Страница:
треба робити...
Через якусь годину Антон Безбородько статечно заходив до хати
Капустянського. Бородатий, змарнiлий господар, покректуючи, лежав на
лiжку, а бiля нього поралась жiнка, поправляючи розпарене зерно i
гiрчичники.
- Захворiли, Саврадиме Григоровичу? Пашнею хворобу виганяєте? -
Безбородько поздоровкався, натягнув на щоки спiвчуття i пiдiйшов до лiжка.
- Та виганяю ж кляту. - Чоловiк нетерпляче однiєю рукою вiдмахнувся од
жiнки, а другу подав Безбородьковi. - Трясе якась трясця, наче хто найняв
її за добрi грошi... Ех, лiта, лiта, пробуркотiли, наче голуби, а тепер
болячки та старiсть нишпорять у тiлi, мов злодiйня у коморi. Аби ж
знайшлись такi гаки у свiтi, щоб витягнути цю гидоту. Та сiдай, хитруне,
кажи, чого завернув до старого? Ти ж запросто не заїхав? Що там намiзкував
своєю головою?
Спiвчуття зiскочило, з щiк Безбородька, натомiсть з я-вилися подив i
образа:
-Приїхав, практично, провiдати вас. Почув, що нездужаєте, от i заглянув
до вас.
- Крути язиком, як лисиця хвостом,- засмiявся i одразу ж поморщився од
болю Саврадим Григорович.- Жiнко, в тебе є щось у печi?
- Тiльки дiєтичне...
- От i давай цьому лису дiєтичне.
- Як тобi не соромно, бувши хворим, отаке варнякати!?-гримнула жiнка i,
напiвобернувшись, посмiхнулася.- Ще чоловiк через порiг не переступив...
- Бо чогось цьому чоловiковi треба вiд старого. Вiн задарма порiг не
переступить.Засвiтилось колишнє завзяття в поглядi Саврадима.Ну, в якому
мiсцi тебе припекло?
- Ет, пiсля такого вiтання потягло на шапкобрання,-' насурмонився
Безбородько.- За таку шанобу i сам дiстанеш хворобу. Та й бувайте здоровi.
Сусiдський привiт вам.- Настовбурчив шапку на головi i зiбрався йти.
- Та куди ти, оглашенний!? Дивись, уже й розсердився за правду на
старого! - здивувався i обурився Капустянський. Розсипаючи зерно i
зриваючи гiрчичники, вiн зiскочив з лiжка i обома руками всадив
Безбородька на лавi.- Стара, став щось на стiл, бо, видать, Антiн таки
по-добросусiдськи приїхав.
- Поставлю без твоєї команди. А ти ж мерщiй лягай,- заойкала жiнка.
- I не помислю! Це гостi будуть сидiти, а я лежати? - почав одягатися
Саврадим.
- То як же хворiсть одiйде вiд тебе, непутящого? - сплеснула руками
жiнка.
- Трясе вона мене, буду й я її трясти! - посварився на когось кулаком.-
Добре тобi, Антоне, що ти здоровий, мов бут. До сiвби вже все пiдготував?
- Ет, i не питайте. Насiння не вистачає, худоба не того...
- У мене справи нiби кращi, та здоров'я витекло, наче вода...Старий
витер долонею пiт i важко сiв на стiлець.- Менi б уже на печi або призьбi
кахикати потроху, а не головувати. Журба поїдом їсть, що опинився на
старостi лiт не на своєму мiсцi.
"Чудило",насмiшкувато подумав Безбородько, а на обличчi виморщив
спiвчуття i душевно заговорив:
- Бережiть себе, Саврадиме Григоровичу, бо здоров'я не позичиш i не
прикупиш.
- А як його берегти, коли стiльки роботи лежить на тобi?
- Воно таке дiло. - Безбородько вдав, що вiн задумався, а потiм сказав:
- А може, Саврадиме Григоровичу, я мiг би щось порадити вам?
- Радь, радь,послухаю.
- Е, якi ви швидкi. - Безбородько багатозначно посварився пальцем на
старого. - Ставте могорич, тодi скажу дещо, може, й зарадимо вашiй бiдi.
- Я тобi не могорич, а цiлу канiстру поставлю, коли виручиш старого! -
з надiєю, цiкавiстю i пiдозрою поглянув на крутiя.
- А де вона, ця канiстра? Вважайте, що вона вже моя! - засмiявся
Безбородько.
- Ну, не тягни, як багатого за печiнки, говори вже!
- Скажу, коли така нетерплячка, практично, бере. Марка Безсмертного
пам'ятаєте?
- А хто його в районi не пам'ятає.
- От i агiтуйте, щоб вiй узявся за дiло. Хай такни голова не ходить
безробiтним. Ви ж знаєте, який вiн господар? Це - кадр!
- Ти наче дiло кажеш, - зрадiв старий, а потiм завагався: - А пiде
Марко на такий маленький колгосп?
- Це дiло, вважайте, у ваших руках. Марковi зараз навiть лiпше мати
невелике господарство, бо ви тепер ще на костурах шкандибає. У вас йому
буде спокiйнiше. Ну, от i треба створити йому умови, хату знайти чи
побудувати, бо вiн, бiдолашний, у землянцi чманiє, те, се зробити, i дiло
закрутиться колесом. То заробив я могорич?
- Заробив. Спасибi тобi за пораду.
- Чому ж не пособити добрiй людинi, - великодушничав Безбородько.
Капустянський пiдвiвся з стiльця i крикнув до жiнки:
- Чула, стара, план!
- Не оглухла ж!
- То де мiй кожух?! Зараз же поїду до Марка!
- Не дам! Нiкуди ти не поїдеш. Ти при своєму розумi!? - в жасi заволала
дружина.
- Брешеш, поїду! - гнiвно поглянув на свою пару. - Ще й тебе для
допомоги прихоплю. Подивиться Марко на пас i уважить менi. Чуєш?..
Але жiнка вже не слухала чоловiка. Знаючи його вдачу, вона метнулась до
вiшалки, зiрвала з неї кожух i пальто й проворно побiгла до дверей.
- Куди!? Почекай, бiсове насiння! Та я тобi! - обурився чоловiк i собi
кинувся до порога. Але жiнка грюк пула дверима й незабаром попiд вiкнами
залопотiли її швидкi кроки.
- То бачиш, з яким я чортом усе життя прожив? Антоне, дожени її,
похатницю!-спересердя вдарив кулаком У дверi.
Безбородько засмiявся:
- Тепер її, практично, i машиною не доженеш, видно, навiть духу вашого
боїться.
- Ти ж бачив, як боїться. Баби - завжди бабами залишаються. Все
бiдкається бiля старого i не знає, що його свiчка догорiла до полички. Що
ж менi робити тепер? Таке дiло не хочеться вiдкладати на завтра,- витер
пiт, що аж юшив з обличчя.
- Їхати вам зараз не можна,- розсудливо сказав Безбородько.- Напишiть
Марковi листа, душевного, з сльозою, це вiн любить, i, практично,
запрошуйте до себе в гостi. Це вiн теж полюбляє,- i осiкся, згадавши, як
Марко сьогоднi вiдмовився прийти до нього...
- Папiр папером, а самому краще було б погомонiти з ним,- зiтхаючи, сiв
на стiлець...
На другий день Безбородько завiтав до Безсмертного i з порога весело
сказав:
- Не хотiв, Марку, прийти до мене на могорич, так тепер став свiй!
- За що?
- За оцю штуковину! - витягнув з кишенi конверт i урочисто передав
Марковi.Зелена Брама, практично, просить тебе головувати.
Марко прочитав листа, пильно поглянув на гостя i нiчого не сказав.
Безбородько захвилювався:
- То як ти?
- Не знаю як. А старого провiдаю.
- Провiдай! I головувати йди, не прогадаєш. Там i земля краща, i село
неспалене, i господарство невелике - спокiйнiше буде тобi. Словом, став
могорич!
- А може, Антоне, ти поставиш?
- Чого ж я?
- Вiдступаю це головування тобi. Згоден?-примружився Марко.- Там лiпше
буде.
- Чого так думаєш? - розгубився Безбородько.
- Бо там i земля краща, i село неспалене, i господарство невелике, i
сватати мене на головування не доведеться - все менше матимеш клопоту на
свою дуже розумну голову,- засмiявся Марко.
- Доброго знайшов собi свата, - не знає, що сказати Безбородько, але
бачить, що його план з трiском провалився... "Вип'єш у такого дiдька
чарку, бодай вона тобi в горлi скрижанiла..."
XVIII
Ставки - це блакитнi очi землi, їй теж треба дивитись i на сонце, i на
зорi, i на людей, i на оцi зеленокорi верби, що побралися за руки, мов
дiвчата, i ведуть своє коло.
Статечний бусел, високо пiдкачавши штани, критично дивиться на воду, що
догори ногами перекинула верби i, мов докоряючи їй, похитує головою та й
дивується: чому вона так побiднiла - навiть жаб нема? Птах i не
догадується, що їх за вiйну повиїдали якiсь фашистськi вояки. Спочатку
делiкатним м'ясом ласували i вищi, i нижчi чини. А коли жаб'яче царство
задихало на ладан, каб'ятину споживали тiльки офiцери. Тодi бiля двох
кадубiв з балухатими i широкоротими квакухами навiть виставлялась при
повному озброєннi денна i нiчна варта. Чи думали колись жаби про таке
шанування?
Згадавши цю розповiдь, Марко розсмiявся i сполохав невдоволеного
чорногуза. Той насторожено повернув до чоловiка червононосу голову, але
одразу заспокоївся i з гiднiстю задибав по вогкiй прибережнiй смужцi, в
марнiй надiї виколошкати з неї хоч якесь дурне жабеня.
За греблею, у придолинку, бiля двох осокорiв, що на осяянiй водi
погойдували свої тiнi, Марко побачив чималу купу напатланих за зиму
конопель. Напiвроздягненi горстки матiрки з вiдсталим волокном, з
поламаними верхами наче скаржились на людську безгосподарнiсть.
"Чого ж їх вивезли до води? - нiяк не мiг збагнути чоловiк. - Не могло
ж комусь спасти на думку вимочувати матiрку в крижанiй водi... Чи не
спробувати отут?"
Марко зручнiше примостився за коноплями, розмотав свою копiйчану
вудочку, наживив гачок, поплював на нього, майже в безнадiї закинув його:
"Ловися, рибко, велика й маленька!" До конопель придибав бусел, велично
зупинився, i Марко подумав, що тепер, мабуть, у птицi i в нього буде
однаковий пожиток. Але неждано поплавець - торк-торк - i затремтiв, а
потiм дрiбно-дрiбно пiшов уперед i пiрнув у воду. Чоловiк у хвилюваннi, не
пiдсiкаючи, потягнув вудку. Iз води, обтрушуючи бризки, випорснув
райдужний злиток i впав на траву. Це був срiблястий, з золотим вiдливом
карась. Темним оком вiн зворушливо i боляче дивився у високе небо i не
розумiв його. Марко знову закинув свою снасть, i через якихось пару хвилин
так само затанцював поплавець i, не потопаючи, пiшов по водi... I на цей
раз впiймався карась, але вiн був бiльшим i дурнiшим за першого: устиг
увiбрати всередину свою смерть - увесь гачок.
"Оце завтра з Хведьком прийдемо сюди",- подумав Марко.
Поки вiн тiшився вудiнням, вiд ставу донеслись обуренi жiночi голоси,
їх втихомирював густий буркотливий голос Тодоха Мамури, а потiм обiзвався
й грiзний Антона Безбородька:
- Що ви менi бабський бунт пiдiймаєте. Iч, як розбестилися за окупацiю!
- Безсовiсний, чого ти нам вибиваєш очi окупацiєю!? - як бiль, злетiв
жiночий зойк.
- Щоб власницькi iдеї вибити з вас.
- Зi своєї жiнки спочатку вибийте! Хтось за окупацiї в неволi умирав, а
вона аж в Транснiстрiю спекулювати їздила!-обiзвалася Варка Тримайвода.
- А ти бачила? - визвiрився Безбородько.
- Авжеж!
- То гляди, щоб свого села не побачила. За агiтацiю i до бiлих ведмедiв
недалеко.
- Тiльки з вашою жiнкою разом! - вiдрiзала Варка.- Мене ти на переляк
не вiзьмеш.
- Та що ви, бабоньки, показилися чи дурманом сьогоднi поснiдали? Хiба ж
прядиво для мене чи для голови потрiбне? Усе ж для фронту, тiльки для
нього! - Подобрiшав голос Тодоха Мамури.
- Отак би й говорив одразу, а не страхав нас. Ми вже з сорок першого
року ляканi.
Марко виглянув iз своєї схованки. До конопель наближався гурт дiвчат i
молодиць, а за ними їхали на конях Безбородько i Мамура. Деякi жiнки були
з лопатами, в деяких за плечима коливалися в'язки лискучих перевесел, з
яких стiкали краплини води i сонця. Сумнiву не було: голова гнав жiнок
мочити коноплi. Марко спочатку оторопiв, а потiм спалахнув од гнiву. Про
що ж Безбородько думав у теплi передосiннi днi? Про що ж вiн думає тепер,
на калiцтво посилаючи матерiв i дiвчат!?
Бiля конопель усi зупинилися, хтось iз дiвчат зiгнувся над ставом,
черпнув рукою воду.
- Ну, як, Ганно?
- Трохи теплiша, нiж на Водохреща. Ще онде крига пiд берегом блищить...
- Ви, баби, гарячi, одразу нагрiєте воду, - пожартував Безбородько.
-Совiстi нема у вас нi на копiйку, - затремтiв од злостi i слiз голос
Варки Тримайводи. - Це ж усi ми принесемо додому простуду i кольки. Хiба ж
ми колгоспу тiльки на один день потрiбнi?
- Вийдете, як перемитi, - заспокоїв Безбородько. - А щоб i рiзнi
виделiкатнiлi не кахикали та не морщилися - пошлю за горiлкою. Хто має
такий-сякий запас?
- У мене є, - обiзвалася Мавра Покритченко, її обличчя, здавалось, було
обведене самим сумом.
- У тебе? - невдоволено поглянув на вдовицю Безбородько. Хтось iз жiнок
значуще покосився на голову. - Ну що ж, давай ключа, Тодох в один чирк
перебiжить верхи.
Мавра пiдiйшла до завгоспа, з презирством тицьнула йому ключа, i Тодох,
крутнувши коня, здимiв помiж вербами.
- Iч, як потягнуло на дармову горiлку! - i тут не втрималась Варка.
Безбородько несхвальне похитав головою:
- Чи ти, жiнко добра, не можеш хоча б на часину втримати йзика на
зашморзi? Он молодшi дивляться i вчаться у тебе непослуху, - показав на
дiвчат, якi вже пеленали перевеслами висушенi горстки матiрки.
- Моя наука не крадена i не хапана, - вiйнула спiдницею Варка i
завзято, як вогонь, почала працювати.
Безбородько злiз з коня, поглянув на годинник, потiм прищурився на
сонце:
- От бачите, й припiкає сьогоднi. Значить, потеплiшає вода. Ну,
бабоньки, хто найсмiливiший з вас? - А коли побачив, що першою пiшла у
воду Мавра, сердито зупинив її: - Чого поперед батька лiзеш у пекло?
Молодших нема? Краще в'яжи манделi.
- Таки хоч одну пожалiв. З якого б це дива? - обiзвався чийсь в'їдливий
голос.
Мавра почервонiла, мовчки увiйшла у воду, а за нею побрели Ольга Бойчук
i Василина Куценко.
- Стiйте, проворнi! - гукнув на них Марко Безсмертний, дибаючи до
жiнок. - Ану, вилазьте мерщiй!
Жiнки здивовано перезирнулись помiж собою, зашепотiли. їх усiх вразило
обличчя Марка, навiть Безбородько спочатку розгубився i подав якийсь знак
Маврi, але вона, як стояла у водi, так i залишилась стояти, хоча дiвчата
вже вискочили на берег.
- Вилазь, Мавро! - коротко наказав Марко.- Русалкою чи калiкою хочеш
стати? Це недовго при такому начальствi.- Невидющою темiнню поглянув на
Безбородька.
Жiнка байдуже, безвiльно опустивши руки, вийшла на берег. З подолка її
благенької спiдницi задзюрчала вода. Марко круто обернувся до Безбородька:
- Нове хрещення Русi вигадав? Святим Володимиром хочеш стати ?
- А тобi, практично, яке дiло, ким я хочу стати!? Бач, яким розумним по
iсторiї вишукався! Я ще покажу комусь науки! Повчиш їх-порозумнiшаєш!.. Ти
чого мiй авторитет на людях пiдриваєш!?-i собi визвiрився Безбородько.Коли
нема чого робити, накульгуй додому. А нам прядиво треба.
- Було б не вивозити його ночами поза хмари.
- Менi не такi розумнi пишуть укази. Бабоньки, чого розвiсили вуха,
баламутство слухаючи? У воду! - кишнув руками на жiнок.
- Нi, голубе, вони у воду не полiзуть! - вiдкусив Безсмертний.
- А хто ж полiзе!? Може, менi'накажеш? -В глибинi очниць Безбородька
задимилися тiнi.
- I накажу! Ану, лiзь!-ступнув до нього Марко, а жiноцтво злякано
ахнуло.
- Я!? - позеленiв од злостi Безбородько.- Ти збожеволiв чи забувся, з
ким говориш!?
- Лiзь, жабо! I то не роздумуючи! - В очах його вже кипiла темiнь.
- Марку, отямся! - вже перелякався Безбородько, збагнувши, що це не
жарти. Пiд шкiру, прямо у кров, йому хтось кинув жменю мурашнi, i вона,
роз'їдаючи смiливiсть, гаряче побiгла по всiх жилах. Оступаючись, вiн
спиною подався до коня.
- Я що сказав!?Марко тремтячою рукою вийняв а кишенi пiстолета. Чорний
отвiр його вибив з Безбородька останнi краплi смiливостi,. а замiсть них
отруювала кров пекуча комашня.
- Не жартуй, Марку,- заволав поганим голосом, а розчепiрена п'ятiрня
його повисла в повiтрi, не дотягнувшись до повода.
- Лiзеш? Раз... Два...
Марко зараз мав такий скажений вигляд, що Безбородько, вже притершись
спиною до коня, пiдняв руки вгору i злякано вигукнув:
- Здаюсь, тобто лiзу... Але це насильство над головою. Запам'ятай, -
жалюгiдний в своєму падiннi, вiй, мов не своїми ногами, пiдiйшов до води
i, коли в нiй побачив себе полоненим з пiдiйнятими руками, знову жахнувся,
скособочився i попрохав Марка: - Ти присоромив i осоромив мене. То, може,
по-доброму на цьому й кiнчимо комедiю.
- Вона тiльки починається. Топай!
- Марку, нащо ж нам судитися?
- Ти ще й про суди не забув? Так я тобi зараз буду суддею! Ольго,
подавай своєму головi лопату. I то замашнiшу. Сили в нього, як у бугая.
Дiвчина, знiтившись, виконала наказ. Безбородько брав ту лопату, мов
гадину. Вiн ще сподiвався, що Марко опам'ятаеться i не примусить його
прикопувати коноплi. Але й це сподiвання розвiялось, коли йому подали
першi манделi. Вiн втопив їх у воду, приколов кiлками i почав зривати з
дна болотну землю. А вода уже робила своє дiло: хлющала в чоботях, вогнем
обпiкала стегна, краплинами спухала пiд вiями i щемiла сльозами сорому та
злостi. Хоч би нiхто не побачив їх. Нагнувшись, вiн крадькома витер очi, а
сам придумував найстрашнiшу кару на свого напасника.
"Заструпiли твої виразки на нозi, але новi нарiжуться на всьому тiлi. Я
вже постелю тобi дорiжку до хати з залiзними гратами". Почуття помсти
почало перемагати сором, тiльки не могло здолати огидливого холоду. I вiн
лише тепер подумав, що краще було б мочити коноплi у копанках. Чому це
ранiше йому не спало на думку?
- Марку, покинь оцi жарти, бо пропаду, - зiпершись на лопату, обернувся
до Безсмертного, але уникав його погляду.
- Уже напрацювався? - злостивий подив викривив Марковi уста. - Вiдстоїш
у водi вдвiчi довше, нiж мали вiдстояти жiнки.
- Чому ж удвiчi?
- Бо тобi не треба родити дiтей! - непримиренно поглянув на Безбородька
i почув, як хтось з жiнок зiтхнув.
Це була Мавра. При останнiх словах Марка в її дикуватих блакитних очах
стрепенувся сiрий острах.
Бiля греблi загупали копита. Тодох Мамура, тримаючи бiля грудей, наче
дитя, четвертину з самогоном, молодцювате пiд'їжджав до жiнок.
- Ось вона, веселуха! - радiсно вигукнув i осiкся. Четвертина
вислизнула з його рук, упала на землю, але вiн i не зирнув на неї,
прикгiпiвши переляканим поглядом до постатi свого начальства, яке з
лопатою в руках згиналося над манделями. Тодох навiть очi заплющив i
покрутив головою, одганяючи вiд себе, як йому здавалося, сатанинське
навождення. Але Безбородько таки стояв у водi.
- Ой-ой, що тут скоїлось?-пошепки, нi до кого не звертаючись, запитав
Мамура.
- Може, пособиш головi? -обiзвалась Варка Тримайвода. Вона пiдняла
четвертину, всунула в руки Мамурi.- Пригости свого хлiбодавця.
Тодох боязко глипнув на Марка, збiднюючись, зiгнувся в три погибелi:
- Можна хоч однiєю чарочкою пособити, щоб кров не застоялась?
- Пособляй!
Мамура вихопив з кишенi стограмову чарку, налив її по вiнця i бережно
понiс до голови, виявляючи йому очима i всiєю постаттю свою облесливу
вiдданiсть i спiвчуття. Безбородько одним духом перехилив чарку.
Завгосп пiдiйшов до Марка i пошепки заговорив:
- Отак же й пропаде чоловiк, у нього ж партизанська ревматизма, у нього
ж жiнка. Нащо ж нам калiчити один одного? Ви сусiдили колись, i вашi
батьки сусiдили. Чого на вiку не буває: почубились, але одразу помирились.
Гнiв у Марка вже почав прочахати, i в цiй iсторiї вiн зараз уже бачив i
смiшне.
- Вилазь, мочiльнику! - гукнув до Безбородька. Той, крекчучи, вийшов на
берег, почав роззуватися й виливати воду з чобiт, а Мамура порався бiля
четвертини, бо треба було горiлкою i напоїти голову, i натерти його
померзлi ноги.
Село нiколи так не зустрiчало Безбородька, як сьогоднi. На вулицю
повиходили старi й малi. Навiть конюхи й скотарi покидали роботу, щоб
побачити, як буде повертатися з купання їхнiй голова. I от на царинi
з'явилися два вершники, один похнюплений, а другий догiдливе пригнутий, з
сулiєю в руках.
Побачивши попереду стiльки людей, Безбородько занепокоївся:
- Якого їм дiдька стовбичити в робочу годину?
На це й вiрний Мамура нiчого не мiг вiдповiсти. В його темнiй душi
сьогоднi теж похитнулася вiра в Безбородька. Добре, коли вiн запроторить
Марка в тюрягу, а якщо цi гемонськi коноплi до решти пiдмочать авторитет
голови? Тодi й тебе, Тодоше, вирвуть з начальства, як цибулину з грядки. У
сулiї тихо схлипувала горiлка, нiби спiвчувала завгоспу.
Здалеку Безбородько не може розiбрати, що написано на людських
обличчях. Спочатку вся вулиця, здається йому, злилася в єдиний коловорот
насмiшки, навiть дерево бiля з'юрмлених бабiв повишкiряло окоренки. Та
пiд'їжджаючи ближче, вiн бачить спiвчутливi погояди. Це пiдбадьорило його.
Але чому це то тут, то там веселiють очi? Вiн хоче на чиємусь виду
перехопити, спiймати цю веселiсть, та знову ловить жалiсть, невiдомо, чи
вдавану, чи справжню.
З другого краю вулицi вибiгає розпатлана, в кожушку на розхристi його
жiнка i ще здалеку починає голосити:
- Ой Антоночку рiдний, чи ти живий, чи здоровий, чи не втопив тебе той
iдол на костурах, бодай його топила i благовiщенська, i святоюрська, i
святоiванова, i водохрещенська вода, бодай його топило не переставало i в
калюжах-баюрах, i в морях-океанах.
- I в горiлцi-калганiвцi, - несподiвано для себе випалив несмiливий
Омелян Корж.
I вся вулиця одразу ж вибухнула таким одностайним реготом, що пiд
вершниками схарапудились конi, а з рук Мамури випала сулiя i, жалiбно
дзенькнувши, розсiлась на двi половини.
- Ая-яй, - забiдкався Мамура, скочив на землю, для чогось хотiв
нахилитися до шматкiв сулiї, але зашпортнувся i долiлиць упав пiд ноги
коня.
Другий вибух смiху пригвоздив Мамуру до землi, яка загудiла пiд
кiнськими копитами: то втiкав од людей, од їхнього реготу Антон
Безбородько. Мамура пiдвiвся, глянув услiд вершнику i понiс жалюгiдну
усмiшку назустрiч людям:
- От тiкає-шпарить.
- А ти ж чому не здоганяєш? - спитав довгоногий, мов чапля, Омелян
Корж.
- Я? - здивувався Мамура. -А може, це менi без великої надобности!
- Безбородько без надобностi тобi? - аж легали од реготу люди. -Оце
втнув!
- Що вмiв, те i втнув, - огризнувся Мамура. Вiн, збайдужнiлий, сiв на
коня i поїхав, щоб усi бачили, до свого двору, щось гиркнув на жiнку, а
потiм подався до палацу свого владики.
Безбородько вже встиг переодягтися, хильнути полинiвки i пiд прокльони
та бiдкання дебелоногої Марiї залiзти на пiч вигрiватися в розпареному
просi.
- Одразу ж отут, на печi, пишiть донесенiя, - з порога радить Мамура. В
голосi його аж клекоче обурення.
- Кому писати? - журлива злiсть проглянула з глибини зiниць
Безбородька.
- У всякi i рiзнi iнстанцiї, в рiзнi! Як наганяти, так наганяти страху
до самого страшного суду! Марiє, подай паперу, - вже командував Мамура. -
По-перше, начмiлiцiї - за утопленiє i образу особи голови, якого було
названо жабою. По-друге, органам за диверсiю! По-третє, власноручно
першому секретарю райкому за пiдрив полiтики По-четверте в газету за все
разом i укупi. Потом побачимо та подивимось, кого топили, а хто
захлинеться!
- Чи не забагато ж отак розведемо канцелярiї? - завагався Безбородько.
- Маслом кашi не збавиш! Раз є преступлєнiє, повинно бути и наказанiє А
Марко такий, що з однiєї сiтi зможе випорснути хоча и на костурах. Хай
спробує з кiлькох вислизнути! -впевнено вiдповiв, i Безбородько побачив на
його обличчi давню рiшучiсть Мамури-злодiя. яка десь причаїлася вiдколи
вiн став завгоспом.
Марiя подала на пiч дошку, на якiй вимiшувала тiсто чорнильницю, ручку
й папiр. Безбородько, лежачи долiчерева, наморщив лоба.
- Ех, шкода, що не було в цю пору якогось письменника, вiн би намалював
картину, -пожалкував Мамура.
- Якось обiйдеться без лiтератури - буркнув Безбородько.
- I Киселю треба про це написати. То такий теоретик, такий теоретик...
- i не доказав.
На ганку почувся тупiт, i в будинок влетiла його огрядненька Наталка.
Пiдiймаючи вгору руки, вона не своїм голосом закричала:
- Ой падку мiй, ой людоньки добрi...
- Наталко, що з тобою!? - перелякався Мамура. - Що там скоїлося?
Жiнка подивилась на чоловiка очима, повними слiз, за якими тремтiли
бiль i радiсть.
- Ой людоньки, ой Тодоше, жива наша Галя! Жива наша перепiлочка!
Визволили її нашi воїни з неволi! Ой, дасть бог, дочекаємося своєї дитини!
Потрясiння пришило Мамуру до пiдлоги. Вiн зблiд i глухо запитав жiнку:
- Хтось передав, що жива?
- Щойно поштар листа занiс. Сама пише, своєю рукою.
- Де ж той лист?
- Дома на столi лежить.
- Дурна баба, не могла захопити його? - Не прощаючись з Безбородьком,
Мамура вихопився за порiг, звiдти махнув рукою: - Пишiть! - та й бiгцем
подався додому.
В недобудованiй, на двi половини, хатi Тодоха вже сидiв улiзливий
комiрник Мирон Шавула, який завжди першим у селi дiзнавався про родини й
вмерлини, щастя i горе. Його кабанувата постать, i защетинене сивим, сiрим
i рудим волоссям обличчя, i дрiбнуватi очi насочилися спiвчуттям i
радiстю.
- Такий я вже зволнований, Тодоше, такий зволнований, що й встояти на
мiсцi не можу. О! Читай! - спочатку понюхав, а потiм простягнув завгоспу
блакитний, наче витканий шматок паперу.
- Вона, донька! - глянувши на лiтери, пiзнав Мамура, пробурмотiв про
себе якiсь слова радостi i пильно поглянув на фото: - Вже зовсiм дiвчина!
А це з нею не Маркова Тетяна?
- Вона ж! - ствердив Шавула. - Викапана Олена. Погуляєм, Тодоше?..
- Чому й не погуляти!? Сип, жiнко, що варила, - гукнув на всю хату, з
пiдпiччя витяг четвертину самогонки i поставив її бiля листа, що не
лiтерами, а вже очима єдиної доньки дивився на нього. - Радiсть, Мироне, у
мене.
- Ще б не радiсть! - комiрник розщебнув свитку, вiдв'язав од пояса
поморщене кiльце ковбаси i, сяючи всiма барвами щетинистої бороди,
самозадоволено кинув його на стiл. - загрянична.
- В трясцю її! Не хочу заграничного. Скiльки там дiти намучились нашi.
- Дурний, то дiти, а це ковбаса. Понятiє треба мати, о! - повчально
сказав Шавула й розкапустився за столом, бо надокучило переминання а ноги
на ногу. - Сiдай. - зиркнув на Мамуру i з подивом побачив вперше в його
очах щось подiбне до бабської безпомiчностi.
"Навiть такий злодiй може переживати", -здивувався i по-фiлософськи
сказав:
- Люблю, коли є приключина випити i дати роботу зубам та кендюху.
Якимсь тодi чоловiк iнтереснiшим стає.
- Коли ж вона може прибути? - вголос думав про своє Мамура.
- Коли жива, то прибуде, а нежива - не встане з землi, - далi
мудрагельствував Шавула. - Чи ж це правда, що шибенної вдачi Марко викупав
Безбородька?
-Так йому й треба! Чого забажав: жiнок попростуджувати i дiвчат заодно!
- вирвалось у Тодоха, але вiн одразу ж гостро зиркнув на Шавулу: - Гляди
менi, не внеси тiльки нашому в уха, бо оглухнеш.
- I знову дурний, - огризнувся Шавула. - Не сьогоднi ж я на свiт
родився, щоб не знати полiтики, от Наталко, чи не час нам щось у кишку
вкинути?
- зараз. Мироне, - жiнка щасливими сльозами кропила зачерствiлий книш,
рукою витирала їх i ронила новi.
- Пересолиш хлiб, - не витримав Шавула.
- Я зараз iнший дiстану, - схаменулась Наталка.
- Можна и цей хлiб, ти ж не заразна, - заспокоїв її комiрник.
- Ну, як ти можеш? - з докором крiзь усi сльози поглянула на
кабанистого Шавулу, який навiть здивувався:! "А що ж вiн такого сказав?
Через якусь годину Антон Безбородько статечно заходив до хати
Капустянського. Бородатий, змарнiлий господар, покректуючи, лежав на
лiжку, а бiля нього поралась жiнка, поправляючи розпарене зерно i
гiрчичники.
- Захворiли, Саврадиме Григоровичу? Пашнею хворобу виганяєте? -
Безбородько поздоровкався, натягнув на щоки спiвчуття i пiдiйшов до лiжка.
- Та виганяю ж кляту. - Чоловiк нетерпляче однiєю рукою вiдмахнувся од
жiнки, а другу подав Безбородьковi. - Трясе якась трясця, наче хто найняв
її за добрi грошi... Ех, лiта, лiта, пробуркотiли, наче голуби, а тепер
болячки та старiсть нишпорять у тiлi, мов злодiйня у коморi. Аби ж
знайшлись такi гаки у свiтi, щоб витягнути цю гидоту. Та сiдай, хитруне,
кажи, чого завернув до старого? Ти ж запросто не заїхав? Що там намiзкував
своєю головою?
Спiвчуття зiскочило, з щiк Безбородька, натомiсть з я-вилися подив i
образа:
-Приїхав, практично, провiдати вас. Почув, що нездужаєте, от i заглянув
до вас.
- Крути язиком, як лисиця хвостом,- засмiявся i одразу ж поморщився од
болю Саврадим Григорович.- Жiнко, в тебе є щось у печi?
- Тiльки дiєтичне...
- От i давай цьому лису дiєтичне.
- Як тобi не соромно, бувши хворим, отаке варнякати!?-гримнула жiнка i,
напiвобернувшись, посмiхнулася.- Ще чоловiк через порiг не переступив...
- Бо чогось цьому чоловiковi треба вiд старого. Вiн задарма порiг не
переступить.Засвiтилось колишнє завзяття в поглядi Саврадима.Ну, в якому
мiсцi тебе припекло?
- Ет, пiсля такого вiтання потягло на шапкобрання,-' насурмонився
Безбородько.- За таку шанобу i сам дiстанеш хворобу. Та й бувайте здоровi.
Сусiдський привiт вам.- Настовбурчив шапку на головi i зiбрався йти.
- Та куди ти, оглашенний!? Дивись, уже й розсердився за правду на
старого! - здивувався i обурився Капустянський. Розсипаючи зерно i
зриваючи гiрчичники, вiн зiскочив з лiжка i обома руками всадив
Безбородька на лавi.- Стара, став щось на стiл, бо, видать, Антiн таки
по-добросусiдськи приїхав.
- Поставлю без твоєї команди. А ти ж мерщiй лягай,- заойкала жiнка.
- I не помислю! Це гостi будуть сидiти, а я лежати? - почав одягатися
Саврадим.
- То як же хворiсть одiйде вiд тебе, непутящого? - сплеснула руками
жiнка.
- Трясе вона мене, буду й я її трясти! - посварився на когось кулаком.-
Добре тобi, Антоне, що ти здоровий, мов бут. До сiвби вже все пiдготував?
- Ет, i не питайте. Насiння не вистачає, худоба не того...
- У мене справи нiби кращi, та здоров'я витекло, наче вода...Старий
витер долонею пiт i важко сiв на стiлець.- Менi б уже на печi або призьбi
кахикати потроху, а не головувати. Журба поїдом їсть, що опинився на
старостi лiт не на своєму мiсцi.
"Чудило",насмiшкувато подумав Безбородько, а на обличчi виморщив
спiвчуття i душевно заговорив:
- Бережiть себе, Саврадиме Григоровичу, бо здоров'я не позичиш i не
прикупиш.
- А як його берегти, коли стiльки роботи лежить на тобi?
- Воно таке дiло. - Безбородько вдав, що вiн задумався, а потiм сказав:
- А може, Саврадиме Григоровичу, я мiг би щось порадити вам?
- Радь, радь,послухаю.
- Е, якi ви швидкi. - Безбородько багатозначно посварився пальцем на
старого. - Ставте могорич, тодi скажу дещо, може, й зарадимо вашiй бiдi.
- Я тобi не могорич, а цiлу канiстру поставлю, коли виручиш старого! -
з надiєю, цiкавiстю i пiдозрою поглянув на крутiя.
- А де вона, ця канiстра? Вважайте, що вона вже моя! - засмiявся
Безбородько.
- Ну, не тягни, як багатого за печiнки, говори вже!
- Скажу, коли така нетерплячка, практично, бере. Марка Безсмертного
пам'ятаєте?
- А хто його в районi не пам'ятає.
- От i агiтуйте, щоб вiй узявся за дiло. Хай такни голова не ходить
безробiтним. Ви ж знаєте, який вiн господар? Це - кадр!
- Ти наче дiло кажеш, - зрадiв старий, а потiм завагався: - А пiде
Марко на такий маленький колгосп?
- Це дiло, вважайте, у ваших руках. Марковi зараз навiть лiпше мати
невелике господарство, бо ви тепер ще на костурах шкандибає. У вас йому
буде спокiйнiше. Ну, от i треба створити йому умови, хату знайти чи
побудувати, бо вiн, бiдолашний, у землянцi чманiє, те, се зробити, i дiло
закрутиться колесом. То заробив я могорич?
- Заробив. Спасибi тобi за пораду.
- Чому ж не пособити добрiй людинi, - великодушничав Безбородько.
Капустянський пiдвiвся з стiльця i крикнув до жiнки:
- Чула, стара, план!
- Не оглухла ж!
- То де мiй кожух?! Зараз же поїду до Марка!
- Не дам! Нiкуди ти не поїдеш. Ти при своєму розумi!? - в жасi заволала
дружина.
- Брешеш, поїду! - гнiвно поглянув на свою пару. - Ще й тебе для
допомоги прихоплю. Подивиться Марко на пас i уважить менi. Чуєш?..
Але жiнка вже не слухала чоловiка. Знаючи його вдачу, вона метнулась до
вiшалки, зiрвала з неї кожух i пальто й проворно побiгла до дверей.
- Куди!? Почекай, бiсове насiння! Та я тобi! - обурився чоловiк i собi
кинувся до порога. Але жiнка грюк пула дверима й незабаром попiд вiкнами
залопотiли її швидкi кроки.
- То бачиш, з яким я чортом усе життя прожив? Антоне, дожени її,
похатницю!-спересердя вдарив кулаком У дверi.
Безбородько засмiявся:
- Тепер її, практично, i машиною не доженеш, видно, навiть духу вашого
боїться.
- Ти ж бачив, як боїться. Баби - завжди бабами залишаються. Все
бiдкається бiля старого i не знає, що його свiчка догорiла до полички. Що
ж менi робити тепер? Таке дiло не хочеться вiдкладати на завтра,- витер
пiт, що аж юшив з обличчя.
- Їхати вам зараз не можна,- розсудливо сказав Безбородько.- Напишiть
Марковi листа, душевного, з сльозою, це вiн любить, i, практично,
запрошуйте до себе в гостi. Це вiн теж полюбляє,- i осiкся, згадавши, як
Марко сьогоднi вiдмовився прийти до нього...
- Папiр папером, а самому краще було б погомонiти з ним,- зiтхаючи, сiв
на стiлець...
На другий день Безбородько завiтав до Безсмертного i з порога весело
сказав:
- Не хотiв, Марку, прийти до мене на могорич, так тепер став свiй!
- За що?
- За оцю штуковину! - витягнув з кишенi конверт i урочисто передав
Марковi.Зелена Брама, практично, просить тебе головувати.
Марко прочитав листа, пильно поглянув на гостя i нiчого не сказав.
Безбородько захвилювався:
- То як ти?
- Не знаю як. А старого провiдаю.
- Провiдай! I головувати йди, не прогадаєш. Там i земля краща, i село
неспалене, i господарство невелике - спокiйнiше буде тобi. Словом, став
могорич!
- А може, Антоне, ти поставиш?
- Чого ж я?
- Вiдступаю це головування тобi. Згоден?-примружився Марко.- Там лiпше
буде.
- Чого так думаєш? - розгубився Безбородько.
- Бо там i земля краща, i село неспалене, i господарство невелике, i
сватати мене на головування не доведеться - все менше матимеш клопоту на
свою дуже розумну голову,- засмiявся Марко.
- Доброго знайшов собi свата, - не знає, що сказати Безбородько, але
бачить, що його план з трiском провалився... "Вип'єш у такого дiдька
чарку, бодай вона тобi в горлi скрижанiла..."
XVIII
Ставки - це блакитнi очi землi, їй теж треба дивитись i на сонце, i на
зорi, i на людей, i на оцi зеленокорi верби, що побралися за руки, мов
дiвчата, i ведуть своє коло.
Статечний бусел, високо пiдкачавши штани, критично дивиться на воду, що
догори ногами перекинула верби i, мов докоряючи їй, похитує головою та й
дивується: чому вона так побiднiла - навiть жаб нема? Птах i не
догадується, що їх за вiйну повиїдали якiсь фашистськi вояки. Спочатку
делiкатним м'ясом ласували i вищi, i нижчi чини. А коли жаб'яче царство
задихало на ладан, каб'ятину споживали тiльки офiцери. Тодi бiля двох
кадубiв з балухатими i широкоротими квакухами навiть виставлялась при
повному озброєннi денна i нiчна варта. Чи думали колись жаби про таке
шанування?
Згадавши цю розповiдь, Марко розсмiявся i сполохав невдоволеного
чорногуза. Той насторожено повернув до чоловiка червононосу голову, але
одразу заспокоївся i з гiднiстю задибав по вогкiй прибережнiй смужцi, в
марнiй надiї виколошкати з неї хоч якесь дурне жабеня.
За греблею, у придолинку, бiля двох осокорiв, що на осяянiй водi
погойдували свої тiнi, Марко побачив чималу купу напатланих за зиму
конопель. Напiвроздягненi горстки матiрки з вiдсталим волокном, з
поламаними верхами наче скаржились на людську безгосподарнiсть.
"Чого ж їх вивезли до води? - нiяк не мiг збагнути чоловiк. - Не могло
ж комусь спасти на думку вимочувати матiрку в крижанiй водi... Чи не
спробувати отут?"
Марко зручнiше примостився за коноплями, розмотав свою копiйчану
вудочку, наживив гачок, поплював на нього, майже в безнадiї закинув його:
"Ловися, рибко, велика й маленька!" До конопель придибав бусел, велично
зупинився, i Марко подумав, що тепер, мабуть, у птицi i в нього буде
однаковий пожиток. Але неждано поплавець - торк-торк - i затремтiв, а
потiм дрiбно-дрiбно пiшов уперед i пiрнув у воду. Чоловiк у хвилюваннi, не
пiдсiкаючи, потягнув вудку. Iз води, обтрушуючи бризки, випорснув
райдужний злиток i впав на траву. Це був срiблястий, з золотим вiдливом
карась. Темним оком вiн зворушливо i боляче дивився у високе небо i не
розумiв його. Марко знову закинув свою снасть, i через якихось пару хвилин
так само затанцював поплавець i, не потопаючи, пiшов по водi... I на цей
раз впiймався карась, але вiн був бiльшим i дурнiшим за першого: устиг
увiбрати всередину свою смерть - увесь гачок.
"Оце завтра з Хведьком прийдемо сюди",- подумав Марко.
Поки вiн тiшився вудiнням, вiд ставу донеслись обуренi жiночi голоси,
їх втихомирював густий буркотливий голос Тодоха Мамури, а потiм обiзвався
й грiзний Антона Безбородька:
- Що ви менi бабський бунт пiдiймаєте. Iч, як розбестилися за окупацiю!
- Безсовiсний, чого ти нам вибиваєш очi окупацiєю!? - як бiль, злетiв
жiночий зойк.
- Щоб власницькi iдеї вибити з вас.
- Зi своєї жiнки спочатку вибийте! Хтось за окупацiї в неволi умирав, а
вона аж в Транснiстрiю спекулювати їздила!-обiзвалася Варка Тримайвода.
- А ти бачила? - визвiрився Безбородько.
- Авжеж!
- То гляди, щоб свого села не побачила. За агiтацiю i до бiлих ведмедiв
недалеко.
- Тiльки з вашою жiнкою разом! - вiдрiзала Варка.- Мене ти на переляк
не вiзьмеш.
- Та що ви, бабоньки, показилися чи дурманом сьогоднi поснiдали? Хiба ж
прядиво для мене чи для голови потрiбне? Усе ж для фронту, тiльки для
нього! - Подобрiшав голос Тодоха Мамури.
- Отак би й говорив одразу, а не страхав нас. Ми вже з сорок першого
року ляканi.
Марко виглянув iз своєї схованки. До конопель наближався гурт дiвчат i
молодиць, а за ними їхали на конях Безбородько i Мамура. Деякi жiнки були
з лопатами, в деяких за плечима коливалися в'язки лискучих перевесел, з
яких стiкали краплини води i сонця. Сумнiву не було: голова гнав жiнок
мочити коноплi. Марко спочатку оторопiв, а потiм спалахнув од гнiву. Про
що ж Безбородько думав у теплi передосiннi днi? Про що ж вiн думає тепер,
на калiцтво посилаючи матерiв i дiвчат!?
Бiля конопель усi зупинилися, хтось iз дiвчат зiгнувся над ставом,
черпнув рукою воду.
- Ну, як, Ганно?
- Трохи теплiша, нiж на Водохреща. Ще онде крига пiд берегом блищить...
- Ви, баби, гарячi, одразу нагрiєте воду, - пожартував Безбородько.
-Совiстi нема у вас нi на копiйку, - затремтiв од злостi i слiз голос
Варки Тримайводи. - Це ж усi ми принесемо додому простуду i кольки. Хiба ж
ми колгоспу тiльки на один день потрiбнi?
- Вийдете, як перемитi, - заспокоїв Безбородько. - А щоб i рiзнi
виделiкатнiлi не кахикали та не морщилися - пошлю за горiлкою. Хто має
такий-сякий запас?
- У мене є, - обiзвалася Мавра Покритченко, її обличчя, здавалось, було
обведене самим сумом.
- У тебе? - невдоволено поглянув на вдовицю Безбородько. Хтось iз жiнок
значуще покосився на голову. - Ну що ж, давай ключа, Тодох в один чирк
перебiжить верхи.
Мавра пiдiйшла до завгоспа, з презирством тицьнула йому ключа, i Тодох,
крутнувши коня, здимiв помiж вербами.
- Iч, як потягнуло на дармову горiлку! - i тут не втрималась Варка.
Безбородько несхвальне похитав головою:
- Чи ти, жiнко добра, не можеш хоча б на часину втримати йзика на
зашморзi? Он молодшi дивляться i вчаться у тебе непослуху, - показав на
дiвчат, якi вже пеленали перевеслами висушенi горстки матiрки.
- Моя наука не крадена i не хапана, - вiйнула спiдницею Варка i
завзято, як вогонь, почала працювати.
Безбородько злiз з коня, поглянув на годинник, потiм прищурився на
сонце:
- От бачите, й припiкає сьогоднi. Значить, потеплiшає вода. Ну,
бабоньки, хто найсмiливiший з вас? - А коли побачив, що першою пiшла у
воду Мавра, сердито зупинив її: - Чого поперед батька лiзеш у пекло?
Молодших нема? Краще в'яжи манделi.
- Таки хоч одну пожалiв. З якого б це дива? - обiзвався чийсь в'їдливий
голос.
Мавра почервонiла, мовчки увiйшла у воду, а за нею побрели Ольга Бойчук
i Василина Куценко.
- Стiйте, проворнi! - гукнув на них Марко Безсмертний, дибаючи до
жiнок. - Ану, вилазьте мерщiй!
Жiнки здивовано перезирнулись помiж собою, зашепотiли. їх усiх вразило
обличчя Марка, навiть Безбородько спочатку розгубився i подав якийсь знак
Маврi, але вона, як стояла у водi, так i залишилась стояти, хоча дiвчата
вже вискочили на берег.
- Вилазь, Мавро! - коротко наказав Марко.- Русалкою чи калiкою хочеш
стати? Це недовго при такому начальствi.- Невидющою темiнню поглянув на
Безбородька.
Жiнка байдуже, безвiльно опустивши руки, вийшла на берег. З подолка її
благенької спiдницi задзюрчала вода. Марко круто обернувся до Безбородька:
- Нове хрещення Русi вигадав? Святим Володимиром хочеш стати ?
- А тобi, практично, яке дiло, ким я хочу стати!? Бач, яким розумним по
iсторiї вишукався! Я ще покажу комусь науки! Повчиш їх-порозумнiшаєш!.. Ти
чого мiй авторитет на людях пiдриваєш!?-i собi визвiрився Безбородько.Коли
нема чого робити, накульгуй додому. А нам прядиво треба.
- Було б не вивозити його ночами поза хмари.
- Менi не такi розумнi пишуть укази. Бабоньки, чого розвiсили вуха,
баламутство слухаючи? У воду! - кишнув руками на жiнок.
- Нi, голубе, вони у воду не полiзуть! - вiдкусив Безсмертний.
- А хто ж полiзе!? Може, менi'накажеш? -В глибинi очниць Безбородька
задимилися тiнi.
- I накажу! Ану, лiзь!-ступнув до нього Марко, а жiноцтво злякано
ахнуло.
- Я!? - позеленiв од злостi Безбородько.- Ти збожеволiв чи забувся, з
ким говориш!?
- Лiзь, жабо! I то не роздумуючи! - В очах його вже кипiла темiнь.
- Марку, отямся! - вже перелякався Безбородько, збагнувши, що це не
жарти. Пiд шкiру, прямо у кров, йому хтось кинув жменю мурашнi, i вона,
роз'їдаючи смiливiсть, гаряче побiгла по всiх жилах. Оступаючись, вiн
спиною подався до коня.
- Я що сказав!?Марко тремтячою рукою вийняв а кишенi пiстолета. Чорний
отвiр його вибив з Безбородька останнi краплi смiливостi,. а замiсть них
отруювала кров пекуча комашня.
- Не жартуй, Марку,- заволав поганим голосом, а розчепiрена п'ятiрня
його повисла в повiтрi, не дотягнувшись до повода.
- Лiзеш? Раз... Два...
Марко зараз мав такий скажений вигляд, що Безбородько, вже притершись
спиною до коня, пiдняв руки вгору i злякано вигукнув:
- Здаюсь, тобто лiзу... Але це насильство над головою. Запам'ятай, -
жалюгiдний в своєму падiннi, вiй, мов не своїми ногами, пiдiйшов до води
i, коли в нiй побачив себе полоненим з пiдiйнятими руками, знову жахнувся,
скособочився i попрохав Марка: - Ти присоромив i осоромив мене. То, може,
по-доброму на цьому й кiнчимо комедiю.
- Вона тiльки починається. Топай!
- Марку, нащо ж нам судитися?
- Ти ще й про суди не забув? Так я тобi зараз буду суддею! Ольго,
подавай своєму головi лопату. I то замашнiшу. Сили в нього, як у бугая.
Дiвчина, знiтившись, виконала наказ. Безбородько брав ту лопату, мов
гадину. Вiн ще сподiвався, що Марко опам'ятаеться i не примусить його
прикопувати коноплi. Але й це сподiвання розвiялось, коли йому подали
першi манделi. Вiн втопив їх у воду, приколов кiлками i почав зривати з
дна болотну землю. А вода уже робила своє дiло: хлющала в чоботях, вогнем
обпiкала стегна, краплинами спухала пiд вiями i щемiла сльозами сорому та
злостi. Хоч би нiхто не побачив їх. Нагнувшись, вiн крадькома витер очi, а
сам придумував найстрашнiшу кару на свого напасника.
"Заструпiли твої виразки на нозi, але новi нарiжуться на всьому тiлi. Я
вже постелю тобi дорiжку до хати з залiзними гратами". Почуття помсти
почало перемагати сором, тiльки не могло здолати огидливого холоду. I вiн
лише тепер подумав, що краще було б мочити коноплi у копанках. Чому це
ранiше йому не спало на думку?
- Марку, покинь оцi жарти, бо пропаду, - зiпершись на лопату, обернувся
до Безсмертного, але уникав його погляду.
- Уже напрацювався? - злостивий подив викривив Марковi уста. - Вiдстоїш
у водi вдвiчi довше, нiж мали вiдстояти жiнки.
- Чому ж удвiчi?
- Бо тобi не треба родити дiтей! - непримиренно поглянув на Безбородька
i почув, як хтось з жiнок зiтхнув.
Це була Мавра. При останнiх словах Марка в її дикуватих блакитних очах
стрепенувся сiрий острах.
Бiля греблi загупали копита. Тодох Мамура, тримаючи бiля грудей, наче
дитя, четвертину з самогоном, молодцювате пiд'їжджав до жiнок.
- Ось вона, веселуха! - радiсно вигукнув i осiкся. Четвертина
вислизнула з його рук, упала на землю, але вiн i не зирнув на неї,
прикгiпiвши переляканим поглядом до постатi свого начальства, яке з
лопатою в руках згиналося над манделями. Тодох навiть очi заплющив i
покрутив головою, одганяючи вiд себе, як йому здавалося, сатанинське
навождення. Але Безбородько таки стояв у водi.
- Ой-ой, що тут скоїлось?-пошепки, нi до кого не звертаючись, запитав
Мамура.
- Може, пособиш головi? -обiзвалась Варка Тримайвода. Вона пiдняла
четвертину, всунула в руки Мамурi.- Пригости свого хлiбодавця.
Тодох боязко глипнув на Марка, збiднюючись, зiгнувся в три погибелi:
- Можна хоч однiєю чарочкою пособити, щоб кров не застоялась?
- Пособляй!
Мамура вихопив з кишенi стограмову чарку, налив її по вiнця i бережно
понiс до голови, виявляючи йому очима i всiєю постаттю свою облесливу
вiдданiсть i спiвчуття. Безбородько одним духом перехилив чарку.
Завгосп пiдiйшов до Марка i пошепки заговорив:
- Отак же й пропаде чоловiк, у нього ж партизанська ревматизма, у нього
ж жiнка. Нащо ж нам калiчити один одного? Ви сусiдили колись, i вашi
батьки сусiдили. Чого на вiку не буває: почубились, але одразу помирились.
Гнiв у Марка вже почав прочахати, i в цiй iсторiї вiн зараз уже бачив i
смiшне.
- Вилазь, мочiльнику! - гукнув до Безбородька. Той, крекчучи, вийшов на
берег, почав роззуватися й виливати воду з чобiт, а Мамура порався бiля
четвертини, бо треба було горiлкою i напоїти голову, i натерти його
померзлi ноги.
Село нiколи так не зустрiчало Безбородька, як сьогоднi. На вулицю
повиходили старi й малi. Навiть конюхи й скотарi покидали роботу, щоб
побачити, як буде повертатися з купання їхнiй голова. I от на царинi
з'явилися два вершники, один похнюплений, а другий догiдливе пригнутий, з
сулiєю в руках.
Побачивши попереду стiльки людей, Безбородько занепокоївся:
- Якого їм дiдька стовбичити в робочу годину?
На це й вiрний Мамура нiчого не мiг вiдповiсти. В його темнiй душi
сьогоднi теж похитнулася вiра в Безбородька. Добре, коли вiн запроторить
Марка в тюрягу, а якщо цi гемонськi коноплi до решти пiдмочать авторитет
голови? Тодi й тебе, Тодоше, вирвуть з начальства, як цибулину з грядки. У
сулiї тихо схлипувала горiлка, нiби спiвчувала завгоспу.
Здалеку Безбородько не може розiбрати, що написано на людських
обличчях. Спочатку вся вулиця, здається йому, злилася в єдиний коловорот
насмiшки, навiть дерево бiля з'юрмлених бабiв повишкiряло окоренки. Та
пiд'їжджаючи ближче, вiн бачить спiвчутливi погояди. Це пiдбадьорило його.
Але чому це то тут, то там веселiють очi? Вiн хоче на чиємусь виду
перехопити, спiймати цю веселiсть, та знову ловить жалiсть, невiдомо, чи
вдавану, чи справжню.
З другого краю вулицi вибiгає розпатлана, в кожушку на розхристi його
жiнка i ще здалеку починає голосити:
- Ой Антоночку рiдний, чи ти живий, чи здоровий, чи не втопив тебе той
iдол на костурах, бодай його топила i благовiщенська, i святоюрська, i
святоiванова, i водохрещенська вода, бодай його топило не переставало i в
калюжах-баюрах, i в морях-океанах.
- I в горiлцi-калганiвцi, - несподiвано для себе випалив несмiливий
Омелян Корж.
I вся вулиця одразу ж вибухнула таким одностайним реготом, що пiд
вершниками схарапудились конi, а з рук Мамури випала сулiя i, жалiбно
дзенькнувши, розсiлась на двi половини.
- Ая-яй, - забiдкався Мамура, скочив на землю, для чогось хотiв
нахилитися до шматкiв сулiї, але зашпортнувся i долiлиць упав пiд ноги
коня.
Другий вибух смiху пригвоздив Мамуру до землi, яка загудiла пiд
кiнськими копитами: то втiкав од людей, од їхнього реготу Антон
Безбородько. Мамура пiдвiвся, глянув услiд вершнику i понiс жалюгiдну
усмiшку назустрiч людям:
- От тiкає-шпарить.
- А ти ж чому не здоганяєш? - спитав довгоногий, мов чапля, Омелян
Корж.
- Я? - здивувався Мамура. -А може, це менi без великої надобности!
- Безбородько без надобностi тобi? - аж легали од реготу люди. -Оце
втнув!
- Що вмiв, те i втнув, - огризнувся Мамура. Вiн, збайдужнiлий, сiв на
коня i поїхав, щоб усi бачили, до свого двору, щось гиркнув на жiнку, а
потiм подався до палацу свого владики.
Безбородько вже встиг переодягтися, хильнути полинiвки i пiд прокльони
та бiдкання дебелоногої Марiї залiзти на пiч вигрiватися в розпареному
просi.
- Одразу ж отут, на печi, пишiть донесенiя, - з порога радить Мамура. В
голосi його аж клекоче обурення.
- Кому писати? - журлива злiсть проглянула з глибини зiниць
Безбородька.
- У всякi i рiзнi iнстанцiї, в рiзнi! Як наганяти, так наганяти страху
до самого страшного суду! Марiє, подай паперу, - вже командував Мамура. -
По-перше, начмiлiцiї - за утопленiє i образу особи голови, якого було
названо жабою. По-друге, органам за диверсiю! По-третє, власноручно
першому секретарю райкому за пiдрив полiтики По-четверте в газету за все
разом i укупi. Потом побачимо та подивимось, кого топили, а хто
захлинеться!
- Чи не забагато ж отак розведемо канцелярiї? - завагався Безбородько.
- Маслом кашi не збавиш! Раз є преступлєнiє, повинно бути и наказанiє А
Марко такий, що з однiєї сiтi зможе випорснути хоча и на костурах. Хай
спробує з кiлькох вислизнути! -впевнено вiдповiв, i Безбородько побачив на
його обличчi давню рiшучiсть Мамури-злодiя. яка десь причаїлася вiдколи
вiн став завгоспом.
Марiя подала на пiч дошку, на якiй вимiшувала тiсто чорнильницю, ручку
й папiр. Безбородько, лежачи долiчерева, наморщив лоба.
- Ех, шкода, що не було в цю пору якогось письменника, вiн би намалював
картину, -пожалкував Мамура.
- Якось обiйдеться без лiтератури - буркнув Безбородько.
- I Киселю треба про це написати. То такий теоретик, такий теоретик...
- i не доказав.
На ганку почувся тупiт, i в будинок влетiла його огрядненька Наталка.
Пiдiймаючи вгору руки, вона не своїм голосом закричала:
- Ой падку мiй, ой людоньки добрi...
- Наталко, що з тобою!? - перелякався Мамура. - Що там скоїлося?
Жiнка подивилась на чоловiка очима, повними слiз, за якими тремтiли
бiль i радiсть.
- Ой людоньки, ой Тодоше, жива наша Галя! Жива наша перепiлочка!
Визволили її нашi воїни з неволi! Ой, дасть бог, дочекаємося своєї дитини!
Потрясiння пришило Мамуру до пiдлоги. Вiн зблiд i глухо запитав жiнку:
- Хтось передав, що жива?
- Щойно поштар листа занiс. Сама пише, своєю рукою.
- Де ж той лист?
- Дома на столi лежить.
- Дурна баба, не могла захопити його? - Не прощаючись з Безбородьком,
Мамура вихопився за порiг, звiдти махнув рукою: - Пишiть! - та й бiгцем
подався додому.
В недобудованiй, на двi половини, хатi Тодоха вже сидiв улiзливий
комiрник Мирон Шавула, який завжди першим у селi дiзнавався про родини й
вмерлини, щастя i горе. Його кабанувата постать, i защетинене сивим, сiрим
i рудим волоссям обличчя, i дрiбнуватi очi насочилися спiвчуттям i
радiстю.
- Такий я вже зволнований, Тодоше, такий зволнований, що й встояти на
мiсцi не можу. О! Читай! - спочатку понюхав, а потiм простягнув завгоспу
блакитний, наче витканий шматок паперу.
- Вона, донька! - глянувши на лiтери, пiзнав Мамура, пробурмотiв про
себе якiсь слова радостi i пильно поглянув на фото: - Вже зовсiм дiвчина!
А це з нею не Маркова Тетяна?
- Вона ж! - ствердив Шавула. - Викапана Олена. Погуляєм, Тодоше?..
- Чому й не погуляти!? Сип, жiнко, що варила, - гукнув на всю хату, з
пiдпiччя витяг четвертину самогонки i поставив її бiля листа, що не
лiтерами, а вже очима єдиної доньки дивився на нього. - Радiсть, Мироне, у
мене.
- Ще б не радiсть! - комiрник розщебнув свитку, вiдв'язав од пояса
поморщене кiльце ковбаси i, сяючи всiма барвами щетинистої бороди,
самозадоволено кинув його на стiл. - загрянична.
- В трясцю її! Не хочу заграничного. Скiльки там дiти намучились нашi.
- Дурний, то дiти, а це ковбаса. Понятiє треба мати, о! - повчально
сказав Шавула й розкапустився за столом, бо надокучило переминання а ноги
на ногу. - Сiдай. - зиркнув на Мамуру i з подивом побачив вперше в його
очах щось подiбне до бабської безпомiчностi.
"Навiть такий злодiй може переживати", -здивувався i по-фiлософськи
сказав:
- Люблю, коли є приключина випити i дати роботу зубам та кендюху.
Якимсь тодi чоловiк iнтереснiшим стає.
- Коли ж вона може прибути? - вголос думав про своє Мамура.
- Коли жива, то прибуде, а нежива - не встане з землi, - далi
мудрагельствував Шавула. - Чи ж це правда, що шибенної вдачi Марко викупав
Безбородька?
-Так йому й треба! Чого забажав: жiнок попростуджувати i дiвчат заодно!
- вирвалось у Тодоха, але вiн одразу ж гостро зиркнув на Шавулу: - Гляди
менi, не внеси тiльки нашому в уха, бо оглухнеш.
- I знову дурний, - огризнувся Шавула. - Не сьогоднi ж я на свiт
родився, щоб не знати полiтики, от Наталко, чи не час нам щось у кишку
вкинути?
- зараз. Мироне, - жiнка щасливими сльозами кропила зачерствiлий книш,
рукою витирала їх i ронила новi.
- Пересолиш хлiб, - не витримав Шавула.
- Я зараз iнший дiстану, - схаменулась Наталка.
- Можна и цей хлiб, ти ж не заразна, - заспокоїв її комiрник.
- Ну, як ти можеш? - з докором крiзь усi сльози поглянула на
кабанистого Шавулу, який навiть здивувався:! "А що ж вiн такого сказав?