Страница:
хлопчак скочив з лави i шанобливо завмер. Це розчулило старого: хоч i
вiйна, а таки поштиве дитя росте. Та й бiля коней уже вмiє ходити, а це
.теж щось значить. Вiн погладив малолiтка по головi, пригорнув його до
себе однiєю рукою.
- Читаєш, Хведю, науку?
- Читаю, - ледь помiтно посмiхнулося хлоп'я.
- То читай i пий її, як здоров'я. Нiчогенько живеться в Марка
Трохимовича?
- Дуже добре, дiду.
- Їсти дають?
- Дають, - почервонiв хлопчак.
- Значить, рости будеш. А в школi одиниць не випасаєш?
- Поки'що без них обходиться, -навiть спогорда вiдказав Хведько.
- Гляди, iiс хапай таке добро, бо тодi сам батогом буду вибивати з
тебе, - посварився пальцем на хлопця. - Правда, ти метикований i маєш
вчитися тiльки на медаль. Заходь до мене, я тобi якогось коника подарую,
бо бiльше не маю чого подарувати - окапцанiв дiд за вiйну.
- Спасибi.
- Е, Хведю, та ти вже розжився на новi чоботята i не хвалишся! -
здивувався старий.
- Це Марко Трохимович сам пошив менi iз своїх довоєнних чобiт. Сам i
колодки вирiзав. Теж наказував, щоб я одиниць не хапав.
- Аякже, ми з ним заодно, хоч i не вчились по класах. Не знаєш, де
Марко Трохимович?
- Вони пiшли на стайню.
- На стайню? - зацiкавився, зрадiв старий i почав набивати люльку
тютюном. - Не знаєш чого?
- Неспокiй погнав їх. Тут вони довго з дядьком Тримайводою та дiдом
Гордiєнком i сяк, i так прикидали, щоб врятувати корови i свинi.
Надумались, що треба їх, поки не з явиться паша, роздати людям. А з кiньми
гiрша справа. Хто їх вiзьме?
- Отак воно, Хведю, й виходить: хто найбiльш i найкревнiше робить, про
того найменше дбають, - зажурився старий, посмоктуючи згаслу люльку. Через
якусь хвилину його знов туманом охопили думи, вiн забув, що в землянцi
сидить Хведько, й почав розмовляти сам iз собою: - Ну що його на милiсть
божу придумати? Де б їм чогось роздобути? Хоч бери та на злодiйську стежку
пускайся!
Пiсля цих слiв дiд справдi почав розмишляти, чи не можна десь вкрасти
сiна, згадав стiжки свого кума Олександра, потiм здивувався, як таке
паскудство могло спасти на думку, i вголос обурився:
- Чорти батька зна що лiзе в голову! Химерiя, та й годi.
- Про що ви, дiду? -з цiкавiстю поглянув на нього Хведько. - Щось не
виходить?
- Та то таке, нiкому не потрiбне, - ухилився од вiдповiдi й зiтхнув. -
Приходь до мене. - Вiн ще раз поклав руку на голову хлопцевi, приголубив
його, згадав свого сина i швидко вийшов з землянки. Але й на дорозi до
нього знову пiдкралася злодiйська думка, i старий хоч i проганяв її, але й
прислухався до неї, як до потаємця, що залiз усередину з своєю радою.
- А в кума Олександра таки без надобностi стоять стiжки, - знову сказав
уголос. - Що вiн, квасити чи солити буде їх?
- Про що ви, дiду? - здивовано зупинилась бiля нього Мавра Покритченко.
Старий став посеред дороги, змiряв недобрим поглядом жiнку i
невдоволено буркнув:
- Про любов...
- Про яку любов? - спочатку здивувалась, а потiм жахнулась од страшної
здогадки вдова.
- Про незаконну. Є i така для декого. - Розгнiваний, пiшов до стайнi, а
жiнка схилила голову, i в розвеснiлу колiю з її дикуватих очей упали двi
сльозинки.
XV
Старiшi конi пiзнавали Марка, тягнулись до нього, стиха iржали,
оксамитними губами торкались його рук, плечей, одежi, i в їхнiх скорботних
зголоднiлих очах очевидячки воскресала минувшина.
- Пiзнають, Марку, своє кiнське щастя, коли в них сiна було по колiна,
коли й вiвсом пахло у жолобах, - обiзвався з порога дiд Євмен, що саме
нагодився до стайнi.
- Таки не забули мене. - Розчулений, збентежений i водночас
розгнiваний, Марко сутулився на костурах i не знав, чим утiшити, чим
порадувати четвероногих друзiв, що чекали вiд нього i ласки, i їжi. Вiн
гладив, обiймав їх вiльною рукою, не соромлячись, притулявся до них
обличчям i з великою скорботою заглядав у їхнi очi. Де подiлася з них
довiрлива веселiсть, сумовите всепрощення до людини, яка частiш потрiбного
хапається за батiг, гарячий iз кров'ю i сполохом огонь чи розумна, зовсiм
людська лукавинка?
Примара, страшна примара голоду все це висмоктала з теплих кiнських
очей, оточила їх пухлинами повiк, i вона ж потворними тiнями висить над ще
живим маслаччям, ждучи, коли воно звалиться iз нiг. Вискочити б з цiєї
кiнської каторги, заплакати, як плакалось у дитинствi, чи хоча б потрощити
костури на Безбородьковi i його злодiйському кодлi. В гнiвi й розпачi
Марко не помiчає, як на його повiках накипають сльози. Вiн зараз би
пострибав зi стайнi, але збоку знову до нього, непокоячись, тягнеться
вислогубий високий кiнь. Треба й його втiшити, хоч рукою.
- I Лорд пiзнає тебе, - пiдходить ближче старий. - Чи пам'ятаєш його?
- Чом не пам ятаю. Був огонь - не кiнь.
- На очах згорiв огонь, тiльки попiл тримається пiд шкурою.
Кiнь уткнувся Марковi в груди, й чоловiку пригадалася давня пора
щедрого розiмлiлого лiта, коли голова колгоспу забуває, що, крiм роботи,
на свiтi буває й сон. Засипати доводилось тiльки в дорозi, поки вiз
котився вiд одного урочища до другого. Якось беззоряного вечора вони
виїхали з дiдом Євменом до найдальшого поля, де люди круглу добу робили
бiля молотарки. Збиралась гроза, поздовжнi блискавицi розпанахували, а
поземнi вогнем вiдгойдували вгору почорнiле небо. Пiд їхнi щедрi спалахи i
гуркiт грому вiн спокiйно заснув, а коли прокинувся, почув, як над ним
шелестiло колосся i дощ. Вiн ще спросоння не збагнув, що це дiд Євмен
нашвидкуруч зробив на возi куреник iз снопiв, ще не розумiв, що робиться
навкруги, коли щось темне i тепле наблизилось до нього. Вiн здригнувся,
подався назад i раптом побачив, як бiля крайнiх снопiв на якiйсь
невеличкiй, округлiй площинi замерехтiв раз i вдруге здрiбнiлий корiнь
блискавицi. I вiн тодi зрозумiв, що то грає блискавка в кiнському оцi. -
Лорд, це ти? - зрадiв i засмiявся, зовсiм виходячи зi сну.
Наляканий громовицею, кiнь тихенько заiржав, губами знайшов тодi
Маркову голову, притулився до неї i знову заiржав, а блискавка й далi раз
по раз мерехтiла в його оцi...
Марко пiдходить до Лорда, що ледве тримається на ногах, гладить гриву i
з болем дивиться на його велике око: невже в ньому навiки вiдiграли
спалахи блискавиць?
- Дай своєму мазуну сiнця, - дiд Євмен з розпореної насипки витягає
жменю сiна i простягає Безсмертному.
Марка вражає i дiдова насипка, i пучок сiна з прив'ялим чебрецем, що
чимсь нагадує спалахи блискавки в кiнському оцi. Вiн, тремтячи, з руки
згодовує сiно i мерщiй видибує зi стайнi, хоча до нього з кутка iще
обзивається довiрливо-болiсне iржання.
- Почекай, Марку, - наздоганяє його бiля порога дiд Євмен iз своєю
подушкою в руках. - Сiнце ж зосталося...
Цi слова, i насипка, що тремтить у старечих руках, i безкорислива любов
дiда Євмена, i його уболiвання над голодною худобиною до решти крають
серце чоловiковi.
- Не можу, дiду, снаги не вистачає дивитися на цi муки, - i в Марка
стискається кулак.
- I я вже не можу. А скiльки вертигузiв крутиться бiля колгоспу, щось
глибокодумно мугикають, у блокноти записують, десь доповiдають - i
нiчого... В серце б їм усi їхнi записи вкарбувати, щоб кожна буква до
живого дiла тягла. От за яку я сердечну грамоту! Тодi конi будуть з сiном,
люди з хлiбом, а вченi не з блокнотами, а з головами на в'язах.
- Це ви, дiду, все розоряєтесь? Уже чимсь ученi не догодили вам? -
проснувся за перегородкою Максим Полатайко i, позiхаючи, округлив широкi
губи.
- А ти, вертiю, усе спиш? - обурився старий.
- Хто там спить, коли на душi сама гризота, - здивувався Максим i
одразу ж пiрнув у сон з повною впевненiстю, що в такий час нiхто з конюхiв
не може спати.
- Украв же сьогоднi цей халамидник десь бобу для коней, а сам спить,
неначе праведник, - старий навiть iз спiвчуттям кивнув головою на
перегородку. - I я вже сам думаю, де б щось можна було вихопити для коней.
Що мiг вiдповiсти на це Марко? З болем поглянув на дiда Євмена, потис
йому руку та й подибуляв у тяжких думках на дорогу.
- Ти ж куди, Марку?
- До добрих людей.
- Просити порятунку?
- Просити.
- I далеко збираєшся? - якась надiя прокинулась у голосi старого.
- Поїду колядувати до своїх друзiв. Може, щось розживуся у них.
- То я тебе на стаєнних конях повезу, вони ще тримаються на ногах. Куди
ж тобi з костурами?
- Спасибi, дiду, але не хочу, щоб вас. потiм Безбородько розпiкав. Ви
вже тут дивiться, бо я, напевне, затримаюсь на день-два.
- Щасти тобi, Марку, - старий скинув шапку i помахав нею услiд
Безсмертному, який наче поменшав, побувши у стайнi.
Сьогоднi довго, як на зло, нiмував шлях, тiльки потемнiлi одволоженi
липи зрiдка обзивались простудженими голосами гайворонiв. Сiреньке небо з
невиразними клаптями хмар iнколи поглядало на землю здрiбнiлим оком сонця
i не знало, що йому робити: чи сiяти мряку, чи трусити крупу?
З в язками хмизу з лiсу брели натомлснi жiнки, плечi їх були зiгнутi,
очi втупленi в землю. I ця картина болем зчавила Маркове серце: вона знову
яснiше всяких звiтiв говорила, що село не має господаря. Жiнки пiдiйшли до
Марка, поздоровкались, випростались, але не скинули в язок з плечей, i
тепер вони були схожi на. купку цвинтарних обшарпаних хрестiв. Марковi
стало моторошно вiд цього видовища. Тяжкий свiй хрест мовчки несло
жiноцтво у вiйну. Але навiщо його нести тодi, коли нема в цьому потреби?
- Жiнки Безбородька, Мамури i Шавули теж отак стараються на паливо? -
запитав, мiняючись на обличчi. Де там, вони живуть на панських дровах i
харчах.
- Таке привозять i з комори, i з лiсу.
- Це, Марку, ще не бiда, ми все перетерпимо, - обiзвалась вдова Софiя
Кушнiренко, в якої i досi великi очi лелiли дитячою голубiнню. - Аби
тiльки нашi сини повернулись.
- Та в тебе ж, Софiє, нема синiв, - хтось поправив удову.
- Так у людей є, - сказала з такою материнською тугою, що Марко аж
затремтiв.
- Ти, сину, якось одужуй скорiше та прибирай до своїх рук наше
господарство, осиротiло воно тепер, зовсiм осиротiло. - Вдова ближче
пiдiйшла до Безсмертного i голубим, дитячим сумом дивилась йому у вiчi.
Саме на шляху показався старенький грузовик. Жiнки зiйшли на узбiччя, а
Марко пiдняв угору костур. Машина заскрипiла усiм кiстяком, зупинилась, iз
кабiни виглянуло вугластеньке обличчя Галини Кушнiренко, найменшої Софиної
доньки. I хоч усмiшка трiпоче на пошерхлих з милою окантовкою устах
дiвчини, та в її незвичайних, димчасто-сизих очах, затiнених берегами
густих вiй, лежить смуток.
- Добрий день, Марку Трохимовичу. Вам далеко?
- Прямо та й прямо, на самий край свiту.
- На самий край не можна - вiйна перепинить.
- А може, поки доїдемо, вона й закiнчиться.
- I одi їдьмо, хоч i нагорить менi вiд Безбородька, - знову
посмiхнулась окантованими устами, а в очах, як i ранiше, стояла печаль.
Обличчя Галини, коли розглядати кожну його частину, не було красивим:
iвилицi, i широкуватi щоки, i звичайний, не витонченої роботи нiс
здавались буденними. Але в цей будень таким святом входило надбрiв'я i
розгонистi, з непокоєм брови, незвична сизiсть очей i пухла довiрлива
свiжiсть вуст, що кожному, хто дивився на дiвчину, одразу ставало хороше
на душi.
Галина вискочила з кабiни, приязно поздоровкалась iз жiнками i сказала
матерi, щоб та кинула хмиз у машину.
- Обiйдеться. Як люди, так i я, - вiдповiла вдова.
- Ну як собi хочете, -трохи зобижено сказала донька i допомогла Марковi
вмоститись у, кабiнi. Машина чмихнула, затремтiла i, минаючи мiшанину
оголених печей i наростiв землянок, рушила в сiреньку далечiнь.
- То на край свiту? - вивчаюче поглянула на Марка.
- Нi, дiвчино люба, значно ближче... На край свiту поїдеш зi своїм
коханням.
- Якщо воно буде, - просто сказала Галина, стискаючи невеликими
огрубiлими ручатами кермо.
- Неодмiнно буде! - гаряче вирвалось у Марка. - А як же iнакше!
У дiвчини звузились вiї:
- Може бути й iнакше: багато нашого брата залишиться дiвчатами на все
життя, бо вiйна розкидає коханих i розколює кохання-так само просто
вiдказала, її сумна розсудливiсть здивувала i навiть неприємно вразила
Марка. Звiдки це взялося х дiвчини? Невже за вiйну притупились її
почуття?.
- А в тебе є коханий? - неждано вирвалось, хоча и знав, що не треба
говорити про це.
- Нема й не було, - зiтхнула Галина.
- Навiть не було?
- Може, й був, але я нiчого не розумiла тодi, бо и що таке любов, не
знаю, тiльки вiд iнших чую, недовiрливо сказала дiвчина i зовсiм одверто,
як, може, й матерiв не говорила, розповiла про свiй перший, юний неспокiй.
Перед самою вiйною на мене почав задивлятися Василь Денисенко. Пам'ятаєте
його?
- Пам'ятаю. Чорнявий такий, з чубом...
- Чорнявий, кремезний, мов дубок, - лягла печаль бiля дiвочих уст. - Де
б я не з'явилась, а його погляд уже й вiдчуваю. I собi крадькома
задивлялась на нього... I так тодi очiкувалось чогось доброго, незвичного.
I в снах бачила, як вiн дивиться на мене. А потiм прийшла вiйна. Нi Василь
менi, нi я йому навiть слова не сказали. Коли вiн прощався з селом, то теж
найбiльше дивився на мене, потiм пiдiйшов, простягнув руку:
- Прощавай, Галинко, - i посмiхнувся.
- Прощавай, Василю, - мало не заплакала я, надивляючись на нього. I от
Василя вже нема. А погляд його не можу забути й досi. То це, Марку
Трохимовичу, була любов чи щось iнше?
- Напевно, любов, - з жалiстю i подивом глянув на повне довiри i смутку
обличчя дiвчини, яка тепер здавалась йому вже красунею...
За лiсом, наче зовсiм з iншого свiту, вигулькнуло з бiленькими i
блакитними хатками придолинне село. Над округлим, нiби полумисок, ставом
довгатились охайнi колгоспнi будiвлi, на льоду бiлими островами збились
гуси, а бiля прикриничних жолобiв тiснилися справнi, незахарчованi конi.
"Зразу видно господарську руку Броварника", - подумав Марко.
- Тут i зупинися, дiвчино! Приїхали.
- Оце ваш край свiту?
- Нi, тiльки початок! - Вiн подякував Галинi, звернув iз шляху на м'яку
стежину та й пострибав до колгоспного подвiр'я.
Гуси, побачивши незнайомого чоловiка, загелготiли, засичали, а конi
зустрiли його м'яким фiалковим сяйвом очей. Правда, в деяких очах вiн
бачив i тiнi тривоги. Це були тi конi, що носили шрами i вм'ятини вiйни.
Чоловiк на костурах знову їм нагадав i їхнє калiцтво.
- Ви когось розшукуєте? - пiдiйшов до Марка немолодий конюх,
розгойдуючи довгi й цупкi закарлючини вусiв.
- Розшукую кiнське щастя, коли вони ще не перевелося, - поздоровкався
Марко. - Любуюсь вашою худобою.
- Є чим любуватись, - у вусах старого заворушилась зневага. - Це вже
самi перебiрки та вишкребки. От до вiйни в нас були конi! Змiї їм навiть я
боявся показувати батога, щоб на небо не винесли. Вiд них тiльки спомин,
та медаль залишилась, - посмутнiв старий. - Ви ж будете з ходакiв чи
прошакiв?
-Нi, - розгубився Марко. - Або що?
- Та немало приїжджає тепер рiзних колядникiв до нашого колгоспу: тим
позич того, iншим - другого, а декому просто поклади щось на вiз чи в
машину.
- I кладете?
Конюх озирнувся, поправив карлючини вусiв.
- I це буває. З деяким начальством треба ладити, бо воно як не знайде
недолiкiв, то може щось приписати, як не по господарству, то по iдеях...
Розпаскудились, розбо-сотились деякi за вiйну, самi не дуже хочуть
переживати труднощi, а нас агiтують. Ви до Броварника?
- До нього ж.
- Знаєте його?
- Знаю.
- I як вiн вам? -запитав зацiкавлено.
- Господар.
- Аякже, аякже, - зрадiв конюх. - Цей не головує, а хазяйнує. Такий нi
людину, нi землю не обмане. Зараз у правлiннi його не шукайте - саме
додому з одним гостем пiшов. Якраз трапите на обiд. Хату Данила
Васильовича знайдете чи показати?
- Знайду.
Марко добре знав, де стояла стара, схожа на бабусю, хата Броварника, у
вiкна якої цiле лiто заглядали соняшники, рожi i крученi паничi. Данило
Васильович належав до тих широких натур, якi, ставши на громадську роботу,
нiкого не забувають, окрiм себе. Його, розумного й начитаного правдолюбця,
зовсiм без тiєї хитринки, яку так часто приписують українцевi, село мало
.не носило на руках. Добре знаючи i глибини, i мiлкi мiсця хлiбороба, вiн
до кожного мав свiй пiдхiд i слово, ним чоловiк нiколи не страхав, не
погрожував, i кулаками теж не бив по столу, бо и дерево не терпить
людської дуростi. Бригадирiв вiн пiдбирав таких, що мали любов до людей i
землi, ланкових - найбiльш спiвучих, а сторожiв - найбiльш ледачих.
- Що таке на даному етапi наш селянин? - любив iнколи за чаркою
пофiлософствувати Броварник. - Це - соняшник! Голова його тягнеться до
сонця, а корiння - у землю. I що йому треба для повного цвiту i щастя?
Побiльше сонця i поменше горобцiв, що випивають насiння. Зараз цей
соняшник ще засмучений, бо чого тiльки не беруть iз нього, бо хто йому
тiльки не нагинає голову. Та прийде час, i справжнiй хазяїн кишкне на
горобцiв i рiзних отих, що наперед прицiлились до кожної насiнини, кишкне
на дармоїдiв та горлохватiв - i змете всi туманнi непорозумiння й
бюрократичнi iнстанцiї мiж соняшником i сонцем.
За цю фiлософiю засмученого соняшника i додатки до неї не раз
перепадало Броварниковi: знайшлися горобцi й на його голову, полiзли й до
його анкети. Але Броварник не розгубився i на пленумi райкому сказав, що
його анкета має вiсiм пунктiв - вiсiм полiв i кожне з них поки що дає по
району найвищий урожай. I це тiльки тому, що вiн вiрить людям, а вони
йому. Вiн старається заглянути їм у душу, а не запустити пазури в печiнку.
I, напiвобернувшись до критиканiв, так закiнчив свiй виступ:
- То чи будуть ще питання з боку печiночних? Чи закiнчимо демагогiю?
Увесь пленум гримнув аплодисментами i реготом, а пiсля пленуму до
Броварника назавжди прилипло прiзвисько Соняшника, дарма, що носив вiн на
головi уже не золото кучерiв, а зимову наморозь...
На подвiр'ї Данила Васильовича стояв м'ятий i тертий, видно, зiбраний з
кiлькох поламаних машин вiллiс, а на його бамперi примостився красень
пiвень; вiн одним оком рознiжено, iз погордою поглядав на зграйку своїх
неревнивих коханок.
Марко, наче з людиною, вiтається з старою хатою, що ще бiльше вросла в
землю, бiля неї сторожею стояли посохлi, з невiдкрученими головами
соняшники i обнизанi гудзиками насiння височеннi рожi, а на хатi
кустратилось гнiздо лелеки. Все тут було таким, як i колись, окрiм
землянистої нiмецької каски, з якої кури пили воду.
Марко, мов росу, обтрушує згадки довоєнних рокiв i з хвилюванням прямує
до дверей: як його зустрiне Соняшник? Чи дуже вiн змiнився за вiйну, як
вiдгукнеться на його прохання. Скриплять-мурличуть дверi, на пiвсловi
обривають запальну суперечку в хатi господаря. Марко вiдразу чує на собi
погляди трьох людей, що сидять за обiднiм столом, i з приємнiстю вдихає
настiй жита: на покутi красується розкiшний снiп, а його колосся нависає
над головами Броварника i огрядного гостя. Невiдомий повернувся, пiдвiв
руку до голови, вдарив нею по колоску i поморщився.
- Марку, це ти? - скрикнув Броварник, рвучко пiдвiвся з-за столу i
застиг у подивi.
- Iз дерев'яччям пiзнали мене? - Марко стукнув костурами об долiвку.
Загримiв стiл, щось дзенькнуло, перекинулось на ньому, вiдлiтає набiк
стiлець, i до Марка, сяючи сивиною i посмiшкою, наближається сивоголовий
Соняшник. Обличчя його за цi роки пiдсохло, притемнилось, в сiро-блакитних
очах крiзь здивовання i радiсть пробивається сум - таки, видно, горе не
обминуло людини.
- Живий, значить! - Данило Васильович, придивляючись, кладе великi руки
на плечi Марка, потiм мiцно цiлує його. - I не забув старого? Молодчина!
Спасибi, спасибi, хлопче! Жiнко, поглянь, це ж Марко, - повертає чоловiка.
- Постав ще одну чарку на стiл.
- Зараз. Добридень, Марку, добридень, синку. - Тiтка Соломiя, наче
виходячи зi сну, витирає руки i 'потихеньку пiдходить до Марка, а крiзь
прорiджену оправу її коротких вiй починає просочуватись волога. I чоловiк
уже знає, що єдиний син бiльше нiколи не переступить порога батькiвської
хати, не скаже "мамо", не поцiлує її. I Марко зараз цiлує її, як сини
цiлують матерiв. Тiтка Соломiя припала головою до його шинелi, потiм
випросталась, важко зiтхнула. Вогонь од печi почервонив її обвислi сльози.
- Слава богу, що хоч ти повернувся, - рiжечком хустки обтирає очi. -
Сiдай, синку, де мiй Дмитро сидiв.
- Не треба, стара, не треба, - тихо заспокоює її Данило Васильович.
Марко пiдходить до столу, за яким нiмотно i напружено сидить
розрум'янений чолов'яга рокiв сорока п'яти з головою лева, пiдстриженою
пiд бобрик. Очi в нього адмiнiстративнi, мов перепустки, а одяг того
напiввiйськового фасону, що може завести в оману лише сугубо цивiльних
жiнок.
- Знайомся, Марку, з моїм гостем. Це Андрон Потапович Кисiль. -
Господар вважає, що цим вiн сказав усе, але Марковi прiзвище Киселя поки
що нiчого не говорить.
- Дуже приємно, - з гiднiстю пiдводиться гiсть i через стiл простягає
випещену, пампушкувату руку, але на його обличчi проходить не приємнiсть,
а погано прихована кислуватiсть. Потiм вiн питальне Поглядає на Данила
Васильовича, той одним порухом надбрiв'я вимовляє, що з таким чоловiком i
чарку можна випити. Кисiль заспокоюється, з його зiниць зiскакують
настороженi перепустки, i м'якшає ямка на вареникоподiбному пiдборiддi.,
Марко перехоплює цю мовчазну розмову, придивляється до нездорового
Киселевого жиру, що звузив його бiлкастi очi, але поширив живiт i
протилежну йому частину тiла. Напiввiйськове галiфе Киселя чесно
витримувало свою нагрузку, хоч i не могло похвалитися досконалiстю форм.
Та не цi форми, а обличчя з печаттю грубої владностi i зарозумiлостi
пiдказують Марковi, що Андрон Потапович не належить до тих, якi люблять
приносити людям радiсть, втiху чи хоча б обдаровувати їх звичайною
посмiшкою. "Але перше враження часто буває помилковим, - думає Марко. -
Побачимо, як воно далi буде".
- Сiдай, Марку, поки горiлка не скисла. - Броварник припрошує гостя до
столу i, коли той умощується на скрипучому стiльцi, високо вiднiмає чарку:
- За тебе, воя, за твоє здоров'я, за нашу пiч, у якiй згорять твої
костури.
- Гарно сказав. Ще добре, то добре, - похвалив Кисiль Броварника,
мружачись, нацiдився чаркою на Безсмертного i з гiднiстю випив горiлку.
- А перед цим я не так rapeo говорив? - напiвобернувся до гостя
Броварник, i насмiшка затремтiла в зморшках його повiк.
- Не говорив, а варнякав чорт зна що. - В Киселя скривились уста,
пiдборiддя i ямка в ньому.
- А менi здалось, що ти, Андроне Потаповичу, попав на слизьке, а
признатися не хотiв, - засмiявся Броварник.
- I знову ж варнякаєш чортi-що. Гарний ти господар, а мислитель
нiкудишнiй, ие перерiс тих дядькiв, якi мало не кожну вiльну годину
теревенять, навiть, неначе мiнiстри, лiзуть у полiтику i мiжнародне життя.
Вони, бачиш, без високої полiтики нiяк не можуть обiйтися.
- Жаль, що ти, Андроне Потаповичу, серед таких дядькiв не побачив
справжнiх мислителiв. Iнодi в їхньому словi бiльше мислi, анiж в iншого в
усiй головi.
- Пiсля тiєї та знову ж тiєї. - Кисiль виморщив зверхню посмiшечку. -
Темний ти, непоправний iдеалiст, Данило Васильовичу. В своїх дiдах ти
бачиш селянських , пророкiв, у дядьках - мислителiв, а сам, як видиться,
як розумiється збоку, мрiєш побудувати селянський рай. А менi плювати на
нього! - високо махнув рукою i вдарив нею кiлька житнiх колоскiв.
- Це можна, - одразу посмутнiшали зморшки на високому чолi Броварника.
- Що .можна? - здивовано запитав Кисiль, не вловивши неприязнi в голосi
Броварника.
- Та наплювати ж на все, - поволi, нiби лiньки, вiдповiв Броварник, а
Кисiль стрепенувся, наче горобець пiсля купання.
- Уже вчепився за слово?
- Нi, за стиль у керiвництвi, за стиль!
- Ото, куди скочив... Це вже не твоя єпархiя i не твоя печаль, - одразу
хоче приголомшити, але не приголомшує Броварника.
- Так, це не моя єпархiя, але печаль моя, бiльша навiть, анiж хтось
думає чи догадується. А наплювати - це не керувати. Наплювати можна й у
криницю, з якої воду береш, можна й з людьми розплюватися, можна й на
житнiй колосок, i на землю пiд ним плюнути, та землю не обманеш: на плювок
вона й вiдповiсть плювком. Ось так я думаю, Андроне Потаповичу, i щось,
бачу, не подобається тобi моя мова. Ну, а пiдсолоджувати її, пробач,
совiсть не велить. Це вже твої пiдхлiбливi умiють робити.
Кисiль трибунне махнув кулаком:
- Хитруєш, Даниле Васильовичу, ох i хитруєш, захищаючи з усiх бокiв
свого дядька.
- Кусати його легше, але кому це потрiбно?
- I це потрiбно! Хитрiсть, iндивiдуалiзм i рiзнi пережитки треба
вибивати з дядька. Ми рано чи пiзно заставимо його працювати на соцiалiзм.
- Нiби вiн зараз на капiталiзм працює? - Потемнiшало обличчя
Броварника, похмурнiв i Марко.
- Нi, на соцiалiзм, але вiддає йому тiльки частку, а не всю працю. З
дядька доброю довбнею треба вибивати рiзнi пережитки, рiзнi садочки, i
ставочки, i городи.
-А може, не довбнею, а добробутом! - втрутився . Марко, напружено
придивляючись до розчервонiлого обличчя Киселя. - Довбнею легше бити по
головi, анiж дукати нею.
В Киселя спочатку ображено тiпнулись двi прямовиснi складки, що йшли
вiд уст, потiм гнiвно пiдскочили гору короткуватi нерiвнi брови. Вiн
угатив своє грiзнооччя в Марка, i той неприємно .з дивувався: увесь вид
Киселя говорив, що вiн одразу зненавидiв його, зненавидiв, як ворога. I
Марко зрозумiв, що мстива Киселева натура не простить цих слiв, всюди
шкодитиме йому, коли десь хоч окрайцем зiйдуться їхнi дороги.
"Значить, дрiбненька ти людина". - Витримав погляд Киселя, а той уже
норовисто ворухнув плечем i грiзно заговорив до Броварника:
- Не подобається менi, Даниле Васильовичу, сьогоднiшня розмова з тобою.
Вся з самого початку не подобається... Вiйна завжди розв'язує язики,
вiльнодумство й анархiзм, їх треба тримати в пляшцi, як нечистого духа, бо
сьогоднi якомусь фiлософу з якоїсь Захлюпанки захочеться лiбералiзму чи
селянського раю, а завтра вiн уже почне переглядати державнi податки й
плани... Так я тебе зрозумiв? Чи, може, менi це здалося за чаркою?
- Нi, не здалося.
- От-от! - зрадiв Кисiль. - А пiслязавтра ця демагогiя вже запахне не
тiльки ревiзiєю нашої економiчної полiтики, але й економiчною
контрреволюцiєю! - i знову трибунно махнув кулаком. Колоски вiдскочили вiд
нього, заколивались i вдарили Киселя по обличчю. Вiн пiдвiвся i, мнучи їх,
вiйна, а таки поштиве дитя росте. Та й бiля коней уже вмiє ходити, а це
.теж щось значить. Вiн погладив малолiтка по головi, пригорнув його до
себе однiєю рукою.
- Читаєш, Хведю, науку?
- Читаю, - ледь помiтно посмiхнулося хлоп'я.
- То читай i пий її, як здоров'я. Нiчогенько живеться в Марка
Трохимовича?
- Дуже добре, дiду.
- Їсти дають?
- Дають, - почервонiв хлопчак.
- Значить, рости будеш. А в школi одиниць не випасаєш?
- Поки'що без них обходиться, -навiть спогорда вiдказав Хведько.
- Гляди, iiс хапай таке добро, бо тодi сам батогом буду вибивати з
тебе, - посварився пальцем на хлопця. - Правда, ти метикований i маєш
вчитися тiльки на медаль. Заходь до мене, я тобi якогось коника подарую,
бо бiльше не маю чого подарувати - окапцанiв дiд за вiйну.
- Спасибi.
- Е, Хведю, та ти вже розжився на новi чоботята i не хвалишся! -
здивувався старий.
- Це Марко Трохимович сам пошив менi iз своїх довоєнних чобiт. Сам i
колодки вирiзав. Теж наказував, щоб я одиниць не хапав.
- Аякже, ми з ним заодно, хоч i не вчились по класах. Не знаєш, де
Марко Трохимович?
- Вони пiшли на стайню.
- На стайню? - зацiкавився, зрадiв старий i почав набивати люльку
тютюном. - Не знаєш чого?
- Неспокiй погнав їх. Тут вони довго з дядьком Тримайводою та дiдом
Гордiєнком i сяк, i так прикидали, щоб врятувати корови i свинi.
Надумались, що треба їх, поки не з явиться паша, роздати людям. А з кiньми
гiрша справа. Хто їх вiзьме?
- Отак воно, Хведю, й виходить: хто найбiльш i найкревнiше робить, про
того найменше дбають, - зажурився старий, посмоктуючи згаслу люльку. Через
якусь хвилину його знов туманом охопили думи, вiн забув, що в землянцi
сидить Хведько, й почав розмовляти сам iз собою: - Ну що його на милiсть
божу придумати? Де б їм чогось роздобути? Хоч бери та на злодiйську стежку
пускайся!
Пiсля цих слiв дiд справдi почав розмишляти, чи не можна десь вкрасти
сiна, згадав стiжки свого кума Олександра, потiм здивувався, як таке
паскудство могло спасти на думку, i вголос обурився:
- Чорти батька зна що лiзе в голову! Химерiя, та й годi.
- Про що ви, дiду? -з цiкавiстю поглянув на нього Хведько. - Щось не
виходить?
- Та то таке, нiкому не потрiбне, - ухилився од вiдповiдi й зiтхнув. -
Приходь до мене. - Вiн ще раз поклав руку на голову хлопцевi, приголубив
його, згадав свого сина i швидко вийшов з землянки. Але й на дорозi до
нього знову пiдкралася злодiйська думка, i старий хоч i проганяв її, але й
прислухався до неї, як до потаємця, що залiз усередину з своєю радою.
- А в кума Олександра таки без надобностi стоять стiжки, - знову сказав
уголос. - Що вiн, квасити чи солити буде їх?
- Про що ви, дiду? - здивовано зупинилась бiля нього Мавра Покритченко.
Старий став посеред дороги, змiряв недобрим поглядом жiнку i
невдоволено буркнув:
- Про любов...
- Про яку любов? - спочатку здивувалась, а потiм жахнулась од страшної
здогадки вдова.
- Про незаконну. Є i така для декого. - Розгнiваний, пiшов до стайнi, а
жiнка схилила голову, i в розвеснiлу колiю з її дикуватих очей упали двi
сльозинки.
XV
Старiшi конi пiзнавали Марка, тягнулись до нього, стиха iржали,
оксамитними губами торкались його рук, плечей, одежi, i в їхнiх скорботних
зголоднiлих очах очевидячки воскресала минувшина.
- Пiзнають, Марку, своє кiнське щастя, коли в них сiна було по колiна,
коли й вiвсом пахло у жолобах, - обiзвався з порога дiд Євмен, що саме
нагодився до стайнi.
- Таки не забули мене. - Розчулений, збентежений i водночас
розгнiваний, Марко сутулився на костурах i не знав, чим утiшити, чим
порадувати четвероногих друзiв, що чекали вiд нього i ласки, i їжi. Вiн
гладив, обiймав їх вiльною рукою, не соромлячись, притулявся до них
обличчям i з великою скорботою заглядав у їхнi очi. Де подiлася з них
довiрлива веселiсть, сумовите всепрощення до людини, яка частiш потрiбного
хапається за батiг, гарячий iз кров'ю i сполохом огонь чи розумна, зовсiм
людська лукавинка?
Примара, страшна примара голоду все це висмоктала з теплих кiнських
очей, оточила їх пухлинами повiк, i вона ж потворними тiнями висить над ще
живим маслаччям, ждучи, коли воно звалиться iз нiг. Вискочити б з цiєї
кiнської каторги, заплакати, як плакалось у дитинствi, чи хоча б потрощити
костури на Безбородьковi i його злодiйському кодлi. В гнiвi й розпачi
Марко не помiчає, як на його повiках накипають сльози. Вiн зараз би
пострибав зi стайнi, але збоку знову до нього, непокоячись, тягнеться
вислогубий високий кiнь. Треба й його втiшити, хоч рукою.
- I Лорд пiзнає тебе, - пiдходить ближче старий. - Чи пам'ятаєш його?
- Чом не пам ятаю. Був огонь - не кiнь.
- На очах згорiв огонь, тiльки попiл тримається пiд шкурою.
Кiнь уткнувся Марковi в груди, й чоловiку пригадалася давня пора
щедрого розiмлiлого лiта, коли голова колгоспу забуває, що, крiм роботи,
на свiтi буває й сон. Засипати доводилось тiльки в дорозi, поки вiз
котився вiд одного урочища до другого. Якось беззоряного вечора вони
виїхали з дiдом Євменом до найдальшого поля, де люди круглу добу робили
бiля молотарки. Збиралась гроза, поздовжнi блискавицi розпанахували, а
поземнi вогнем вiдгойдували вгору почорнiле небо. Пiд їхнi щедрi спалахи i
гуркiт грому вiн спокiйно заснув, а коли прокинувся, почув, як над ним
шелестiло колосся i дощ. Вiн ще спросоння не збагнув, що це дiд Євмен
нашвидкуруч зробив на возi куреник iз снопiв, ще не розумiв, що робиться
навкруги, коли щось темне i тепле наблизилось до нього. Вiн здригнувся,
подався назад i раптом побачив, як бiля крайнiх снопiв на якiйсь
невеличкiй, округлiй площинi замерехтiв раз i вдруге здрiбнiлий корiнь
блискавицi. I вiн тодi зрозумiв, що то грає блискавка в кiнському оцi. -
Лорд, це ти? - зрадiв i засмiявся, зовсiм виходячи зi сну.
Наляканий громовицею, кiнь тихенько заiржав, губами знайшов тодi
Маркову голову, притулився до неї i знову заiржав, а блискавка й далi раз
по раз мерехтiла в його оцi...
Марко пiдходить до Лорда, що ледве тримається на ногах, гладить гриву i
з болем дивиться на його велике око: невже в ньому навiки вiдiграли
спалахи блискавиць?
- Дай своєму мазуну сiнця, - дiд Євмен з розпореної насипки витягає
жменю сiна i простягає Безсмертному.
Марка вражає i дiдова насипка, i пучок сiна з прив'ялим чебрецем, що
чимсь нагадує спалахи блискавки в кiнському оцi. Вiн, тремтячи, з руки
згодовує сiно i мерщiй видибує зi стайнi, хоча до нього з кутка iще
обзивається довiрливо-болiсне iржання.
- Почекай, Марку, - наздоганяє його бiля порога дiд Євмен iз своєю
подушкою в руках. - Сiнце ж зосталося...
Цi слова, i насипка, що тремтить у старечих руках, i безкорислива любов
дiда Євмена, i його уболiвання над голодною худобиною до решти крають
серце чоловiковi.
- Не можу, дiду, снаги не вистачає дивитися на цi муки, - i в Марка
стискається кулак.
- I я вже не можу. А скiльки вертигузiв крутиться бiля колгоспу, щось
глибокодумно мугикають, у блокноти записують, десь доповiдають - i
нiчого... В серце б їм усi їхнi записи вкарбувати, щоб кожна буква до
живого дiла тягла. От за яку я сердечну грамоту! Тодi конi будуть з сiном,
люди з хлiбом, а вченi не з блокнотами, а з головами на в'язах.
- Це ви, дiду, все розоряєтесь? Уже чимсь ученi не догодили вам? -
проснувся за перегородкою Максим Полатайко i, позiхаючи, округлив широкi
губи.
- А ти, вертiю, усе спиш? - обурився старий.
- Хто там спить, коли на душi сама гризота, - здивувався Максим i
одразу ж пiрнув у сон з повною впевненiстю, що в такий час нiхто з конюхiв
не може спати.
- Украв же сьогоднi цей халамидник десь бобу для коней, а сам спить,
неначе праведник, - старий навiть iз спiвчуттям кивнув головою на
перегородку. - I я вже сам думаю, де б щось можна було вихопити для коней.
Що мiг вiдповiсти на це Марко? З болем поглянув на дiда Євмена, потис
йому руку та й подибуляв у тяжких думках на дорогу.
- Ти ж куди, Марку?
- До добрих людей.
- Просити порятунку?
- Просити.
- I далеко збираєшся? - якась надiя прокинулась у голосi старого.
- Поїду колядувати до своїх друзiв. Може, щось розживуся у них.
- То я тебе на стаєнних конях повезу, вони ще тримаються на ногах. Куди
ж тобi з костурами?
- Спасибi, дiду, але не хочу, щоб вас. потiм Безбородько розпiкав. Ви
вже тут дивiться, бо я, напевне, затримаюсь на день-два.
- Щасти тобi, Марку, - старий скинув шапку i помахав нею услiд
Безсмертному, який наче поменшав, побувши у стайнi.
Сьогоднi довго, як на зло, нiмував шлях, тiльки потемнiлi одволоженi
липи зрiдка обзивались простудженими голосами гайворонiв. Сiреньке небо з
невиразними клаптями хмар iнколи поглядало на землю здрiбнiлим оком сонця
i не знало, що йому робити: чи сiяти мряку, чи трусити крупу?
З в язками хмизу з лiсу брели натомлснi жiнки, плечi їх були зiгнутi,
очi втупленi в землю. I ця картина болем зчавила Маркове серце: вона знову
яснiше всяких звiтiв говорила, що село не має господаря. Жiнки пiдiйшли до
Марка, поздоровкались, випростались, але не скинули в язок з плечей, i
тепер вони були схожi на. купку цвинтарних обшарпаних хрестiв. Марковi
стало моторошно вiд цього видовища. Тяжкий свiй хрест мовчки несло
жiноцтво у вiйну. Але навiщо його нести тодi, коли нема в цьому потреби?
- Жiнки Безбородька, Мамури i Шавули теж отак стараються на паливо? -
запитав, мiняючись на обличчi. Де там, вони живуть на панських дровах i
харчах.
- Таке привозять i з комори, i з лiсу.
- Це, Марку, ще не бiда, ми все перетерпимо, - обiзвалась вдова Софiя
Кушнiренко, в якої i досi великi очi лелiли дитячою голубiнню. - Аби
тiльки нашi сини повернулись.
- Та в тебе ж, Софiє, нема синiв, - хтось поправив удову.
- Так у людей є, - сказала з такою материнською тугою, що Марко аж
затремтiв.
- Ти, сину, якось одужуй скорiше та прибирай до своїх рук наше
господарство, осиротiло воно тепер, зовсiм осиротiло. - Вдова ближче
пiдiйшла до Безсмертного i голубим, дитячим сумом дивилась йому у вiчi.
Саме на шляху показався старенький грузовик. Жiнки зiйшли на узбiччя, а
Марко пiдняв угору костур. Машина заскрипiла усiм кiстяком, зупинилась, iз
кабiни виглянуло вугластеньке обличчя Галини Кушнiренко, найменшої Софиної
доньки. I хоч усмiшка трiпоче на пошерхлих з милою окантовкою устах
дiвчини, та в її незвичайних, димчасто-сизих очах, затiнених берегами
густих вiй, лежить смуток.
- Добрий день, Марку Трохимовичу. Вам далеко?
- Прямо та й прямо, на самий край свiту.
- На самий край не можна - вiйна перепинить.
- А може, поки доїдемо, вона й закiнчиться.
- I одi їдьмо, хоч i нагорить менi вiд Безбородька, - знову
посмiхнулась окантованими устами, а в очах, як i ранiше, стояла печаль.
Обличчя Галини, коли розглядати кожну його частину, не було красивим:
iвилицi, i широкуватi щоки, i звичайний, не витонченої роботи нiс
здавались буденними. Але в цей будень таким святом входило надбрiв'я i
розгонистi, з непокоєм брови, незвична сизiсть очей i пухла довiрлива
свiжiсть вуст, що кожному, хто дивився на дiвчину, одразу ставало хороше
на душi.
Галина вискочила з кабiни, приязно поздоровкалась iз жiнками i сказала
матерi, щоб та кинула хмиз у машину.
- Обiйдеться. Як люди, так i я, - вiдповiла вдова.
- Ну як собi хочете, -трохи зобижено сказала донька i допомогла Марковi
вмоститись у, кабiнi. Машина чмихнула, затремтiла i, минаючи мiшанину
оголених печей i наростiв землянок, рушила в сiреньку далечiнь.
- То на край свiту? - вивчаюче поглянула на Марка.
- Нi, дiвчино люба, значно ближче... На край свiту поїдеш зi своїм
коханням.
- Якщо воно буде, - просто сказала Галина, стискаючи невеликими
огрубiлими ручатами кермо.
- Неодмiнно буде! - гаряче вирвалось у Марка. - А як же iнакше!
У дiвчини звузились вiї:
- Може бути й iнакше: багато нашого брата залишиться дiвчатами на все
життя, бо вiйна розкидає коханих i розколює кохання-так само просто
вiдказала, її сумна розсудливiсть здивувала i навiть неприємно вразила
Марка. Звiдки це взялося х дiвчини? Невже за вiйну притупились її
почуття?.
- А в тебе є коханий? - неждано вирвалось, хоча и знав, що не треба
говорити про це.
- Нема й не було, - зiтхнула Галина.
- Навiть не було?
- Може, й був, але я нiчого не розумiла тодi, бо и що таке любов, не
знаю, тiльки вiд iнших чую, недовiрливо сказала дiвчина i зовсiм одверто,
як, може, й матерiв не говорила, розповiла про свiй перший, юний неспокiй.
Перед самою вiйною на мене почав задивлятися Василь Денисенко. Пам'ятаєте
його?
- Пам'ятаю. Чорнявий такий, з чубом...
- Чорнявий, кремезний, мов дубок, - лягла печаль бiля дiвочих уст. - Де
б я не з'явилась, а його погляд уже й вiдчуваю. I собi крадькома
задивлялась на нього... I так тодi очiкувалось чогось доброго, незвичного.
I в снах бачила, як вiн дивиться на мене. А потiм прийшла вiйна. Нi Василь
менi, нi я йому навiть слова не сказали. Коли вiн прощався з селом, то теж
найбiльше дивився на мене, потiм пiдiйшов, простягнув руку:
- Прощавай, Галинко, - i посмiхнувся.
- Прощавай, Василю, - мало не заплакала я, надивляючись на нього. I от
Василя вже нема. А погляд його не можу забути й досi. То це, Марку
Трохимовичу, була любов чи щось iнше?
- Напевно, любов, - з жалiстю i подивом глянув на повне довiри i смутку
обличчя дiвчини, яка тепер здавалась йому вже красунею...
За лiсом, наче зовсiм з iншого свiту, вигулькнуло з бiленькими i
блакитними хатками придолинне село. Над округлим, нiби полумисок, ставом
довгатились охайнi колгоспнi будiвлi, на льоду бiлими островами збились
гуси, а бiля прикриничних жолобiв тiснилися справнi, незахарчованi конi.
"Зразу видно господарську руку Броварника", - подумав Марко.
- Тут i зупинися, дiвчино! Приїхали.
- Оце ваш край свiту?
- Нi, тiльки початок! - Вiн подякував Галинi, звернув iз шляху на м'яку
стежину та й пострибав до колгоспного подвiр'я.
Гуси, побачивши незнайомого чоловiка, загелготiли, засичали, а конi
зустрiли його м'яким фiалковим сяйвом очей. Правда, в деяких очах вiн
бачив i тiнi тривоги. Це були тi конi, що носили шрами i вм'ятини вiйни.
Чоловiк на костурах знову їм нагадав i їхнє калiцтво.
- Ви когось розшукуєте? - пiдiйшов до Марка немолодий конюх,
розгойдуючи довгi й цупкi закарлючини вусiв.
- Розшукую кiнське щастя, коли вони ще не перевелося, - поздоровкався
Марко. - Любуюсь вашою худобою.
- Є чим любуватись, - у вусах старого заворушилась зневага. - Це вже
самi перебiрки та вишкребки. От до вiйни в нас були конi! Змiї їм навiть я
боявся показувати батога, щоб на небо не винесли. Вiд них тiльки спомин,
та медаль залишилась, - посмутнiв старий. - Ви ж будете з ходакiв чи
прошакiв?
-Нi, - розгубився Марко. - Або що?
- Та немало приїжджає тепер рiзних колядникiв до нашого колгоспу: тим
позич того, iншим - другого, а декому просто поклади щось на вiз чи в
машину.
- I кладете?
Конюх озирнувся, поправив карлючини вусiв.
- I це буває. З деяким начальством треба ладити, бо воно як не знайде
недолiкiв, то може щось приписати, як не по господарству, то по iдеях...
Розпаскудились, розбо-сотились деякi за вiйну, самi не дуже хочуть
переживати труднощi, а нас агiтують. Ви до Броварника?
- До нього ж.
- Знаєте його?
- Знаю.
- I як вiн вам? -запитав зацiкавлено.
- Господар.
- Аякже, аякже, - зрадiв конюх. - Цей не головує, а хазяйнує. Такий нi
людину, нi землю не обмане. Зараз у правлiннi його не шукайте - саме
додому з одним гостем пiшов. Якраз трапите на обiд. Хату Данила
Васильовича знайдете чи показати?
- Знайду.
Марко добре знав, де стояла стара, схожа на бабусю, хата Броварника, у
вiкна якої цiле лiто заглядали соняшники, рожi i крученi паничi. Данило
Васильович належав до тих широких натур, якi, ставши на громадську роботу,
нiкого не забувають, окрiм себе. Його, розумного й начитаного правдолюбця,
зовсiм без тiєї хитринки, яку так часто приписують українцевi, село мало
.не носило на руках. Добре знаючи i глибини, i мiлкi мiсця хлiбороба, вiн
до кожного мав свiй пiдхiд i слово, ним чоловiк нiколи не страхав, не
погрожував, i кулаками теж не бив по столу, бо и дерево не терпить
людської дуростi. Бригадирiв вiн пiдбирав таких, що мали любов до людей i
землi, ланкових - найбiльш спiвучих, а сторожiв - найбiльш ледачих.
- Що таке на даному етапi наш селянин? - любив iнколи за чаркою
пофiлософствувати Броварник. - Це - соняшник! Голова його тягнеться до
сонця, а корiння - у землю. I що йому треба для повного цвiту i щастя?
Побiльше сонця i поменше горобцiв, що випивають насiння. Зараз цей
соняшник ще засмучений, бо чого тiльки не беруть iз нього, бо хто йому
тiльки не нагинає голову. Та прийде час, i справжнiй хазяїн кишкне на
горобцiв i рiзних отих, що наперед прицiлились до кожної насiнини, кишкне
на дармоїдiв та горлохватiв - i змете всi туманнi непорозумiння й
бюрократичнi iнстанцiї мiж соняшником i сонцем.
За цю фiлософiю засмученого соняшника i додатки до неї не раз
перепадало Броварниковi: знайшлися горобцi й на його голову, полiзли й до
його анкети. Але Броварник не розгубився i на пленумi райкому сказав, що
його анкета має вiсiм пунктiв - вiсiм полiв i кожне з них поки що дає по
району найвищий урожай. I це тiльки тому, що вiн вiрить людям, а вони
йому. Вiн старається заглянути їм у душу, а не запустити пазури в печiнку.
I, напiвобернувшись до критиканiв, так закiнчив свiй виступ:
- То чи будуть ще питання з боку печiночних? Чи закiнчимо демагогiю?
Увесь пленум гримнув аплодисментами i реготом, а пiсля пленуму до
Броварника назавжди прилипло прiзвисько Соняшника, дарма, що носив вiн на
головi уже не золото кучерiв, а зимову наморозь...
На подвiр'ї Данила Васильовича стояв м'ятий i тертий, видно, зiбраний з
кiлькох поламаних машин вiллiс, а на його бамперi примостився красень
пiвень; вiн одним оком рознiжено, iз погордою поглядав на зграйку своїх
неревнивих коханок.
Марко, наче з людиною, вiтається з старою хатою, що ще бiльше вросла в
землю, бiля неї сторожею стояли посохлi, з невiдкрученими головами
соняшники i обнизанi гудзиками насiння височеннi рожi, а на хатi
кустратилось гнiздо лелеки. Все тут було таким, як i колись, окрiм
землянистої нiмецької каски, з якої кури пили воду.
Марко, мов росу, обтрушує згадки довоєнних рокiв i з хвилюванням прямує
до дверей: як його зустрiне Соняшник? Чи дуже вiн змiнився за вiйну, як
вiдгукнеться на його прохання. Скриплять-мурличуть дверi, на пiвсловi
обривають запальну суперечку в хатi господаря. Марко вiдразу чує на собi
погляди трьох людей, що сидять за обiднiм столом, i з приємнiстю вдихає
настiй жита: на покутi красується розкiшний снiп, а його колосся нависає
над головами Броварника i огрядного гостя. Невiдомий повернувся, пiдвiв
руку до голови, вдарив нею по колоску i поморщився.
- Марку, це ти? - скрикнув Броварник, рвучко пiдвiвся з-за столу i
застиг у подивi.
- Iз дерев'яччям пiзнали мене? - Марко стукнув костурами об долiвку.
Загримiв стiл, щось дзенькнуло, перекинулось на ньому, вiдлiтає набiк
стiлець, i до Марка, сяючи сивиною i посмiшкою, наближається сивоголовий
Соняшник. Обличчя його за цi роки пiдсохло, притемнилось, в сiро-блакитних
очах крiзь здивовання i радiсть пробивається сум - таки, видно, горе не
обминуло людини.
- Живий, значить! - Данило Васильович, придивляючись, кладе великi руки
на плечi Марка, потiм мiцно цiлує його. - I не забув старого? Молодчина!
Спасибi, спасибi, хлопче! Жiнко, поглянь, це ж Марко, - повертає чоловiка.
- Постав ще одну чарку на стiл.
- Зараз. Добридень, Марку, добридень, синку. - Тiтка Соломiя, наче
виходячи зi сну, витирає руки i 'потихеньку пiдходить до Марка, а крiзь
прорiджену оправу її коротких вiй починає просочуватись волога. I чоловiк
уже знає, що єдиний син бiльше нiколи не переступить порога батькiвської
хати, не скаже "мамо", не поцiлує її. I Марко зараз цiлує її, як сини
цiлують матерiв. Тiтка Соломiя припала головою до його шинелi, потiм
випросталась, важко зiтхнула. Вогонь од печi почервонив її обвислi сльози.
- Слава богу, що хоч ти повернувся, - рiжечком хустки обтирає очi. -
Сiдай, синку, де мiй Дмитро сидiв.
- Не треба, стара, не треба, - тихо заспокоює її Данило Васильович.
Марко пiдходить до столу, за яким нiмотно i напружено сидить
розрум'янений чолов'яга рокiв сорока п'яти з головою лева, пiдстриженою
пiд бобрик. Очi в нього адмiнiстративнi, мов перепустки, а одяг того
напiввiйськового фасону, що може завести в оману лише сугубо цивiльних
жiнок.
- Знайомся, Марку, з моїм гостем. Це Андрон Потапович Кисiль. -
Господар вважає, що цим вiн сказав усе, але Марковi прiзвище Киселя поки
що нiчого не говорить.
- Дуже приємно, - з гiднiстю пiдводиться гiсть i через стiл простягає
випещену, пампушкувату руку, але на його обличчi проходить не приємнiсть,
а погано прихована кислуватiсть. Потiм вiн питальне Поглядає на Данила
Васильовича, той одним порухом надбрiв'я вимовляє, що з таким чоловiком i
чарку можна випити. Кисiль заспокоюється, з його зiниць зiскакують
настороженi перепустки, i м'якшає ямка на вареникоподiбному пiдборiддi.,
Марко перехоплює цю мовчазну розмову, придивляється до нездорового
Киселевого жиру, що звузив його бiлкастi очi, але поширив живiт i
протилежну йому частину тiла. Напiввiйськове галiфе Киселя чесно
витримувало свою нагрузку, хоч i не могло похвалитися досконалiстю форм.
Та не цi форми, а обличчя з печаттю грубої владностi i зарозумiлостi
пiдказують Марковi, що Андрон Потапович не належить до тих, якi люблять
приносити людям радiсть, втiху чи хоча б обдаровувати їх звичайною
посмiшкою. "Але перше враження часто буває помилковим, - думає Марко. -
Побачимо, як воно далi буде".
- Сiдай, Марку, поки горiлка не скисла. - Броварник припрошує гостя до
столу i, коли той умощується на скрипучому стiльцi, високо вiднiмає чарку:
- За тебе, воя, за твоє здоров'я, за нашу пiч, у якiй згорять твої
костури.
- Гарно сказав. Ще добре, то добре, - похвалив Кисiль Броварника,
мружачись, нацiдився чаркою на Безсмертного i з гiднiстю випив горiлку.
- А перед цим я не так rapeo говорив? - напiвобернувся до гостя
Броварник, i насмiшка затремтiла в зморшках його повiк.
- Не говорив, а варнякав чорт зна що. - В Киселя скривились уста,
пiдборiддя i ямка в ньому.
- А менi здалось, що ти, Андроне Потаповичу, попав на слизьке, а
признатися не хотiв, - засмiявся Броварник.
- I знову ж варнякаєш чортi-що. Гарний ти господар, а мислитель
нiкудишнiй, ие перерiс тих дядькiв, якi мало не кожну вiльну годину
теревенять, навiть, неначе мiнiстри, лiзуть у полiтику i мiжнародне життя.
Вони, бачиш, без високої полiтики нiяк не можуть обiйтися.
- Жаль, що ти, Андроне Потаповичу, серед таких дядькiв не побачив
справжнiх мислителiв. Iнодi в їхньому словi бiльше мислi, анiж в iншого в
усiй головi.
- Пiсля тiєї та знову ж тiєї. - Кисiль виморщив зверхню посмiшечку. -
Темний ти, непоправний iдеалiст, Данило Васильовичу. В своїх дiдах ти
бачиш селянських , пророкiв, у дядьках - мислителiв, а сам, як видиться,
як розумiється збоку, мрiєш побудувати селянський рай. А менi плювати на
нього! - високо махнув рукою i вдарив нею кiлька житнiх колоскiв.
- Це можна, - одразу посмутнiшали зморшки на високому чолi Броварника.
- Що .можна? - здивовано запитав Кисiль, не вловивши неприязнi в голосi
Броварника.
- Та наплювати ж на все, - поволi, нiби лiньки, вiдповiв Броварник, а
Кисiль стрепенувся, наче горобець пiсля купання.
- Уже вчепився за слово?
- Нi, за стиль у керiвництвi, за стиль!
- Ото, куди скочив... Це вже не твоя єпархiя i не твоя печаль, - одразу
хоче приголомшити, але не приголомшує Броварника.
- Так, це не моя єпархiя, але печаль моя, бiльша навiть, анiж хтось
думає чи догадується. А наплювати - це не керувати. Наплювати можна й у
криницю, з якої воду береш, можна й з людьми розплюватися, можна й на
житнiй колосок, i на землю пiд ним плюнути, та землю не обманеш: на плювок
вона й вiдповiсть плювком. Ось так я думаю, Андроне Потаповичу, i щось,
бачу, не подобається тобi моя мова. Ну, а пiдсолоджувати її, пробач,
совiсть не велить. Це вже твої пiдхлiбливi умiють робити.
Кисiль трибунне махнув кулаком:
- Хитруєш, Даниле Васильовичу, ох i хитруєш, захищаючи з усiх бокiв
свого дядька.
- Кусати його легше, але кому це потрiбно?
- I це потрiбно! Хитрiсть, iндивiдуалiзм i рiзнi пережитки треба
вибивати з дядька. Ми рано чи пiзно заставимо його працювати на соцiалiзм.
- Нiби вiн зараз на капiталiзм працює? - Потемнiшало обличчя
Броварника, похмурнiв i Марко.
- Нi, на соцiалiзм, але вiддає йому тiльки частку, а не всю працю. З
дядька доброю довбнею треба вибивати рiзнi пережитки, рiзнi садочки, i
ставочки, i городи.
-А може, не довбнею, а добробутом! - втрутився . Марко, напружено
придивляючись до розчервонiлого обличчя Киселя. - Довбнею легше бити по
головi, анiж дукати нею.
В Киселя спочатку ображено тiпнулись двi прямовиснi складки, що йшли
вiд уст, потiм гнiвно пiдскочили гору короткуватi нерiвнi брови. Вiн
угатив своє грiзнооччя в Марка, i той неприємно .з дивувався: увесь вид
Киселя говорив, що вiн одразу зненавидiв його, зненавидiв, як ворога. I
Марко зрозумiв, що мстива Киселева натура не простить цих слiв, всюди
шкодитиме йому, коли десь хоч окрайцем зiйдуться їхнi дороги.
"Значить, дрiбненька ти людина". - Витримав погляд Киселя, а той уже
норовисто ворухнув плечем i грiзно заговорив до Броварника:
- Не подобається менi, Даниле Васильовичу, сьогоднiшня розмова з тобою.
Вся з самого початку не подобається... Вiйна завжди розв'язує язики,
вiльнодумство й анархiзм, їх треба тримати в пляшцi, як нечистого духа, бо
сьогоднi якомусь фiлософу з якоїсь Захлюпанки захочеться лiбералiзму чи
селянського раю, а завтра вiн уже почне переглядати державнi податки й
плани... Так я тебе зрозумiв? Чи, може, менi це здалося за чаркою?
- Нi, не здалося.
- От-от! - зрадiв Кисiль. - А пiслязавтра ця демагогiя вже запахне не
тiльки ревiзiєю нашої економiчної полiтики, але й економiчною
контрреволюцiєю! - i знову трибунно махнув кулаком. Колоски вiдскочили вiд
нього, заколивались i вдарили Киселя по обличчю. Вiн пiдвiвся i, мнучи їх,