Страница:
Правда, вона, напевне, нiчого не знає про те, хто вiддав її до рук
полiцiї. Але може трапитись так, що якогось дня схоплять i Олександра
Крижака. А той, рятуючи свою шкуру, почне топити всiх, кого можна втопити.
Страшне борошно, взяте за першу фальшиву довiдку, i досi мололо його
душу. Про це й зараз нагадував мiшок. що лежав за плечима. Коли б знав
чоловiк, що доля готує йому через якийсь промiжок часу, тодi б десятою
дорогою обминав непевнi стежки i мав би таку чисту печатку, як серце
дитяти.
Кiнь трощить i трощить копитищами зашерхлi калюж ки, вибризкує з них
воду, а пам'ять Поцiлуйка вибризкує те, що навiки хотiлось би стерти,
випалити з тiла. Коли б на свiт, були такi огнi... I вiн знову кляне
вiйну, наче вона винна у всьому, i знову, мов сiтi, виплiтає i розкидає
думки, як йому по-справжньому вхопитись за гiлки життя, як списати в свою
бiографiю коли не подвиги, то хоча б такi вчинки, якi можуть винести його
на гребiнь. Хiба ж його розум не знадобиться ще при якомусь дiлi? Хiба
його колишнi заслуги, хоча б так не так, не залатають його розгубленостi у
вiйну? Хiба ж не вiн першим iз шкури вилазив, руйнуючи хутори i тi хати,
якi вiддалялися вiд сiл. Мороки тодi було з дядьками, а особливо з
тiтками: то в них не було дерева на нову будову, а стара ще б постояла, то
нове мiсце не подобалось, то ще щось вигадували. Tоди вiн власною персоною
сiв на трактора i поїхав до самих затятих. В нього недовга була розмова з
ними - линвою ванрканив зруб, крикнув трактористу: "готово", трактор
забурчав, напружився, а хата, мов жива, рушила за ним, скособочилась,
зойкнула i розвалилась на купеляччя дров. I в цьому селi вiн знiс не одну
оселю. Правда, тодi кляли його баби, наче проклятого, навiть у вiчi
дурноколiнним . називали, але план було виконано довчасно. Дядька тiльки
припечи, то вiн i чорта зробить, не те що другу хату.
Поцiлуйко оглянувся, нiби мав зустрiтись з минувшиною. Але навколо
побачив Тiльки нарости землянок i розхристане, де-не-де огороджене
воринням дрiбнодвiр'я. Коло стайнi забовванiла людська постать. Коли кiнь
порiвнявся iз нею, вона владним рухом зупинила його.
- Стiй! Хто їде?
- Це я, товаришу Дибенко! - Пiзнав голос дiда Євмена i мимоволi
поморщився.
- Хто "я"? - недовiрливо запитав старий. Поцiлуйко зiскочив iз саней,
пiдiйшов до старого.
- Добрий вечiр, дiду Євмене! Хiба не пiзнаєте?
- А чого б я мав тебе пiзнавати? Показуй документи.
- Якi документи? -обурився Поцiлуйко. -Що з вами, дiду?
- Не те, що з вами! - вiдрiзав конюх.
- Невже не пiзнали мене, Поцiлуйка?
- Поцiлуйка? Це того, що до вiйни був аж секретарем райвиконкому?
- Того ж самого, - не вловив у голосi старого презирства.
- I того самого, що вiйну пересидiв на харчуваннi вдiв i сирiт?
- Як мiг, так i пересиджував, - розсердився Поцiлуйко. - Яке вам дiло
до мене?
- Навiть велике. - Старий проворно обмацав кишенi Поцiлуйка. - Зброї,
виходить, нема?
- Навiщо вона вам? - прийшов до тями Поцiлуйко.
- Щоб ти часом не стрельнув у старого. Хто ж тебе знає, в якого дiдька
ти перешерстився за вiйну... Ану, показуй документи.
Поцiлуйко злостиво полiз до кишенi.
- Бронi вам вистачить?
- Бронi? За якi ж такi заслуги доп'яв її?
- Це вже не вашого розуму дiло.
- Гляди, яким вельможним став! А чи не завеликий у тебе довiсок
спритностi до розуму? - Старий в одну руку взяв броню, а другою повiв коня
до стайнi.
- Куди ж ви, дiду?
- Документи перевiряти.
- Я вам присвiчу.
- Менi не треба .чужого свiтла. Ти вже раз присвiтив менi.
- Коли ж це було?
- Забувся?
- Не пам'ятаю.
- Ои, брешеш, дурисвiтеї А хто мою хату на порохно розтрусив, не
пам'ятаєш?
- На те була директива.
- Директива була радянська, щоб людей не зобижати, а руйнував ти, як
фашист, плюючи на людей.
- Я вам таких слiв повiк не забуду.
- I на мене донос напишеш? - пожвавiшав старий. - Напиши, напиши! Папiр
усе стерпить. А люди не захочуть таких свиней терпiти, хоч вони i встигли
бронею запастись од вiйни. Вiд людей нiхто не видасть тобi бронi.
- Недаром вас елементом прозивають.
- I аки прозивають. А на дiлi елементами виходять такi, як ти.
- Все своєї дрiбновласницької хати не можете забути?
- Бачу, ти як був дурнем, так ним i залишився. Не хати, а знущання не
можу забути! Тодi ж у мене нi деревця на дровiтнi, нi копiйки за душею не
було. Стара моя тiльки одного прохала: попрощатися iз хатою - хотiла
побiлити її, одягнути на смерть, як одягають людину, бо в тiй хатi ми вiк
прожили. А ти й цього не дозволив. То хто ж тебе мiг керiвником назначити?
- Найшлись такi, що не мали часу радитися з вами.
- Тепер, надiюсь, будуть радитися. А ми вже, коли зламали хребет
фашизму, то поломимо й броню таких вишкребкiв.
- Бге, так вам i дадуть демократiю в обидвi жменi!
Сподiвайтесь...
На пересварку зi стайнi повиходили конюхи.
- Хлопцi, до нас Поцiлуйко з бронею заїхав! - гукнув до них дiд Євмен.
- З якою Бронею? З новою жiнкою чи полюбовницею?
- От жеребило! - хтось обурився в темрявi.
- Та нi, не з Бронею, - потряс дiд Євмеи книжечкою, - а з оцим
папiрцем, що одгородив Поцiлуйка од вiйни, од армiї, од людей, одгородила
б його гробова дошка.
- Де там, цей крутiяка iз домовини вилiзе, як почує добрий хабар, -
дiловито обiзвався хтось iз конюхiв.
- Чуєш, як народ голосує за тебе? Впав би, сучий вилупку, оце на колiна
i попросив, щоб простили тобi рiзне твоє гидомирство. Або, чуєш, давай
зробимо так: я рвону твою броню на клаптi, а ти завтра рви на фронт?!
- Отямтесь, дiду! - злякано вчепився в руку старого.
- Не шарпайся, бо як шарпну! - Старий вiдтрутив Поцiлуйка i обернувся
до конюхiв: -Що ж нам, хлопцi, зробити з ним? Не випускати ж таку здобич
iз рук? Хабарi вiн брав?
- Брав.
- Хати нашi ломив?
- Руйнував.
- Вiд фронту i партизанщини втiк?
- Утiк! - уже грiзно обiзвались конюхи.
- То, може, причавим його тут, щоб не паскудив землi?
- А чого ж iз ним церемонитись. - Конюхи кругом обступили Поцiлуйка.
Вiн злякано озирнувся довкола, але на обличчях прочитав суворий вирок i
почав iкати.
- Люди добрi, змилуйтесь. Я справлюсь ще... - надломилась уся його
постать.
У вiдповiдь гримнув шалений регiт. Рубанi, калiченi, вогнем печенi люди
смiялися i насмiхалися над здорованем.
- Кому ти, стерво, потрiбне? Хто буде паскудити руки об тебе? -
повернув йому броню дiд Євмен. - Ну, а на коня теж маєш броню?
- Яка ж може бути броня на худобу?
- Тодi коника ми залишимо у себе.
- Це ж сваволя, грабiж, дiду! - нарештi одiйшов од страху Поцiлуйко. -
Вiддайте коня!
- Без документiв нiяк не можу - тепер воєнний час.
- I цього я вам не забуду, - вже посмiлiшав Поцiлуйко. Вiн круто
повернув од стайнi й пiдтюпцем побiг до Безбородька.
Антон Iванович уже крiзь сон почув настирливий стук у шибку. Позiхаючи
i чортихаючись, вiн зiскочив на пiдлогу, пiдiйшов до вiкна.
- Хто там?
- Це я, Антоне Iвановичу, - почув знайомий голос. "Поцiлуйко", - пiзнав
i знову тихцем чортихнувся Безбородько. Притарабаниться ж таке щастя до
двору. Вiн би залюбки прогнав сьогоднiшнього Поцiлуйка, але ж невiдомо,
ким вiн стане завтра. Керувати - це передбачати. Не одна ниточка,
зв'язувала його ранiше з Поцiлуйком, може, зв`яже й тепер, бо Поцiлуйко -
це такий ловкач-доробкевич, що сьогоднi пiд льодом торохтить, а завтра,
гляди, в якомусь мiнiстерствi вирине. Тодi вiн i згадає, як намарно стояв
пiд чужими вiкнами. Безбородько, лаючись i розкидаючи на всi боки розумом,
швидко одягається, одчиняє дверi i привiтно зустрiчає гостя:
- Припiзнились ви, Гнате Родiоновичу. Вже й першi пiвнi скоро
спiватимуть.
- Що вам до пiвнiв?! Вони знають свою службу, а ми свою, - з гiднiстю
вiдповiдає гiсть i поважно, як i до вiйни, входить в оселю.
В головi Безбородька висновується здогад, що справи в Поцiлуйка,
мабуть, пiшли на краще. Хоча хто розкусить його? Якраз, може, "сьогоднi
Поцiлуйко погорiв, як швед пiд Полтавою, а перед ним бадьориться, забиває
баки! Артист! Але що робити з ним? Чи, для годиться, послухати його
теревенiв, та й бувай здоров, чи вiд усiєї душi ставити на стiл печене й
варене?
- Далеко ж їздийи? - Безбородько обережно промацує Поцiлуйка.
- Звiдси не видно, - безжурно вiдповiдає той. - Пiдвертається нова
робота, - говорить з довiрою, але красномовно озирається.
Безбородьковi зразу ж стає ясно, що гостя треба частувати хлiбом, i
сiллю, i чимсь мiцнiшим.
- Роздягайтесь, роздягайтесь, Гнате Родiоновичу, а я зараз свою стару
потривожу.
- Не треба, Антоне Iвановичу. Пiзня година, хай спочиває жiнка.
- Дарма, дарма, розбуджу, а то ще клуби перележить, - щиросерде
смiється Безбородько, йде в другу кiмнату i торсає за плече дружину.
- Хто там iще так пiзно? - спросоння питається Марiя i сердито позiхає.
- Поцiлуйко.
- Це той засядько, що...
- Прикуси язика, - стискає жiнчине плече, - бо вiн колись згадає твого
засядька.
- Як це все надокучило менi! - позiхаючи, неохоче пiдводиться з
постелi. - Чим же частувати вас?
- Бобрятиною, - фиркає Безбородько. - Що є, те й давай. Та меду внеси,
тiльки не з горлового горщика, а з липiвки, i налавник на покуттi постели.
- Знову пiшов Поцiлуйко вгору? - пожвавiшала Марiя, яка розбиралась у
мiсцевому начальствi тiльки по тому, чим його треба було частувати.
Незабаром гiсть i Безбородько сiли за стiл, а Марiя крутилася по
свiтлицi, як метелик бiля свiтла.
- За твоє здоров'я, Антоне Iвановичу. - Поцiлуйко високо пiдняв першу
чарку. - Хай тобi все буде з землi, з води i роси.
- Спасибi, Гнате Родiоновичу. Добре, що ви не забули мене. На чому ж
сюди добирались?
- На рисаку. Залишив його у вашiй стайнi, хоч i бурчав дiд Євмен.
- Той на всiх бурчить.
- Вреднючий дiд. Документа захотiв на коня. Ну, не бюрократ?.. А як
твої справи?
- Хвалитись нема чим, але живемо не гiрш за деяких сусiдiв.
- Може й погiршати, - з спiвчуттям на щось натякнув, i Антон Iванович
закрутився на стiльцi. - Розумiєш, про що йде мова?
- Поки що не догадуюсь.
- Жаль, - багатозначно помовчав Поцiлуйко.
- То доказуйте, Гнате Родiоновичу.
- Можу й доказати. Бiйся Марка Безсмертного. Вiн пiдкопується пiд тебе.
Напевне, пронюхав, що ти колись на нього заявочку носив.
Безбородька вiд цього натяку зсудомило:
- Невже здогадується?
- Стверджувати не буду, але... Ну, а в районi дехто тягне його руку...
Вже разiв пару вiдстоював тебе. Я хоча поки що i невеликий голос маю, але
старi друзi, спасибi їм, не цураються, - напускає на обличчя таємничiсть.
- Дякую, Гнате Родiоновичу. Ви завжди пiдтримували мене! Ваше здоров'я!
Чого ж той Марко пiдкопується?
- В чиєсь гнiздо хоче сiсти, а в чиє - помiзкуй. Головою колгоспу i на
милицях можна бути, конi повезуть. За твоє процвiтання! Ох, i скажену
тримаєш ти веселуху. Мелясiвка?
- Мелясiвка.
- А знаєш, хто з села обома руками вчепився за Марка?
- Хто його знає.
- Ваш новий учитель.
-Заднiпровський!? - здивовано вигукнув Безбородько. - Та що ж вiн має
проти мене?
- Цього вже не знаю, - розвiв руками Поцiлуйко. - Свинякуватий вiн
чоловiк. З одного боку пiд'їдає тебе, що не допомагаєш школi, з другого -
б'є тебе Безсмертним, а сам веде дружбу з попом. Подейкують, що в
Заднiпровського i заслуги не того-липовi. В лiсах був не командиром, а
грибарем - гриби збирав. Але орденiв назбирав, наче грибiв. Придивись до
нього, Антоне Iвановичу, бо дуже вiн гострозорим став до тебе.
- Треба буде придивитись. - Похмурiсть залягла в глибоких очницях
Безбородька.
Поцiлуйко бачить, що кинутий ним їжак уже ворушиться всерединi
Безбородька, i, щоб не передати кутi меду, зводить розмову на iнше. Та
господар сам навертає її на своїх недругiв, оздоблюючись, обкидає гряззю
Безсмертного й Заднiпровського, який за всю вiйну навiть нi разу не був
поранений, та й втрати в його загонi були чомусь найменшими.
- Невже найменшими? - перепитує Поцiлуйко.
- Слово честi! А чому? Бо тiльки тримався в лiсах, перекопував їх
рiзними ходами, наче крiт кротовище.
- Це ж непогано для оборони. - Поцiлуйко вже навiть починає захищати
Заднiпровського, а сам надiється виловити iз гнiву господаря якусь користь
для себе.
- Для оборони, може, й непогано, а от наступав Заднiпровський тiльки в
крайнiх випадках. Зберiгтi себе, i своїх прибiчникiв. Треба копнутись у
ньому. В нашому загонi загинула майже половина партизанiв, а в Мироненка,
вважайте, нiхто не залишився в живих.
- Невже нiхто? - вражено перепитав Поцiлуйко. Вiн згадав зустрiч з
двома партизанами в хатi Василини Вакуленко, i думки його закружляли в
шаленiй круговертi. Безбородько не помiтив, з якою цiкавiстю чекав його
розповiдi Поцiлуйко, i спокiйно говорив далi:
- Сердезi Мироненку найбiльш не поталанило. В болотах оточили його
фашисти. Тiльки четверо партизанiв врятувалось тодi.
- А де ж вони тепер? - завмираючи, запитав Поцiлуйко.
- Усi пiшли воювати. Один iз них вiдвоювався, а про решту не знаю.
"I це невелика бiда. В крайньому разi, можна буде стати зв язкiвцем
Мироненка... На це я маю право, бо ж стрiчався з його людьми". Нарештi за
цi останнi днi велика радiсть ворухнулась у думках Поцiлуйка. Вiн пiдняв
чарку. випив до крапелинки й поцiлував Безбородька.
"Оце справжнiй гiсть", - розчулено подумав той...
XIV
Мотрi нiколи не подобалось, якщо її Євмен починав умирати.
Хоча вона й знала, що її йоржистий чоловiк з доброго Дива не стане
збиратися в далеку дорогу, але в цi години таки починала думати про
потойбiчний свiт, i всяка всiлячина тодi жужмом коловоротилась у головi.
Острах брав од самої думки, що десь у глибокiй темрявi є пекло з
розiмлiлою смолою i чiпкохвостими чортами, ввижався i рай, Що дуже
нагадував святоiванiвське поле, город i сад заодно... Як добре було б у
тому раю знову, неначе на землi, зустрiтися з Євменом; там вiн уже зовсiм
би не лаявся, не сердився, не гарикався, а тiльки лагiдно посмiхався б, як
посмiхаються на виборчих портретах рiзнi кандидати. В раю Євмен, десь,
правив би кiньми пророка Iллi, а вона полола б свою небесну норму та все,
прикладаючи руку до очей, любувалася б пiдсвiченими сонцем гречками.
Її лагiдна селянська душа нiчого. так не любила, як цвiт найчистiших i
найгустiших барв, а особливо рожевий на раннiх i пiзнiх гречках, коли
бджоли збивають крильми i солодкий ранковий туман, i теплу хвилю, i тихий
дзвiн.
Що б iще могло бути гарного в тому раю? Може б, там варто посадити маку
з її городу? Вiн, коли зацвiтає, такi пишнi i славнi має рум янцi. I
укропу, напевне, в раю нема, а хiба можна восени обiйтись без його
пахощiв?.." - думала зараз Мотря, сидячи в узголiв'ї чоловiка, який умирав
без термометра i лiкарiв, але при чарцi й скаженому, з Нiмеччини
завезеному аспiринi. Старий самокритично ставився до себе - знав, що його
не дуже очiкують у раю, тому для хоробростi, щоб не спасувати перед
чертами, бавився буряковою веселухою, а закушував аспiрином, який потом
вичавлював iз тiла кiнський дух.
Їжакувата i навiть тепер нiчим не вдоволена дiдова голова вiдпочивала
на подушцi, набитiй сiном з блакитними кучерями чебрецю. Над головою
старого, на рiжку скринi, потрiскувала саморобна воскова свiча, а в ногах
лежав добрячий плетений батiг, -на тому свiтi вiн також може знадобитись
йому... -зараз дiдова душа коливалася помiж небесними видiннями i мирською
суєтою. Вiн iще мовчки долаювався з Безбородьком i тужив за кiньми, яких
тiльки напувають, але не годують. Оце й поклало старого в постiль: напоїв
сьогоднi вранцi коней, нахилився, потемнiв над порожнiми яслами, почув
бiль усерединi й головi та й вирiшив попрощатися з свiтом.
Вiд чарки й аспiрину з тiла аж капає тепло, але голос у дiда потрiскує,
мов крига:
- Мотре, ти ж менi, коли помру, не став нi залiзного, нi камiнного
хреста, бо то панський, мертвий матерiал, на ньому навiть гриб-поганка не
виросте. I яблуньку посадиш менi, бо птиця спiває i на цвинтарному деревi,
- дає старий останнi розпорядження, а перед його очима стоять конi: вони
схиляють засмученi голови до дiда, тепло дихають на нього i плачуть за
ним, як люди.
Жiнка не раз чула за свiй вiк цi розпорядження i спокiйно вiдповiдає:
- I яблуньку посаджу, аякже. Тiльки - зимову, ренет який чи лiтню
скороспiлку?
- Напевне, краще зимову, - по-господарськи розмiрковує дiд. - На нiй
яблука довше тримаються.
- А хiба тобi не все одно буде? - лише порухом плеча виказує Мотря
подив.
- Це вже не твого розуму дiло, не ти вмираєш. - Євмен вiдчуває в русi
жiнчиного плеча непоштивiсть i починає гнiватись, але ще стримує себе. -
Так посадиш зимову, щепу вiзьмеш у кума Олександра. - На мить над собою,
над своєю могилкою вiн бачить деревце у першому цвiтi й мимоволi
здригається. Краще б оце бiля копей порпатися, а не лежати там, де й
копито кiнське не обiзветься дзвоном. Ех, коли б це хоч кум Олександр
прийшов, посвiтив снопом своєї бороди, щось про полiтику сказав би, то все
легше вiдходила б душа з тiла.
- I не забудь батога покласти в домовину. Чуєш? - недовiрливо дивиться
на жiнку, яка нiби й слухняна в нього, але теж умiє все повернути своїм
трибом...
- Батога? Навiщо там таке щастя здалося? - наче не про той свiт, а про
щось буденне говорить Мотря.
- А хiба на тому свiтi коней не буде? Там така бiла масть водиться, що
куди твоє дiло! - зi знанням справи говорить Євмен, а сам обурюється, бо
Мотря, по всьому видать, анiскiлечки не вiрить, що вiн має помирати.
- Як там будуть конi, то будуть i рiзнi батоги, - розважливо, але й з
недовiрою одказує жiнка. - Ти краще скажи до пуття, що в тебе болить?
- Я ж тобi казав: уся душа!
- В якому саме мiсцi?
- В усiй серединi, - старий обвiв рукою недосконалий круг навколо своєї
душi. Цей круг, певне, нiчогiсiнько не сказав би медицинi, бо в нього
входили i серце, i легенi, i печiнка, i навiть частина присохлого черева.
Мотрi пiсля такого визначення душi залишилось тiльки запитати:
- Ти б, Євмене, може, щось закусив? Бо яка там користь iз цього
аспiрину? Пiт чавить, а спожитку не дає.
- Не дзяволи про їжу. Не хочу i не можу їсти, - скривився i застогнав
чоловiк.
-: Та й чому?
- Дурна ти баба...
- Яв тебе розумною тiльки тодi була, коли дiвувала, - не сердячись,
одказує Мотря.
Ця вiдповiдь вражає старого. Справдi, коли Мотря дiвувала, вiн тодi не
обiзвав й нi одним недобрим словом. Чоловiк вiдчув свою провину i
спокiйнiше заговорив:
- Як же менi щось на душу пiде, коли конi од вiтру падають з нiг, до
решти гибiють? Думаєш ти головою чи нi? Ось навiть ця свiча, менi
здається, капає не воском, а плаче безневинною сльозою мого карого.
Пам'ятаєш, як я рятував його?
- Пам'ятаю твого пiвкрiвця, - покосилась на свiчу, i тепер їй теж
восковi краплини нагадали сльози пораненого коня. - I однак їсти щось
треба, бо хто знає, чим там будуть частувати. Може, на тему свiтi i
картопля не родить.
- Не може такого бути, бо тодi вигибне селянин i в раю, i в пеклi. Ех,
Мотре, Мотре, коли б я мав товстi тисячi або яке золото!
- I що б ти тодi робив?
- Знайшов би що. Накупив би сiна пахучого та вiвса чистого, як сльоза,
привiз би коням i був би кумом королю! - на мить пожвавiшав i знов
засумував старий. - А є ж паразити, що все мають: i грошi, i золото, i
зерно, а совiстi ж у них i на мачину не вродило. I вони, iроди, не
помирають, ще й до комунiзму зможуть дожити! - Старий стиснув кулаки, а в
його вусах i борiдцi ворухнулася злiсть.
- Та всяких людей є на свiтi, - зрозумiла Мотря натяк, але не стала
розпалювати гнiв чоловiка.
- Є, бодай над ними цвинтарна трава поросла. - Вiн ще болiсно про щось
подумав, прогнав думки про хрест, зимову яблуньку i попрохав жiнку: -
Чуєш, постав бiля мене моє господарство - глинянi конi. Добре, що хоч цi
їсти не просять.
Мотря пiдiйшла до мисника, неподалiк якого стояв гончарський круг,
взяла кiлька iграшкових коникiв (їх у вiльну i веселу годину завжди з
усмiхом чи лукавинкою вилiплював старий), поставила на стiльцi i сама
залюбувалася рiзними чотириногими цяцьками.
Тепер уже не пекло i не рай, а свiт милої казки i далекого дитинства
повертали до неї оцi веселi, завзятi i хитроокi створiння. З такими
коненятами не грiх би навiть у мiстi ямаркувати. Але хiба скажеш про це
чоловiковi? Вiн тiльки за нiмцiв, коли бiда приневолила, дозволив їй
одного разу розпродати глиняну худобу. I жiнка, дивуючись, збула її за
якусь невелику годину. Чого так люди накинулись тодi на полив'янi цяцьки i
чого так тiшились ними, коли пiзнавали в них риси своїх заклятих ворогiв?
- Їй-бо, цей клишоногий усiм на Геббельса схожий, - дивувався хтось iз
покупцiв.
Вона не бачила нiякого Геббельса в чи не найгiршому, на її розсуд,
лiпленнi. Добре, що й таку погань збула з рук. А через день люди
переказали, щоб Мотря бiльше не виносила на торг свiй товар, бо найшовся
каїн, що i в глинi розкопав полiтику, i гiтлерiвцi вже розшукують
крамольного скульптора.
- Ну, то чи варить у них, у фашистiв, глиняний горщик!? Вони вже й мене
в скульптуру вписали! - насмiхався тодi над недоумками Євмен, який про
скульпторiв думав, як про якесь недосяжне чудо. Старому нiколи й на думку
не спадало, що з його коникiв крiзь їхнi веселi, хитрi очi або злобнi, у
ворогiв позиченi риси проглядала не тiльки любов до забавки, а й справжнiй
талант.
Мотря ж на iграшки старого дивилася простiше, як господиня, що прожила
свiй вiк без достатку i завжди потерпала за характер чоловiка: з цих
коникiв Євмен, аби захотiв, мiг би їсти спокiйнiший хлiб i не гризти свого
серця з Безбородьком та його шатiєю. Ось вона подивилась на одну цяцьку i,
забувши, що старий зiбрався помирати, недоречно засмiялась:
- Чоловiче, а цей вислоухий i череватий, ну, зовсiм схожий на того
начальника, який приїжджав до нас.
- На Киселя? - пожвавiшав Євмен, скосив очi на цяцьку, i не
передсмертна, а задоволена посмiшка творця поповзла од його уст до
самiсiнького кiнчика борiдки.
- Бге ж, на нього. Але чого вiн у тебе вийшов таким недотепою?
- Бо вiн i є дурним. Мотря сплеснула руками:
- Їй не забагато, чоловiче, дурнями розкидаєшся? Кисiль же, кажуть, в
начальствi аж з тридцятого року.
- А дурний ще з народження, - махнув Євмен рукою, наче скидав з посади
Киселя.
Вiдповiдь хоч i сподобалась Мотрi, та все одно вона засумлiвалася, чи
старий, як це вiн умiє, не передав кутi меду.
- Нiхто, Євмене, бачу, не вгодить тобi i в судний день. Хiба ж може
безклепкий так славно i довго, аж до сну, говорити з трибуни? За щось же
йому грошi платять i тримають на посту.
- Бо має таких сватiв та братiв, якi не мiзками, а зубами тримаються
один одного, i, поки не вдарить грiм, вони свiжу й головату людину не
пустять на мiсце Киселя. А вiн же має в руках i владу, i ордери, i
печатки, а не рятує наших коней. Вiн же не до коней, а тiльки до свиней
заглядає, щоб вивезти собi якесь кувiкало... Ой, не можу я жити бiльше на
свiтi. Нiяк не можу, - вхопився обома руками за серце, i в усiх його потом
нарошених зморшках заворушився бiль. - Прозвали мене елементом i,
виходить, вiрно прозвали.
- Дурнi бездушники, баляндрасники i невiгласи прозвали! - одразу ж
обурилась, занепокоїлась i похолола Мотря: вона добре знала, як не любить
цього паскудного прiзвиська чоловiк, а коли вiн починає визнавати його, то
це вже пахне лихом - може, й справдi, бiдаха, не доведи свята дiво, чує
свою смерть? - Нiякий ти не елемент, а справедливий, дуже справедливий,
тiльки з характером дiд.
- Елемент, Мотре, та й бiльш нiчого, - i далi уперто ганьбив себе
старий. - Бо що таке, це коли подумати на перед, конi? Красивий пережиток,
як дехто говорить з проворних. Рiзна машинерiя через якийсь час геть чисто
замiнить, вичавить їх, i не стане тодi у свiтi нi гордих верш никiв, нi
добрих скрипучих возiв, нi легкокрилих санок. Зникнуть, як зникли чумаки,
i їздовi, i конюхи, i конокради заодно. Все це я розумiю, а все одно
помираю вiд того, що теперiшнi конi не мають їдла. То хiба ще знайдеш
такого довбеху?
Очi старого заблищали вогкiстю. Йому раптом шкода стало не лише коней,
але й себе; гай-гай, хтозна по-якому одшумiли його роки: не знайшов вiн
свого талану в життi, i минулось воно, мов сльотава осiння година, з
малими радощами та великим горем, не заслужив вiн нi спокiйної старостi,
нi пошани, нi одного рядка хоча б у райгазетi, а нi за що нi про що
заслужив паскудного "елемента". Усе це одразу хвилями набiгло на чоловiка,
i вiн, певне, заплакав би з'досади, але плакати не любив, тому стиснув
кулаки i щелепи, примусив себе розсердитися знову ж на своє життя, i на
"елемента", i на Безбородька, i на паскудну безгосподарнiсть. Отож, у
хвилях гнiву, забуваючи про смерть, рiшуче опустив ноги з лiжка,
навпомацки знайшов розтоптанi шкарбани й, покректуючи, почав озуватись.
Мотря аж остовпiла вiд такої перемiни:
- Ти куди, Євмене?
- Ой, - скривився старий, - болить усе... Пiду до Марка Безсмертного,
погомоню з ним трохи.
- Як же ти дiйдеш, коли пiт з тебе аж ющить?
- А я його витру, - покосував на свiжий лiлiєвий рушник.
- I що ти за чоловiк? Хвороби ж не витреш?
- Не чiпляйся, жiнко, бо в мене душа ненадовго повосковiла.
- Про що ж ти хочеш говорити з Марком?
- Про що ж iнакше, як не про конi. Щось же треба думати чи робити.
- Пiсля тiєї та знову ж тiєї. Ти ж умирати зiбрався, - нагадала жiнка.
- Прийду вiд Марка, тодi вже, мабуть, i помиратиму. Хай тобi веселiше
буде. - Вiн дмухнув на свiчку, старанно, раз i вдруге, обтер пiт рушником,
одягнувся й нетвердими кроками, щоб жiнка бачила, яка в нього слабiсть,
подався з вогкої оселi, але одразу й повернувся.
- Ти чого? Щось забувся?
Євмен одвiв очi од жiнки:
- Хочу подушку взяти з собою.
- В Марка думаєш полежати, чи що? - недовiрливо здивувалася жiнка.
- Та нi, - невдоволено поморщився чоловiк. - Висиплю з неї сiно.
- Куди?
- От усе тобi треба знати! Не на вулицю ж, а своєму карому. Хай хоч
трохи йому сiном запахне! - хмуро кинув чоловiк, сунув ще теплу подушку
пiд руку i кволо вийшов iз землянки, щоб не чути дурних умовлянь i
докорiв.
От i кiнчилось помирання. Мотря мовчки провела чоловiка повеселiлими
очима, виглянула у вiконце та й засмiялась до дiдових чобiт, що вже
завзято мiряли землю. Таки несерйозний у неї дiд. I пiсля цього висновку
знов почала розглядати коники, знаходити в них риси знайомих людей i
чудуватися, як воно так виходить у її несерйозного чоловiка.
В землянцi Безсмертних дiд Євмен застав тiльки Хведька, який,
пiдiбравшiї пiд себе ноги, голосно читав якусь книгу. Вгледiвши дiда,
полiцiї. Але може трапитись так, що якогось дня схоплять i Олександра
Крижака. А той, рятуючи свою шкуру, почне топити всiх, кого можна втопити.
Страшне борошно, взяте за першу фальшиву довiдку, i досi мололо його
душу. Про це й зараз нагадував мiшок. що лежав за плечима. Коли б знав
чоловiк, що доля готує йому через якийсь промiжок часу, тодi б десятою
дорогою обминав непевнi стежки i мав би таку чисту печатку, як серце
дитяти.
Кiнь трощить i трощить копитищами зашерхлi калюж ки, вибризкує з них
воду, а пам'ять Поцiлуйка вибризкує те, що навiки хотiлось би стерти,
випалити з тiла. Коли б на свiт, були такi огнi... I вiн знову кляне
вiйну, наче вона винна у всьому, i знову, мов сiтi, виплiтає i розкидає
думки, як йому по-справжньому вхопитись за гiлки життя, як списати в свою
бiографiю коли не подвиги, то хоча б такi вчинки, якi можуть винести його
на гребiнь. Хiба ж його розум не знадобиться ще при якомусь дiлi? Хiба
його колишнi заслуги, хоча б так не так, не залатають його розгубленостi у
вiйну? Хiба ж не вiн першим iз шкури вилазив, руйнуючи хутори i тi хати,
якi вiддалялися вiд сiл. Мороки тодi було з дядьками, а особливо з
тiтками: то в них не було дерева на нову будову, а стара ще б постояла, то
нове мiсце не подобалось, то ще щось вигадували. Tоди вiн власною персоною
сiв на трактора i поїхав до самих затятих. В нього недовга була розмова з
ними - линвою ванрканив зруб, крикнув трактористу: "готово", трактор
забурчав, напружився, а хата, мов жива, рушила за ним, скособочилась,
зойкнула i розвалилась на купеляччя дров. I в цьому селi вiн знiс не одну
оселю. Правда, тодi кляли його баби, наче проклятого, навiть у вiчi
дурноколiнним . називали, але план було виконано довчасно. Дядька тiльки
припечи, то вiн i чорта зробить, не те що другу хату.
Поцiлуйко оглянувся, нiби мав зустрiтись з минувшиною. Але навколо
побачив Тiльки нарости землянок i розхристане, де-не-де огороджене
воринням дрiбнодвiр'я. Коло стайнi забовванiла людська постать. Коли кiнь
порiвнявся iз нею, вона владним рухом зупинила його.
- Стiй! Хто їде?
- Це я, товаришу Дибенко! - Пiзнав голос дiда Євмена i мимоволi
поморщився.
- Хто "я"? - недовiрливо запитав старий. Поцiлуйко зiскочив iз саней,
пiдiйшов до старого.
- Добрий вечiр, дiду Євмене! Хiба не пiзнаєте?
- А чого б я мав тебе пiзнавати? Показуй документи.
- Якi документи? -обурився Поцiлуйко. -Що з вами, дiду?
- Не те, що з вами! - вiдрiзав конюх.
- Невже не пiзнали мене, Поцiлуйка?
- Поцiлуйка? Це того, що до вiйни був аж секретарем райвиконкому?
- Того ж самого, - не вловив у голосi старого презирства.
- I того самого, що вiйну пересидiв на харчуваннi вдiв i сирiт?
- Як мiг, так i пересиджував, - розсердився Поцiлуйко. - Яке вам дiло
до мене?
- Навiть велике. - Старий проворно обмацав кишенi Поцiлуйка. - Зброї,
виходить, нема?
- Навiщо вона вам? - прийшов до тями Поцiлуйко.
- Щоб ти часом не стрельнув у старого. Хто ж тебе знає, в якого дiдька
ти перешерстився за вiйну... Ану, показуй документи.
Поцiлуйко злостиво полiз до кишенi.
- Бронi вам вистачить?
- Бронi? За якi ж такi заслуги доп'яв її?
- Це вже не вашого розуму дiло.
- Гляди, яким вельможним став! А чи не завеликий у тебе довiсок
спритностi до розуму? - Старий в одну руку взяв броню, а другою повiв коня
до стайнi.
- Куди ж ви, дiду?
- Документи перевiряти.
- Я вам присвiчу.
- Менi не треба .чужого свiтла. Ти вже раз присвiтив менi.
- Коли ж це було?
- Забувся?
- Не пам'ятаю.
- Ои, брешеш, дурисвiтеї А хто мою хату на порохно розтрусив, не
пам'ятаєш?
- На те була директива.
- Директива була радянська, щоб людей не зобижати, а руйнував ти, як
фашист, плюючи на людей.
- Я вам таких слiв повiк не забуду.
- I на мене донос напишеш? - пожвавiшав старий. - Напиши, напиши! Папiр
усе стерпить. А люди не захочуть таких свиней терпiти, хоч вони i встигли
бронею запастись од вiйни. Вiд людей нiхто не видасть тобi бронi.
- Недаром вас елементом прозивають.
- I аки прозивають. А на дiлi елементами виходять такi, як ти.
- Все своєї дрiбновласницької хати не можете забути?
- Бачу, ти як був дурнем, так ним i залишився. Не хати, а знущання не
можу забути! Тодi ж у мене нi деревця на дровiтнi, нi копiйки за душею не
було. Стара моя тiльки одного прохала: попрощатися iз хатою - хотiла
побiлити її, одягнути на смерть, як одягають людину, бо в тiй хатi ми вiк
прожили. А ти й цього не дозволив. То хто ж тебе мiг керiвником назначити?
- Найшлись такi, що не мали часу радитися з вами.
- Тепер, надiюсь, будуть радитися. А ми вже, коли зламали хребет
фашизму, то поломимо й броню таких вишкребкiв.
- Бге, так вам i дадуть демократiю в обидвi жменi!
Сподiвайтесь...
На пересварку зi стайнi повиходили конюхи.
- Хлопцi, до нас Поцiлуйко з бронею заїхав! - гукнув до них дiд Євмен.
- З якою Бронею? З новою жiнкою чи полюбовницею?
- От жеребило! - хтось обурився в темрявi.
- Та нi, не з Бронею, - потряс дiд Євмеи книжечкою, - а з оцим
папiрцем, що одгородив Поцiлуйка од вiйни, од армiї, од людей, одгородила
б його гробова дошка.
- Де там, цей крутiяка iз домовини вилiзе, як почує добрий хабар, -
дiловито обiзвався хтось iз конюхiв.
- Чуєш, як народ голосує за тебе? Впав би, сучий вилупку, оце на колiна
i попросив, щоб простили тобi рiзне твоє гидомирство. Або, чуєш, давай
зробимо так: я рвону твою броню на клаптi, а ти завтра рви на фронт?!
- Отямтесь, дiду! - злякано вчепився в руку старого.
- Не шарпайся, бо як шарпну! - Старий вiдтрутив Поцiлуйка i обернувся
до конюхiв: -Що ж нам, хлопцi, зробити з ним? Не випускати ж таку здобич
iз рук? Хабарi вiн брав?
- Брав.
- Хати нашi ломив?
- Руйнував.
- Вiд фронту i партизанщини втiк?
- Утiк! - уже грiзно обiзвались конюхи.
- То, може, причавим його тут, щоб не паскудив землi?
- А чого ж iз ним церемонитись. - Конюхи кругом обступили Поцiлуйка.
Вiн злякано озирнувся довкола, але на обличчях прочитав суворий вирок i
почав iкати.
- Люди добрi, змилуйтесь. Я справлюсь ще... - надломилась уся його
постать.
У вiдповiдь гримнув шалений регiт. Рубанi, калiченi, вогнем печенi люди
смiялися i насмiхалися над здорованем.
- Кому ти, стерво, потрiбне? Хто буде паскудити руки об тебе? -
повернув йому броню дiд Євмен. - Ну, а на коня теж маєш броню?
- Яка ж може бути броня на худобу?
- Тодi коника ми залишимо у себе.
- Це ж сваволя, грабiж, дiду! - нарештi одiйшов од страху Поцiлуйко. -
Вiддайте коня!
- Без документiв нiяк не можу - тепер воєнний час.
- I цього я вам не забуду, - вже посмiлiшав Поцiлуйко. Вiн круто
повернув од стайнi й пiдтюпцем побiг до Безбородька.
Антон Iванович уже крiзь сон почув настирливий стук у шибку. Позiхаючи
i чортихаючись, вiн зiскочив на пiдлогу, пiдiйшов до вiкна.
- Хто там?
- Це я, Антоне Iвановичу, - почув знайомий голос. "Поцiлуйко", - пiзнав
i знову тихцем чортихнувся Безбородько. Притарабаниться ж таке щастя до
двору. Вiн би залюбки прогнав сьогоднiшнього Поцiлуйка, але ж невiдомо,
ким вiн стане завтра. Керувати - це передбачати. Не одна ниточка,
зв'язувала його ранiше з Поцiлуйком, може, зв`яже й тепер, бо Поцiлуйко -
це такий ловкач-доробкевич, що сьогоднi пiд льодом торохтить, а завтра,
гляди, в якомусь мiнiстерствi вирине. Тодi вiн i згадає, як намарно стояв
пiд чужими вiкнами. Безбородько, лаючись i розкидаючи на всi боки розумом,
швидко одягається, одчиняє дверi i привiтно зустрiчає гостя:
- Припiзнились ви, Гнате Родiоновичу. Вже й першi пiвнi скоро
спiватимуть.
- Що вам до пiвнiв?! Вони знають свою службу, а ми свою, - з гiднiстю
вiдповiдає гiсть i поважно, як i до вiйни, входить в оселю.
В головi Безбородька висновується здогад, що справи в Поцiлуйка,
мабуть, пiшли на краще. Хоча хто розкусить його? Якраз, може, "сьогоднi
Поцiлуйко погорiв, як швед пiд Полтавою, а перед ним бадьориться, забиває
баки! Артист! Але що робити з ним? Чи, для годиться, послухати його
теревенiв, та й бувай здоров, чи вiд усiєї душi ставити на стiл печене й
варене?
- Далеко ж їздийи? - Безбородько обережно промацує Поцiлуйка.
- Звiдси не видно, - безжурно вiдповiдає той. - Пiдвертається нова
робота, - говорить з довiрою, але красномовно озирається.
Безбородьковi зразу ж стає ясно, що гостя треба частувати хлiбом, i
сiллю, i чимсь мiцнiшим.
- Роздягайтесь, роздягайтесь, Гнате Родiоновичу, а я зараз свою стару
потривожу.
- Не треба, Антоне Iвановичу. Пiзня година, хай спочиває жiнка.
- Дарма, дарма, розбуджу, а то ще клуби перележить, - щиросерде
смiється Безбородько, йде в другу кiмнату i торсає за плече дружину.
- Хто там iще так пiзно? - спросоння питається Марiя i сердито позiхає.
- Поцiлуйко.
- Це той засядько, що...
- Прикуси язика, - стискає жiнчине плече, - бо вiн колись згадає твого
засядька.
- Як це все надокучило менi! - позiхаючи, неохоче пiдводиться з
постелi. - Чим же частувати вас?
- Бобрятиною, - фиркає Безбородько. - Що є, те й давай. Та меду внеси,
тiльки не з горлового горщика, а з липiвки, i налавник на покуттi постели.
- Знову пiшов Поцiлуйко вгору? - пожвавiшала Марiя, яка розбиралась у
мiсцевому начальствi тiльки по тому, чим його треба було частувати.
Незабаром гiсть i Безбородько сiли за стiл, а Марiя крутилася по
свiтлицi, як метелик бiля свiтла.
- За твоє здоров'я, Антоне Iвановичу. - Поцiлуйко високо пiдняв першу
чарку. - Хай тобi все буде з землi, з води i роси.
- Спасибi, Гнате Родiоновичу. Добре, що ви не забули мене. На чому ж
сюди добирались?
- На рисаку. Залишив його у вашiй стайнi, хоч i бурчав дiд Євмен.
- Той на всiх бурчить.
- Вреднючий дiд. Документа захотiв на коня. Ну, не бюрократ?.. А як
твої справи?
- Хвалитись нема чим, але живемо не гiрш за деяких сусiдiв.
- Може й погiршати, - з спiвчуттям на щось натякнув, i Антон Iванович
закрутився на стiльцi. - Розумiєш, про що йде мова?
- Поки що не догадуюсь.
- Жаль, - багатозначно помовчав Поцiлуйко.
- То доказуйте, Гнате Родiоновичу.
- Можу й доказати. Бiйся Марка Безсмертного. Вiн пiдкопується пiд тебе.
Напевне, пронюхав, що ти колись на нього заявочку носив.
Безбородька вiд цього натяку зсудомило:
- Невже здогадується?
- Стверджувати не буду, але... Ну, а в районi дехто тягне його руку...
Вже разiв пару вiдстоював тебе. Я хоча поки що i невеликий голос маю, але
старi друзi, спасибi їм, не цураються, - напускає на обличчя таємничiсть.
- Дякую, Гнате Родiоновичу. Ви завжди пiдтримували мене! Ваше здоров'я!
Чого ж той Марко пiдкопується?
- В чиєсь гнiздо хоче сiсти, а в чиє - помiзкуй. Головою колгоспу i на
милицях можна бути, конi повезуть. За твоє процвiтання! Ох, i скажену
тримаєш ти веселуху. Мелясiвка?
- Мелясiвка.
- А знаєш, хто з села обома руками вчепився за Марка?
- Хто його знає.
- Ваш новий учитель.
-Заднiпровський!? - здивовано вигукнув Безбородько. - Та що ж вiн має
проти мене?
- Цього вже не знаю, - розвiв руками Поцiлуйко. - Свинякуватий вiн
чоловiк. З одного боку пiд'їдає тебе, що не допомагаєш школi, з другого -
б'є тебе Безсмертним, а сам веде дружбу з попом. Подейкують, що в
Заднiпровського i заслуги не того-липовi. В лiсах був не командиром, а
грибарем - гриби збирав. Але орденiв назбирав, наче грибiв. Придивись до
нього, Антоне Iвановичу, бо дуже вiн гострозорим став до тебе.
- Треба буде придивитись. - Похмурiсть залягла в глибоких очницях
Безбородька.
Поцiлуйко бачить, що кинутий ним їжак уже ворушиться всерединi
Безбородька, i, щоб не передати кутi меду, зводить розмову на iнше. Та
господар сам навертає її на своїх недругiв, оздоблюючись, обкидає гряззю
Безсмертного й Заднiпровського, який за всю вiйну навiть нi разу не був
поранений, та й втрати в його загонi були чомусь найменшими.
- Невже найменшими? - перепитує Поцiлуйко.
- Слово честi! А чому? Бо тiльки тримався в лiсах, перекопував їх
рiзними ходами, наче крiт кротовище.
- Це ж непогано для оборони. - Поцiлуйко вже навiть починає захищати
Заднiпровського, а сам надiється виловити iз гнiву господаря якусь користь
для себе.
- Для оборони, може, й непогано, а от наступав Заднiпровський тiльки в
крайнiх випадках. Зберiгтi себе, i своїх прибiчникiв. Треба копнутись у
ньому. В нашому загонi загинула майже половина партизанiв, а в Мироненка,
вважайте, нiхто не залишився в живих.
- Невже нiхто? - вражено перепитав Поцiлуйко. Вiн згадав зустрiч з
двома партизанами в хатi Василини Вакуленко, i думки його закружляли в
шаленiй круговертi. Безбородько не помiтив, з якою цiкавiстю чекав його
розповiдi Поцiлуйко, i спокiйно говорив далi:
- Сердезi Мироненку найбiльш не поталанило. В болотах оточили його
фашисти. Тiльки четверо партизанiв врятувалось тодi.
- А де ж вони тепер? - завмираючи, запитав Поцiлуйко.
- Усi пiшли воювати. Один iз них вiдвоювався, а про решту не знаю.
"I це невелика бiда. В крайньому разi, можна буде стати зв язкiвцем
Мироненка... На це я маю право, бо ж стрiчався з його людьми". Нарештi за
цi останнi днi велика радiсть ворухнулась у думках Поцiлуйка. Вiн пiдняв
чарку. випив до крапелинки й поцiлував Безбородька.
"Оце справжнiй гiсть", - розчулено подумав той...
XIV
Мотрi нiколи не подобалось, якщо її Євмен починав умирати.
Хоча вона й знала, що її йоржистий чоловiк з доброго Дива не стане
збиратися в далеку дорогу, але в цi години таки починала думати про
потойбiчний свiт, i всяка всiлячина тодi жужмом коловоротилась у головi.
Острах брав од самої думки, що десь у глибокiй темрявi є пекло з
розiмлiлою смолою i чiпкохвостими чортами, ввижався i рай, Що дуже
нагадував святоiванiвське поле, город i сад заодно... Як добре було б у
тому раю знову, неначе на землi, зустрiтися з Євменом; там вiн уже зовсiм
би не лаявся, не сердився, не гарикався, а тiльки лагiдно посмiхався б, як
посмiхаються на виборчих портретах рiзнi кандидати. В раю Євмен, десь,
правив би кiньми пророка Iллi, а вона полола б свою небесну норму та все,
прикладаючи руку до очей, любувалася б пiдсвiченими сонцем гречками.
Її лагiдна селянська душа нiчого. так не любила, як цвiт найчистiших i
найгустiших барв, а особливо рожевий на раннiх i пiзнiх гречках, коли
бджоли збивають крильми i солодкий ранковий туман, i теплу хвилю, i тихий
дзвiн.
Що б iще могло бути гарного в тому раю? Може б, там варто посадити маку
з її городу? Вiн, коли зацвiтає, такi пишнi i славнi має рум янцi. I
укропу, напевне, в раю нема, а хiба можна восени обiйтись без його
пахощiв?.." - думала зараз Мотря, сидячи в узголiв'ї чоловiка, який умирав
без термометра i лiкарiв, але при чарцi й скаженому, з Нiмеччини
завезеному аспiринi. Старий самокритично ставився до себе - знав, що його
не дуже очiкують у раю, тому для хоробростi, щоб не спасувати перед
чертами, бавився буряковою веселухою, а закушував аспiрином, який потом
вичавлював iз тiла кiнський дух.
Їжакувата i навiть тепер нiчим не вдоволена дiдова голова вiдпочивала
на подушцi, набитiй сiном з блакитними кучерями чебрецю. Над головою
старого, на рiжку скринi, потрiскувала саморобна воскова свiча, а в ногах
лежав добрячий плетений батiг, -на тому свiтi вiн також може знадобитись
йому... -зараз дiдова душа коливалася помiж небесними видiннями i мирською
суєтою. Вiн iще мовчки долаювався з Безбородьком i тужив за кiньми, яких
тiльки напувають, але не годують. Оце й поклало старого в постiль: напоїв
сьогоднi вранцi коней, нахилився, потемнiв над порожнiми яслами, почув
бiль усерединi й головi та й вирiшив попрощатися з свiтом.
Вiд чарки й аспiрину з тiла аж капає тепло, але голос у дiда потрiскує,
мов крига:
- Мотре, ти ж менi, коли помру, не став нi залiзного, нi камiнного
хреста, бо то панський, мертвий матерiал, на ньому навiть гриб-поганка не
виросте. I яблуньку посадиш менi, бо птиця спiває i на цвинтарному деревi,
- дає старий останнi розпорядження, а перед його очима стоять конi: вони
схиляють засмученi голови до дiда, тепло дихають на нього i плачуть за
ним, як люди.
Жiнка не раз чула за свiй вiк цi розпорядження i спокiйно вiдповiдає:
- I яблуньку посаджу, аякже. Тiльки - зимову, ренет який чи лiтню
скороспiлку?
- Напевне, краще зимову, - по-господарськи розмiрковує дiд. - На нiй
яблука довше тримаються.
- А хiба тобi не все одно буде? - лише порухом плеча виказує Мотря
подив.
- Це вже не твого розуму дiло, не ти вмираєш. - Євмен вiдчуває в русi
жiнчиного плеча непоштивiсть i починає гнiватись, але ще стримує себе. -
Так посадиш зимову, щепу вiзьмеш у кума Олександра. - На мить над собою,
над своєю могилкою вiн бачить деревце у першому цвiтi й мимоволi
здригається. Краще б оце бiля копей порпатися, а не лежати там, де й
копито кiнське не обiзветься дзвоном. Ех, коли б це хоч кум Олександр
прийшов, посвiтив снопом своєї бороди, щось про полiтику сказав би, то все
легше вiдходила б душа з тiла.
- I не забудь батога покласти в домовину. Чуєш? - недовiрливо дивиться
на жiнку, яка нiби й слухняна в нього, але теж умiє все повернути своїм
трибом...
- Батога? Навiщо там таке щастя здалося? - наче не про той свiт, а про
щось буденне говорить Мотря.
- А хiба на тому свiтi коней не буде? Там така бiла масть водиться, що
куди твоє дiло! - зi знанням справи говорить Євмен, а сам обурюється, бо
Мотря, по всьому видать, анiскiлечки не вiрить, що вiн має помирати.
- Як там будуть конi, то будуть i рiзнi батоги, - розважливо, але й з
недовiрою одказує жiнка. - Ти краще скажи до пуття, що в тебе болить?
- Я ж тобi казав: уся душа!
- В якому саме мiсцi?
- В усiй серединi, - старий обвiв рукою недосконалий круг навколо своєї
душi. Цей круг, певне, нiчогiсiнько не сказав би медицинi, бо в нього
входили i серце, i легенi, i печiнка, i навiть частина присохлого черева.
Мотрi пiсля такого визначення душi залишилось тiльки запитати:
- Ти б, Євмене, може, щось закусив? Бо яка там користь iз цього
аспiрину? Пiт чавить, а спожитку не дає.
- Не дзяволи про їжу. Не хочу i не можу їсти, - скривився i застогнав
чоловiк.
-: Та й чому?
- Дурна ти баба...
- Яв тебе розумною тiльки тодi була, коли дiвувала, - не сердячись,
одказує Мотря.
Ця вiдповiдь вражає старого. Справдi, коли Мотря дiвувала, вiн тодi не
обiзвав й нi одним недобрим словом. Чоловiк вiдчув свою провину i
спокiйнiше заговорив:
- Як же менi щось на душу пiде, коли конi од вiтру падають з нiг, до
решти гибiють? Думаєш ти головою чи нi? Ось навiть ця свiча, менi
здається, капає не воском, а плаче безневинною сльозою мого карого.
Пам'ятаєш, як я рятував його?
- Пам'ятаю твого пiвкрiвця, - покосилась на свiчу, i тепер їй теж
восковi краплини нагадали сльози пораненого коня. - I однак їсти щось
треба, бо хто знає, чим там будуть частувати. Може, на тему свiтi i
картопля не родить.
- Не може такого бути, бо тодi вигибне селянин i в раю, i в пеклi. Ех,
Мотре, Мотре, коли б я мав товстi тисячi або яке золото!
- I що б ти тодi робив?
- Знайшов би що. Накупив би сiна пахучого та вiвса чистого, як сльоза,
привiз би коням i був би кумом королю! - на мить пожвавiшав i знов
засумував старий. - А є ж паразити, що все мають: i грошi, i золото, i
зерно, а совiстi ж у них i на мачину не вродило. I вони, iроди, не
помирають, ще й до комунiзму зможуть дожити! - Старий стиснув кулаки, а в
його вусах i борiдцi ворухнулася злiсть.
- Та всяких людей є на свiтi, - зрозумiла Мотря натяк, але не стала
розпалювати гнiв чоловiка.
- Є, бодай над ними цвинтарна трава поросла. - Вiн ще болiсно про щось
подумав, прогнав думки про хрест, зимову яблуньку i попрохав жiнку: -
Чуєш, постав бiля мене моє господарство - глинянi конi. Добре, що хоч цi
їсти не просять.
Мотря пiдiйшла до мисника, неподалiк якого стояв гончарський круг,
взяла кiлька iграшкових коникiв (їх у вiльну i веселу годину завжди з
усмiхом чи лукавинкою вилiплював старий), поставила на стiльцi i сама
залюбувалася рiзними чотириногими цяцьками.
Тепер уже не пекло i не рай, а свiт милої казки i далекого дитинства
повертали до неї оцi веселi, завзятi i хитроокi створiння. З такими
коненятами не грiх би навiть у мiстi ямаркувати. Але хiба скажеш про це
чоловiковi? Вiн тiльки за нiмцiв, коли бiда приневолила, дозволив їй
одного разу розпродати глиняну худобу. I жiнка, дивуючись, збула її за
якусь невелику годину. Чого так люди накинулись тодi на полив'янi цяцьки i
чого так тiшились ними, коли пiзнавали в них риси своїх заклятих ворогiв?
- Їй-бо, цей клишоногий усiм на Геббельса схожий, - дивувався хтось iз
покупцiв.
Вона не бачила нiякого Геббельса в чи не найгiршому, на її розсуд,
лiпленнi. Добре, що й таку погань збула з рук. А через день люди
переказали, щоб Мотря бiльше не виносила на торг свiй товар, бо найшовся
каїн, що i в глинi розкопав полiтику, i гiтлерiвцi вже розшукують
крамольного скульптора.
- Ну, то чи варить у них, у фашистiв, глиняний горщик!? Вони вже й мене
в скульптуру вписали! - насмiхався тодi над недоумками Євмен, який про
скульпторiв думав, як про якесь недосяжне чудо. Старому нiколи й на думку
не спадало, що з його коникiв крiзь їхнi веселi, хитрi очi або злобнi, у
ворогiв позиченi риси проглядала не тiльки любов до забавки, а й справжнiй
талант.
Мотря ж на iграшки старого дивилася простiше, як господиня, що прожила
свiй вiк без достатку i завжди потерпала за характер чоловiка: з цих
коникiв Євмен, аби захотiв, мiг би їсти спокiйнiший хлiб i не гризти свого
серця з Безбородьком та його шатiєю. Ось вона подивилась на одну цяцьку i,
забувши, що старий зiбрався помирати, недоречно засмiялась:
- Чоловiче, а цей вислоухий i череватий, ну, зовсiм схожий на того
начальника, який приїжджав до нас.
- На Киселя? - пожвавiшав Євмен, скосив очi на цяцьку, i не
передсмертна, а задоволена посмiшка творця поповзла од його уст до
самiсiнького кiнчика борiдки.
- Бге ж, на нього. Але чого вiн у тебе вийшов таким недотепою?
- Бо вiн i є дурним. Мотря сплеснула руками:
- Їй не забагато, чоловiче, дурнями розкидаєшся? Кисiль же, кажуть, в
начальствi аж з тридцятого року.
- А дурний ще з народження, - махнув Євмен рукою, наче скидав з посади
Киселя.
Вiдповiдь хоч i сподобалась Мотрi, та все одно вона засумлiвалася, чи
старий, як це вiн умiє, не передав кутi меду.
- Нiхто, Євмене, бачу, не вгодить тобi i в судний день. Хiба ж може
безклепкий так славно i довго, аж до сну, говорити з трибуни? За щось же
йому грошi платять i тримають на посту.
- Бо має таких сватiв та братiв, якi не мiзками, а зубами тримаються
один одного, i, поки не вдарить грiм, вони свiжу й головату людину не
пустять на мiсце Киселя. А вiн же має в руках i владу, i ордери, i
печатки, а не рятує наших коней. Вiн же не до коней, а тiльки до свиней
заглядає, щоб вивезти собi якесь кувiкало... Ой, не можу я жити бiльше на
свiтi. Нiяк не можу, - вхопився обома руками за серце, i в усiх його потом
нарошених зморшках заворушився бiль. - Прозвали мене елементом i,
виходить, вiрно прозвали.
- Дурнi бездушники, баляндрасники i невiгласи прозвали! - одразу ж
обурилась, занепокоїлась i похолола Мотря: вона добре знала, як не любить
цього паскудного прiзвиська чоловiк, а коли вiн починає визнавати його, то
це вже пахне лихом - може, й справдi, бiдаха, не доведи свята дiво, чує
свою смерть? - Нiякий ти не елемент, а справедливий, дуже справедливий,
тiльки з характером дiд.
- Елемент, Мотре, та й бiльш нiчого, - i далi уперто ганьбив себе
старий. - Бо що таке, це коли подумати на перед, конi? Красивий пережиток,
як дехто говорить з проворних. Рiзна машинерiя через якийсь час геть чисто
замiнить, вичавить їх, i не стане тодi у свiтi нi гордих верш никiв, нi
добрих скрипучих возiв, нi легкокрилих санок. Зникнуть, як зникли чумаки,
i їздовi, i конюхи, i конокради заодно. Все це я розумiю, а все одно
помираю вiд того, що теперiшнi конi не мають їдла. То хiба ще знайдеш
такого довбеху?
Очi старого заблищали вогкiстю. Йому раптом шкода стало не лише коней,
але й себе; гай-гай, хтозна по-якому одшумiли його роки: не знайшов вiн
свого талану в життi, i минулось воно, мов сльотава осiння година, з
малими радощами та великим горем, не заслужив вiн нi спокiйної старостi,
нi пошани, нi одного рядка хоча б у райгазетi, а нi за що нi про що
заслужив паскудного "елемента". Усе це одразу хвилями набiгло на чоловiка,
i вiн, певне, заплакав би з'досади, але плакати не любив, тому стиснув
кулаки i щелепи, примусив себе розсердитися знову ж на своє життя, i на
"елемента", i на Безбородька, i на паскудну безгосподарнiсть. Отож, у
хвилях гнiву, забуваючи про смерть, рiшуче опустив ноги з лiжка,
навпомацки знайшов розтоптанi шкарбани й, покректуючи, почав озуватись.
Мотря аж остовпiла вiд такої перемiни:
- Ти куди, Євмене?
- Ой, - скривився старий, - болить усе... Пiду до Марка Безсмертного,
погомоню з ним трохи.
- Як же ти дiйдеш, коли пiт з тебе аж ющить?
- А я його витру, - покосував на свiжий лiлiєвий рушник.
- I що ти за чоловiк? Хвороби ж не витреш?
- Не чiпляйся, жiнко, бо в мене душа ненадовго повосковiла.
- Про що ж ти хочеш говорити з Марком?
- Про що ж iнакше, як не про конi. Щось же треба думати чи робити.
- Пiсля тiєї та знову ж тiєї. Ти ж умирати зiбрався, - нагадала жiнка.
- Прийду вiд Марка, тодi вже, мабуть, i помиратиму. Хай тобi веселiше
буде. - Вiн дмухнув на свiчку, старанно, раз i вдруге, обтер пiт рушником,
одягнувся й нетвердими кроками, щоб жiнка бачила, яка в нього слабiсть,
подався з вогкої оселi, але одразу й повернувся.
- Ти чого? Щось забувся?
Євмен одвiв очi од жiнки:
- Хочу подушку взяти з собою.
- В Марка думаєш полежати, чи що? - недовiрливо здивувалася жiнка.
- Та нi, - невдоволено поморщився чоловiк. - Висиплю з неї сiно.
- Куди?
- От усе тобi треба знати! Не на вулицю ж, а своєму карому. Хай хоч
трохи йому сiном запахне! - хмуро кинув чоловiк, сунув ще теплу подушку
пiд руку i кволо вийшов iз землянки, щоб не чути дурних умовлянь i
докорiв.
От i кiнчилось помирання. Мотря мовчки провела чоловiка повеселiлими
очима, виглянула у вiконце та й засмiялась до дiдових чобiт, що вже
завзято мiряли землю. Таки несерйозний у неї дiд. I пiсля цього висновку
знов почала розглядати коники, знаходити в них риси знайомих людей i
чудуватися, як воно так виходить у її несерйозного чоловiка.
В землянцi Безсмертних дiд Євмен застав тiльки Хведька, який,
пiдiбравшiї пiд себе ноги, голосно читав якусь книгу. Вгледiвши дiда,