Стельмах М.. Правда и кривда

подумали чого. А цим, Григорiю, i користуються рiзнi хамуватi пролази...
Вони й на стiл вилiзуть, щоб себе показати.
- На стiл ще не бiда, а от коли вони в душi влазять i починають їх
толочити... Ну, як у тебе справи по вiддiлу будiвництва i реевакуацiї з
богоугодної дзвiницi?
- Ми вже зовсiм перебрались у землянку. Зовсiм! - радiсно i журно
посмiхнулась Катерина.
- Та що ти!? Коли ж встигли? Там хтозна-яке безладдя творилося, -
здивувався Григорiй Стратонович.
- Для тебе усi-усi старалися. Навiть найменший не писнув, нiби розумiв.
Ходiмо ж, подивишся.
- Спасибi. Ходiмо. - Вiн хоче пригорнути дружину, але вона вiдхилилась:
Григорiй знову забув, що знаходиться в церквi. - I як тобi нова оселя?
- Нiчого. Стеля над головою є, тiльки все одно капає з неї. - Згадалась
та, вже продана, хатина, яку добрими зеленими руками, неначе колиску,
погойдували ясени. I стало жаль i давньої оселi, i ясенiв, мов близької
рiднi.
Григорiй Стратонович бере автомата, розбухлого портфелика, задмухує
свiтло й плечем в плече йде з дружиною, яка одразу ж притихла - лячно
стало в темнiй церквi. Надворi аж зiтхну лося з полегкiстю, i вона
притулилась головою до мужа.
- Це що за нiжностi перед самою дзвiницею? - забурчав наче невдоволено,
зупинився, поцiлував дружину, а вона зiтхнула. - Чого ти?
- Боюсь, що спливе оце, наче сон, - сумовито призналась вона й
притулилася до нього, руками охопила його плечi, а свою голову опустила
мужу на груди.
- Ну, що ти, кохана! - До його любовi приєднався i жаль: - Навiщо
тiльки сумне бачити попереду.
- Бо так воно часто й буває в життi. Надивилась я на це, Григорiю;
спочатку вуркотiння й любощi, а далi - чого не буває: байдужiсть,
неприязнь чи й сльози.
- Хай нi одна не проллється у тебе, - обома руками пiдвiв її голову й
поцiлував очi, брови, мiжбрiв'я.
- Милий мiй, милий, - заклекотiв її голос, i вона тепер уся стояла
перед мужем, як саме кохання.
- Отак i забулись про вхiдчини, - напiвжартiвливо промовив вiн i
поглянув на дзвiницю. - Може, з такої iсторичної нагоди вдарити в усi
дзвони? Хай сходяться до нас добрi люди.
- А чим ти їх будеш частувати? - набiгла тiнь на прояснене обличчя
Катерини. - Хоч би хлiбина чи якийсь кришеник сала був на столi.
- Так зате ж картопля є! А сiль яка? Чого печалитись? В лiсах це
здалось би розкошуванням! То вдаримо в дзвони? Я вмiю! Хлопчаком не раз
вителенькував усячину. Сам дяк менi за це вуха обривав, але й хвалив за
талант. - Григорiй Стратонович насправдi пiдiйшов до дверей дзвiницi, але
Катерина обхопила його по-чоловiчи мiцними руками.
- Досить. Iнодi ти буваєш наче дитина.
- От i розберися, що ти за одно! - сказав нiби з образою. - То вченим
величаєш, то докоряєш дитячим розумом. Коли ж ти правду менi говориш, а
коли i лукавиш?
- Люблю тебе, - тихо загудiла у вiдповiдь.
- I зараз викрутилась, - провiв рукою по її мiжплiччi, що рiзкуватою
лiнiєю вигиналось до стану. I стегна рiзкувато видiлялись у жiнки, неначе
одштовхувались од стану, але вся її постать була сповнена такою
своєрiднiстю i жiночою принадою, що мало хто не заглядався на неї.
Григорiя це радувало, але iнодi й бiсило, коли чиїсь очi бiльш звичайного
паслись на постатi дружини.
Коли подружжя пiдiйшло до землянки, там саме погас вогник, зате
зчинився неймовiрний шарварок.
- Що тiльки цi пустотники витворяють!? - стривожилась Катерина.
- Напевне, у пiжмурки почали гратися, бо воля: нi мене, нi тебе нема.
Але невдовзi у вiконцях знову блимнуло свiтло, поколивалося якусь
хвилинку i погасло.
- Дiти, що ви тiльки робите? - гнiвно стала на порiг Катерина.
- А ми нiчого, мамо, не робимо! - одразу ж загомонiло кiлька голосiв. -
Засвiтимо каганець, а вiн гасне, засвiтимо, а вiн гасне, бо з стелин
вибивається вiтер i хукає на свiтло, - показали i губами, i коловоротом
рук, як вiтер задмухує слiпачок.
Катерина сама засвiтила мигунець, але вiтер одразу ж вигнув пелюсток
вогню донизу. Жiнка мовчки, з докором, подивилась на стелю, прикрила
дражливе свiтло рукою, перенесла в iнше мiсце. Тут менш вiяло, i вогнищ,
здригаючись, почав освiтлювати блiдi, але веселi обличчя дiтвори i вогке
убожество землянки, яка на сьогоднi вважалася мало не розкiшшю.
- Гарну маємо оселю. - Григорiй Стратонович, приховуючи посмiшку,
серйозно розглядається довкола. - Навiть пiч є, i запiчок, i лежанка,
тiльки пашнi нема на печi. Ну, дiти, як вам тут живеться?
- Добре, тату! Страшно добре! Мама навiть до картоплi уволю хлiба дала!
О! -рiзними голосами закричала з усiх закуткiв дiтвора.
- От яка у нас сьогоднi щедра мати. Почубитись на новому мiсцi ще не
встигли?
- Встигли, тiльки трошки!
- Василь менi головиць дає! То дайте йому бобу, - заремствував малий
Степанко.
- А чого ти без мами лiзеш до хлiба? їв же сьогоднi, як молотник! -
баском гримнув Василь на нерозумного братика.
- Зараз, дiти, iще поїсте, - посумнiлим, з усмiшкою Поглядом перелiчила
дитячi голiвки.
На застеленому свiжою полотняною скатертиною столi з начищеної гiльзи
снаряда нiжно проглядав пучок сонних, ще запечатаних пiдснiжникiв i
гiлочка лiщини, вкрита вже розпухлими сережками. Це були першi веснянi
квiти. Вони одразу нагадали Григорiю i дитинство, i партизанськi весни,
коли вiсники їх - пiдснiжники - проростали мiж гiльзами патронiв чи стояли
в гiльзi снаряда у його землянцi.
- От i дочекались весни, - пiднiс квiти до обличчя, вдихнув їхнiй
свiжий земляний повiв. -Хто назбирав?
- Я, тату, - обiзвалася зеленоока, як i мати, Люба. - Це для вас, бо ви
їх любите.
- I не побоялася в лiс пiти?
- Ми з сусiдською Ольгою бiгали. В озерi пiд берегом щуку побачили,
велику-велику, - розвела ручатами. - Очi в неї були наче квасолини. Вона
мало до самої кладки Не пiдпливла. Отам бiля озера i назбирали квiтiв.
- Спасибi, доню, - притулив до себе дебеленьку, вилицюватеньку
десятилiтку, яка вже три днi не могла натiшитися своїми новими чобiтками i
де треба й не треба хвалилася:
- А в мене обновка, тато купив.
Повiнь добрих почуттiв затоплює душу вчителя, коли вiн чує, як
довiрливо тулиться до нього дитина. Але на цiй свiтлiй радостi нема-нема
та й озветься болем холодна краплина: до цього б гурту хоча б ще одно
дитя. Але на це поки що не має вiн права.
- Дiти, i в мене є для вас гостинець! Вгадаєте? - приглушує сумну
росину.
- Цукерки? - першим закричав малий Степанко.
- Не вгадав. Хто далi? - заохочував Григорiй Стратонович, трусячи
обстрiпаним портфеликом.
- Булка!
- Де вона тепер вiзьметься? - розважливо заперечив найстарший,
одинадцятилiток Володимир, такий самий великоокий смiливець, яким був i
його тато.
- Цукор!
- Кислицi!
- Яблука!
Григорiй Стратонович, надавши обличчю таємничого виразу, розщебнув
портфелик, i в землянцi одразу стало тихо.
- Ось що! - вийняв грубу i чисту, як снiг, четвертинку сала, а дiти аж
заплескали в долонi. - Зараз i в нас буде королiвська вечеря. Знаєте, як
вечеряли королi?
- У них було багацько пундикiв, м'яса i продуктiв, - обiзвався Василь.
- Правильно, Василю, у них було багато пундикiв, м'яса i... печеної
картоплi.
- I в нас є печена картопля! Чуєте, як пахне, - подав голос Степанко,
який i справдi повiрив, що королi ласували печеноюкартоплею.
- От i будемо їсти її з салом. Так навiть не кожен король вечеряв.
Правда, дiти?
- Правда, тату! - засмiялася дiтвора.
- А зараз мерщiй сiдайте менi! - i поклав у глиняний полумисок своє
добро.
Дiти так дивилися на цей шматок, наче перед ними лежало якесь диво.
Мати подобрiлими очима спостерiгала за цiєю сценою, а коли малеча облiпила
стiл, крадькома шепнула Григорiєвi:
- Люблю тебе.
- Справдi? - лукаво поглянув на дружину.
- Дуже! - мало не застогнав її низький з незбагненним клекотом i
дзвоном голос.
- Що ж, i це непогано, коли любов переходить в нову оселю. Хай вона без
хлiба, зате з любов'ю.
- А ти ж мене? - куточком ока зиркнула на дiтей, чи не чують їх. Але
дiтям уже було не до батькiв.
- Та не без того, - запишався чоловiк.
- Противний. Чогось кращого не мiг менi сказати на вхiдчини?
- I тут скажу: ти найкраща!
- Чогось боюсь за тебе, за нас, - одразу ж зболiснiло i з ледь
помiтними вилицями, хороше заокруглене обличчя, де справдi зорями сяяли
правдивi веснянi очi.
- Та що ти, Катерино? - любується її крупним розламом брiв, її очима,
що раз од разу мiняють свiй колiр. - Чого тобi боятися?
- I сама не знаю, щось тривожить i тривожить. Iнодi так затремчу, немов
росинка; навiть оглянуся, чи не сiдає бiля тебе передвiстя бiди.
- От цього я вже не хотiв би'чути в новiй хатi.
- Проклятий Поцiлуйко отруїв моє щастя, - трагедiйно зламалися брови у
жiнки.
Григорiй Стратонович спохмурнiв:
- Щастя само нiколи не ходить. Недарма кажуть: з щастя i горя вродилася
доля.
- Та чи не досить нам, Григорiю, i горя, i нестаткiв i поцiлуйкiв?
- Все це минеться, серденятко, бо воно не сутнє, а перебутне.
- Утiшаєш мене?
- Нi, свято вiрю в це. Зломимо фашизм - доберемось i до нестаткiв.
Прийде час - i не над хлiбом сушитимем голови... Будем думати, як їм
розумнiшими ставати... А поцiлуйки що? Гриби-поганки. Виприщило їх на
здоровому тiлi, поки ми боролись за все краще, виприщив їх бруд пережиткiв
i вiйни, то й знесе, мов бруд.
- Чогось довго не зносить його. Навчилися ж деякi людей не любити, а
слiпити. З тою анонiмкою все уляглося?
- Як же iнакше могло бути?
- Могло бути й iнакше. Скiльки скубли тебе через першу, - провела рукою
по його чупринi.
- I нiчого не вискубли, бо у нас нема зерна неправди
за собою.
- Так бачиш, яким дiдьком кривда шипить. Спочатку вiд тих обмов навiть
смiшно i дивно було. А тепер - страх огортає. Хоч би подивитись збоку на
того бiса, - позлiшало її обличчя i навiть брови позлiшали. - Що вiн за
одно i на кого схожий?
- На людину скидається, в свиню ж переродився. А свиня навiть у церквi
баюри шукає.
- Це правда, - метнулася до печi, шарiючи, заметушилася бiля неї,
проворно поставила вечерю на стiл i знову до свого мужа, притулилась i
посмiхнулась йому. - Але нiяк не збагну, де ти мiг сало дiстати?
- Де? Партизанська кмiтливiсть, - посмiхнувся, а очима запряв на дiтей,
мовляв, не розпитуйся при них.
Пiсля вечерi Григорiй Стратонович зiбрався до церкви, де лежали всi
його книги.
- Знову до богiв i Шексгiiра? - з жалем запитала Катерина, коли вони
схiдцями пiднялися нагору.
- Знову ж до них.
- Скоро прийдеш?
- Попрацюю ще трохи, поки дiтвора посне, а потiм i до тебе, коли не
надокучив.
- Тiльки не барися. Чуєш? - обвилась, обплелася навколо мужа, наче
входячи в нього.
- Постараюсь. Яка ти мiцна!
- Ти ж мене землею називаєш.
- А чим твої коси пахнуть?
- Вгадай.
- Моїм далеким дитинством... Нагадують матiр, коли вона була ще
молодою... коли сади i люди не горiли в огнi.
- Ой... I не згадуй усього...
- То чим пахнуть коси?
- Любистком.
- Значить, угадав: моїм дитинством пахнуть вони. Дурний у тебе чоловiк?
- Найрозумнiший, найкращий, - загудiла вся, неначе мiдь. - Невже так
можна вiк прожити? - знову вгору поглянула щастям, довiрою, коханням;
Григорiй нагнувся над нею, поцiлував.
- Гляди, ще дiти повиходять, а ми стоїмо, як молодята.
- Справдi, вже й не можна так, - здивувалась i посмутнiшала Катерина. -
Боже, коли є щастя в свiтi - це ти, - обiймаючи, не випускала його. А
скрипнули дверi землянки, вона одразу ж вiдхилилась од мужа. Прощаючись
бiля двох стовпчикiв, де колись має бути хвiртка, запитала: - А все-таки,
Григорiю, де ти сала дiстав? У тебе ж нi копiйки за душею не було.
- Так душа була.
- Таїшся?
Григорiй Стратонович загадково посмiхнувся:
- Я ж тобi казав, що виявив партизанську винахiднiсть.
- I як ти ii виявив?
- Ох, жiнко, добираєшся ти до моїх найбiльших секретiв. Сваритися не
будеш?
- Ну, що ти!
- Тодi слухай: сьогоднi я заглянув у потайничок отця Хрисантiя, де
лежить його випивка i закуска. Скажу тобi - приємне видовище побачив.
-Григорiю, ти полiз у потайничок? - непiдробний жах забився на її
обличчi.
- А чого ж i не полiзти, коли така причина була? - засмiявся чоловiк. -
Хiба погане сало роздобув? Понюхай тiльки, як воно пахне!
- Ти ще й смiєшся? - заклекотала докором i прихованим обуренням. - Нi,
ти жартуєш! Це нi в якi дверi не лiзе.
- А в царськi врата й полiзло.
- Ну, нiколи не надiялась на тебе, - притиснула руки до грудей.
- От i скажи тобi правду, а ти й почнеш ремствувати на чоловiка. Отець
Хрисантiй сам кiлька разiв набивався, щоб я щось узяв на вхiдчини з його
потайника.
- I сьогоднi казав? - на вищих нотах затремтiв голос Катерини.
- I сьогоднi. Але я вагався. А ввечерi таки перемогла спокуса. Та не
журися, отець Хрисантiй людина далекоглядна, розумiє, що йому з
партизанами краще жити в злагодi. Переживеш моє грiхопадiння?
- Ох, не подобається воно менi. А ти нiскiлечки й не журишся?
- Анi на макову росину. То й бувай. Я скажу отцю Хрисантiю, як ти
побиваєшся над зменшенням його продуктово-горiлчаної бази. Старий
розчулиться i в ризницi хильне за здоров'я раби божої Катерини i усiх її
нащадкiв.
Дружина, розпогоджуючись, засмiялась:
- Невже вiн у самiй ризницi п'є?
- I в ризницi, й у вiвтарi. I навiть з пляшки не соромиться дудлити.
Тодi булькiт i щасливе чмокання так пiдiймаються до самої банi, що
прокидаються наполоханi горобцi. Отець Хрисантiй говорить, що це, може, i
святий дух має крилами. Вiн чоловiк не без гумору.
- Такий, як i ти. Чекаю ж тебе.
- Лягай спати, - навихалася за день...
I коли вiн вийшов на вулицю, i коли пiдходив до церкви - увесь час чув,
що навколо нього витає її любов. Простягни руку - i доторкнешся до цього
дивного снування.
".Земля!" Як це слово пасувало до Катерини, до її весняних з темними
крапинками очей, до голосу, до постатi. Нi в життi, нi в однiй картинi вiд
епохи Вiдродження i до наших днiв не зустрiчав чогось подiбного. Родена,
тiльки Родена треба для такого образу! Хоча, може, комусь вона буде
здаватися самою звичайною жiнкою. Але це тому, хто не знає її, хто не вмiє
бачити усiх таємниць людської краси, а бачить її лише на обмеженiй
площинi, що зветься обличчям. Ця площина в його Оксани була правильнiшою,
досконалiшою, але хiба вона може витримати будь-яке порiвняння з його
Катериною?
Отак i йде людина в м'якому стеливi кохання, ясниться посмiшкою. I не
тiльки погляд жiнки, але й добрi, в скорбi й турботах людськi очi сяють
йому, дарма що в свiтi є вiйна i поцiлуйки.
Коли вiн увiйшов до церкви, там в напiвтемрявi велетенською птицею
наполохано заметушилась кордубата постать отця Хрисантiя.
- А, це ти, чадо многодумне, - заспокоївся отець Хрисантiй. - Що на
фронтах?
Григорiй Стратонович мiцно стиснув розчепiренi пальцi:
- Добираємось до самої голови гадини.
- Гарно сказав, гарно. А про мого сина часом нiчого не чували?
- Не чув.
- Жаль, - похитав головою отець Хрисантiй, а на його нiздрястому
обличчi заграла посмiшка.
- А що таке?
- Достойне чадо! Одержав богоугодний орден - Олександра Невського. - От
я i прийшов сюди воздати за нього хвалу Всевишньому, - отець Хрисантiй
потягнувся вгору всiєю своєю незграбною постаттю, ряснi рукава його ряси
опустилися вниз, оголяючи ту задичавлену волохатiсть рук, яка наочно
пiдтверджувала небогоугодну iстину про походження людини.
- У вас, панотче, мало не щодня знаходиться привiд заглянути у свiй
закапелок, - засмiявся Григорiй Стратонович.
- У такий бiблейський час живемо, чадо, - повчально прорiк отець
Хрисантiй.
- Може, в iсторичний?
- Для вас iсторичний, для мене - бiблейський - рiзниця свiтоглядiв, як
пишеться тепер. Iнодi собi зрю ясно i мислю ясно: от-от пiдуть пророки по
землi.
- Що ж тодi вони з вами, отче, таким многогрiшним, зроблять?
- Смиренно в робостi серця буду уповати на милость божу. Пiтiє хмiльне
- це не первородний грiх, - безжурно вiдповiв пiп. - Омиємо, Григорiю
Стратоновичу, достойну нагороду мого чаду нi?
- Не можу, панотче.
- Гординя обуяла, Григорiю Стратоновичу. А я приложуся, бо маю свято в
душi своїй.
- Так для чого ж тодi чреву догоджати? - насмiшкувато поглянув на отця
Хрисантiя, якому вже не терпiлося заглянути в свiй закапелок, i вiн
тягнувся до нього всiєю ряснотою свого тiла, особливо пiдкуцьорбленим
носом, на якому аж вигравали великi, чутливi до трунку нiздрi.
- Грiх iде не в уста, а з уст, - рiшуче махнув рукою i пiшов у ризницю.
Незабаром щось у нiй забряжчало, клокнуло й забулькало.
А Григорiй Стратонович бiля дверей у подивi почув кроки своєї Катерини.
- Що серденя? - посмiхаючись, пiшов їй назустрiч.
- Як у тебе холодно, - аж затремтiла, кутаючись у теплу хустку. -
Бр-р-р...
- Оце й усе, що мала сказати? _
- Нi. До тебе приїхав якийсь чолов яга. Дуже хоче побачитися вiч-на-вiч
з тобою.
- А у мене хiба сьогоднi приймальний день.
Катерина засмiялася:
- Диви, який бюрократ, i в церквi не приймає.
- Звiдки ж той чоловiк i чого?
- Наче з району. Тобi гостинця привiз: кiлька дощок, щоб встелити в
землянцi долiвку, i аж цiлий кулик борошна. Я не хотiла брати, так вiн сам
дошки скинув бiля порога, а муку занiс у землянку.
- Щось це не подобається менi, - одразу насторожився, нахмурився
вчитель.
- Може, вiн твiй партизанський побратим? Хiба знав би хтось iз чужих,
що тобi дошки потрiбнi?
Григорiй Стратонович задумався.
- Може, й iак. Який вiн iз себе?
- Довготелесий, бiлявий i наче розгублений, бо погляд якось не
тримається середини: то вниз вигинається, то поверх вiй вислизає.
- Чом не картина!? Одразу негiдника намалювала, - здивовано хмикнув
Григорiй Стратонович. - такою парсуною, пiсля твоїх слiв, нiколи i нiде не
хотiлось би зустрiтись.
- Вид багато що може сказати, але не все. Хай приходить до тебе цей
чолов'яга?
- Де вiн?
- Бiля дзвiницi очiкує. Зi мною чогось не хотiв заходити.
- I це не подобається менi.
- То кликати його?
- Що ж, клич, а сама йди спати.
- То й пiшла, коли надокучила. - Освiтила своє i його обличчя усмiшкою.
- Ти ж не барися. - Забирає з собою частку його радостi.
Знову заскрипiли церковнi дверi. З темряви повiльно вигнувся
довготелесий чолов'яга. На його стовбуристiй шиї незграбилась невелика з
укороченим пiдборiддям голова, яка наче опасалась вибитись за межi нерiвно
роздутої шиї. Коли вiн пiдвiв тонкi лiпленi повiки, в очах недобре
заколивався "одсвiт хиткого свiтильника, i вони з цим одсвiтом так
забiгали, наче хтось пiдворушував їх на невидимому решетi.
Якби з мальованого пекла знагла вiдслоївся якийсь присмалений чорт i
присунувся до Григорiя Стратоновича, вiн, певне, менше здивувався б, анiж
зустрiчi з довготелесим.
- Це ти!? -не вiрячи собi, запитав учитель, i його потрiсканi уста
здригнулись, обурились i скособочились од безмежної огиди.
- Це... я, - так, нiби не вiрячи, що це вiн, сказав довготелесий,
мертвотно ступнув ще крок i завмер в одубiннi, а на його броватому, з
жмаканцями пiд очима обличчi туманом проходить приниження, прохання,
нiяковiсть, впертiсть й острах. Невiрне свiтло, здавалось, вихопило це
обличчя з теменi зiпсованого екрана, мiнило його i вганяло в зiницi не
тiльки зловiсний мерехтливий одсвiт, але й кiптявiсть, скупчувало її пiд
повiками, на яких, коли вони опускались, теж тремтiли страждання i острах.
- Як же ти посмiв прийти до мене? - переходить на шепiт Григорiй
Стратонович, а стиснута в кулак рука сама потягнулась до серця, зчавлюючи
бiль i гнiв. - Як ти насмiлився... нечестивцю? -насилу стримує себе
чоловiк.
Обличчя довготелесого ще бiльше сiрiє, i на ньому вилiплюються три
вирази: муки, прохання, каяття. Вiн теж прикладає руку до грудей, i його
розчепiренi пальцi клiткою впиваються в серце, а зiбгане тонкогуб'я
сiпаєт.ься, пересмикується i не може чи спасається зронити першi слова,
але ось вони зриваються й спочатку риплять, мов стара хвiртка у темрявi, а
вчитель одразу ж вiдгортає їх рукою:
- Iди, потворо. Не доводь до грiха - мiй автомат ще при менi, - кивнув
головою на поставець.
- Григорiю Стратоновичу, вбивайте, але вислухайте великодушно, - як
умiєте ви. - Слова довготелесого, здається, народжуються у темрявi i
падають у темряву. Вiн, прокашлюючись, вивiльняє голос вiд хрипу, а сам
гнеться, перехитується, оживає i в'яне, ладен от-от розпластатися перед
вчителем. - Дiтьми своїми, чим хочете, благаю - приймiть мою муку i не
дайте загинути, людинi... Моє дурноголове заслiплення принесло вам
прикростi i навiть горе. Але дайте покаятись менi.
- Ти, Поцiлуйко, й винитись прийшов?! - щиросерде здивувався i навiть
оторопiв Григорiй Стратонович. - Та що це? Хiба в тебе не замулилась до
решти совiсть?
- Вiрте не вiрте, а виходить... не зовсiм... Каяття тепер поїдом жере,
доїдає мене. - Поцiлуйко до болю натиснув клiткою пальцiв на серце,
бажаючи показати, як його з'їдає гризота. Але в цьому русi Григорiй
Стратонович безпомилково вловлює фальш, i насмiшка викривлює його припухлi
уста:
- Що ж, непогане для цього мiсце знайшов, - перевiв погляд на картину
пекла. - Хiба ж хоч одному твоєму слову можна вiрити? Хiба ти i зараз не
звиваєшся всiєю хитрiстю i пiдступнiстю?
- Ваше право i ваша воля не вiрити менi, але я теж колись не був таким.
- Охоче вiрю, що мати породила тебе схожим на всiх дiтей. Це була
заслуга матерi. Як вона, сердешна, десь, уповала на своє дитя, коли
годувала його молоком, як надiялась, що її нащадок людиною пiде мiж
людьми, а вiн вирiс i свинякою втерся в життя.
- Це зробила вiйна, будь вона тричi проклята! - заволав Поцiлуйко,
одiрвав руку вiд серця, пiднiс її до уст i окам'янiлого носа. - Як я
ненавиджу її!
- Багато чого можна звалити на вiйну, та не її вина, а навiть заслуга,
що вона розкрила твою каламутну душу. Хай люди обходять її, наче
помийницю.
- До вiйни у мене, Григорiю Стратоновичу, не було... теє - каламутi. В
мене була, так би мовити, голуба бiографiя, без жодної плямочки, без
жодної цяточки.
- Навiть без цяточки? - В учителя розгонисте злетiли брови на чоло, i
згадалось, скiльки ж неприємностей було в нього зi своєю бiографiєю. -
Якими ж дiлами, подвигами вона голубiла у тебе?
Поцiлуйко випростався:
- Пильнiстю, любов'ю до Радянської влади. - Хотiв сказати з
достоїнством, але самi слова не послухались його й прошелестiли злiченою,
нiкчемною скоромовкою.
- Ох, i нахаба ж ти! - знову обурився Григорiй Стратонович. - Яке ж ти
маєш право говорити про любов до Радянської влади!? Це ж блюзнiрство,
святотатство!
- Нi, це любов, - уперто сказав Поцiлуйко. У вирази муки, прохання i
каяття вплелася злiсть, а вкорочене пiдборiддя i жирова дужка пiд ним
нервово затiпались.
- Хоча б у церквi не брехав. Пам'ятаєш, як у сорок першому роцi я
вiдшукав тебе в потаємному закапелку?
- Пам'ятаю, - здригнувся i похнюпився Поцiлуйко.
- В цей найтруднiший час для Радянської влади ти став не воїном, а
приймаком, i площа твоєї любовi рiвно обмежилась площею твоєї шкури. А
Радянська влада, надiючись на Поцiлуйка, залишала його для пiдпiлля, не
для приймацтва. Так утоптав ти в багно свою голубу анкету!.. Мовчищ? То я
ще дещо нагадаю. Пам'ятаєш, .як ми з комiсаром допитувались у тебе, де
закопана зброя, що залишилась для пiдпiлля? "Не знаю", - скриводушничав
ти. А коли приперли тебе, що сказав? Зброї не вiддам, бо менi пiсля вiйни
треба за неї буде вiдчитуватись перед райкомом. Ти думав про паперовi
вiдчити й тодi, коли найкращi люди вiдчитувались кров'ю i життям. Ми
викопали кулемети i гранати, а ти плакав над розритими ямами, немов над
покiйниками, голосив, що не зможеш по формi вiдчитатися пiсля вiйни.
Партизани тодi смiялись i плювали на тебе... Чого ж ти хоч тодi не пiшов з
цiєю ж зброєю бити ворога? Чому?
Поцiлуйко обвiв язиком смагу на устах i не сказав, а знову заскрипiв:
- Чому не пiшов?.. Бо ваш партизанський пiдроздiл, пробачте, був
самочинним.
- Як це самочинним? - не зрозумiв Григорiй Стра-тонович.
- Ви самi, стихiйною масою, значить, органiзували його, без нiякого
розпорядження, без нiякої вказiвки. В той час я не мiг довiритись
стихiйному руху, бо маса - це маса...
Григорiй Стратонович оторопiв:
- Скажи, Поцiлуйко, чи це ти вiд хитростi, чи вiд страху став
дурноколiнним?
- Добивайте, Григорiю Стратоновичу, - ваше право. В тодiшнiй ситуацiї i
найрозумнiший ставав дурним наче пень. Одурiв i я. Гадав, що збережу себе,
а досвiдченi кадри будуть потрiбнi країнi. Ну, й дух смiливостi покинув
мене, дух зневiри потягнув у болото, я став боязливцем, але ж не
зрадником... Од вас, тiльки вiд вас тепер залежить моє життя, моє
майбутнє. У мене ж дiти є. Без матерi лишились... померла цими днями
вона... перед смертью сказала, щоб я прийшов з каяттям до вас. I от я
падаю ниць перед вами. - Вiн справдi в благаннi опустився на колiна й
схлипнув.
На чиє серце не дiють покаяння, сльози, слова "дiти" i "мати"? Подiяли
вони й на Григорiя Стратоновича. Вiн пiдiйшов до Поцiлуйка, взяв його за
ту саму руку, яка за вiйну не доторкнулась до зброї, але яка тепер стiльки
зробила йому зла звичайнiсiнькою школярською ручкою.
- Устань! Я тобi не бог i не суддя.
- Не встану, Григорiю Стратоновичу. До ранку, до свого судного дня
простою, умру отут, iнфаркт схоплю, - схлипнув i прикрив очi рукою
Поцiлуйко. Було схоже на те, що вiн насправдi зможе отак простояти цiлу
вiчнiсть.
- Чого ти хочеш од мене?
- Простiть мою злобу до вас, пролетiть, як говорилось колись, мої
навєти.
Григорiй Стратонович похитав головою:
- Гаразд, Поцiлуйко, якщо ти щиросерде покаявся, постараюся не мати
великої злостi до тебе, постараюсь видерти з серця те лихо, що ти принiс
менi, моїй дружинi, моїм дiтям. Тiльки бiльше нiчого не вимагай. Iди вiд
мене i не попадайся менi на очi. Хоч це ти зможеш зробити?
- Для вас усе зроблю, Григорiю Стратоновичу, сиру землю гризтиму! -
пiдвiвся Поцiлуйко, i його сльоза впала на руку вчителя, той здригнувся,
витер її об шинелю. - Тiльки дайте менi ще справочку, що зброю здав у
справностi.
- I цю справочку дам: зброя, дiйсно, була у справностi, хоча ти не
торкався до неї.
- Боюся зброї, Григорiю Стратоновичу, у мене якась вiдраза до неї. Я
навiть у дитинствi не грався у вiйну. - Поцiлуйко знову облизав пересохлi
уста i понизив голос до благального шепоту: -У цiй справочцi, будьте
милостивi, черкнiть з пару слiв, що я мав якийсь там невеличкий зв'язок з
партизанами.
- Таке спроста не черкають - воно життям заробляється. I на що це тобi?
- Ця дописочка, Григорiю Стратоновичу, цi кiлька слiв установлять мене