Страница:
сказав собi:
- Покис трохи - i висихай. Тобi ще краще, нiж iншим: сина вбили, а доля
його по свiту ходить.
Вражений нелюдською силою пiснi i судьбою своїх землякiв, Марко наослiп
знайшов костури, мовчки протиснувся до порога, навстiж вiдчинив набряклi
дверi i тяжко застрибав по хрустких схiдцях.
Одразу за невидимою вулицею темною рiллею впало неспокiйне березневе
небо. Мiж хмарами i в ламкому гiллi самотнього обгорiлого дерева блищали
вiщi зорi, i зовсiм недалеко вiд них чи поруч з ними стелилася дiвочання.
Вона, як безсмертя, iшла по землi, iшла вище люди, якi тулилися у
землянках.
III
Городами i згарищами на всi сторони свiту розходились гостi, i пiд
усiма чотирма сторонами свiту їх чекали глизявi землянки, наволохачений
холод у кутках, тяжкi не статки, жалi i невсипущi, на жагучих, на кривавих
сльозах замiшанi, сподiвання.
З самого краю життя батьки виглядали живих синiв, матерi - живих i
мертвих, i свої руки найчастiше прикладали до грудей, чи то щоб
втихомирити серце, чи то щоб вiдчути отi лiта, коли пiд серцем
виношувались, а бiля грудей смiялися, плакали i засинали дiти. То хiба ж
вони могли навiки заснути в чужiй землi? Хiба могла безжалiсна кривда
згасити, попелом розвiяти їхнi очi i все те, що було радощами i любов'ю,
тривогою i надiєю? I знову тягккi, благанням розбухлi руки опускались на
груди, якi и досi, пiсля усiх страждань, берегли тепло дiтей, навiть тих,
на яких уже прийшли похороннi.
Старшi дiвчата теж з-пiд самого краю життя, в уболiваннях, що єднали
бентежне пройдешнє з невiдомим прийдешнiм, чекали суджених; колишнi вечори
пiд синьоцвiтом зоряного неба їм здавались недосяжною казкою, що пройшла
повз них, i, може, тому закiптюженi солдатськi листи-трикутники вони
носили бiля грудей, де колись лежали парубочi руки.
А молодшi дiвчата, якi ще соромились своїх форм i обрисiв юностi й не
знали, для чого їм дано дiвування, чекали останнього пострiлу i якогось
чуда, що одразу ж тодi настане. I вони вже на свої незатвердiлi плечатка з
серйознiстю богинь i з усмiшкою богинь брали найтяжчу чоловiчу роботу, не
шкодуючи юностi i майбутнього материнства.
Марко навiть у темрявi бачив довiрливу i чисту красу їхнiх очей, на
яких не раз уже закипала роса найтяжчих утрат, згадував свою доньку i
думав над одним: чи зумiють люди, близькi й далекi, за своїми щоденними
клопотами, хоча б збагнути, як цi непорочнi дiвчатка, надриваючись вiд мук
i непосильної працi, рятували i їхню судьбу вiд фашистської свинцевої
крапки? Чи зумiють їх, богинь двадцятого вiку, на добрих руках носити
вчорашнi воїни, чи знайдуться такi слова у тих, хто книги пише, що
приворожили б серця людей до цих ще не розквiтлих пролiскiв, якi ручатами
своїми, душею своєю, майбутнiм своїм, у злиднях i нестатках, без хлiба i
людського одягу спиняли вiйну i вiщували весну! ?
А вони нiби вiдчували, що думав про них дядько Марко, i вiночком
оточили його, остерiгаючи, щоб десь не посковзнулися зрадливi костури. То
як же, подивившись у такi очi, можна було чимось окривдити людей чи
обдурити їхнi сподiвання? Коли подумати, твої старшi й молодшi друзi
бiльше бажали тобi добра, анiж ти сам мiг дати їм. I навiть те, чого вони
ждуть од тебе, по сутi, стає твоїм добром чи славою. Вони чекають, щоб ти
не зледачiв, а став справжнiм господарем тiєї землi, на яку вперше ступив
м'якими ноженятами. Вони хочуть бачити в тобi свого батька i брата, а не
бурмила, вiд якого вже зранку тхне самогоном. Вони бажають, щоб їм весело,
з пiснею, а не з матюком працювалося з тобою. Вони сподiваються, що при
тобi земля родитиме не тiльки на хлiбозаготiвлi, податки, натуроплати,
зустрiчнi плани i голову, але й на хлiбороба. Тож не забувай про це,
чоловiче, коли маєш голову, а не кендюх на плечах...
На нiч взявся морозець. Пiд ногами, як чортове насiння, хрустiли
вугляки i дзвiнко зойкали кружечки пухирчастого березневого льодку;
розламуючись, вiн якусь хвильку достоту пахнув земляним холодком щойно
зiрваних пiдснiжникiв.
Дiд Євмен останнiм вийшов з землянки, напакував бiля переддвiр'я люльку
їдучою кореневою кришанкою i заходився вибивати огонь з кремiнця,
примовляючи до нього.
- Ану ж, бiсова культуро, давай жару, спiкся б Гiтлер у ньому, наче
жаба... Ану ж!
Євмениха зiтхнула i пiдвела на Марка сухi до блиску очi, в яких, крiм
скорботи, нiчого вже не було.
- Чуєш, Марку, до каменя говорить. От яким у мене став чоловiк. Все це
пiсля смертi сина... Як вiн утiшався своїм одинаком. Тепер, коли мене
нема, вийме синову сорочку або пiджак i з ними говорить - журиться. Або
пiдiйде до яблунi i теж гомонить iз нею; згадає, як пiдсаджував на неї
своє дитя, i навiть руки простягне вгору. Та з такого жалю i дерево може
заголосити. А зi мною мовчить.
- Ти що там, стара, наговорюєш? - пiдозрiливо запитав Євмен, нарештi
вибивши iскру.
- Та нiчого. Радiю, що Марко повернувся, - зiщулилась Євмениха i
темними вiями прикрила свою скорботу.
- Ага, - заспокоївся старий i знову для чогось викресав кетяшину iскор.
Але несподiвано цей, завжди прошпигований вiтрами i сам йоржистий, неначе
вiтер, чолов'яга в один чирк вискочив на подвiр'я i, задерши вгору бурячок
борiдки, зосереджено почав прислухатись до неба, з хмарної середини якого
зворушливо пробився зоряний кущик.
Євмениха занепокоєно подивилась на чоловiка, торкнулась рукою його
плеча:
- Може, месери?
Але старий навiть не ворухнувся i цим ще бiльше стривожив жiнку:
- Чуєш, Євмене, бомбовози чи месери?
- Де там, вiдвiдьмилось, вiдбiснувалось їхнє. Гуси летять! - тепло
здригнув голос старого. Вiн скинув шапку i привiтав нею птахiв, що саме
летiли пiд цвiтом самотнього зоряного кущика. А Марко пiдняв угору костури
i в цю хвилину сам скидався на пiдбитого птаха з одерев'янiлими крильми.
- Гуси-лебедята, вiзьмiть i мене на крилята, - спiвучо заблагала
вдовiвна Ольга Бойчук, i помiж її подруг сплеснув невеселий смiх.
- Як знайдеться хтось - вiзьме! Полетиш.
- О, i другий ключ подає голос, - обiзвалася вугластенька соковитогуба
Галина Кушнiренко i потяглась до неба обома руками, а за нею i решта
дiвчат; тепер здавалося, що й вони схожi на птахiв.
-Життє... Десь з-за Дунаю летять. А хлопцi нашi саме на Дунаї смерть
ломлять, в дим би вона розсипалась. Ну, бувай, Марку. - Дiд Євмен натягнув
шапку на вуха i попрямував додому. За ним тихо, неначе похнюплена тiнь,
побрела Євмениха. Старих зграйкою обiгнали дiвчата. А Марко ще прислухався
i до їхнiх крокiв, i до простудженого клекоту гусей, якi повертали й
навертали його в далеке дитинство, коли бiльше було птахiв у небi i менше
калiк на землi.
Як тодi веснами славно й легко бiгалось йому вслiд за пташиними
ключами, аж поки тi на маяннi крил не заносили частину його радостi й
дитячого серця. I чомусь защемiло чоловiковi у грудях i очах. Вiн поглянув
на небо, махнув костурами i подибав услiд за ключем, що вже обтрушував на
снiги останнє гелготiння. В думках чоловiка теж спливали й спливали слова
дитячої пiсеньки: "Гуси-лебедята, вiзьмiть мене на крилята", - дарма що
iншi, дерев'янi крила приковували його до землi.
Марко дибуляв своїм рiдним скрижанiлим селом, неначе по шматку якоїсь
омертвiлої планети. Тепер i тополi не радували його: чорнi, обдертокорi,
без живих разочкiв бруньок, вони скидалися на кiстяки .доiсторичних рибин.
Як тяжко сумно i непевно навколо, серед убитих дерев, мурашникiв-землянок
i кладовищ печей, що стояли потворними пам'ятниками фашизму. I цей сум
посилювало безгомiння: нiде нi пiснi, нi слова людського, лише iнколи
спросоння обзивалися одноногi, як i вiн, журавлi, наскрипували, що тепер i
люди, неначе джерельна вода, живуть у глибинах землi. На чийомусь
скособоченому, з розщелинами криничному зрубi вiн сiв перепочити,
вдивляючись у неспокiйну темiнь; вона увесь час мiнилася, •переодягалася,
ворушилася, мов жива, розкривала iнодi прогалинки з однiєю-двома зiрками,
що тремтiли, мов дорогi прикраси. З глибини криницi сонним паруванням
дихала вода, i неждано з теменi її вiн виразно почув дитячий плач.
З несподiванки чоловiк прикляк до зрубу, їжаком сама по собi
заворушилась чуприна, а в голову полiзли найстрашнiшi здогади. Вiн з жахом
нахилився до води, i знову почув плач, але вже не з криницi, а з боку
дойшов до води. Марко полегшено озирнувся. Неподалiк вiд зрубу темно
горбатилась землянка, там непокоїлась чиясь дитина, i голос її якимись
невiдомими щiлинами пробивався до серцевини криницi. .Чоловiк почав
оддирати цей бiль вiд грудей, прикидаючи, коли зможе пiдняти село з землi,
весело розкидати по нiй бiлi, мов лебедi, хати, а бiля них пiдвести молодi
деревця i соняшники.
"Еге, я вже, здається, сам себе призначив головою", - посмiхнувся в
думцi, хоча, нiде правди дiти, не раз думав, що пiсля вiйни йому
доведеться головувати, дарма що, крiм великих турбот i халеп, майже нiчого
не мав од того чину.
Вiн не був нi славолюбом, нi грошолюбом, нi хитруном, нi тим, що Може
пiд ударом одразу ж пригнутись и сплюгавити душу. Вона в нього була м'яка,
але й уперта i навiть норовиста. Тодi вiн думав тiльки про одне: як
вивести людей чорної землi у справжнi люди i щоб не жебраний хлiб мали
вони. За головування тiпали його рiзнi слизькоязикi верхоглядцi, мов
повiсмо конопель, вибивали не так термiття, як гордiсть, а вiн тримався
свого, i життя його попадало на рiзнi шальки терезiв: то у високi
передовi, то у судовi iнстанцiї. Бувало, сьогоднi про його успiхи аж медом
капало з газетної сторiнки. А завтра вiн виявлявся анархiстом, зривщиком,
саботажником i взагалi пiдозрiлим елементом. Але i в найтяжчi хвилини не
згинався, мов пiдцерковний дiд, перед своєю нелегкою долею i не пив iз нею
змирщини. Вiн гримав на неї, сперечався, як мiг, одстоював себе i людей,
карався, журився, та не впадав у безвихiдь i не бiдкався за чаркою своїми
карбами, що справедливо, а найчастiше несправедливо нарiзалися знову ж
таки на думцi.
"От i почав свою давню їкриню перебирати i таким вийшов, хоч iкону
малюй та в церкву неси", - погудив сам себе, пiдвiвся з вгрiтого зрубу i
знову хильцем пострибав по снiгу, приглядаючись до того, що звалося селом,
але не було ним, i нiс в думках видiння нових осель-бiлянок.
За греблею, що перетинала неширокий видолок лугу, темнiло громаддя
старих осокорiв, в його перешiптуваннi з вiтром, у пахощах кори i гiлок
уже вчувалось життя. Ще недавно помiж цими деревами стояла камiнна,
земством збудована школа. В нiй колись вiн пiзнавав премудрiсть "отченаша"
i вважався мiзковитим, але дзигльованим отряхою. В цiй же школi його,
пiвпарубка, в громадянська вiйну допитував хмуроокий i темний, наче з
афонських образiв знятий, денiкiнський офiцер. На рожевому дорогому
папiр'ї, в кругах якого нидiли двоголовi орли, чiтко й красиво вписав йому
розстрiл без суду i перехрестився на божу матiр-троєручницю. А вже пiсля
громадянської вiйни вiн, Марко, в цiй же школi зустрiв своє перше кохання
- молодюсеньку вчительку, яка перед самим шлюбом невiдомо чого утекла вiд
нього. Вiн не доганяв її, немов молодi лiта. Великою гордiстю перемагав
велику любов, але й досi не знає, хто її перемiг: чи гордiсть, чи лiта, чи
пiсня золотокосої, мов осiння вербичка, Олени. I от уже нема нi першої, нi
другої його любовi, але є великий жаль i до першого, i до другого кохання,
а третього не буде... Коли б тiльки донька повернулася з неволi...
Тихо-тихо шумлять-перешiптуються осокори, а помiж ними груддям битої
цегли, сивого недозрiлого гранiту i мерзлої склянистої грязi лежить те, що
звалося школою. Невже i виродки, що висаджували в повiтря цю будiвлю, теж
колись до своєї школи ходили? I чи до людської мудростi припадали вони, чи
до якоїсь грязi?
Марко пiдiймає шматок нiздрюватого сивого каменя, якому не вистачило ще
кiлькох тисяч рокiв, щоб заграти синiм полиском. I цей уламок жене по його
руцi тихий сумовитий трепет, сповнює ним усе тiло, перегортає минулi днi.
Виходить, i камiнь має силу сколихнути i дитинство, i юнiсть i нагадати
сьогоднiшнi слова матерi. В людини з роками сивiють очi, а холодний сивий
камiнь через тисячi лiт вбере в себе тепле синьоцвiття. Чи не мудрування?
Марко бережно роняє частку колишнього пiдмурка. напiвобертається i
помiчає, як бiля причiлкового осокора заворушилась невисока жiноча
постать. Ось вона завмерла i щось по-пташиному полохливе i по-жiночому
розгублене, безпорадне "вчувається в її тонкому обрисi. Що в таку пiзню
годину тут робити жiнцi чи дiвчинi? Одягом городянку нагадує, а хустку
по-селянськи запнула. Марко бачить, як невiдома збирається похапцем iти
вiд руїн, i вiн швидше дибуляє вперед.
- Хто ти, жiнко добра? - зупиняється недалеко вiд причiлкового осокора
i пильно вдивляється в наглухо запнуте обличчя невiдомої. Тiльки очi
глянули на нього, i по них вiд догадується, що обличчя жiнки має бути
красивим. Настороженiсть, непевнiсть i глухе передчуття охоплюють
чоловiка. Вiн ще раз запитує: - Хто ти?.
- Я твоя доля, - бринить несподiвана i загадкова вiдповiдь.
Навiть фронтовика можуть вразити i приголомшити цi слова. Марко
зачудовано стовпiє i ще чогось очiкує, а далi починає посмiхатися.
- Така у мене гарна доля?
- Ти кращої варт, - чує мелодiйну, жалем перевиту вiдповiдь. Йому
здалося, що давнина, i далина, i сон забринiли в її голосi. Марко аж одвiв
голову, нiби мав побачити в темрявi щось з далеких рокiв. Але нiчого, крiм
осокорiв, що теж, здавалось, проросли iз самої темряви, не побачив.
Вiн повертає голову до невiдомої i спочатку навiть не вiрить, що її вже
нема. Яким чародiйством так швидко могла вона зникнути, забравши з собою i
несподiванку зустрiчi, i вiдгомiн давнини?
- Гей, доле, куди ж ти знову побрела? - з докором, насмiшкою i
настороженою зацiкавленiстю кидає в нiч, вистрибує на стежину, але нiде нi
лялечки. Жiнка i з'явилась, мов сновида, i сновидою зникла.
Отак, нарештi, й стрiвся чоловiк зi своєю долею. Хоч би догадався
попрохати, щоб скорiше забрала в нього костури. Багато щастя не просив би
вiн. Але доля, видко, здогадалась, яке в нього буде прохання, та й скорiше
втекла. А через якусь хвилинку Марко вже завагався: чи зустрiв бiля цього
осокора якусь химерну жiнку, чи йому привидiлось? Але в його душi й досi
бентежно бринiли її слова, i щось у них було знайоме, наче десь вiн уже
чув цей голос... Хм, коли по зросту судити, невелика в нього доля, але,
видать, проворна: одразу наче водою змило. Утримай таку за поли!
Вiн iще якусь хвилину чогось бентежно очiкує, прислухається до темряви,
а потiм, посмiхаючись i глузуючи з себе i загадкової зустрiчi, минає
руїни, вибирається на майдан. Перед ним туманно пiдiймаються обриси старої
дзвiницi й церкви. Оцi єдинi будiвлi тiльки й залишились незруйнованими у
мертвому i живому селi. Видать, так завжди буває на бiлому свiтi: богам
бiльше перепадає щастя, анiж людям...
IV
В клiтчастих вiконцях трибанної церкви нерiвне дихає тьмяне свiтло,
здається, воно увесь ч.ас роздумує: чи хилитатись йому помiж небом i
землею, чи зiтхнути востаннє й погаснути. I хоча вже в Марка все частiше
зрадливо пiдгинається здорова нога, а в пахви болем врiзаються костури,
вiн вирiшує добратися до незвичного вогника: хто там бiля нього студить,
грiє чи ятрить душу?
Перед церквою самотньо бовванiє залiзна брама - огорожу навколо неї теж
проковтнула вiйна. Дибаючи цвинтарем, Марко здивувався: на снiгу ряснiла
безлiч дитячих слiдiв. Що тут було робити дрiбним пташенятам? I чи не
забагато див на сьогоднi: бiля школи зустрiв свою долю, а бiля церкви
дитячi слiди... Що ж то за жiнка була? Iоворила, неначе з якоїсь забутої
казки чи книжки вийшла... А голос все'дно щось нагадує йому. Тiльки що?..
d таких роздумах Марко пiдiймається на прочовгану паперть, гримить по
нiй костурами i плечима налягає на важкi церковнi дверi. Вони, зiтхнувши,
прогортають у куток встояну переддверну темряву, а до Марка пробивається
невiрний олiйно-сiрчаний блиск неживого промiння царських врат i неяснi
плями святих та богiв.
Але не царськi врата i не втемнiлi боги вражають чоловiка. Вiн з
подивом, недовiрою i навiть з потаємним острахом викруглив очi, бо-в
церквi дiялось щось не те: бiля вiвтвря стоїть не батюшка в ризi чи рясi,
а кремезний, в офiцерськiй шинелi наопашки, рокiв тридцяти п яти
горбоносий красень, на грудях якого висяюють ордени i медалi.
"На порядний iконостас розжився чоловiк, тiльки чого iз ним у церкву
залiз? Богiв дивувати?" - тихенько хмикнув Марко, придивляючись до
невiдомого русочубого красеня. Бiля нього, на незастеленому поставцi,
немилосердно кiптюжить змайстрований з гiльзи снаряда свiтильник, нерiвно
кладе свiтло i тiнi на з'юрмлених i одиноких святих. А до поставця
по-братерськи притулились кобза i горбастий автомат.
"Навряд, щоб такий iнструмент коли у церквi лежав. Дивоглядiя, та й
годi!" - Марко стає недалеко вiд правого придiлу , де серед темного
малювання його колись дивувала свята Варвара, яка була схожа на святково
прибрану сiльську дiвчину в намистi, вишитiй сорочцi i вiнку.
Красень в офiцерськiй шинелi заглянув у розгорнену книгу, що з iншими
лежала на поставцi, випростався, випнув ковальськi груди, що аж обiзвалися
срiбним дзвоном, i зосереджено, навiть трохи артистично став перед святими
й низькуватим голосом почав говорити до них:
Один у другого питаєм:
Нащо нас мати привела?
Чи для добра? Чи то для зла?
Нащо живем? Чого бажаєм?
I, не дознавшись, умираєм,
А залишаємо дiла.
Мальованi праведники i мученики, все бiльше й бiльше виходячи з теменi,
слухають незвичнi святi слова i строго мовчать. Мовчить i бог, тримаючи в
руцi поколупану землю. Напевне, i вiн нiяк не може збагнути, чого йому
доводиться замiсть теплих пахощiв ярого воску вдихати чадний бензиновий
сморiд i вислуховувати поезiї не Матвiя и Iоанна, а пророка Тараса.
Як i все несподiване, Марка захоплює оця дивовижна пригода в церквi, i
вiн уже з повною приязню дивиться на невiдомого i вирiшує, що це артист.
"Вони химернi, можуть, коли нема людей, i богам читати вiршi. Може, це
й непогано - проходити репетицiю перед богами, щоб чути святiсть перед
людьми".
Незабаром здогад, що вiн має справу з артистом, знаходить нове
пiдтвердження: невiдомий, щось пробурмотiвши собi пiд нiс, бере бандуру,
сiдає бiля поставця i починає перебирати струни. А от зарокотали,
зажурились вони i почали затоплювати всю церкву тугою далекої давнини, над
якою забився красивий, але надiрваний голос.
"Ех, артисте, провоював ти, напевне, свої зв'язки", - з жалем подумав
Марко. Але пiсня, хоч i зривалася, мов пiдбитий птах, уже мiцно чiплялася
крильми за серце, переносила його у далекi краї, у вiки, у печаль.
Закувала та сива зозуля Рано-вранцi на зорi;
Он заплакали хлопцi-молодцi,
Ген, ген, у турецькiй неволi в тюрмi.
З кожним словом сумнiшало, хмурнiло обличчя спiвака, наче його самого
забивали в кайдани. В нього вистачало голосу вирватись на верхiв'я
мелодiї, коли на хвилях синього моря злiтали запорозькi байдаки, але цього
вже не помiчала Маркова душа; з неї змивається цiкавiсть до церкви i
святих, а народжується цiкавiсть, довiра i спiвчуття до спiвака-бурлаки,
який, видать, теж черпнув горя не з мiлкого дна, воно й зараз оживає в
очах, i в розгонистому рисунку брiв, i в тiнях, що охоплюють лице
чоловiка.
I раптом Марковi здалося, що невiдомий застогнав, застогнала й кобза,
до якої вiн припав головою. Яке ж лихо чи розпука нагнули його до журливих
струн, вiд яких ще й досi вiдривалась туга й порiвну плескалась бiля
мальованих раю й пекла?
Марко добре знав цiну чоловiчої туги i чоловiчої сльози.
Не в церквi-в життi вiн мав i рай, i пекло, хоча нiколи не був нi
святенником, нi грiшником. Коли випадала часина раювання, щасливо
дивувався: чому вона дiсталася йому, а не комусь кращому? Коли ж йому
дiставалися пекельнi випробування, теж скрушно дивувався: чому ж не
розберуться, чого вiн вартий? Той, хто волею часу цiнує, кладе на терези
чиюсь душу, повинен сам бути, мов кришталь, i несхибно розумiти, що
найбiльша мука - це навiть мука не втрати чи прощання з єдиним свiтом, що
може бiльшати чи дрiбнiти, а мука несправедливостi суду чи навiть осуду.
I от зараз Марко вже не по обличчю невiдомого красеня, а по лiнiях його
зiгнутої постатi вiдчував, що не сила предкiвської пiснi, а щось iнше
надсаджувало його. I йому треба пособити дружнiм потиском руки, чи вiрним
словом, чи поглядом. I Марко якомога тихiше загупав своїми костурами. Але
вони все одно розбудили чутку луну, вона шугонула i вгору до мальованого
неба, i в олiйно-сiрчане золото царських ворiт.
Невiдомий здригнувся, пiдвiв голову од кобзи, i вiд приторку його чуба
тихо-тихо забринiли струни. Вiн пильно вдивляється в Марка темним,
настороженим поглядом. Але враз його очi починають свiтлiшати, як
свiтлiшає свiтання, вириваючись з темного лона ночi. Струсонувши чуприною,
красень в приємному здивованнi пiдводиться на ноги, пiдiймає вгору двi
навскiснi стрiлки брiв i м'яко, хороше посмiхається до Марка.
- Ви Безсмертний?
- Що ви! Я звичайний смертний, - вiдповiдає посмiхом на.усмiшку.
- Я не про це, - бентежиться невiдомий, i на його довгастому вибiленому
виду з'являються нерiвнi рум'янцi, що при невiрному свiтлi бiльше
скидалися на тiнi.
- А про що ж ви? - Марко прямо-таки любується красенем, вiдчуває, що
зустрiвся з справжньою людиною, i хоче все в нiй бачити гарним.
- Ви Марко Безсмертний? Правда ж? - допитується i яснiє чоловiк.
- Що правда, то правда, - погоджується Марко. - Невже це видно по менi?
- Безумовно, видно, - добряче смiється невiдомий, а його обличчя стає
прекрасним од сердечностi i якоїсь милої загадковостi. - Я саме таким вас
i уявляв.
- Уявляли? - дивується Марко. - То до цього часу нiколи не бачили мене?
- Не бачив, тiльки чув.
- Буйна у вас фантазiя, як i чуб. А хто ж ви будете? Напевне, артист?
- Хiба схожий?
- Викапаний артист.
- Нi, я викапаний учитель.
Марко весело примружився:
- Учитель - i в церквi?
- Так у святому ж мiсцi, а не в пеклi, - вiдповiдає жартома. - Тепер
два свiти зiйшлися не тiльки в гiгантськiй битвi, а навiть у цiй сумирнiй
церковицi, що доживає свого вiку.
- Навiть так?
- Авжеж.
- Як це зрозумiти?
- Просто. Прислали, вiрнiше, я сам набився у ваше село дiтей учити.
Здивувало моє бажання заврайвно, розчулився вiн i сказав на прощання: "Хоч
на морозi, а вчи, бо вiйна вiйною, а розум людський не має перелогами
лежати. Сiй добре i вiчне!.." Ну, й приїхав я сiяти, подивився на руїни
школи i почав приглядатись до церкви. Але переконав людей лише на
половину: зiйшлись на тому, що в буднi тут буде школа, а в свято - церква.
- Цiкаво! - засмiявся Марко, тiльки тепер помiтивши в церквi ряди
шкiльних парт.
- Цiкавого, сказати по правдi, не так уже й багато, але вибирати не
було з чого та й не було коли. Отак i пристав у прийми до отця Хрисантiя,
який i досi велику революцiю називає великим потопом. Спочатку в тiй
дивовижнiй школi дехто з малечi лякався чортiв, а тепер нiчого -
позвикали, називають їх фашистами i, як можуть, збиткуються над ними. Це
не дуже подобається нашому поповi, тому й сам своєю персоною почав
проявляти iнтерес до будiвництва школи. Ви б, може, присiли, бо я такий
негостинний... - бережно присовує нефарбований стiлець, що пахне ще
свiжiстю лiсу.
- Можна й присiсти. - Марко зручнiше опускається на стiлець, щоб спиною
опертись на парту. - Як зовуть, величають вас?
- Григорiєм Стратоновичем Заднiпровським.
- I самi з-за Днiпра?
- Так, з самого низiв'я, де сонце, хвиля та степняк, - замрiяно
поглянув поверх святих, якi й не нюхали пахощiв нi степу, нi великої води.
- А тепер сiєте... в церквi?
- Неповторний час, як сказав один поет. Його не забудуть нi учнi, нi
учителi, нi нашi нащадки... Ви, я чув, на лузi народились?
- На лузi, в сiнокiсну пору.
- А я на морi, в шаландi, - хотiв посмiхнутися, але несподiвано
посмутнiшав, i бiля уст повибивались пiвмiсяцi зморщок. - Та, видать, не
вийшов з мене достойний син моря.
- Закачує?
- Нi, заносить, - ще бiльше спохмурнiв Григорiй Стратонович. Нiби
шукаючи розради, вiн стиснув пальцями струни, i вони обiзвалися стогоном.
- Заносить? - перепитав Марко, думаючи, що є таке морське слово. - Не
розумiю.
- Що ж, колись розкажу про цей термiн, - з притиском вимовив останнє
слово.
- А може, зараз?
- Хiба вам не пора спочивати? Ви ж тiльки з нелегкої дороги
повернулися.
- I це знаєте?
- Усе, що було до вiйни, потроху знаю про вас. I про вашу похоронну
чув. I вашу матiр, як мiг, утiшав, бо и самому щось подiбне до похорону
готувало життя.
- Тепер?
- Тепер не дивина. В мене ж було до вiйни, - боляче злетiли вгору i
пiдломилися брови.
- В тридцять сьомому роцi? - стрепенувся Марко, згадавши своє.
- Ще ранiше.
- Ранiше?.. Еге, i вас, бачу, доля не милувала. То й розповiдайте,
Григорiю Стратоновичу. Нiч довга, церква простора, можна не тiльки з
святим гомонiти. Погомонимо i ми, грiшнi, щоб чистiшими чи розумнiшими
стати.
- Пригода моя, Марку Трохимовичу, довша ночi, та не свiтлiша за неї.
Скiльки рокiв i яких рокiв спливло, а вона и не думає тьмаритись, мов
картина рiдкiсних фарб, - сказав Заднiпровський з гiркою посмiшкою чи
насмiшкою. - Вам, знаю, можна в усьому довiритись... Напевне, чули, як
грав пiсню про турецьку неволю?
- Чув. Розтривожили, роз'ятрили нею.
- Вона частка нашої давньої iсторiї, а для мене - давньої i недавньої.
- Навiть недавньої? •
- Так. Чи не всi тепер думають, що турецька неволя була якихось
триста-чотириста рокiв тому...
- Правду кажете.
- А я скуштував її в тридцятих роках, - гнiвом i болем спалахнули очi,
а красиве обличчя i особливо повiки видимо постарiли. - В тi роки я
стрiчав свою молодiсть. Тодi менi не ходилось, а лiталось. Усе менi було
любим, доступним, радiсним. I справдi, чого й бажати було? Куди не пiду -
всюди жданий гiсть, за що не вiзьмусь - робота горить у руках, наука ж
сама лiзе в голову, а тут ще й синi очi до серця добрались. На людях iдеш
iз нею, мов з королiвною; на самотi - несеш до моря, як русалку, хоч i не
любила моя Оксана моря, зрадливим називала. А я тiльки пiдсмiювався i
забороняв стихiю ганьбити зрадництвом. Не радували Оксану нi мої щедрi
- Покис трохи - i висихай. Тобi ще краще, нiж iншим: сина вбили, а доля
його по свiту ходить.
Вражений нелюдською силою пiснi i судьбою своїх землякiв, Марко наослiп
знайшов костури, мовчки протиснувся до порога, навстiж вiдчинив набряклi
дверi i тяжко застрибав по хрустких схiдцях.
Одразу за невидимою вулицею темною рiллею впало неспокiйне березневе
небо. Мiж хмарами i в ламкому гiллi самотнього обгорiлого дерева блищали
вiщi зорi, i зовсiм недалеко вiд них чи поруч з ними стелилася дiвочання.
Вона, як безсмертя, iшла по землi, iшла вище люди, якi тулилися у
землянках.
III
Городами i згарищами на всi сторони свiту розходились гостi, i пiд
усiма чотирма сторонами свiту їх чекали глизявi землянки, наволохачений
холод у кутках, тяжкi не статки, жалi i невсипущi, на жагучих, на кривавих
сльозах замiшанi, сподiвання.
З самого краю життя батьки виглядали живих синiв, матерi - живих i
мертвих, i свої руки найчастiше прикладали до грудей, чи то щоб
втихомирити серце, чи то щоб вiдчути отi лiта, коли пiд серцем
виношувались, а бiля грудей смiялися, плакали i засинали дiти. То хiба ж
вони могли навiки заснути в чужiй землi? Хiба могла безжалiсна кривда
згасити, попелом розвiяти їхнi очi i все те, що було радощами i любов'ю,
тривогою i надiєю? I знову тягккi, благанням розбухлi руки опускались на
груди, якi и досi, пiсля усiх страждань, берегли тепло дiтей, навiть тих,
на яких уже прийшли похороннi.
Старшi дiвчата теж з-пiд самого краю життя, в уболiваннях, що єднали
бентежне пройдешнє з невiдомим прийдешнiм, чекали суджених; колишнi вечори
пiд синьоцвiтом зоряного неба їм здавались недосяжною казкою, що пройшла
повз них, i, може, тому закiптюженi солдатськi листи-трикутники вони
носили бiля грудей, де колись лежали парубочi руки.
А молодшi дiвчата, якi ще соромились своїх форм i обрисiв юностi й не
знали, для чого їм дано дiвування, чекали останнього пострiлу i якогось
чуда, що одразу ж тодi настане. I вони вже на свої незатвердiлi плечатка з
серйознiстю богинь i з усмiшкою богинь брали найтяжчу чоловiчу роботу, не
шкодуючи юностi i майбутнього материнства.
Марко навiть у темрявi бачив довiрливу i чисту красу їхнiх очей, на
яких не раз уже закипала роса найтяжчих утрат, згадував свою доньку i
думав над одним: чи зумiють люди, близькi й далекi, за своїми щоденними
клопотами, хоча б збагнути, як цi непорочнi дiвчатка, надриваючись вiд мук
i непосильної працi, рятували i їхню судьбу вiд фашистської свинцевої
крапки? Чи зумiють їх, богинь двадцятого вiку, на добрих руках носити
вчорашнi воїни, чи знайдуться такi слова у тих, хто книги пише, що
приворожили б серця людей до цих ще не розквiтлих пролiскiв, якi ручатами
своїми, душею своєю, майбутнiм своїм, у злиднях i нестатках, без хлiба i
людського одягу спиняли вiйну i вiщували весну! ?
А вони нiби вiдчували, що думав про них дядько Марко, i вiночком
оточили його, остерiгаючи, щоб десь не посковзнулися зрадливi костури. То
як же, подивившись у такi очi, можна було чимось окривдити людей чи
обдурити їхнi сподiвання? Коли подумати, твої старшi й молодшi друзi
бiльше бажали тобi добра, анiж ти сам мiг дати їм. I навiть те, чого вони
ждуть од тебе, по сутi, стає твоїм добром чи славою. Вони чекають, щоб ти
не зледачiв, а став справжнiм господарем тiєї землi, на яку вперше ступив
м'якими ноженятами. Вони хочуть бачити в тобi свого батька i брата, а не
бурмила, вiд якого вже зранку тхне самогоном. Вони бажають, щоб їм весело,
з пiснею, а не з матюком працювалося з тобою. Вони сподiваються, що при
тобi земля родитиме не тiльки на хлiбозаготiвлi, податки, натуроплати,
зустрiчнi плани i голову, але й на хлiбороба. Тож не забувай про це,
чоловiче, коли маєш голову, а не кендюх на плечах...
На нiч взявся морозець. Пiд ногами, як чортове насiння, хрустiли
вугляки i дзвiнко зойкали кружечки пухирчастого березневого льодку;
розламуючись, вiн якусь хвильку достоту пахнув земляним холодком щойно
зiрваних пiдснiжникiв.
Дiд Євмен останнiм вийшов з землянки, напакував бiля переддвiр'я люльку
їдучою кореневою кришанкою i заходився вибивати огонь з кремiнця,
примовляючи до нього.
- Ану ж, бiсова культуро, давай жару, спiкся б Гiтлер у ньому, наче
жаба... Ану ж!
Євмениха зiтхнула i пiдвела на Марка сухi до блиску очi, в яких, крiм
скорботи, нiчого вже не було.
- Чуєш, Марку, до каменя говорить. От яким у мене став чоловiк. Все це
пiсля смертi сина... Як вiн утiшався своїм одинаком. Тепер, коли мене
нема, вийме синову сорочку або пiджак i з ними говорить - журиться. Або
пiдiйде до яблунi i теж гомонить iз нею; згадає, як пiдсаджував на неї
своє дитя, i навiть руки простягне вгору. Та з такого жалю i дерево може
заголосити. А зi мною мовчить.
- Ти що там, стара, наговорюєш? - пiдозрiливо запитав Євмен, нарештi
вибивши iскру.
- Та нiчого. Радiю, що Марко повернувся, - зiщулилась Євмениха i
темними вiями прикрила свою скорботу.
- Ага, - заспокоївся старий i знову для чогось викресав кетяшину iскор.
Але несподiвано цей, завжди прошпигований вiтрами i сам йоржистий, неначе
вiтер, чолов'яга в один чирк вискочив на подвiр'я i, задерши вгору бурячок
борiдки, зосереджено почав прислухатись до неба, з хмарної середини якого
зворушливо пробився зоряний кущик.
Євмениха занепокоєно подивилась на чоловiка, торкнулась рукою його
плеча:
- Може, месери?
Але старий навiть не ворухнувся i цим ще бiльше стривожив жiнку:
- Чуєш, Євмене, бомбовози чи месери?
- Де там, вiдвiдьмилось, вiдбiснувалось їхнє. Гуси летять! - тепло
здригнув голос старого. Вiн скинув шапку i привiтав нею птахiв, що саме
летiли пiд цвiтом самотнього зоряного кущика. А Марко пiдняв угору костури
i в цю хвилину сам скидався на пiдбитого птаха з одерев'янiлими крильми.
- Гуси-лебедята, вiзьмiть i мене на крилята, - спiвучо заблагала
вдовiвна Ольга Бойчук, i помiж її подруг сплеснув невеселий смiх.
- Як знайдеться хтось - вiзьме! Полетиш.
- О, i другий ключ подає голос, - обiзвалася вугластенька соковитогуба
Галина Кушнiренко i потяглась до неба обома руками, а за нею i решта
дiвчат; тепер здавалося, що й вони схожi на птахiв.
-Життє... Десь з-за Дунаю летять. А хлопцi нашi саме на Дунаї смерть
ломлять, в дим би вона розсипалась. Ну, бувай, Марку. - Дiд Євмен натягнув
шапку на вуха i попрямував додому. За ним тихо, неначе похнюплена тiнь,
побрела Євмениха. Старих зграйкою обiгнали дiвчата. А Марко ще прислухався
i до їхнiх крокiв, i до простудженого клекоту гусей, якi повертали й
навертали його в далеке дитинство, коли бiльше було птахiв у небi i менше
калiк на землi.
Як тодi веснами славно й легко бiгалось йому вслiд за пташиними
ключами, аж поки тi на маяннi крил не заносили частину його радостi й
дитячого серця. I чомусь защемiло чоловiковi у грудях i очах. Вiн поглянув
на небо, махнув костурами i подибав услiд за ключем, що вже обтрушував на
снiги останнє гелготiння. В думках чоловiка теж спливали й спливали слова
дитячої пiсеньки: "Гуси-лебедята, вiзьмiть мене на крилята", - дарма що
iншi, дерев'янi крила приковували його до землi.
Марко дибуляв своїм рiдним скрижанiлим селом, неначе по шматку якоїсь
омертвiлої планети. Тепер i тополi не радували його: чорнi, обдертокорi,
без живих разочкiв бруньок, вони скидалися на кiстяки .доiсторичних рибин.
Як тяжко сумно i непевно навколо, серед убитих дерев, мурашникiв-землянок
i кладовищ печей, що стояли потворними пам'ятниками фашизму. I цей сум
посилювало безгомiння: нiде нi пiснi, нi слова людського, лише iнколи
спросоння обзивалися одноногi, як i вiн, журавлi, наскрипували, що тепер i
люди, неначе джерельна вода, живуть у глибинах землi. На чийомусь
скособоченому, з розщелинами криничному зрубi вiн сiв перепочити,
вдивляючись у неспокiйну темiнь; вона увесь час мiнилася, •переодягалася,
ворушилася, мов жива, розкривала iнодi прогалинки з однiєю-двома зiрками,
що тремтiли, мов дорогi прикраси. З глибини криницi сонним паруванням
дихала вода, i неждано з теменi її вiн виразно почув дитячий плач.
З несподiванки чоловiк прикляк до зрубу, їжаком сама по собi
заворушилась чуприна, а в голову полiзли найстрашнiшi здогади. Вiн з жахом
нахилився до води, i знову почув плач, але вже не з криницi, а з боку
дойшов до води. Марко полегшено озирнувся. Неподалiк вiд зрубу темно
горбатилась землянка, там непокоїлась чиясь дитина, i голос її якимись
невiдомими щiлинами пробивався до серцевини криницi. .Чоловiк почав
оддирати цей бiль вiд грудей, прикидаючи, коли зможе пiдняти село з землi,
весело розкидати по нiй бiлi, мов лебедi, хати, а бiля них пiдвести молодi
деревця i соняшники.
"Еге, я вже, здається, сам себе призначив головою", - посмiхнувся в
думцi, хоча, нiде правди дiти, не раз думав, що пiсля вiйни йому
доведеться головувати, дарма що, крiм великих турбот i халеп, майже нiчого
не мав од того чину.
Вiн не був нi славолюбом, нi грошолюбом, нi хитруном, нi тим, що Може
пiд ударом одразу ж пригнутись и сплюгавити душу. Вона в нього була м'яка,
але й уперта i навiть норовиста. Тодi вiн думав тiльки про одне: як
вивести людей чорної землi у справжнi люди i щоб не жебраний хлiб мали
вони. За головування тiпали його рiзнi слизькоязикi верхоглядцi, мов
повiсмо конопель, вибивали не так термiття, як гордiсть, а вiн тримався
свого, i життя його попадало на рiзнi шальки терезiв: то у високi
передовi, то у судовi iнстанцiї. Бувало, сьогоднi про його успiхи аж медом
капало з газетної сторiнки. А завтра вiн виявлявся анархiстом, зривщиком,
саботажником i взагалi пiдозрiлим елементом. Але i в найтяжчi хвилини не
згинався, мов пiдцерковний дiд, перед своєю нелегкою долею i не пив iз нею
змирщини. Вiн гримав на неї, сперечався, як мiг, одстоював себе i людей,
карався, журився, та не впадав у безвихiдь i не бiдкався за чаркою своїми
карбами, що справедливо, а найчастiше несправедливо нарiзалися знову ж
таки на думцi.
"От i почав свою давню їкриню перебирати i таким вийшов, хоч iкону
малюй та в церкву неси", - погудив сам себе, пiдвiвся з вгрiтого зрубу i
знову хильцем пострибав по снiгу, приглядаючись до того, що звалося селом,
але не було ним, i нiс в думках видiння нових осель-бiлянок.
За греблею, що перетинала неширокий видолок лугу, темнiло громаддя
старих осокорiв, в його перешiптуваннi з вiтром, у пахощах кори i гiлок
уже вчувалось життя. Ще недавно помiж цими деревами стояла камiнна,
земством збудована школа. В нiй колись вiн пiзнавав премудрiсть "отченаша"
i вважався мiзковитим, але дзигльованим отряхою. В цiй же школi його,
пiвпарубка, в громадянська вiйну допитував хмуроокий i темний, наче з
афонських образiв знятий, денiкiнський офiцер. На рожевому дорогому
папiр'ї, в кругах якого нидiли двоголовi орли, чiтко й красиво вписав йому
розстрiл без суду i перехрестився на божу матiр-троєручницю. А вже пiсля
громадянської вiйни вiн, Марко, в цiй же школi зустрiв своє перше кохання
- молодюсеньку вчительку, яка перед самим шлюбом невiдомо чого утекла вiд
нього. Вiн не доганяв її, немов молодi лiта. Великою гордiстю перемагав
велику любов, але й досi не знає, хто її перемiг: чи гордiсть, чи лiта, чи
пiсня золотокосої, мов осiння вербичка, Олени. I от уже нема нi першої, нi
другої його любовi, але є великий жаль i до першого, i до другого кохання,
а третього не буде... Коли б тiльки донька повернулася з неволi...
Тихо-тихо шумлять-перешiптуються осокори, а помiж ними груддям битої
цегли, сивого недозрiлого гранiту i мерзлої склянистої грязi лежить те, що
звалося школою. Невже i виродки, що висаджували в повiтря цю будiвлю, теж
колись до своєї школи ходили? I чи до людської мудростi припадали вони, чи
до якоїсь грязi?
Марко пiдiймає шматок нiздрюватого сивого каменя, якому не вистачило ще
кiлькох тисяч рокiв, щоб заграти синiм полиском. I цей уламок жене по його
руцi тихий сумовитий трепет, сповнює ним усе тiло, перегортає минулi днi.
Виходить, i камiнь має силу сколихнути i дитинство, i юнiсть i нагадати
сьогоднiшнi слова матерi. В людини з роками сивiють очi, а холодний сивий
камiнь через тисячi лiт вбере в себе тепле синьоцвiття. Чи не мудрування?
Марко бережно роняє частку колишнього пiдмурка. напiвобертається i
помiчає, як бiля причiлкового осокора заворушилась невисока жiноча
постать. Ось вона завмерла i щось по-пташиному полохливе i по-жiночому
розгублене, безпорадне "вчувається в її тонкому обрисi. Що в таку пiзню
годину тут робити жiнцi чи дiвчинi? Одягом городянку нагадує, а хустку
по-селянськи запнула. Марко бачить, як невiдома збирається похапцем iти
вiд руїн, i вiн швидше дибуляє вперед.
- Хто ти, жiнко добра? - зупиняється недалеко вiд причiлкового осокора
i пильно вдивляється в наглухо запнуте обличчя невiдомої. Тiльки очi
глянули на нього, i по них вiд догадується, що обличчя жiнки має бути
красивим. Настороженiсть, непевнiсть i глухе передчуття охоплюють
чоловiка. Вiн ще раз запитує: - Хто ти?.
- Я твоя доля, - бринить несподiвана i загадкова вiдповiдь.
Навiть фронтовика можуть вразити i приголомшити цi слова. Марко
зачудовано стовпiє i ще чогось очiкує, а далi починає посмiхатися.
- Така у мене гарна доля?
- Ти кращої варт, - чує мелодiйну, жалем перевиту вiдповiдь. Йому
здалося, що давнина, i далина, i сон забринiли в її голосi. Марко аж одвiв
голову, нiби мав побачити в темрявi щось з далеких рокiв. Але нiчого, крiм
осокорiв, що теж, здавалось, проросли iз самої темряви, не побачив.
Вiн повертає голову до невiдомої i спочатку навiть не вiрить, що її вже
нема. Яким чародiйством так швидко могла вона зникнути, забравши з собою i
несподiванку зустрiчi, i вiдгомiн давнини?
- Гей, доле, куди ж ти знову побрела? - з докором, насмiшкою i
настороженою зацiкавленiстю кидає в нiч, вистрибує на стежину, але нiде нi
лялечки. Жiнка i з'явилась, мов сновида, i сновидою зникла.
Отак, нарештi, й стрiвся чоловiк зi своєю долею. Хоч би догадався
попрохати, щоб скорiше забрала в нього костури. Багато щастя не просив би
вiн. Але доля, видко, здогадалась, яке в нього буде прохання, та й скорiше
втекла. А через якусь хвилинку Марко вже завагався: чи зустрiв бiля цього
осокора якусь химерну жiнку, чи йому привидiлось? Але в його душi й досi
бентежно бринiли її слова, i щось у них було знайоме, наче десь вiн уже
чув цей голос... Хм, коли по зросту судити, невелика в нього доля, але,
видать, проворна: одразу наче водою змило. Утримай таку за поли!
Вiн iще якусь хвилину чогось бентежно очiкує, прислухається до темряви,
а потiм, посмiхаючись i глузуючи з себе i загадкової зустрiчi, минає
руїни, вибирається на майдан. Перед ним туманно пiдiймаються обриси старої
дзвiницi й церкви. Оцi єдинi будiвлi тiльки й залишились незруйнованими у
мертвому i живому селi. Видать, так завжди буває на бiлому свiтi: богам
бiльше перепадає щастя, анiж людям...
IV
В клiтчастих вiконцях трибанної церкви нерiвне дихає тьмяне свiтло,
здається, воно увесь ч.ас роздумує: чи хилитатись йому помiж небом i
землею, чи зiтхнути востаннє й погаснути. I хоча вже в Марка все частiше
зрадливо пiдгинається здорова нога, а в пахви болем врiзаються костури,
вiн вирiшує добратися до незвичного вогника: хто там бiля нього студить,
грiє чи ятрить душу?
Перед церквою самотньо бовванiє залiзна брама - огорожу навколо неї теж
проковтнула вiйна. Дибаючи цвинтарем, Марко здивувався: на снiгу ряснiла
безлiч дитячих слiдiв. Що тут було робити дрiбним пташенятам? I чи не
забагато див на сьогоднi: бiля школи зустрiв свою долю, а бiля церкви
дитячi слiди... Що ж то за жiнка була? Iоворила, неначе з якоїсь забутої
казки чи книжки вийшла... А голос все'дно щось нагадує йому. Тiльки що?..
d таких роздумах Марко пiдiймається на прочовгану паперть, гримить по
нiй костурами i плечима налягає на важкi церковнi дверi. Вони, зiтхнувши,
прогортають у куток встояну переддверну темряву, а до Марка пробивається
невiрний олiйно-сiрчаний блиск неживого промiння царських врат i неяснi
плями святих та богiв.
Але не царськi врата i не втемнiлi боги вражають чоловiка. Вiн з
подивом, недовiрою i навiть з потаємним острахом викруглив очi, бо-в
церквi дiялось щось не те: бiля вiвтвря стоїть не батюшка в ризi чи рясi,
а кремезний, в офiцерськiй шинелi наопашки, рокiв тридцяти п яти
горбоносий красень, на грудях якого висяюють ордени i медалi.
"На порядний iконостас розжився чоловiк, тiльки чого iз ним у церкву
залiз? Богiв дивувати?" - тихенько хмикнув Марко, придивляючись до
невiдомого русочубого красеня. Бiля нього, на незастеленому поставцi,
немилосердно кiптюжить змайстрований з гiльзи снаряда свiтильник, нерiвно
кладе свiтло i тiнi на з'юрмлених i одиноких святих. А до поставця
по-братерськи притулились кобза i горбастий автомат.
"Навряд, щоб такий iнструмент коли у церквi лежав. Дивоглядiя, та й
годi!" - Марко стає недалеко вiд правого придiлу , де серед темного
малювання його колись дивувала свята Варвара, яка була схожа на святково
прибрану сiльську дiвчину в намистi, вишитiй сорочцi i вiнку.
Красень в офiцерськiй шинелi заглянув у розгорнену книгу, що з iншими
лежала на поставцi, випростався, випнув ковальськi груди, що аж обiзвалися
срiбним дзвоном, i зосереджено, навiть трохи артистично став перед святими
й низькуватим голосом почав говорити до них:
Один у другого питаєм:
Нащо нас мати привела?
Чи для добра? Чи то для зла?
Нащо живем? Чого бажаєм?
I, не дознавшись, умираєм,
А залишаємо дiла.
Мальованi праведники i мученики, все бiльше й бiльше виходячи з теменi,
слухають незвичнi святi слова i строго мовчать. Мовчить i бог, тримаючи в
руцi поколупану землю. Напевне, i вiн нiяк не може збагнути, чого йому
доводиться замiсть теплих пахощiв ярого воску вдихати чадний бензиновий
сморiд i вислуховувати поезiї не Матвiя и Iоанна, а пророка Тараса.
Як i все несподiване, Марка захоплює оця дивовижна пригода в церквi, i
вiн уже з повною приязню дивиться на невiдомого i вирiшує, що це артист.
"Вони химернi, можуть, коли нема людей, i богам читати вiршi. Може, це
й непогано - проходити репетицiю перед богами, щоб чути святiсть перед
людьми".
Незабаром здогад, що вiн має справу з артистом, знаходить нове
пiдтвердження: невiдомий, щось пробурмотiвши собi пiд нiс, бере бандуру,
сiдає бiля поставця i починає перебирати струни. А от зарокотали,
зажурились вони i почали затоплювати всю церкву тугою далекої давнини, над
якою забився красивий, але надiрваний голос.
"Ех, артисте, провоював ти, напевне, свої зв'язки", - з жалем подумав
Марко. Але пiсня, хоч i зривалася, мов пiдбитий птах, уже мiцно чiплялася
крильми за серце, переносила його у далекi краї, у вiки, у печаль.
Закувала та сива зозуля Рано-вранцi на зорi;
Он заплакали хлопцi-молодцi,
Ген, ген, у турецькiй неволi в тюрмi.
З кожним словом сумнiшало, хмурнiло обличчя спiвака, наче його самого
забивали в кайдани. В нього вистачало голосу вирватись на верхiв'я
мелодiї, коли на хвилях синього моря злiтали запорозькi байдаки, але цього
вже не помiчала Маркова душа; з неї змивається цiкавiсть до церкви i
святих, а народжується цiкавiсть, довiра i спiвчуття до спiвака-бурлаки,
який, видать, теж черпнув горя не з мiлкого дна, воно й зараз оживає в
очах, i в розгонистому рисунку брiв, i в тiнях, що охоплюють лице
чоловiка.
I раптом Марковi здалося, що невiдомий застогнав, застогнала й кобза,
до якої вiн припав головою. Яке ж лихо чи розпука нагнули його до журливих
струн, вiд яких ще й досi вiдривалась туга й порiвну плескалась бiля
мальованих раю й пекла?
Марко добре знав цiну чоловiчої туги i чоловiчої сльози.
Не в церквi-в життi вiн мав i рай, i пекло, хоча нiколи не був нi
святенником, нi грiшником. Коли випадала часина раювання, щасливо
дивувався: чому вона дiсталася йому, а не комусь кращому? Коли ж йому
дiставалися пекельнi випробування, теж скрушно дивувався: чому ж не
розберуться, чого вiн вартий? Той, хто волею часу цiнує, кладе на терези
чиюсь душу, повинен сам бути, мов кришталь, i несхибно розумiти, що
найбiльша мука - це навiть мука не втрати чи прощання з єдиним свiтом, що
може бiльшати чи дрiбнiти, а мука несправедливостi суду чи навiть осуду.
I от зараз Марко вже не по обличчю невiдомого красеня, а по лiнiях його
зiгнутої постатi вiдчував, що не сила предкiвської пiснi, а щось iнше
надсаджувало його. I йому треба пособити дружнiм потиском руки, чи вiрним
словом, чи поглядом. I Марко якомога тихiше загупав своїми костурами. Але
вони все одно розбудили чутку луну, вона шугонула i вгору до мальованого
неба, i в олiйно-сiрчане золото царських ворiт.
Невiдомий здригнувся, пiдвiв голову од кобзи, i вiд приторку його чуба
тихо-тихо забринiли струни. Вiн пильно вдивляється в Марка темним,
настороженим поглядом. Але враз його очi починають свiтлiшати, як
свiтлiшає свiтання, вириваючись з темного лона ночi. Струсонувши чуприною,
красень в приємному здивованнi пiдводиться на ноги, пiдiймає вгору двi
навскiснi стрiлки брiв i м'яко, хороше посмiхається до Марка.
- Ви Безсмертний?
- Що ви! Я звичайний смертний, - вiдповiдає посмiхом на.усмiшку.
- Я не про це, - бентежиться невiдомий, i на його довгастому вибiленому
виду з'являються нерiвнi рум'янцi, що при невiрному свiтлi бiльше
скидалися на тiнi.
- А про що ж ви? - Марко прямо-таки любується красенем, вiдчуває, що
зустрiвся з справжньою людиною, i хоче все в нiй бачити гарним.
- Ви Марко Безсмертний? Правда ж? - допитується i яснiє чоловiк.
- Що правда, то правда, - погоджується Марко. - Невже це видно по менi?
- Безумовно, видно, - добряче смiється невiдомий, а його обличчя стає
прекрасним од сердечностi i якоїсь милої загадковостi. - Я саме таким вас
i уявляв.
- Уявляли? - дивується Марко. - То до цього часу нiколи не бачили мене?
- Не бачив, тiльки чув.
- Буйна у вас фантазiя, як i чуб. А хто ж ви будете? Напевне, артист?
- Хiба схожий?
- Викапаний артист.
- Нi, я викапаний учитель.
Марко весело примружився:
- Учитель - i в церквi?
- Так у святому ж мiсцi, а не в пеклi, - вiдповiдає жартома. - Тепер
два свiти зiйшлися не тiльки в гiгантськiй битвi, а навiть у цiй сумирнiй
церковицi, що доживає свого вiку.
- Навiть так?
- Авжеж.
- Як це зрозумiти?
- Просто. Прислали, вiрнiше, я сам набився у ваше село дiтей учити.
Здивувало моє бажання заврайвно, розчулився вiн i сказав на прощання: "Хоч
на морозi, а вчи, бо вiйна вiйною, а розум людський не має перелогами
лежати. Сiй добре i вiчне!.." Ну, й приїхав я сiяти, подивився на руїни
школи i почав приглядатись до церкви. Але переконав людей лише на
половину: зiйшлись на тому, що в буднi тут буде школа, а в свято - церква.
- Цiкаво! - засмiявся Марко, тiльки тепер помiтивши в церквi ряди
шкiльних парт.
- Цiкавого, сказати по правдi, не так уже й багато, але вибирати не
було з чого та й не було коли. Отак i пристав у прийми до отця Хрисантiя,
який i досi велику революцiю називає великим потопом. Спочатку в тiй
дивовижнiй школi дехто з малечi лякався чортiв, а тепер нiчого -
позвикали, називають їх фашистами i, як можуть, збиткуються над ними. Це
не дуже подобається нашому поповi, тому й сам своєю персоною почав
проявляти iнтерес до будiвництва школи. Ви б, може, присiли, бо я такий
негостинний... - бережно присовує нефарбований стiлець, що пахне ще
свiжiстю лiсу.
- Можна й присiсти. - Марко зручнiше опускається на стiлець, щоб спиною
опертись на парту. - Як зовуть, величають вас?
- Григорiєм Стратоновичем Заднiпровським.
- I самi з-за Днiпра?
- Так, з самого низiв'я, де сонце, хвиля та степняк, - замрiяно
поглянув поверх святих, якi й не нюхали пахощiв нi степу, нi великої води.
- А тепер сiєте... в церквi?
- Неповторний час, як сказав один поет. Його не забудуть нi учнi, нi
учителi, нi нашi нащадки... Ви, я чув, на лузi народились?
- На лузi, в сiнокiсну пору.
- А я на морi, в шаландi, - хотiв посмiхнутися, але несподiвано
посмутнiшав, i бiля уст повибивались пiвмiсяцi зморщок. - Та, видать, не
вийшов з мене достойний син моря.
- Закачує?
- Нi, заносить, - ще бiльше спохмурнiв Григорiй Стратонович. Нiби
шукаючи розради, вiн стиснув пальцями струни, i вони обiзвалися стогоном.
- Заносить? - перепитав Марко, думаючи, що є таке морське слово. - Не
розумiю.
- Що ж, колись розкажу про цей термiн, - з притиском вимовив останнє
слово.
- А може, зараз?
- Хiба вам не пора спочивати? Ви ж тiльки з нелегкої дороги
повернулися.
- I це знаєте?
- Усе, що було до вiйни, потроху знаю про вас. I про вашу похоронну
чув. I вашу матiр, як мiг, утiшав, бо и самому щось подiбне до похорону
готувало життя.
- Тепер?
- Тепер не дивина. В мене ж було до вiйни, - боляче злетiли вгору i
пiдломилися брови.
- В тридцять сьомому роцi? - стрепенувся Марко, згадавши своє.
- Ще ранiше.
- Ранiше?.. Еге, i вас, бачу, доля не милувала. То й розповiдайте,
Григорiю Стратоновичу. Нiч довга, церква простора, можна не тiльки з
святим гомонiти. Погомонимо i ми, грiшнi, щоб чистiшими чи розумнiшими
стати.
- Пригода моя, Марку Трохимовичу, довша ночi, та не свiтлiша за неї.
Скiльки рокiв i яких рокiв спливло, а вона и не думає тьмаритись, мов
картина рiдкiсних фарб, - сказав Заднiпровський з гiркою посмiшкою чи
насмiшкою. - Вам, знаю, можна в усьому довiритись... Напевне, чули, як
грав пiсню про турецьку неволю?
- Чув. Розтривожили, роз'ятрили нею.
- Вона частка нашої давньої iсторiї, а для мене - давньої i недавньої.
- Навiть недавньої? •
- Так. Чи не всi тепер думають, що турецька неволя була якихось
триста-чотириста рокiв тому...
- Правду кажете.
- А я скуштував її в тридцятих роках, - гнiвом i болем спалахнули очi,
а красиве обличчя i особливо повiки видимо постарiли. - В тi роки я
стрiчав свою молодiсть. Тодi менi не ходилось, а лiталось. Усе менi було
любим, доступним, радiсним. I справдi, чого й бажати було? Куди не пiду -
всюди жданий гiсть, за що не вiзьмусь - робота горить у руках, наука ж
сама лiзе в голову, а тут ще й синi очi до серця добрались. На людях iдеш
iз нею, мов з королiвною; на самотi - несеш до моря, як русалку, хоч i не
любила моя Оксана моря, зрадливим називала. А я тiльки пiдсмiювався i
забороняв стихiю ганьбити зрадництвом. Не радували Оксану нi мої щедрi