Страница:
матимуть i хлiб^ i до хлiба. Це вже видно по озиминi i ячменю. А льон i
коноплi, єй-єй, повиннi вивести його в якiсь мiльйонери. Правда, про те
цього року бiльше, нiж вiн, дбала, спасибi їй, сама природа: прямо всi
свої щедроти поприносила i на поля, i на луки, й на городину, i на сад.
Поталанило йому, та й годi. Ну, а тепер, чоловiче, не роззявляй рота,
думаючи про завтрашнiй день... .
От i йде полями новий мiльйонер у порудiлих кирзових чоботях, у
вибiленiй солдатськiй сорочцi, похудiлий i голодний, i посмiхається до
всього широкого свiту, i до людей, що сплять на землi. I славно йому з
ними, як зерну в одному колосi, що разом стрiчає i грози, i сонце.
З однiєї кишенi Марко виймає засiяний цифрами блокнот, а з другої -
томик поезiй Шевченка. Та нi цифр, нi вiршiв при мерехтливому мiсячному
свiтлi вiн не може читати й впiвголоса звертається до темних з мiсячними
гнiздами верб: .
Один у другого питаєм:
Нащо нас мати привела?
Чи для добра? Чи то для зла?
Нащо живем? Чого бажаєм?
I, не дiзнавшись, умираєм,
А залишаємо дiла.
Дерева здивовано слухають чоловiка, кивають йому своїми вiнками й
осипають на воду синю росу. Коло самого берега скинулась риба, знову
заiржали конi, i далеко-далеко за самотнiм вiтряком обiзвалася дiвоча
пiсня. За ким вона журиться, кого шукає в цьому зачарованому свiтi?
Колись отак ночами його в полi з пiснею шукала Олена. I вiн прямував на
її голос, а потiм на якiйсь стежинi бачив тонку постать з бiлим вузликом у
руцi. Уздрiвши чоловiка, Олена обривала спiв i починала докоряти, що вiн,
Марко, i не обiдав, i не вечеряв, i забувся за жiнку, i сам перепався на
смик. А вiн поглядав на миле, з ображеним вузликом уст обличчя,
посмiхався, розгортав бiлу хустину i доти пiдхвалював усе, що знаходив у
нiй, поки в жiнки не розпогоджувались уста. Тодi вона обзивала чоловiка
хитрющим лисом, притулялась головою до його плеча, журилася, що вiн отак
якогось дня звалиться з нiг, i знову потихеньку починала щось спiвати. А
вiн пiд її спiв, бувало, й засинав. Невже це було?
Дивується вiн, i дивуються верби. За ними здригнулося небо i наче осiло
за вiнця землi... А то вiн знову засинає... Як солодко, струмочками,
затiкає сон у його тiло i так приплющує повiки, що вже нема сили їх
розтулити. Ось тут, може, й лягти бiля верби з вибитою серцевиною i
вузлатим корiнням? Марко, похитуючись, хоче опуститись на землю. Але що
це?.. Пiсня повертає до нього, наближається, i вiн ясно вчуває, що це
Оленина пiсня, це її голос! її!.. Що ж це робиться з ним?
Широко в подивi розплющивши очi, вiрячи й не вiрячи, вiн прислухається
до голосу, що напливає на нього, топить його в спогадах i б'є пiд серце,
як нiж снопа. Нi, не може бути такого. То мариться йому... Вiн
пiднiмається на пiдсинений пагорб, де крiзь сон зiтхає кучерявий овес, i
застигає на мiсцi: од вiтряка до нього, спiваючи, йде його Олена, а в її
руцi бiлiє вузлик. Жах охоплює Марка. Небо й земля похитнулись в його очах
i стали меншими. Вiн подається назад, розгублено оглядається по боках i в
цей час чує надривний зойк:
- Тату!
На стежину падає бiлий вузлик, а по стежинi, надломлюючись,
розпливаючись, бiжить, летить тонка постать i, смiючись i плачучи, падає
батьковi на груди.
- Тетянко, це ти? - ще не вiрячи собi, вражено i тихо питає Марко, як
питали тисячi батькiв у цьому роцi. Вiн охоплює доньку обома руками i бiля
свого серця чує стукiт її серця. - Тетянко, це ти? - бiльше нiякi слова не
приходять до нього.
- Я, тату, я, - цiлуючи його i плачучи, теж бiльш нiчого не може
сказати дочка. Вона, мов перепiлка, здригається в його обiймах, i
здригається її золота коса, така сама, яка була в Олени.
Марко пiднiмає до мiсяця доньчину голову, вдивляється в її обличчя,
пальцями витирає її сльози i не радiсно, а жалiсно посмiхається до неї.
- Яка ж ти гарна, доню, кровинко моя. - I на його очах Тетянка вперше
бачить сльози, i вона теж обтирає їх пальцями.
Отак i стоять вони якийсь час, неначе вимуруванi з каменю самої
iсторiї.
- Як ти на маму схожа, пташино моя!.. I коси такi самi.
- Не такi, тату, - з зажурою подивилась на нього, i в її очах i
сльозинах одразу пройшли усi минулi страждання. Вона опустила на плечi
хустину, i батько в золотi кiс побачив сиве пасмо.
- Хто ж тебе так зобидив, дитино моя? - аж застогнав, притуляючи до
себе худенькi плечатка.
- Нелюди, тату... в концтаборi... Вони так били мене, що очима не
сльози, а кров iшла... Вони змогли вибити кров iз очей, але не змогли
вирвати зiзнання з душi, - ясно, крiзь горе й печаль поглянула на батька,
а в куточках и вуст ворухнулася уперта i горда посмiшка. I вiн уперше
пiзнає свою силу i свою несхитнiсть у цьому колоску.
Немов захищаючи доньку вiд тiней минулого, батько пригорнув до себе
своє щастя, а сам подивився в самий край ночi, де ще таїлися нелюди, де ще
на золотi й залiзi горбилась недобита кривда... Будьте ви проклятi!..
- А як ви, тату? - вже зовсiм посмiхається Тетянка до нього.
- Нiчого, доню, нiчого... Як добре, що ти повернулась... Ходiмо ж,
маленька, до .бабусi.
Вони обертаються i, притуляючись плечем до плеча, вузькою стежиною
йдуть до села. Ось Тетянка пiднiмав бiлий вузлик iз землi, щось згадує,
розгортає i подає його так само, як ранiше це робила Олена.
- Їжте, тату, ви ж i не обiдали, i не вечеряли, - i в її голосi
обзивається давнiй докiр матерi, i навiть губенята на мить збираються
знайомим вузликом.
- Невже це ти? - вже радiсно перепитує Марко i, пригнувшись, пiдiймає
на руки своє дитя, i смiється, i росить сльози над ним.
XLI
Ранок веселими руками промiнцiв викочує з-пiд землi пшеничний колобок
сонця i ставить його на зелену, з туманцем скатертину озимини.
Вулицею до нової школи гупотить зграйка малюкiв. Хтось iз них у
щасливому захватi пiзнання не говорить, а виспiвує казку про колобка: "Я
вiд баби утiк, я вiд дiда утiк, я вiд вовка утiк i вiд тебе втечу". I пiд
цю немудру розповiдь пшеничний колобок сонця одривається од вологої
скатертини озимини i пiдводиться вгору, то лукаво, то радiсно пiдморгуючи
добрим людям. А вони вже, наче дятли, повилазили на свiжi зруби i тук-тук
сокирами, тук-тук! Сокири збудили луну, i вона забiгає то в одну, то в
другу недобудовану оселю i ахає вiд задоволення.
Вулицями заскрипiли пiдводи, i першi слiди колiс волого простяглися по
прибитiй росою землi. Це їздовi розвозять людям другий урожай гороху, i
Марко ось уже кiлька днiв має на душi свято. Прямо-таки везло йому в цьому
роцi. Люди спочатку й не повiрили, що матимуть не кiлограми, а мiшки
гороху. Перший бiй з нестатками наче виграно, а тепер по-справжньому треба
готуватись до другого i до рiзних примх природи. I люди це розумiють: i
роблять на совiсть, i пiдказують, як найкраще ворожити бiля майбутнього
врожаю.
- Добрий день, Марку, - обiзвалась iз двору Мотря Дибенко. - На
головування йдеш?
- На головування, - жартiвливо запишався чоловiк.
- А де ж ти мого дiда подiв?
- I досi його нема? - дивується Марко.
- Нема, не приїхав. Може, заблудився у тiй столицi й невiть-куди
заїхав?
- Щоб дiд Євмен десь заблудився!? Та дайте йому добрi конi, вiн у всi
столицi знайде дороги i мимохiдь ще й на небi в святих побуває.
- А напевне, i розпутав би вiн усi дороги: раз проїде - i все пам'ятав,
- не без гордощiв говорить жiнка i поринає в свої роздуми: - Невже, Марку,
аж столичним людям могли сподобатись дiдовi коники?.. Отак живе, живе
чоловiк i не знає, що вiн талант. Гляди, ще загордиться i пиячити почне.
Коли маєш час, прочитай, як його в газетi описують.
Марко, ховаючи у вусах посмiшку, статечно заходить до нової хати, де
вже розмiстилися крупно боги, вождi и полководцi, а дрiбно - вся рiдня.
Баба Мотря з прискринка дiстає газету, в якiй уперше, але так гарно й
багато написано про її старого. Вона, соромлячись, простягає газету
Марковi:
- Вчитай менi ще раз те саме.
I вiн починає читати, що дiдовi коники вже перестрибнули Дунай i
Ла-Манш i з Францiї опинились на виставцi аж в Англiї.
- От пишуть душевно, прямо, як в євангелiї. I хто б мiг подумати? -
дивується Євмениха. - Пiсля такого моєму дiдовi уже повiк не захочеться
умирати. Тепер йому глину доведеться возами возити. I хто це, Марку,
друкує про дiда?
- Учений!
- Та невчений так не втне, - погоджується баба Мотря. - Вже тепер нiхто
мого старого не називатиме елементом. Ну, а на тебе дехто починає
ремствувати.
Марко насторожується:
- Не вгодив комусь чи помилився в чому?
- Нi, зобижаються, що ти все будуєш та будуєш, а про себе зовсiм
забувся. Люди кажуть: вибирали тебе головою, а не приймаком. Вони тобi за
тиждень, як лялечку, з дорогою душею змайстрували б нову оселю.
- Я ж казав, що почну будуватися останнiм. Закладемо, тiтко Мотре,
зруби усiм вдовам, усiм сиротам, а тодi й про себе почнем думати.
- А я гадаю: негоже так робити, як Безбородько та його кодло, але не
треба й до себе ворогом бути. Може, i ввечерi заглянеш до мене?
- Чого?
Стара нiяковiє:
- Коли не надокучило, то ще прочитаєш про старого. Якось дуже гарно в
тебе виходить воно, - довiрливо поглянула на Марка. - Читав же менi цю
газету й Лихойваненко, але в нього i дiд, i коники його стають гiршими.
Марко засмiявся, махнув рукою i вийшов з хати. З порога вiн почув
лемент на сусiдському кутку. Чи й до бiйки не доходило там? Чоловiк
чимскорiше городами подався до подвiр'я Самойленкiв. Тут уже бiля гарно
виплетеної лiси й ворiт зiбрався цiлий куток, весело прислухаючись, як
завзята й досi вогниста Лисавета Самойленко чихвости-ла свого незворушного
Порфирiя i його брата - старого сукновала. В Самойленчихи зараз од гнiву
стрибали очi, прямокутником вибивалися губи, а кулаки цiпами молотили
повiтря.
- Анi клепки, люди добрi, нема в головi мого чоловiка, нi грудочки лою,
нi краплиночки олiї, а є в головi чоловiка одна полова, та й то не
перевiяна, - перегинаючись, апелювала вона до своїх сусiдiв.
- Вам, бабо, виднiше, що є в дiда, - обiзвався хтось iз гурту, i всi
довкола зайшлися реготом.
Пiдбадьорена Лисавета накинулася на Порфирiя i його брата, якi з
сокирами мовчки, але войовничо стояли бiля землянки, прислухаючись до
бабиної лайки.
- Чи вона, оця безщасниця, у вас їсти просить, чи стоїть поперек
дороги, чи вона, сердешна, вам боки муляє, що взялись за руйнацiю? Ну
скажи, старий iдоле, хоч слово, хоч пiвслова, щоб i люди чули.
- I скажу, - спокiйнiсiнько обiзвався Порфирiй, якому i за вухом не
свербiло вiд усiх лементацiй жiнки. - Знаєш, як в "Iнтернацiоналi"
пишеться?.. "Весь мир насилья мы разрушим!"
- Так то ж увесь мир, а не мою землянку!
- Вона теж мир насилля: насильно мене запроторили туди. I я руйную її,
- махнув старий сокирою.
Лисавета була приголомшена i блиском сокири, i мовою чоловiка. Вона
приклала сплетенi руки до грудей i хотiла трагедiйне заплющити очi, але
саме в цей час побачила Марка i кинулась до нього:
- Марку, лебедику мiй, голубе сизий, скажи ж їм, басурманам, щоб моє
зверху було, бо де я ставитиму глечики з молоком?
- Тьху, ще й серйозного чоловiка замакiтрить бабським череп'ям! -
сплюнув спересердя Порфирiй, кивнув братовi, i вони дружно гупнули
сокирами.
Стара затулила обличчя долонями, а коли почула трiск, опустила руки i
на мiсцi, де була землянка, побачила хмару трухлявого пилу.
- Ну, i слава тобi господи, - зiтхнула вона й рiвно пiшла до хати.
- Лейборист! - зневажливо кивнув на неї головою Порфирiй i почав
струшувати з одежi порох колишнього житла.
Цiлий день Марко снує зеленими i чорними полями i має насолоду вiд
бурчання тракторiв, що орють на зяб, i вiд будiвництва ферм, i вiд розмов
на буряках, i навiть од цвiту скромних браткiв, якi прихопили на свої
тендiтнi пелюстки кольори осiннього сонця i весняного неба.
Бiля ставу тремтить порiдiле золото верб, а мiж ними дiвочими стрiчками
ворушиться просинь, i по нiй снується легеньке осiннє павутиння. Рибалки,
перегукуючись, витягують першу тоню, i на березi одразу виростає пагорб
живих злиткiв. I блакитне поле теж вродило в цьому роцi. Тепер треба
прикупити добрих корiв та братися за будiвництво цегельнi.
Бiля зеленого, мов барвiнок, рапсу його з бiлим вузликом в руках
розшукує Тетянка i починає вичитувати так само i те саме, що вичитувала
колись Олена. А вiн i це слухає з приємнiстю i добряче посмiхається
доньцi, яка вже й висновок пiдбиває, що в неї зовсiм неможливий батько.
- Так уже i неможливий? - скоса поглядає i милується ображеним вузликом
її вуст.
- Ви б подивилися, на що стали схожi...
- Перепався на смик... - пiдказує Марко доньцi.
- Ет, хiба з вами серйозно поговориш? - гнiваються уста, очi i брови
доньки. - Вiдпочити вам треба, вiдпочити хоч кiлька днiв.
- Скоро i за цю кампанiю вiзьмемося. Поїду, Тетянко, аж у тi мiсця, де
танки пiдбивав.
- Це ви кiлька разiв говорили менi.
- А ти ще раз послухай: старi люди люблять повторювати.
- Якi ж ви старi? - гнiвається донька.
- Ну, не старий, так бувалий. От побачиш - незабаром поїду, бо чогось у
грудях останнє залiзо норовиться.
- На операцiю треба лягати.
- Ну, це ще почекає...
З гiнної дороги до них радiсно поспiшає Антон Безбородько. його вигляд
одразу ж занепокоїв Марка: коли Безбородько веселий, то щось недобре
скоїлось.
- Здоров, здоров. Марку! - пiдходячи до Безсмертних, уже пригашує
радiсть Безбородько. - Iду собi дорогою - бачу сiмейство, ну, й завернув
до вас.
- Iз чим завернув? - Марко вловлює ту мiзерiю. що зараз проходила на
вузькуватому виду Безбородька, хоч вiн i намагався прикрити її латками
жалощiв i спiвчуття.
- Та як тобi сказати? - зиркав по боках Безбородько. - Перестарався ти,
братику, перестарався. Хiба я не казав тобi: не дуже старайся, бо в нас
тобi пам'ятника чи монумента, практично, не поставлять, хоч ти iз шкiри
вилузайсь. Бач, як ти мудрував iз горохом, а зрештою, куди потрапив? Аж у
фейлетон. От який маєш набуток! - Безбородько поволi, нiби неохоче, вийняв
з кишенi зiм'яту газету.
Марко вихопив її, в очах йому темно застрибала комашня лiтер, у мiзок
болiсно гупнула раз i вдруге та сама думка: за що?..
На четвертiй сторiнцi його приголомшив самий заголовок фейлетону.
"Цар-горох i комбiнатор". Чи можна було вигадати щось дошкульнiше?.В цiй
писанинi його зробили ошуканцем, який, спекулюючи на споживацьких
настроях, роздуває свiй авторитет i експлуатує багатство землi. Тут навiть
словом не згадувалося, що з другого врожаю було здано пiвтори тисячi пудiв
гороху державi. Не це було потрiбно авторовi, який ховався за псевдонiмом
"Горошина".
Дочитавши фейлетон, посiрiлий Марко з вiдразою повертає газету
Безбородьковi й прикладає руку до грудей, де лежать останнi осколки;
здається, й вони заворушились од незаслужено? образи.
- Бач, як, практично, буває в життi, - бережно ховає газету
Безбородько. - I коли подивлюсь я, то не з твоїм здоров'ям тягти цей вiз.
- Iдiть, Антоне Iвановичу, - непримиренно поглянула на нього Тетяна й
притулилась до батька. - Iдiть од нас.
- Ти вже командуєш замiсть тата? Багато командирiв розвелось у нас, -
образився Безбородько. - Ти краще скажи, хай вiн здоров'я береже, бо,
знову ж, монумента не поставлять.
- Чули вже ваше розумне просторiкування! - гнiвнi рум'янцi спалахують
на обличчi доньки. - Iдiть!
Безбородько обертається й статечно, з повагою до себе, прямує до гiнної
дороги.
У Тетяни болем наливаються очi:
- Хiба можна ось так бити в самiсiньке серце?
- Це, доню, не в серце, - рукою засцокоює її Марко. - Це не смертельно.
Але не легко йому, коли, не розiбравшись, б'є свiй свого. От тодi людина
має найтяжчу кару, i все одно - це минуще...
- Що ви думаєте робити?
- Послухаюсь тебе: поїду зараз на кiлька днiв з села. Ну, хоча б у тi
мiсця, де пiдбивав танки.
- А спростування писатимете?
-Для чого, доню? Не папiрцi, а робота, тiльки вона спростує все, -
засмучено поглянув удаль, де на притiнену землю золотим колобком
опускалося сонце.
"Я вiд дiда утiк, я вiд баби утiк, я вiд смертi утiк, а вiд обмовника
не змiг. Але стискай, чоловiче, серце, стискай його i далi тягни свiй
плуг..."
XLII
Чого б, здавалося, журитись, коли правда на твоєму боцi, та все одно
грязь, кинута на тебе, тривожить i тривожить душу, i вже не таким ясним
здається зоряний посiв на небi, i вже не так хвилює стишена дiвоча пiсня.
Осторонь по-осiнньому зiтхає вiтер, i ти зiтханням вiдповiдаєш йому. От
уже й вiдчув ти важку втому, зiбрану за нелегку весну i лiто. Невже був
кiнь, та з'їздився? I в грудях вогнем ворушаться клубки. Напевне,
доведеться ще лягати пiд нiж.
Мала мати одну дочку
Та й купала у медочку.
Все ближче журяться дiвочi голоси. Це ж улюблена пiсня Катерини
Заднiпровської. В темрявi йому засвiтились прекраснi материнськi очi,
заклекотiв її голос, лягли руки на його плечi. Ще недавно вона зi своїм
Григорiєм утiшали його, а вiн дивився на них, i все одно було нiяково на
душi, наче й справдi мав провину перед людьми. От i зараз навiть не так
iдеш селом, як ранiше, саме тiло якось щулиться, неначе бажає стати
меншим.
У медочку та й купала,
Щастя-долi не вгадала.
I тобi не так багато наворожили того щастя, але чому ж i його хтось
хоче обiкрасти, забруднити?.. Спокiйнiше, Марку, спокiйнiше, не таке
переживав. День-два пройде - i минуться твої болi, а є такi, що й час
вiдступає перед ними. Багатьом тепер рiдна мати не вгадала щастя, i ти
маєш думати про це... Спокiйнiше, чоловiче.
Вiн випростується, на мить простягає вгору натомленi руки й дивиться на
далекi Стожари, що бавляться в небi, мов рибки в рiцi. Бiля тину
гойднулась темна тiнь. Марко хоче її обiйти, але вона прямує до нього, i
через хвильку вiн здогадується, що це Мавра Покритченко з дитям на руках.
"Мала мати одну дочку та й купала у медочку", - озивається в пам'ятi
дiвоча пiсня.
Мавра, уся в темному, як черниця, стає навпроти нього, i вiн чує сонне
плямкання немовляти, i вже од цього стає легше на душi.
- Спить? - пошепки питається в жiнки i нахиляється до дитини.
- Воно спокiйненьке у мене, - тихо вiдповiдає мати. Жалiсть i краплини
втiхи пробилися в її словах. Значить, жiнко добра, найтяжче минуло в тебе.
Але ось у її голосi обiзвалася справжня туга:
- Марку Трохимовичу, це правда, що ви покидаєте нас?
- Як покидаю?
- Ну, з головування йдете... Розсердились на газету. Не робiть, Марку
Трохимовичу, цього. З вами навiть менi легше було, - щиросердим сумом
поглянула на нього, i вболiвання жiнки, i її гарне, з печаттю кривди
обличчя вразили Марка.
Чого ж ми часто таких жiнок змiряємо напiвзневажливим поглядом i
боїмось промовити добре слово, яке їм потрiбне бiльше, анiж тим, що мають
законних чоловiкiв i дiтей? А що, коли взяти й сказати їй: "Ти, Мавро,
записала дитя на моє iм'я, то нехай воно й назовсiм буде моїм, а ти будь
моєю дружиною!" Вiн здригається i одразу ж проганяє цю думку. I не тому,
що для нього страшним було б таке одруження або чийсь поговiр, а тiльки
тому, що за все життя вiн двiчi любив i ще й досi iнколи без надiї
сподiвався того, що звалось любов'ю. Але навiть найглибшим спiвчуттям ти
можеш знiвечити життя i собi, i ось цiй жiнцi, що стоїть перед тобою i
тiльки хоче одного, щоб ти не зневiрився в людях i сам нiколи не втрачав
людяностi.
- Спасибi тобi, спасибi, - розчулено дивиться на жiнку й дитя.
- За що? - дивується вона.
- За пiдтримку, за душевнiсть. - Вiн розчулено пригортає Мавру, цiлує
її в щоку, ловить сполохане "ой" i швидко виходить на дорогу...
Наступного дня Марко добрався до тiєї мiсцевостi, де майже голiруч
зчепився з самою смертю. Нелегкi думи навiяла на нього ветха, казенного
стилю, з похиленим хрестом церковиця. Вiн пiшов на цвинтар, де чимало його
друзiв знайшли свiй останнiй притулок. Тут, над хрестами i дубовими
обелiсками, крислатились обтяженi плодами яблунi та грушi i злiтали увись
стрункi черехи, на прив'ялих плодах яких гарячими сережками висiли оси.
Марко, бережно зiрвав одне червонобоке, з осiнньою росинкою яблуко, бiля
корiнця якого, шукаючи тепла, притулилося дрiбненьке сонечко.
В глибинi цвинтаря з дерев обзивались мелодiйнi голоси: то жiнки
обривали плоди. На бiлiй дорозi спокiйно попасалась пара коней, запряжених
в наповнений яблуками вiз, i пiдкучерявлене бiленьке лоша солодко
припадало до вим'я великоокої матерi.
На папертi, з щiлин якої буйно проросла трава, сидiв старий засушений
панотець, тiнi смертi ворушилися в його очах, вiд нього пахло задавненим
воском i тлiнню. Вiн довго-довго придивлявся до Марка, а потiм на вiджилих
щоках ворухнулися зморшки:
- Я десь бачив тебе, чадо, живого чи мертвого... Але де?
- Не знаю, панотче.
- I я не знаю, - скорбно похитав головою, на якiй пухом кульбаби
тремтiло останнє волосся. - Що в дитинствi було - пам ятаю, а що пiзнiше -
все повитрушувалося з голови. Бачиш, яблука доспiли, але я їх уже не
їстиму, - i жовтi, восковi сльози поволi покотилися по його висушених
щоках.
А з обнизаних плодами дерев тихенько i доладно струшувалась пiсня - не
про небесне життя, а про ясний мiсяць, ще яснiшу зiрку i вiрне кохання.
За тихою рiчечкою, де вiн колись лежав у окопi, стояло кiлька тяжких
танкiв. Короста iржi роз'їдала їхнi покорченi останки, i тупо дивилися в
землю мертвi жерла гармат. На одному скалiченому колесi вiн раптом побачив
живу краплину кровi. Марко з несподiванки аж здригнувся i ближче пiдiйшов
до танка. Нi, то не кров, то запiзнiла червона квiтка гороху цвiла на
тому, що колись несло смерть. Тiльки це тепер i нагадувало страхiття
вiйни.
Вечорiло, зеленi поля бралися туманом, а дiброви сизою синню. Над
свiтом стояла така благословенна тиша, що було чути,, як кущики жита
ронили краплi роси. Минуле i теперiшнє зiйшлися разом i втихомирили
Маркове серце; вiн поволi пiшов до тих пагорбiв, на яких, немов на
малюнку, розкинулось невелике, рiчечкою пiдперезане село. Крайня
хата-бiлянка з червоним пiдведенням була такою свiжою, що крiзь бiлення
попробивалися янтарнi незасохлi грудочки живицi. Коло хати смiлоока, в
барвистiй хустинi Молодиця красиво, як у театрi, шеретувала пшеницю i
поглядала на причеплену до шовковицi колиску, де агукало. i бавилось
своїми ноженятами немовля.
Марко поздоровкався з молодицею, запитав, чи можна буде переночувати, i
вона, не припиняючи роботи, озвалась артистичним оксамитним голосом:
- Коли добрий чоловiк, то можна. Який же ви будете чоловiк?
Марко одвiв голову до плеча й посмiхнувся:
- Наче добрий.
- Побачимо. - Жiнка висипала пшеницю в мiшок, грайливо накинула решето
на голову, пiдхопила з колиски дитя й повела Марка до хати. Тут, у
темрявi, густо пахло чорнобривцями, васильками i влежаною антонiвкою.
Молодиця ввiмкнула свiтло. Марко оглянув простору й охайну хату i з
доброго дива аж поточився назад: лiворуч, бiля божницi, на нього дивилося
його ж фото - вусатий солдат у пiлотцi, при трьох орденах i гвардiйському
значку. Ця несподiванка приголомшила Марка. Вiн ще раз подивився на фото,
знизав плечима, нiчого не розумiючи, перевiв погляд на жiнку, яка вже щось
наспiвувала дитинi i одночасно прибирала на лавi, пiдвiв руку вгору й наче
байдуже запитав:
- То хто у вас?
Жiнка обiрвала свої "люлi, налетiли гулi", зиркнула на стiну i сказала
тiльки одне слово:
- Спаситель.
- Нi, не в божницi, а лiворуч.
- Я ж i кажу: наш спаситель. Пiд час вiйни цей чоловiк врятував наше
село.
Марко вiдчув, що смага почала перепалювати йому губи. Хвилюючись i
поглядаючи на стiну, тихо-почав допитуватись:
- Як же вiн врятував село?
Жiнка зiтхнула, поклала дитя на постелю, поправила хустку й повернулась
до вiкна:
- То, чоловiче добрий, страшне дiялось тодi. Фашисти, як навiженi,
танками i всiєю машинерiєю поперли на наше село. Вся земля тутечки була
начинена свинцем. I досi вириваєм його з поля, наче дике м'ясо. I от у
цьому бою найбiльше показав себе один солдат, Марком Безсмертним , звали
його. Повiрите, вiн у тi пекельнi часи повернув танки назад, а сам,
бiдолашний, помер десь у шпиталi. Нашi люди в тому окопi, де вiн бився,
найшли тiльки його документи i фотографiю. Ось тепер вiн i живе в кожнiй
нашiй хатi.
- Хiба? - вражений, мов спросоння, запитав Марко.
- Атож, - гордовито сказала жiнка. - А хто не шанував би такого
чоловiка? Тiльки подумати: сам-самiсiнький вiсiм танкiв пiдбив!
-Не вiсiм, а тiльки чотири, - поправив Марко. У жiнки одразу вiд лихого
подиву й гнiву скосилися очi, вона з обуренням дапитала:
- Коли це ви встигли їх полiчити?
- Був такий час, - невиразно вiдповiв Марко.
- А де ви тодi облiковцем сидiли? - наливалося жаром обличчя молодицi.
- Усе село, уся армiя знає, що вiн пiдбив аж вiсiм танкiв.
- То перебiльшення...
Але жiнка не дала йому договорити. Вона люто вдарила кулаком у кулак, i
вже не оксамит, а грiм обiзвався у її голосi:
- Оце послав нечистий менi гостя проти ночi! Ти приїхав наводити тiнь
на героя!? А що ти будеш за одно!? I де ти був, коли цей чоловiк спасав
наше село!? Any, вимiтайся з моєї хати!
- Жiнко добра, - хотiв iї утихомирити Марко, але вона не дала
договорити, з кулаками посунула на нього.
- Нi, для тебе я не маю доброти! Геть, поки сусiдiв не покликала, а
вони тобi швидко усi боки обiб'ють.
- Та послухайте...
- Вимiтайся, вимiтайся, поки не пiзно.
Марко вискочив з хати, а навздогiн йому з порога iще гримiв розгнiваний
голос молодицi:
- I не подумай десь отут ночувати... Я зараз же розпущу славу про тебе
на все село. Iч, приїхало, якого давно не бачили в наших краях.
- Кого ти, Зiнько, так чихвостиш? - обiзвався збоку чоловiчий голос.
- Та одного зайду. Прибився оце до мене i, тiльки подумайте, почав
наводити тiнь на Марка Безсмертного. Позавидував, що той стiльки пiдбив
танкiв.
- Де вiн, лобуряка!? - позлiшав голос у чоловiка.
- Подався кудись у тумани. I де тiльки беруться такi заздрiснi та
чорноротi?
А Марко в цей час, притулившись спиною до тремтливої дикої грушi,
беззвучно смiявся i витирав долонею радiснi сльози.
"Дорогi мої, добрi люди", - звертався до тих, якi й далi кобенили його.
Знов у грудях чоловiка стрепенулась велика сила любовi, а в руках - жага
до працi, дiяння; дрiб'язкове ж зникало, наче полова за вiтром.
XLIII
Пiзнiм зоряним вечором Марко повертався додому. Достиглi зорi випадали
з небесного Яїиття, не досягнувши земного, i, можливо, звичайний осiннiй
коноплi, єй-єй, повиннi вивести його в якiсь мiльйонери. Правда, про те
цього року бiльше, нiж вiн, дбала, спасибi їй, сама природа: прямо всi
свої щедроти поприносила i на поля, i на луки, й на городину, i на сад.
Поталанило йому, та й годi. Ну, а тепер, чоловiче, не роззявляй рота,
думаючи про завтрашнiй день... .
От i йде полями новий мiльйонер у порудiлих кирзових чоботях, у
вибiленiй солдатськiй сорочцi, похудiлий i голодний, i посмiхається до
всього широкого свiту, i до людей, що сплять на землi. I славно йому з
ними, як зерну в одному колосi, що разом стрiчає i грози, i сонце.
З однiєї кишенi Марко виймає засiяний цифрами блокнот, а з другої -
томик поезiй Шевченка. Та нi цифр, нi вiршiв при мерехтливому мiсячному
свiтлi вiн не може читати й впiвголоса звертається до темних з мiсячними
гнiздами верб: .
Один у другого питаєм:
Нащо нас мати привела?
Чи для добра? Чи то для зла?
Нащо живем? Чого бажаєм?
I, не дiзнавшись, умираєм,
А залишаємо дiла.
Дерева здивовано слухають чоловiка, кивають йому своїми вiнками й
осипають на воду синю росу. Коло самого берега скинулась риба, знову
заiржали конi, i далеко-далеко за самотнiм вiтряком обiзвалася дiвоча
пiсня. За ким вона журиться, кого шукає в цьому зачарованому свiтi?
Колись отак ночами його в полi з пiснею шукала Олена. I вiн прямував на
її голос, а потiм на якiйсь стежинi бачив тонку постать з бiлим вузликом у
руцi. Уздрiвши чоловiка, Олена обривала спiв i починала докоряти, що вiн,
Марко, i не обiдав, i не вечеряв, i забувся за жiнку, i сам перепався на
смик. А вiн поглядав на миле, з ображеним вузликом уст обличчя,
посмiхався, розгортав бiлу хустину i доти пiдхвалював усе, що знаходив у
нiй, поки в жiнки не розпогоджувались уста. Тодi вона обзивала чоловiка
хитрющим лисом, притулялась головою до його плеча, журилася, що вiн отак
якогось дня звалиться з нiг, i знову потихеньку починала щось спiвати. А
вiн пiд її спiв, бувало, й засинав. Невже це було?
Дивується вiн, i дивуються верби. За ними здригнулося небо i наче осiло
за вiнця землi... А то вiн знову засинає... Як солодко, струмочками,
затiкає сон у його тiло i так приплющує повiки, що вже нема сили їх
розтулити. Ось тут, може, й лягти бiля верби з вибитою серцевиною i
вузлатим корiнням? Марко, похитуючись, хоче опуститись на землю. Але що
це?.. Пiсня повертає до нього, наближається, i вiн ясно вчуває, що це
Оленина пiсня, це її голос! її!.. Що ж це робиться з ним?
Широко в подивi розплющивши очi, вiрячи й не вiрячи, вiн прислухається
до голосу, що напливає на нього, топить його в спогадах i б'є пiд серце,
як нiж снопа. Нi, не може бути такого. То мариться йому... Вiн
пiднiмається на пiдсинений пагорб, де крiзь сон зiтхає кучерявий овес, i
застигає на мiсцi: од вiтряка до нього, спiваючи, йде його Олена, а в її
руцi бiлiє вузлик. Жах охоплює Марка. Небо й земля похитнулись в його очах
i стали меншими. Вiн подається назад, розгублено оглядається по боках i в
цей час чує надривний зойк:
- Тату!
На стежину падає бiлий вузлик, а по стежинi, надломлюючись,
розпливаючись, бiжить, летить тонка постать i, смiючись i плачучи, падає
батьковi на груди.
- Тетянко, це ти? - ще не вiрячи собi, вражено i тихо питає Марко, як
питали тисячi батькiв у цьому роцi. Вiн охоплює доньку обома руками i бiля
свого серця чує стукiт її серця. - Тетянко, це ти? - бiльше нiякi слова не
приходять до нього.
- Я, тату, я, - цiлуючи його i плачучи, теж бiльш нiчого не може
сказати дочка. Вона, мов перепiлка, здригається в його обiймах, i
здригається її золота коса, така сама, яка була в Олени.
Марко пiднiмає до мiсяця доньчину голову, вдивляється в її обличчя,
пальцями витирає її сльози i не радiсно, а жалiсно посмiхається до неї.
- Яка ж ти гарна, доню, кровинко моя. - I на його очах Тетянка вперше
бачить сльози, i вона теж обтирає їх пальцями.
Отак i стоять вони якийсь час, неначе вимуруванi з каменю самої
iсторiї.
- Як ти на маму схожа, пташино моя!.. I коси такi самi.
- Не такi, тату, - з зажурою подивилась на нього, i в її очах i
сльозинах одразу пройшли усi минулi страждання. Вона опустила на плечi
хустину, i батько в золотi кiс побачив сиве пасмо.
- Хто ж тебе так зобидив, дитино моя? - аж застогнав, притуляючи до
себе худенькi плечатка.
- Нелюди, тату... в концтаборi... Вони так били мене, що очима не
сльози, а кров iшла... Вони змогли вибити кров iз очей, але не змогли
вирвати зiзнання з душi, - ясно, крiзь горе й печаль поглянула на батька,
а в куточках и вуст ворухнулася уперта i горда посмiшка. I вiн уперше
пiзнає свою силу i свою несхитнiсть у цьому колоску.
Немов захищаючи доньку вiд тiней минулого, батько пригорнув до себе
своє щастя, а сам подивився в самий край ночi, де ще таїлися нелюди, де ще
на золотi й залiзi горбилась недобита кривда... Будьте ви проклятi!..
- А як ви, тату? - вже зовсiм посмiхається Тетянка до нього.
- Нiчого, доню, нiчого... Як добре, що ти повернулась... Ходiмо ж,
маленька, до .бабусi.
Вони обертаються i, притуляючись плечем до плеча, вузькою стежиною
йдуть до села. Ось Тетянка пiднiмав бiлий вузлик iз землi, щось згадує,
розгортає i подає його так само, як ранiше це робила Олена.
- Їжте, тату, ви ж i не обiдали, i не вечеряли, - i в її голосi
обзивається давнiй докiр матерi, i навiть губенята на мить збираються
знайомим вузликом.
- Невже це ти? - вже радiсно перепитує Марко i, пригнувшись, пiдiймає
на руки своє дитя, i смiється, i росить сльози над ним.
XLI
Ранок веселими руками промiнцiв викочує з-пiд землi пшеничний колобок
сонця i ставить його на зелену, з туманцем скатертину озимини.
Вулицею до нової школи гупотить зграйка малюкiв. Хтось iз них у
щасливому захватi пiзнання не говорить, а виспiвує казку про колобка: "Я
вiд баби утiк, я вiд дiда утiк, я вiд вовка утiк i вiд тебе втечу". I пiд
цю немудру розповiдь пшеничний колобок сонця одривається од вологої
скатертини озимини i пiдводиться вгору, то лукаво, то радiсно пiдморгуючи
добрим людям. А вони вже, наче дятли, повилазили на свiжi зруби i тук-тук
сокирами, тук-тук! Сокири збудили луну, i вона забiгає то в одну, то в
другу недобудовану оселю i ахає вiд задоволення.
Вулицями заскрипiли пiдводи, i першi слiди колiс волого простяглися по
прибитiй росою землi. Це їздовi розвозять людям другий урожай гороху, i
Марко ось уже кiлька днiв має на душi свято. Прямо-таки везло йому в цьому
роцi. Люди спочатку й не повiрили, що матимуть не кiлограми, а мiшки
гороху. Перший бiй з нестатками наче виграно, а тепер по-справжньому треба
готуватись до другого i до рiзних примх природи. I люди це розумiють: i
роблять на совiсть, i пiдказують, як найкраще ворожити бiля майбутнього
врожаю.
- Добрий день, Марку, - обiзвалась iз двору Мотря Дибенко. - На
головування йдеш?
- На головування, - жартiвливо запишався чоловiк.
- А де ж ти мого дiда подiв?
- I досi його нема? - дивується Марко.
- Нема, не приїхав. Може, заблудився у тiй столицi й невiть-куди
заїхав?
- Щоб дiд Євмен десь заблудився!? Та дайте йому добрi конi, вiн у всi
столицi знайде дороги i мимохiдь ще й на небi в святих побуває.
- А напевне, i розпутав би вiн усi дороги: раз проїде - i все пам'ятав,
- не без гордощiв говорить жiнка i поринає в свої роздуми: - Невже, Марку,
аж столичним людям могли сподобатись дiдовi коники?.. Отак живе, живе
чоловiк i не знає, що вiн талант. Гляди, ще загордиться i пиячити почне.
Коли маєш час, прочитай, як його в газетi описують.
Марко, ховаючи у вусах посмiшку, статечно заходить до нової хати, де
вже розмiстилися крупно боги, вождi и полководцi, а дрiбно - вся рiдня.
Баба Мотря з прискринка дiстає газету, в якiй уперше, але так гарно й
багато написано про її старого. Вона, соромлячись, простягає газету
Марковi:
- Вчитай менi ще раз те саме.
I вiн починає читати, що дiдовi коники вже перестрибнули Дунай i
Ла-Манш i з Францiї опинились на виставцi аж в Англiї.
- От пишуть душевно, прямо, як в євангелiї. I хто б мiг подумати? -
дивується Євмениха. - Пiсля такого моєму дiдовi уже повiк не захочеться
умирати. Тепер йому глину доведеться возами возити. I хто це, Марку,
друкує про дiда?
- Учений!
- Та невчений так не втне, - погоджується баба Мотря. - Вже тепер нiхто
мого старого не називатиме елементом. Ну, а на тебе дехто починає
ремствувати.
Марко насторожується:
- Не вгодив комусь чи помилився в чому?
- Нi, зобижаються, що ти все будуєш та будуєш, а про себе зовсiм
забувся. Люди кажуть: вибирали тебе головою, а не приймаком. Вони тобi за
тиждень, як лялечку, з дорогою душею змайстрували б нову оселю.
- Я ж казав, що почну будуватися останнiм. Закладемо, тiтко Мотре,
зруби усiм вдовам, усiм сиротам, а тодi й про себе почнем думати.
- А я гадаю: негоже так робити, як Безбородько та його кодло, але не
треба й до себе ворогом бути. Може, i ввечерi заглянеш до мене?
- Чого?
Стара нiяковiє:
- Коли не надокучило, то ще прочитаєш про старого. Якось дуже гарно в
тебе виходить воно, - довiрливо поглянула на Марка. - Читав же менi цю
газету й Лихойваненко, але в нього i дiд, i коники його стають гiршими.
Марко засмiявся, махнув рукою i вийшов з хати. З порога вiн почув
лемент на сусiдському кутку. Чи й до бiйки не доходило там? Чоловiк
чимскорiше городами подався до подвiр'я Самойленкiв. Тут уже бiля гарно
виплетеної лiси й ворiт зiбрався цiлий куток, весело прислухаючись, як
завзята й досi вогниста Лисавета Самойленко чихвости-ла свого незворушного
Порфирiя i його брата - старого сукновала. В Самойленчихи зараз од гнiву
стрибали очi, прямокутником вибивалися губи, а кулаки цiпами молотили
повiтря.
- Анi клепки, люди добрi, нема в головi мого чоловiка, нi грудочки лою,
нi краплиночки олiї, а є в головi чоловiка одна полова, та й то не
перевiяна, - перегинаючись, апелювала вона до своїх сусiдiв.
- Вам, бабо, виднiше, що є в дiда, - обiзвався хтось iз гурту, i всi
довкола зайшлися реготом.
Пiдбадьорена Лисавета накинулася на Порфирiя i його брата, якi з
сокирами мовчки, але войовничо стояли бiля землянки, прислухаючись до
бабиної лайки.
- Чи вона, оця безщасниця, у вас їсти просить, чи стоїть поперек
дороги, чи вона, сердешна, вам боки муляє, що взялись за руйнацiю? Ну
скажи, старий iдоле, хоч слово, хоч пiвслова, щоб i люди чули.
- I скажу, - спокiйнiсiнько обiзвався Порфирiй, якому i за вухом не
свербiло вiд усiх лементацiй жiнки. - Знаєш, як в "Iнтернацiоналi"
пишеться?.. "Весь мир насилья мы разрушим!"
- Так то ж увесь мир, а не мою землянку!
- Вона теж мир насилля: насильно мене запроторили туди. I я руйную її,
- махнув старий сокирою.
Лисавета була приголомшена i блиском сокири, i мовою чоловiка. Вона
приклала сплетенi руки до грудей i хотiла трагедiйне заплющити очi, але
саме в цей час побачила Марка i кинулась до нього:
- Марку, лебедику мiй, голубе сизий, скажи ж їм, басурманам, щоб моє
зверху було, бо де я ставитиму глечики з молоком?
- Тьху, ще й серйозного чоловiка замакiтрить бабським череп'ям! -
сплюнув спересердя Порфирiй, кивнув братовi, i вони дружно гупнули
сокирами.
Стара затулила обличчя долонями, а коли почула трiск, опустила руки i
на мiсцi, де була землянка, побачила хмару трухлявого пилу.
- Ну, i слава тобi господи, - зiтхнула вона й рiвно пiшла до хати.
- Лейборист! - зневажливо кивнув на неї головою Порфирiй i почав
струшувати з одежi порох колишнього житла.
Цiлий день Марко снує зеленими i чорними полями i має насолоду вiд
бурчання тракторiв, що орють на зяб, i вiд будiвництва ферм, i вiд розмов
на буряках, i навiть од цвiту скромних браткiв, якi прихопили на свої
тендiтнi пелюстки кольори осiннього сонця i весняного неба.
Бiля ставу тремтить порiдiле золото верб, а мiж ними дiвочими стрiчками
ворушиться просинь, i по нiй снується легеньке осiннє павутиння. Рибалки,
перегукуючись, витягують першу тоню, i на березi одразу виростає пагорб
живих злиткiв. I блакитне поле теж вродило в цьому роцi. Тепер треба
прикупити добрих корiв та братися за будiвництво цегельнi.
Бiля зеленого, мов барвiнок, рапсу його з бiлим вузликом в руках
розшукує Тетянка i починає вичитувати так само i те саме, що вичитувала
колись Олена. А вiн i це слухає з приємнiстю i добряче посмiхається
доньцi, яка вже й висновок пiдбиває, що в неї зовсiм неможливий батько.
- Так уже i неможливий? - скоса поглядає i милується ображеним вузликом
її вуст.
- Ви б подивилися, на що стали схожi...
- Перепався на смик... - пiдказує Марко доньцi.
- Ет, хiба з вами серйозно поговориш? - гнiваються уста, очi i брови
доньки. - Вiдпочити вам треба, вiдпочити хоч кiлька днiв.
- Скоро i за цю кампанiю вiзьмемося. Поїду, Тетянко, аж у тi мiсця, де
танки пiдбивав.
- Це ви кiлька разiв говорили менi.
- А ти ще раз послухай: старi люди люблять повторювати.
- Якi ж ви старi? - гнiвається донька.
- Ну, не старий, так бувалий. От побачиш - незабаром поїду, бо чогось у
грудях останнє залiзо норовиться.
- На операцiю треба лягати.
- Ну, це ще почекає...
З гiнної дороги до них радiсно поспiшає Антон Безбородько. його вигляд
одразу ж занепокоїв Марка: коли Безбородько веселий, то щось недобре
скоїлось.
- Здоров, здоров. Марку! - пiдходячи до Безсмертних, уже пригашує
радiсть Безбородько. - Iду собi дорогою - бачу сiмейство, ну, й завернув
до вас.
- Iз чим завернув? - Марко вловлює ту мiзерiю. що зараз проходила на
вузькуватому виду Безбородька, хоч вiн i намагався прикрити її латками
жалощiв i спiвчуття.
- Та як тобi сказати? - зиркав по боках Безбородько. - Перестарався ти,
братику, перестарався. Хiба я не казав тобi: не дуже старайся, бо в нас
тобi пам'ятника чи монумента, практично, не поставлять, хоч ти iз шкiри
вилузайсь. Бач, як ти мудрував iз горохом, а зрештою, куди потрапив? Аж у
фейлетон. От який маєш набуток! - Безбородько поволi, нiби неохоче, вийняв
з кишенi зiм'яту газету.
Марко вихопив її, в очах йому темно застрибала комашня лiтер, у мiзок
болiсно гупнула раз i вдруге та сама думка: за що?..
На четвертiй сторiнцi його приголомшив самий заголовок фейлетону.
"Цар-горох i комбiнатор". Чи можна було вигадати щось дошкульнiше?.В цiй
писанинi його зробили ошуканцем, який, спекулюючи на споживацьких
настроях, роздуває свiй авторитет i експлуатує багатство землi. Тут навiть
словом не згадувалося, що з другого врожаю було здано пiвтори тисячi пудiв
гороху державi. Не це було потрiбно авторовi, який ховався за псевдонiмом
"Горошина".
Дочитавши фейлетон, посiрiлий Марко з вiдразою повертає газету
Безбородьковi й прикладає руку до грудей, де лежать останнi осколки;
здається, й вони заворушились од незаслужено? образи.
- Бач, як, практично, буває в життi, - бережно ховає газету
Безбородько. - I коли подивлюсь я, то не з твоїм здоров'ям тягти цей вiз.
- Iдiть, Антоне Iвановичу, - непримиренно поглянула на нього Тетяна й
притулилась до батька. - Iдiть од нас.
- Ти вже командуєш замiсть тата? Багато командирiв розвелось у нас, -
образився Безбородько. - Ти краще скажи, хай вiн здоров'я береже, бо,
знову ж, монумента не поставлять.
- Чули вже ваше розумне просторiкування! - гнiвнi рум'янцi спалахують
на обличчi доньки. - Iдiть!
Безбородько обертається й статечно, з повагою до себе, прямує до гiнної
дороги.
У Тетяни болем наливаються очi:
- Хiба можна ось так бити в самiсiньке серце?
- Це, доню, не в серце, - рукою засцокоює її Марко. - Це не смертельно.
Але не легко йому, коли, не розiбравшись, б'є свiй свого. От тодi людина
має найтяжчу кару, i все одно - це минуще...
- Що ви думаєте робити?
- Послухаюсь тебе: поїду зараз на кiлька днiв з села. Ну, хоча б у тi
мiсця, де пiдбивав танки.
- А спростування писатимете?
-Для чого, доню? Не папiрцi, а робота, тiльки вона спростує все, -
засмучено поглянув удаль, де на притiнену землю золотим колобком
опускалося сонце.
"Я вiд дiда утiк, я вiд баби утiк, я вiд смертi утiк, а вiд обмовника
не змiг. Але стискай, чоловiче, серце, стискай його i далi тягни свiй
плуг..."
XLII
Чого б, здавалося, журитись, коли правда на твоєму боцi, та все одно
грязь, кинута на тебе, тривожить i тривожить душу, i вже не таким ясним
здається зоряний посiв на небi, i вже не так хвилює стишена дiвоча пiсня.
Осторонь по-осiнньому зiтхає вiтер, i ти зiтханням вiдповiдаєш йому. От
уже й вiдчув ти важку втому, зiбрану за нелегку весну i лiто. Невже був
кiнь, та з'їздився? I в грудях вогнем ворушаться клубки. Напевне,
доведеться ще лягати пiд нiж.
Мала мати одну дочку
Та й купала у медочку.
Все ближче журяться дiвочi голоси. Це ж улюблена пiсня Катерини
Заднiпровської. В темрявi йому засвiтились прекраснi материнськi очi,
заклекотiв її голос, лягли руки на його плечi. Ще недавно вона зi своїм
Григорiєм утiшали його, а вiн дивився на них, i все одно було нiяково на
душi, наче й справдi мав провину перед людьми. От i зараз навiть не так
iдеш селом, як ранiше, саме тiло якось щулиться, неначе бажає стати
меншим.
У медочку та й купала,
Щастя-долi не вгадала.
I тобi не так багато наворожили того щастя, але чому ж i його хтось
хоче обiкрасти, забруднити?.. Спокiйнiше, Марку, спокiйнiше, не таке
переживав. День-два пройде - i минуться твої болi, а є такi, що й час
вiдступає перед ними. Багатьом тепер рiдна мати не вгадала щастя, i ти
маєш думати про це... Спокiйнiше, чоловiче.
Вiн випростується, на мить простягає вгору натомленi руки й дивиться на
далекi Стожари, що бавляться в небi, мов рибки в рiцi. Бiля тину
гойднулась темна тiнь. Марко хоче її обiйти, але вона прямує до нього, i
через хвильку вiн здогадується, що це Мавра Покритченко з дитям на руках.
"Мала мати одну дочку та й купала у медочку", - озивається в пам'ятi
дiвоча пiсня.
Мавра, уся в темному, як черниця, стає навпроти нього, i вiн чує сонне
плямкання немовляти, i вже од цього стає легше на душi.
- Спить? - пошепки питається в жiнки i нахиляється до дитини.
- Воно спокiйненьке у мене, - тихо вiдповiдає мати. Жалiсть i краплини
втiхи пробилися в її словах. Значить, жiнко добра, найтяжче минуло в тебе.
Але ось у її голосi обiзвалася справжня туга:
- Марку Трохимовичу, це правда, що ви покидаєте нас?
- Як покидаю?
- Ну, з головування йдете... Розсердились на газету. Не робiть, Марку
Трохимовичу, цього. З вами навiть менi легше було, - щиросердим сумом
поглянула на нього, i вболiвання жiнки, i її гарне, з печаттю кривди
обличчя вразили Марка.
Чого ж ми часто таких жiнок змiряємо напiвзневажливим поглядом i
боїмось промовити добре слово, яке їм потрiбне бiльше, анiж тим, що мають
законних чоловiкiв i дiтей? А що, коли взяти й сказати їй: "Ти, Мавро,
записала дитя на моє iм'я, то нехай воно й назовсiм буде моїм, а ти будь
моєю дружиною!" Вiн здригається i одразу ж проганяє цю думку. I не тому,
що для нього страшним було б таке одруження або чийсь поговiр, а тiльки
тому, що за все життя вiн двiчi любив i ще й досi iнколи без надiї
сподiвався того, що звалось любов'ю. Але навiть найглибшим спiвчуттям ти
можеш знiвечити життя i собi, i ось цiй жiнцi, що стоїть перед тобою i
тiльки хоче одного, щоб ти не зневiрився в людях i сам нiколи не втрачав
людяностi.
- Спасибi тобi, спасибi, - розчулено дивиться на жiнку й дитя.
- За що? - дивується вона.
- За пiдтримку, за душевнiсть. - Вiн розчулено пригортає Мавру, цiлує
її в щоку, ловить сполохане "ой" i швидко виходить на дорогу...
Наступного дня Марко добрався до тiєї мiсцевостi, де майже голiруч
зчепився з самою смертю. Нелегкi думи навiяла на нього ветха, казенного
стилю, з похиленим хрестом церковиця. Вiн пiшов на цвинтар, де чимало його
друзiв знайшли свiй останнiй притулок. Тут, над хрестами i дубовими
обелiсками, крислатились обтяженi плодами яблунi та грушi i злiтали увись
стрункi черехи, на прив'ялих плодах яких гарячими сережками висiли оси.
Марко, бережно зiрвав одне червонобоке, з осiнньою росинкою яблуко, бiля
корiнця якого, шукаючи тепла, притулилося дрiбненьке сонечко.
В глибинi цвинтаря з дерев обзивались мелодiйнi голоси: то жiнки
обривали плоди. На бiлiй дорозi спокiйно попасалась пара коней, запряжених
в наповнений яблуками вiз, i пiдкучерявлене бiленьке лоша солодко
припадало до вим'я великоокої матерi.
На папертi, з щiлин якої буйно проросла трава, сидiв старий засушений
панотець, тiнi смертi ворушилися в його очах, вiд нього пахло задавненим
воском i тлiнню. Вiн довго-довго придивлявся до Марка, а потiм на вiджилих
щоках ворухнулися зморшки:
- Я десь бачив тебе, чадо, живого чи мертвого... Але де?
- Не знаю, панотче.
- I я не знаю, - скорбно похитав головою, на якiй пухом кульбаби
тремтiло останнє волосся. - Що в дитинствi було - пам ятаю, а що пiзнiше -
все повитрушувалося з голови. Бачиш, яблука доспiли, але я їх уже не
їстиму, - i жовтi, восковi сльози поволi покотилися по його висушених
щоках.
А з обнизаних плодами дерев тихенько i доладно струшувалась пiсня - не
про небесне життя, а про ясний мiсяць, ще яснiшу зiрку i вiрне кохання.
За тихою рiчечкою, де вiн колись лежав у окопi, стояло кiлька тяжких
танкiв. Короста iржi роз'їдала їхнi покорченi останки, i тупо дивилися в
землю мертвi жерла гармат. На одному скалiченому колесi вiн раптом побачив
живу краплину кровi. Марко з несподiванки аж здригнувся i ближче пiдiйшов
до танка. Нi, то не кров, то запiзнiла червона квiтка гороху цвiла на
тому, що колись несло смерть. Тiльки це тепер i нагадувало страхiття
вiйни.
Вечорiло, зеленi поля бралися туманом, а дiброви сизою синню. Над
свiтом стояла така благословенна тиша, що було чути,, як кущики жита
ронили краплi роси. Минуле i теперiшнє зiйшлися разом i втихомирили
Маркове серце; вiн поволi пiшов до тих пагорбiв, на яких, немов на
малюнку, розкинулось невелике, рiчечкою пiдперезане село. Крайня
хата-бiлянка з червоним пiдведенням була такою свiжою, що крiзь бiлення
попробивалися янтарнi незасохлi грудочки живицi. Коло хати смiлоока, в
барвистiй хустинi Молодиця красиво, як у театрi, шеретувала пшеницю i
поглядала на причеплену до шовковицi колиску, де агукало. i бавилось
своїми ноженятами немовля.
Марко поздоровкався з молодицею, запитав, чи можна буде переночувати, i
вона, не припиняючи роботи, озвалась артистичним оксамитним голосом:
- Коли добрий чоловiк, то можна. Який же ви будете чоловiк?
Марко одвiв голову до плеча й посмiхнувся:
- Наче добрий.
- Побачимо. - Жiнка висипала пшеницю в мiшок, грайливо накинула решето
на голову, пiдхопила з колиски дитя й повела Марка до хати. Тут, у
темрявi, густо пахло чорнобривцями, васильками i влежаною антонiвкою.
Молодиця ввiмкнула свiтло. Марко оглянув простору й охайну хату i з
доброго дива аж поточився назад: лiворуч, бiля божницi, на нього дивилося
його ж фото - вусатий солдат у пiлотцi, при трьох орденах i гвардiйському
значку. Ця несподiванка приголомшила Марка. Вiн ще раз подивився на фото,
знизав плечима, нiчого не розумiючи, перевiв погляд на жiнку, яка вже щось
наспiвувала дитинi i одночасно прибирала на лавi, пiдвiв руку вгору й наче
байдуже запитав:
- То хто у вас?
Жiнка обiрвала свої "люлi, налетiли гулi", зиркнула на стiну i сказала
тiльки одне слово:
- Спаситель.
- Нi, не в божницi, а лiворуч.
- Я ж i кажу: наш спаситель. Пiд час вiйни цей чоловiк врятував наше
село.
Марко вiдчув, що смага почала перепалювати йому губи. Хвилюючись i
поглядаючи на стiну, тихо-почав допитуватись:
- Як же вiн врятував село?
Жiнка зiтхнула, поклала дитя на постелю, поправила хустку й повернулась
до вiкна:
- То, чоловiче добрий, страшне дiялось тодi. Фашисти, як навiженi,
танками i всiєю машинерiєю поперли на наше село. Вся земля тутечки була
начинена свинцем. I досi вириваєм його з поля, наче дике м'ясо. I от у
цьому бою найбiльше показав себе один солдат, Марком Безсмертним , звали
його. Повiрите, вiн у тi пекельнi часи повернув танки назад, а сам,
бiдолашний, помер десь у шпиталi. Нашi люди в тому окопi, де вiн бився,
найшли тiльки його документи i фотографiю. Ось тепер вiн i живе в кожнiй
нашiй хатi.
- Хiба? - вражений, мов спросоння, запитав Марко.
- Атож, - гордовито сказала жiнка. - А хто не шанував би такого
чоловiка? Тiльки подумати: сам-самiсiнький вiсiм танкiв пiдбив!
-Не вiсiм, а тiльки чотири, - поправив Марко. У жiнки одразу вiд лихого
подиву й гнiву скосилися очi, вона з обуренням дапитала:
- Коли це ви встигли їх полiчити?
- Був такий час, - невиразно вiдповiв Марко.
- А де ви тодi облiковцем сидiли? - наливалося жаром обличчя молодицi.
- Усе село, уся армiя знає, що вiн пiдбив аж вiсiм танкiв.
- То перебiльшення...
Але жiнка не дала йому договорити. Вона люто вдарила кулаком у кулак, i
вже не оксамит, а грiм обiзвався у її голосi:
- Оце послав нечистий менi гостя проти ночi! Ти приїхав наводити тiнь
на героя!? А що ти будеш за одно!? I де ти був, коли цей чоловiк спасав
наше село!? Any, вимiтайся з моєї хати!
- Жiнко добра, - хотiв iї утихомирити Марко, але вона не дала
договорити, з кулаками посунула на нього.
- Нi, для тебе я не маю доброти! Геть, поки сусiдiв не покликала, а
вони тобi швидко усi боки обiб'ють.
- Та послухайте...
- Вимiтайся, вимiтайся, поки не пiзно.
Марко вискочив з хати, а навздогiн йому з порога iще гримiв розгнiваний
голос молодицi:
- I не подумай десь отут ночувати... Я зараз же розпущу славу про тебе
на все село. Iч, приїхало, якого давно не бачили в наших краях.
- Кого ти, Зiнько, так чихвостиш? - обiзвався збоку чоловiчий голос.
- Та одного зайду. Прибився оце до мене i, тiльки подумайте, почав
наводити тiнь на Марка Безсмертного. Позавидував, що той стiльки пiдбив
танкiв.
- Де вiн, лобуряка!? - позлiшав голос у чоловiка.
- Подався кудись у тумани. I де тiльки беруться такi заздрiснi та
чорноротi?
А Марко в цей час, притулившись спиною до тремтливої дикої грушi,
беззвучно смiявся i витирав долонею радiснi сльози.
"Дорогi мої, добрi люди", - звертався до тих, якi й далi кобенили його.
Знов у грудях чоловiка стрепенулась велика сила любовi, а в руках - жага
до працi, дiяння; дрiб'язкове ж зникало, наче полова за вiтром.
XLIII
Пiзнiм зоряним вечором Марко повертався додому. Достиглi зорi випадали
з небесного Яїиття, не досягнувши земного, i, можливо, звичайний осiннiй