Страница:
непевного добра, чуючи, як всерединi щось гидотно тiпається в тенетах
спокуси, протирiч i остраху. Але жилося йому не в розкошах, i вiн прийняв
подарунок. Взамiн ткнув у розчепiрену, з сучкуватими пальцями п'ятiрню
клаптик паперу, з якого ображеним оком дивилась на свiт звичайна печатка.
Пiзньому гостевi вона була потрiбна бiльше хлiба насущного.
- Спасибi вам, велике спасибi. Вашу ласку запам'ятаю повiк, -зашелестiв
словами, папiрцем i одягом огрядний гiсть та й пiрнув у темряву, мов
жук-водолюб у воду.
Той голос довго бентежив Поцiлуйка i тодi, коли надходили дурнi думки,
i тодi, коли говорив перед людьми про чеснiсть, i за їжею, коли дармовий
хлiб ще пiк його пальцi й сумлiння. Але згодом спокiйнiше став дивитися на
ту першу вечiрню пригоду, бо за нею пiшли iншi, а в душi знайшлись
оправдання. Не тiльки ж один вiн грiшить! Зрештою, не пiдривав же вiн
основ Радянської влади i полiтики, не фальшував державнi знаки. А що в
довiдках до правдивих данихгiвро iм'я, прiзвище та мiсце народження
додавалися деякi неточностi, то навiть у письменникiв ще й не так буває.
Тодi про них пишуть, що вони мають буйну фантазiю або помиляються. А нiби
не може помилитися звичайний секретар райвиконкому! Хiба не доводиться
йому з велiння деякого иачальства завищувати цифре по району? I це вже
зветься не помилкою, а досягжеяням! Правда, на таких фальшованих цифрах
Поцiлуйко одного разу мало не спiкся, але, зрештою, усе обiйшлося: вiн
повив у дурнi своїх недругiв, а сам конем красномовства вискочив на сухе.
Коли його загнали на слизьке, одразу ж визнав свою провину i навiть не
подумав спихнути її на ширшi плечi, бо вони, як не тепер, то в четвер,
могли взяти ото пiд захист.
Вiн i досi пам'ятає, як гарячкове намацував лiричну труну в голови
контрольної комiсiї, як придивлявся до Його ордена Червоного Прапора, до
шраму на щоцi, до скронь, що накипiли сивиною. Такого якимсь хитрим ходом,
запобiгливiстю чи улесливiстю не об'їдеш. Вiн зiбрав у свої очi усю, яку
тiльки мiг, правдивiсть i подобу її, додав до них гiркоту каяття i всiм
цим поглянув на голову контрольної комiсiї, зiтхнув, мов на похоронi, i
краєчком ока прослiдкував, чи дiйшло по адресi це зiтхання...
- Ваше слово, товаришу Поцiлуйко, - нiби ласкавiше сказав голова
контрольної комiсiї.
Вiн так пiдвiвся, наче з нього вийняли середину.
- Я, товаришi, не буду оправдуватись, захищатись: тiльки на моїй
совiстi лежить моя тяжка провина - бiльше нiхто не причетний до неї, -
покосився на голову райвиконкому, i той полегшено зiтхнув. - Ви хочете
знати, чому я це робив. То хай моя щиросерда вiдповiдь не дивує i не
обурює вас: буду рiзати правду-матiнку у вiчi. Ми, пiсля всiх своїх
розрух, злигоднiв, нестач, так тепер прагнемо бачити у себе побiльше
досягнень, що заради цього не поскупишся зайвим словом чи цифрою, щоб
людям краще було хоча б на душi. Ви читаєте наших поетiв. Скiльки у них
кругом у вiршах, к примiру, насаджено садiв! А кiба це перебiльшення
шкодить народу? Навпаки, мобiлiзовує його, вселяє радiсть. От i я так
думав недозрiлою головою: цифра теж схожа на вiрш; навiть не зовсiм точна,
вона служить загальнiй справi - когось веселить, когось пiдганяє, а
ворогiв б'є по головi. Коли можете, простiть, що не так зрозумiв силу i
поезiю цифри.
- Хоч i плутаник, але молодець! - задоволене вдарив кулаком по столi
голова контрольної комiсiї, якого розчулила ефектна сповiдь Поцiлуйка. -
Не крючкотворпо, а вболiвання за громадське я бачу тепер у цифрах
Поцiлуйка, хай i дутi вони, мов пухирi. Вiн, як догадуєтесь ви, своєю
фальшованою поезiєю цифри не дiйшов до справжнього розумiння цифри, не
збагнув, що така статистика має не три, а всi чотири вимiри: вона може
бити по головi не тiльки ворогiв, але й нас самих. Запам'ятайте це,
товаришiв i не грайтеся з цифрами. За ними - стоїть життя людей. А щодо
Поцiлуйкi, то, на перший раз, гадаю, не треба його суворо карати.
Пiсля цього випадку акцiї Поцiлуйка, неждано для нього самого, пiшли
вгору, i вiн потихеньку почав розправлятися зi своїми недругами.
Красномовства i тут не бракувало йому: воно спочатку перемiщало людей на
меншi посади або гнало їх в iншi мiсця. А в тридцять сьомому роцi погнало
у тюрми i на заслання.
Поцiлуйка в районi почали боятися, мало кому хотiлось зустрiтися з його
холодним i владним поглядом, бачити його тонкi, в злобу умоченi повiки. В
нього збiльшилось коло знайомих i пiдлабузникiв, якi захоплювались його
виступами i рiшучiстю. У вiчi Поцiлуйка все бiльше хвалили, а поза очi,
теж все бiльше, проклинали. Зростала вага лукавого, правдоподiбнiстю
пiдбитого Поцiлуйкового слова, зростала i цiна його довiдок. Правда, ними
вiн не дуже розкидався, але дер за них, мов за рiдного тата. З фальшованих
папiрцiв вiн збудував простору, мов клуб, кам'яницю, обзавiвся хазяйством
i вже на свою зарплату дивився як на мiзерiю, що i в якiйсь мiрi не
винагороджує його заслуг i талантiв, у якi вiн увiрував iз роками, як i в
те, що навколо нього сидять менш здiбнi люди. Ця вiра породила пиху i
гостру неприязнь до справдi талановитих i знаючих людей. Для них у нього
завжди знаходилось зневажливе визначення: антилiгенцiя, тобто прошарки,
якi починаються з "анти"; з ними треба вуха на макiвцi тримати.
Пiсля тридцять сьомого року поскладнiшав лабiринт Поцiлуйкових ходiв,
але житейська фiлософiя збiднiла. Офiцiйно людей вiн дiлив за класовим
походженням чи анкетою. А неофiцiйно - на тих, що сидять на конi, i на
пiшаниць. До перших вiн тягнувся, других зневажав. Правда, маса ще була
потрiбна для вiдчитiв, але кар'єра його залежала вiд тих, якi сидiли на
конi. I Поцiлуйко примiрявся до грив цих коней, щоб i самому опинитись у
високому сiдлi.
Якби не вiйна, вiн збудував би собi не лише кам'яницю, але й трон
честолюбця, та вона, проклятуща, вiдiрвала його вiд золотого шовку грив i
кинула пiд тi копита, пiд якими рiепались i не такi голови. Щоб врятувати
свою, вiн, залишений на пiдпiльну роботу, з жахом почав одривати од себе
усi нитi, якi в'язали його з минулою дiяльнiстю i пiдпiллям. Утiкаючи од
нечистої совiстi, вiн уночi спалив партквиток, покинув свою кривдою
збудовану кам`яницю. Пiсля кiлькаденних блукань зашився у затишний
хуторець до блiдавої короткогубої i коротконосої удовицi. Навколо її рота
майже завжди тремтiла прекрасна жiноча жалостинка, в очах свiтилась тиха
передосiння печаль, i навiть довгi загущенi вiї тримали в своєму сплетiннi
задавнений смуток.
- Скiльки ж вашого брата вигибає на вiйнi. Тьма-тьмуща! Хто
переховається, той, може, i врятується, - по-бабськи прикладаючи руку до
обличчя, не раз журилася вона, не гудила тих, якi злякалися вiйни, нi
словом не дорiкнула Поцiлуйковi за те, що вiн зробився нахлiбником. Але й
жити не стала з ним. Вона була такої думки, що тiльки справжня любов
прикрашає людину, а баболюбство - нiвечить її.
"Сама лiрика i нiякої бiологiї", - зневажливо подумав тодi про неї
Поцiлуйко.
Щоб здаватися старшим, вiн запустив бороду, вуса i навiть став
накульгувати. А щоб не знидiти вiд бездiлля, взявся за шевство. I часто
латки на чоботях нагадували йому слiди його колишнiх печаток i колишньої
влади. Коли на хутiр заскакували нiмцi чи полiцiя, вiн заповзав у тайник,
та бувало, що не встигав уберегтися, i тодi сидiв на шевському стiльчику,
мов на електричному стiльцi.
Якось у похмурий передосiннiй день у хату вскочила перелякана
господиня. Клямка дверей вирвалась з її тремтячої руки, а погляд сказав
йому все. Вiн хотiв кинутись до тайника, але вже подвiр'ям обережно з
автоматами на животi йшло кiлька нiмцiв. Не то зiтхання, не то стогiн
вирвався у Поцiлуйка, переламлюючись, вiн болiсно опустився на шевський
стiлець, похапцем затис губами кiлька цвяхiв i почав лагодити чиєсь
дрантя.
"Головне в такому випадку - не розгубитися, не розгубитися", - умовляв
себе i наказував собi.
Вiн шкiрою вiдчув ходу нiмцiв, шкiрою полiчив, скiльки їх, а коли один
iз них українською мовою наказав хазяйцi щось поставити на стiл,
здригнувся шкiрою i всiм тiлом: якась знайома нотка почулася йому в голосi
непроханого гостя. А той уже допитувався у вдови:
- Це хто лагодить чоботи?
Поцiлуйко теж шкiрою вiдчув, як у його спину вбуравлювалися чужi очi,
але вганяв шило в ремiнь, неначе у власне тiло.
- Мiй ловiк, - спокiйно вiдповiла Василина, i Поцiлуико нiмотно дякував
їй, хоча сьогоднi ж, якусь годину тому, впiк удову насмiшкою, що її
вiрнiсть навряд чи потрiбна тому, хто лежить на цвинтарi.
- Ваш чоловiк? - здивувався i насторожився зайда. - Ви правду кажете?
- Авжеж.
- А може, це партизан? - запитав уже з погрозою.
- Що ви, пане офiцер!? - зовсiм природно засмiялася жiнка. - Партизани
в лiсах воюють, а не шкарбани латають.
- Щось ти, господине, дуже ревно свого шевця захищаєш, - поглузував
зайда. - Може, краще скажеш, коли помер твiй чоловiк? Тiльки не спробуй
викручуватись.
В руцi Поцiлуйка дрiбно затремтiв i повис у повiтрi молоток, а з
ниточки губ, пританцьовуючи, почали випадати цвяхи.
"От i все! Нащо вона назвала мене своїм чоловiком?" - наливався болем i
раптом побачив себе на занедбаному сiльському кладовищi, де лежав перший
чоловiк удови. Поцiлуйко в жасi уже оплакував свою смерть не сльозами, а
потом, що густо виступив на чолi. насочувався на брови i пригинав повiки
та вiї.
Але жiнка не збентежилась i так само спокiйно вiдповiла зайдi:
- Чого ж менi, пане офiцер, викручуватись? Перший мiй чоловiк помер
шiсть рокiв тому... Ну, а мої роки ще не тi, щоб вiкувати самiй.
- Прийняла собi приймака? - подобрiшав i став масним голос невiдомого.
- Мусила, - вiдказала грайливо.
"I звiдки все це взялося у неї? От тобi й тихий осiннiй смуток".
Поцiлуйко побачив, як вiд нього, похитуючись, вiддаляється цвинтар.
- Кажеш, мусила? - зареготав зайда, багатозначно поплескав господиню по
плечах i пiдiйшов до шевського столика: - Добридень, бороданю!
- Дай боже здоров я. - Поцiлуйко, щоб нiчого не подумали, випустив
молоток, пiдвiвся з шевського стiльця i скосив очi: щось до болю знайоме
було i в голосi, i в заокругленiй гладком ясiй постатi цього невеликого
чолов'яги, на картузi якого вкороченими вилами кособочився петлюрiвський
тризубець.
- Ой батечку рiднийI Який збiг обставин! Кого я тiльки бачу! -аж
заточився од несподiванки бандерiвець. - Самого секретаря райвиконкому
товариша Поцiлуйка! Хто б тiльки мiг подумати i повiрити?
Перелякано зойкнула, притулилась до печi вдова, моторошний острах
велетенським клiщем усмоктався в душу Поцiлуйка, перед очима знову поплив
цвинтар. I Поцiлуйко вперше пошкодував, що не пiшов у партизани.
- Так ось де ви живете-переховуєтеся, товаришу Поцiлуйко! - все бiльше
дивувались i пика, i постать бандерiвця, але вiн не поспiшав вихопити
зброю.
- Ви помиляєтесь, пане офiцер, - насилу одiрвав десь з живота не
округлiсть слiв, а якiсь пересохлi вичавки їх, бо жах заглинув увесь дар
його красномовства.
- Та невже помиляюсь? - солодкомовно i глузливо запитав бандерiвець.
Його волохатi руки чомусь нагадали жука-водолюба. Якась павутинка давнини
єднала образ цiєї комахи з образом невiдомого.
- Еге ж, помиляєтесь, бо я не Поцiлуйко, а зроду Вакуленко.
- А може, ви не швець Вакуленко, а коваль Вакула з гегелiвської "Ночi
перед рiздвом"? Може, ви з цього ремiняччя шиєте собi царськi золотi
черевички? - вже аж перехитувався од смiху бандерiвець, i перехитувався в
нього при боцi пiстолет. - Наш вiк - вiк перевдягання, вiк такого театру,
який i не снився синам древньої Еллади. Так, пане, чи добродiю, чи
товаришу, чи приймаче Поцiлуйко? - Вiн прямо впивався своєю владою i
дотепами, а Поцiлуйко вже в повнiй безнадiї тупо повторював своє:
- Ви помилились. Я не Поцiлуйко.
Обличчя бандерiвця змiнилось, у темних западинах сторожко поширшали
очi, взялися плiвками холоду, на них затремтiли нерiвнi крижанi цятки.
- Може, й так, може, я й помилився, - щось роздумуючи, погодився вiн. -
Ви, чоловiче, документально доведете, що ви Вакуленко? Пашпортом чи якоюсь
довiдочкою?
Поцiлуйко через силу поглянув на бандерiвця:
- Не доведу. Всi мої документи загинули.
- I партквиток?
- Я нiколи не був партiйним! - нарештi жахом виштовхнувся на волю голос
Поцiлуйка. Вiн вiдчував, що на нього от-от замiсть очей бандерiвця
подивляться очi зброї i очницi смертi. Вiн так водянiє, що ного сорочка на
спинi береться гарячими плямами.
Але бандерiвець не потягнувся до свого вальтера, а вагомо, вiдрубуючи
кожне слово, промовив:
- Здається, тiльки тепер ви сказали правду: дiйсно, як я розумiю, ви
нiколи не були партiйним, хоча й носили партквиток.
Коли б йому ранiше цi слова кинув у вiчi хтось iз радянських людей,
Поцiлуйко вiддав би всi свої сили, щоб з'їсти, знiвечити його. А тепер,
коли цю страшну правду сказав бандерiвець, Поцiлуйко був навiть вдячний
йому: нiмцi, як вiн зрозумiв, i до комунiстiв пiдходять не з однiєю мiркою
- iдейних не милують, а плутаникiв по-рiзному решетують на своїх решетах.
Не в обiйми смертi, а на якесь iз них i вiн може потрапити. I почав
звiдусiль гарячкове стягати всю ту мiзерiю, яка зараз могла б його
вiдгородити вiд iдейностi та бiльшовицького фанатизму. Очевидно, про це
щось знає i бандерiвець. Тодi якось можна буде порозумiтися з ним.
- А пригадуєте, пане Поцiлуйко... "Це вже добре, що вiн мене почав
паном називати",- прокидається надiя.
- ...Як ми колись познайомились iз вами?
- Нi, не пригадую,- напружував пам'ять. По нiй павутинкою викручувався
давнiй спогад, знову чогось згадувався старий млин, жуки-водолюби, але за
ними не видно було людини.
- Не довгу ви маєте пам'ять,- вибалушив перецвiлi, ледь блакитнавi очi
на Поцiлуйка.
"Що крилось за тим гадюкуватим поглядом, який вирок виносився йому?" -
I Поцiлуйко запобiгливо приноровлював свiй погляд так, щоб чимсь
сподобатись чи хоча б викликати спiвчуття у бандерiвця i в нiмцiв, якi
вже, гелгочучи, розсiлися за столом, не звертаючи уваги на те, що робилось
бiля чоботарського дрантя.
- Сiдайте, пане офiцер, за стiл. Нащо вам здався мiй штурпак? Вiн прямо
очманiв од страху. Ось вам i горiлочка iз свого заводу - ожинiвка, може, й
не вживали такої,- Василина заграла бiлозубою, з лукавинкою i все ж iз
жалостинкою посмiшкою, наче невимушене защебетала i поставила на стiл
пляшку.- Люблю, коли в хатi людно i горiлчане. Призволяйтесь, коли ваша
ласка.
- Гарну маєте полюбовницю. З такою не пропадеш,- хтива посмiшка
поповзла по товстому, наче озаддя, виду бандерiвця. - Не баба - вогонь. До
такої i я пристав би в прийми. Смак маєте, пане Поцiлуйко, - змiряв з
голови до нiг удовицю i обернувсь до Поцiлуйка: - I досi не пригадаєте
нашу першу зустрiч?
-Нi, пане офiцер.
- А пам'ятаєте, як ви менi якогось вечора давали в коморi довiдочку? Я
за неї привiз вам пшеничного борошна i сказав, що повiк не забуду вашої
ласки. Було таке?
- Було, - прошепотiв Поцiлуйко. Iз теменi рокiв, наче з води, виринув
той жук-водолюб, з якого почалося його падiння. Яка страшна й неймовiрна
випадковiсть! Але хiба може той, хто купив довiдку для життя, забрати його
життя?
- Вам повезло, пане Поцiлуйко, крепко повезло. Певне, в сорочцi
народились ви! - пiдбадьорив його бандерiвець. - Хтось на моєму мiсцi
добряче заробив би за голову секретаря райвиконкому, а я збережу її, бо
знаю, що до пiдпiлля i партизанського руху ви поки що непричетнi.
- Спасибi вам, велике спасибi, - так само подякував i уклонився
бандерiвцю, як вiн йому колись дякував i уклонявся в коморi. Життя знову
поверталося в тiло Поцiлуйка.
- А може, вiдсидiвши своє на хуторi, почнете спiвробiтничати з нами?
- Нi-нi, пане офiцер...
- З шевства та гречкосiйства думаєте їсти хлiб? - змiряв його довгим
поглядом.
- Хоча б i так, пане офiцер, - догiдливою посмiшкою хоче розчулити
бандерiвця. - Як вас зовуть-величають?
- Олейком Гавриловичем Крижаком. Це i в довiдочцi ви писали. Тiльки
тодi я звався не Олейком, а Олександром i замiсть глитаєнка став
бiдняцьким сином. Життя - це завжди театр! Тiльки одним у цьому театрi
випадають справжнi ролi, а iншi стають довiчними статистами. Не станьте
ним... Не спокушає вас нова влада? Не хочете, як бiльшовики говорять,
перебудовуватися? До цiєї розмови ми ще колись повернемось, а зараз можу
видати папiрець, щоб вас помилково не взяли за жабри. Око за око, вухо за
вухо! - засмiявся i вiдкрив розбухлий планшет. З нього витягнув бланк з
штампом начальника української полiцiї, зiгнувся над столом i навстоячки
черкнув на ньому кiлька слiв i скрiпив їх хитруватим пiдписом, що скидався
на тулуб обскубаного крижака.
I от все не просохлий папiрець тремтить у руках Поцiлуйка i змiцнює, i
збiльшує клубок життя в його душi. Шортуна знову посмiхнулася Поцiлуйковi,
але нащо було при цьому мати свiдка? Чи не можна було б на цей час хоч у
комiрчину чи сiни випхнути вдову? Тепер її погляд бiльше бентежив
Поцiлуйка, анiж гадюкуватi очi начальника полiцiї.
Коли гiтлерiвцi вичавкали все, що було на столi їстiвного, i коли
ожинiвка плямами вийшла на широкощокому обличчi Крижака, вiн владним
порухом руки викликав Поцiлуйка надвiр i на порозi тихо зашипiв:
- Не зрозумiйте мою великодушнiсть i мiй добрий гумор, як мою слабiсть.
Я поки що не силую вас працювати з нами, бо з вас ще не злiзла шкура
страхополоха. Але якщо на хуторi з'являться партизани чи пiдпiльники, ви
одразу ж маєте про це повiдомити мене. Iнакше з вами буде розмовляти
гестапо, а воно витягне з шкури ваше м ясо. До побачення, пане Поцiлуйко.
- До побачення - здригнувся од осклянiлого погляду полiцая. Мов у
поганому снi, повз нього пройшли нiмцi, i вiн, як побитий пес,
зiщулившись, пiшов до хати. Вдова навiть не поглянула на нього. Але її
обличчя, вся постать iнавiть одежа наїжачились проти непевного нахлiбника.
Потрiсканими, деркими руками вона повiдчиняла усi кватирки i дверi, щоб з
хати вивiтрився дух проклятої чужини.
Цiєї ночi вони довго не могли поснути. Вона проклинала себе, що дала
притулок слизняку i дурисвiту, який ще до вiйни запесиголовився. А вiн
мучився, що йото ганьба краплинами олiї випливла на воду, i лаяв свого, як
виявилось, досить небезпечного свiдка. "Теж якусь iдейнiсть має! В постелi
мають кiнчатися всi бабськi iдеї. Але цю вiдьмочку, напевне, не привабить
i царське лiжко. I як у нiй вживається любов до мертвого i жорстокосердя
до живого! Ох, Василино, Василино, чимало ти можеш принести горя, якщо
клубок вiйни покотиться назад".
З цiєї ночi вiн почав боятися нашої перемоги. У фальшивiй душi мололося
страшне мливо фальшивої довiдочки.
А недiль через три в запiвнiчну годину до хати вдови прибилися новi
гостi - два партизани. Голоднi, в подертому ганчiрястому одязi, погано
озброєнi, вони зовсiм не були схожi на грiзних народних месникiв. Василина
впiзнала одного з них, почала збирати вечерю. Партизани сiли за стiл,
запросили й господиню посидiти з ними, а Поцiлуйка пронизували й вимiряли
недобрими поглядами. По вечерi обидва пiдiйшли до нього, i старший, з
пiвмiсяцем борiдки, насмiшкувато запитав:
- Так ви, громадянине Поцiлуйко, всю вiйну збираєтесь як пень,
дотрухати в цьому закапелку? Не затяжкi для вас вдовинi харчi i шевське
заробляння? Чи, може, Iiв,дюлизача "нової влади" перекинетесь? Ну, скажiть
щось красненьке, як ви на трибунi, бувало, витюрлюнькували.
Але красномовство i зараз покинуло Поцiлуйка. Вiн щось невиразне
промимрив, а партизан здивовано знизав плечима.
- Кумедiя, та й годi! Яким колись був оратором, а тепер магулою став.
Невже у вас язик зачерепiв? Чи, може, душу заклинило? Я ще давно грiшив на
вас, що в лиху годину ви станете як не зрадливцем, то пень-колодою. А наш
командир не вiрить у це. Що накажете йому передати ?
- Хто ж ваш командир?
- Мироненко.
- Мироненко!? Той самий?.. - несподiвано вирвались дурнi слова.
- Той самий, якому ви колись винесли полiтичне недовiр'я. I все одно
вiн ще вiрить у вас, хоч i залили ви йому сала за шкуру. Я теж охоче запив
би змирщину з вами, але я не такий довiрливий, як мiй командир. Так що
сказати йому?
- Я ще подумаю над цим питанням, - пробубонiв Поцiлуйко. - Це складне
питання.
- Навiть дуже складне! - насмiшкувато сказав партизан. - I довго будете
думати?
- Почекайте хоч трохи.
- Що ж, почекаємо, поки дехто всю вiйну вибуде на хуторi. Спасибi,
Василино, за хлiб-сiль. Бувай здорова. - Месники навiть не поглянули на
Поцiлуйка i тихцем вислизнули з хати.
Не кров, а полум'я бухнуло тодi в мiзок Поцiлуйка. Слова партизана
вишкварювали з нього всi соки. Острах гидотно розповзався по всьому тiлi i
морозив його отруйним холодом. От i. зашився ти, чоловiче, в тихий
закапелок, а потрапив зра'зу межи три вогнi. Що, як завтра нiмцi чи
полiцiя дiзнаються про партизан? Одна згадка про гестапо кинула його в
дрож, i вiн мало не застогнав.
- Чого вас так лихоманить? - здивувалася Василина. - Це ж не фашисти, а
свої люди приходили.
- Так, так, свої люди,вiдповiв наче спросоння, а хижа думка довбала
своє: "Та за цих людей гестапо оббiлує тебе, наче зайця... А коли й не
потрапиш до лапищ гестапо, свiй суд добереться до тебе. Чого тiльки цей
свiдок у спiдницi не скаже про нього?" - ворухнулась ненависть до вдови.
Безсонна нiч гадюкою ворушилась у його душi, жалила, заковтувала її, а
в головi гудiли i скреготали проклятi млиновi каменi. I вдень вiн ходив,
наче неприкаяний, з жахом придивляючись i прислухаючись до лiсових дорiг.
I спати лiг в одежi й чоботях. А свiтанням, не дивлячись на Василину,
сказав, що пiде на пораду в район до однiєї людини. Пора, мовляв, за живе
дiло братися, не вiчно ж бути приймаком.
- I то правда,- вiдразу погодилась удова.- Тiльки будьте обережним.
Неодмiнно довiдочку захопiть iз собою, що той чортiв каламутник залишив.
Якраз тепер стане в пригодi. Я вам щось їсти приготую.
- Не треба.
- I не кажiть такого.- Вдова кинулась до комори, а вiн тупо подивився
на її тугi ноги, що рожевiли з-пiд широкої спiдницi, i зiтхнув.
- Чого так зiтхаєте? - з-за плеча зиркнула на нього вдова, зупинилась.
- Нелегко йти од вас,- опустив очi вниз.
- Дякую на доброму словi. А я, грiшним дiлом, думала, що ви гiршi.
Тепер не дивина розгубитися, як розгубилися ви. Але й це має минутись.-•
Вона пiдiйшла до Поцiлуйка, довiрливо вперше пригорнулась до нього,
подивилась йому в вiчi й метнулася до комори.
Цього ж ранку з її торбиною, з її харчами Поцiлуйко опинився в
начальника української полiцiї i заявив йому, що Василина Вакуленко тримає
зв'язок з партизанами.
- Гарну мали полюбовницю, пане Поцiлуйко! - так сказав про Василину,
наче її вже не було на свiтi.- За неї i ви б могли потанцювати на шворцi,-
пiдвiвся з-за столу Крижак.- Спасибi вам. Тепер, коли ви неофiцiйно почали
працювати на нас, можете вибрати вже й офiцiйну посаду.
- Нi-нi,- злякано замахав руками i поточився назад Поцiлуйко.
- Як хочете. Силуваним конем не наробиш,- поблажливо сказав Крижак.-
Але рано чи пiзно прийдете до нас, бо сьогоднi ви спалили останнiй мiст до
того берега, - махнув рукою на стiну позад себе.
Поцiлуйко здригнувся, його хвороблива уява вималювала в теменi
знiвечений мiст у вогнi, а слова начальника холодними мурашками
розповзались по всьому тiлi.
Адже його, Поцiлуйка, думки не сягали так далеко, як зараз сказав
начальник полiцiї. Думалось не про останнiй мiсток, не про два береги, не
про два свiти, а лише про одну жiнку в цьому свiтi, яка може зганьбити
його. I вiн, тремтячи за свiй вчинок, тут, у кабiнетi начальника полiцiї,
мовчки клявся, що бiльше нiколи-нiколи не загляне сюди. Скорiше б тiльки
закiнчилась уся iсторiя з удовою.
Широко без стуку вiдчинилися дверi, i на порозi кабiнету зупинився
довгорукий, прикорочений сутулiстю нiмець, заважка голова якого разюче
нависла над тулубом. В крупних зморшках його обличчя причаїлись тiнi i
звiряча жорстокiсть. Але не постать фашиста вразила Поцiлуйка, навiть не
звiрячi риси обличчя, а страшний дух анатомки, мертвої кровi, що йшов од
довгорукого. Фашист кинув Крижаковi кiлька слiв по-нiмецьки, стрельнув
очима i вийшов, а Поцiлуйка мало не вивернуло: йому й досi здавалося, що
перед ним стояла не людина чи її подоба, а смерть у формi.
Крижак подивився на нього, засмiявся:
- Занудило?
- Занудило. Що вiн за один? - кивнув головою на дверi.
- Дух нашого гестапо. Цей залiзом, вогнем i пальцями, бачили, якi вони
в нього, вичавить з тiла кожну краплину життя. Глядiть, не попадiться
йому.
Блювота пiдступила до горла, але Поцiлуйко якось перемiг себе, щоб не
розгнiвити начальство.
Увечерi вiн повернувся на хутiр, покружляв навколо хати вдови i, наче
не своїми пальцями, постукав у вiкно. Незабаром вiдчинилися дверi, i з
сiней вiйнуло духом осiнньої калини.
- Як вашi справи? - привiтно зустрiла його Василина.
- Наче нiчого... Зустрiвся з добрими людьми, - вiдповiв на диво
спокiйно i, добряче повечерявши, вклався спати.
Через два днi, коли Поцiлуйка не було дома, полiцiя заарештувала
Василину. Хуторяни, як тiльки вiн з явився на хуторi, порадили йому
пiдшукати iншу схованку, бо чорт круки шукали i його. Поцiлуйко уважно
вислухав їх i пiшов до вдовиної оселi, щоб узята щось на дорогу. Не
засвiчуючи гасника, вiн з боденьки вибрав сало, з мисника взяв
зачерствiлий хлiб i вийшов у сiни. I тут прив'ялi пахощi калини на мить
приголомшили його, бо згадалось, як удова приносила ягоди з лiсу... Оце,
певне, й усе, що лишилось од неї. Вiн востаннє переступив порiг охололої
хати, i враз назустрiч йому з темряви гойднулася постать уасилини.
Поцiлуйко затремтiв од жаху, пошивка з харчами вислизнула з рук. Вiн
спиною вперся в одвiрок, i єдине слово стогоном вихопилось iз грудей -
їй!?
Але нiхто не вiдповiв йому. Тiльки через Якусь хвилину i Юцiлуико
збагнув, що назустрiч йому подалася не Василина, а и розп`яте плаття, яке
зривав з металевих прищiпок ос.ннж вiтер. А якi металевi защiпки розпинали
тепер саму Василину?..
Кiлька рокiв збiгло з того страшного часу. Поцiлуйко позбувся
небезпечного свiдка, та не позбувся тривоги: а що, коли Василина
залишилась живою i не сьогоднi-завтра повернеться з якогось табору смертi?
спокуси, протирiч i остраху. Але жилося йому не в розкошах, i вiн прийняв
подарунок. Взамiн ткнув у розчепiрену, з сучкуватими пальцями п'ятiрню
клаптик паперу, з якого ображеним оком дивилась на свiт звичайна печатка.
Пiзньому гостевi вона була потрiбна бiльше хлiба насущного.
- Спасибi вам, велике спасибi. Вашу ласку запам'ятаю повiк, -зашелестiв
словами, папiрцем i одягом огрядний гiсть та й пiрнув у темряву, мов
жук-водолюб у воду.
Той голос довго бентежив Поцiлуйка i тодi, коли надходили дурнi думки,
i тодi, коли говорив перед людьми про чеснiсть, i за їжею, коли дармовий
хлiб ще пiк його пальцi й сумлiння. Але згодом спокiйнiше став дивитися на
ту першу вечiрню пригоду, бо за нею пiшли iншi, а в душi знайшлись
оправдання. Не тiльки ж один вiн грiшить! Зрештою, не пiдривав же вiн
основ Радянської влади i полiтики, не фальшував державнi знаки. А що в
довiдках до правдивих данихгiвро iм'я, прiзвище та мiсце народження
додавалися деякi неточностi, то навiть у письменникiв ще й не так буває.
Тодi про них пишуть, що вони мають буйну фантазiю або помиляються. А нiби
не може помилитися звичайний секретар райвиконкому! Хiба не доводиться
йому з велiння деякого иачальства завищувати цифре по району? I це вже
зветься не помилкою, а досягжеяням! Правда, на таких фальшованих цифрах
Поцiлуйко одного разу мало не спiкся, але, зрештою, усе обiйшлося: вiн
повив у дурнi своїх недругiв, а сам конем красномовства вискочив на сухе.
Коли його загнали на слизьке, одразу ж визнав свою провину i навiть не
подумав спихнути її на ширшi плечi, бо вони, як не тепер, то в четвер,
могли взяти ото пiд захист.
Вiн i досi пам'ятає, як гарячкове намацував лiричну труну в голови
контрольної комiсiї, як придивлявся до Його ордена Червоного Прапора, до
шраму на щоцi, до скронь, що накипiли сивиною. Такого якимсь хитрим ходом,
запобiгливiстю чи улесливiстю не об'їдеш. Вiн зiбрав у свої очi усю, яку
тiльки мiг, правдивiсть i подобу її, додав до них гiркоту каяття i всiм
цим поглянув на голову контрольної комiсiї, зiтхнув, мов на похоронi, i
краєчком ока прослiдкував, чи дiйшло по адресi це зiтхання...
- Ваше слово, товаришу Поцiлуйко, - нiби ласкавiше сказав голова
контрольної комiсiї.
Вiн так пiдвiвся, наче з нього вийняли середину.
- Я, товаришi, не буду оправдуватись, захищатись: тiльки на моїй
совiстi лежить моя тяжка провина - бiльше нiхто не причетний до неї, -
покосився на голову райвиконкому, i той полегшено зiтхнув. - Ви хочете
знати, чому я це робив. То хай моя щиросерда вiдповiдь не дивує i не
обурює вас: буду рiзати правду-матiнку у вiчi. Ми, пiсля всiх своїх
розрух, злигоднiв, нестач, так тепер прагнемо бачити у себе побiльше
досягнень, що заради цього не поскупишся зайвим словом чи цифрою, щоб
людям краще було хоча б на душi. Ви читаєте наших поетiв. Скiльки у них
кругом у вiршах, к примiру, насаджено садiв! А кiба це перебiльшення
шкодить народу? Навпаки, мобiлiзовує його, вселяє радiсть. От i я так
думав недозрiлою головою: цифра теж схожа на вiрш; навiть не зовсiм точна,
вона служить загальнiй справi - когось веселить, когось пiдганяє, а
ворогiв б'є по головi. Коли можете, простiть, що не так зрозумiв силу i
поезiю цифри.
- Хоч i плутаник, але молодець! - задоволене вдарив кулаком по столi
голова контрольної комiсiї, якого розчулила ефектна сповiдь Поцiлуйка. -
Не крючкотворпо, а вболiвання за громадське я бачу тепер у цифрах
Поцiлуйка, хай i дутi вони, мов пухирi. Вiн, як догадуєтесь ви, своєю
фальшованою поезiєю цифри не дiйшов до справжнього розумiння цифри, не
збагнув, що така статистика має не три, а всi чотири вимiри: вона може
бити по головi не тiльки ворогiв, але й нас самих. Запам'ятайте це,
товаришiв i не грайтеся з цифрами. За ними - стоїть життя людей. А щодо
Поцiлуйкi, то, на перший раз, гадаю, не треба його суворо карати.
Пiсля цього випадку акцiї Поцiлуйка, неждано для нього самого, пiшли
вгору, i вiн потихеньку почав розправлятися зi своїми недругами.
Красномовства i тут не бракувало йому: воно спочатку перемiщало людей на
меншi посади або гнало їх в iншi мiсця. А в тридцять сьомому роцi погнало
у тюрми i на заслання.
Поцiлуйка в районi почали боятися, мало кому хотiлось зустрiтися з його
холодним i владним поглядом, бачити його тонкi, в злобу умоченi повiки. В
нього збiльшилось коло знайомих i пiдлабузникiв, якi захоплювались його
виступами i рiшучiстю. У вiчi Поцiлуйка все бiльше хвалили, а поза очi,
теж все бiльше, проклинали. Зростала вага лукавого, правдоподiбнiстю
пiдбитого Поцiлуйкового слова, зростала i цiна його довiдок. Правда, ними
вiн не дуже розкидався, але дер за них, мов за рiдного тата. З фальшованих
папiрцiв вiн збудував простору, мов клуб, кам'яницю, обзавiвся хазяйством
i вже на свою зарплату дивився як на мiзерiю, що i в якiйсь мiрi не
винагороджує його заслуг i талантiв, у якi вiн увiрував iз роками, як i в
те, що навколо нього сидять менш здiбнi люди. Ця вiра породила пиху i
гостру неприязнь до справдi талановитих i знаючих людей. Для них у нього
завжди знаходилось зневажливе визначення: антилiгенцiя, тобто прошарки,
якi починаються з "анти"; з ними треба вуха на макiвцi тримати.
Пiсля тридцять сьомого року поскладнiшав лабiринт Поцiлуйкових ходiв,
але житейська фiлософiя збiднiла. Офiцiйно людей вiн дiлив за класовим
походженням чи анкетою. А неофiцiйно - на тих, що сидять на конi, i на
пiшаниць. До перших вiн тягнувся, других зневажав. Правда, маса ще була
потрiбна для вiдчитiв, але кар'єра його залежала вiд тих, якi сидiли на
конi. I Поцiлуйко примiрявся до грив цих коней, щоб i самому опинитись у
високому сiдлi.
Якби не вiйна, вiн збудував би собi не лише кам'яницю, але й трон
честолюбця, та вона, проклятуща, вiдiрвала його вiд золотого шовку грив i
кинула пiд тi копита, пiд якими рiепались i не такi голови. Щоб врятувати
свою, вiн, залишений на пiдпiльну роботу, з жахом почав одривати од себе
усi нитi, якi в'язали його з минулою дiяльнiстю i пiдпiллям. Утiкаючи од
нечистої совiстi, вiн уночi спалив партквиток, покинув свою кривдою
збудовану кам`яницю. Пiсля кiлькаденних блукань зашився у затишний
хуторець до блiдавої короткогубої i коротконосої удовицi. Навколо її рота
майже завжди тремтiла прекрасна жiноча жалостинка, в очах свiтилась тиха
передосiння печаль, i навiть довгi загущенi вiї тримали в своєму сплетiннi
задавнений смуток.
- Скiльки ж вашого брата вигибає на вiйнi. Тьма-тьмуща! Хто
переховається, той, може, i врятується, - по-бабськи прикладаючи руку до
обличчя, не раз журилася вона, не гудила тих, якi злякалися вiйни, нi
словом не дорiкнула Поцiлуйковi за те, що вiн зробився нахлiбником. Але й
жити не стала з ним. Вона була такої думки, що тiльки справжня любов
прикрашає людину, а баболюбство - нiвечить її.
"Сама лiрика i нiякої бiологiї", - зневажливо подумав тодi про неї
Поцiлуйко.
Щоб здаватися старшим, вiн запустив бороду, вуса i навiть став
накульгувати. А щоб не знидiти вiд бездiлля, взявся за шевство. I часто
латки на чоботях нагадували йому слiди його колишнiх печаток i колишньої
влади. Коли на хутiр заскакували нiмцi чи полiцiя, вiн заповзав у тайник,
та бувало, що не встигав уберегтися, i тодi сидiв на шевському стiльчику,
мов на електричному стiльцi.
Якось у похмурий передосiннiй день у хату вскочила перелякана
господиня. Клямка дверей вирвалась з її тремтячої руки, а погляд сказав
йому все. Вiн хотiв кинутись до тайника, але вже подвiр'ям обережно з
автоматами на животi йшло кiлька нiмцiв. Не то зiтхання, не то стогiн
вирвався у Поцiлуйка, переламлюючись, вiн болiсно опустився на шевський
стiлець, похапцем затис губами кiлька цвяхiв i почав лагодити чиєсь
дрантя.
"Головне в такому випадку - не розгубитися, не розгубитися", - умовляв
себе i наказував собi.
Вiн шкiрою вiдчув ходу нiмцiв, шкiрою полiчив, скiльки їх, а коли один
iз них українською мовою наказав хазяйцi щось поставити на стiл,
здригнувся шкiрою i всiм тiлом: якась знайома нотка почулася йому в голосi
непроханого гостя. А той уже допитувався у вдови:
- Це хто лагодить чоботи?
Поцiлуйко теж шкiрою вiдчув, як у його спину вбуравлювалися чужi очi,
але вганяв шило в ремiнь, неначе у власне тiло.
- Мiй ловiк, - спокiйно вiдповiла Василина, i Поцiлуико нiмотно дякував
їй, хоча сьогоднi ж, якусь годину тому, впiк удову насмiшкою, що її
вiрнiсть навряд чи потрiбна тому, хто лежить на цвинтарi.
- Ваш чоловiк? - здивувався i насторожився зайда. - Ви правду кажете?
- Авжеж.
- А може, це партизан? - запитав уже з погрозою.
- Що ви, пане офiцер!? - зовсiм природно засмiялася жiнка. - Партизани
в лiсах воюють, а не шкарбани латають.
- Щось ти, господине, дуже ревно свого шевця захищаєш, - поглузував
зайда. - Може, краще скажеш, коли помер твiй чоловiк? Тiльки не спробуй
викручуватись.
В руцi Поцiлуйка дрiбно затремтiв i повис у повiтрi молоток, а з
ниточки губ, пританцьовуючи, почали випадати цвяхи.
"От i все! Нащо вона назвала мене своїм чоловiком?" - наливався болем i
раптом побачив себе на занедбаному сiльському кладовищi, де лежав перший
чоловiк удови. Поцiлуйко в жасi уже оплакував свою смерть не сльозами, а
потом, що густо виступив на чолi. насочувався на брови i пригинав повiки
та вiї.
Але жiнка не збентежилась i так само спокiйно вiдповiла зайдi:
- Чого ж менi, пане офiцер, викручуватись? Перший мiй чоловiк помер
шiсть рокiв тому... Ну, а мої роки ще не тi, щоб вiкувати самiй.
- Прийняла собi приймака? - подобрiшав i став масним голос невiдомого.
- Мусила, - вiдказала грайливо.
"I звiдки все це взялося у неї? От тобi й тихий осiннiй смуток".
Поцiлуйко побачив, як вiд нього, похитуючись, вiддаляється цвинтар.
- Кажеш, мусила? - зареготав зайда, багатозначно поплескав господиню по
плечах i пiдiйшов до шевського столика: - Добридень, бороданю!
- Дай боже здоров я. - Поцiлуйко, щоб нiчого не подумали, випустив
молоток, пiдвiвся з шевського стiльця i скосив очi: щось до болю знайоме
було i в голосi, i в заокругленiй гладком ясiй постатi цього невеликого
чолов'яги, на картузi якого вкороченими вилами кособочився петлюрiвський
тризубець.
- Ой батечку рiднийI Який збiг обставин! Кого я тiльки бачу! -аж
заточився од несподiванки бандерiвець. - Самого секретаря райвиконкому
товариша Поцiлуйка! Хто б тiльки мiг подумати i повiрити?
Перелякано зойкнула, притулилась до печi вдова, моторошний острах
велетенським клiщем усмоктався в душу Поцiлуйка, перед очима знову поплив
цвинтар. I Поцiлуйко вперше пошкодував, що не пiшов у партизани.
- Так ось де ви живете-переховуєтеся, товаришу Поцiлуйко! - все бiльше
дивувались i пика, i постать бандерiвця, але вiн не поспiшав вихопити
зброю.
- Ви помиляєтесь, пане офiцер, - насилу одiрвав десь з живота не
округлiсть слiв, а якiсь пересохлi вичавки їх, бо жах заглинув увесь дар
його красномовства.
- Та невже помиляюсь? - солодкомовно i глузливо запитав бандерiвець.
Його волохатi руки чомусь нагадали жука-водолюба. Якась павутинка давнини
єднала образ цiєї комахи з образом невiдомого.
- Еге ж, помиляєтесь, бо я не Поцiлуйко, а зроду Вакуленко.
- А може, ви не швець Вакуленко, а коваль Вакула з гегелiвської "Ночi
перед рiздвом"? Може, ви з цього ремiняччя шиєте собi царськi золотi
черевички? - вже аж перехитувався од смiху бандерiвець, i перехитувався в
нього при боцi пiстолет. - Наш вiк - вiк перевдягання, вiк такого театру,
який i не снився синам древньої Еллади. Так, пане, чи добродiю, чи
товаришу, чи приймаче Поцiлуйко? - Вiн прямо впивався своєю владою i
дотепами, а Поцiлуйко вже в повнiй безнадiї тупо повторював своє:
- Ви помилились. Я не Поцiлуйко.
Обличчя бандерiвця змiнилось, у темних западинах сторожко поширшали
очi, взялися плiвками холоду, на них затремтiли нерiвнi крижанi цятки.
- Може, й так, може, я й помилився, - щось роздумуючи, погодився вiн. -
Ви, чоловiче, документально доведете, що ви Вакуленко? Пашпортом чи якоюсь
довiдочкою?
Поцiлуйко через силу поглянув на бандерiвця:
- Не доведу. Всi мої документи загинули.
- I партквиток?
- Я нiколи не був партiйним! - нарештi жахом виштовхнувся на волю голос
Поцiлуйка. Вiн вiдчував, що на нього от-от замiсть очей бандерiвця
подивляться очi зброї i очницi смертi. Вiн так водянiє, що ного сорочка на
спинi береться гарячими плямами.
Але бандерiвець не потягнувся до свого вальтера, а вагомо, вiдрубуючи
кожне слово, промовив:
- Здається, тiльки тепер ви сказали правду: дiйсно, як я розумiю, ви
нiколи не були партiйним, хоча й носили партквиток.
Коли б йому ранiше цi слова кинув у вiчi хтось iз радянських людей,
Поцiлуйко вiддав би всi свої сили, щоб з'їсти, знiвечити його. А тепер,
коли цю страшну правду сказав бандерiвець, Поцiлуйко був навiть вдячний
йому: нiмцi, як вiн зрозумiв, i до комунiстiв пiдходять не з однiєю мiркою
- iдейних не милують, а плутаникiв по-рiзному решетують на своїх решетах.
Не в обiйми смертi, а на якесь iз них i вiн може потрапити. I почав
звiдусiль гарячкове стягати всю ту мiзерiю, яка зараз могла б його
вiдгородити вiд iдейностi та бiльшовицького фанатизму. Очевидно, про це
щось знає i бандерiвець. Тодi якось можна буде порозумiтися з ним.
- А пригадуєте, пане Поцiлуйко... "Це вже добре, що вiн мене почав
паном називати",- прокидається надiя.
- ...Як ми колись познайомились iз вами?
- Нi, не пригадую,- напружував пам'ять. По нiй павутинкою викручувався
давнiй спогад, знову чогось згадувався старий млин, жуки-водолюби, але за
ними не видно було людини.
- Не довгу ви маєте пам'ять,- вибалушив перецвiлi, ледь блакитнавi очi
на Поцiлуйка.
"Що крилось за тим гадюкуватим поглядом, який вирок виносився йому?" -
I Поцiлуйко запобiгливо приноровлював свiй погляд так, щоб чимсь
сподобатись чи хоча б викликати спiвчуття у бандерiвця i в нiмцiв, якi
вже, гелгочучи, розсiлися за столом, не звертаючи уваги на те, що робилось
бiля чоботарського дрантя.
- Сiдайте, пане офiцер, за стiл. Нащо вам здався мiй штурпак? Вiн прямо
очманiв од страху. Ось вам i горiлочка iз свого заводу - ожинiвка, може, й
не вживали такої,- Василина заграла бiлозубою, з лукавинкою i все ж iз
жалостинкою посмiшкою, наче невимушене защебетала i поставила на стiл
пляшку.- Люблю, коли в хатi людно i горiлчане. Призволяйтесь, коли ваша
ласка.
- Гарну маєте полюбовницю. З такою не пропадеш,- хтива посмiшка
поповзла по товстому, наче озаддя, виду бандерiвця. - Не баба - вогонь. До
такої i я пристав би в прийми. Смак маєте, пане Поцiлуйко, - змiряв з
голови до нiг удовицю i обернувсь до Поцiлуйка: - I досi не пригадаєте
нашу першу зустрiч?
-Нi, пане офiцер.
- А пам'ятаєте, як ви менi якогось вечора давали в коморi довiдочку? Я
за неї привiз вам пшеничного борошна i сказав, що повiк не забуду вашої
ласки. Було таке?
- Було, - прошепотiв Поцiлуйко. Iз теменi рокiв, наче з води, виринув
той жук-водолюб, з якого почалося його падiння. Яка страшна й неймовiрна
випадковiсть! Але хiба може той, хто купив довiдку для життя, забрати його
життя?
- Вам повезло, пане Поцiлуйко, крепко повезло. Певне, в сорочцi
народились ви! - пiдбадьорив його бандерiвець. - Хтось на моєму мiсцi
добряче заробив би за голову секретаря райвиконкому, а я збережу її, бо
знаю, що до пiдпiлля i партизанського руху ви поки що непричетнi.
- Спасибi вам, велике спасибi, - так само подякував i уклонився
бандерiвцю, як вiн йому колись дякував i уклонявся в коморi. Життя знову
поверталося в тiло Поцiлуйка.
- А може, вiдсидiвши своє на хуторi, почнете спiвробiтничати з нами?
- Нi-нi, пане офiцер...
- З шевства та гречкосiйства думаєте їсти хлiб? - змiряв його довгим
поглядом.
- Хоча б i так, пане офiцер, - догiдливою посмiшкою хоче розчулити
бандерiвця. - Як вас зовуть-величають?
- Олейком Гавриловичем Крижаком. Це i в довiдочцi ви писали. Тiльки
тодi я звався не Олейком, а Олександром i замiсть глитаєнка став
бiдняцьким сином. Життя - це завжди театр! Тiльки одним у цьому театрi
випадають справжнi ролi, а iншi стають довiчними статистами. Не станьте
ним... Не спокушає вас нова влада? Не хочете, як бiльшовики говорять,
перебудовуватися? До цiєї розмови ми ще колись повернемось, а зараз можу
видати папiрець, щоб вас помилково не взяли за жабри. Око за око, вухо за
вухо! - засмiявся i вiдкрив розбухлий планшет. З нього витягнув бланк з
штампом начальника української полiцiї, зiгнувся над столом i навстоячки
черкнув на ньому кiлька слiв i скрiпив їх хитруватим пiдписом, що скидався
на тулуб обскубаного крижака.
I от все не просохлий папiрець тремтить у руках Поцiлуйка i змiцнює, i
збiльшує клубок життя в його душi. Шортуна знову посмiхнулася Поцiлуйковi,
але нащо було при цьому мати свiдка? Чи не можна було б на цей час хоч у
комiрчину чи сiни випхнути вдову? Тепер її погляд бiльше бентежив
Поцiлуйка, анiж гадюкуватi очi начальника полiцiї.
Коли гiтлерiвцi вичавкали все, що було на столi їстiвного, i коли
ожинiвка плямами вийшла на широкощокому обличчi Крижака, вiн владним
порухом руки викликав Поцiлуйка надвiр i на порозi тихо зашипiв:
- Не зрозумiйте мою великодушнiсть i мiй добрий гумор, як мою слабiсть.
Я поки що не силую вас працювати з нами, бо з вас ще не злiзла шкура
страхополоха. Але якщо на хуторi з'являться партизани чи пiдпiльники, ви
одразу ж маєте про це повiдомити мене. Iнакше з вами буде розмовляти
гестапо, а воно витягне з шкури ваше м ясо. До побачення, пане Поцiлуйко.
- До побачення - здригнувся од осклянiлого погляду полiцая. Мов у
поганому снi, повз нього пройшли нiмцi, i вiн, як побитий пес,
зiщулившись, пiшов до хати. Вдова навiть не поглянула на нього. Але її
обличчя, вся постать iнавiть одежа наїжачились проти непевного нахлiбника.
Потрiсканими, деркими руками вона повiдчиняла усi кватирки i дверi, щоб з
хати вивiтрився дух проклятої чужини.
Цiєї ночi вони довго не могли поснути. Вона проклинала себе, що дала
притулок слизняку i дурисвiту, який ще до вiйни запесиголовився. А вiн
мучився, що йото ганьба краплинами олiї випливла на воду, i лаяв свого, як
виявилось, досить небезпечного свiдка. "Теж якусь iдейнiсть має! В постелi
мають кiнчатися всi бабськi iдеї. Але цю вiдьмочку, напевне, не привабить
i царське лiжко. I як у нiй вживається любов до мертвого i жорстокосердя
до живого! Ох, Василино, Василино, чимало ти можеш принести горя, якщо
клубок вiйни покотиться назад".
З цiєї ночi вiн почав боятися нашої перемоги. У фальшивiй душi мололося
страшне мливо фальшивої довiдочки.
А недiль через три в запiвнiчну годину до хати вдови прибилися новi
гостi - два партизани. Голоднi, в подертому ганчiрястому одязi, погано
озброєнi, вони зовсiм не були схожi на грiзних народних месникiв. Василина
впiзнала одного з них, почала збирати вечерю. Партизани сiли за стiл,
запросили й господиню посидiти з ними, а Поцiлуйка пронизували й вимiряли
недобрими поглядами. По вечерi обидва пiдiйшли до нього, i старший, з
пiвмiсяцем борiдки, насмiшкувато запитав:
- Так ви, громадянине Поцiлуйко, всю вiйну збираєтесь як пень,
дотрухати в цьому закапелку? Не затяжкi для вас вдовинi харчi i шевське
заробляння? Чи, може, Iiв,дюлизача "нової влади" перекинетесь? Ну, скажiть
щось красненьке, як ви на трибунi, бувало, витюрлюнькували.
Але красномовство i зараз покинуло Поцiлуйка. Вiн щось невиразне
промимрив, а партизан здивовано знизав плечима.
- Кумедiя, та й годi! Яким колись був оратором, а тепер магулою став.
Невже у вас язик зачерепiв? Чи, може, душу заклинило? Я ще давно грiшив на
вас, що в лиху годину ви станете як не зрадливцем, то пень-колодою. А наш
командир не вiрить у це. Що накажете йому передати ?
- Хто ж ваш командир?
- Мироненко.
- Мироненко!? Той самий?.. - несподiвано вирвались дурнi слова.
- Той самий, якому ви колись винесли полiтичне недовiр'я. I все одно
вiн ще вiрить у вас, хоч i залили ви йому сала за шкуру. Я теж охоче запив
би змирщину з вами, але я не такий довiрливий, як мiй командир. Так що
сказати йому?
- Я ще подумаю над цим питанням, - пробубонiв Поцiлуйко. - Це складне
питання.
- Навiть дуже складне! - насмiшкувато сказав партизан. - I довго будете
думати?
- Почекайте хоч трохи.
- Що ж, почекаємо, поки дехто всю вiйну вибуде на хуторi. Спасибi,
Василино, за хлiб-сiль. Бувай здорова. - Месники навiть не поглянули на
Поцiлуйка i тихцем вислизнули з хати.
Не кров, а полум'я бухнуло тодi в мiзок Поцiлуйка. Слова партизана
вишкварювали з нього всi соки. Острах гидотно розповзався по всьому тiлi i
морозив його отруйним холодом. От i. зашився ти, чоловiче, в тихий
закапелок, а потрапив зра'зу межи три вогнi. Що, як завтра нiмцi чи
полiцiя дiзнаються про партизан? Одна згадка про гестапо кинула його в
дрож, i вiн мало не застогнав.
- Чого вас так лихоманить? - здивувалася Василина. - Це ж не фашисти, а
свої люди приходили.
- Так, так, свої люди,вiдповiв наче спросоння, а хижа думка довбала
своє: "Та за цих людей гестапо оббiлує тебе, наче зайця... А коли й не
потрапиш до лапищ гестапо, свiй суд добереться до тебе. Чого тiльки цей
свiдок у спiдницi не скаже про нього?" - ворухнулась ненависть до вдови.
Безсонна нiч гадюкою ворушилась у його душi, жалила, заковтувала її, а
в головi гудiли i скреготали проклятi млиновi каменi. I вдень вiн ходив,
наче неприкаяний, з жахом придивляючись i прислухаючись до лiсових дорiг.
I спати лiг в одежi й чоботях. А свiтанням, не дивлячись на Василину,
сказав, що пiде на пораду в район до однiєї людини. Пора, мовляв, за живе
дiло братися, не вiчно ж бути приймаком.
- I то правда,- вiдразу погодилась удова.- Тiльки будьте обережним.
Неодмiнно довiдочку захопiть iз собою, що той чортiв каламутник залишив.
Якраз тепер стане в пригодi. Я вам щось їсти приготую.
- Не треба.
- I не кажiть такого.- Вдова кинулась до комори, а вiн тупо подивився
на її тугi ноги, що рожевiли з-пiд широкої спiдницi, i зiтхнув.
- Чого так зiтхаєте? - з-за плеча зиркнула на нього вдова, зупинилась.
- Нелегко йти од вас,- опустив очi вниз.
- Дякую на доброму словi. А я, грiшним дiлом, думала, що ви гiршi.
Тепер не дивина розгубитися, як розгубилися ви. Але й це має минутись.-•
Вона пiдiйшла до Поцiлуйка, довiрливо вперше пригорнулась до нього,
подивилась йому в вiчi й метнулася до комори.
Цього ж ранку з її торбиною, з її харчами Поцiлуйко опинився в
начальника української полiцiї i заявив йому, що Василина Вакуленко тримає
зв'язок з партизанами.
- Гарну мали полюбовницю, пане Поцiлуйко! - так сказав про Василину,
наче її вже не було на свiтi.- За неї i ви б могли потанцювати на шворцi,-
пiдвiвся з-за столу Крижак.- Спасибi вам. Тепер, коли ви неофiцiйно почали
працювати на нас, можете вибрати вже й офiцiйну посаду.
- Нi-нi,- злякано замахав руками i поточився назад Поцiлуйко.
- Як хочете. Силуваним конем не наробиш,- поблажливо сказав Крижак.-
Але рано чи пiзно прийдете до нас, бо сьогоднi ви спалили останнiй мiст до
того берега, - махнув рукою на стiну позад себе.
Поцiлуйко здригнувся, його хвороблива уява вималювала в теменi
знiвечений мiст у вогнi, а слова начальника холодними мурашками
розповзались по всьому тiлi.
Адже його, Поцiлуйка, думки не сягали так далеко, як зараз сказав
начальник полiцiї. Думалось не про останнiй мiсток, не про два береги, не
про два свiти, а лише про одну жiнку в цьому свiтi, яка може зганьбити
його. I вiн, тремтячи за свiй вчинок, тут, у кабiнетi начальника полiцiї,
мовчки клявся, що бiльше нiколи-нiколи не загляне сюди. Скорiше б тiльки
закiнчилась уся iсторiя з удовою.
Широко без стуку вiдчинилися дверi, i на порозi кабiнету зупинився
довгорукий, прикорочений сутулiстю нiмець, заважка голова якого разюче
нависла над тулубом. В крупних зморшках його обличчя причаїлись тiнi i
звiряча жорстокiсть. Але не постать фашиста вразила Поцiлуйка, навiть не
звiрячi риси обличчя, а страшний дух анатомки, мертвої кровi, що йшов од
довгорукого. Фашист кинув Крижаковi кiлька слiв по-нiмецьки, стрельнув
очима i вийшов, а Поцiлуйка мало не вивернуло: йому й досi здавалося, що
перед ним стояла не людина чи її подоба, а смерть у формi.
Крижак подивився на нього, засмiявся:
- Занудило?
- Занудило. Що вiн за один? - кивнув головою на дверi.
- Дух нашого гестапо. Цей залiзом, вогнем i пальцями, бачили, якi вони
в нього, вичавить з тiла кожну краплину життя. Глядiть, не попадiться
йому.
Блювота пiдступила до горла, але Поцiлуйко якось перемiг себе, щоб не
розгнiвити начальство.
Увечерi вiн повернувся на хутiр, покружляв навколо хати вдови i, наче
не своїми пальцями, постукав у вiкно. Незабаром вiдчинилися дверi, i з
сiней вiйнуло духом осiнньої калини.
- Як вашi справи? - привiтно зустрiла його Василина.
- Наче нiчого... Зустрiвся з добрими людьми, - вiдповiв на диво
спокiйно i, добряче повечерявши, вклався спати.
Через два днi, коли Поцiлуйка не було дома, полiцiя заарештувала
Василину. Хуторяни, як тiльки вiн з явився на хуторi, порадили йому
пiдшукати iншу схованку, бо чорт круки шукали i його. Поцiлуйко уважно
вислухав їх i пiшов до вдовиної оселi, щоб узята щось на дорогу. Не
засвiчуючи гасника, вiн з боденьки вибрав сало, з мисника взяв
зачерствiлий хлiб i вийшов у сiни. I тут прив'ялi пахощi калини на мить
приголомшили його, бо згадалось, як удова приносила ягоди з лiсу... Оце,
певне, й усе, що лишилось од неї. Вiн востаннє переступив порiг охололої
хати, i враз назустрiч йому з темряви гойднулася постать уасилини.
Поцiлуйко затремтiв од жаху, пошивка з харчами вислизнула з рук. Вiн
спиною вперся в одвiрок, i єдине слово стогоном вихопилось iз грудей -
їй!?
Але нiхто не вiдповiв йому. Тiльки через Якусь хвилину i Юцiлуико
збагнув, що назустрiч йому подалася не Василина, а и розп`яте плаття, яке
зривав з металевих прищiпок ос.ннж вiтер. А якi металевi защiпки розпинали
тепер саму Василину?..
Кiлька рокiв збiгло з того страшного часу. Поцiлуйко позбувся
небезпечного свiдка, та не позбувся тривоги: а що, коли Василина
залишилась живою i не сьогоднi-завтра повернеться з якогось табору смертi?