Страница:
слiв ше по-дурному чiпляються й iншi: "Лебедiв тiльки злочинцi поїдають".
Що наробив цей хлопчисько? Мовчати чи не мовчати? Скажи, то й тебе... А не
скажи?.. "Лебедiв тiльки злочинцi поїдають..." Пiсля цього й тобi можуть
скрутити голову, як гусаку... Аж небо гойднулося за вiкном. Давно не було
такої нiчки...
XXXIX
Надходили жнива.
Надходила пора гарячого марева i гарячої працi. Про це на сторiнках
поля свiдчив посивiлий житнiй колос i крихкий позублений вус ячменю,
кованi золотi мiшечки на пшеницi i молодий спiв перепелиних виводкiв, а
найбiльше - сторiнки рiзних рiшень, розпоряджень, циркулярiв, вiдстуканих
на цигарковому паперi, несамовитi телефоннi дзвiнки, накачування
райуповноважениУ, наскоки заїжджих та проїжджих iнспекторiв i невсипуще
радiо. Воно без почуття гумору повчає та й повчає, хлiборобiв: "Збиральна
кампанiя, - як учить товариш Сталiн, - дiло сезонне".
Ось уже великими лiтерами на першiй сторiнцi газети набрано телеграму
спецiального кореспондента, що на пiвднi почалась косовиця хлiба. I очi
господарiв поля поверталися на пiвдень, наче звiдти з-за хлiбiв от-от мав
вийти сам казковий Урожай у солом'яному брилi, з пишними колосками замiсть
вусiв.
У рiзних установах теж починається лихоманка пора: не один керiвний
товариш i сяк i так лимiрковує, як би наблизити пiвдень до його
мiсцевостi, як би поперед сусiдiв вискочити у газету й зведення. Але
сусiди також не сьогоднi народились на свiт божий, та й горбаки в них
вищi. I вже ранкове радiо до глибини душi обурює Киселя: бач, який лукавий
Клименко! Ще позавчора казав. Що почне косовицю лише через тиждень,
сьогоднi вже говорить про вибiрковi жнива на згарищах i пагорбах. I Кисiль
одразу ж з головним агрономом вилiтає у шв-деннi райони, робить нищiвний
рознос усiм, хто має "зеленi настрої", i, нарештi, косовндя починається i
в їхнiй областi.
Цi днi Кисiль теж гасав ло районах не за страх, а за совiсть, до
полудня зриває голос - i вже не говорить, а хрипить або шкварчить. Одного
вiн страхає судом, другому вправляє мiзки, третьому натякає, що до
скошеного сьогоднi можна доплюсувати завтрашнє, на четвертого стукотить -
"давай, давай, Пушкiн за тебе працювати не буде", на когось складає акта,
але нiкого не хвалить, бо це розмагнiчує народ. Пiсля його наскокiв меншає
радостi й людей, зникає святковий настрiй у косарiв та женцiв.
Нарештi Кисiль добирається до полiв колгоспу, в якому головує Марко
Безсмертний. I вже це викликає невдоволення i в душi, i на обличчi, i
навiть у животi починає . так бурчати, нiби туди кинули старого рябка.
Давнi слова Марка ще й досi печуть i пересмикують його. Чекай, голубчику,
i я тебе впечу. Ще не народився той голова колгоспу, якого на чомусь не
можна було б схопити за зябра.
- Може, заїдемо до Безсмертного на безплатний борщ, - обертає до Киселя
запорошений вид кучерявий, мов баранець, шофер з по-дiвочi гарним рисунком
рота i рухливими комами бiля нього.
Киселя одразу насторожують i мова, i коми шофера - i для чого вони
здались йому?
- Ти що мелеш? На який це такий безплатний'борщ?
- А ви хiба не чули? - дивуються дiвочi, з яскравою вогкуватiстю уста
шофера. I вiн уже з пошаною додає: - Марко Трохимович органiзував таку
їдальню, що дай бог кожному. Всiм, хто працює у полi, безкоштовно
вiдпускається борщ, правда, поки що без хлiба. Iнший голова не догадається
пiдвезти в поле води, а цей...
- Говорила-балакала, та все чортi-що, - вiдрiзав Кисiль. --Ану,
повертай - вези на дармовизну до того казана.
Машина ще проїхала кiлометрiв зо два i з шляху вихопилась на польову, в
голубоцвiттi Петрового батога дорогу, що одразу ж закурилася, мов хто
пiдпалив її. Обабiч неї в золотих полумисках соняшникiв бенкетували
бджоли, на синюватих стеблах сизiли дзвiночки вiвса, прив ядали сердечка
листя рясного стручкуватого гороху. його кучерi чимсь нагадували розкiшний
чуб на головi шофера.
- Ого, який тут горох уродив! - вирвалось у зовнi флегматичного
головного агронома. - Прямо - цар-горох!
- Президент-горох, - зневажливо кинув Кисiль. Але головний агроном
пропустив його слова повз вуха й захоплювався далi:
- Такий горох, дивись, центнерiв по тридцять п'ять видастьi
- По п'ятдесят! - у Киселя помiж двома "п" бризнула повна зневага. На
цих полях навiть найбiльший урожай не порадував би його, бо тут
господарював непоштивий i в'їдливий Марко Безсмертний.
- По п'ятдесят не вийде, а на сорок, може, й потягне, - в захопленнi
чоловiк не вловив жовчi в голосi Киселя. - Пофортунило Марковi.
- I це, Iване Гнатовичу, напевне, тому, що в господаря поля теж є щось
горохувате: що не кажи, що не роби, як не довби йому, - вiдскакує вiд
нього, неначе горох од стiнки. Хохлацький норов.
- Хм, - скосив очi Iван Гнатович. В душi вiн не погодився з Киселем,
але заперечувати не став йому: не поможе це, та й лiньки було в таку спеку
розмовляти. Незабаром вiн знову зрадiв. - Дивiться, Безсмертний i на парах
посiяв горох. Не молодець?
- Дивлячись iз якого боку. Чи не пахне це комбiнаторством? - буркнув
Кисiль.
- Коли б усi комбiнували отак.
- Хвалiть, хвалiть його, та озирайтеся на всi боки. - Кисiль несхвальне
подивився на пари i задумався над своїм.
На польовому отанi бiля соняшникового товариства вони застали саму
куховарку, розжарену сонцем, вогнем i цибулею. Соняшниковий пилок лежав на
її бiлiй хустинцi й вивiтреному обличчi. Молодиця одразу пiзнала Киселя,
витерла фартухом чоло i приязно посмiхнулась веселою зеленкуватiстю очей,
на яких розсипалось кiлька темних цяток - в одному бiльше, анiж у Другому.
Ця непропорцiйнiсть здивувала Киселя - i тут у Безсмертного не так. як у
людей. Але жiнка славна - вiд неї i пiсний борщ будеш залюбки споживати.
Чи не дружина це Заднiпровського? Здається, вона. А чи знає
Заднiпровський, якi хмари нависли над ним?
- Варите? Добрий день вам, - ласкавiше звичного пробурмотiв до
молодицi.
- Аякже, варю, бо таке моє дiло, - весело вiдповiла Катерина Павлiвна.
-От добре, що нагодилися на борщ. Саме умлiває.
- Умлiває? - для чогось перепитав Кисiль, з опаскою заглядаючи в чорний
казан, нiби там принаймнi варились вибуховi речовини. -I ви його зовсiм
безплатно даєте-розливаєте?
- Атож, - з гордiстю сказала жiнка. - Сьогоднi i першi квашенi огiрочки
даватимем. Вродило їх стiльки, що дiвчата не встигають виносити.
- Куди виносити? - знову насторожився Кисiль.
- I на заготiвлю, i на продаж.
- Значить, безплатно? - щось роздумуючи, сказав сам до себе Кисiль. -
Iване Гнатовичу, про це треба написати. Виймайте своє причандалля.
- Еге ж, таки не завадить написати, - довiрливо подивилася на Киселя
Катерина Павлiвна i схрестила руки на грудях. - А знаєте, почiм у нас
огiрки й помiдори вiдпускатимуться своїм людям?
- Не знаю.
- Такої дешевої цiни ще не чули в областi - по собiвартостi, значить.
Напишiть i про це. Хай у iнших селах теж так роблять.
- Так не робитимуть! - гримнув Кисiль, крадькома пасучись очима на
повних грудях молодицi. - Розбазарюєте колгоспне добро ще й радiєте?
- Ми розбазарюємо? - жахнулася Катерина Павлiвна, i в її очах
поширилась весняна зеленкуватiсть. - Чим? Ось цим борщем?
- I борщем, i такими дурними цiнами. Ми ще присмалимо за них вашого
Безсмертного. Вiн замiсть карбованця кладе копiйку в колгоспну касу.
Думати треба над цим!
- А над тим, як жити людям, не треба думати? - спалахнула Катерина
Павлiвна. - Чи вам нашого бурячка i капусти шкода? Не добра ви, не
душевна, хоча й чиновна, людина. - Молодиця ображено вiдiйшла вiд машини i
стала пiд захист золоточубих соняшникiв. Гнiв i невидимi сльози пощипували
її повiки.
- Складайте акта! - наказав Кисiль головному агрономовi.
- I навiщо нам папiр переводити, хоч вiн i все стерпить? - флегматично
запитав Iван Гнатович. - Невже вам шкода для людей їхнього ж борщу?
- I ви заодно з розкрадачами колгоспної власностi? - обурився Кисiль.
- З такими розкрадачами i я заодно, - так само флегматично вiдповiв
Iван Гнатович, кинув бровами на куховарку, але в останнiй мент завагався
попросити в неї боршу.
В Киселя сталевими замочками замкнулися очi, тiпнулися уста.
- Доброго маю в себе помiчника пiд боком.
- I я не зобижаюсь на себе.
- Вiд сьогоднi почнете зобижатися. Досить у демократiю бавитись...
-У вас побачиш цю демократiю, -насурмонився Iван Гнатович.
Саме на цю суперечку й нагодився Марко Безсмертний.
- Ось вiн, дiячi Поперед батька в комунiзм скачеш? - одразу ж в'їв його
Кисiль. - Безплатним борщиком авторитет роздуваєш? Лопне цей пухир!
- Ви нiби щось сказали? - Марко демонстративно поглянув на сонце,
скинув перед ним картуза. Це в нього вийшло так природно i кумедно, iдо
Катерина Павлiвна приснула зо смiху, гигикнув шофер, повеселiшав Iван
Гнатович, аг Кисiль почервонiв, i вся його постать стала
загрозливо-бундючною.
- Не чув, про що питаю?
- Таки не чув, - безневинно вiдповiв Марко, бо i поля, i робота, i
погода радували його. А що йому, зрештою, зробить Кисiль? Покричить,
постраха, ну, зварганить акта i повiється далi, бо навiть вникнути у
помилки в нього не знайдеться часу: недаремно ж люди так прозвали його:
Приїхав-Поїхав.
Кисiль ткнув пальцем на казана:
- Щоб сьогоднi, зараз же, закрив цю самодiяльну комедiю з борщем.
- Нам не сумно вiд неї, хоч вона й самодiяльна, - анiтрошечки не
розсердився Марко.
- Ой гляди, як засумуєш, коли сюди загляне слiдчий, - знищив поглядом
Безсмертного.
- Хай заглядає, - i далi посмiхається Марко. - Може, вiн веселiший має
норов?
-.Норов слiдчих вiдомий! Це ж додуматись: борги на шиї, а вiн добро з
димом пускає.
- I боргiв уже нема на шиї, - поправив Марко.
- Як нема? -насторожено, з недовiр'ям спитав Кисiль. - Де ж ти їх устиг
подiти? У воду кинув?
- Еге ж, у бистру воду, щоб не повертались.
- А чим ти їх лiквiдував? - пiдозрiливе обмацує поглядом Марка, чи нема
тут якої каверзи. -Чим?
- Цибулею, редискою i самими раннiми огiрками. Може, поїдем у село -
поглянете на квитанцiї? - шанобливо сказав Марко, ще не знаючи, що йому
далi робити: чи розсердитись, чи розреготатись.
- Он як! - вже спокiйнiше говорить Кисiль. - На цибулячому хвостi
далеко не заїдеш.
- Теж так маракуем. Я радий, що ми думаємо у рiзних мiсцях, але
сходимося на одному, - ще бiльше пiдкреслив свою пошану до Киселя.
- I на чому збираєтеся виїжджати?
- На коров'ячому хвостi. Але спершу треба чимось ухопитися за нього.
- Зубами, - буркнув Кисiль.
Але Марко до кiнця вирiшив не зчiплюватися з ним i коротко вiдповiв:
- Спробуєм.
- Що спробуєм?
- Виконати вашу пораду.
- Який ти сьогоднi добрий, хоч до рани приклади. З чого б то воно?.. -
вголос прикидає Кисiль, не дивлячись на Марка. - Ну, веди-показуй своє
царство-государство. Щось дуже деякi розхвалюють його.
- Що ж вам показувати? Те, що зараз пiд косу має лягти?
- Як ти угадав?
- Характер ваш знаю.
- Занадто багато знаєш ти. Жати, звiсно, й не думав? - їв слова, i в
погляд Кисiль умiстив усю отруту, яку мав.
- Думати - думав, але не починав.
- А Iванишин уже косить, аж гай шумить, бо вiн не так мудрує, як деякi
мудрагелi.
- Йому легше, то й косить, - похмурнiло обличчя i голос Марка.
- Чого ж йому легше?
- Бо вiн для зведення переводить зелену озимину, а ми у зведення не
поспiшаєм.
- Знаємо цi "зеленi настрої", - поморщився Кисiль, - а потiм зерно
починає осипатись на пнi.
В долинi жита справдi були зеленими, i Кисiль, наскрiзь промацуючи їх
пiдозрiливим поглядом, нiчого не сказав. Але на пагорбi вiн пожвавiшав.
Хлiбами просунувся на макiвку горбка, вирвав колосок, двома пальцями
вилущив з нього зернину i, не куштуючи її, сказав:
- Ось тут зараз же менi, чоловiче, й починай вибiркову косовицю.
Марко уперто похитав головою:
- I не подумаю.
- Бо не буде чим - голову за це зiрвем! - Кисiль обома руками показав,
як хтось буде зривати голову Безсмертному.
- Тодi багато залишиться безголових. - Уже лихi iскри затрепетали в
Маркових очах, але Кисiль не помiтив їх.
- Ти що, з державою жартуєш? Зараз же починай косовицюi В зеленiй
головi завжди зеленi мiзки, та вони швидко можуть пожовтiти.
I Марко не витримав. Вiн пригнувся, немов перед стрибком, i, вiдкушуючи
кожне слово, слiпим гнiвом подивився на недобре, пихате обличчя Киселя:
- Забирайся зараз же з поляї Чого прийшов сюди толочити хлiб i людей?
Ще не натолочився? - Вiн рукою полiз до кишенi, i Кисiль з жахом згадав,
як Безсмертний пiстолетом учив Безбородька. Рiй думок увiрвався йому у
мiзки i жалив їх по всiй площi. Бо що цьому анархiсту й тепер пiдняти
зброю? Пиха одразу ж здмухнулася з його виду. Кисiль, незважаючи на свою
опасистiсть, вискочив iз хлiбiв, крутнувся на дорозi i тут вiдчув себе
безпечнiше.
- Ти з глузду з'їхав? Ти знаєш, чим це пахне? - заговорив майже
пошепки, прислухаючись до гудiння в головi. - Ти знаєш, кого женеш iз
поля?'
Але Марко вже закусив вудила.
- Знаю! Не робiтника, а перекотиполе, погонича. Оранка настає -
поганяєш на оранку, сiвба прийде - поганяєш сiяти, жнива настають -
поганяєш жати, бо це треба для папiрця. Йому, папiрцевi, а не людям
служиш. Геть iз нашого поля!
Кисiль оглянувся. До нього пiд'їжджала машина, i на нiй анiтрохи не
печалився нi шофер, нi Iван Гнатович - напевне, й не побачили його
поразки. Вiн похапцем вилiз на сидiння i вже звiдти кулаком посварився на
Безсмертного.
- Анархiст! Сьогоднi ж сядеш у тюрму. Хай там тебе годують безплатним
борщем.
- Троцькiст! - кинув йому навздогiн Марко ще й свиснув з доброго дива.
Кисiль задихався од гнiву, навiть темнi дужки синцiв пiд очима
зсередини затiпались злiстю.
- Ви чули? Вiн троцькiстом обiзвав мене! Дасте свої свiдчення! Вiн
вiдповiсть...
- Невже троцькiстом? - флегма'тичне здивування пройшло по округлому
виду Iвана Гнатовича. - Невже вiн таке випалив?
- Хiба ви не чули?
- Нi, такого не чув.
- А ти, Володимире?
- Щось вiн крикнув, а що - не розiбрав. Здається, на кiнцi було "iст",
а що спереду - не розшолопав, - безневинними очима поглянув шофер, а на
його дiвочих устах залукавився прихований посмiх.
- Чи ви оглухли разом?! - аж скригнув зубами Кисiль. - Та Марко такий
правдивий дурень, що й сам пiдтвердить свого троцькiста. Жени до слiдчого.
Вiлiс вилетiв на шлях, перекотився через мiсток, i недалеко вiд трьох
ставкiв Кисiль поперед себе побачив машину секретаря обкому, що йшла
назустрiч.
- Зупинись! - кинув шоферу, пригинаючись, вискочив на узбiччя й пiдняв
догори обидвi руки.
Чорний лискучий ЗIС, темно переганяючи на собi шматки неба i слiпучого
сонця, з шипiнням зупинився бiля блакитних гнiзд чебрецю. I не встиг з
машини вилiзти перший секретар обкому, як Кисiль, хвилюючись i не
спускаючи з нього погляду, заговорив, замахав руками:
- Я бiльше не можу працювати! Я, Михаиле Васильовичу... всьому є
межа...
- Чому ви бiльше не можете працювати? - неждано запитав хтось збоку.
Кисiль оглянувся, отетерiв i з несподiванки подався назад. Приходячи до
тями, вiн побачив перед собою секретаря ЦК. Вiн був у сiрому костюмi, у
звичайному легенькому брилi, одвертi веселi очi йото одночасно тримали в
собi розум, i смiх, i насмiшку.
- Я... - до решти розгубився Кисiль, видобуваючи догiдливу посмiшку,
але вона одразу не могла змести всi попереднi вирази гнiву й обурення i
тому вийшла жалюгiдним недоноском.
- Кажiть, не соромтесь, товаришу...
- Кисiль, начальник обласного управлiння сiльського господарства, -
пiдказав Михайло Васильович.
- Я, бачите, нiчого не можу зробити з одним дуже норовистим головою
колгоспу, - терпнучи до самих нiг невпевнено заговорив Кисiль. - Вiн
нiкого не слухається...
- Чим провинився цей голова? - погляд в секретаря ЦК стає строгiшим.
- Анархiст у всьому: i в плануваннi, i в роботi, i в побутi, - трохи
почав одходити Кисiль. - Ось вiн щойно вiдмовився жати, мене троцькiстом
вилаяв i прогнав iз свого поля, бо нема на нього управи.
- Прогнав? Iз поля? Нiчогенький норов має. Це, Михайле Васильовичу, вже
непорядки.
- В нього кругом таке, - пожвавiшав Кисiль. - Колгоспне добро
розбазарює, вiдкрив на полi богадiльню - видає безплатно борщ.
- Безплатно? - здивувався секретар ЦК. - I добрий чи поганий?
- Я не куштував.
- Даремно, а я на дурничку не посоромився б, - засмiявся секретар ЦК, i
в силувано-пiдлесливiй усмiшцi скривився Кисiль - Поїдемо поглянемо на
цього анархiста...
Безсмертний почув бурчання машин, коли звернув з озимини сусiднього
колгоспу, але навiть не озирнувся бо лютився чоловiк i з болем поглядав на
зелений пучок скошеного жита: доки ж так будуть нiвечити хлiборобську
працю? I доки перед киселями будуть гнутися навггь розумнi, але полохливi
чи занадто обережнi голови? Та ось машини повернули прямо до нього,
зупинились, i Марко першим побачив секретаря ЦК. Радiсть, здивовання i
острах ворухнулись у душi чоловiка.
- Так це ви Марко Безсмертний? - пильно придивляючись, вiтається з ним
секретар ЦК. На мить на його чолi вигинаються зморшки, .а погляд кудись
шугає вдалину. - Здається, я наче зустрiчався з вами?
- Зустрiчалися, - жвавiшає обличчя Марка, а на вид Киселя падає тiнь.
- А де ми зустрiчались?
- На фронтi. Ви менi вручали орден Ленiна.
- Приємно знову побачитись, - сердечно посмiхнувся секретар ЦК, але
зразу й похмурнiв. - Що ви тримаєтев руцi?
- Пропащий хлiб.
- Пропащий?
- Так. Це хлiб для... зведення. З нього ще дух молочка не вивiтрився.
- А яке горе заставило жати хлiб... для зведення? Марко зам'явся, а
Кисiль поблiд.
- Кажiть, кажiть, не крийтеся.
- Це я сказав жати, - насилу вимовив Кисiль - йому перехопило подих i
мову.
- Для чого? - обернувся до нього секретар ЦК, i очi його потемнiли.
Кисiль знiтився:
- Воно, я думаю, повинно дiйти в покосах.
- Коли не дiйшло в головi, то де вже йому дiйти в покосах?! - гнiв
блиснув у поглядi секретаря ЦК. - Ви щось тямите у хлiборобському дiлi?
- Я сiльськогосподарський iнститут закiнчив.
- Навiть? - здивувався секретар ЦК. Вiн узяв у Марка жмуток колосся,
простягнув Киселевi. - I у вас не болiла совiсть, коли кидали пiд косу
хлiборобську надiю?
- Пробачте... не додивився. . згубив його... Секретар ЦК похмуро, з
глибоким докором поглянув на Киселя:
- Не тiльки це жито - святiсть до працi, до людини згубили ви.
Порожняком їдете в соцiалiзм! - I обернувся до секретаря обкому. - Я
думаю, товариш Кисiль правильно сказав, що вiн бiльше не може працювати на
своєму посту... Сiдайте, товаришу Безсмертний, показуйте господарство.
Все це, немов удар грому, приголомшило Киселя. Вiн хотiв щось сказати,
але стримався, озаддям вперся у вiлiс i тоскно дивився, як зачинились
дверцята ЗIСа. До нього, мов крiзь окрiп, донiсся смiх з машини - невже в
когось тепер i радiсть могла бути? Кисiль тремтячою рукою вийняв з кишенi
хустинку i почав обтирати пiт, що вичавлювався не сонцем, а болiсним
смутком. Коли ЗIС рушив з мiсця, вiн потягнувся до нього тулубом i обома
руками, але зразу ж i опустив їх, бо хiба благанням можна повернути
втрачене? Для цього, очевидно, щось iнше треба. I вiд цiєї думки тоскно
заворушилися iншi, вповзаючи в його краєчки'життєвих дорiг. Але одразу ж
нагнав їх, бо хiба ж вiн для себе старався, хiба йому особисто потрiбне це
жито, бодай би на пнi уклякло воно! Та знову до краєчкiв його дорiг
поповзли сумнiви, i вiн мовчки викорчовував з себе двобiй думок, визнавав
- i визнати не хотiв своєї провини, бо ж не сам вiн так старається...
тобто старався на керiвнiй роботi... Де там було думати про святiсть до
роботи, коли бiльше думалось про те, як би не схопити "строгача" за це ж
недосiяне чи незiбране жито.
Тепер вiн уперше за довгi роки подивився на поле не як той керiвний
працiвник, якому треба когось розносити за оранку, сiвбу чи
хлiбозаготiвлi, а як звичайний смертний... Та з цього нiчого не вийшло...
Чогось ниви здалися йому пожовклою сценою в театрi, де нагло обiрвалась
частина його бiографiї, i колос - не спiвав, не спiвчував йому, а шипiв на
нього...
- Так до слiдчого їхати чи додому й до хати? - запитав iз кабiни шофер.
В руцi його самотнiв зелений., марно загублений колосок жита, i Кисiль
чомусь здригнувся й безнадiйно махнув рукою.
- Їдь, куди хочеш, тепер все одно...
- Може, до куховарки з весняними очима? - пожвавiшав Iван Гнатович,
якому знову заманулось побачити ту жiнку, вiд погляду якої хотiлося стати
молодшим i кращим.
Кисiль стрепенувся, наче його вжалив шершень... I що було б послухатись
куховарку - покуштувати її борщу? А в цей час машина з секретарем ЦК
поїхала б ген-ген куди й не зачепилась би за його долю. Так хiба вгадає
чоловiк, на чому вiн має спiткнутись?
Кисiль пiдводить зiв'ялу голову. На дорозi вже влягається пил, а за ним
прозорими прожилками розщеплюється пропечене скляне повiтря, i марево
тремтить за житами, на якi вiн якийсь час не приїде начальником. Ну, а
потiм якось перемелеться. Кисiль почав забiгати думками наперед, але одна
збоку вжалила його. "Приїхав-Поїхав", - з невимовною гiркотою згадав своє
прiзвисько i мало не застогнав. Ось i все, що залишилось од його
дiяльностi...
Бiля кожного поля, бiля кожного клину зупинявся ЗIС, i секретар ЦК
обома руками то пестить, то розгортає, то пригортає хлiборобську працю.
Вона тiшить i радує його серце, а ось на клинi припаленої гречки
засумувало воно.
Розгубленiсть уже вiдiйшла од Марка, вiн зовнi стає спокiйним, хоча в
головi зараз вирує коловорот думок.
- Для першого року господарювання зовсiм непогано, навiть добре, а з
городиною - прямо-таки чудово! I молодцi, що не обдираєте покупця. Марiю
Тримайводу i її бригаду неодмiнно треба вiдзначити! - Секретар ЦК
одночасно говорить i до Михайла Васильовича, i до Марка.
- Не забудемо, - щось записав у блокнот Михайло Васильович. - А що з
головою робити?
- З цим анархiстом? - засмiявся секретар ЦК. -Подивитесь восени, коли
урожай буде в коморi. А чого ж ви, Марку Трохимовичу, обiзвали Киселя
троцькiстом? Вiн в опозицiї був?
- Нi, не був, - зам'явся Марко.
- Доказуйте, доказуйте.
- Ми його так прозвали за те, що не розумiє чи не любить вiн хлiбороба,
усе чекає од нього полiтичних помилок, вишукує в нього другу душу та .аж
трясеться, щоб той, бува, не мав зайвого шматка хлiба чи яблука для
дитини. Для нього селянин - це тiльки виконання норм, хлiбозаготiвлi,
позики, молока, м'яса, шерстi, яєць i слухач його виступiв. На всьому, без
потреби, економить Кисiль:
i на дитячому рум'янцевi, i на жiночiй красi, i на хлiборобськiй силi.
- Ще не перевелись такi знавцi села, - задумано сказав секретар ЦК,
погляд його потьмарився i полинув кудись далеко-далеко.
Мовчки проїхали якийсь час, придивляючись до полiв i марева над ними.
- Борщем своїм, голово, почастуєте? - неждано почув Марко.
- Борщем?.. З охотою, тiльки, пробачайте, без м'яса, пiсний вiн.
- Нам уже навiть кориснiше споживати пiсний, - з якоюсь насмiшкою
поглянув на себе i дебелого секретаря обкому.
До польового стану вони пiд'їхали саме в обiдню пору, коли притомленi
люди сiдали на землю, а здивованi соняшники нридивлялись до внх i до мисок
з намальованими соняшниками.
- Тут безплатний борщ видається? - пiдiйшов секретар ЦК до Катерини
Павлiвни.
- Ой... боженьку мiй... - клекотом вирвалось у тої, i вона, округляючи
очi, для чогось тихо запитала: - Це ви?..
- Здається, я. Почастуєте своїм борщем?
- Та я зараз...
Катерина Павлiвна побiгла по миску, лаючи себе в. думках, що навiть
хлiба не має почастувати гостя. Вона йде разiв зо два оглянулась, чи нема
тут якогось обману, але обману не було.
Бiля соняшникiв, поруч з усiма хлiборобами, сiв секретар ЦК, до нього
потягнулись кiлька рук iз сухим чорним хлiбом. Вiн узяв шматок хлiба в
дiда Євмена, передiлив його й, повертаючи половину, подякував старому.
- Звиняйте, що такий темний, з домiшками, як наша доля, бо труднощi...
- звичайно, з перцем сказав дiд Євмен.
Секретар ЦК пильно поглянув на старого. - Це вiрно, що доля наша iще з
рiзними домiшками: було кому натрушувати їх. Але тепер ми й за цi домiшки
вiзьмемось, - сказав переконано. - Домiшки мають згинути, а доля рости!
XL
П'ять днiв i п'ять ночей гудiли в полях молотарки. Над ними, як
безконечнi жертви, злiтали золоточубi снопи; шевськi ножi барабанщикiв
били їм пiд саме серце, й обезсилене колосся сторч головою летiло в
iкластi пащеки, в ненаситне гудiння i в скажену круговерть, де стогнало,
дзвенiло, плакало i солодко падало на землю натомлене .зерно. Пошерхлi, з
степовим пилком жiночi руки ворожили над ним, неначе передавали йому
родючiсть, вагарi не встигали зважувати, а водiї та їздовi вивозити його,
i в степу з жита, пшеницi та ячменю виростали золотi вулкани.
На старих дорогах i нових шляхах побiльшало птаства. А великий хлiб
їхав i їхав i на елеватори, i в землянки, i в свiжi оселi. В селi запахло
житнiм духом, i тому обнадiянi хлiбороби не вiдходили нi вдень нi вночi
вiд молотарок.
А коли не вистачало снопiв i коли зобижено почали стихати машини, люди
самi снопами валилися бiля них, падали на золотi вулкани зерна, на
пiдсиненi мiсяцем стернi i одразу ж з посмiшкою чи зiтханням входили в
сон. I там над ними знову злiтали чубатi снопи, бiснувались молотарки, а
бiлiї них дитячою мовою жебонiло зерно.
Йде Марко степом, наче завороженим царством, i засинає на ходу, потiм
стрепенеться, здивовано подивиться, як навколо ворушиться срiблясто-синє
мiсячне снування, як пiд ним розкiшна, - голови у зерно, а ноги на стежку
- щасливо спить чубата парубота, прислухається до росяного шепоту i сам
промовить собi:
- Я люблю вас.
В яринi озвалася перепiлка, i чоловiк спросоння говорить до неї:
- Я люблю тебе, пташино, люблю твiй спiв. Перед ним у кружляннi
проходить зоряна карта неба, i вiн теж говорить, що любить небо, i
почуває, що вся любов не вмiщається в його тiлi.
У долинi над ставом зафоркали конi. Марко зупинився, зовсiм прокинувся
i, дивуючись, засмiявся i до коней, з темних грив яких осипалося мiсячне
промiння, i до ставу з затонулим у ньому небом, i до клаптiв туману, що
навшпиньках скрадалися над очеретами.
Давно не було так вiдрадно на душi в чоловiка, бо там добре вмiстились
i люди, i земля, i нiч, i оцi конi з темно-срiбними гривами, i зерно, i
надiйнi розрахунки, якi тримав у головi. Коли все буде гаразд, люди
Що наробив цей хлопчисько? Мовчати чи не мовчати? Скажи, то й тебе... А не
скажи?.. "Лебедiв тiльки злочинцi поїдають..." Пiсля цього й тобi можуть
скрутити голову, як гусаку... Аж небо гойднулося за вiкном. Давно не було
такої нiчки...
XXXIX
Надходили жнива.
Надходила пора гарячого марева i гарячої працi. Про це на сторiнках
поля свiдчив посивiлий житнiй колос i крихкий позублений вус ячменю,
кованi золотi мiшечки на пшеницi i молодий спiв перепелиних виводкiв, а
найбiльше - сторiнки рiзних рiшень, розпоряджень, циркулярiв, вiдстуканих
на цигарковому паперi, несамовитi телефоннi дзвiнки, накачування
райуповноважениУ, наскоки заїжджих та проїжджих iнспекторiв i невсипуще
радiо. Воно без почуття гумору повчає та й повчає, хлiборобiв: "Збиральна
кампанiя, - як учить товариш Сталiн, - дiло сезонне".
Ось уже великими лiтерами на першiй сторiнцi газети набрано телеграму
спецiального кореспондента, що на пiвднi почалась косовиця хлiба. I очi
господарiв поля поверталися на пiвдень, наче звiдти з-за хлiбiв от-от мав
вийти сам казковий Урожай у солом'яному брилi, з пишними колосками замiсть
вусiв.
У рiзних установах теж починається лихоманка пора: не один керiвний
товариш i сяк i так лимiрковує, як би наблизити пiвдень до його
мiсцевостi, як би поперед сусiдiв вискочити у газету й зведення. Але
сусiди також не сьогоднi народились на свiт божий, та й горбаки в них
вищi. I вже ранкове радiо до глибини душi обурює Киселя: бач, який лукавий
Клименко! Ще позавчора казав. Що почне косовицю лише через тиждень,
сьогоднi вже говорить про вибiрковi жнива на згарищах i пагорбах. I Кисiль
одразу ж з головним агрономом вилiтає у шв-деннi райони, робить нищiвний
рознос усiм, хто має "зеленi настрої", i, нарештi, косовндя починається i
в їхнiй областi.
Цi днi Кисiль теж гасав ло районах не за страх, а за совiсть, до
полудня зриває голос - i вже не говорить, а хрипить або шкварчить. Одного
вiн страхає судом, другому вправляє мiзки, третьому натякає, що до
скошеного сьогоднi можна доплюсувати завтрашнє, на четвертого стукотить -
"давай, давай, Пушкiн за тебе працювати не буде", на когось складає акта,
але нiкого не хвалить, бо це розмагнiчує народ. Пiсля його наскокiв меншає
радостi й людей, зникає святковий настрiй у косарiв та женцiв.
Нарештi Кисiль добирається до полiв колгоспу, в якому головує Марко
Безсмертний. I вже це викликає невдоволення i в душi, i на обличчi, i
навiть у животi починає . так бурчати, нiби туди кинули старого рябка.
Давнi слова Марка ще й досi печуть i пересмикують його. Чекай, голубчику,
i я тебе впечу. Ще не народився той голова колгоспу, якого на чомусь не
можна було б схопити за зябра.
- Може, заїдемо до Безсмертного на безплатний борщ, - обертає до Киселя
запорошений вид кучерявий, мов баранець, шофер з по-дiвочi гарним рисунком
рота i рухливими комами бiля нього.
Киселя одразу насторожують i мова, i коми шофера - i для чого вони
здались йому?
- Ти що мелеш? На який це такий безплатний'борщ?
- А ви хiба не чули? - дивуються дiвочi, з яскравою вогкуватiстю уста
шофера. I вiн уже з пошаною додає: - Марко Трохимович органiзував таку
їдальню, що дай бог кожному. Всiм, хто працює у полi, безкоштовно
вiдпускається борщ, правда, поки що без хлiба. Iнший голова не догадається
пiдвезти в поле води, а цей...
- Говорила-балакала, та все чортi-що, - вiдрiзав Кисiль. --Ану,
повертай - вези на дармовизну до того казана.
Машина ще проїхала кiлометрiв зо два i з шляху вихопилась на польову, в
голубоцвiттi Петрового батога дорогу, що одразу ж закурилася, мов хто
пiдпалив її. Обабiч неї в золотих полумисках соняшникiв бенкетували
бджоли, на синюватих стеблах сизiли дзвiночки вiвса, прив ядали сердечка
листя рясного стручкуватого гороху. його кучерi чимсь нагадували розкiшний
чуб на головi шофера.
- Ого, який тут горох уродив! - вирвалось у зовнi флегматичного
головного агронома. - Прямо - цар-горох!
- Президент-горох, - зневажливо кинув Кисiль. Але головний агроном
пропустив його слова повз вуха й захоплювався далi:
- Такий горох, дивись, центнерiв по тридцять п'ять видастьi
- По п'ятдесят! - у Киселя помiж двома "п" бризнула повна зневага. На
цих полях навiть найбiльший урожай не порадував би його, бо тут
господарював непоштивий i в'їдливий Марко Безсмертний.
- По п'ятдесят не вийде, а на сорок, може, й потягне, - в захопленнi
чоловiк не вловив жовчi в голосi Киселя. - Пофортунило Марковi.
- I це, Iване Гнатовичу, напевне, тому, що в господаря поля теж є щось
горохувате: що не кажи, що не роби, як не довби йому, - вiдскакує вiд
нього, неначе горох од стiнки. Хохлацький норов.
- Хм, - скосив очi Iван Гнатович. В душi вiн не погодився з Киселем,
але заперечувати не став йому: не поможе це, та й лiньки було в таку спеку
розмовляти. Незабаром вiн знову зрадiв. - Дивiться, Безсмертний i на парах
посiяв горох. Не молодець?
- Дивлячись iз якого боку. Чи не пахне це комбiнаторством? - буркнув
Кисiль.
- Коли б усi комбiнували отак.
- Хвалiть, хвалiть його, та озирайтеся на всi боки. - Кисiль несхвальне
подивився на пари i задумався над своїм.
На польовому отанi бiля соняшникового товариства вони застали саму
куховарку, розжарену сонцем, вогнем i цибулею. Соняшниковий пилок лежав на
її бiлiй хустинцi й вивiтреному обличчi. Молодиця одразу пiзнала Киселя,
витерла фартухом чоло i приязно посмiхнулась веселою зеленкуватiстю очей,
на яких розсипалось кiлька темних цяток - в одному бiльше, анiж у Другому.
Ця непропорцiйнiсть здивувала Киселя - i тут у Безсмертного не так. як у
людей. Але жiнка славна - вiд неї i пiсний борщ будеш залюбки споживати.
Чи не дружина це Заднiпровського? Здається, вона. А чи знає
Заднiпровський, якi хмари нависли над ним?
- Варите? Добрий день вам, - ласкавiше звичного пробурмотiв до
молодицi.
- Аякже, варю, бо таке моє дiло, - весело вiдповiла Катерина Павлiвна.
-От добре, що нагодилися на борщ. Саме умлiває.
- Умлiває? - для чогось перепитав Кисiль, з опаскою заглядаючи в чорний
казан, нiби там принаймнi варились вибуховi речовини. -I ви його зовсiм
безплатно даєте-розливаєте?
- Атож, - з гордiстю сказала жiнка. - Сьогоднi i першi квашенi огiрочки
даватимем. Вродило їх стiльки, що дiвчата не встигають виносити.
- Куди виносити? - знову насторожився Кисiль.
- I на заготiвлю, i на продаж.
- Значить, безплатно? - щось роздумуючи, сказав сам до себе Кисiль. -
Iване Гнатовичу, про це треба написати. Виймайте своє причандалля.
- Еге ж, таки не завадить написати, - довiрливо подивилася на Киселя
Катерина Павлiвна i схрестила руки на грудях. - А знаєте, почiм у нас
огiрки й помiдори вiдпускатимуться своїм людям?
- Не знаю.
- Такої дешевої цiни ще не чули в областi - по собiвартостi, значить.
Напишiть i про це. Хай у iнших селах теж так роблять.
- Так не робитимуть! - гримнув Кисiль, крадькома пасучись очима на
повних грудях молодицi. - Розбазарюєте колгоспне добро ще й радiєте?
- Ми розбазарюємо? - жахнулася Катерина Павлiвна, i в її очах
поширилась весняна зеленкуватiсть. - Чим? Ось цим борщем?
- I борщем, i такими дурними цiнами. Ми ще присмалимо за них вашого
Безсмертного. Вiн замiсть карбованця кладе копiйку в колгоспну касу.
Думати треба над цим!
- А над тим, як жити людям, не треба думати? - спалахнула Катерина
Павлiвна. - Чи вам нашого бурячка i капусти шкода? Не добра ви, не
душевна, хоча й чиновна, людина. - Молодиця ображено вiдiйшла вiд машини i
стала пiд захист золоточубих соняшникiв. Гнiв i невидимi сльози пощипували
її повiки.
- Складайте акта! - наказав Кисiль головному агрономовi.
- I навiщо нам папiр переводити, хоч вiн i все стерпить? - флегматично
запитав Iван Гнатович. - Невже вам шкода для людей їхнього ж борщу?
- I ви заодно з розкрадачами колгоспної власностi? - обурився Кисiль.
- З такими розкрадачами i я заодно, - так само флегматично вiдповiв
Iван Гнатович, кинув бровами на куховарку, але в останнiй мент завагався
попросити в неї боршу.
В Киселя сталевими замочками замкнулися очi, тiпнулися уста.
- Доброго маю в себе помiчника пiд боком.
- I я не зобижаюсь на себе.
- Вiд сьогоднi почнете зобижатися. Досить у демократiю бавитись...
-У вас побачиш цю демократiю, -насурмонився Iван Гнатович.
Саме на цю суперечку й нагодився Марко Безсмертний.
- Ось вiн, дiячi Поперед батька в комунiзм скачеш? - одразу ж в'їв його
Кисiль. - Безплатним борщиком авторитет роздуваєш? Лопне цей пухир!
- Ви нiби щось сказали? - Марко демонстративно поглянув на сонце,
скинув перед ним картуза. Це в нього вийшло так природно i кумедно, iдо
Катерина Павлiвна приснула зо смiху, гигикнув шофер, повеселiшав Iван
Гнатович, аг Кисiль почервонiв, i вся його постать стала
загрозливо-бундючною.
- Не чув, про що питаю?
- Таки не чув, - безневинно вiдповiв Марко, бо i поля, i робота, i
погода радували його. А що йому, зрештою, зробить Кисiль? Покричить,
постраха, ну, зварганить акта i повiється далi, бо навiть вникнути у
помилки в нього не знайдеться часу: недаремно ж люди так прозвали його:
Приїхав-Поїхав.
Кисiль ткнув пальцем на казана:
- Щоб сьогоднi, зараз же, закрив цю самодiяльну комедiю з борщем.
- Нам не сумно вiд неї, хоч вона й самодiяльна, - анiтрошечки не
розсердився Марко.
- Ой гляди, як засумуєш, коли сюди загляне слiдчий, - знищив поглядом
Безсмертного.
- Хай заглядає, - i далi посмiхається Марко. - Може, вiн веселiший має
норов?
-.Норов слiдчих вiдомий! Це ж додуматись: борги на шиї, а вiн добро з
димом пускає.
- I боргiв уже нема на шиї, - поправив Марко.
- Як нема? -насторожено, з недовiр'ям спитав Кисiль. - Де ж ти їх устиг
подiти? У воду кинув?
- Еге ж, у бистру воду, щоб не повертались.
- А чим ти їх лiквiдував? - пiдозрiливе обмацує поглядом Марка, чи нема
тут якої каверзи. -Чим?
- Цибулею, редискою i самими раннiми огiрками. Може, поїдем у село -
поглянете на квитанцiї? - шанобливо сказав Марко, ще не знаючи, що йому
далi робити: чи розсердитись, чи розреготатись.
- Он як! - вже спокiйнiше говорить Кисiль. - На цибулячому хвостi
далеко не заїдеш.
- Теж так маракуем. Я радий, що ми думаємо у рiзних мiсцях, але
сходимося на одному, - ще бiльше пiдкреслив свою пошану до Киселя.
- I на чому збираєтеся виїжджати?
- На коров'ячому хвостi. Але спершу треба чимось ухопитися за нього.
- Зубами, - буркнув Кисiль.
Але Марко до кiнця вирiшив не зчiплюватися з ним i коротко вiдповiв:
- Спробуєм.
- Що спробуєм?
- Виконати вашу пораду.
- Який ти сьогоднi добрий, хоч до рани приклади. З чого б то воно?.. -
вголос прикидає Кисiль, не дивлячись на Марка. - Ну, веди-показуй своє
царство-государство. Щось дуже деякi розхвалюють його.
- Що ж вам показувати? Те, що зараз пiд косу має лягти?
- Як ти угадав?
- Характер ваш знаю.
- Занадто багато знаєш ти. Жати, звiсно, й не думав? - їв слова, i в
погляд Кисiль умiстив усю отруту, яку мав.
- Думати - думав, але не починав.
- А Iванишин уже косить, аж гай шумить, бо вiн не так мудрує, як деякi
мудрагелi.
- Йому легше, то й косить, - похмурнiло обличчя i голос Марка.
- Чого ж йому легше?
- Бо вiн для зведення переводить зелену озимину, а ми у зведення не
поспiшаєм.
- Знаємо цi "зеленi настрої", - поморщився Кисiль, - а потiм зерно
починає осипатись на пнi.
В долинi жита справдi були зеленими, i Кисiль, наскрiзь промацуючи їх
пiдозрiливим поглядом, нiчого не сказав. Але на пагорбi вiн пожвавiшав.
Хлiбами просунувся на макiвку горбка, вирвав колосок, двома пальцями
вилущив з нього зернину i, не куштуючи її, сказав:
- Ось тут зараз же менi, чоловiче, й починай вибiркову косовицю.
Марко уперто похитав головою:
- I не подумаю.
- Бо не буде чим - голову за це зiрвем! - Кисiль обома руками показав,
як хтось буде зривати голову Безсмертному.
- Тодi багато залишиться безголових. - Уже лихi iскри затрепетали в
Маркових очах, але Кисiль не помiтив їх.
- Ти що, з державою жартуєш? Зараз же починай косовицюi В зеленiй
головi завжди зеленi мiзки, та вони швидко можуть пожовтiти.
I Марко не витримав. Вiн пригнувся, немов перед стрибком, i, вiдкушуючи
кожне слово, слiпим гнiвом подивився на недобре, пихате обличчя Киселя:
- Забирайся зараз же з поляї Чого прийшов сюди толочити хлiб i людей?
Ще не натолочився? - Вiн рукою полiз до кишенi, i Кисiль з жахом згадав,
як Безсмертний пiстолетом учив Безбородька. Рiй думок увiрвався йому у
мiзки i жалив їх по всiй площi. Бо що цьому анархiсту й тепер пiдняти
зброю? Пиха одразу ж здмухнулася з його виду. Кисiль, незважаючи на свою
опасистiсть, вискочив iз хлiбiв, крутнувся на дорозi i тут вiдчув себе
безпечнiше.
- Ти з глузду з'їхав? Ти знаєш, чим це пахне? - заговорив майже
пошепки, прислухаючись до гудiння в головi. - Ти знаєш, кого женеш iз
поля?'
Але Марко вже закусив вудила.
- Знаю! Не робiтника, а перекотиполе, погонича. Оранка настає -
поганяєш на оранку, сiвба прийде - поганяєш сiяти, жнива настають -
поганяєш жати, бо це треба для папiрця. Йому, папiрцевi, а не людям
служиш. Геть iз нашого поля!
Кисiль оглянувся. До нього пiд'їжджала машина, i на нiй анiтрохи не
печалився нi шофер, нi Iван Гнатович - напевне, й не побачили його
поразки. Вiн похапцем вилiз на сидiння i вже звiдти кулаком посварився на
Безсмертного.
- Анархiст! Сьогоднi ж сядеш у тюрму. Хай там тебе годують безплатним
борщем.
- Троцькiст! - кинув йому навздогiн Марко ще й свиснув з доброго дива.
Кисiль задихався од гнiву, навiть темнi дужки синцiв пiд очима
зсередини затiпались злiстю.
- Ви чули? Вiн троцькiстом обiзвав мене! Дасте свої свiдчення! Вiн
вiдповiсть...
- Невже троцькiстом? - флегма'тичне здивування пройшло по округлому
виду Iвана Гнатовича. - Невже вiн таке випалив?
- Хiба ви не чули?
- Нi, такого не чув.
- А ти, Володимире?
- Щось вiн крикнув, а що - не розiбрав. Здається, на кiнцi було "iст",
а що спереду - не розшолопав, - безневинними очима поглянув шофер, а на
його дiвочих устах залукавився прихований посмiх.
- Чи ви оглухли разом?! - аж скригнув зубами Кисiль. - Та Марко такий
правдивий дурень, що й сам пiдтвердить свого троцькiста. Жени до слiдчого.
Вiлiс вилетiв на шлях, перекотився через мiсток, i недалеко вiд трьох
ставкiв Кисiль поперед себе побачив машину секретаря обкому, що йшла
назустрiч.
- Зупинись! - кинув шоферу, пригинаючись, вискочив на узбiччя й пiдняв
догори обидвi руки.
Чорний лискучий ЗIС, темно переганяючи на собi шматки неба i слiпучого
сонця, з шипiнням зупинився бiля блакитних гнiзд чебрецю. I не встиг з
машини вилiзти перший секретар обкому, як Кисiль, хвилюючись i не
спускаючи з нього погляду, заговорив, замахав руками:
- Я бiльше не можу працювати! Я, Михаиле Васильовичу... всьому є
межа...
- Чому ви бiльше не можете працювати? - неждано запитав хтось збоку.
Кисiль оглянувся, отетерiв i з несподiванки подався назад. Приходячи до
тями, вiн побачив перед собою секретаря ЦК. Вiн був у сiрому костюмi, у
звичайному легенькому брилi, одвертi веселi очi йото одночасно тримали в
собi розум, i смiх, i насмiшку.
- Я... - до решти розгубився Кисiль, видобуваючи догiдливу посмiшку,
але вона одразу не могла змести всi попереднi вирази гнiву й обурення i
тому вийшла жалюгiдним недоноском.
- Кажiть, не соромтесь, товаришу...
- Кисiль, начальник обласного управлiння сiльського господарства, -
пiдказав Михайло Васильович.
- Я, бачите, нiчого не можу зробити з одним дуже норовистим головою
колгоспу, - терпнучи до самих нiг невпевнено заговорив Кисiль. - Вiн
нiкого не слухається...
- Чим провинився цей голова? - погляд в секретаря ЦК стає строгiшим.
- Анархiст у всьому: i в плануваннi, i в роботi, i в побутi, - трохи
почав одходити Кисiль. - Ось вiн щойно вiдмовився жати, мене троцькiстом
вилаяв i прогнав iз свого поля, бо нема на нього управи.
- Прогнав? Iз поля? Нiчогенький норов має. Це, Михайле Васильовичу, вже
непорядки.
- В нього кругом таке, - пожвавiшав Кисiль. - Колгоспне добро
розбазарює, вiдкрив на полi богадiльню - видає безплатно борщ.
- Безплатно? - здивувався секретар ЦК. - I добрий чи поганий?
- Я не куштував.
- Даремно, а я на дурничку не посоромився б, - засмiявся секретар ЦК, i
в силувано-пiдлесливiй усмiшцi скривився Кисiль - Поїдемо поглянемо на
цього анархiста...
Безсмертний почув бурчання машин, коли звернув з озимини сусiднього
колгоспу, але навiть не озирнувся бо лютився чоловiк i з болем поглядав на
зелений пучок скошеного жита: доки ж так будуть нiвечити хлiборобську
працю? I доки перед киселями будуть гнутися навггь розумнi, але полохливi
чи занадто обережнi голови? Та ось машини повернули прямо до нього,
зупинились, i Марко першим побачив секретаря ЦК. Радiсть, здивовання i
острах ворухнулись у душi чоловiка.
- Так це ви Марко Безсмертний? - пильно придивляючись, вiтається з ним
секретар ЦК. На мить на його чолi вигинаються зморшки, .а погляд кудись
шугає вдалину. - Здається, я наче зустрiчався з вами?
- Зустрiчалися, - жвавiшає обличчя Марка, а на вид Киселя падає тiнь.
- А де ми зустрiчались?
- На фронтi. Ви менi вручали орден Ленiна.
- Приємно знову побачитись, - сердечно посмiхнувся секретар ЦК, але
зразу й похмурнiв. - Що ви тримаєтев руцi?
- Пропащий хлiб.
- Пропащий?
- Так. Це хлiб для... зведення. З нього ще дух молочка не вивiтрився.
- А яке горе заставило жати хлiб... для зведення? Марко зам'явся, а
Кисiль поблiд.
- Кажiть, кажiть, не крийтеся.
- Це я сказав жати, - насилу вимовив Кисiль - йому перехопило подих i
мову.
- Для чого? - обернувся до нього секретар ЦК, i очi його потемнiли.
Кисiль знiтився:
- Воно, я думаю, повинно дiйти в покосах.
- Коли не дiйшло в головi, то де вже йому дiйти в покосах?! - гнiв
блиснув у поглядi секретаря ЦК. - Ви щось тямите у хлiборобському дiлi?
- Я сiльськогосподарський iнститут закiнчив.
- Навiть? - здивувався секретар ЦК. Вiн узяв у Марка жмуток колосся,
простягнув Киселевi. - I у вас не болiла совiсть, коли кидали пiд косу
хлiборобську надiю?
- Пробачте... не додивився. . згубив його... Секретар ЦК похмуро, з
глибоким докором поглянув на Киселя:
- Не тiльки це жито - святiсть до працi, до людини згубили ви.
Порожняком їдете в соцiалiзм! - I обернувся до секретаря обкому. - Я
думаю, товариш Кисiль правильно сказав, що вiн бiльше не може працювати на
своєму посту... Сiдайте, товаришу Безсмертний, показуйте господарство.
Все це, немов удар грому, приголомшило Киселя. Вiн хотiв щось сказати,
але стримався, озаддям вперся у вiлiс i тоскно дивився, як зачинились
дверцята ЗIСа. До нього, мов крiзь окрiп, донiсся смiх з машини - невже в
когось тепер i радiсть могла бути? Кисiль тремтячою рукою вийняв з кишенi
хустинку i почав обтирати пiт, що вичавлювався не сонцем, а болiсним
смутком. Коли ЗIС рушив з мiсця, вiн потягнувся до нього тулубом i обома
руками, але зразу ж i опустив їх, бо хiба благанням можна повернути
втрачене? Для цього, очевидно, щось iнше треба. I вiд цiєї думки тоскно
заворушилися iншi, вповзаючи в його краєчки'життєвих дорiг. Але одразу ж
нагнав їх, бо хiба ж вiн для себе старався, хiба йому особисто потрiбне це
жито, бодай би на пнi уклякло воно! Та знову до краєчкiв його дорiг
поповзли сумнiви, i вiн мовчки викорчовував з себе двобiй думок, визнавав
- i визнати не хотiв своєї провини, бо ж не сам вiн так старається...
тобто старався на керiвнiй роботi... Де там було думати про святiсть до
роботи, коли бiльше думалось про те, як би не схопити "строгача" за це ж
недосiяне чи незiбране жито.
Тепер вiн уперше за довгi роки подивився на поле не як той керiвний
працiвник, якому треба когось розносити за оранку, сiвбу чи
хлiбозаготiвлi, а як звичайний смертний... Та з цього нiчого не вийшло...
Чогось ниви здалися йому пожовклою сценою в театрi, де нагло обiрвалась
частина його бiографiї, i колос - не спiвав, не спiвчував йому, а шипiв на
нього...
- Так до слiдчого їхати чи додому й до хати? - запитав iз кабiни шофер.
В руцi його самотнiв зелений., марно загублений колосок жита, i Кисiль
чомусь здригнувся й безнадiйно махнув рукою.
- Їдь, куди хочеш, тепер все одно...
- Може, до куховарки з весняними очима? - пожвавiшав Iван Гнатович,
якому знову заманулось побачити ту жiнку, вiд погляду якої хотiлося стати
молодшим i кращим.
Кисiль стрепенувся, наче його вжалив шершень... I що було б послухатись
куховарку - покуштувати її борщу? А в цей час машина з секретарем ЦК
поїхала б ген-ген куди й не зачепилась би за його долю. Так хiба вгадає
чоловiк, на чому вiн має спiткнутись?
Кисiль пiдводить зiв'ялу голову. На дорозi вже влягається пил, а за ним
прозорими прожилками розщеплюється пропечене скляне повiтря, i марево
тремтить за житами, на якi вiн якийсь час не приїде начальником. Ну, а
потiм якось перемелеться. Кисiль почав забiгати думками наперед, але одна
збоку вжалила його. "Приїхав-Поїхав", - з невимовною гiркотою згадав своє
прiзвисько i мало не застогнав. Ось i все, що залишилось од його
дiяльностi...
Бiля кожного поля, бiля кожного клину зупинявся ЗIС, i секретар ЦК
обома руками то пестить, то розгортає, то пригортає хлiборобську працю.
Вона тiшить i радує його серце, а ось на клинi припаленої гречки
засумувало воно.
Розгубленiсть уже вiдiйшла од Марка, вiн зовнi стає спокiйним, хоча в
головi зараз вирує коловорот думок.
- Для першого року господарювання зовсiм непогано, навiть добре, а з
городиною - прямо-таки чудово! I молодцi, що не обдираєте покупця. Марiю
Тримайводу i її бригаду неодмiнно треба вiдзначити! - Секретар ЦК
одночасно говорить i до Михайла Васильовича, i до Марка.
- Не забудемо, - щось записав у блокнот Михайло Васильович. - А що з
головою робити?
- З цим анархiстом? - засмiявся секретар ЦК. -Подивитесь восени, коли
урожай буде в коморi. А чого ж ви, Марку Трохимовичу, обiзвали Киселя
троцькiстом? Вiн в опозицiї був?
- Нi, не був, - зам'явся Марко.
- Доказуйте, доказуйте.
- Ми його так прозвали за те, що не розумiє чи не любить вiн хлiбороба,
усе чекає од нього полiтичних помилок, вишукує в нього другу душу та .аж
трясеться, щоб той, бува, не мав зайвого шматка хлiба чи яблука для
дитини. Для нього селянин - це тiльки виконання норм, хлiбозаготiвлi,
позики, молока, м'яса, шерстi, яєць i слухач його виступiв. На всьому, без
потреби, економить Кисiль:
i на дитячому рум'янцевi, i на жiночiй красi, i на хлiборобськiй силi.
- Ще не перевелись такi знавцi села, - задумано сказав секретар ЦК,
погляд його потьмарився i полинув кудись далеко-далеко.
Мовчки проїхали якийсь час, придивляючись до полiв i марева над ними.
- Борщем своїм, голово, почастуєте? - неждано почув Марко.
- Борщем?.. З охотою, тiльки, пробачайте, без м'яса, пiсний вiн.
- Нам уже навiть кориснiше споживати пiсний, - з якоюсь насмiшкою
поглянув на себе i дебелого секретаря обкому.
До польового стану вони пiд'їхали саме в обiдню пору, коли притомленi
люди сiдали на землю, а здивованi соняшники нридивлялись до внх i до мисок
з намальованими соняшниками.
- Тут безплатний борщ видається? - пiдiйшов секретар ЦК до Катерини
Павлiвни.
- Ой... боженьку мiй... - клекотом вирвалось у тої, i вона, округляючи
очi, для чогось тихо запитала: - Це ви?..
- Здається, я. Почастуєте своїм борщем?
- Та я зараз...
Катерина Павлiвна побiгла по миску, лаючи себе в. думках, що навiть
хлiба не має почастувати гостя. Вона йде разiв зо два оглянулась, чи нема
тут якогось обману, але обману не було.
Бiля соняшникiв, поруч з усiма хлiборобами, сiв секретар ЦК, до нього
потягнулись кiлька рук iз сухим чорним хлiбом. Вiн узяв шматок хлiба в
дiда Євмена, передiлив його й, повертаючи половину, подякував старому.
- Звиняйте, що такий темний, з домiшками, як наша доля, бо труднощi...
- звичайно, з перцем сказав дiд Євмен.
Секретар ЦК пильно поглянув на старого. - Це вiрно, що доля наша iще з
рiзними домiшками: було кому натрушувати їх. Але тепер ми й за цi домiшки
вiзьмемось, - сказав переконано. - Домiшки мають згинути, а доля рости!
XL
П'ять днiв i п'ять ночей гудiли в полях молотарки. Над ними, як
безконечнi жертви, злiтали золоточубi снопи; шевськi ножi барабанщикiв
били їм пiд саме серце, й обезсилене колосся сторч головою летiло в
iкластi пащеки, в ненаситне гудiння i в скажену круговерть, де стогнало,
дзвенiло, плакало i солодко падало на землю натомлене .зерно. Пошерхлi, з
степовим пилком жiночi руки ворожили над ним, неначе передавали йому
родючiсть, вагарi не встигали зважувати, а водiї та їздовi вивозити його,
i в степу з жита, пшеницi та ячменю виростали золотi вулкани.
На старих дорогах i нових шляхах побiльшало птаства. А великий хлiб
їхав i їхав i на елеватори, i в землянки, i в свiжi оселi. В селi запахло
житнiм духом, i тому обнадiянi хлiбороби не вiдходили нi вдень нi вночi
вiд молотарок.
А коли не вистачало снопiв i коли зобижено почали стихати машини, люди
самi снопами валилися бiля них, падали на золотi вулкани зерна, на
пiдсиненi мiсяцем стернi i одразу ж з посмiшкою чи зiтханням входили в
сон. I там над ними знову злiтали чубатi снопи, бiснувались молотарки, а
бiлiї них дитячою мовою жебонiло зерно.
Йде Марко степом, наче завороженим царством, i засинає на ходу, потiм
стрепенеться, здивовано подивиться, як навколо ворушиться срiблясто-синє
мiсячне снування, як пiд ним розкiшна, - голови у зерно, а ноги на стежку
- щасливо спить чубата парубота, прислухається до росяного шепоту i сам
промовить собi:
- Я люблю вас.
В яринi озвалася перепiлка, i чоловiк спросоння говорить до неї:
- Я люблю тебе, пташино, люблю твiй спiв. Перед ним у кружляннi
проходить зоряна карта неба, i вiн теж говорить, що любить небо, i
почуває, що вся любов не вмiщається в його тiлi.
У долинi над ставом зафоркали конi. Марко зупинився, зовсiм прокинувся
i, дивуючись, засмiявся i до коней, з темних грив яких осипалося мiсячне
промiння, i до ставу з затонулим у ньому небом, i до клаптiв туману, що
навшпиньках скрадалися над очеретами.
Давно не було так вiдрадно на душi в чоловiка, бо там добре вмiстились
i люди, i земля, i нiч, i оцi конi з темно-срiбними гривами, i зерно, i
надiйнi розрахунки, якi тримав у головi. Коли все буде гаразд, люди