Страница:
рукою на тюрму. - Яка нужда пригнала тебе сюди? Тiльки не кажи, що приїхав
мене побачити, все одно не повiрю. Мене стараються поменше бачити.
- Справи пригнали, Степане Петровичу.
- Да, тепер у кожного по зав'язку справ. А може, згадав тюремнi харчi?
- Хай їх дiдько згадує.
В невеликому прокуреному кабiнетi вони сiли за стiл, на якому ще
поблискував ранковою росою жасминовий цвiт.
- Закуриш, Марку? - присовує цигарки й дiстає запальничку тюремної
роботи.
- Спасибi, i досi не навчився.
- А я й досi вiдвикнути не можу, - пильно придивляється до Марка. -
Значить, знову головуєш, ореш, сiєш, навiть чужi рої переманюєш до себе.
- I це знаєте? - щиросерде здивувався Марко.
- I навiть те, що встиг з Киселем заїстися. Не обезпечуєш своїх тилiв.
- А чим, поросятами їх обезпечувати? Степан Петрович засмiявся:
- Можна й медом. Але ти чоловiк затятий, i я радий за тебе. Якою волею
чи неволею прибув до мене?
- Любов принесла, Степане Петровичу.
- Говори-балакай! - здивовано зиркнув i трiпнув сивою чуприною. - Чи,
може, твоя любка, якщо обзавiвся такою, ненароком потрапила в мої покої?
- По жiночiй лiнiї я не мастак, - прихмарилось Маркове чоло. - Тут
складнiше дiло, не знаю, чи хто й приїжджав сюди за тим, що може стати
любов'ю.
- Щось ти загадками заговорив.
- Почну простiше. Скажiть, Степане Петровичу, як ви розумiєте любов?
- Облиш, Марку, свої жарти! - весело наморщився чоловiк. - Ти ще через
двадцять рокiв задай менi таке актуальне питання, коли я вже з печi не
буду злазити. Ну, що вихитровуєщ? Про твої деякi фокуси я бiльше чував,
анiж ти думаєш. Ще не всипали тобi добре по одному мiсцi?
- Кому з нас не перепадає по тому мiсцi? Так не хочете, сказати, що
таке любов?
- Краще тебе послухаю, ти ж молодший.
- Хай буде по-вашому, де мое не пропадало. Любов, я собi мислю, -
велике дiло!
- Чи ти ба, яке вiдкриття! - засмiявся начальник тюрми. - Ти це з
якоїсь трибуни скажи, ощаслив людей.
- I скажу! - загарячився Марко, рум'янцi на його щоках почали доповзати
до нерiвної пiдкiвки вусiв. - Що сталося б з людиною, якби у неї якийсь
недобрий ворожбит забрав любов? Стала б вона двоногою твариною, а може,
навiть i тварюкою. I недарма вже при капiталiзмi були Ромео i Джульетта.
- Ще ранiше - при феодалiзмi, - поправив Дончак, - уже з цiкавiстю
слухаючи Марка.
- От бачите, навiть ще до капiталiзму так любились люди, - наче зрадiв
Марко, хоча й навмисно переплутав формацiї', щоб краще втягнути в розмову
Дончака. - Але тодi все було простiше: не було таких страшних воєн, як
тепер, i тому було бiльше i Джульетт, i Ромео. А хто тепер напише про таку
любов, коли є Джульетта, але нема кому їх любити? Це не тiльки дiвоче
горе, а, коли подумати, й державне лихо, бо ж меншає в нiй любовi. Чи не
так мислю?
Степан Петрович знизав плечима i розвiв руками:
- Думаєш ти, Марку, так, але до чого все це ведеш - нiяк не второпаю.
- До чого я веду? До самого найпростiшого: що до дiвчини i тепер
неодмiнно має ходити хлопець, вуркотiти щось їй, мов голуб, шептати в одне
вухо правду, а в друге, може, й прибрiхувати...
- Чого ж прибрiхувати? - насторожився Дончак.
- А хiба ж ви колись не прибрiхували своїй, що вона найкраща у свiтi?
- Ох, i хитрий ти дiдько! - розреготався Дончак. - Навiть я за таке
перебiльшення. Добре прядеш свою нитку, що тiльки вшиєш нею?
- Це вже залежить од вас. Треба, щоб життя кружляло, як життя: щоб
вечорами молодята любувались i зорями, i вербами, i дорогами, треба, щоб
хлопець дiвчину тулив до себе та й руку їй клав на груди i щоб потiм до
цих грудей тяглося дитя i засинало бiля них, як i ми колись засинали. Тодi
нашi дiти ростимуть спокiйними, лагiдними i добрими, а не iстеричними
найдами, яких гiрка любов чи баловство пiдкидали пiд чужi дверi. Це я
говорив у широкому масштабi, а тепер хочу про дiвчат свого села. Чахнуть
вони без кохання. То вiдпусти менi, Степане Петровичу, тих хлопцiв, якi
мають невелику i не дуже погану статтю.
- Оце так вивiв кiнцi! - оторопiв Дончак. - Чи ти при своєму розумi,
чоловiче, чи ти з похмiлля приїхав до мене!?
- Я при своєму розумi, а в ротi й росинки не було, - анiтрохи не
збентежився Марко. - То не дiйшло до вас моє слiзне прохання?
- Нi, це неможливої Це нечувано по своїй смiливостi i, пробач,
нахабству! - Дончак пiдвiвся а стiльця, пройшовся по кабiнету i зупинився
перед Марком, докiрливо похитуючи головою.
- Справдi, це нечувано, - погодився Марко, - але, коли подумати,
можливо.
- Як ти все швидко i з плеча вирiшуєш, - поморщився Дончак. - Скис уже?
- Вiд цих слiв i молоко скисне.
- Ну, припустiмо, я пошлю в твiй колгосп кiлькох арештантiв...
- Не арештантiв, Степане Петровичу, а вже звiльнених i рiвноправних
громадян, якi мають чесною працею вiдробити свої сякi-такi грiшки, -
делiкатно поправив Марко.
- Хай буде так: вiльних i рiвноправних, - забринiла насмiшка. - I ти
скажеш їм, що вони з тюрми одразу ж потраплять у женихи? Чи не принизиш ти
цим свiй чудернацький намiр i чи не забагато даєш честi новоспеченим
женишкам?
-Щo ви, Степане Петровичу! Про наш намiр нiхто, крiм нас, довiку не
знатиме. Це ж така делiкатна рiч. Просто я беру хлопцiв працювати в
колгосп рiвно на такий час, який вони не досидiли тут.
- А потiм половина їх розбредеться по своїх домiвках.
- В добрий час. Але хтось залишиться i в нашому селi. I радiсть пiзнає
вiд чесної працi, i пiд зорями своє кохання знайде, i весiлля справить.
- Нi, нi, Марку, це зовсiм не типово, як деякi критики пишуть.
- Не типово, але дiти типовими будуть. От побачите на чиїхось
хрестинах.
- Агiтаторi I де ти взявся на мою голову? Хiба в такий спосiб ти
вирiшиш це питання?
- Звичайно, нi. Але коли навiть однiй людинi ми зробимо добро, то це
буде добро!
- Нi, нi, Марку, я не можу цього зробити.
- Чому ж не можете? - запитав з проханням i болем. - Добро ж, а не зло
у ваших руках.
- Це добро зветься перевищенням влади. Думаєш ти про це своєю запальною
головою?
- Поки що думаю. I хоч яким я був невеликим начальством, де мiг -
перевищував свою владу. I, головне, майже нiхто не гудив мене за це.
-Ти можеш! Ти й не таке можеш, сьогоднi вже довiв, - пожвавiшав Степан
Петрович. - I як це виходило в тебе?
- Коли я був головою колгоспу, то перевищував свою владу i по пшеницi,
i по житу, i по цукровому буряку, а проса зiбрав найбiльше на весь район -
про це перевищення i в газетi писалось. То i ти, Степане Петровичу,
перевись свою владу.
- Ох, i хитрун ти, Марку, яких мало й на свiтi в! Куди загнув!?
- Але ж на добро чи на зло я загнув?
- Хто його вiдає, - задумався Дончак. - Не знаю, якщо послухатись цiєї
ради, як воно вийде у тебе, а в мене - погано. Пiдведеш ти мене пiд
монастир.
- I вам буде добре, - переконливо сказав Марко. - Це ж стiльки людей
потiм з вдячнiстю згадуватимуть старого котовця Дончака.
- Ох i лисиця ж ти! - похитав головою начальник тюрми. - В тебе що не
слово, то нова хитрiсть. Послухати тебе, то менi пiсля смертi ще й
пам'ятника поставлять за це дiло.
- Навряд чи якийсь начальник по вашiй професiї заслужить такої честi,
бо професiя ваша, пробачайте, не має перспективи росту.
- Убив, убив ти мене, Марку! - посмiхнувся Дончак, а в зморшках пiд
очима, в очах i кущуватих бровах ворухнувся бiль. - Ти, може, думаєш, я
вистрибом бiг на цю посаду, щоб не мати перспективи росту?.. Я, повiриш,
плакав у секретаря окружкому, наче дитина. А менi сказали одне: так
потрiбно... Ще якi маєш, свате, претензiї до мене? - I словом "свате" вiн
сам собi полегшив бiль i вже з деякою насмiшкою подивився на цього
дивного, з нерiвною пiдкiвкою вусiв чоловiка.
- Претензiй нема, - душевно вiдповiв Марко. - Хiба я не знаю, що ваша
робота радостi не кладе на серце? I дуже порядною треба бути людиною, щоб
не отупiти вiд щоденної людської пiдлостi i страждань. Я й досi не можу
забути слiдчого, який вiв мою справу в тридцять сьомому роцi.
- Чорноволенка? - в хмурiй задумi прикрив тонкими повiками очi.
- Чорноволенка. Ох, i завзято ж допитував вiн мене, з вогником.
Неодмiнно хотiв причепити менi ярлика ворога народу. Пiсля перших допитiв
вiн уже не говорив зi мною, а верещав, гарчав, погрожував, матюкався,
ревiв. Усе на переляк брав. I таки перелякав одного разу.
- Кулаками?
- Нi, мiзерiєю, тупiстю душi i розуму. А кулаками чи танками сам бiс,
десь, не злякає мене, - стрiляний я вже горобець.
- Ану розкажи, Марку, й про це.
- Для чого?
- Якось чував краєм вуха, що Чорноволенко з евакуацiї знову приїжджає
сюди. Вiд фронту вiдкрутився. Розказуй.
- Та невесела це iсторiя.
- А менi мало доводиться веселе слухати.
- Вночi викликають якось до нього. Iду - хитаюся. На столi у
Чорноволенка бачу торбинку iз свого дому, двi хлiбини, щось завинене у
бiлу пiлочку, масло, напевне, кiлька потрощених головок маку - саме
маковей був, i малесенький, з волоський горiх, вузлик. Догадуюсь -
передачу принесли. Мати навiть про макiвки не забула, знає, як я люблю їх.
Згадав я домiвку i вiдчув, що сльози покотилися не по щоках, а всередину.
Жаль менi стало i себе, i матерi, i дружини, i доньки, i навiть оцих
макiвок з нашого городу, яким Чорноволенко попровалював голiвки, шукаючи в
них записки чи якогось бiса. От вiн пiдiйшов до мене, холодний, немов
цвинтарний камiнь, з круглими проржавленими рум'янцями на щоках, показує
маленький вузлик:
- Пiдсудний, що це таке?
- Не знаю, крiзь матерiю ще не навчився бачити.
- Навчимо, - багатозначно пообiцяв менi. - А поки що так подивися. -
Розв'язав вузлик, i в ньому я бачу, спасибi домашнiм, грудочку рiдної
землi.
- Ну, що це? -питає мене, надiючись на чомусь зловити.
- Земля, - вiдповiдаю i нахиляюся до неї, щоб поцiлувати. Але
Чорноволенко блискавично вiдсмикує руку i ще з бiльшою пiдозрою промацує
мене поглядом: чи не подумав дурною головою, що я хочу проковтнути якийсь
умовний знак чи документ.
- Земля? - недовiрливо перепитує.
- Еге ж, з села, де я народився.
- I де ти не помреш, - одрiзав Чорноволенко. - Для чого тобi передали
й?
- Понюхайте, вiдчуєте, - кажу, надiючись, що згадав вiн звичай наших
дiдiв i батькiв i що земля i йому хоч трохи пом'якшить душу.
Зняв Чорноволенко окуляри, обережно пiднiс вузлик до носа, наче вiн мiг
вистрiлити.
- Чим пахне земля? - питаю його.
- Чим? - увiрчує в мене очi. - Черв'яками пахне. Менi зробилось
моторошно: невже так може вимiзернiти людина, що їй i земля, на якiй вона
родилася, з якой їсть хлiб, пахне червою. I тодi я вперше сам став слiдчим
над Чорноволенком:
- Сам ти нещасний тюремний хробак. I за яким законом та беззаконням ти,
недолюде, маєш право судити людей, якi люблять землю?.. Ну, а що далi було
- ви знаєте. До крайнього свого дня не забуду, як вiдтягай ви мене вiд ще
не виритої моєї могили. Тодi ви бiльшим ризикували... То вiдпустiть менi,
Степане Петровичу, хлопцiв з невеликими й пристойними статтями.
- Боюсь, свате, що пiсля цього, як говорять у нас, комусь буде весiлля,
а курцi - смерть.
- Не бiйтеся, Степане Петровичу. I ми з вами на чиємусь весiллi
погуляємо.
- То на хрестини запрошував, а це на весiлля, а куди далi запросиш?
- Над цим ще подумаємо... Будемо сватами?
- Гаразд, Марку, - рiшуче сказав Дончак. - Дай помислити на самотi, бо
ти зовсiм забив менi баки. А вранцi приходь сюди.
- От i спасибi, Степане Петровичу, - вклонився Марко, наче все вже було
домовлено. - I вiд себе, i вiд наших красунь спасибi. Тiльки ж вибирайте
менi хлопцiв, як перемитих, без рiзних штучок...
- Викурюйся скорiще, агiтаторе, - напiвжартома гримнув на нього
Дончак...
* * *
Майже у усiх наших мiстах спiльнiсть краєзнавчих музеїв починається з
мамонтових бивнiв i скiфських баб. Ця традицiя не минула й музей, у який
зараз входив Марко Безсмертний: одразу ж з усiх куткiв першої зали в нього
втупились темнi недосконалi фiгури, що не мали нiчого спiльного з жiночою
вродою, а над ними в кiлькох мiсцях красувались багатопудовi мамонтовi
iкла.
- Добрий день, ви оглядати наш музей чи експонати принесли? - з-помiж
камiнних пам'ятникiв, як блискуче завершення давнiх епох, вийшла молода
веселолиця жiнка,. в якiй усе пiдкреслювало материнство i щирiсть. I
навiть ганчiрка, якою вона стирала пил з камiння iсторiї, не здавалася
зайвою в її красиво округлiй руцi.
Марко мимоволi посмiхнувся i вклонився жiнцi:
- Принiс експонати.
- Давночаснi чи теперiшнi?
- Теперiшнi.
- Самi знайшли?
- Сам знайшов.
- Покажiть, коли ваша ласка.
- Можна й показати. А ви хто будете?
- Я?.. Прибиральниця, - знiяковiла жiнка, - але страх як люблю все
розглядати, що приносять до нас. Чи вам конче треба до директора? Так його
зараз нема, i феодалiста, i сучасника теж нема: поїхали по районах.
- Коли нема начальства, то погляньте ви. - Марко з усмiшкою покосився
на жiнку й почав ставити свої коники прямо на камiннi плити.
- Ой, як гарно i смiшно! - одразу скрикнула й засмiялась молодиця, коли
побачила коника з печаткою. - I це ви самi робили?
- Нi, один дiд iз села.
- Дiд? А фантазiя молода! - вже захоплено оглядала другого коника. - Як
звати-величати вас?
- Марком Трохимовичем.
- А я Валентина Олександрiвна. Дуже славнi вашi експонати, але, на
жаль, не за нашим профiлем. Я зараз же збiгаю в Будинок народної творчостi
- приведу товариша Мельника або Киселя. - Жiнка прожогом вибiгла з музею,
а Марко насторожився: .якого це Киселя приведе вона. Через кiлька хвилин
Валентина Олександрiвна повернулася з бiлочубим молодиком, на грудях якого
красувалися орден Вiтчизняної вiйни i срiбна партизанська медаль.
- Кисiль Юрiй Андронович, - просто i привiтно вiдрекомендував себе
моЛодик i зразу ж навпочiпки присiв бiля експонатiв. Вiн мовчки довго
оглядає коникiв, i сяк i так примiряється до них, потiм виморщує чоло, i,
нарештi, посмiшка округляє його вуста.
- Здорово! Справжнiй художник робив їх. Цi коненята далеко пострибають.
- Справдi ? - теж радiє Марко.
- Я їх зразу ж беру на республiканську виставку. Не заперечуєте? - Аж
на республiканську?
- Надiюсь, вони й далi пострибають, - добряче мружиться Юрiй
Андронович.
- Що ви? - ще бiльше дивується Марко.
- Повiрте, на такi речi у мене є нюх. Спасибi, що принесли. Зайдiть до
нас завтра вранцi - оформимо всг документально. I грошi вашому майстру
перекажемо...
Марко бездумно почав тинятися напiвзруйнованим мiстом, чорнi обгорiлi
будинки якого вже бралися свiжим риштуванням i дзвенiли жiночими голосами.
I раптом, як ножем у спину, хтось одразу вдарив його здивованим
напiвзабутим голосом:
- Марко Проклятий!
В шаленому гнiвi затремтiв Марко й рiзко обернувся. Напроти нього,
розчепiривши ноги, стояв невисокий чолов'яга, в якому все було округлим: i
голова, i щоки, i рум'янцi, i галiфе, i живiт.
- Я не знаю, хто з нас проклятий, громадянине Чорноволенко, - з
ненавистю кинув йому межи окуляри.
Чорноволенко побачив на грудях Марка Золоту Зiрку i од несподiванки
оторопiв, зiрвав з перенiсся окуляри, а потiм збентежено i розгублено
посмiхнувся. Його прицiнювальнi очi, якi щойно хотiли щось виколупати з
чоловiка, зробити його меншим, одразу, наче сiткою, огородили перший вираз
i осiли в глибину.
- Пробачте, пробачте, Марку, як вас.. по батьковi. Я недоречно
згадав...
-Свої провини перед людьми? -безжалiсно сiкнув чоловiк.
- Провини?. Що ви маєте на увазi? - наче здивувався Чорноволенко, на
його обличчi побiльшали iржавi кола рум'янцю. - Ну, з вами, виходить,
трапилась колись неув'язка. Але це тiльки помилка.
- Це ви найстрашнiша наша помилка! Надiюсь, уже бiльше вам не
доведеться допитувати людей?
- Але чому? - здивувався i образився Чорноволенко.
- Хоча б тому, що'ви нiколи не страждали з людьми - нi до вiйни, нi у
вiйну. Перейшли на iншу роботу?
- Я iншого фаху не маю, - по-дурному вирвалось у Чорноволенка.
- Он як!.. Тодi їдьте до мене в колгосп. Я, поки не пiзно, навчу вас
ходити бiля землi.
Чорноволенко спочатку обурено запихатився, а потiм засмiявся:
- А ви й досi не розтрусили селянського гумору. Ач, куди занесло вас! I
це того, що всi думки вашi крутяться лише навколо землi, а комусь i iншi
треба вирiшувати проблеми. Ви прямо розсмiшили мене: уявляю картину -
слiдчий працює у колишнiх пiдсудних...
- Це не страшно, страшнiше буде, якщо колишнi пiдсуднi почнуть судити
слiдчого за його... неув язки, - з огидою одвернувся од Чорноволенка й
попрямував до готелю.
Увечерi подзвонив Дончак.
- Якi ще, Марку, розумнi плани вимiшуєш у своїй головi? - запитав з
доброзичливою насмiшкою. - Нiяких? Диво дивне буває на свiтi. I не готуєш
нальоти на iншi установи?... А твiй прожект, хоч i дуже, щоб не сказати
гiрше, химерний, таки вигорiв. Начальство пiдтримало його, хоч i довго
реготало, коли я детально розповiв, що таке любов у твоєму розумiннi. I
вийшло по-твоєму: любов перемагає все!..Ти сльозу пускаєш? Справжню чи
телефонну? Ну, будь здоров, причинний!
XXXVIII
Щось альковне, любострасне є в густосолодких i владних пахощах жасмину.
Буйно розквiтлий кущ його, немов коханка, заглядає у вiкно молодого Киселя
i струшує на пiдвiконня пахучу росу.
Недалеко вiд куща в затишному куточку заворкотiли, розбризкали смiх
закоханi молодята, i Юрiй Андронович, сумовито похитавши головою, прочиняє
вiкно. На чоловiка з свiтлої теменi бiлими очима дивиться кущ жасмину, а
на пiдвiконнi лежить обтрушена роса i крихiтки жовтого пилку...
Ще так недавно i так давно i вiн бiля цього куща говорив найкращi слова
своїй сумноокiй Мар'янi, а вона сором'язливо ховала голову на його грудях,
ближче до серця. То були найщасливiшi хвилини в його життi, коли
здавалося, що вiя усе зможе зробити, коли ввижалося, що навiть шовковиста,
прозора темiнь ночi, i зоряний пил небесних шляхiв, i мiсячне снування, i
казковi силуети древнього мiста творилися для них.
- Поглянь, Мар'яно, яка чарiвна нiч... Але слово "нiч" завжди кидало
дiвчину в трепетний дрож.
- Чого ти боїшся? - пiдiймав її голову до неба, щоб i вона бачила всю
первозданну красу ночi, щоб i в її очах пересiвався зоряний пил.
Але дiвчина в'янула вiд того, що радувало його, i знову ховала голову
на його грудях, ближче до серця. А якось уночi Мар'яна ,випросталась перед
ним i стала в сльозах, неначе кущ жасмину в росi. Такою вродливою i такою
зажуреною вiн нiколи не бачив її.
- Що з тобою, серденя? - пригорнув дiвчину i гнiвно поглянув довкола:
чи не ховалась десь поблизу кривда. Нi, здається, нiде нiкого, тiльки
вiтер озвався за садом, тiльки зорi стрепенулись, мов квiти од вiтру.
- Юрiю, милий, забери мене, - застогнав її голос, i недiвоча скорбота
прорвалася з очей.
- Куди тебе забрати?.. - розгубився, цiлуючи її. Присмак сльози i
жасмину вiн теж запам'ятав на все життя. - Куди,кохання моє?
- Куди хочеш, на край свiту, аби подалi вiд свого батька, вiд...
Чорноволенка, - знову хвилею в березi стогне дiвочий голос.
- Чого ж, Мар'яно? - незрозумiле дивиться на неї i на небо, яке вже не
може вмiстити всiх розгойданих зiрок i росою обтрушує їх на прочахлу
землю. - Чого?
- I не питай... Я не можу дивитись на нього. Забери, коли любиш... Бо й
вiд тебе пiду.
- Що ти говориш? - обхопив її обома'руками, наче дiвчина вже йшла вiд
нього. Вiн i не здогадувався, яка драма стояла мiж батьком i донькою, але
з книжок добре знав, що протирiччя мiж поколiннями є певною
закономiрнiстю, i одразу ж не злюбив Чорноволенка.
Тiсно обнявшись, вони всю цю нiч пробродили i простояли, мов сновиди,
на березi рiчки, на хвилях якої дрiмало й розкришувалось мiсячне промiння.
А вранцi молодята розписались у невеличкому прибузькому селi, де
народилась Мар'яна. В цьому селi вони справили скромне весiлля, на якому
ображений слiдчий Чорноволенко до смерку сидiв, нiби чорна хмара. А.
ввечерi невiдкладнi справи вiдiрвали його од весiлля, i на ньому вiдразу
стало просторiше i веселiш...
З цього ж села вони обоє пiшли в партизанськi лiси, а повернувся з них
тiльки вiн. I от уже бiля куща жасмину iнша пара впивається щастям, а
комусь од нього залишились тiльки крихiтки споминiв.
Юрiй Андронович знову присiдав до столу, де лежить розгорнений рукопис
Григорiя Заднiпровського. Тут сердечно i шанобливо згадується про
партизанку Мар'яну, дарма що вона була в iншому загонi. Чоловiка знову
вражають i подiї партизанського життя, i їхнiй опис.
Як у цiй книзi водно зiткались i драматизм, i велич людської душi, i
терпкий гумор, i золота нитка народної творчостi. Хiба не реквiємом
звучать ось цi слова про Мар'яну: "Мертва трава скоро стає сiном, мертва
людина не скоро стає травою... В нашiй пам'ятi Мар'яна залишилась
лебiдкою, i в зелених прибузьких плавнях вона знайшла свою смерть, як
поранена лебiдка..."
"Щедрий, Григорiю, ти чоловiк", - задумався Юрiй Андронович над
рукописом, пригадуючи, що партизани Лебедем назвали самого
Заднiпровського. Можливо, що хтось i пожалiв би вiддати iншому своє
чудесне прiзвисько...
А в цей час за тоненькою стiнкою в другiй, бiльшiй кiмнатi дзенькають
чарки i голоснiше виплiскуються слова пiдпилих сватiв. Дарма що вже
поночiє, вони саме зараз почнуть згадувати свою буремну молодiсть, бурчати
мало не на все сьогоднiшнє i глухо обурюватися, як вони при своїх заслугах
i талантах зупинилися на промiжних станцiях. I хоч боляче так думати про
свою рiдню, але вiн розумiє, що i його батько, i тесть - дрiбнi, омертвiлi
свiтила, свiтила без жаркого вогню у грудях, без високих поривань у
головi. Очевидно, колись у них теж було щось свiже, талановите, поки вони,
досягши якогось службового рiвня, не вчепилися зубами й руками в крiсла,
поки вони не почали боятися, коли гримiло, за свою шкуру, не вiдсмикнули
свої плечi вiд ношi, яку порiвну мали нести нашi , люди, поки не
забрехались у чомусь, коли страшнувато було говорити правду, та не стали
потроху жати не сiяне ними. А тепер з подивом i обуренням помiчають
неповагу до себе i не розумiють, чому стає хистким грунт пiд їхнiми
ногами. I марно сподiваються, що їхнє ще вiзьме. Нi, з холодної душi не
вродиться гаряче дiло.
- За твоє здоров'я, свате, за твою службу пiсля евакуацiї, - глухо, мов
осiннiй дощ, бубонить батько.
- Спасибi, Андроне. Вже, можна сказати, якось i влаштувався, хоча й
пiдбивали деякi пiд мене клинцi. Ех i важку маю фортуну... Живу, як нiчна
птиця.
- А в кого тепер легка фортуна?
- Е, не говори, не балакай. Ти все-таки роз'їжджаєш мiж хлiбами, дихаєш
нектарами, любуєшся, як ореться, сiється, росте, квiтує та наливається. А
я мушу з нутрощiв виривати iншi наливи.
- Коли треба, то треба.
- Про це ж i кажу. Я, коли треба, i рiдного батька не пожалiю, фах у
мене з гуманiзмами не чоломкається. За твоє здоров'я. А знаєш, що про мене
в характеристицi написано? - в Чорноволе,нка прорвалося п'яне
самозадоволення.
"Значить, уже до чортикiв допиваються", - поморщився Юрiй Андронович.
Вiн хоче зосередити увагу на рукописi, але самозадоволення Чорноволенка
густо натiкає й сюди.
- Там, дорогий свате, написано, що я майстер групових викривань. О!..
Були колись у мене рiзнi справи. I ще будуть!
- Та невже й тепер?.. - навiть з острахом перепитує батько.
- Аякже. Вiйна чимало наплутала, а розбиратися в усьому треба ось таким
чорноволенкам, як я. От нещодавно один чоловiк принiс менi рiзнi
матерiали, що не снилися i тим письменникам, якi про шпигунiв вигадують
всячину. Розумiєш, не матерiали, а золотий берег.
- Iнтересно. I хто ж сидить на цьому березi?
- Нiколи б ти при своєму житi-пшеницi i рiзнiй пашницi не придумав!
Вчорашнiй командир партизанського загону! Нагородами тебе заслiпити може,
а сам - замаскований шпигун.
- Та що ти, свате!?
- Ще в Туреччинi його завербували. От якi можуть бути iсторiї.
- А партизанив цей... у нас?
- У наших лiсах. Твiй Юрко повинен знати ного як облупленого.
- Хто ж вiн?
- Григорiй Заднiпровський, - стишив голос Чорноволенко.
- Заднiпровськийi? I я його знаю! - вражено вирвалось у Андрона
Потаповича.
- Якщо знаєш, то тримай язик за зубами, пригодиться... - i не доказав,
бо в кiмнату увiйшов блiдий од хвилювання й гнiву Юрiй Андронович.
- О, зятьок прийшли! - з удаваною радiстю потягнувся до нього з чаркою
Чорноволенко. - Посидь, нарештi, з нами, хай наука трохи почекає без твого
двiженiя вперед.
- Який вам негiдник подав матерiали на Заднiпровського? - тремтячи,
Юрiй Андронович їсть очима Чорноволенка.
- А ти пiдслухував? - на мить розгубився той.
- Чув усю мерзоту, яку в нашiй хатi виливали на кришталево чисту
людину.
- Гляди, щоб за цей кришталь i сам не попав туди, де козам роги
правлять, - засичав Чорноволенко. - Ти, може, з ним i панiбратство вiв?
- За честь вважав би дружити з Заднiпровським. Головою присягаюсь:
Заднiпровський чистий, мов лебiдь. А лебедiв тiльки злочинцi поїдають. Ви
копнiться в душi того, хто писав доноса.
- Не вчи ученого! - спогорда вiдповiв Чорноволенко. - Самi пiд чубом
лiй маємо. Тобi вiдомо, що загiн Заднiпровського був самочинним?
- I що з того?
- А ти знаєш, що такими загонами, як правило, керували чужоземнi
розвiдки?
Страшна i дика пiдозра одразу чорною плямою лягла на сотнi вiрних синiв
Батькiвщини. Задихаючись од лютi, Юрiй Андронович. обрушився на
Чорноволенка:
- Звiдки це вам знати, хiба ви з своєї схованки бачили, як боровся
народ? Яка падлюка, який кретин виплодив цю кривду?
Чорноволенко скочив з стiльця, наче його швайкою штриконули, i стис
кулаки. Обличчя i кола поржавлених рум'янцiв на ньому перекосились од
лютi, i очi, здавалось, навiть на окуляри насочили злоби.
- Хлопчисько! Вертигуз! Недоумок! Дуринда! Що ти тямиш .у життi i його
перипетiях? Потинявся трохи в лiсах i думаєш уже когось учити, а на когось
тiнь кидати. Губи ранiше обiтри! Це сказав не хто-небудь, а та голова, що
не перший день по нашiй лиш керує!
I пiсля цих слiв насторожена тиша залягла у кiмнатi її першим розiрвав
Юрiм Андронович:
- Так сказала ваша висока голова?
- Так сказала наша голова. От i почнемо пересiвати вашого брата на
сито, вiддiляти чистих вiд. нечистих.
- Тодi й вона пiдлiстю i гноєм набита! - гнiвно вiдкусив Юрiй
Андронович. - Тепер i на мене напишете доноса?
Мертва тиша була йому вiдповiддю. Навiть Чорноволенко поблiд, i пiд
круглими окулярами в нього округлилися очi... Чого вiн тiльки прийшов у
цей дiм? I що тепер робити? Вiн поглядом шукає свiй портфель i картуз, а
страшнi слова зятя холодними лапищами стиснули йому серце й мозок. До цих
мене побачити, все одно не повiрю. Мене стараються поменше бачити.
- Справи пригнали, Степане Петровичу.
- Да, тепер у кожного по зав'язку справ. А може, згадав тюремнi харчi?
- Хай їх дiдько згадує.
В невеликому прокуреному кабiнетi вони сiли за стiл, на якому ще
поблискував ранковою росою жасминовий цвiт.
- Закуриш, Марку? - присовує цигарки й дiстає запальничку тюремної
роботи.
- Спасибi, i досi не навчився.
- А я й досi вiдвикнути не можу, - пильно придивляється до Марка. -
Значить, знову головуєш, ореш, сiєш, навiть чужi рої переманюєш до себе.
- I це знаєте? - щиросерде здивувався Марко.
- I навiть те, що встиг з Киселем заїстися. Не обезпечуєш своїх тилiв.
- А чим, поросятами їх обезпечувати? Степан Петрович засмiявся:
- Можна й медом. Але ти чоловiк затятий, i я радий за тебе. Якою волею
чи неволею прибув до мене?
- Любов принесла, Степане Петровичу.
- Говори-балакай! - здивовано зиркнув i трiпнув сивою чуприною. - Чи,
може, твоя любка, якщо обзавiвся такою, ненароком потрапила в мої покої?
- По жiночiй лiнiї я не мастак, - прихмарилось Маркове чоло. - Тут
складнiше дiло, не знаю, чи хто й приїжджав сюди за тим, що може стати
любов'ю.
- Щось ти загадками заговорив.
- Почну простiше. Скажiть, Степане Петровичу, як ви розумiєте любов?
- Облиш, Марку, свої жарти! - весело наморщився чоловiк. - Ти ще через
двадцять рокiв задай менi таке актуальне питання, коли я вже з печi не
буду злазити. Ну, що вихитровуєщ? Про твої деякi фокуси я бiльше чував,
анiж ти думаєш. Ще не всипали тобi добре по одному мiсцi?
- Кому з нас не перепадає по тому мiсцi? Так не хочете, сказати, що
таке любов?
- Краще тебе послухаю, ти ж молодший.
- Хай буде по-вашому, де мое не пропадало. Любов, я собi мислю, -
велике дiло!
- Чи ти ба, яке вiдкриття! - засмiявся начальник тюрми. - Ти це з
якоїсь трибуни скажи, ощаслив людей.
- I скажу! - загарячився Марко, рум'янцi на його щоках почали доповзати
до нерiвної пiдкiвки вусiв. - Що сталося б з людиною, якби у неї якийсь
недобрий ворожбит забрав любов? Стала б вона двоногою твариною, а може,
навiть i тварюкою. I недарма вже при капiталiзмi були Ромео i Джульетта.
- Ще ранiше - при феодалiзмi, - поправив Дончак, - уже з цiкавiстю
слухаючи Марка.
- От бачите, навiть ще до капiталiзму так любились люди, - наче зрадiв
Марко, хоча й навмисно переплутав формацiї', щоб краще втягнути в розмову
Дончака. - Але тодi все було простiше: не було таких страшних воєн, як
тепер, i тому було бiльше i Джульетт, i Ромео. А хто тепер напише про таку
любов, коли є Джульетта, але нема кому їх любити? Це не тiльки дiвоче
горе, а, коли подумати, й державне лихо, бо ж меншає в нiй любовi. Чи не
так мислю?
Степан Петрович знизав плечима i розвiв руками:
- Думаєш ти, Марку, так, але до чого все це ведеш - нiяк не второпаю.
- До чого я веду? До самого найпростiшого: що до дiвчини i тепер
неодмiнно має ходити хлопець, вуркотiти щось їй, мов голуб, шептати в одне
вухо правду, а в друге, може, й прибрiхувати...
- Чого ж прибрiхувати? - насторожився Дончак.
- А хiба ж ви колись не прибрiхували своїй, що вона найкраща у свiтi?
- Ох, i хитрий ти дiдько! - розреготався Дончак. - Навiть я за таке
перебiльшення. Добре прядеш свою нитку, що тiльки вшиєш нею?
- Це вже залежить од вас. Треба, щоб життя кружляло, як життя: щоб
вечорами молодята любувались i зорями, i вербами, i дорогами, треба, щоб
хлопець дiвчину тулив до себе та й руку їй клав на груди i щоб потiм до
цих грудей тяглося дитя i засинало бiля них, як i ми колись засинали. Тодi
нашi дiти ростимуть спокiйними, лагiдними i добрими, а не iстеричними
найдами, яких гiрка любов чи баловство пiдкидали пiд чужi дверi. Це я
говорив у широкому масштабi, а тепер хочу про дiвчат свого села. Чахнуть
вони без кохання. То вiдпусти менi, Степане Петровичу, тих хлопцiв, якi
мають невелику i не дуже погану статтю.
- Оце так вивiв кiнцi! - оторопiв Дончак. - Чи ти при своєму розумi,
чоловiче, чи ти з похмiлля приїхав до мене!?
- Я при своєму розумi, а в ротi й росинки не було, - анiтрохи не
збентежився Марко. - То не дiйшло до вас моє слiзне прохання?
- Нi, це неможливої Це нечувано по своїй смiливостi i, пробач,
нахабству! - Дончак пiдвiвся а стiльця, пройшовся по кабiнету i зупинився
перед Марком, докiрливо похитуючи головою.
- Справдi, це нечувано, - погодився Марко, - але, коли подумати,
можливо.
- Як ти все швидко i з плеча вирiшуєш, - поморщився Дончак. - Скис уже?
- Вiд цих слiв i молоко скисне.
- Ну, припустiмо, я пошлю в твiй колгосп кiлькох арештантiв...
- Не арештантiв, Степане Петровичу, а вже звiльнених i рiвноправних
громадян, якi мають чесною працею вiдробити свої сякi-такi грiшки, -
делiкатно поправив Марко.
- Хай буде так: вiльних i рiвноправних, - забринiла насмiшка. - I ти
скажеш їм, що вони з тюрми одразу ж потраплять у женихи? Чи не принизиш ти
цим свiй чудернацький намiр i чи не забагато даєш честi новоспеченим
женишкам?
-Щo ви, Степане Петровичу! Про наш намiр нiхто, крiм нас, довiку не
знатиме. Це ж така делiкатна рiч. Просто я беру хлопцiв працювати в
колгосп рiвно на такий час, який вони не досидiли тут.
- А потiм половина їх розбредеться по своїх домiвках.
- В добрий час. Але хтось залишиться i в нашому селi. I радiсть пiзнає
вiд чесної працi, i пiд зорями своє кохання знайде, i весiлля справить.
- Нi, нi, Марку, це зовсiм не типово, як деякi критики пишуть.
- Не типово, але дiти типовими будуть. От побачите на чиїхось
хрестинах.
- Агiтаторi I де ти взявся на мою голову? Хiба в такий спосiб ти
вирiшиш це питання?
- Звичайно, нi. Але коли навiть однiй людинi ми зробимо добро, то це
буде добро!
- Нi, нi, Марку, я не можу цього зробити.
- Чому ж не можете? - запитав з проханням i болем. - Добро ж, а не зло
у ваших руках.
- Це добро зветься перевищенням влади. Думаєш ти про це своєю запальною
головою?
- Поки що думаю. I хоч яким я був невеликим начальством, де мiг -
перевищував свою владу. I, головне, майже нiхто не гудив мене за це.
-Ти можеш! Ти й не таке можеш, сьогоднi вже довiв, - пожвавiшав Степан
Петрович. - I як це виходило в тебе?
- Коли я був головою колгоспу, то перевищував свою владу i по пшеницi,
i по житу, i по цукровому буряку, а проса зiбрав найбiльше на весь район -
про це перевищення i в газетi писалось. То i ти, Степане Петровичу,
перевись свою владу.
- Ох, i хитрун ти, Марку, яких мало й на свiтi в! Куди загнув!?
- Але ж на добро чи на зло я загнув?
- Хто його вiдає, - задумався Дончак. - Не знаю, якщо послухатись цiєї
ради, як воно вийде у тебе, а в мене - погано. Пiдведеш ти мене пiд
монастир.
- I вам буде добре, - переконливо сказав Марко. - Це ж стiльки людей
потiм з вдячнiстю згадуватимуть старого котовця Дончака.
- Ох i лисиця ж ти! - похитав головою начальник тюрми. - В тебе що не
слово, то нова хитрiсть. Послухати тебе, то менi пiсля смертi ще й
пам'ятника поставлять за це дiло.
- Навряд чи якийсь начальник по вашiй професiї заслужить такої честi,
бо професiя ваша, пробачайте, не має перспективи росту.
- Убив, убив ти мене, Марку! - посмiхнувся Дончак, а в зморшках пiд
очима, в очах i кущуватих бровах ворухнувся бiль. - Ти, може, думаєш, я
вистрибом бiг на цю посаду, щоб не мати перспективи росту?.. Я, повiриш,
плакав у секретаря окружкому, наче дитина. А менi сказали одне: так
потрiбно... Ще якi маєш, свате, претензiї до мене? - I словом "свате" вiн
сам собi полегшив бiль i вже з деякою насмiшкою подивився на цього
дивного, з нерiвною пiдкiвкою вусiв чоловiка.
- Претензiй нема, - душевно вiдповiв Марко. - Хiба я не знаю, що ваша
робота радостi не кладе на серце? I дуже порядною треба бути людиною, щоб
не отупiти вiд щоденної людської пiдлостi i страждань. Я й досi не можу
забути слiдчого, який вiв мою справу в тридцять сьомому роцi.
- Чорноволенка? - в хмурiй задумi прикрив тонкими повiками очi.
- Чорноволенка. Ох, i завзято ж допитував вiн мене, з вогником.
Неодмiнно хотiв причепити менi ярлика ворога народу. Пiсля перших допитiв
вiн уже не говорив зi мною, а верещав, гарчав, погрожував, матюкався,
ревiв. Усе на переляк брав. I таки перелякав одного разу.
- Кулаками?
- Нi, мiзерiєю, тупiстю душi i розуму. А кулаками чи танками сам бiс,
десь, не злякає мене, - стрiляний я вже горобець.
- Ану розкажи, Марку, й про це.
- Для чого?
- Якось чував краєм вуха, що Чорноволенко з евакуацiї знову приїжджає
сюди. Вiд фронту вiдкрутився. Розказуй.
- Та невесела це iсторiя.
- А менi мало доводиться веселе слухати.
- Вночi викликають якось до нього. Iду - хитаюся. На столi у
Чорноволенка бачу торбинку iз свого дому, двi хлiбини, щось завинене у
бiлу пiлочку, масло, напевне, кiлька потрощених головок маку - саме
маковей був, i малесенький, з волоський горiх, вузлик. Догадуюсь -
передачу принесли. Мати навiть про макiвки не забула, знає, як я люблю їх.
Згадав я домiвку i вiдчув, що сльози покотилися не по щоках, а всередину.
Жаль менi стало i себе, i матерi, i дружини, i доньки, i навiть оцих
макiвок з нашого городу, яким Чорноволенко попровалював голiвки, шукаючи в
них записки чи якогось бiса. От вiн пiдiйшов до мене, холодний, немов
цвинтарний камiнь, з круглими проржавленими рум'янцями на щоках, показує
маленький вузлик:
- Пiдсудний, що це таке?
- Не знаю, крiзь матерiю ще не навчився бачити.
- Навчимо, - багатозначно пообiцяв менi. - А поки що так подивися. -
Розв'язав вузлик, i в ньому я бачу, спасибi домашнiм, грудочку рiдної
землi.
- Ну, що це? -питає мене, надiючись на чомусь зловити.
- Земля, - вiдповiдаю i нахиляюся до неї, щоб поцiлувати. Але
Чорноволенко блискавично вiдсмикує руку i ще з бiльшою пiдозрою промацує
мене поглядом: чи не подумав дурною головою, що я хочу проковтнути якийсь
умовний знак чи документ.
- Земля? - недовiрливо перепитує.
- Еге ж, з села, де я народився.
- I де ти не помреш, - одрiзав Чорноволенко. - Для чого тобi передали
й?
- Понюхайте, вiдчуєте, - кажу, надiючись, що згадав вiн звичай наших
дiдiв i батькiв i що земля i йому хоч трохи пом'якшить душу.
Зняв Чорноволенко окуляри, обережно пiднiс вузлик до носа, наче вiн мiг
вистрiлити.
- Чим пахне земля? - питаю його.
- Чим? - увiрчує в мене очi. - Черв'яками пахне. Менi зробилось
моторошно: невже так може вимiзернiти людина, що їй i земля, на якiй вона
родилася, з якой їсть хлiб, пахне червою. I тодi я вперше сам став слiдчим
над Чорноволенком:
- Сам ти нещасний тюремний хробак. I за яким законом та беззаконням ти,
недолюде, маєш право судити людей, якi люблять землю?.. Ну, а що далi було
- ви знаєте. До крайнього свого дня не забуду, як вiдтягай ви мене вiд ще
не виритої моєї могили. Тодi ви бiльшим ризикували... То вiдпустiть менi,
Степане Петровичу, хлопцiв з невеликими й пристойними статтями.
- Боюсь, свате, що пiсля цього, як говорять у нас, комусь буде весiлля,
а курцi - смерть.
- Не бiйтеся, Степане Петровичу. I ми з вами на чиємусь весiллi
погуляємо.
- То на хрестини запрошував, а це на весiлля, а куди далi запросиш?
- Над цим ще подумаємо... Будемо сватами?
- Гаразд, Марку, - рiшуче сказав Дончак. - Дай помислити на самотi, бо
ти зовсiм забив менi баки. А вранцi приходь сюди.
- От i спасибi, Степане Петровичу, - вклонився Марко, наче все вже було
домовлено. - I вiд себе, i вiд наших красунь спасибi. Тiльки ж вибирайте
менi хлопцiв, як перемитих, без рiзних штучок...
- Викурюйся скорiще, агiтаторе, - напiвжартома гримнув на нього
Дончак...
* * *
Майже у усiх наших мiстах спiльнiсть краєзнавчих музеїв починається з
мамонтових бивнiв i скiфських баб. Ця традицiя не минула й музей, у який
зараз входив Марко Безсмертний: одразу ж з усiх куткiв першої зали в нього
втупились темнi недосконалi фiгури, що не мали нiчого спiльного з жiночою
вродою, а над ними в кiлькох мiсцях красувались багатопудовi мамонтовi
iкла.
- Добрий день, ви оглядати наш музей чи експонати принесли? - з-помiж
камiнних пам'ятникiв, як блискуче завершення давнiх епох, вийшла молода
веселолиця жiнка,. в якiй усе пiдкреслювало материнство i щирiсть. I
навiть ганчiрка, якою вона стирала пил з камiння iсторiї, не здавалася
зайвою в її красиво округлiй руцi.
Марко мимоволi посмiхнувся i вклонився жiнцi:
- Принiс експонати.
- Давночаснi чи теперiшнi?
- Теперiшнi.
- Самi знайшли?
- Сам знайшов.
- Покажiть, коли ваша ласка.
- Можна й показати. А ви хто будете?
- Я?.. Прибиральниця, - знiяковiла жiнка, - але страх як люблю все
розглядати, що приносять до нас. Чи вам конче треба до директора? Так його
зараз нема, i феодалiста, i сучасника теж нема: поїхали по районах.
- Коли нема начальства, то погляньте ви. - Марко з усмiшкою покосився
на жiнку й почав ставити свої коники прямо на камiннi плити.
- Ой, як гарно i смiшно! - одразу скрикнула й засмiялась молодиця, коли
побачила коника з печаткою. - I це ви самi робили?
- Нi, один дiд iз села.
- Дiд? А фантазiя молода! - вже захоплено оглядала другого коника. - Як
звати-величати вас?
- Марком Трохимовичем.
- А я Валентина Олександрiвна. Дуже славнi вашi експонати, але, на
жаль, не за нашим профiлем. Я зараз же збiгаю в Будинок народної творчостi
- приведу товариша Мельника або Киселя. - Жiнка прожогом вибiгла з музею,
а Марко насторожився: .якого це Киселя приведе вона. Через кiлька хвилин
Валентина Олександрiвна повернулася з бiлочубим молодиком, на грудях якого
красувалися орден Вiтчизняної вiйни i срiбна партизанська медаль.
- Кисiль Юрiй Андронович, - просто i привiтно вiдрекомендував себе
моЛодик i зразу ж навпочiпки присiв бiля експонатiв. Вiн мовчки довго
оглядає коникiв, i сяк i так примiряється до них, потiм виморщує чоло, i,
нарештi, посмiшка округляє його вуста.
- Здорово! Справжнiй художник робив їх. Цi коненята далеко пострибають.
- Справдi ? - теж радiє Марко.
- Я їх зразу ж беру на республiканську виставку. Не заперечуєте? - Аж
на республiканську?
- Надiюсь, вони й далi пострибають, - добряче мружиться Юрiй
Андронович.
- Що ви? - ще бiльше дивується Марко.
- Повiрте, на такi речi у мене є нюх. Спасибi, що принесли. Зайдiть до
нас завтра вранцi - оформимо всг документально. I грошi вашому майстру
перекажемо...
Марко бездумно почав тинятися напiвзруйнованим мiстом, чорнi обгорiлi
будинки якого вже бралися свiжим риштуванням i дзвенiли жiночими голосами.
I раптом, як ножем у спину, хтось одразу вдарив його здивованим
напiвзабутим голосом:
- Марко Проклятий!
В шаленому гнiвi затремтiв Марко й рiзко обернувся. Напроти нього,
розчепiривши ноги, стояв невисокий чолов'яга, в якому все було округлим: i
голова, i щоки, i рум'янцi, i галiфе, i живiт.
- Я не знаю, хто з нас проклятий, громадянине Чорноволенко, - з
ненавистю кинув йому межи окуляри.
Чорноволенко побачив на грудях Марка Золоту Зiрку i од несподiванки
оторопiв, зiрвав з перенiсся окуляри, а потiм збентежено i розгублено
посмiхнувся. Його прицiнювальнi очi, якi щойно хотiли щось виколупати з
чоловiка, зробити його меншим, одразу, наче сiткою, огородили перший вираз
i осiли в глибину.
- Пробачте, пробачте, Марку, як вас.. по батьковi. Я недоречно
згадав...
-Свої провини перед людьми? -безжалiсно сiкнув чоловiк.
- Провини?. Що ви маєте на увазi? - наче здивувався Чорноволенко, на
його обличчi побiльшали iржавi кола рум'янцю. - Ну, з вами, виходить,
трапилась колись неув'язка. Але це тiльки помилка.
- Це ви найстрашнiша наша помилка! Надiюсь, уже бiльше вам не
доведеться допитувати людей?
- Але чому? - здивувався i образився Чорноволенко.
- Хоча б тому, що'ви нiколи не страждали з людьми - нi до вiйни, нi у
вiйну. Перейшли на iншу роботу?
- Я iншого фаху не маю, - по-дурному вирвалось у Чорноволенка.
- Он як!.. Тодi їдьте до мене в колгосп. Я, поки не пiзно, навчу вас
ходити бiля землi.
Чорноволенко спочатку обурено запихатився, а потiм засмiявся:
- А ви й досi не розтрусили селянського гумору. Ач, куди занесло вас! I
це того, що всi думки вашi крутяться лише навколо землi, а комусь i iншi
треба вирiшувати проблеми. Ви прямо розсмiшили мене: уявляю картину -
слiдчий працює у колишнiх пiдсудних...
- Це не страшно, страшнiше буде, якщо колишнi пiдсуднi почнуть судити
слiдчого за його... неув язки, - з огидою одвернувся од Чорноволенка й
попрямував до готелю.
Увечерi подзвонив Дончак.
- Якi ще, Марку, розумнi плани вимiшуєш у своїй головi? - запитав з
доброзичливою насмiшкою. - Нiяких? Диво дивне буває на свiтi. I не готуєш
нальоти на iншi установи?... А твiй прожект, хоч i дуже, щоб не сказати
гiрше, химерний, таки вигорiв. Начальство пiдтримало його, хоч i довго
реготало, коли я детально розповiв, що таке любов у твоєму розумiннi. I
вийшло по-твоєму: любов перемагає все!..Ти сльозу пускаєш? Справжню чи
телефонну? Ну, будь здоров, причинний!
XXXVIII
Щось альковне, любострасне є в густосолодких i владних пахощах жасмину.
Буйно розквiтлий кущ його, немов коханка, заглядає у вiкно молодого Киселя
i струшує на пiдвiконня пахучу росу.
Недалеко вiд куща в затишному куточку заворкотiли, розбризкали смiх
закоханi молодята, i Юрiй Андронович, сумовито похитавши головою, прочиняє
вiкно. На чоловiка з свiтлої теменi бiлими очима дивиться кущ жасмину, а
на пiдвiконнi лежить обтрушена роса i крихiтки жовтого пилку...
Ще так недавно i так давно i вiн бiля цього куща говорив найкращi слова
своїй сумноокiй Мар'янi, а вона сором'язливо ховала голову на його грудях,
ближче до серця. То були найщасливiшi хвилини в його життi, коли
здавалося, що вiя усе зможе зробити, коли ввижалося, що навiть шовковиста,
прозора темiнь ночi, i зоряний пил небесних шляхiв, i мiсячне снування, i
казковi силуети древнього мiста творилися для них.
- Поглянь, Мар'яно, яка чарiвна нiч... Але слово "нiч" завжди кидало
дiвчину в трепетний дрож.
- Чого ти боїшся? - пiдiймав її голову до неба, щоб i вона бачила всю
первозданну красу ночi, щоб i в її очах пересiвався зоряний пил.
Але дiвчина в'янула вiд того, що радувало його, i знову ховала голову
на його грудях, ближче до серця. А якось уночi Мар'яна ,випросталась перед
ним i стала в сльозах, неначе кущ жасмину в росi. Такою вродливою i такою
зажуреною вiн нiколи не бачив її.
- Що з тобою, серденя? - пригорнув дiвчину i гнiвно поглянув довкола:
чи не ховалась десь поблизу кривда. Нi, здається, нiде нiкого, тiльки
вiтер озвався за садом, тiльки зорi стрепенулись, мов квiти од вiтру.
- Юрiю, милий, забери мене, - застогнав її голос, i недiвоча скорбота
прорвалася з очей.
- Куди тебе забрати?.. - розгубився, цiлуючи її. Присмак сльози i
жасмину вiн теж запам'ятав на все життя. - Куди,кохання моє?
- Куди хочеш, на край свiту, аби подалi вiд свого батька, вiд...
Чорноволенка, - знову хвилею в березi стогне дiвочий голос.
- Чого ж, Мар'яно? - незрозумiле дивиться на неї i на небо, яке вже не
може вмiстити всiх розгойданих зiрок i росою обтрушує їх на прочахлу
землю. - Чого?
- I не питай... Я не можу дивитись на нього. Забери, коли любиш... Бо й
вiд тебе пiду.
- Що ти говориш? - обхопив її обома'руками, наче дiвчина вже йшла вiд
нього. Вiн i не здогадувався, яка драма стояла мiж батьком i донькою, але
з книжок добре знав, що протирiччя мiж поколiннями є певною
закономiрнiстю, i одразу ж не злюбив Чорноволенка.
Тiсно обнявшись, вони всю цю нiч пробродили i простояли, мов сновиди,
на березi рiчки, на хвилях якої дрiмало й розкришувалось мiсячне промiння.
А вранцi молодята розписались у невеличкому прибузькому селi, де
народилась Мар'яна. В цьому селi вони справили скромне весiлля, на якому
ображений слiдчий Чорноволенко до смерку сидiв, нiби чорна хмара. А.
ввечерi невiдкладнi справи вiдiрвали його од весiлля, i на ньому вiдразу
стало просторiше i веселiш...
З цього ж села вони обоє пiшли в партизанськi лiси, а повернувся з них
тiльки вiн. I от уже бiля куща жасмину iнша пара впивається щастям, а
комусь од нього залишились тiльки крихiтки споминiв.
Юрiй Андронович знову присiдав до столу, де лежить розгорнений рукопис
Григорiя Заднiпровського. Тут сердечно i шанобливо згадується про
партизанку Мар'яну, дарма що вона була в iншому загонi. Чоловiка знову
вражають i подiї партизанського життя, i їхнiй опис.
Як у цiй книзi водно зiткались i драматизм, i велич людської душi, i
терпкий гумор, i золота нитка народної творчостi. Хiба не реквiємом
звучать ось цi слова про Мар'яну: "Мертва трава скоро стає сiном, мертва
людина не скоро стає травою... В нашiй пам'ятi Мар'яна залишилась
лебiдкою, i в зелених прибузьких плавнях вона знайшла свою смерть, як
поранена лебiдка..."
"Щедрий, Григорiю, ти чоловiк", - задумався Юрiй Андронович над
рукописом, пригадуючи, що партизани Лебедем назвали самого
Заднiпровського. Можливо, що хтось i пожалiв би вiддати iншому своє
чудесне прiзвисько...
А в цей час за тоненькою стiнкою в другiй, бiльшiй кiмнатi дзенькають
чарки i голоснiше виплiскуються слова пiдпилих сватiв. Дарма що вже
поночiє, вони саме зараз почнуть згадувати свою буремну молодiсть, бурчати
мало не на все сьогоднiшнє i глухо обурюватися, як вони при своїх заслугах
i талантах зупинилися на промiжних станцiях. I хоч боляче так думати про
свою рiдню, але вiн розумiє, що i його батько, i тесть - дрiбнi, омертвiлi
свiтила, свiтила без жаркого вогню у грудях, без високих поривань у
головi. Очевидно, колись у них теж було щось свiже, талановите, поки вони,
досягши якогось службового рiвня, не вчепилися зубами й руками в крiсла,
поки вони не почали боятися, коли гримiло, за свою шкуру, не вiдсмикнули
свої плечi вiд ношi, яку порiвну мали нести нашi , люди, поки не
забрехались у чомусь, коли страшнувато було говорити правду, та не стали
потроху жати не сiяне ними. А тепер з подивом i обуренням помiчають
неповагу до себе i не розумiють, чому стає хистким грунт пiд їхнiми
ногами. I марно сподiваються, що їхнє ще вiзьме. Нi, з холодної душi не
вродиться гаряче дiло.
- За твоє здоров'я, свате, за твою службу пiсля евакуацiї, - глухо, мов
осiннiй дощ, бубонить батько.
- Спасибi, Андроне. Вже, можна сказати, якось i влаштувався, хоча й
пiдбивали деякi пiд мене клинцi. Ех i важку маю фортуну... Живу, як нiчна
птиця.
- А в кого тепер легка фортуна?
- Е, не говори, не балакай. Ти все-таки роз'їжджаєш мiж хлiбами, дихаєш
нектарами, любуєшся, як ореться, сiється, росте, квiтує та наливається. А
я мушу з нутрощiв виривати iншi наливи.
- Коли треба, то треба.
- Про це ж i кажу. Я, коли треба, i рiдного батька не пожалiю, фах у
мене з гуманiзмами не чоломкається. За твоє здоров'я. А знаєш, що про мене
в характеристицi написано? - в Чорноволе,нка прорвалося п'яне
самозадоволення.
"Значить, уже до чортикiв допиваються", - поморщився Юрiй Андронович.
Вiн хоче зосередити увагу на рукописi, але самозадоволення Чорноволенка
густо натiкає й сюди.
- Там, дорогий свате, написано, що я майстер групових викривань. О!..
Були колись у мене рiзнi справи. I ще будуть!
- Та невже й тепер?.. - навiть з острахом перепитує батько.
- Аякже. Вiйна чимало наплутала, а розбиратися в усьому треба ось таким
чорноволенкам, як я. От нещодавно один чоловiк принiс менi рiзнi
матерiали, що не снилися i тим письменникам, якi про шпигунiв вигадують
всячину. Розумiєш, не матерiали, а золотий берег.
- Iнтересно. I хто ж сидить на цьому березi?
- Нiколи б ти при своєму житi-пшеницi i рiзнiй пашницi не придумав!
Вчорашнiй командир партизанського загону! Нагородами тебе заслiпити може,
а сам - замаскований шпигун.
- Та що ти, свате!?
- Ще в Туреччинi його завербували. От якi можуть бути iсторiї.
- А партизанив цей... у нас?
- У наших лiсах. Твiй Юрко повинен знати ного як облупленого.
- Хто ж вiн?
- Григорiй Заднiпровський, - стишив голос Чорноволенко.
- Заднiпровськийi? I я його знаю! - вражено вирвалось у Андрона
Потаповича.
- Якщо знаєш, то тримай язик за зубами, пригодиться... - i не доказав,
бо в кiмнату увiйшов блiдий од хвилювання й гнiву Юрiй Андронович.
- О, зятьок прийшли! - з удаваною радiстю потягнувся до нього з чаркою
Чорноволенко. - Посидь, нарештi, з нами, хай наука трохи почекає без твого
двiженiя вперед.
- Який вам негiдник подав матерiали на Заднiпровського? - тремтячи,
Юрiй Андронович їсть очима Чорноволенка.
- А ти пiдслухував? - на мить розгубився той.
- Чув усю мерзоту, яку в нашiй хатi виливали на кришталево чисту
людину.
- Гляди, щоб за цей кришталь i сам не попав туди, де козам роги
правлять, - засичав Чорноволенко. - Ти, може, з ним i панiбратство вiв?
- За честь вважав би дружити з Заднiпровським. Головою присягаюсь:
Заднiпровський чистий, мов лебiдь. А лебедiв тiльки злочинцi поїдають. Ви
копнiться в душi того, хто писав доноса.
- Не вчи ученого! - спогорда вiдповiв Чорноволенко. - Самi пiд чубом
лiй маємо. Тобi вiдомо, що загiн Заднiпровського був самочинним?
- I що з того?
- А ти знаєш, що такими загонами, як правило, керували чужоземнi
розвiдки?
Страшна i дика пiдозра одразу чорною плямою лягла на сотнi вiрних синiв
Батькiвщини. Задихаючись од лютi, Юрiй Андронович. обрушився на
Чорноволенка:
- Звiдки це вам знати, хiба ви з своєї схованки бачили, як боровся
народ? Яка падлюка, який кретин виплодив цю кривду?
Чорноволенко скочив з стiльця, наче його швайкою штриконули, i стис
кулаки. Обличчя i кола поржавлених рум'янцiв на ньому перекосились од
лютi, i очi, здавалось, навiть на окуляри насочили злоби.
- Хлопчисько! Вертигуз! Недоумок! Дуринда! Що ти тямиш .у життi i його
перипетiях? Потинявся трохи в лiсах i думаєш уже когось учити, а на когось
тiнь кидати. Губи ранiше обiтри! Це сказав не хто-небудь, а та голова, що
не перший день по нашiй лиш керує!
I пiсля цих слiв насторожена тиша залягла у кiмнатi її першим розiрвав
Юрiм Андронович:
- Так сказала ваша висока голова?
- Так сказала наша голова. От i почнемо пересiвати вашого брата на
сито, вiддiляти чистих вiд. нечистих.
- Тодi й вона пiдлiстю i гноєм набита! - гнiвно вiдкусив Юрiй
Андронович. - Тепер i на мене напишете доноса?
Мертва тиша була йому вiдповiддю. Навiть Чорноволенко поблiд, i пiд
круглими окулярами в нього округлилися очi... Чого вiн тiльки прийшов у
цей дiм? I що тепер робити? Вiн поглядом шукає свiй портфель i картуз, а
страшнi слова зятя холодними лапищами стиснули йому серце й мозок. До цих