Страница:
за хатою танцювали.
- Кому що в головi, а тобi танцi i в церквi згадуються, -засмiявся,
махнув рукою Григорiй Стратонович. - Ти вмiла крутитись, як голуб-вертун.
- I це все уже назовсiм вiдiйшло, - зiтхнула, задумалась Степанида, - i
дитинство, i життя батькiв, i твоя молодiсть. Тiльки мамина хатка iнодi
так нагадає всю передчасно втрачену рiдню, що i сльози, й iскри аж
бризнуть з очей.
- Порiдшав наш косарський рiд, - i собi зiтхнув Григорiй Стратонович. -
Пiдкошував усюди вiн смерть, але и смерть косила його. - Вiн бережно
посадив сестру на ослiн, уважно подивився на неї. - Та журба журбою, а
жити треба. Чи не думаєш ти iнколи, що живеш тепер, як у дуплi? Смуток нi
розуму, нi сорочки не дасть. На людях треба побiльше бувати, сестро, на
людях!
- Вони такi ж нещаснi, як i я, - стрепенулась i пiдвелася iз ослона.
- Хм! Новину вiдкрила! А щастя їм, гадаєш, союзники з-за морiв
попривозять? - невдоволено хмикнув Григорiй Стратонович. -Вони ж, люди, з
сльозами посiють його, але дочекаються своїх великих жнив. Хочу бачити в
цьому посiвi справжню зернину i своєї сестри. Бiльше нiчим тебе не можу
втiшити. Плакати з тобою не сяду за один стiл... Ну, прояснись, невдашечко
моя. Ти ж така добра, славна, тiльки занадто крихка душа в тебе, мов
колосок у жнива. - Вiн знову пригорнув Степаниду, поцiлував у надбрiв'я i
зразу ж приклав пальця до уст: - Тебе! Усi святi на грiшникiв дивляться!
Степанида мимоволi посмiхнулась, поглянула на святих, пiдвела над
довгастими очима чорнi дуги брiв.
- Що б я, Григорiю, робила без тебе?
- Невже б гiрше борщ затирала?
- Напевне, гiрше. I як не тяжко, Григорiю, буває на душi, а завжди
чекаю, що ти розберешся у нiй лiпше, анiж я.
- Бо душа твоя схожа тепер на каталог, а я хочу, щоб вона була
недописаною книгою, - махнув кулаком. - Бiльше пiрнай у життя, бiльше й
дiждешся вiд нього.
- Чого ж менi ще ждати?
- Та не старостi ж, зрештою,-це само неждано прийде.- Чекай хоча б...
любовi!
- Звiдки?
- I од людей, i, може, од якоїсь... людини,
- Не кажи такого. Любов тепер - не актуальна тема.
- Вона завжди актуальна. Поки людина живе - повинна чекати чогось
великого.
- Це iлюзiя романтики?
- Це сила життя,- сказав переконано.
- Добре, що в тебе життя схоже на перехрестя дорiг, де нiколи не буває
безлюдно, а в мене воно - невтоптана стежина... До тебе приходив
Безсмертний? - запитала, наче мiж iншим, а в душi озвалося хвилювання.
- Чого лукавиш? Ти ж бачила,-допитливо поглянув на сестру.- Чом не
пiдiйшла до нас?
- Боюсь... i не знаю, про що з покалiченими розмовляти,- почервонiла
Степанида.Чогось я i досi не навчилась утiшати людей.
- Щось ти, сестро, наговорюєш на себе. У шпиталях розмовляла ж з
пораненими, якось утiшала їх. Ну, чого забiгала очима по святих мiсцях?
- Не все ж тобою любуватися,-вiдповiла знехотя. - Кажуть, буцiмто вiн
дуже покалiчений?
- Дуже. Але такий чоловiк житиме, як дуб-довговiк.
-Вiн чимсь на тебе схожий... Постарiв, посивiв цей дуб-довговiк?
- Присипала, притрусила приморозь, та й чого дивуватися? В такi лiта,
навiть без вiйни, сивина-не дивина. Що ж, пiшли вiдпочивати,- перевiсив на
плече автомат, • взяв кобзу i дмухнув на свiтло.
Одразу всiх богiв i святих проковтнула згущена темрява, i тiльки тепер
Степанида провела руками по обличчi, що пашiло жаром, i важко схлипнула.
- Ти чого, Степанидо? - вражено зупинився Григорiй Стратонович.
- То так зiтхнулось,- опустила руки на груди.- Стiльки зiбралось за цi
роки, що просто дихнути чи видихнути не можна.
З церкви, пригинаючись, брат i сестра переступили порiг дзвiницi, де
був сяк-так опоряджений закоморок, в якому тимчасово притулилася родина
Григорiя Стратоновича. Тут, у кутку, чадiв вицяцькуваний з патрона
каганець, на вузькуватому полу покотом упоперек спали дiти й матiр. Погляд
Григорiя впав на смагляволице красивоброве обличчя дружини. Навiть пiд
грубою ковдрою видiлялись її привабливi дорiднi форми. Брат i сестра
переглянулись, знову добряче подивились на сплячу матiр.
- Земля? - пошепки запитав Григорiй, який i досi, наче юнак, не мiг
надивитись на свою Катерину.
- Земля, - кивнула головою Степанида i пiдiйшла до плетеної колиски, де
переховувалось од церковних мишей сяке-таке харчування.
Григорiй присiв на краєчок полу, придивляючись до обличчя дружини.
Якийсь недобрий сон почав тривожити жiнку. Раптом вона застогнала,
ворухнула руками i грудним болючим голосом промовила тiльки одне слово:
- Iва-а-ночку!..
Степанида, наче вiд удару, зiщулилась од цього поклику, боязко
поглянула на брата. А вiн, зганяючи хмарину з чола,заспокоїв сестру.
- Чого ти страхаєшся?.. Не вперше вона кличе йога А як же iнакше?
Вiн-її перше кохання. Вiн ^батько й дiтей... Так можна, хоч у снi, послати
до нього свiй голос?.. Не ревнувати ж її до вбитого?
В Степаниди заблищали очi: вона зараз винила братову, хоч i знала, що
та не винна.
- Але ж як тобi тяжко вiд цьогої Вона отак може увесь вiк кликати
його... Увесь вiк бути з тобою, а снити ним.
Григорiй недобре подивився на сестру:
- Так, може, їй сказати, щоб вона у снах була вiрнiшою до свого другого
чоловiка i не згадувала першого?
- Нi... але... - розгубилась жiнка.
Григорiй розсердився, рвучко пiдвiвся, став напроти сестри:
- Не "алекай" менi, досить. Противною ж, скажу тобi, стала ти бабою!
Сама стiльки пережила, овдовiла, перестраждала, а зеленяччя й досi росте в
твоїй головi. Життя людей, що сходяться крiзь трагедiї, не раз викидає
уламки цих трагедiй. Хiба я маленький - не догадувався, що менi може бути
важко? Не на медовi дiвочi поцiлунки iшов. А чи подумала ти, що я мiг би
одружитись на Катеринi навiть без її любовi до мене?
- Християнське спiвчуття до ближнього?
- Нi, любов до неї.'I як буває противно чути, коли хтось дивується, що
я пiшов на п'ятеро дiтей, i говорить таку мiзерiю, як щойно ти... Лягай
нарештi спати. Я одвернусь...
Степанида пiдiйшла до брата, простягла руки i винувато поцiлувала його.
- Жiноча послiдовнiсть, - буркнув той.
- Прости менi, Григорiю. Це ж не злiсть, а мiй бiль вихлюпнувся наверх.
- Кому вiн тiльки потрiбний? Носишся з ним, наче курка з яйцем. Сама
замiж виходила б, все веселiше було б з книжками та пелюшками.
Степанида спалахнула:
- Не будь, Григорiю, жорстоким,
От i вiддячив тобi. Iду на змирщину. Можу навiть на честь тебе вдарити
у дзвiн. Скажи тiльки у який: у великий чи постовий? - рiшуче пiшов до
порога.
- Божевiльний, ще й справдi вдарить! Вiд тебе всього можна чекати!
-цупко вчепилась за братову руку, вiдтягнула його од порога.
- Що ви тiльки робите? - в здивованнi прокинулась Катерина,
напiвпiдвелася з полу, а її коси полилися по плечах i затопили, подушку
темною хвилею. - Дiти ж прокинуться... Григорiю, ти вечеряв? -потягнулась
до нього поглядом, налитим такою радiстю i любов'ю, що за нею видно було
всю розкриту душу.
Григорiй Стратонович посмiхнувся дружинi, обома руками зважив її коси,
сказав, що вага їх знову побiльшала, переможцем поглянув на сестру i
непомiтно шепнув їй:
- Земля?
- Свята, - щиро вiдповiла Степанида.
А сама "земля", вiдчуваючи, що про неї говорять щось хороше, покращала
i закриваючи руками груди, мiцними ногами торкнулася долiвки. От i не
пiшла, а попливла жiнка по химернiй оселi, щоб поставити на крихiтний
стiльчик для свого мужа кiлька печених картоплин, тарiлочку з олiєю та
сiльничку з дрiбковою сiллю.
VI
Пiдбитий птах майже завжди залишається сам. I тодi в нiмiй безвиходi
його очi тоскно свiтяться смертельною тугою. Хто хоч раз на вiку бачив
такi болючi, смертельною вогкiстю обведенi пташинi очi, той ще бiльше має
шанувати усе живе. А кулика-травника не залишив у бiдi його товариш, отож,
напевне, одужає пташина, та й в очах бiдолахи була жалiсть, бiль, але не
було тiєї вологи, яку приносить тлiнь.
Притулившись плечем до верби, що сутулилась над чиєюсь невеличкою
сажалкою, Марко знову чомусь згадав птахiв, яких бачив сьогоднi в
придолинку. Вiн добре запам'ятав цю пару i, можливо, пiзнає її, якщо птицi
оселяться побiля ставу. От знайшов чим турбуватися! I все-таки добре було
б, якби вiн побачив їх уже здоровими, в справжньому, а не в снiговому
гнiздi, або з дрiбним виводком... А коли ж ти, Марку дочекаєшся свого
виводка?
Отак i снувалися думки в чоловiка - вiд церковного раю до пекла неволi,
од гнiзда до землянки, вiд птахiв до людей, i нiчого незвичного не було у
цьому сплетiннi, бо ж хiба не пташиною вiн звав колись свою доньку?
Вирвали її ще без крилець iз рiдного гнiзда i кинули в чужу чужину, щоб не
спiвало, а мучилось дитя. Чи живе хоч воно?.. I тепер зустрiч з невiдомою
жiнкою, що назвалася його долею, здалася гiркою насмiшкою, блюзнiрством.
Всипати б такiй березової кашi, щоб не хитрувала, наче циганка на ярмарку.
Од вiтру тихо поскрипувала i зiтхала верба, її, однотонне старече
квилiння проникало у тiло людини, розходилося по ньому i народжувало iнший
вiдгомiн i думи.
Колись за iскристi, мов з сонця виплетенi коси вiн називав свою дружину
золотою вербичкою. Такi ж коси в спадщину дiсталися й доньцi. Чи iскряться
вони десь у бiлому свiтi, чи зiтлiли в землi, чи згорiли в диявольських
печах, - невже людський розум придумав їх!.. I зараз уже застогнала не
верба, а людина, вдивляючись у нерозгадану далечiнь. Але що ця далечiнь
могла сказати йому? По нiй то скрадався, то дужчав вiтер, розколихуючи i
дерева, i темiнь, i хмари.
Десь зовсiм недалеко обiзвалися голоси, застукотiли копита.
Хто ж так пiзно зiбрався в дорогу? - Незабаром Марко побачив, як
завулком проскочили чимось високо навантаженi сани, а бiля них тiнями
гнулись двi постатi. Чоловiк одразу вiдчув темне дiло, дибнув од верби
ближче до дороги i в цей час почув знайомий голос Антона Безбородька:
- Ну, Тодоше, нi пуху нi пера. їдь з богом, тiльки, дивись, не
продешеви...
- Усе буде в акурат, не сумлiвайтесь, бо дiло йде - контора пише! -
засмiявся другий чолов'яга, вискочив на сани i вйокнув на коней. Тi
дружнiше почали розбивати копитами хрустку дорогу.
"Невже це поїхав Тодох Мамура? - Марко здивовано i гнiвно поглянув
услiд саням, що вже зливалися з темрявою. - I яке в нього панiбратство хоч
з крученим, але таки з головою колгоспу?"
В селi Тодох Мамура колись уважався самим спритним, пiдступним i
жорстоким злодiєм. Не раз його забирала мiлiцiя, але вiн завжди так
викручувався, що нiколи не попадав пiд суд. З мiлiцiї вiн якось навiть
гордовито, з шиком зухвальця повертався додому, i на його щелепастому виду
жорстоким самозадоволенням поблискували невеликi очi, схожi на пiдсмаженi
гарбузовi насiнини.
- Фортунить тобi, Тодоше, - часто заздрили йому конокради, дрiбнiшi
злодiяки i рiзнi вiдлюдки.
- Наговорюєте, братцi, i всiлячину городите на бiдну голову Тодоха, -
якось аж кособочились од лукавства злодiйськi очi. - З вами, по слабостi
своїй, знаюсь, чаркуюсь, та сам нiяк не краду-пам'ятаю: життя злодiя
скороминуще, а я про бiльше думаю, бо дiло йде - контора пише.
Це викликало серед злодiйнi веселе смiховисько, до якого охоче
приєднувався i окоренкуватий, але проворний Тодох. Тiльки iнколи, вже
допиваючись до безтями, вiн мiг зневажливо махнути рукою на своїх
заздрiсникiв i, аж роздуваючись од горiлки i самовпевненостi, кинути їм:
- Дурна раклiя! Не мiзки, а свиняча шерсть висторчкувалась у ваших
макiтрах. Святе в надлому дiлi одне: не мати спiльника i свiдка! - На його
вигнутих, мов турецькi ятагани, щелепах вибивалася дика жорстокiсть, яку
вiн пiдкреслював ударами кулака. - Спiльника - сам не беру, свiдка - не
милую, хiба що того, який у колисцi попискує, бо дiло йде - контора пише.
- Одчайдух ти, Тодоше, iстинний одчайдух, - шаленiла в захватi раклiя,
п'ючи за здоров'я фортунника.
- Може, й не одчайдух, але чогось-таки вартий, - великодушно дозволяв
злодiйськiй потерусi вихваляти себе i починав наспiвувати свою улюблену:
Не в одного дядю с нальота стрелял,
Не в одной тьотi губки целовал, i-ххх!
В колгосп Мамура, звiсно, не подавав заяви, а щоб на нього не косували
люди i начальство, примостився сторожем у райспоживспiлцi. I за час його
сторожування нi один лиходiй не наважився залiзти до крамницi. Це було
безсумнiвним доказом далекоглядностi голови райспоживспiлки i причетностi
Мамури до злодiйського кодла. Але десь у сороковому роцi Мамура
неждано-негадано з'явився на колгоспних зборах i там, жуючи i ковтаючи
слова, почав прилюдно каятись, признався, що мав за собою злодiйськi
грiщки, але тепер бажає працювати чесно, як усi, бо дiло йде - контора
пише, а вiн нiяк не хоче, щоб услiд йому старе й мале тицяло пальцем.
Людей це признання зворушило, i Мамурi задали тiльки одне запитання:
- Що ж, Тодоше, заставило тебе. прийти з каяттям? Совiсть чи попався,
може?
- Нi, не попався, я 'не з таких, якi вслiпу промишляють... Донька, люди
добрi, заставила, - i тут не збрехав Мамура. - Сказала, що вiзьме та й
навiки втече од мене. А я ж її, кляту, люблю над усе в свiтi. От, i
подумав собi: а нащо я маю її молодi лiта своїм злодiйством паскудити?
Донька ж росте, скоро дiвкою буде, бо дiло йде - контора пише.
I в цей час люди почули плач п'ятнадцятилiтньої, з не по-дiвочому
серйозними очима Галини, яка не один день воювала зi своїм люблячим
батечком. Спочатку вiн, розводячи вбоки викривленi щелепи, з
кулаками-довбешками кидався на доньку:
- Навчилась у рiзних семилiтках-десятилiтках та комсомолах на мою
голову, трясця казила та дубила б тебе i твою тиху матiрi Як дам тобi,
посмiтюхо, каяття, то скрутишся, звертишся i кров'ю заридаєш менi!
Але й це не злякало Галину. Тендiтна, э першими обрисами дiвочостi i з
трагедiйним надривом у поглядi, вона твердо вичiкувала, поки батько викине
з грудей своє шаленство i лайки, а потiм гордо жбурнула йому в обличчя:
- Я й без твоїх кулакiв тепер щодня кров'ю плачу. I не лякай мене, коли
хочеш, щоб тебе батьком називала. Я тобi не матiр, яку ти навiки злякав.
Не зробиш по-моєму - бiльше нiколи не побачиш мене.
Мамура ошелешiв тодi й розгублено опустив кулаки. В характерi доньки
вiн побачив свою упертiсть, побачив, нарештi, що вона вже не дитина i
шукає своєї стежки в неспокiйному свiтi. I знайде, бiсова дiвчина, бо дiло
йде - контора пише. Вже навiть з якоюсь приязню поглянув на делiкатну
постать одиначки, на її мальоване вродою i упертiстю обличчя.
"Королiвна! Ця нiзащо не одягне якоїсь штуковини iз чужого плеча. I
справдi, коли роздумати головою, нащо такiй бути злодiйською дочкою?" -
Чортихаючись i дивуючись у душi, вiн таки мусив поступитися перед цим
паростком, але злiсть свою все одно зiрвав на жiнцi.
Мамуру прийняли до колгоспу. Вiн спроквола, неохоче. але виходив-таки
на роботу, "конав" свою норму i вiдшив од себе злодiяк. Люди почали вiрити
йому. Але перед самою вiйною мiлiцiя знову схопила Мамуру. Проте
пофортунило и тодi: вiйна врятувала його вiд суду. Пiд Проскуровом у
першiй сутичцi з нiмцями одчайдух Мамура пiдняв руки вгору, а ще через
тижнiв два з'явився у своєму селi i ревно взявся за старе ремесло. Але не
врахував одного: фашисти, грабуючи цiлi держави, не любили мати спiльникiв
у цьому дiлi, нi великих, нi малих. Вони швидко добрались до злодiя i, не
обтяжуючи себе процедурою слiдства, присудили його до страти.
Тепер одчайдух Мамура вже не пiдiймав руки вгору, а, звиваючись на
землi, хапався ними за добротнi нiмецькi чоботи, цiлував i сльозами
закапував їх, присягався у своїй вiрностi "визволителям". Але й це не
допомогло - його кинули до тюряги. Проте й тут доля не розминулася з
Мамурою: вiн, уже безнадiйно посiрiлий, з очима, що втратили пiдсмажену
брунатнiсть, опинився в партизанськiй камерi. I коли лiсове плем'я зробило
пiдкоп, Мамура утiк з усiма, але одразу ж подався не в лiси, а на хутiр до
однiєї нечупари-жмикрутки, яка не цуралася нi процента, нi краденого, нi
хапаного добра, нi чужих чоловiкiв. У цiєї напiвхвойди й прожив Мамура,
мов горобець у стрiсi, до весни визволення. От тодi вiн i з'явився в
своєму селi, з явився навiть з папiрцем, що був засуджений нiмцями за...
зв'язок з партизанами. Збагнувши, що люди повiрили папiрцевi, Мамура
згодом i себе переконав, що знався з партизанами. Пiсля цього вiн мало не
щодня приписував собi новi заслуги i навiть почав проявляти iнтерес до
громадського життя. Спочатку вiн бажав не так багато: посидiти в
президiях, бо йому вже тепер без президiй не можна.
Марко не знав, як Мамура жив останнi роки, але вiн нiколи не вiрив
жодному його слову, вiдчував непроглядну, кров ю i брудом заляпану безодню
його злодiйського єства. I ось тепер на однiй дорiжцi вiн побачив
Безбородька й Мамуру. Це теж може здатись поганим сном. I, щоб перевiрити
себе, Марко опиняється на дорозi й нахиляється до землi. Неблискуча
намерзла колiя за нiч наволохатилась намороззю, i її чiтко прорiзали слiди
копаниць. Продибав-ши кiлька крокiв, Марко у вибоїнi помiтив якусь рiч. Це
була звичайна прядiвляна кукла, її зворушлива головка з розпушеним
волоссям нагадувала жiночу. Виходить, Мамура повiз прядиво. Не до римаря
чи мотузника вночi возять оцi кукли, схожi на жiночi голiвки. I Марковi їх
стало жаль, мов живих, а всерединi заворушилась, побiльшала злоба проти
Безбородька. Видно, совiсть нiколи не мучила його, навiть у часи великого
лихолiття. Недарма сьогоднi так бушував дiд Євмен. А як гiрко пожартував
старий за вечерею:
- Тепер наш колгосп став легкий, як птах, торкни - i полетить.
От i летять сьогоднi кукли, завтра ще щось полетить, а люди працюють,
журяться, нарiкають, заробляють нужденнi грами, але надiються, що
закiнчиться вiйна i начальство податки зменшить i безбородькiв пожене з
постiв i президiй, бо iнакше - загине село. I в найтяжчi буднi село
сподiвалося дочекатись свого свята, з хлiбом-сiллю на столi, з дiтьми
навколо столу i з правдою бiля хлiборобського дiла.
I костури, i думки втомили Марка, але не мiг вiн викинути зараз нi
своїх костурiв, нi думок, нi сподiвань. Правда, костурiв швидше
позбудеться, а коли повеселiшають його думки, як он тi двi зiрки, обведенi
золотавим, з передвесняною вогкiстю, туманцем?.. Скорiше б закiнчилась
вiйна!..
Ось уже небавом i його подвiр'я. Вiн знову, збираючись перепочити,
зупиняється бiля чиєїсь полупленої печi i завмирає: з челюстей печi
висунулись чиїсь ноженята, вмостившись на припiчку. Марко спочатку
розгубився. в голову пекучими жаринами посипалися страдi адогади, i вiн
мало не випустив з рук запiтнiлi поступь.
"Щось треба робити, щось треба робити", - кiлька разiв довбнею била та
сама думка. Але що саме робити - не знав. Нарештi з острахом нахилився до
припiчка. Йому здалося, що вiн почув чиєсь дихання. Чи то, може, вiтрець
зашелестiв? Нi, таки насправдi дихання! Ху! Тепер вiн однiєю рукою
поторсав розтоптанi чобiтки, i в них вiдчув життя. Вiд серця потроху почав
одлягати страх, i Марко вже потягнув ноженята до себе. З глибини челюстей
почулося невиразне бурмотiння.
- Гей, хто там зимує!? - майже радiсно закричав. - Ану, вилазь скорiше!
Ноженята заворушились, посунулись ближче до Марка, перегнулись i
незабаром перед чоловiком смачно i заспано потягувався Хведько.
- Ну й злякав ти мене, шибенику, -потягнувся рукою до мокрого чола. -
Що ти тут робиш?
- Що роблю? Ночую. Хiба що? - позiхнув i зразу ж посмiхнувся Хведько.
- У печi ночуєш ?
- А що ж, на снiгу? - й собi запитав хлопчак, дiстаючи з припiчка свої
книжки i зошити.
- Так у тебе нема нiякого притулку?
- ...Я завжди в себе в льоху ночував. А сьогоднi, коли був на станцiї,
вода пiдтопила льох. То треба ж було десь ночувати, - розважливо сказав
хлопчак i гигикнув: - Так ви дуже перелякались?
- I не питай. Ходiм, Хведю, до мене.
- Як ходiм, то й ходiм, - одразу ж погодився хлопчак i дмухнув на свiй
школярський пакуночок.
В землянцi давно непокоїлась мати, витягуючи свою безконечну нитку.
- Де так, сину, довго барився? А я вже чого не передумала: чи не впав
на дорозi. Мерзлота, слизота тепер, що й здоровий валиться з нiг, як
старець-прошак. Хведю, а тобi не пора спати?
- Вiн, мамо, поки що буде жити у нас, а далi побачимо. Правда, Хведю?
- Не знаю, - розгубився хлопчак. - Я завтра виллю воду з льоху i
переберусь туди.
- Ой ти горенько моє. - Марко пригорнув дитину. - Роздягайся скорiше,
їсти не хочеш?
- Я ж у вас вечеряв.
- Та в печi тобi, може, такi наснилися страви, що одразу зголоднiв. Не
снились?
- Маму бачив у снi, - тихо одказав хлопчак, i обличчя його постаршало.
- Вони йшли долиною, а я наздоганяв їх i наздогнати не мiг.
- Вже й не здоженеш, дитино, - запечалилась Ганна й кiнчиком хустки
витерла очi. - Не тiсно вам буде тут? - показала на застелений помiст з
кiлькох дощок, що правив за лiжко.
- Помiстимось, мамо.
- Мусите. Тiльки подушок нема в мене. Мурашки i тi мають подушки, а ми
зараз без них живемо.
- Як, Хведю, переживемо це лихо, чи ти нiяк не можеш без подушок?
- Таке скажете, - посмiхнувся хлопчак, скидаючи завелику сорочку.
- Мамо, а що робить То дох Мамура?
- Найшов кого проти ночi згадувати, - одразу ж невдоволення почало
затiкати в її зморшки. - Був душогубом i злодiєм, таким i залишився. Перше
вiн обкрадав окремих людей, а тепер увесь колгосп. Безбородько настановив
його завгоспом.
- Мамура - i завгосп!?
- Атож. От i стараються обоє, соцiалiзм розтягують по кутках i
закутках.
- Ну, а люди ж як?
- Люди! Та хто радиться з ними? Чоловiки на вiйнi, а тут бабами
командувати не тяжкое терпiть, труднощi воєннiї -перекривила Безбородька.
-Його iнодi ще й похвалює начальство, бо сяк-так виконує плани. Хитрий
мурмило, знає: скiльки баби не голосуватимуть, то не вони, а начальство
буде скидати чи наставляти його. Вiдпочивай уже.
З невеселими думками лягав Марко. Вiн довго не мiг заснути, а коли сон
почав насновувати бiля очей свою теплу основу, її розiрвало зайченя: воно
хоч i тихенько чебе-ряло по землянцi, але мiцно било долiвку цурпалком
хвоста.
...До Марка сходились i сходились люди, i тi, що жили, i тi, що
залишилися тiльки в списках. Потiм приємне погойдування винесло вгору
землянку, i вона стала хатиною, з вiкон якої було видно сади, луки i став.
Сади були обгорiлими. Але на їхнiх чорних покручених руках буйно квiтував
i бринiв рожевий цвiт. Марко в подивi зупинився перед однiєю яблунькою,
яка вивершувалася розкiшним гербом цвiту, припав до її обвугленого
стовбура i почув пiд корою перестук соку. Вiн так обзивався у деревi,
неначе воно мало людське серце. А на ставку рибалки тягли важку тоню, над
ними спiвали тi самi кулички-травники, яких вiн бачив пiд кущем тiлорiза.
Далi з'явилася церква, старi образи на нiй здавалися потемнiлими куклами
прядива. Кордубатий отець Хрисантiй зустрiв його з якоюсь пляшкою в руках
i хитро посмiхнувся:
"Нема вашого Заднiпровського, - уже в новiй школi орудує. А я переходжу
в самодiяльнiсть. Востаннє в церквi п'ю, досить грiшити".
Марко пiшов до школи. Бiля осокорiв, де вiн зустрiв свою долю, над ним
загримiв гарматний грiм. Марко пiдвiв голову i на хмарi побачив бородатого
веселощокого дiда з солдатськими обмотками на ногах. Дiд пiдморгнув йому:
- Злякався? Це не гармати, а я, грiм, гримiв. Чуєш, вiйна закiнчилась!
То й будь здоров i нiчого не бiйся. Поплив на хмарi провiщати перемогу...
Марко прокинувся з усмiшкою на вустах, повернувся, крекнув i почув
тихий голос Хведька:
- Ви не спите?
- Не сплю.
- А чули, як у снi смiялися?
- Не чув.
Хлопчак рукою намацав Маркову руку i щось ткнув у неї:
- Вiзьмiть собi, Марку Трохимовичу.
- Що це, Хведю?
- Запальничка. Таки нехай вона буде у вас. У господарствi знадобиться,
- сказав Марковими словами.
Чоловiк збагнув, що зараз робиться в дитячiй душi.
- Ну, спасибi, Хведю, за подарунок. Тепер i я буду з вогнем! Давно не
мав такого славного подарунка.
- Справдi? - зрадiв хлопчак.
- Справдi. А як захочеш побавитись нею, бери у мене, зобижатись не
буду, - пригорнув до себе дитину i зiтхнув.
VII
Нiч найкращий спiльник закоханих, тiльки тих, що нежонатi. Справи
одружених уночi куди гiршi, навiть коли ти голова колгоспу.
Антон Безбородько, провiвши очима сани з Мамурою, оперся спиною об
криничний журавель i думає про те, над чим iнколи думають по ночах деякi
чоловiки. В головi неоднолюба, вiдтискаючи всi господарськi турбацiї,
нерiвне крутиться i снується один клубок: "До кого i як пiти?"
Хтось, може, й не дуже мудрує бiля такого, потаємною пристрастю
наплутаного клубка, але статечний Безбородько не легковажний джигун. Вiн
знає, що любощi народжуються в таємницi i найкраще, коли в таємницi, без
зав'язi, одцвiтають. Кому в цьому свiтi, практично, потрiбний розголос чи
пiдозра? Нi тобi, нi твоїй любцi, нi тим паче власнiй жiнцi, яка на всякий
погляд чоловiка має котячi очi. Ти на засiдання йдеш, а вона й тут, мов з
кiлочка, цюкне:
- Довго сидiтимеш?
А хiба ж вiн знає, скiльки говоритимуть i свої активiсти, i
представники? Та й на ферми, якi вони тепер не є, треба заглянути, щоб хоч
сторожi начальство чули. А баба як баба: все одно державну роботу нiяк не
вiдсортує од любовi i ревнощiв.
"Ех, Марiє, Марiє, славна ти була дiвчиною, i молодиця нiчогенька
вийшла з тебе, а от, набравши сорок лiт iз хвостиком, не набралася,
практично, делiкатностi. Ще й не подумає чоловiк повести на когось бровою,
а в тебе уже все i для всiх написано-розмальовано на виду, як на афiшi. З
роками ще й новий недолiк прорiзався у жiнки: погано спить по ночах. Не
встигнеш ступити на порiг, а з постелi й сичить її голосок:
- Чого так пiзно притарабанився? Вже скоро першi пiвнi заспiвають.
Причепилась до тих спiвцiв, наче й не знає, скiльки голова має клопоту
вiд пiвнiв i до пiвнiв".
Журавель сумно поскрипує, нiби спiвчуває чоловiковi, i вiн тихенько
починає наспiвувати:'
Ой у полi три криниченьки, Любив козак три дiвчиноньки:
Чорнявую та бiлявую, Третю руду препоганую.
Нi, препоганої вiн нiколи не любив, а що в нього є чорнява та бiлява,
окрiм жiнки-шатенки, як у городi кажуть, то це факт, з одного боку, i
приємний, а з другого, краще не питайте... Як там тепер його законний
факт? Чи спить, чи вимулює боки, дожидаючись мужа? Хоч бери та непомiтно
сон-зiлля пiдсипай своїй парi. I медициною втовкмачуєш їй, що сон - це
вiтамiни здоров'я, та хiба ж таку медицина переможе чи переговорить? У
- Кому що в головi, а тобi танцi i в церквi згадуються, -засмiявся,
махнув рукою Григорiй Стратонович. - Ти вмiла крутитись, як голуб-вертун.
- I це все уже назовсiм вiдiйшло, - зiтхнула, задумалась Степанида, - i
дитинство, i життя батькiв, i твоя молодiсть. Тiльки мамина хатка iнодi
так нагадає всю передчасно втрачену рiдню, що i сльози, й iскри аж
бризнуть з очей.
- Порiдшав наш косарський рiд, - i собi зiтхнув Григорiй Стратонович. -
Пiдкошував усюди вiн смерть, але и смерть косила його. - Вiн бережно
посадив сестру на ослiн, уважно подивився на неї. - Та журба журбою, а
жити треба. Чи не думаєш ти iнколи, що живеш тепер, як у дуплi? Смуток нi
розуму, нi сорочки не дасть. На людях треба побiльше бувати, сестро, на
людях!
- Вони такi ж нещаснi, як i я, - стрепенулась i пiдвелася iз ослона.
- Хм! Новину вiдкрила! А щастя їм, гадаєш, союзники з-за морiв
попривозять? - невдоволено хмикнув Григорiй Стратонович. -Вони ж, люди, з
сльозами посiють його, але дочекаються своїх великих жнив. Хочу бачити в
цьому посiвi справжню зернину i своєї сестри. Бiльше нiчим тебе не можу
втiшити. Плакати з тобою не сяду за один стiл... Ну, прояснись, невдашечко
моя. Ти ж така добра, славна, тiльки занадто крихка душа в тебе, мов
колосок у жнива. - Вiн знову пригорнув Степаниду, поцiлував у надбрiв'я i
зразу ж приклав пальця до уст: - Тебе! Усi святi на грiшникiв дивляться!
Степанида мимоволi посмiхнулась, поглянула на святих, пiдвела над
довгастими очима чорнi дуги брiв.
- Що б я, Григорiю, робила без тебе?
- Невже б гiрше борщ затирала?
- Напевне, гiрше. I як не тяжко, Григорiю, буває на душi, а завжди
чекаю, що ти розберешся у нiй лiпше, анiж я.
- Бо душа твоя схожа тепер на каталог, а я хочу, щоб вона була
недописаною книгою, - махнув кулаком. - Бiльше пiрнай у життя, бiльше й
дiждешся вiд нього.
- Чого ж менi ще ждати?
- Та не старостi ж, зрештою,-це само неждано прийде.- Чекай хоча б...
любовi!
- Звiдки?
- I од людей, i, може, од якоїсь... людини,
- Не кажи такого. Любов тепер - не актуальна тема.
- Вона завжди актуальна. Поки людина живе - повинна чекати чогось
великого.
- Це iлюзiя романтики?
- Це сила життя,- сказав переконано.
- Добре, що в тебе життя схоже на перехрестя дорiг, де нiколи не буває
безлюдно, а в мене воно - невтоптана стежина... До тебе приходив
Безсмертний? - запитала, наче мiж iншим, а в душi озвалося хвилювання.
- Чого лукавиш? Ти ж бачила,-допитливо поглянув на сестру.- Чом не
пiдiйшла до нас?
- Боюсь... i не знаю, про що з покалiченими розмовляти,- почервонiла
Степанида.Чогось я i досi не навчилась утiшати людей.
- Щось ти, сестро, наговорюєш на себе. У шпиталях розмовляла ж з
пораненими, якось утiшала їх. Ну, чого забiгала очима по святих мiсцях?
- Не все ж тобою любуватися,-вiдповiла знехотя. - Кажуть, буцiмто вiн
дуже покалiчений?
- Дуже. Але такий чоловiк житиме, як дуб-довговiк.
-Вiн чимсь на тебе схожий... Постарiв, посивiв цей дуб-довговiк?
- Присипала, притрусила приморозь, та й чого дивуватися? В такi лiта,
навiть без вiйни, сивина-не дивина. Що ж, пiшли вiдпочивати,- перевiсив на
плече автомат, • взяв кобзу i дмухнув на свiтло.
Одразу всiх богiв i святих проковтнула згущена темрява, i тiльки тепер
Степанида провела руками по обличчi, що пашiло жаром, i важко схлипнула.
- Ти чого, Степанидо? - вражено зупинився Григорiй Стратонович.
- То так зiтхнулось,- опустила руки на груди.- Стiльки зiбралось за цi
роки, що просто дихнути чи видихнути не можна.
З церкви, пригинаючись, брат i сестра переступили порiг дзвiницi, де
був сяк-так опоряджений закоморок, в якому тимчасово притулилася родина
Григорiя Стратоновича. Тут, у кутку, чадiв вицяцькуваний з патрона
каганець, на вузькуватому полу покотом упоперек спали дiти й матiр. Погляд
Григорiя впав на смагляволице красивоброве обличчя дружини. Навiть пiд
грубою ковдрою видiлялись її привабливi дорiднi форми. Брат i сестра
переглянулись, знову добряче подивились на сплячу матiр.
- Земля? - пошепки запитав Григорiй, який i досi, наче юнак, не мiг
надивитись на свою Катерину.
- Земля, - кивнула головою Степанида i пiдiйшла до плетеної колиски, де
переховувалось од церковних мишей сяке-таке харчування.
Григорiй присiв на краєчок полу, придивляючись до обличчя дружини.
Якийсь недобрий сон почав тривожити жiнку. Раптом вона застогнала,
ворухнула руками i грудним болючим голосом промовила тiльки одне слово:
- Iва-а-ночку!..
Степанида, наче вiд удару, зiщулилась од цього поклику, боязко
поглянула на брата. А вiн, зганяючи хмарину з чола,заспокоїв сестру.
- Чого ти страхаєшся?.. Не вперше вона кличе йога А як же iнакше?
Вiн-її перше кохання. Вiн ^батько й дiтей... Так можна, хоч у снi, послати
до нього свiй голос?.. Не ревнувати ж її до вбитого?
В Степаниди заблищали очi: вона зараз винила братову, хоч i знала, що
та не винна.
- Але ж як тобi тяжко вiд цьогої Вона отак може увесь вiк кликати
його... Увесь вiк бути з тобою, а снити ним.
Григорiй недобре подивився на сестру:
- Так, може, їй сказати, щоб вона у снах була вiрнiшою до свого другого
чоловiка i не згадувала першого?
- Нi... але... - розгубилась жiнка.
Григорiй розсердився, рвучко пiдвiвся, став напроти сестри:
- Не "алекай" менi, досить. Противною ж, скажу тобi, стала ти бабою!
Сама стiльки пережила, овдовiла, перестраждала, а зеленяччя й досi росте в
твоїй головi. Життя людей, що сходяться крiзь трагедiї, не раз викидає
уламки цих трагедiй. Хiба я маленький - не догадувався, що менi може бути
важко? Не на медовi дiвочi поцiлунки iшов. А чи подумала ти, що я мiг би
одружитись на Катеринi навiть без її любовi до мене?
- Християнське спiвчуття до ближнього?
- Нi, любов до неї.'I як буває противно чути, коли хтось дивується, що
я пiшов на п'ятеро дiтей, i говорить таку мiзерiю, як щойно ти... Лягай
нарештi спати. Я одвернусь...
Степанида пiдiйшла до брата, простягла руки i винувато поцiлувала його.
- Жiноча послiдовнiсть, - буркнув той.
- Прости менi, Григорiю. Це ж не злiсть, а мiй бiль вихлюпнувся наверх.
- Кому вiн тiльки потрiбний? Носишся з ним, наче курка з яйцем. Сама
замiж виходила б, все веселiше було б з книжками та пелюшками.
Степанида спалахнула:
- Не будь, Григорiю, жорстоким,
От i вiддячив тобi. Iду на змирщину. Можу навiть на честь тебе вдарити
у дзвiн. Скажи тiльки у який: у великий чи постовий? - рiшуче пiшов до
порога.
- Божевiльний, ще й справдi вдарить! Вiд тебе всього можна чекати!
-цупко вчепилась за братову руку, вiдтягнула його од порога.
- Що ви тiльки робите? - в здивованнi прокинулась Катерина,
напiвпiдвелася з полу, а її коси полилися по плечах i затопили, подушку
темною хвилею. - Дiти ж прокинуться... Григорiю, ти вечеряв? -потягнулась
до нього поглядом, налитим такою радiстю i любов'ю, що за нею видно було
всю розкриту душу.
Григорiй Стратонович посмiхнувся дружинi, обома руками зважив її коси,
сказав, що вага їх знову побiльшала, переможцем поглянув на сестру i
непомiтно шепнув їй:
- Земля?
- Свята, - щиро вiдповiла Степанида.
А сама "земля", вiдчуваючи, що про неї говорять щось хороше, покращала
i закриваючи руками груди, мiцними ногами торкнулася долiвки. От i не
пiшла, а попливла жiнка по химернiй оселi, щоб поставити на крихiтний
стiльчик для свого мужа кiлька печених картоплин, тарiлочку з олiєю та
сiльничку з дрiбковою сiллю.
VI
Пiдбитий птах майже завжди залишається сам. I тодi в нiмiй безвиходi
його очi тоскно свiтяться смертельною тугою. Хто хоч раз на вiку бачив
такi болючi, смертельною вогкiстю обведенi пташинi очi, той ще бiльше має
шанувати усе живе. А кулика-травника не залишив у бiдi його товариш, отож,
напевне, одужає пташина, та й в очах бiдолахи була жалiсть, бiль, але не
було тiєї вологи, яку приносить тлiнь.
Притулившись плечем до верби, що сутулилась над чиєюсь невеличкою
сажалкою, Марко знову чомусь згадав птахiв, яких бачив сьогоднi в
придолинку. Вiн добре запам'ятав цю пару i, можливо, пiзнає її, якщо птицi
оселяться побiля ставу. От знайшов чим турбуватися! I все-таки добре було
б, якби вiн побачив їх уже здоровими, в справжньому, а не в снiговому
гнiздi, або з дрiбним виводком... А коли ж ти, Марку дочекаєшся свого
виводка?
Отак i снувалися думки в чоловiка - вiд церковного раю до пекла неволi,
од гнiзда до землянки, вiд птахiв до людей, i нiчого незвичного не було у
цьому сплетiннi, бо ж хiба не пташиною вiн звав колись свою доньку?
Вирвали її ще без крилець iз рiдного гнiзда i кинули в чужу чужину, щоб не
спiвало, а мучилось дитя. Чи живе хоч воно?.. I тепер зустрiч з невiдомою
жiнкою, що назвалася його долею, здалася гiркою насмiшкою, блюзнiрством.
Всипати б такiй березової кашi, щоб не хитрувала, наче циганка на ярмарку.
Од вiтру тихо поскрипувала i зiтхала верба, її, однотонне старече
квилiння проникало у тiло людини, розходилося по ньому i народжувало iнший
вiдгомiн i думи.
Колись за iскристi, мов з сонця виплетенi коси вiн називав свою дружину
золотою вербичкою. Такi ж коси в спадщину дiсталися й доньцi. Чи iскряться
вони десь у бiлому свiтi, чи зiтлiли в землi, чи згорiли в диявольських
печах, - невже людський розум придумав їх!.. I зараз уже застогнала не
верба, а людина, вдивляючись у нерозгадану далечiнь. Але що ця далечiнь
могла сказати йому? По нiй то скрадався, то дужчав вiтер, розколихуючи i
дерева, i темiнь, i хмари.
Десь зовсiм недалеко обiзвалися голоси, застукотiли копита.
Хто ж так пiзно зiбрався в дорогу? - Незабаром Марко побачив, як
завулком проскочили чимось високо навантаженi сани, а бiля них тiнями
гнулись двi постатi. Чоловiк одразу вiдчув темне дiло, дибнув од верби
ближче до дороги i в цей час почув знайомий голос Антона Безбородька:
- Ну, Тодоше, нi пуху нi пера. їдь з богом, тiльки, дивись, не
продешеви...
- Усе буде в акурат, не сумлiвайтесь, бо дiло йде - контора пише! -
засмiявся другий чолов'яга, вискочив на сани i вйокнув на коней. Тi
дружнiше почали розбивати копитами хрустку дорогу.
"Невже це поїхав Тодох Мамура? - Марко здивовано i гнiвно поглянув
услiд саням, що вже зливалися з темрявою. - I яке в нього панiбратство хоч
з крученим, але таки з головою колгоспу?"
В селi Тодох Мамура колись уважався самим спритним, пiдступним i
жорстоким злодiєм. Не раз його забирала мiлiцiя, але вiн завжди так
викручувався, що нiколи не попадав пiд суд. З мiлiцiї вiн якось навiть
гордовито, з шиком зухвальця повертався додому, i на його щелепастому виду
жорстоким самозадоволенням поблискували невеликi очi, схожi на пiдсмаженi
гарбузовi насiнини.
- Фортунить тобi, Тодоше, - часто заздрили йому конокради, дрiбнiшi
злодiяки i рiзнi вiдлюдки.
- Наговорюєте, братцi, i всiлячину городите на бiдну голову Тодоха, -
якось аж кособочились од лукавства злодiйськi очi. - З вами, по слабостi
своїй, знаюсь, чаркуюсь, та сам нiяк не краду-пам'ятаю: життя злодiя
скороминуще, а я про бiльше думаю, бо дiло йде - контора пише.
Це викликало серед злодiйнi веселе смiховисько, до якого охоче
приєднувався i окоренкуватий, але проворний Тодох. Тiльки iнколи, вже
допиваючись до безтями, вiн мiг зневажливо махнути рукою на своїх
заздрiсникiв i, аж роздуваючись од горiлки i самовпевненостi, кинути їм:
- Дурна раклiя! Не мiзки, а свиняча шерсть висторчкувалась у ваших
макiтрах. Святе в надлому дiлi одне: не мати спiльника i свiдка! - На його
вигнутих, мов турецькi ятагани, щелепах вибивалася дика жорстокiсть, яку
вiн пiдкреслював ударами кулака. - Спiльника - сам не беру, свiдка - не
милую, хiба що того, який у колисцi попискує, бо дiло йде - контора пише.
- Одчайдух ти, Тодоше, iстинний одчайдух, - шаленiла в захватi раклiя,
п'ючи за здоров'я фортунника.
- Може, й не одчайдух, але чогось-таки вартий, - великодушно дозволяв
злодiйськiй потерусi вихваляти себе i починав наспiвувати свою улюблену:
Не в одного дядю с нальота стрелял,
Не в одной тьотi губки целовал, i-ххх!
В колгосп Мамура, звiсно, не подавав заяви, а щоб на нього не косували
люди i начальство, примостився сторожем у райспоживспiлцi. I за час його
сторожування нi один лиходiй не наважився залiзти до крамницi. Це було
безсумнiвним доказом далекоглядностi голови райспоживспiлки i причетностi
Мамури до злодiйського кодла. Але десь у сороковому роцi Мамура
неждано-негадано з'явився на колгоспних зборах i там, жуючи i ковтаючи
слова, почав прилюдно каятись, признався, що мав за собою злодiйськi
грiщки, але тепер бажає працювати чесно, як усi, бо дiло йде - контора
пише, а вiн нiяк не хоче, щоб услiд йому старе й мале тицяло пальцем.
Людей це признання зворушило, i Мамурi задали тiльки одне запитання:
- Що ж, Тодоше, заставило тебе. прийти з каяттям? Совiсть чи попався,
може?
- Нi, не попався, я 'не з таких, якi вслiпу промишляють... Донька, люди
добрi, заставила, - i тут не збрехав Мамура. - Сказала, що вiзьме та й
навiки втече од мене. А я ж її, кляту, люблю над усе в свiтi. От, i
подумав собi: а нащо я маю її молодi лiта своїм злодiйством паскудити?
Донька ж росте, скоро дiвкою буде, бо дiло йде - контора пише.
I в цей час люди почули плач п'ятнадцятилiтньої, з не по-дiвочому
серйозними очима Галини, яка не один день воювала зi своїм люблячим
батечком. Спочатку вiн, розводячи вбоки викривленi щелепи, з
кулаками-довбешками кидався на доньку:
- Навчилась у рiзних семилiтках-десятилiтках та комсомолах на мою
голову, трясця казила та дубила б тебе i твою тиху матiрi Як дам тобi,
посмiтюхо, каяття, то скрутишся, звертишся i кров'ю заридаєш менi!
Але й це не злякало Галину. Тендiтна, э першими обрисами дiвочостi i з
трагедiйним надривом у поглядi, вона твердо вичiкувала, поки батько викине
з грудей своє шаленство i лайки, а потiм гордо жбурнула йому в обличчя:
- Я й без твоїх кулакiв тепер щодня кров'ю плачу. I не лякай мене, коли
хочеш, щоб тебе батьком називала. Я тобi не матiр, яку ти навiки злякав.
Не зробиш по-моєму - бiльше нiколи не побачиш мене.
Мамура ошелешiв тодi й розгублено опустив кулаки. В характерi доньки
вiн побачив свою упертiсть, побачив, нарештi, що вона вже не дитина i
шукає своєї стежки в неспокiйному свiтi. I знайде, бiсова дiвчина, бо дiло
йде - контора пише. Вже навiть з якоюсь приязню поглянув на делiкатну
постать одиначки, на її мальоване вродою i упертiстю обличчя.
"Королiвна! Ця нiзащо не одягне якоїсь штуковини iз чужого плеча. I
справдi, коли роздумати головою, нащо такiй бути злодiйською дочкою?" -
Чортихаючись i дивуючись у душi, вiн таки мусив поступитися перед цим
паростком, але злiсть свою все одно зiрвав на жiнцi.
Мамуру прийняли до колгоспу. Вiн спроквола, неохоче. але виходив-таки
на роботу, "конав" свою норму i вiдшив од себе злодiяк. Люди почали вiрити
йому. Але перед самою вiйною мiлiцiя знову схопила Мамуру. Проте
пофортунило и тодi: вiйна врятувала його вiд суду. Пiд Проскуровом у
першiй сутичцi з нiмцями одчайдух Мамура пiдняв руки вгору, а ще через
тижнiв два з'явився у своєму селi i ревно взявся за старе ремесло. Але не
врахував одного: фашисти, грабуючи цiлi держави, не любили мати спiльникiв
у цьому дiлi, нi великих, нi малих. Вони швидко добрались до злодiя i, не
обтяжуючи себе процедурою слiдства, присудили його до страти.
Тепер одчайдух Мамура вже не пiдiймав руки вгору, а, звиваючись на
землi, хапався ними за добротнi нiмецькi чоботи, цiлував i сльозами
закапував їх, присягався у своїй вiрностi "визволителям". Але й це не
допомогло - його кинули до тюряги. Проте й тут доля не розминулася з
Мамурою: вiн, уже безнадiйно посiрiлий, з очима, що втратили пiдсмажену
брунатнiсть, опинився в партизанськiй камерi. I коли лiсове плем'я зробило
пiдкоп, Мамура утiк з усiма, але одразу ж подався не в лiси, а на хутiр до
однiєї нечупари-жмикрутки, яка не цуралася нi процента, нi краденого, нi
хапаного добра, нi чужих чоловiкiв. У цiєї напiвхвойди й прожив Мамура,
мов горобець у стрiсi, до весни визволення. От тодi вiн i з'явився в
своєму селi, з явився навiть з папiрцем, що був засуджений нiмцями за...
зв'язок з партизанами. Збагнувши, що люди повiрили папiрцевi, Мамура
згодом i себе переконав, що знався з партизанами. Пiсля цього вiн мало не
щодня приписував собi новi заслуги i навiть почав проявляти iнтерес до
громадського життя. Спочатку вiн бажав не так багато: посидiти в
президiях, бо йому вже тепер без президiй не можна.
Марко не знав, як Мамура жив останнi роки, але вiн нiколи не вiрив
жодному його слову, вiдчував непроглядну, кров ю i брудом заляпану безодню
його злодiйського єства. I ось тепер на однiй дорiжцi вiн побачив
Безбородька й Мамуру. Це теж може здатись поганим сном. I, щоб перевiрити
себе, Марко опиняється на дорозi й нахиляється до землi. Неблискуча
намерзла колiя за нiч наволохатилась намороззю, i її чiтко прорiзали слiди
копаниць. Продибав-ши кiлька крокiв, Марко у вибоїнi помiтив якусь рiч. Це
була звичайна прядiвляна кукла, її зворушлива головка з розпушеним
волоссям нагадувала жiночу. Виходить, Мамура повiз прядиво. Не до римаря
чи мотузника вночi возять оцi кукли, схожi на жiночi голiвки. I Марковi їх
стало жаль, мов живих, а всерединi заворушилась, побiльшала злоба проти
Безбородька. Видно, совiсть нiколи не мучила його, навiть у часи великого
лихолiття. Недарма сьогоднi так бушував дiд Євмен. А як гiрко пожартував
старий за вечерею:
- Тепер наш колгосп став легкий, як птах, торкни - i полетить.
От i летять сьогоднi кукли, завтра ще щось полетить, а люди працюють,
журяться, нарiкають, заробляють нужденнi грами, але надiються, що
закiнчиться вiйна i начальство податки зменшить i безбородькiв пожене з
постiв i президiй, бо iнакше - загине село. I в найтяжчi буднi село
сподiвалося дочекатись свого свята, з хлiбом-сiллю на столi, з дiтьми
навколо столу i з правдою бiля хлiборобського дiла.
I костури, i думки втомили Марка, але не мiг вiн викинути зараз нi
своїх костурiв, нi думок, нi сподiвань. Правда, костурiв швидше
позбудеться, а коли повеселiшають його думки, як он тi двi зiрки, обведенi
золотавим, з передвесняною вогкiстю, туманцем?.. Скорiше б закiнчилась
вiйна!..
Ось уже небавом i його подвiр'я. Вiн знову, збираючись перепочити,
зупиняється бiля чиєїсь полупленої печi i завмирає: з челюстей печi
висунулись чиїсь ноженята, вмостившись на припiчку. Марко спочатку
розгубився. в голову пекучими жаринами посипалися страдi адогади, i вiн
мало не випустив з рук запiтнiлi поступь.
"Щось треба робити, щось треба робити", - кiлька разiв довбнею била та
сама думка. Але що саме робити - не знав. Нарештi з острахом нахилився до
припiчка. Йому здалося, що вiн почув чиєсь дихання. Чи то, може, вiтрець
зашелестiв? Нi, таки насправдi дихання! Ху! Тепер вiн однiєю рукою
поторсав розтоптанi чобiтки, i в них вiдчув життя. Вiд серця потроху почав
одлягати страх, i Марко вже потягнув ноженята до себе. З глибини челюстей
почулося невиразне бурмотiння.
- Гей, хто там зимує!? - майже радiсно закричав. - Ану, вилазь скорiше!
Ноженята заворушились, посунулись ближче до Марка, перегнулись i
незабаром перед чоловiком смачно i заспано потягувався Хведько.
- Ну й злякав ти мене, шибенику, -потягнувся рукою до мокрого чола. -
Що ти тут робиш?
- Що роблю? Ночую. Хiба що? - позiхнув i зразу ж посмiхнувся Хведько.
- У печi ночуєш ?
- А що ж, на снiгу? - й собi запитав хлопчак, дiстаючи з припiчка свої
книжки i зошити.
- Так у тебе нема нiякого притулку?
- ...Я завжди в себе в льоху ночував. А сьогоднi, коли був на станцiї,
вода пiдтопила льох. То треба ж було десь ночувати, - розважливо сказав
хлопчак i гигикнув: - Так ви дуже перелякались?
- I не питай. Ходiм, Хведю, до мене.
- Як ходiм, то й ходiм, - одразу ж погодився хлопчак i дмухнув на свiй
школярський пакуночок.
В землянцi давно непокоїлась мати, витягуючи свою безконечну нитку.
- Де так, сину, довго барився? А я вже чого не передумала: чи не впав
на дорозi. Мерзлота, слизота тепер, що й здоровий валиться з нiг, як
старець-прошак. Хведю, а тобi не пора спати?
- Вiн, мамо, поки що буде жити у нас, а далi побачимо. Правда, Хведю?
- Не знаю, - розгубився хлопчак. - Я завтра виллю воду з льоху i
переберусь туди.
- Ой ти горенько моє. - Марко пригорнув дитину. - Роздягайся скорiше,
їсти не хочеш?
- Я ж у вас вечеряв.
- Та в печi тобi, може, такi наснилися страви, що одразу зголоднiв. Не
снились?
- Маму бачив у снi, - тихо одказав хлопчак, i обличчя його постаршало.
- Вони йшли долиною, а я наздоганяв їх i наздогнати не мiг.
- Вже й не здоженеш, дитино, - запечалилась Ганна й кiнчиком хустки
витерла очi. - Не тiсно вам буде тут? - показала на застелений помiст з
кiлькох дощок, що правив за лiжко.
- Помiстимось, мамо.
- Мусите. Тiльки подушок нема в мене. Мурашки i тi мають подушки, а ми
зараз без них живемо.
- Як, Хведю, переживемо це лихо, чи ти нiяк не можеш без подушок?
- Таке скажете, - посмiхнувся хлопчак, скидаючи завелику сорочку.
- Мамо, а що робить То дох Мамура?
- Найшов кого проти ночi згадувати, - одразу ж невдоволення почало
затiкати в її зморшки. - Був душогубом i злодiєм, таким i залишився. Перше
вiн обкрадав окремих людей, а тепер увесь колгосп. Безбородько настановив
його завгоспом.
- Мамура - i завгосп!?
- Атож. От i стараються обоє, соцiалiзм розтягують по кутках i
закутках.
- Ну, а люди ж як?
- Люди! Та хто радиться з ними? Чоловiки на вiйнi, а тут бабами
командувати не тяжкое терпiть, труднощi воєннiї -перекривила Безбородька.
-Його iнодi ще й похвалює начальство, бо сяк-так виконує плани. Хитрий
мурмило, знає: скiльки баби не голосуватимуть, то не вони, а начальство
буде скидати чи наставляти його. Вiдпочивай уже.
З невеселими думками лягав Марко. Вiн довго не мiг заснути, а коли сон
почав насновувати бiля очей свою теплу основу, її розiрвало зайченя: воно
хоч i тихенько чебе-ряло по землянцi, але мiцно било долiвку цурпалком
хвоста.
...До Марка сходились i сходились люди, i тi, що жили, i тi, що
залишилися тiльки в списках. Потiм приємне погойдування винесло вгору
землянку, i вона стала хатиною, з вiкон якої було видно сади, луки i став.
Сади були обгорiлими. Але на їхнiх чорних покручених руках буйно квiтував
i бринiв рожевий цвiт. Марко в подивi зупинився перед однiєю яблунькою,
яка вивершувалася розкiшним гербом цвiту, припав до її обвугленого
стовбура i почув пiд корою перестук соку. Вiн так обзивався у деревi,
неначе воно мало людське серце. А на ставку рибалки тягли важку тоню, над
ними спiвали тi самi кулички-травники, яких вiн бачив пiд кущем тiлорiза.
Далi з'явилася церква, старi образи на нiй здавалися потемнiлими куклами
прядива. Кордубатий отець Хрисантiй зустрiв його з якоюсь пляшкою в руках
i хитро посмiхнувся:
"Нема вашого Заднiпровського, - уже в новiй школi орудує. А я переходжу
в самодiяльнiсть. Востаннє в церквi п'ю, досить грiшити".
Марко пiшов до школи. Бiля осокорiв, де вiн зустрiв свою долю, над ним
загримiв гарматний грiм. Марко пiдвiв голову i на хмарi побачив бородатого
веселощокого дiда з солдатськими обмотками на ногах. Дiд пiдморгнув йому:
- Злякався? Це не гармати, а я, грiм, гримiв. Чуєш, вiйна закiнчилась!
То й будь здоров i нiчого не бiйся. Поплив на хмарi провiщати перемогу...
Марко прокинувся з усмiшкою на вустах, повернувся, крекнув i почув
тихий голос Хведька:
- Ви не спите?
- Не сплю.
- А чули, як у снi смiялися?
- Не чув.
Хлопчак рукою намацав Маркову руку i щось ткнув у неї:
- Вiзьмiть собi, Марку Трохимовичу.
- Що це, Хведю?
- Запальничка. Таки нехай вона буде у вас. У господарствi знадобиться,
- сказав Марковими словами.
Чоловiк збагнув, що зараз робиться в дитячiй душi.
- Ну, спасибi, Хведю, за подарунок. Тепер i я буду з вогнем! Давно не
мав такого славного подарунка.
- Справдi? - зрадiв хлопчак.
- Справдi. А як захочеш побавитись нею, бери у мене, зобижатись не
буду, - пригорнув до себе дитину i зiтхнув.
VII
Нiч найкращий спiльник закоханих, тiльки тих, що нежонатi. Справи
одружених уночi куди гiршi, навiть коли ти голова колгоспу.
Антон Безбородько, провiвши очима сани з Мамурою, оперся спиною об
криничний журавель i думає про те, над чим iнколи думають по ночах деякi
чоловiки. В головi неоднолюба, вiдтискаючи всi господарськi турбацiї,
нерiвне крутиться i снується один клубок: "До кого i як пiти?"
Хтось, може, й не дуже мудрує бiля такого, потаємною пристрастю
наплутаного клубка, але статечний Безбородько не легковажний джигун. Вiн
знає, що любощi народжуються в таємницi i найкраще, коли в таємницi, без
зав'язi, одцвiтають. Кому в цьому свiтi, практично, потрiбний розголос чи
пiдозра? Нi тобi, нi твоїй любцi, нi тим паче власнiй жiнцi, яка на всякий
погляд чоловiка має котячi очi. Ти на засiдання йдеш, а вона й тут, мов з
кiлочка, цюкне:
- Довго сидiтимеш?
А хiба ж вiн знає, скiльки говоритимуть i свої активiсти, i
представники? Та й на ферми, якi вони тепер не є, треба заглянути, щоб хоч
сторожi начальство чули. А баба як баба: все одно державну роботу нiяк не
вiдсортує од любовi i ревнощiв.
"Ех, Марiє, Марiє, славна ти була дiвчиною, i молодиця нiчогенька
вийшла з тебе, а от, набравши сорок лiт iз хвостиком, не набралася,
практично, делiкатностi. Ще й не подумає чоловiк повести на когось бровою,
а в тебе уже все i для всiх написано-розмальовано на виду, як на афiшi. З
роками ще й новий недолiк прорiзався у жiнки: погано спить по ночах. Не
встигнеш ступити на порiг, а з постелi й сичить її голосок:
- Чого так пiзно притарабанився? Вже скоро першi пiвнi заспiвають.
Причепилась до тих спiвцiв, наче й не знає, скiльки голова має клопоту
вiд пiвнiв i до пiвнiв".
Журавель сумно поскрипує, нiби спiвчуває чоловiковi, i вiн тихенько
починає наспiвувати:'
Ой у полi три криниченьки, Любив козак три дiвчиноньки:
Чорнявую та бiлявую, Третю руду препоганую.
Нi, препоганої вiн нiколи не любив, а що в нього є чорнява та бiлява,
окрiм жiнки-шатенки, як у городi кажуть, то це факт, з одного боку, i
приємний, а з другого, краще не питайте... Як там тепер його законний
факт? Чи спить, чи вимулює боки, дожидаючись мужа? Хоч бери та непомiтно
сон-зiлля пiдсипай своїй парi. I медициною втовкмачуєш їй, що сон - це
вiтамiни здоров'я, та хiба ж таку медицина переможе чи переговорить? У