по твоїх
словах, не швидко ми позбудемось цих нахлiбникiв?
- Та, мабуть, на наш вiк вистачить i приймакiв, i бюрократiв, i
пажерливих жорстокосердцiв, i невiгласiв, що дивляться не в душу людини, а
на своє черево.
- Чи не прибавив ти їм вiку?
- Навряд, дiду. Вони про своє довголiття бiльше дбають, анiж ми.
- Умiєш ти, Петре, утiшати людину, як рiзник довбнею. Потримай лiхтар.
- Старий засвiтив огонь, знову попрямував до стайнi, але вже уникав
дивитися коням у вiчi. До нього поволi пiдiйшов широкогубий конюх Максим
Полатайко. В невисокiй лапатiй постатi чоловiка було щось вiд окоренка,
але це не заважало йому виявляти в деяких справах дивовижну спритнiсть.
Максим з-пiд самого носа досвiдчених сторожiв, шуткуючи, мiг украсти для
коней з десяток снопiв вiвса або вночi вкоситись у сочевицю чи вегу
сусiднього колгоспу. Навiть зараз його улюбленцi були схожi на коней, бо
вiн звiдкись потаємно приносив їм у торбi чи опалцi якийсь додатковий
рацiон. Коли ж Максима ловили на гарячому, вiн з таким трагiзмом i сльозою
виступав на захист коней, що йому все прощалося. Через те чоловiка
прозвали Артистом, але вiн навiть таким прiзвиськом не гордився i не
втiшався, бо не був славолюбцем. Зараз Максим тривожився: цiєї ночi вiн
обнишпорив двi найбiльш надiйнi комори, але не знайшов там i жменi вiвса.
Правда, вiн таки напакував свою торбу турецьким бобом але його треба було
перемолоти на жорнах. Цiєї машинерiї в Максима не водилось, а поткнутися
до сусiдiв не дуже хотiлось.
- Пiп ж робитимем, дiду? - Максим скривився усiм обличчям i повiв
головою в бiк коней. - Коли плаче людина - можна витримати, а коли плаче
худоба - не витримує серце.
- Твої ще не плачуть.
Максим пропустив натяк повз вуха i вiв своє:
- Щось дитяче є в кiнському плачi. I кричать вони, мов дiти. Я на
батарею пiдвозив снаряди. Ну, пiд Львовом на свiтанку й накрили мене
мiною. Якраз, стерво, пiд копита моїх вороних гепнулась. Я ще побачив, як
обрисувались i рвонулись вони в огненному стовпi, а потiм так заголосили,
закричали, що i я заплакав i, притримуючи руками своє м'ясо, поповз до
них. А вони на перебитих ногах потягнулись до мене, губами обцiловують
мене, а в самих, безневинних, сльози, мов квасолини, летять... Так що
зараз маємо робити?
- Вiзьмемось, хлопче, за злодiйське ремесло, може, воно трохи пособить
нам, - понуро, але твердо вiдповiв старий.
- Та що ви, дiду, проти ночi говорите!? - вражено розвiв руками Максим.
- Все село знає, що ви нiде навiть билиночки не пiдняли чужої.
- Що правда, то правда, а зараз пiду на таку ганьбу, бо iнакше,
виходить, не можна. - Старий задумався, пильно поглянув на Максима, який
мало не танцював, знайшовши собi такого спiльника. - Не вибрикуй. I чуєш,
не всякий крадiж є злодiйством.
- Це вже щось нове навiть для мене, - аж рота роззявив Максим.
- Пригадуєш, у книжках писалося про того великого чоловiка, що вкрав у
бога вогонь для людей. А його ще й хвалять. От i виходить: не всяка
крадiжка - злодiйство. А ми з тобою не такi великi люди, то вкрадемо для
коней сiна. Поїдеш зi мною чи побоїшся?
- I ви не жартуєте? - ще запитав з недовiрою, а очi загорiлись
злодiйським блиском.
- Не до жартiв тепер.
- Тодi поїхали! Зараз же! - I хлопець кинувся одв'язувати виїзнi конi.
- Де ж ви нагибали це сiно? - здивовано розгойдується на журавлиних
ногах Петро Гайшук.
- Там, де ти рибу ловиш.
- Так це ж сiно вашого кума! - аж скрикнув Гайшук.
- А кум завжди збирає сiно, мов барвiнок, не помилимось.
- Оце так, а не iнакше! - Гайшук полiз рукою до потилицi, не знаючи, що
робити: чи смiятись, чи обурюватись. - Можна сказати, по-родинному.
- Влiтку по-родинному, так само як i взяли, одвеземо кумовi сiно. Не
хвалився часом кум, що завтра поїде на ярмарок?
- Хвалився. Йому не терпиться усiм розказати, що має таку велику
радiсть.
- Це добре, - вiдповiв своїм думкам старий. Незабаром вiз, розкидаючи
болото i хлюпаючи по калюжах викотився на м'яку луговину. На нiй темними
птицями окреслювались кущi верболозу, а помiж ними тривожно билась i
стогнала, мов поранений, невидима вода.
Мало не з-пiд копит коней з трiском i лопотiнням вилетiла пара
крижакiв, їх одразу проковтнула вогкувата глибiнь беззоряної ночi. I пiсля
цього захотiлось летiти деревам, вони замахали своїми крилами, ронячи на
землю пахощi вже напiврозповитих бруньок. Неспокiйно цього року iшла весна
по землi, i тривожно зустрiчався з нею дiд Євмен. Це тiльки подумати: не
до плуга, не до сiвалки, не до чистого зерна, а до чужого добра зiбрався
вiн. Навiть коли не впiймається, шила в мiшку не втаїш, i що тодi
подумають, заговорять про нього?! Ну, i хай говорять i судять по всьому
району, а конi мають жити. I, щоб пiдбадьорити себе, вiн торкається рукою
Максимового плеча.
Не первина тобi йти на таке непевне дiло? Не первина, дiду, вiрно
здогадуєтесь, - приємним голосом признається Максим, товстогубство не
заважає чоловiковi говорити спiвуче i чисто.
- I що ж ти крав?
- Ви краще спитайте, чого я не крав? - весело говорить конюх. - I овес
iз поля, i сiно та отаву з лугiв, i зерно з-пiд машин та в коморах, i хлiб
з пекарнi, i снопи з ожередiв, тiльки шампанського не тягнув з ресторанiв,
бо не знаю, чи пособляє воно коням, чи то по дуростi помiщикiв бавилися. А
знав би - й до нього добрався б.
- Так ти спробуй.
- А що, коли конi алкоголiками стануть? - серйозно запитав Максим.
-Якось незручно вийде: конюх тверезеник, а конi - п'янюги. Не люблю я
непорядкiв.
- Ну, а бiб ти крав, Максиме?
- Який бiб? - насторожився i обернувся до старого.
- Турецький.
- Турецький? Крав колись на городах.
- А в коморах?
- Нi. А хiба його конi люблять?
- Про коней не знаю, а деякi люди полюбляють.
- Американцi найбiльше. В них, видать, животи мiцнi, - хитро
вивертається Максим.
- Ох, i збосотився ж ти, до самого краю збосотився, - з жалем сказав
старий, а Максим весело хмикнув.
Десь бiля пiвночi вони виїхали на Королевщину, над якою то тут, то там
урочисто пiдiймались поодинокi велетнi дуби.
Максим поставив конi бiля порома, пiд яким попискувала i клекотiла
вода, i, щоб не вшелепатись, пiдiйшов до невеликої клунi перевiзника, в
якiй дiд Олександр завжди лiтував. Недалеко вiд клунi, над крутояр'ям,
стояло два гостроверхеньких стiжки сiна, господаровитий кум накосив їх у
таких болотах та заростях, куди не добирався жоден косар. Зараз яружний
вiтерець пiдвiвав стiжки знизу, i вони, окутанi пахощами, здавалося,
хотiли кудись летiти.
- Дiду Олександре, де ви там, давайте перевозу! - голосно гукнув у
браму Максим раз i вдруге, прислухався до вiдгомону, а потiм смiливо пiшов
до коней, пiдвiв їх пiд стiжок, скинув з воза мотузки, рубель та вила.
I тiльки тепер старому Євмену стало не по собi, вiн мало не застогнав
од болю i, щоб приглушити його, вилами зiрвав шапку з стiжка i з силою
кинув її на воза.
- Вкладай!
- Слухаюсь начальника! - весело обiзвався Максим i заходився втоптувати
сiно.
- Ох, i шибенної ти вдачi! - покосився на нього старий.
- Пiд вашим чуйним керiвництвом! - гигикнув Максим, спритно орудуючи
граблями.
Вони по-господарськи широко вклали i врублили сiно. Тепер Євмен
пожалкував: чому було не приїхати на Королевщину двома возами? На душi в
нього зараз не було нi гризоти, нi каяття, лише з голови не виходив образ
Оксани, наче її дух витав бiля цих стiжкiв.
- Ех, донечко люба, - зiтхнув старий, коли заскрипiла, заколивалася
хура.
- Ви щось сказали? - обiзвався зверху Максим.
- I а нiчого, їдь. - Вiн по-господарськи згрiб натрушене сiно, пiддав
його до другого стiжка i притулився до нього руками.
Далеким густим повiвом достиглого лiта пахло потривожене сiно i
насiння, а берег рiчки обзивався голосами його Iвана i не його Оксани.
- Значить, не судьба. - Старий поклав граблi на плече й повернув услiд
за возом, на якому курникав якусь веселу пiсеньку шибенної вдачi Максим.
Йому, крученому, набагато легше живеться на свiтi, нiж серйознiй людинi.
Ще хура не пiд їхала до струмка, а конi почули свiй порятунок - i
стайня затряслась од ударiв копит, гудiння цимбалин i дружного iржання.
- Чуєте? - переможно обiзвався з хури Максим.
- Та чую.
З стайнi занепокоєно вибiг Петро Гайшук.
- Показились конi. Скорiше розрубляйте, а то пообривають поводи. Все
гаразд обiйшлося?
- Краще, нiж у Прометея! - клубком скотився з воза Максим.
- Жаль, що вiн без тебе орудував, - в'їв Максима Гайшук. - Удвох ви й
богiв обхитрили б.
- Склади в торбу свої дотепи i передай жiнцi на згадку про її
достогибелi розумного чоловiка. Ох, i їсти ж захотiлось пiсля такого дiла.
В тебе сомини часом нема?
- Є шматочок для курохвата.
- Оце спасибi, порозкошую, мов кiт бiля сала, - i Максим першим понiс
сiно до стайнi.
Наступного дня вiн побував i на Королевщинi, i на ярмарку, сердечно
зустрiвся там з дiдом Олександром, який чаркувався з рiднею i знайомими,
привiтав його з радiстю, сам на дурничку випив чарку i хитромудре
довiдався, що старий нiчого не знає про нiчну пригоду. Це зовсiм
розвеселило чоловiка, i вiн з ярмарку мало не бiг у село, щоб вдруге
обернутись за дiдовим сiном.
- Коли поскоромили губи, то треба й до рота класти, а стаття, якщо
навiть до цього дiйде, i за одну, i за двi хури буде однакова. Навiть,
коли подумати, бiльша крадiжка вигiднiша за меншу. У нас i за тисячу, i за
сто тисяч однаково судять. - Максим тихцем викладав конюхам тонкощi
законодавства.
- I звiдки це все тобi вiдомо? - перебiльшено здивувався Гайшук. - Чи
ти закони вивчав, чи що?
- Не закони, а щiлини в них, це iнколи знадобиться, - не криючись,
одказав Максим.
Пiзнього вечора вiн знову поїхав з дiдом Євменом на Королевщину, знову
бiля порома i клунi про всякий випадок гукав перевозу, а потiм пiдвiв конi
до стiжка. I тiльки з нього злетiла i вляглася на вiз шапка, як вiд клунi
почувся насмiшкуватий, в'їдливий голос дiда Олександра:
- Може, вам, робiтнички, ще треба з одного помагача?
З несподiванки Максим пригнувся i хотiв погнати конi, але в дiда Євмена
вирвались дурнi слова:
- О, i кум мiй прийшов до нас... Максим у розпачi застогнав i опустив
голову: тiкати було вже пiзно. I зараз його добиває їдкий смiх старого:
- Дивись, навiть поночi пiзнав кума! Добрi очi в когось позичили. - I
кум Олександр, сяючи буйною сивиною, мов заснiжене дерево, пiдходить до
воза, здоровкається з кумом i допитує його: - Промишляєш, Євмене, моїм
сiном? Хоч би мене, для годиться, в пайку взяв.
- Не вiзьму, куме, нiяк не вiзьму, - твердiшає i аж переривається од
болю й рiшучостi голос Євмена.
- Ти чого так загордився? - перебiльшено дивується Олександр; проти
Дибенка вiн здається велетнем. -Чого тобi по-чесному не подiлитись
виторгом? За роботу i фiр манку вiзьмiть, iцо треба, а дещицю й менi
повернiть на частування добрих людей. Я тепер, куме, гуляю - за дочку п'ю
з людьми. I з тобою хотiв би випити, але зобижаєш, обезгрошуєш ти мене
- Я себе, куме, бiльше зобижаю,- аж заклекотiло всерединi Євмена - Моя
честь дорожча за твої копички, але з горя промiняв її на сiио. I не
смiйся, не насмiхайся, Олександре, надi мною, бо, їй-бо, ударю тебе.
- Оце так! За моє жито мене ж буде битої? - здивовано вигукнув кум i з
усмiшкою подивився на свiй великий, мов довбня, кулак - Не сподiвався
такого вiд тебе!
- Мовчи, куме! - i Євмен вiдвiв руку для удару
- Тю на тебе! - обурився Олександр.- Навкулачки захотiлося бiля мого
добра? Ти краще розкажи, що тебе приневолило приїхати сюди?
.Бiда заставила, куме
- Та сам бачу, що не розкiш. Кажи! Коли старий Євмен розповiв усю свою
iсторiю, кум тiльки головою похитав:
- За цей крадiж я тобi не суддя. I я тримаюсь, куме, на тому, що i
конi, i земля, i все-усе - це наше. А безбородьки з нашого тiльки своє
викрадають собi. Втому вони забули вже не тiльки про худобу, а й про
людей. От як воно одне чiпляється за друге... Забирай мiй стiжок до
билиночки Це навiть добре, що ти до мене приїхав. Так я, може, пожалкував
би вiддати сiно, а тепер нiкуди дiтися... Тiльки моїй бабi анiгугу, бо
вона поки що на щедрiсть не хворiла. '
- Якi ви, дiду, красивi! - вирвалось у Максима.
- А, це ти, патякало злоязичне! - Старий кулаком посварився на Максима
i заговорив до Євмена - I звiдки воно, куме, такi блазнюки беруться?
Сьогоднi ж удень цей торохтiй i пустомолот пив мою чарку, а ввечерi
приїхав красти моє сiно ще й красивiстю пiддобрюється. То не варто його
батожити вiд мого стiжка аж до вашого села?
- Руки заболять од такої роботи,- анiтрохи не образився, а навiть
гигикнув Максим, У цей час його чутке вухо вловило, як хтось зачалапав у
темрявi.- Ану, тихенько менi. Чи не справжнiй злодiяка добирається до
сiна? Тодi я йому дам бобу,загрозливо пiдняв угору вила.
- Ну, що ти скажеш про цього правдолюбця? - Кум Олександр, пiдсмiюючись
у бороду, поглянув на Максима, а той аж витрiщився, подаючи знаки мовчати.
Незабаром до клунi наблизилася висока постать, i Максим розчаровано
скривив своє товстогуб я:
- Та це ж наш мiнiстр без портфеля. I чого вiн тiльки притарабанився?
Чи не якусь фiлософiю розводити?
Забрьоханий, але веселий, Петро Гайшук пiдiйшов до воза i, навiть не
привiтавшись, радiсно сказав:
- Скидайте, робiтнички, сiно. Досить ось так промишляти.
- А що трапилось? -з надiєю поглянув иа нього дiд Євмен
- Марко Безсмертний привiз од добрих людей i сiно, i просянку Добрий
вечiр, дiду Олександре. Ви не маєте на нас великого зла? От i добре. Я
завжди думав, що ви такий чоловiк, яких мало на свiтi...
XVII
Привезене сiно i просянка спочатку порадували, а потiм засмутили i
стривожили Безбородька. Вiн, ще стоячи помiж хурами пашi, вiдчув, як вони
з теменi насуваються на нього, мов лихо. Еге ж, тепер коням буде легко, а
йому до синього смутку тяжко. Уже зараз, практично, вiд землянки до
землянки аж пiдстрибує звiстка, що не вiн, а Марко врятував худобу. От i
почнуть дурнi язики до небес пiднiмати Марка, а його мiсити в грязюцi. I
не одному пустомолету захочеться сколупнути голову з головування. Ет,
нiколи, практично, чоловiк не знає, звiдки йому пiднесуть понюхати тертого
хрiну
Безбородьковi пiсля цих роздумiв одразу гiркими стали пахощi
привезеного сiна. Але як тобi не каламутне, як не гiрко на душi, проте
мусиш посмiхатися, навiть iз самого болю вiддирати похвалу Безсмертному,
хоч i шкварчить усе твоє нутро, немов пiдсмажують його на пекельному вогнi
I громаддя чужих хур, i думи, i темрява аж сутулять Безбородька, та все
одно вiн тримає фасон - на когось покрикує, когось розпiкає за
безгосподарнiсть, Мамурi наказує нагодувати хурщикiв, а потiм кладе руку
на плече Безсмертного
- Виручив, братику, практично Навiть не знаю, чим вiддячити тобi Ну,
звiсно, могорич iз мене - Так придивляється до Марка, наче хоче поглядом
висвердлити його прихованi думки.- Ходiм зараз же, вип'ємо за твоє
здоров'я.
- Та нi, Антоне, почалапаю додому - втомився, перемерз.
- От чаркою i нагониш втому та холод. Не погорджуй нами, - стримує i
стримати не може образи.
- - Колись iншим разом загляну в твої хороми.
- Ну, як собi хочеш. На прошеного гостя важко вгодити. - Безбородько ще
стримує себе, посмiхається очима, а сам вiдчуває, як у них насочується
злiсть.
Кiлька гостроверхеньких копичок виросло бiля стайнi, у стайнi конi
хрумкотiли просянку, радiли люди, тiльки не було й крихти радостi в
Безбородька. Вiн звiдусiль стягав рiзнi думки, шеретував їх на своєму
решетi, але мало було толку з цiєї роботи. Отак i додому йшов чоловiк,
вимiшуючи думки i мiсячи багнюку.
Надворi зовсiм розвеснилось, з тополиного i вербового галуззя
обтрушувались пахощi набряклих бруньок. Гляди, ще кiлька днiв пролетить -
i земля пiде в рiст. Завтра ж у район треба вiдрапортувати, що вiн таки
роздобув пашi. Як це тiльки до ладу скласти? Мовляв, труднощi труднощами,
але й з ними боремося потроху... А той дурень за свою роботу i вiд чарки
вiдмовився. Ех, аби якось тишком-нишком вижити його з села, щоб не
баламутив людей.
Бiля самого двору Безбородькаёосяяла щаслива думка. Вiн аж зупинився,
крутнув нею i сяк, i так, i он як, одчинив ворота i вдоволено засмiявся,
бо ще, практично, щось варить його баняк.
- Чого це ти, чоловiче, зуби сушиш? - обiзвалась iз городця гостровуха
Марiя. - Нажлуктився десь?
- Не мели дурного. Радiю, бо коням є що їсти. - Одразу ж знайшовся
чоловiк, пiдходячи до типу. - Розжилися на пашу - i вже легше на серцi.
- Марко ж, а не ти розжився, - вкусила жiнка.
- Ну й що? А тепер i я, практично, спробую дiстати. Що ти там робиш?
- Кригу в сажалцi розбиваю, щоб, часом лини та карасi не задихнулись.
- I це дiло, - похвалив жiнку. - Таки добре мати про запас свою линину
та карасятину.
- Свою, але не для себе, - махнула рукою Марiя.
- Чого ж не для себе? А для кого? -здивувався чоловiк.
- Усе для твоїх гостей i представникiв.
- Ет, не пiдкована ти полiтичне, шкабарчиш, як дiд Євмен. Краще одскоч
до Галини Кушiгiренко - нехай скорiше заводить машину та пiд'їжджає до
мене.
- Куди тебе несе проти ночi? - В голосi жiнки прокинулась задавнена
пiдозра.
- Не туди,куди ти подумала.
- I скоро повернешся?
- До перших пiвнiв. Бiжи, не патякай. Жiнка забряжчала хвiрткою, зникла
в темрявi, а вiн у задумi сперся на тин i заходився до крихти
обмiзковувати свiй план.
По сусiдству, в невеликому селi Зелена Брама, головує старий i недужий
Саврадим Капустянський. Тiльки вiйна поставила чоловiка на голову
колгоспу, бо ця робота була не по його силах. Не раз, не два Саврадим
просився, щоб його звiльнили з нелегкої посади. От хай вiн тепер i
вхопиться обома руками за Марка. Чим тобi поганий голова? Такого завзятого
не так легко знайти!
Безбородько, захоплений своїм планом, навiть не помiчає, що чи не
вперше пiдхвалює Марка. Коли б удалось перетягти його в Зелену Браму, то
не знати який могорич поставив би старому Саврадимовi, хай п'є на здоров
я.. Але чого Саврадимовi ставити, могорич? За таке дiло хай краще Саврадим
старається на добру чарку. За нього ж дбають люди. Ось так - не iнакше
- На її плечi усе можна скинути - i вкрадене, i згноєне. Але цiєю
байкою не нагодуєш худоби.
- Ну й пальцями я теж не нагадую їх! - простягнув руки до Євмена.
- Такими пальцями не нагодуєш, - погодився старий, - бо приросли вони
не до живого дiла, а до печатки. Заважка вона для тебе, Антоне, заважка.
Безбородько мимоволi намацав у кишенi печатку, але стримав себе, не
скипiв, а глумливо подивився на конюха:
- Коли завидуєте на мою печатку, залюбки можу її передати вам.
- Ти краще Марку передай її.
- Що з вами говорити! - махнув рукою. - Краще порадьте, де щось коням
добути.
- Чому ж ти ранiше, влiтку, не радився зi мною? Але й зараз ще не
пропащий свiт, тiльки не послухаєшся мене, ще й гнiватись будеш.
- А може, й не буду?
- Будеш. З.наю. тебе, Антоне, як облупленого, - аж зiтхнув старий.
- Все одно кажiть.
- Прошу тебе, чоловiче, коли таке тяжке дiло, знайди в своєму нутрi те,
що великодушнiстю зветься. Кинь на харчування усю свою чисту i нечисту
грошву, навiть палац продай, а потiм ще бiльше наживешся на цих же конях i
на нас, дiдько з тобою, не пожалiємо! Коли не заглядаєш наперед, як
голова, заглянь, як лихвар, що проценту чекає. їй-бо, не помилишся! I
перед районом гоголем випливеш, усiм пiр'ям заграєш. Не один скаже: є ж
такий голова, який i оселi позбувся, щоб громадськi конi врятувати! Це ж,
Антоне, в перспективу, в анкету, в характеристику тобi самим прибутковим
ордером впишеться!
Цi слова одночасно i обурили, i здивували Безбородька: дивись, старий
дiдько почав заглядати у його кишеню. Але який чудернацький i не такий уже
поганий хiд каруселиться. Гляди, щось можна виграти ним i навiть трохи
авторитет свiй пiдняти... Таки є клепка в головi конюха. Але, коли
подумав, що має позбутися всiх своїх статкiв, одразу ж злякався i
обурився: з такими прибутковими ордерами сам, неначе крiт, у землянку
потрапиш, а коли, не доведи господи, скинуть з головування, то станеш
посмiховиськом усього села. Бiля рота вiн виморщив криву посмiшку для
старого:
- Ну й штукар ви, дiду, яких свiт не бачив. Такого наговорили та
налихословили, що на вас навiть гнiватись по-справжньому не можна...
- Нiчого не кинеш на коней? - зiв'яв. Дибенко.
- Ви думаєте, що я банк чи його фiлiя? Хтось, може, й лiчить у моїм
гаманцi грошi а насправдi там вiтер свистить.
- Не в гаманцi, а в головi свистить, - зiтхнув старий.
- Скiльки у нас є тепер ыайслабщих койей? - нетерпляче перебив його
Безбородько.
- Або що? - насторожився старий: вiн завжди нюхом вiдчував якусь
каверзу чи лиходiйство. " Бiля Безбородькового рота ворухнулась жорстока
складка:
- Доведеться добити їх!
- Добити ? - з жахом перепитав старий, i в нього пригнулася голова наче
по нiй мали вдарити молотом. - Ти що? При своєму розумi?
- А що маю робити?.. Я вже радився з одним начальником, вiн теж
пристає, що слабiшi конi треба вбити i їхнє м'ясо згодувати свиням, щоб
хоч вони вижили.
- Ранiше мене з своїм начальником уб'єш, розтрясця вашiй матерi, а
потiм уже конi! Геть, душогубе, геть, iроде, звiдси! - закричав не своїм
голосом Дибенко i, пiднявши угору кулаки, ладен був пустити їх у дiло.
- Сказився старий! - з опаскою вигукнув Безбородько, позадкував i зник
у темрявi, не дочекавшись, поки в стайнi засвiтять свiтло.
- Конеїд! Балаболка! Довбеха! - навздогiн жбурнув йому старий, чуючи,
що його валить iз нiг. - Ех, серце, дурне серце, - промовив сам до себе,
але потягнувся рукою не до нього, а до очей, що не могли втримати слiз.
Плачучи, вiн пiдiйшов до струмка, навпомацки знайшов лiхтар, почав його
витирати тремтячими руками i полою свитки.
- Або ти мене зведеш зi свiту, або я тебе зведу, прилюдно вилами
прохромлю, а коней не дам, - продовжував розмову з Безбородьком .i всiм
тiлом здригався при самiй думцi, що хтось може вбивати коней. I за що, за
яку провину? Так чому ж тодi не карають самого Безбородька, який на
злодiйському поводi веде смерть коням? Тiльки тому, що вiн має на шиї не
конячу, а людську голову?
- Наговорились, дiду? - з спiвчуттям обiзвався з порога етапнi Гайшук.
- Я то наговорився, а чого ти мовчав? Язика проковтнув на той час? -
витрiщився старий на конюха.
- А нащо менi заїдатися, - пробурмотiв Гайшук. - Чи це пособить? I
довiдочку в лiсництво буду брати не у когось, а до нього ж прийду.
- Багато таких вас, хитроверхих, на свiтi розвелося.
- Не хитроверхих, а обережних, - поправив Гайшук. - Не з великого добра
доводиться iнодi тримати язик за зубами: вчили вже нас, i добре вчили.
I мене ж учили...
Вам легше: що з старого вiзьмеш!
Ех, Петре, не раз я собi думаю: чого у вiйну, та й без неї, однi люди
стають у нас орлами, а другi - прожерливою мишвою бiля нашого зерна.
Жеруть, переводять, трублять ще й гидять його, а самi всюди галасують, що
вони охоронцi. I так мудро галасують, що їм i зверху вiрять. Невже наше
життя це може обiйтись без усяких безбородькiв?
- Не може, - впевнено вiдповiв Гайшук.
- То чому?
Гайшук полiз рукою до потилицi, i на його високочолiй головi кротячою
купинкою заворушилася шапка.
- Це, дiду, не проста арифметика, i задачка в нiй складалася не один
день чи рiк. Трудна i заплутана задачка!
- Поговори - послухаєм.
- То й слухайте, коли маєте час. Як ви думаєте: вiд старої кривди
залишились у нас рiжки та нiжки чи ще щось?
- Та лишилося ще щось. I воно, як прожерливе зозуленя, вихоплює для
себе все, що може вихопити.
- Ще й як вихоплює! I це така штуковина, що її наказом не звiльниш з
роботи, директивою не заборониш, не розкуркулиш i не продасиш на торгу. Чи
не так я думаю?
- Не тягни. Сучи вже далi свiй мотузочок.
- Вiн такий мiй, як i ваш. Я своє мужицьке накипiле викидаю, -
насупився Гайшук. - I от далi виходить таке: при нашiй великiй правдi, що
прийшла вiд самої революцiї, перед кривдою є тiльки двi дороги: вона
мусить услiд за капiталiзмом iз мосту та у воду або лукаво натягти на себе
одежинку правди i нею ж захищати свою шкуру. Тепер на свiтi правда стала
бiльшою, а кривда хитрiшою, її не одразу й розкусиш у якомусь кабiнетi чи
на трибунi, де вона буде говорити й голосувати за соцiалiзм для народу, а
потiм з цього ж народу дертиме хабарi. Ну, хто живе по правдi, той не
шукає дармовизни, не має нахабства пертися поверх чиїхось голiв чи й
скручувати їх, той i конюхом залюбки пiде працювати. А всiляки бiльшi чи
меншi безбородьки в конюхи вже не пiдуть: вони скуштували i легкого хлiба,
i меду, заробленого язиком чи лукавством, i їм це харчування стало таким
смачним, як мамине молоко, вони вже його донесхочу смоктатимуть, хоч би з
мами и кров iшла. Ось таке налипле начальство батогом звiдсiль треба гнати
справжньому начальству. Батогом!
- Намалював картину, - щось прикидаючи своє, примружився старий. - Ну,
а коли ж їм, пережиткам рiзним, кiнець прийде?
- Це вже друга задачка, i її можна так починати: скоро казка кажеться,
та не скоро дiло робиться. Я мислю - однаково треба вiрити людям, щоб не
було так: я, к примiру, син, ви - пасинок, а ще хтось - i зовсiм байстрюк,
i не тому, що йому не подобається Радянська влада, а тому, що вiн, за
дрiбну провину чи гостре слово, не подобається якомусь не робiтниковi, а
заготувачевi, який ближче стоїть i до меду, i до iдей по сумiсництву. То
поки ось такому заготувачевi бiльше вiрять, анiж менi чи вам, з ним не
поборешся чесно - хрест-навхрест. Вiн тебе пiд силу схопить i пiднiжку
дасть, перш нiж ти його вхопиш хоч за бублик хвоста. Ось тому багато в нас
балачок по кутках i закутках, а на вiдкритих зборах ми набираємо в рот
води. Наш дядько по-справжньому ще не заговорив i по-справжньому ще вмiння
i сили господарської не показав. А в партiї досить великих i невiдкладних
турбот. Вона зараз саму смерть ломить! I зломить! Але руки її й до цього
дiйдуть: розкусить вона усiх пустомолiв-свистунiв, хоч би як висвистували
вони по рiзних трибунах - i аж захурчить за ними. Спочатку полетять, як
гнилi грушi, безбородьки, а далi й хитрiшi iндивiдууми, а найспритнiшi
пiдуть за власним бажанням з високих посад, не забувши виклопотати собi
високi пенсiї.
- Хай жеруть цi пенсiї, аби людей та держави не жерли. Але, по твоїх
словах, не швидко ми позбудемось цих нахлiбникiв?
- Та, мабуть, на наш вiк вистачить i приймакiв, i бюрократiв, i
пажерливих жорстокосердцiв, i невiгласiв, що дивляться не в душу людини, а
на своє черево.
- Чи не прибавив ти їм вiку?
- Навряд, дiду. Вони про своє довголiття бiльше дбають, анiж ми.
- Умiєш ти, Петре, утiшати людину, як рiзник довбнею. Потримай лiхтар.
- Старий засвiтив огонь, знову попрямував до стайнi, але вже уникав
дивитися коням у вiчi. До нього поволi пiдiйшов широкогубий конюх Максим
Полатайко. В невисокiй лапатiй постатi чоловiка було щось вiд окоренка,
але це не заважало йому виявляти в деяких справах дивовижну спритнiсть.
Максим з-пiд самого носа досвiдчених сторожiв, шуткуючи, мiг украсти для
коней з десяток снопiв вiвса або вночi вкоситись у сочевицю чи вегу
сусiднього колгоспу. Навiть зараз його улюбленцi були схожi на коней, бо
вiн звiдкись потаємно приносив їм у торбi чи опалцi якийсь додатковий
рацiон. Коли ж Максима ловили на гарячому, вiн з таким трагiзмом i сльозою
виступав на захист коней, що йому все прощалося. Через те чоловiка
прозвали Артистом, але вiн навiть таким прiзвиськом не гордився i не
втiшався, бо не був славолюбцем. Зараз Максим тривожився: цiєї ночi вiн
обнишпорив двi найбiльш надiйнi комори, але не знайшов там i жменi вiвса.
Правда, вiн таки напакував свою торбу турецьким бобом але його треба було
перемолоти на жорнах. Цiєї машинерiї в Максима не водилось, а поткнутися
до сусiдiв не дуже хотiлось.
- Пiп ж робитимем, дiду? - Максим скривився усiм обличчям i повiв
головою в бiк коней. - Коли плаче людина - можна витримати, а коли плаче
худоба - не витримує серце.
- Твої ще не плачуть.
Максим пропустив натяк повз вуха i вiв своє:
- Щось дитяче є в кiнському плачi. I кричать вони, мов дiти. Я на
батарею пiдвозив снаряди. Ну, пiд Львовом на свiтанку й накрили мене
мiною. Якраз, стерво, пiд копита моїх вороних гепнулась. Я ще побачив, як
обрисувались i рвонулись вони в огненному стовпi, а потiм так заголосили,
закричали, що i я заплакав i, притримуючи руками своє м'ясо, поповз до
них. А вони на перебитих ногах потягнулись до мене, губами обцiловують
мене, а в самих, безневинних, сльози, мов квасолини, летять... Так що
зараз маємо робити?
- Вiзьмемось, хлопче, за злодiйське ремесло, може, воно трохи пособить
нам, - понуро, але твердо вiдповiв старий.
- Та що ви, дiду, проти ночi говорите!? - вражено розвiв руками Максим.
- Все село знає, що ви нiде навiть билиночки не пiдняли чужої.
- Що правда, то правда, а зараз пiду на таку ганьбу, бо iнакше,
виходить, не можна. - Старий задумався, пильно поглянув на Максима, який
мало не танцював, знайшовши собi такого спiльника. - Не вибрикуй. I чуєш,
не всякий крадiж є злодiйством.
- Це вже щось нове навiть для мене, - аж рота роззявив Максим.
- Пригадуєш, у книжках писалося про того великого чоловiка, що вкрав у
бога вогонь для людей. А його ще й хвалять. От i виходить: не всяка
крадiжка - злодiйство. А ми з тобою не такi великi люди, то вкрадемо для
коней сiна. Поїдеш зi мною чи побоїшся?
- I ви не жартуєте? - ще запитав з недовiрою, а очi загорiлись
злодiйським блиском.
- Не до жартiв тепер.
- Тодi поїхали! Зараз же! - I хлопець кинувся одв'язувати виїзнi конi.
- Де ж ви нагибали це сiно? - здивовано розгойдується на журавлиних
ногах Петро Гайшук.
- Там, де ти рибу ловиш.
- Так це ж сiно вашого кума! - аж скрикнув Гайшук.
- А кум завжди збирає сiно, мов барвiнок, не помилимось.
- Оце так, а не iнакше! - Гайшук полiз рукою до потилицi, не знаючи, що
робити: чи смiятись, чи обурюватись. - Можна сказати, по-родинному.
- Влiтку по-родинному, так само як i взяли, одвеземо кумовi сiно. Не
хвалився часом кум, що завтра поїде на ярмарок?
- Хвалився. Йому не терпиться усiм розказати, що має таку велику
радiсть.
- Це добре, - вiдповiв своїм думкам старий. Незабаром вiз, розкидаючи
болото i хлюпаючи по калюжах викотився на м'яку луговину. На нiй темними
птицями окреслювались кущi верболозу, а помiж ними тривожно билась i
стогнала, мов поранений, невидима вода.
Мало не з-пiд копит коней з трiском i лопотiнням вилетiла пара
крижакiв, їх одразу проковтнула вогкувата глибiнь беззоряної ночi. I пiсля
цього захотiлось летiти деревам, вони замахали своїми крилами, ронячи на
землю пахощi вже напiврозповитих бруньок. Неспокiйно цього року iшла весна
по землi, i тривожно зустрiчався з нею дiд Євмен. Це тiльки подумати: не
до плуга, не до сiвалки, не до чистого зерна, а до чужого добра зiбрався
вiн. Навiть коли не впiймається, шила в мiшку не втаїш, i що тодi
подумають, заговорять про нього?! Ну, i хай говорять i судять по всьому
району, а конi мають жити. I, щоб пiдбадьорити себе, вiн торкається рукою
Максимового плеча.
Не первина тобi йти на таке непевне дiло? Не первина, дiду, вiрно
здогадуєтесь, - приємним голосом признається Максим, товстогубство не
заважає чоловiковi говорити спiвуче i чисто.
- I що ж ти крав?
- Ви краще спитайте, чого я не крав? - весело говорить конюх. - I овес
iз поля, i сiно та отаву з лугiв, i зерно з-пiд машин та в коморах, i хлiб
з пекарнi, i снопи з ожередiв, тiльки шампанського не тягнув з ресторанiв,
бо не знаю, чи пособляє воно коням, чи то по дуростi помiщикiв бавилися. А
знав би - й до нього добрався б.
- Так ти спробуй.
- А що, коли конi алкоголiками стануть? - серйозно запитав Максим.
-Якось незручно вийде: конюх тверезеник, а конi - п'янюги. Не люблю я
непорядкiв.
- Ну, а бiб ти крав, Максиме?
- Який бiб? - насторожився i обернувся до старого.
- Турецький.
- Турецький? Крав колись на городах.
- А в коморах?
- Нi. А хiба його конi люблять?
- Про коней не знаю, а деякi люди полюбляють.
- Американцi найбiльше. В них, видать, животи мiцнi, - хитро
вивертається Максим.
- Ох, i збосотився ж ти, до самого краю збосотився, - з жалем сказав
старий, а Максим весело хмикнув.
Десь бiля пiвночi вони виїхали на Королевщину, над якою то тут, то там
урочисто пiдiймались поодинокi велетнi дуби.
Максим поставив конi бiля порома, пiд яким попискувала i клекотiла
вода, i, щоб не вшелепатись, пiдiйшов до невеликої клунi перевiзника, в
якiй дiд Олександр завжди лiтував. Недалеко вiд клунi, над крутояр'ям,
стояло два гостроверхеньких стiжки сiна, господаровитий кум накосив їх у
таких болотах та заростях, куди не добирався жоден косар. Зараз яружний
вiтерець пiдвiвав стiжки знизу, i вони, окутанi пахощами, здавалося,
хотiли кудись летiти.
- Дiду Олександре, де ви там, давайте перевозу! - голосно гукнув у
браму Максим раз i вдруге, прислухався до вiдгомону, а потiм смiливо пiшов
до коней, пiдвiв їх пiд стiжок, скинув з воза мотузки, рубель та вила.
I тiльки тепер старому Євмену стало не по собi, вiн мало не застогнав
од болю i, щоб приглушити його, вилами зiрвав шапку з стiжка i з силою
кинув її на воза.
- Вкладай!
- Слухаюсь начальника! - весело обiзвався Максим i заходився втоптувати
сiно.
- Ох, i шибенної ти вдачi! - покосився на нього старий.
- Пiд вашим чуйним керiвництвом! - гигикнув Максим, спритно орудуючи
граблями.
Вони по-господарськи широко вклали i врублили сiно. Тепер Євмен
пожалкував: чому було не приїхати на Королевщину двома возами? На душi в
нього зараз не було нi гризоти, нi каяття, лише з голови не виходив образ
Оксани, наче її дух витав бiля цих стiжкiв.
- Ех, донечко люба, - зiтхнув старий, коли заскрипiла, заколивалася
хура.
- Ви щось сказали? - обiзвався зверху Максим.
- I а нiчого, їдь. - Вiн по-господарськи згрiб натрушене сiно, пiддав
його до другого стiжка i притулився до нього руками.
Далеким густим повiвом достиглого лiта пахло потривожене сiно i
насiння, а берег рiчки обзивався голосами його Iвана i не його Оксани.
- Значить, не судьба. - Старий поклав граблi на плече й повернув услiд
за возом, на якому курникав якусь веселу пiсеньку шибенної вдачi Максим.
Йому, крученому, набагато легше живеться на свiтi, нiж серйознiй людинi.
Ще хура не пiд їхала до струмка, а конi почули свiй порятунок - i
стайня затряслась од ударiв копит, гудiння цимбалин i дружного iржання.
- Чуєте? - переможно обiзвався з хури Максим.
- Та чую.
З стайнi занепокоєно вибiг Петро Гайшук.
- Показились конi. Скорiше розрубляйте, а то пообривають поводи. Все
гаразд обiйшлося?
- Краще, нiж у Прометея! - клубком скотився з воза Максим.
- Жаль, що вiн без тебе орудував, - в'їв Максима Гайшук. - Удвох ви й
богiв обхитрили б.
- Склади в торбу свої дотепи i передай жiнцi на згадку про її
достогибелi розумного чоловiка. Ох, i їсти ж захотiлось пiсля такого дiла.
В тебе сомини часом нема?
- Є шматочок для курохвата.
- Оце спасибi, порозкошую, мов кiт бiля сала, - i Максим першим понiс
сiно до стайнi.
Наступного дня вiн побував i на Королевщинi, i на ярмарку, сердечно
зустрiвся там з дiдом Олександром, який чаркувався з рiднею i знайомими,
привiтав його з радiстю, сам на дурничку випив чарку i хитромудре
довiдався, що старий нiчого не знає про нiчну пригоду. Це зовсiм
розвеселило чоловiка, i вiн з ярмарку мало не бiг у село, щоб вдруге
обернутись за дiдовим сiном.
- Коли поскоромили губи, то треба й до рота класти, а стаття, якщо
навiть до цього дiйде, i за одну, i за двi хури буде однакова. Навiть,
коли подумати, бiльша крадiжка вигiднiша за меншу. У нас i за тисячу, i за
сто тисяч однаково судять. - Максим тихцем викладав конюхам тонкощi
законодавства.
- I звiдки це все тобi вiдомо? - перебiльшено здивувався Гайшук. - Чи
ти закони вивчав, чи що?
- Не закони, а щiлини в них, це iнколи знадобиться, - не криючись,
одказав Максим.
Пiзнього вечора вiн знову поїхав з дiдом Євменом на Королевщину, знову
бiля порома i клунi про всякий випадок гукав перевозу, а потiм пiдвiв конi
до стiжка. I тiльки з нього злетiла i вляглася на вiз шапка, як вiд клунi
почувся насмiшкуватий, в'їдливий голос дiда Олександра:
- Може, вам, робiтнички, ще треба з одного помагача?
З несподiванки Максим пригнувся i хотiв погнати конi, але в дiда Євмена
вирвались дурнi слова:
- О, i кум мiй прийшов до нас... Максим у розпачi застогнав i опустив
голову: тiкати було вже пiзно. I зараз його добиває їдкий смiх старого:
- Дивись, навiть поночi пiзнав кума! Добрi очi в когось позичили. - I
кум Олександр, сяючи буйною сивиною, мов заснiжене дерево, пiдходить до
воза, здоровкається з кумом i допитує його: - Промишляєш, Євмене, моїм
сiном? Хоч би мене, для годиться, в пайку взяв.
- Не вiзьму, куме, нiяк не вiзьму, - твердiшає i аж переривається од
болю й рiшучостi голос Євмена.
- Ти чого так загордився? - перебiльшено дивується Олександр; проти
Дибенка вiн здається велетнем. -Чого тобi по-чесному не подiлитись
виторгом? За роботу i фiр манку вiзьмiть, iцо треба, а дещицю й менi
повернiть на частування добрих людей. Я тепер, куме, гуляю - за дочку п'ю
з людьми. I з тобою хотiв би випити, але зобижаєш, обезгрошуєш ти мене
- Я себе, куме, бiльше зобижаю,- аж заклекотiло всерединi Євмена - Моя
честь дорожча за твої копички, але з горя промiняв її на сiио. I не
смiйся, не насмiхайся, Олександре, надi мною, бо, їй-бо, ударю тебе.
- Оце так! За моє жито мене ж буде битої? - здивовано вигукнув кум i з
усмiшкою подивився на свiй великий, мов довбня, кулак - Не сподiвався
такого вiд тебе!
- Мовчи, куме! - i Євмен вiдвiв руку для удару
- Тю на тебе! - обурився Олександр.- Навкулачки захотiлося бiля мого
добра? Ти краще розкажи, що тебе приневолило приїхати сюди?
.Бiда заставила, куме
- Та сам бачу, що не розкiш. Кажи! Коли старий Євмен розповiв усю свою
iсторiю, кум тiльки головою похитав:
- За цей крадiж я тобi не суддя. I я тримаюсь, куме, на тому, що i
конi, i земля, i все-усе - це наше. А безбородьки з нашого тiльки своє
викрадають собi. Втому вони забули вже не тiльки про худобу, а й про
людей. От як воно одне чiпляється за друге... Забирай мiй стiжок до
билиночки Це навiть добре, що ти до мене приїхав. Так я, може, пожалкував
би вiддати сiно, а тепер нiкуди дiтися... Тiльки моїй бабi анiгугу, бо
вона поки що на щедрiсть не хворiла. '
- Якi ви, дiду, красивi! - вирвалось у Максима.
- А, це ти, патякало злоязичне! - Старий кулаком посварився на Максима
i заговорив до Євмена - I звiдки воно, куме, такi блазнюки беруться?
Сьогоднi ж удень цей торохтiй i пустомолот пив мою чарку, а ввечерi
приїхав красти моє сiно ще й красивiстю пiддобрюється. То не варто його
батожити вiд мого стiжка аж до вашого села?
- Руки заболять од такої роботи,- анiтрохи не образився, а навiть
гигикнув Максим, У цей час його чутке вухо вловило, як хтось зачалапав у
темрявi.- Ану, тихенько менi. Чи не справжнiй злодiяка добирається до
сiна? Тодi я йому дам бобу,загрозливо пiдняв угору вила.
- Ну, що ти скажеш про цього правдолюбця? - Кум Олександр, пiдсмiюючись
у бороду, поглянув на Максима, а той аж витрiщився, подаючи знаки мовчати.
Незабаром до клунi наблизилася висока постать, i Максим розчаровано
скривив своє товстогуб я:
- Та це ж наш мiнiстр без портфеля. I чого вiн тiльки притарабанився?
Чи не якусь фiлософiю розводити?
Забрьоханий, але веселий, Петро Гайшук пiдiйшов до воза i, навiть не
привiтавшись, радiсно сказав:
- Скидайте, робiтнички, сiно. Досить ось так промишляти.
- А що трапилось? -з надiєю поглянув иа нього дiд Євмен
- Марко Безсмертний привiз од добрих людей i сiно, i просянку Добрий
вечiр, дiду Олександре. Ви не маєте на нас великого зла? От i добре. Я
завжди думав, що ви такий чоловiк, яких мало на свiтi...
XVII
Привезене сiно i просянка спочатку порадували, а потiм засмутили i
стривожили Безбородька. Вiн, ще стоячи помiж хурами пашi, вiдчув, як вони
з теменi насуваються на нього, мов лихо. Еге ж, тепер коням буде легко, а
йому до синього смутку тяжко. Уже зараз, практично, вiд землянки до
землянки аж пiдстрибує звiстка, що не вiн, а Марко врятував худобу. От i
почнуть дурнi язики до небес пiднiмати Марка, а його мiсити в грязюцi. I
не одному пустомолету захочеться сколупнути голову з головування. Ет,
нiколи, практично, чоловiк не знає, звiдки йому пiднесуть понюхати тертого
хрiну
Безбородьковi пiсля цих роздумiв одразу гiркими стали пахощi
привезеного сiна. Але як тобi не каламутне, як не гiрко на душi, проте
мусиш посмiхатися, навiть iз самого болю вiддирати похвалу Безсмертному,
хоч i шкварчить усе твоє нутро, немов пiдсмажують його на пекельному вогнi
I громаддя чужих хур, i думи, i темрява аж сутулять Безбородька, та все
одно вiн тримає фасон - на когось покрикує, когось розпiкає за
безгосподарнiсть, Мамурi наказує нагодувати хурщикiв, а потiм кладе руку
на плече Безсмертного
- Виручив, братику, практично Навiть не знаю, чим вiддячити тобi Ну,
звiсно, могорич iз мене - Так придивляється до Марка, наче хоче поглядом
висвердлити його прихованi думки.- Ходiм зараз же, вип'ємо за твоє
здоров'я.
- Та нi, Антоне, почалапаю додому - втомився, перемерз.
- От чаркою i нагониш втому та холод. Не погорджуй нами, - стримує i
стримати не може образи.
- - Колись iншим разом загляну в твої хороми.
- Ну, як собi хочеш. На прошеного гостя важко вгодити. - Безбородько ще
стримує себе, посмiхається очима, а сам вiдчуває, як у них насочується
злiсть.
Кiлька гостроверхеньких копичок виросло бiля стайнi, у стайнi конi
хрумкотiли просянку, радiли люди, тiльки не було й крихти радостi в
Безбородька. Вiн звiдусiль стягав рiзнi думки, шеретував їх на своєму
решетi, але мало було толку з цiєї роботи. Отак i додому йшов чоловiк,
вимiшуючи думки i мiсячи багнюку.
Надворi зовсiм розвеснилось, з тополиного i вербового галуззя
обтрушувались пахощi набряклих бруньок. Гляди, ще кiлька днiв пролетить -
i земля пiде в рiст. Завтра ж у район треба вiдрапортувати, що вiн таки
роздобув пашi. Як це тiльки до ладу скласти? Мовляв, труднощi труднощами,
але й з ними боремося потроху... А той дурень за свою роботу i вiд чарки
вiдмовився. Ех, аби якось тишком-нишком вижити його з села, щоб не
баламутив людей.
Бiля самого двору Безбородькаёосяяла щаслива думка. Вiн аж зупинився,
крутнув нею i сяк, i так, i он як, одчинив ворота i вдоволено засмiявся,
бо ще, практично, щось варить його баняк.
- Чого це ти, чоловiче, зуби сушиш? - обiзвалась iз городця гостровуха
Марiя. - Нажлуктився десь?
- Не мели дурного. Радiю, бо коням є що їсти. - Одразу ж знайшовся
чоловiк, пiдходячи до типу. - Розжилися на пашу - i вже легше на серцi.
- Марко ж, а не ти розжився, - вкусила жiнка.
- Ну й що? А тепер i я, практично, спробую дiстати. Що ти там робиш?
- Кригу в сажалцi розбиваю, щоб, часом лини та карасi не задихнулись.
- I це дiло, - похвалив жiнку. - Таки добре мати про запас свою линину
та карасятину.
- Свою, але не для себе, - махнула рукою Марiя.
- Чого ж не для себе? А для кого? -здивувався чоловiк.
- Усе для твоїх гостей i представникiв.
- Ет, не пiдкована ти полiтичне, шкабарчиш, як дiд Євмен. Краще одскоч
до Галини Кушiгiренко - нехай скорiше заводить машину та пiд'їжджає до
мене.
- Куди тебе несе проти ночi? - В голосi жiнки прокинулась задавнена
пiдозра.
- Не туди,куди ти подумала.
- I скоро повернешся?
- До перших пiвнiв. Бiжи, не патякай. Жiнка забряжчала хвiрткою, зникла
в темрявi, а вiн у задумi сперся на тин i заходився до крихти
обмiзковувати свiй план.
По сусiдству, в невеликому селi Зелена Брама, головує старий i недужий
Саврадим Капустянський. Тiльки вiйна поставила чоловiка на голову
колгоспу, бо ця робота була не по його силах. Не раз, не два Саврадим
просився, щоб його звiльнили з нелегкої посади. От хай вiн тепер i
вхопиться обома руками за Марка. Чим тобi поганий голова? Такого завзятого
не так легко знайти!
Безбородько, захоплений своїм планом, навiть не помiчає, що чи не
вперше пiдхвалює Марка. Коли б удалось перетягти його в Зелену Браму, то
не знати який могорич поставив би старому Саврадимовi, хай п'є на здоров
я.. Але чого Саврадимовi ставити, могорич? За таке дiло хай краще Саврадим
старається на добру чарку. За нього ж дбають люди. Ось так - не iнакше