Страница:
в партiї. Тодi я оживу, стану зовсiм iншою людиною, а вас повiк не
забуду... I дiтей, сирiт своїх безщасних, навчу шанувати вас, - iз
благанням i мукою дивився на учителя.
- Я розумiю, партiя потрiбна тобi, але чи потрiбний ти їй? - безжалiсно
вiдрiзав Григорiй Стратонович. - I хто тепер тебе прийме до неї?
- Приймуть, побачите, приймуть. У мене збереглися давнi знайомства,
зв'язки... Дописочка врятує мене. Я ж не прошу чистої партизанської
справки. А моя зброя, коли подумати, все-таки допомагала вам, а не ворогу.
- I що ж ти далi думаєш робити? -вже з зацiкавленням подивився в
жалюгiдне обличчя Поцiлуйка.
- Менi тепер доведеться йти по господарчiй лiнiї, iдеологiчнi,
вважайте, вiдсiклись, ну, й заважкi вони для мене. Стану собi директором
маслозаводу та й буду тихцем виконувати плани. Це якраз пост по моїх
нервах. I все вже накльовується, тiльки ви трiшечки допоможiть.
- Нi, не допоможу я тебе встановлювати в партiї, не допоможу тобi стати
й директором маслозаводу. На цьому й розпрощаємось, їдь собi своєю
дорогою, та не забудь забрати хабар, що привiз. На моїй совiстi нема
жодної чужої копiйки.
Поцiлуйко затремтiв, мов осика у вiтер.
- I моїх дiтей не пожалiєте? Ви ж учитель, гуманiстi.
- Хiба дiти гiршими стануть, коли їхнiй тато не буде директором
маслозаводу?
- Ви вбиваєте мене довiчним безчестям!
- Нi, ти сам себе вбив трьома отруйними кулями:
зневагою до людей, дрiбним iнтриганством i великою любов'ю до власної
шкури. Так яке ж ти маєш вiдношення до партiї? Якщо в тебе залишилась хоч
одна брунька людяностi, тремти над нею, розвивай її не на директорському
маслi, а на чорному хлiбi i дякуй людям, що хоч яку працю будеш робити
поруч з ними.
Жах тiпонув усiєю постаттю Поцiлуйка:
- Зрозумiйте, Григорiю Стратоновичу: коли я пiду на низову роботу, мене
заклюють.
- Хто ж тебе заклює?
Поцiлуйко гойднувся, i єдине слово зiрвалось з його уст:
- Люди.
- Навiщо приписувати їм свої вади? У людей є бiльшi турботи...
- Це теорiя, - обiрвав його Поцiлуйко. - Люди не забули, як я був
секретарем райвиконкому, а ви ж знаєте, що той не вродився, щоб усiм
догодив.
- Але вродились такi, що пожинали людську славу, доброту i плоди їхньої
працi, а людям повертали свинство нiкчемних вигаслих душ. Боїшся людей?
- Не так їх, як їхнiх насмiшок, - признався Поцiлуйко. - Я не переживу
такого сорому.
- Переживеш, - заспокоїв його Григорiй Стратонович. - Коли в схованках
пережив вiйну, то все переклiпаєш - вiї у тебе не соромливi, одвiють усе,
як млинки.
Пiсля цих слiв у Поцiлуйка несамохiть заворушились вiї, ворухнулись
повiки S стали такими, наче їх щойно хтось умочив у болiсну злiсть. Нею
насочились i жмаканцi пiд очима, а далi злiсть поповзла по щоках,
накопичуючись у складках бiля уст i носа.
- I нiяк не змiните свого рiшення? - потвердiшали шия i постать
Поцiлуйка.
- Нiяк.
- Подумайте, Григорiю Стратоновичу. Подумайте! - Тепер у голосi
поєднались прохання i погроза. - Це ж тiльки одна манюсiнька дописочка.
- Iз нею ти вже iменем живих i мертвих почнеш вичавлювати масло
особистого достатку. Iди...
Злоба струсилася з повiк на обличчя Поцiлуйка, по-iншому спотворила
його. Тепер каламутна i чорна душа Поцiлуйка виходила з гри в прибiднення,
i в голосi його холодним металом заскреготiла погроза.
- Проганяєте! Ну, й проганяйте собi на горе. Я пiду з нiчим, але за мою
ганьбу ви i ваша жiнка проллєте вiдро кривавих слiз. Я вiднайду отой
жолобець, яким поллються вони.
При згадцi про жiнку Григорiй Стратонович здригнувся, перед ним за
коротку мить розверзлась страшна гнилизна безоднi, що звалась життям
негiдника. Вилуплюючись iз усiх одяганок, вона вже погрожувала i шипiла,
мов гадюка:
- Я знаю, ви, вiдхопивши вищу освiту, i досi живете великим, рiзним
художеством, шекспiрами i духом. Але, коли зло пiшло на зло, я стягну вас
iз усiх високостей на таке дно, що й шекспiрам не снилось, Сторч головою
летiтимете в гiрше пекло, анiж ви показували менi.
- Брешеш, мерзотнику!
- Хто бреше, тому легше. Це теж народ видумав.
- Не народ, а покидьки його! I ти далеко думаєш виїхати на брехнi?
- До свого берега. I думаєте, не виїду? Згадайте: нiби не граф Толстой
писав, що iстина переплетена з брехнею найтоншими нитками?
- Це ж вiн про вiрування писав!
- Цього я вже не пам'ятаю, а цитата сама по собi стояща. I я не
посоромлюсь накинути на вашу бiографiю таку брехню, що вона стане правдою.
Бо що менi залишається робити? Вдавитися?.. Та ви знаєте, що ципльонок
тоже хоче жить. I я хочу жити. Не ставайте менi на завадi, бо тодi чим
завгодно, а стягну вас з високостi духу. Я знаю, як це робиться, знаю, що
ви маєте вiдкриту, мов рана, душу, вразливе, незахищене серце. Воно у сто
крат слабiше мого. I я, захочу, згризу його, мов качан капусти. I це не
так тяжко зробити, бо ви хоч висока за духом, але тiнева людина.
- Яка, яка я людина? - перепитав Григорiй Стратонович, страхаючись,
навiть не вiрячи, що стiльки нечистот може зiбратись у однiй потворi.
- Тiнева, не на виду. По делiкатностi чи легковажностi своїй ви не
вмiєте зайняти вiдповiдне вашим заслугам положення. А його вам на
тарiлочцi не пiднесуть. У наш вiк у кожного по горло власної роботи, i
тому нiхто не має часу розбиратися в скромностi якогось iндивiдуума. I це
теж проти вас. То не робiть мене таким пiдлим, яким я ще не був. Це буде
краще для мене, для вас, а значить, i для суспiльства. Що вам коштує, хай
проти волi, черкнути кiлька слiв? Зате будете мати бiля себе чистий
спокiй. А для таких людей спокiй дуже потрiбний, щоб рости духовно. Не
заважатиму.
Тепер прийшов час поблiднути Заднiпровському. За вiйну вiн встиг
надивитися i на злобу, i на мiзерiю тих покидькiв, якi мали людську
подобу. Але такої гадини ще не бачив. I, головне, вона так i зробить, як
говорить А може, це поганий сон?.. Нi, реальний, нашорошений i озлоблений
Поцiлуйко стоїть перед ним i ще з краплинкою надiї дивиться йому в лице,
немов вичитує з нього слова жаданої дописочки. Взяти автомат i сiконути по
цьому стовпу гною. Але Григорiй Стратонович перемагає себе i наче з
цiкавiстю запитує:
- Достойну себе намалював перспективу. Як же ти будеш вiдривати мене
вiд високостi духу?
- Це буде залежати вiд полiтичної ситуацiї, - не довго думаючи, випалив
Поцiлуйко, i в його очах побiльшало надiї.
- Як це зрозумiти?
- Можу розкрити карти i масть. Тiльки не прогнiвайтесь - вислухайте
спокiйно.
- Говори!
- I скажу! - В Поцiлуйка якось з-пiд шкiри висоталась подоба недоречної
посмiшки. - Будуть у нас головними ворогами нацiсти - я i тi, що бiля мене
крутяться, зробимо вас нацiстом; буде головною небезпекою нацiоналiзм - ми
вам пiдкинемо їжака в образi українського буржуазного нацiоналiзму. А
можемо тим i другим зробити ще й додати якесь моральне падiння. Ось тодi й
спробуйте викрутитися, коли такi сигнали почнуть надходити з рiзних мiсць
i коли навiть добрi знайомi почнуть косувати на вас i переходити на другий
бiк вулицi... Дивуєтесь, що я йду ва-банк? Вiн страшний не для мене, бо на
обмовника ще немає закону, а обмовлений може зустрiтись навiть зi смертю.
А це така тiтка, що й найчистiшим лебедям вiдкручує голови. Отак i
виходить: хто мед збирає, той скоро помирає. Логiчно?
Небувалий оголений цинiзм, страхiтлива мерзота так обурили вчителя, що
вiн, повернувшись, хотiв схопити автомата i хоч прикладом вимiсити огидну
Поцiлункову пику, що вже оживала в передчуттi вiдплати. Але в цей час
вiдкрились царськi врата, з них, iз високо пiднятим хрестом, похитуючись,
вийшов отець Хрисантiй.
- Iзидi, темнозрячий ябеднику! I глагол'ю тобi: бог любить праведника,
а чорт ябедника, - урочисто проголосив i махнув хрестом. - Iзидi,
заволоко, не пожирай древа жизнi, древа разума.
Од несподiванки очi в Поцiлуйка поширшали, осклiли, i вiн з жахом
подався назад. Поява отця Хрисантiя спочатку здалась йому бiблейською
картиною. Ожили давнi забобони, на якусь хвилину потьмарився розум, i
Поцiлуйко ганебно вискочив з церкви.
Лише на цвинтарi, прийшовши до пам'ятi i розiбравшись у всьому, вiн
мало не заплакав од безсилля i лютi:
як же не повезло йому - при їхнiй розмовi з Заднiпровським був свiдок!
Вiн руйнував його плани, як павутиння, i хто мiг чекати ось такої
несподiванки? Тепер вимислюй, чоловiче, щось iнше або й на себе опасайся
заяви. I де той пiп узявся на його безголов'я? А може, варто вхопитись за
якусь полу його ряси, довiдатись, що вiн за одно i якi грiшки водяться за
ним?.. А чого вiн так захищав Заднiпровського?.. Бачиш, яка зворушлива
спiлка, - пiп i вчитель! Варто подумати, чим це пахне. Вiн пiдiйшов до
коня, скочив у сани i, новими нитками обплутуючи своє порване
хитросплетiння, в найпаскуднiшому настрої поїхав сонним селом.
А в церквi, задоволений своїм "виходом", отець Хрисантiй i досi метав
громи та блискавки на клятвовiдступника Поцiлуйка, що вiд отця лжi влазить
у свiт.
- Лайдак, зажера, заздрiсник, дрантогуз, мерзопакосник, що легкого
хлiба i масла шукає. Такий, гадаєте, людської насмiшки боїться? Роботи
боїться. Воiстину, шашiль, - звернув погляд на старовинний ветхий образ
богоматерi. - А шашелi й богiв їдять.
- Цей Радянську владу їсть, а сам кричить, що любить її i любитиме до
гробової дошки, - похмуро вiдповiв учитель, струшуючи й не можучи струсити
з плечей огиду й нервовий дрож. А як вiн вiрно про вiдкриту душу сказав!
Теж розбирається в психологiї, для вигiд своїх, для мерзоти своєї.
Схилився над книгою, розгорнув її, але довго нiчого не мiг прочитати: не
слова, а темнi шекспiрiвськi образи наближались до його зору, i серед них
витягував свою стовбуристу шию дрiбноголовий Поцiлуйко...
XII
Дiти нарештi поснули, а вона босонiж, з пiднятими долонями снує i снує
по землянцi - руками i всiм тiлом дослухається, як з вогких стелин слiпо
вибиваються i тремтять нитi холоду, як знизу спроквола в'юняться волокна
вiтерця. А може, це в досадi дихає сама земля, невдоволена тим, що люди
без жалю вивертають i вивертають її нутро?
"I забреде ж таке в голову!" -дивується Катерина, а руки її спiрно
ворожать то в кутках, то бiля дверей, зашпаровуючи глиною невидимi для ока
шпарини.
Через якийсь час в оселi стає затишнiше, полохливий мигунець смiливiш,
без трепету за життя, випростує свою золотисту, але чадну квiтку. I це вже
радує молодицю. Вимивши руки i озувшись у чоботи, що туго обтягують литки,
жiнка стає посеред землянки, ще недовiрливо прислухається до пiдступної
стелi: чи не височить вона крижанi жала. Але замiсть холодного подиху чує
згори тихий вiдгомiн дiвочої пiснi. Не про битви, не про вiйни виводять
дiвчата, а давню, як вiчнiсть, пiсню про те, що мала мати одну дочку та й
купала її у медочку.
I душа молодицi стрепенулась назустрiч пiснi, поєдналася з нею, а далi
полетiла через плетиво дорiг, через поля, лiси i луки до того клаптя
землi, де мала мати одну дочку, i цiєю дочкою була вона, Катерина. I тато
був у неї, завжди бiлий i теплий од борошна. Iшов вiн по землi - за ним
залишалася бiла пороша, смiявся чи спiвав - з одежi, чуприни й обличчя
його трусився пахучий пилок, а коли мельник Павло завзято вививався у
танцi, то з нього так сипалась мука, що вiн ставав схожим на заметiль.
Вiн днював i ночував у старенькому залишаєному й застудженому млинi, що
обрiс вiльшиною, вербами i верболозом. То синя, то блакитнава, то зелена,
то темна вода завжди лихоманила млин, вiн пересварювався з нею i в той же
час з роздутих защiчин вихукував муку або дерть.
Вона спочатку побоювалась i млина,, i колеса, пiд яким кублилися чорти
i водяник. Але тато переконав її, що млин має зовсiм лагiдну душу, а пiд
колесом чорти жили тiльки до революцiї, потiм вони десь повiялися з
панством i рiзними графами, бо жити з хлiборобами нечистiй силi не було
нiякої вигоди. I мала мельникiвна пiсля цього вже не боялася нi заглядати
в усi шпарини млина, нi ночувати в ньому. Перед сном тато сам укривав її
рядниною, що теж пахла мукою, i розказував рiзнi дивовижнi iсторiї, казки
або видзвонював пiсню на чорних цимбалах. У селi довго люди пiдсмiювалися
з мельника Павла й кожухаря Володимира. Обоє вони побували на вiйнi, обоє
нагибiлися, намучилися в Карпатах, а привезли з тих країв таке, що мало
кому в голову забреде: Павло приїхав з цимбалами, а Володимир - з торбою
кремiнцiв. Побачила мельничиха цимбали - засмiялася, побачила кожухарша
розкладенi камiнцi - заголосила, що для неї не знайшлося кращого
подарунка.
Цимбали тато завжди тримав у млинi, i добре було осiннiми вечорами чи в
заметiль прислухатись до м'якого срiбла музики. За стiнами крихiтної
кiмнатки гудiло млинове камiння; спадаючи з лоткiв, у гнiвi клекотiла й
шумувала вода, а тут струни видзвонювали про людську радiсть, печаль чи
одна однiй говорили про кохання.
- Як славно ви граєте, - одного разу потягнулась вона руками до батька
зi своєї висiвками набитої подушечки.
- Славно? - перепитав її тато i змовницьки повiв бровою, з якої одразу
ж посипалась мука. - То в мене цимбали такi: самi виграють.
- Як же вони самi грають?
- Бо мають живу душу.
- Хiба цимбали мають душу? - ширшають очi у дiвчинки, i їй чогось стає
лячно.
- Коли кажу, то мають. Думаєш, вони з дерева зробленi?
- А нiби з чого? - уже недовiрливо поглядає на почорнiле од негоди i
рокiв дерево: яка таємниця, яке диво криється в ньому?
- Цимбали цi, Катерино, зробленi з самої любовi... Дiсталися вони менi
вiд гуцульського роду, в якому народився найкращий цимбалiст. Колись,
скажу тобi, на Гуцульщинi було три прославлених музики: Веселi Цимбали,
Журлива Скрипка i Нiжна Сопiлка. Вони побратимами ходили вiд села до села,
розвiювали людську тугу, приносили радiсть у душу i заповзяття у ноги. I
доти вони всюди були разом, поки не зустрiли в горах бiля потiчка одну
дiвчину, красну, мов свiтанкова зоря. Побачили її музики - понiмiли i всi
троє залюбилися в цю дiвчину. Отаке буває. Через це кохання побратими
пересварились мiж собою, затаїли злобу один на одного i навiть грати
покинули. А потiм разом пiшли до красунi, щоб вибрала з них, кого захоче,
дружиною. Дiвчина покохала Веселi Цимбали. Але здушила свою любов i так
сказала побратимам:
- Я люблю i Веселi Цимбали, i Журливу Скрипку, i Нiжну Сопiлку, а тому
не можу вийти замiж за когось iз вас. Коли хочете, буду вашою сестрою... -
Пiсля того знову на землi ще краще заграли Веселi Цимбали, Журлива Скрипка
i Нiжна Сопiлка, бо в них увiйшло те, що є найкраще на свiтi, - любов!
У її батька мало не все було найкращим: i друзi, i дружина, i донька, i
їхня хатина, не кажучи вже про старенький млин, рiвнi якому не було в
цiлiм свiтi. Навiть їхня корiвчина теж була найкращою, бо хоч вона й мало
давала молока, зате в неї були роги розкiшнi, мов корона...
Згадавши це, i посмiхнулась, i зажурилася жiнка: де тепер, у яких
свiтах її тато? У сорок другому роцi його з кiлькома пiдпiльниками схопили
нiмцi, а млин облили гасом i запалили. Вже охоплений кривавими руками
вогню, вiн чесно молов своє останнє мливо. Тiльки обгорiле колесо
залишилось од млина, бо здогадалось упасти в ту воду, з якою весь час
пересварювався млин. А вiд батька залишились однi згадки-спомини. Але,
може, настане та година, коли якогось дня вiдчиняться дверi i в землянку
увiйде її сивий, не вiд муки, а вiд муки тато i, як в дитинствi покладе
свою руку на її коси i скаже, що вона найкраща i дiти в неї найкращi в
свiтi.
З очима повними слiз i видiнь Катерина пiдiйшла до дiтей, подивилась на
всi голiвки, поправила постiль та и почала думати про завтрашнiй день: чим
вона нагодує свою сiм'ю? I тiльки тепер вiдчула, яка вона голодна. Хоча
сьогоднi i дiти, i Григорiй уволю поїли хлiба, але вона собi не могла
дозволити такої розкошi: передiлила свою пайку i залишила на ранок для
найменшого.
Молодиця пiдiйшла до мисника, дiстала з-пiд полумиска шматок хлiба, що
вилискував iскорками картоплi, зважила в руцi, вдихнула його пахощi i
знову бережно накрила полумиском, її уста затремтiли, на них ворухнувся
бiль, а думки закружляли навколо того кулика з борошном, яке привiз
сьогоднiшнiй гiсть. Хiба ж могла погана людина завiтати до них? Пособив
комусь Григорiй, от, спасибi, й вiддячує. Вона пiдiйшла до мiшка,
пригнулась, обхопила його обома руками, i знову перед очима заколивався
старий млин, заставлений мiшками збiжжя i сипанками з вимолом, бiля яких
весело порались важкi селянськi руки.
Катерина розшморгнула зав язку, з дитинства знайомий повiв пшеничного
борошна, повiв далекого степу охоплює все її єство. Молодиця вже не знає,
чи переконує, чи обдурює себе, що от-от гiсть прийде з Григорiєм вечеряти.
А що ж покладеш їм на стiл? Оту дитячу пайку? Треба хоч якогось коржа
спекти. Вона ясно уявляє, як незручно почуватиме себе Григорiй, коли не
буде чим почастувати гостя. I вже без ваганини здiймає з кiлка пiдситок, а
з мiшка набирає повну миску муки. Легко в її руках залопотiв, затанцював
пiдситок, а на стiл бiлим дощиком потекла пшенична мука, дихай - не
надихаєшся нею. У жiнки прояснилось обличчя, хоча сумлiння iнколи шпигало
її своїми колючками: чи не заранi почала вона поратись бiля чужого добра?
Вгорi загупали чиїсь кроки.
"Iдуть!" - зрадiла i перелякалась Катерина, бiля її красиво окресленого
рота ворухнулась нерiшучiсть, а в очах очiкування.
Незабаром чиїсь руки невмiло зашарудiли по дверях, i в землянку, низько
пригинаючись, увiйшов Поцiлуйко. Вiн одразу ж одвiв погляд вiд її очей,
наче вони просвiчували його думки. I це насторожує жiнку: справжнi
партизани завжди рiвно, з приємнiстю чи цiкавiстю, дивились їй у вiчi,
дарма що вони були зеленими.
- Ви самi прийшли? А Григорiй де? - здивувалась i насторожилась вона.
- Там, - невиразно крутнув обм'яклою рукою Поцiлуйко i пустив погляд
кудись за стiни землянки. Слiди збентеження ворушаться на його нездоровому
сiрому обличчi i на червоних бiлках.
Катерина ще бiльше насторожується, одразу кiлька питань занепокоєно
розповзаються в головi, i хоч вона не може стримати їх, але вже бiльше нi
про що не розпитує гостя, а запрошує сiдати за стiл.
- Спасибi, Катерино Павлiвно, я й постою, - тiльки тепер поглянув на
неї, як на жiнку. I хоча це зовсiм було невчасно, недоречно, але вiдзначив
про себе: "Гарна, з якоюсь таємницею. До такої тягне чоловiкiв. Недарма
Заднiпровський узяв її з цiлим виводком. Ех, коли б можна було повернути
минулi роки... сам би закружляв навколо такої".
Потiм перевiв погляд на розв'язаний мiшок, i щось подiбне до посмiшки
вигнулось на його широкувате розкраєному ротi. Далi зиркнув на дiтей, в
почервонiлих очах майнуло спiвчуття. Вiн, нiби докоряючи комусь, похитав
головою.
I цей нiмий докiр недобрим передчуттям охопив молодицю, вона поклала
пiдситок на стiл.
- Щось трапилось? - пошепки запитала у незнайомого.
- Трапилось, Катерино Павлiвно, - нарештi глянув їй у вiчi. - Я таки
присяду, бо дуже хвилююсь. Сiдайте i ви, щоб лихо сiдало, а не гналось за
вами.
Вони напружено сiдають одне проти одного, їх роздiляє купка борошна, що
пахне далеким степом i життям. Поцiлуйко якийсь час прислухається, що
робиться нагорi, косує на дверi, а потiм, тамуючи в грудях бiль, образу i
рештки своєї гордостi, починає повiльно i переконливо говорити:
- Катерино Павлiвно, ви дружина Григорiя Стратоновича, мати аж п'ятьох
дiтей. Вам усiм треба мати сяке-таке щастя. Але так вийшло, вiрнiше, так
воно виходить, що ви можете назавжди позбутись його, бо щастя, кажуть
люди, перелiтна птаха.
Кам'янiючи, молодиця пiднесла до грудей сплетенi руки, зiтхнула,
вiдчуваючи, як од неї вiдходить Григорiй, кохання. Болючий туман налiг їй
на очi i душу.
- Господи, що ж трапилось? - не спитала - зойкнула всiм тiлом. - Яке
лихо стало на дорозi?
- Iще не стало, тiльки стоїть... Iще не пiзно, - заспокоїв її
Поцiлуйко, i надiя заворушилась у його грудях:
вiн одразу збагнув, як жiнка кохає свого другого мужа. Такi молодицi за
любов усе зроблять, навiть на злочин пiдуть.
- Кажiть-но мерщiй!
- То й скажу. Тiльки слухайте - i не дивуйтесь, i не страхайтеся, i не
гнiвайтесь, а зважте все. У кожної людини, Катерино Павлiвно, є такi
закутки, в якi вона й сама не хотiла б заглядати. Але що зроблено, те
зроблено, а людинi треба жити... У вiйну i я трохи схибив, не розгорнув
пiдпiльної роботи, словом, не зорiєнтувався... Звiдси i все лихо... Не
перший день воно карає мою душу. Карається i моя родина, i дiти мої. Тепер
моя i їхня судьба в руках вашого Григорiя. Напише вiн довiдочку про мою
дiяльнiсть, черкне пару слiв - i все у мене переiнакшиться, не напише -
втопить мене. Ну, а коли на це пiде, то, потопаючи, я потягну за собою i
вашого Григорiя. А хто iз нас потiм випливе - це тяжко сказати, бо в
Туреччинi я не був i в оточення не попадав... Поки не пiзно, допоможiть
менi, а цим допоможете й собi.
- Ви - Поцiлуйко! - з жахом вигукнула жiнка.
- Припустiмо, ви частково угадали, - насторожено пiдвiвся Поцiлуйко. -
Ви таки, можна сказати, дiйсно вгадали, що це я. Але не обрушуйте на мене
свiй гнiв, не кленiть, а послухайте мого слова, бо'життя рiзнi має гудзи i
тенета, всякий негадано може потрапити в них.
- Який ви негiдник! - рвучко пiдвелась Катерина, i її очi викресали
кетяшини iскор. Вiд злостивих рум'янцiв вона помолодiла i покращала.
"Вiдьма, вiдьмочка!" - з обуренням i заздрiстю вдивляється в гаряче
обличчя молодицi. Злоба спотворила i зробила старiшим Поцiлуйка. О, як
йому не вистачає колишньої влади, щоб хоч по-справжньому цитькнути,
приголомшити цю дикувату красу, коли не можна надломити чи обдурити її.
- Лаятись не штука! - з погрозою поглянув на молодицю.
їв тебе, заслинений болотнику, вистачило совiстi приволокти сюди своє
зрадницьке м'ясо!? Зараз же вимiтайся втрiстя! Зараз же! - лютує молодиця.
Поцiлуйко з острахом подається до дверей, а в очi його затiкають
рiшучiсть i оскаженiння.
- Я пiду, але, запам'ятайте, замiсть мене сюди прийде горе!
- Хоч i смерть! Забирайся! - Вигляд у жiнки був таким грiзним, що
Поцiлуйко, мовчки проклинаючи її, обернувся i слiпо, хрестом, вперся у
дверi, не можучи знайти клямки.
- Муку ж свою прихопи! - наказала жiнка. - Та дошки забери! Може, тобi
чи якомусь негiднику на домовину згодяться!
Останнi слова аж скоцюрбили Поцiлуйка, але вiн обома руками вхопився за
гузир мiшка i, пiдпихаючи його колiном, поперед себе виволiк за дверi. В
землянку клубками туману вкотився мороз. Катерина було кинулась до порога,
а потiм щось згадала i почала рукою згрiбати у миску просiяну муку. Поверх
неї вона висипала рожевий грис i швидко вискочила надвiр, де Поцiлуйко
порався бiля дощок.
- I це, мерзотнику, забери! - простягнула йому миску. - Може, когось
iншого купиш.
- Нащо воно менi, - люто одгризнувся Поцiлуйко, одводячи погляд од
молодицi.
Тодi вона плеснула мукою йому на голову.
- Їж, давися, хай тебе розiпре!
В темрявi клубом туману закружляв пахучий пилок. Поцiлуйко, задихаючись
у ньому, закашляв i замахав обома руками. А Катерина, тамуючи сльози,
рiвно пiшла до землянки, залишаючи за собою на землi бiлу порошу, як
колись залишав її тато...
Григорiй Стратонович пiзно повернувся додому: хотiв, щоб дружина не
помiтила його гризоти. Вiн так увiйшов у землянку, що й Катерина не
прокинулась. Спати не мiг. Поганi думки й передчуття мучили й мучили
вразливе серце, яке не загрубiло i в тяжких випробуваннях. "Iнтелiгентик
ти, та й бiльш нiчого, - лаяв себе, але й вiд лайки не ставало легше. - Що
ж, Поцiлуйко на все пiде. Може, справдi треба було йому черкнути кiлька
слiв?.. Нi, не дочекаєшся, враже! Тодi скiльки ще страждань вицiдить з
нього цей вуж? Але хай навiть стражданнями, але ти повинен спинити хоч
якусь частку пiдлоти: вiдступлю я, вiдступить хтось од неї - i вона лишаєм
поповзе по живому".
На лiжку заворушилась дружина, зашелестiли її коси, осипаючись на
долiвку. Вiн пiдвiвся, щоб поправити їх, i вражено застиг.
- Iва-аночку, - не його, живого, а вбитого мужа покликала Катерина.
Це сьогоднi було найтяжчою краплиною гiркоти. Провiвши рукою по вiях,
вiн сiв бiля столу i поклав чубату голову на зцiпленi руки, як окривджене
дитя.
"Двi коси, двi сльози", - наспiвом обiзвалося те, що було початком
кохання, обiзвалося, щоб вiдiгнати ним iншi почуття...
Вiн вийшов з землянки i на подвiр'ї побачив слiди копаниць... "Ага, це
тут стояли Поцiлуйковi сани. Але хто це розсипав муку?" -Григорiй
Стратонович нахиляється до землi, вбирає пахощi розтрушеного борошна i
нiяк не може збагнути, що тут сталося, коли його не було вдома.
XIII
Кiнь ударив копитищем, пiд ним зойкнула, хруснула i мов з щедрої
пригорщi бризнула в обличчя крижаною гречкою передвесняна земля.
- Iрод! - вiдпльовуючись, недобре скривився Поцiлуйко. Вiн рукавом
протер наколенi землею щоки i знову почув на них липкий, неначе павутиння,
слiд муки. Поцiлуйко з усiєї сили вперiщив нагаєм загнузданого коня i,
коли той, зметнувши гривою, вилетiв на вулицю, безжалiсно рвонув на себе
вiжки. Воронець, болiсно вивертаючи побiльшене око, вигнувся в дугу, а з
вудил закапала кров.
- Я тобi, iроде, вiдiб'ю i печiйки, : селезiнки! - Поцiлуйко витрiщився
на коня, вдає вiн був причиною всiх його невдач, i потiм ще раз зiрвав iз
себе пальто i почав iз нього витрушувати отой пилок, що так нiжно пахнув
казкою достиглої ниви, невсипущих, почорнiлих од негоди млинiв i життя.
Але не це, а тiльки свiжу образу нагадував йому пшеничний пилок, що
запорошував, а не веселив його.
Дзино давно, мов i не було їх, минулися тi часи, коли и Поцiлуйко зi
своїм хитруватим батечком радiсно на вислобоких коненятках їздив до млина,
з гребельки вдивлявся у пiдсинену куширувату рiчку, де снували
жуки-водолюби, або довго простоював бiля доша, пiдставляючи всi пальцi пiд
в юнкi струмочки борошна. Тодi вони утiшали ного, теплом пестили руки, i
йому хотiлося бути мельником, якого так шанували всi люди.
А потiм, через роки, що збiгли, як вода пiд млиновим колесом, якось
пiзнього вечора Поцiлуйковi привезли в просторе коморище ту муку, на яку
не старався нi за плугом, нi за косою, нi за своїм службовим столом. На
хвилю вона обпекла руки i кров, неначе мололась не на звичайнiй водi, а на
окропi. Не гордим мiрошником, а наполоханим ганчiрником обвис вiн бiля
забуду... I дiтей, сирiт своїх безщасних, навчу шанувати вас, - iз
благанням i мукою дивився на учителя.
- Я розумiю, партiя потрiбна тобi, але чи потрiбний ти їй? - безжалiсно
вiдрiзав Григорiй Стратонович. - I хто тепер тебе прийме до неї?
- Приймуть, побачите, приймуть. У мене збереглися давнi знайомства,
зв'язки... Дописочка врятує мене. Я ж не прошу чистої партизанської
справки. А моя зброя, коли подумати, все-таки допомагала вам, а не ворогу.
- I що ж ти далi думаєш робити? -вже з зацiкавленням подивився в
жалюгiдне обличчя Поцiлуйка.
- Менi тепер доведеться йти по господарчiй лiнiї, iдеологiчнi,
вважайте, вiдсiклись, ну, й заважкi вони для мене. Стану собi директором
маслозаводу та й буду тихцем виконувати плани. Це якраз пост по моїх
нервах. I все вже накльовується, тiльки ви трiшечки допоможiть.
- Нi, не допоможу я тебе встановлювати в партiї, не допоможу тобi стати
й директором маслозаводу. На цьому й розпрощаємось, їдь собi своєю
дорогою, та не забудь забрати хабар, що привiз. На моїй совiстi нема
жодної чужої копiйки.
Поцiлуйко затремтiв, мов осика у вiтер.
- I моїх дiтей не пожалiєте? Ви ж учитель, гуманiстi.
- Хiба дiти гiршими стануть, коли їхнiй тато не буде директором
маслозаводу?
- Ви вбиваєте мене довiчним безчестям!
- Нi, ти сам себе вбив трьома отруйними кулями:
зневагою до людей, дрiбним iнтриганством i великою любов'ю до власної
шкури. Так яке ж ти маєш вiдношення до партiї? Якщо в тебе залишилась хоч
одна брунька людяностi, тремти над нею, розвивай її не на директорському
маслi, а на чорному хлiбi i дякуй людям, що хоч яку працю будеш робити
поруч з ними.
Жах тiпонув усiєю постаттю Поцiлуйка:
- Зрозумiйте, Григорiю Стратоновичу: коли я пiду на низову роботу, мене
заклюють.
- Хто ж тебе заклює?
Поцiлуйко гойднувся, i єдине слово зiрвалось з його уст:
- Люди.
- Навiщо приписувати їм свої вади? У людей є бiльшi турботи...
- Це теорiя, - обiрвав його Поцiлуйко. - Люди не забули, як я був
секретарем райвиконкому, а ви ж знаєте, що той не вродився, щоб усiм
догодив.
- Але вродились такi, що пожинали людську славу, доброту i плоди їхньої
працi, а людям повертали свинство нiкчемних вигаслих душ. Боїшся людей?
- Не так їх, як їхнiх насмiшок, - признався Поцiлуйко. - Я не переживу
такого сорому.
- Переживеш, - заспокоїв його Григорiй Стратонович. - Коли в схованках
пережив вiйну, то все переклiпаєш - вiї у тебе не соромливi, одвiють усе,
як млинки.
Пiсля цих слiв у Поцiлуйка несамохiть заворушились вiї, ворухнулись
повiки S стали такими, наче їх щойно хтось умочив у болiсну злiсть. Нею
насочились i жмаканцi пiд очима, а далi злiсть поповзла по щоках,
накопичуючись у складках бiля уст i носа.
- I нiяк не змiните свого рiшення? - потвердiшали шия i постать
Поцiлуйка.
- Нiяк.
- Подумайте, Григорiю Стратоновичу. Подумайте! - Тепер у голосi
поєднались прохання i погроза. - Це ж тiльки одна манюсiнька дописочка.
- Iз нею ти вже iменем живих i мертвих почнеш вичавлювати масло
особистого достатку. Iди...
Злоба струсилася з повiк на обличчя Поцiлуйка, по-iншому спотворила
його. Тепер каламутна i чорна душа Поцiлуйка виходила з гри в прибiднення,
i в голосi його холодним металом заскреготiла погроза.
- Проганяєте! Ну, й проганяйте собi на горе. Я пiду з нiчим, але за мою
ганьбу ви i ваша жiнка проллєте вiдро кривавих слiз. Я вiднайду отой
жолобець, яким поллються вони.
При згадцi про жiнку Григорiй Стратонович здригнувся, перед ним за
коротку мить розверзлась страшна гнилизна безоднi, що звалась життям
негiдника. Вилуплюючись iз усiх одяганок, вона вже погрожувала i шипiла,
мов гадюка:
- Я знаю, ви, вiдхопивши вищу освiту, i досi живете великим, рiзним
художеством, шекспiрами i духом. Але, коли зло пiшло на зло, я стягну вас
iз усiх високостей на таке дно, що й шекспiрам не снилось, Сторч головою
летiтимете в гiрше пекло, анiж ви показували менi.
- Брешеш, мерзотнику!
- Хто бреше, тому легше. Це теж народ видумав.
- Не народ, а покидьки його! I ти далеко думаєш виїхати на брехнi?
- До свого берега. I думаєте, не виїду? Згадайте: нiби не граф Толстой
писав, що iстина переплетена з брехнею найтоншими нитками?
- Це ж вiн про вiрування писав!
- Цього я вже не пам'ятаю, а цитата сама по собi стояща. I я не
посоромлюсь накинути на вашу бiографiю таку брехню, що вона стане правдою.
Бо що менi залишається робити? Вдавитися?.. Та ви знаєте, що ципльонок
тоже хоче жить. I я хочу жити. Не ставайте менi на завадi, бо тодi чим
завгодно, а стягну вас з високостi духу. Я знаю, як це робиться, знаю, що
ви маєте вiдкриту, мов рана, душу, вразливе, незахищене серце. Воно у сто
крат слабiше мого. I я, захочу, згризу його, мов качан капусти. I це не
так тяжко зробити, бо ви хоч висока за духом, але тiнева людина.
- Яка, яка я людина? - перепитав Григорiй Стратонович, страхаючись,
навiть не вiрячи, що стiльки нечистот може зiбратись у однiй потворi.
- Тiнева, не на виду. По делiкатностi чи легковажностi своїй ви не
вмiєте зайняти вiдповiдне вашим заслугам положення. А його вам на
тарiлочцi не пiднесуть. У наш вiк у кожного по горло власної роботи, i
тому нiхто не має часу розбиратися в скромностi якогось iндивiдуума. I це
теж проти вас. То не робiть мене таким пiдлим, яким я ще не був. Це буде
краще для мене, для вас, а значить, i для суспiльства. Що вам коштує, хай
проти волi, черкнути кiлька слiв? Зате будете мати бiля себе чистий
спокiй. А для таких людей спокiй дуже потрiбний, щоб рости духовно. Не
заважатиму.
Тепер прийшов час поблiднути Заднiпровському. За вiйну вiн встиг
надивитися i на злобу, i на мiзерiю тих покидькiв, якi мали людську
подобу. Але такої гадини ще не бачив. I, головне, вона так i зробить, як
говорить А може, це поганий сон?.. Нi, реальний, нашорошений i озлоблений
Поцiлуйко стоїть перед ним i ще з краплинкою надiї дивиться йому в лице,
немов вичитує з нього слова жаданої дописочки. Взяти автомат i сiконути по
цьому стовпу гною. Але Григорiй Стратонович перемагає себе i наче з
цiкавiстю запитує:
- Достойну себе намалював перспективу. Як же ти будеш вiдривати мене
вiд високостi духу?
- Це буде залежати вiд полiтичної ситуацiї, - не довго думаючи, випалив
Поцiлуйко, i в його очах побiльшало надiї.
- Як це зрозумiти?
- Можу розкрити карти i масть. Тiльки не прогнiвайтесь - вислухайте
спокiйно.
- Говори!
- I скажу! - В Поцiлуйка якось з-пiд шкiри висоталась подоба недоречної
посмiшки. - Будуть у нас головними ворогами нацiсти - я i тi, що бiля мене
крутяться, зробимо вас нацiстом; буде головною небезпекою нацiоналiзм - ми
вам пiдкинемо їжака в образi українського буржуазного нацiоналiзму. А
можемо тим i другим зробити ще й додати якесь моральне падiння. Ось тодi й
спробуйте викрутитися, коли такi сигнали почнуть надходити з рiзних мiсць
i коли навiть добрi знайомi почнуть косувати на вас i переходити на другий
бiк вулицi... Дивуєтесь, що я йду ва-банк? Вiн страшний не для мене, бо на
обмовника ще немає закону, а обмовлений може зустрiтись навiть зi смертю.
А це така тiтка, що й найчистiшим лебедям вiдкручує голови. Отак i
виходить: хто мед збирає, той скоро помирає. Логiчно?
Небувалий оголений цинiзм, страхiтлива мерзота так обурили вчителя, що
вiн, повернувшись, хотiв схопити автомата i хоч прикладом вимiсити огидну
Поцiлункову пику, що вже оживала в передчуттi вiдплати. Але в цей час
вiдкрились царськi врата, з них, iз високо пiднятим хрестом, похитуючись,
вийшов отець Хрисантiй.
- Iзидi, темнозрячий ябеднику! I глагол'ю тобi: бог любить праведника,
а чорт ябедника, - урочисто проголосив i махнув хрестом. - Iзидi,
заволоко, не пожирай древа жизнi, древа разума.
Од несподiванки очi в Поцiлуйка поширшали, осклiли, i вiн з жахом
подався назад. Поява отця Хрисантiя спочатку здалась йому бiблейською
картиною. Ожили давнi забобони, на якусь хвилину потьмарився розум, i
Поцiлуйко ганебно вискочив з церкви.
Лише на цвинтарi, прийшовши до пам'ятi i розiбравшись у всьому, вiн
мало не заплакав од безсилля i лютi:
як же не повезло йому - при їхнiй розмовi з Заднiпровським був свiдок!
Вiн руйнував його плани, як павутиння, i хто мiг чекати ось такої
несподiванки? Тепер вимислюй, чоловiче, щось iнше або й на себе опасайся
заяви. I де той пiп узявся на його безголов'я? А може, варто вхопитись за
якусь полу його ряси, довiдатись, що вiн за одно i якi грiшки водяться за
ним?.. А чого вiн так захищав Заднiпровського?.. Бачиш, яка зворушлива
спiлка, - пiп i вчитель! Варто подумати, чим це пахне. Вiн пiдiйшов до
коня, скочив у сани i, новими нитками обплутуючи своє порване
хитросплетiння, в найпаскуднiшому настрої поїхав сонним селом.
А в церквi, задоволений своїм "виходом", отець Хрисантiй i досi метав
громи та блискавки на клятвовiдступника Поцiлуйка, що вiд отця лжi влазить
у свiт.
- Лайдак, зажера, заздрiсник, дрантогуз, мерзопакосник, що легкого
хлiба i масла шукає. Такий, гадаєте, людської насмiшки боїться? Роботи
боїться. Воiстину, шашiль, - звернув погляд на старовинний ветхий образ
богоматерi. - А шашелi й богiв їдять.
- Цей Радянську владу їсть, а сам кричить, що любить її i любитиме до
гробової дошки, - похмуро вiдповiв учитель, струшуючи й не можучи струсити
з плечей огиду й нервовий дрож. А як вiн вiрно про вiдкриту душу сказав!
Теж розбирається в психологiї, для вигiд своїх, для мерзоти своєї.
Схилився над книгою, розгорнув її, але довго нiчого не мiг прочитати: не
слова, а темнi шекспiрiвськi образи наближались до його зору, i серед них
витягував свою стовбуристу шию дрiбноголовий Поцiлуйко...
XII
Дiти нарештi поснули, а вона босонiж, з пiднятими долонями снує i снує
по землянцi - руками i всiм тiлом дослухається, як з вогких стелин слiпо
вибиваються i тремтять нитi холоду, як знизу спроквола в'юняться волокна
вiтерця. А може, це в досадi дихає сама земля, невдоволена тим, що люди
без жалю вивертають i вивертають її нутро?
"I забреде ж таке в голову!" -дивується Катерина, а руки її спiрно
ворожать то в кутках, то бiля дверей, зашпаровуючи глиною невидимi для ока
шпарини.
Через якийсь час в оселi стає затишнiше, полохливий мигунець смiливiш,
без трепету за життя, випростує свою золотисту, але чадну квiтку. I це вже
радує молодицю. Вимивши руки i озувшись у чоботи, що туго обтягують литки,
жiнка стає посеред землянки, ще недовiрливо прислухається до пiдступної
стелi: чи не височить вона крижанi жала. Але замiсть холодного подиху чує
згори тихий вiдгомiн дiвочої пiснi. Не про битви, не про вiйни виводять
дiвчата, а давню, як вiчнiсть, пiсню про те, що мала мати одну дочку та й
купала її у медочку.
I душа молодицi стрепенулась назустрiч пiснi, поєдналася з нею, а далi
полетiла через плетиво дорiг, через поля, лiси i луки до того клаптя
землi, де мала мати одну дочку, i цiєю дочкою була вона, Катерина. I тато
був у неї, завжди бiлий i теплий од борошна. Iшов вiн по землi - за ним
залишалася бiла пороша, смiявся чи спiвав - з одежi, чуприни й обличчя
його трусився пахучий пилок, а коли мельник Павло завзято вививався у
танцi, то з нього так сипалась мука, що вiн ставав схожим на заметiль.
Вiн днював i ночував у старенькому залишаєному й застудженому млинi, що
обрiс вiльшиною, вербами i верболозом. То синя, то блакитнава, то зелена,
то темна вода завжди лихоманила млин, вiн пересварювався з нею i в той же
час з роздутих защiчин вихукував муку або дерть.
Вона спочатку побоювалась i млина,, i колеса, пiд яким кублилися чорти
i водяник. Але тато переконав її, що млин має зовсiм лагiдну душу, а пiд
колесом чорти жили тiльки до революцiї, потiм вони десь повiялися з
панством i рiзними графами, бо жити з хлiборобами нечистiй силi не було
нiякої вигоди. I мала мельникiвна пiсля цього вже не боялася нi заглядати
в усi шпарини млина, нi ночувати в ньому. Перед сном тато сам укривав її
рядниною, що теж пахла мукою, i розказував рiзнi дивовижнi iсторiї, казки
або видзвонював пiсню на чорних цимбалах. У селi довго люди пiдсмiювалися
з мельника Павла й кожухаря Володимира. Обоє вони побували на вiйнi, обоє
нагибiлися, намучилися в Карпатах, а привезли з тих країв таке, що мало
кому в голову забреде: Павло приїхав з цимбалами, а Володимир - з торбою
кремiнцiв. Побачила мельничиха цимбали - засмiялася, побачила кожухарша
розкладенi камiнцi - заголосила, що для неї не знайшлося кращого
подарунка.
Цимбали тато завжди тримав у млинi, i добре було осiннiми вечорами чи в
заметiль прислухатись до м'якого срiбла музики. За стiнами крихiтної
кiмнатки гудiло млинове камiння; спадаючи з лоткiв, у гнiвi клекотiла й
шумувала вода, а тут струни видзвонювали про людську радiсть, печаль чи
одна однiй говорили про кохання.
- Як славно ви граєте, - одного разу потягнулась вона руками до батька
зi своєї висiвками набитої подушечки.
- Славно? - перепитав її тато i змовницьки повiв бровою, з якої одразу
ж посипалась мука. - То в мене цимбали такi: самi виграють.
- Як же вони самi грають?
- Бо мають живу душу.
- Хiба цимбали мають душу? - ширшають очi у дiвчинки, i їй чогось стає
лячно.
- Коли кажу, то мають. Думаєш, вони з дерева зробленi?
- А нiби з чого? - уже недовiрливо поглядає на почорнiле од негоди i
рокiв дерево: яка таємниця, яке диво криється в ньому?
- Цимбали цi, Катерино, зробленi з самої любовi... Дiсталися вони менi
вiд гуцульського роду, в якому народився найкращий цимбалiст. Колись,
скажу тобi, на Гуцульщинi було три прославлених музики: Веселi Цимбали,
Журлива Скрипка i Нiжна Сопiлка. Вони побратимами ходили вiд села до села,
розвiювали людську тугу, приносили радiсть у душу i заповзяття у ноги. I
доти вони всюди були разом, поки не зустрiли в горах бiля потiчка одну
дiвчину, красну, мов свiтанкова зоря. Побачили її музики - понiмiли i всi
троє залюбилися в цю дiвчину. Отаке буває. Через це кохання побратими
пересварились мiж собою, затаїли злобу один на одного i навiть грати
покинули. А потiм разом пiшли до красунi, щоб вибрала з них, кого захоче,
дружиною. Дiвчина покохала Веселi Цимбали. Але здушила свою любов i так
сказала побратимам:
- Я люблю i Веселi Цимбали, i Журливу Скрипку, i Нiжну Сопiлку, а тому
не можу вийти замiж за когось iз вас. Коли хочете, буду вашою сестрою... -
Пiсля того знову на землi ще краще заграли Веселi Цимбали, Журлива Скрипка
i Нiжна Сопiлка, бо в них увiйшло те, що є найкраще на свiтi, - любов!
У її батька мало не все було найкращим: i друзi, i дружина, i донька, i
їхня хатина, не кажучи вже про старенький млин, рiвнi якому не було в
цiлiм свiтi. Навiть їхня корiвчина теж була найкращою, бо хоч вона й мало
давала молока, зате в неї були роги розкiшнi, мов корона...
Згадавши це, i посмiхнулась, i зажурилася жiнка: де тепер, у яких
свiтах її тато? У сорок другому роцi його з кiлькома пiдпiльниками схопили
нiмцi, а млин облили гасом i запалили. Вже охоплений кривавими руками
вогню, вiн чесно молов своє останнє мливо. Тiльки обгорiле колесо
залишилось од млина, бо здогадалось упасти в ту воду, з якою весь час
пересварювався млин. А вiд батька залишились однi згадки-спомини. Але,
може, настане та година, коли якогось дня вiдчиняться дверi i в землянку
увiйде її сивий, не вiд муки, а вiд муки тато i, як в дитинствi покладе
свою руку на її коси i скаже, що вона найкраща i дiти в неї найкращi в
свiтi.
З очима повними слiз i видiнь Катерина пiдiйшла до дiтей, подивилась на
всi голiвки, поправила постiль та и почала думати про завтрашнiй день: чим
вона нагодує свою сiм'ю? I тiльки тепер вiдчула, яка вона голодна. Хоча
сьогоднi i дiти, i Григорiй уволю поїли хлiба, але вона собi не могла
дозволити такої розкошi: передiлила свою пайку i залишила на ранок для
найменшого.
Молодиця пiдiйшла до мисника, дiстала з-пiд полумиска шматок хлiба, що
вилискував iскорками картоплi, зважила в руцi, вдихнула його пахощi i
знову бережно накрила полумиском, її уста затремтiли, на них ворухнувся
бiль, а думки закружляли навколо того кулика з борошном, яке привiз
сьогоднiшнiй гiсть. Хiба ж могла погана людина завiтати до них? Пособив
комусь Григорiй, от, спасибi, й вiддячує. Вона пiдiйшла до мiшка,
пригнулась, обхопила його обома руками, i знову перед очима заколивався
старий млин, заставлений мiшками збiжжя i сипанками з вимолом, бiля яких
весело порались важкi селянськi руки.
Катерина розшморгнула зав язку, з дитинства знайомий повiв пшеничного
борошна, повiв далекого степу охоплює все її єство. Молодиця вже не знає,
чи переконує, чи обдурює себе, що от-от гiсть прийде з Григорiєм вечеряти.
А що ж покладеш їм на стiл? Оту дитячу пайку? Треба хоч якогось коржа
спекти. Вона ясно уявляє, як незручно почуватиме себе Григорiй, коли не
буде чим почастувати гостя. I вже без ваганини здiймає з кiлка пiдситок, а
з мiшка набирає повну миску муки. Легко в її руках залопотiв, затанцював
пiдситок, а на стiл бiлим дощиком потекла пшенична мука, дихай - не
надихаєшся нею. У жiнки прояснилось обличчя, хоча сумлiння iнколи шпигало
її своїми колючками: чи не заранi почала вона поратись бiля чужого добра?
Вгорi загупали чиїсь кроки.
"Iдуть!" - зрадiла i перелякалась Катерина, бiля її красиво окресленого
рота ворухнулась нерiшучiсть, а в очах очiкування.
Незабаром чиїсь руки невмiло зашарудiли по дверях, i в землянку, низько
пригинаючись, увiйшов Поцiлуйко. Вiн одразу ж одвiв погляд вiд її очей,
наче вони просвiчували його думки. I це насторожує жiнку: справжнi
партизани завжди рiвно, з приємнiстю чи цiкавiстю, дивились їй у вiчi,
дарма що вони були зеленими.
- Ви самi прийшли? А Григорiй де? - здивувалась i насторожилась вона.
- Там, - невиразно крутнув обм'яклою рукою Поцiлуйко i пустив погляд
кудись за стiни землянки. Слiди збентеження ворушаться на його нездоровому
сiрому обличчi i на червоних бiлках.
Катерина ще бiльше насторожується, одразу кiлька питань занепокоєно
розповзаються в головi, i хоч вона не може стримати їх, але вже бiльше нi
про що не розпитує гостя, а запрошує сiдати за стiл.
- Спасибi, Катерино Павлiвно, я й постою, - тiльки тепер поглянув на
неї, як на жiнку. I хоча це зовсiм було невчасно, недоречно, але вiдзначив
про себе: "Гарна, з якоюсь таємницею. До такої тягне чоловiкiв. Недарма
Заднiпровський узяв її з цiлим виводком. Ех, коли б можна було повернути
минулi роки... сам би закружляв навколо такої".
Потiм перевiв погляд на розв'язаний мiшок, i щось подiбне до посмiшки
вигнулось на його широкувате розкраєному ротi. Далi зиркнув на дiтей, в
почервонiлих очах майнуло спiвчуття. Вiн, нiби докоряючи комусь, похитав
головою.
I цей нiмий докiр недобрим передчуттям охопив молодицю, вона поклала
пiдситок на стiл.
- Щось трапилось? - пошепки запитала у незнайомого.
- Трапилось, Катерино Павлiвно, - нарештi глянув їй у вiчi. - Я таки
присяду, бо дуже хвилююсь. Сiдайте i ви, щоб лихо сiдало, а не гналось за
вами.
Вони напружено сiдають одне проти одного, їх роздiляє купка борошна, що
пахне далеким степом i життям. Поцiлуйко якийсь час прислухається, що
робиться нагорi, косує на дверi, а потiм, тамуючи в грудях бiль, образу i
рештки своєї гордостi, починає повiльно i переконливо говорити:
- Катерино Павлiвно, ви дружина Григорiя Стратоновича, мати аж п'ятьох
дiтей. Вам усiм треба мати сяке-таке щастя. Але так вийшло, вiрнiше, так
воно виходить, що ви можете назавжди позбутись його, бо щастя, кажуть
люди, перелiтна птаха.
Кам'янiючи, молодиця пiднесла до грудей сплетенi руки, зiтхнула,
вiдчуваючи, як од неї вiдходить Григорiй, кохання. Болючий туман налiг їй
на очi i душу.
- Господи, що ж трапилось? - не спитала - зойкнула всiм тiлом. - Яке
лихо стало на дорозi?
- Iще не стало, тiльки стоїть... Iще не пiзно, - заспокоїв її
Поцiлуйко, i надiя заворушилась у його грудях:
вiн одразу збагнув, як жiнка кохає свого другого мужа. Такi молодицi за
любов усе зроблять, навiть на злочин пiдуть.
- Кажiть-но мерщiй!
- То й скажу. Тiльки слухайте - i не дивуйтесь, i не страхайтеся, i не
гнiвайтесь, а зважте все. У кожної людини, Катерино Павлiвно, є такi
закутки, в якi вона й сама не хотiла б заглядати. Але що зроблено, те
зроблено, а людинi треба жити... У вiйну i я трохи схибив, не розгорнув
пiдпiльної роботи, словом, не зорiєнтувався... Звiдси i все лихо... Не
перший день воно карає мою душу. Карається i моя родина, i дiти мої. Тепер
моя i їхня судьба в руках вашого Григорiя. Напише вiн довiдочку про мою
дiяльнiсть, черкне пару слiв - i все у мене переiнакшиться, не напише -
втопить мене. Ну, а коли на це пiде, то, потопаючи, я потягну за собою i
вашого Григорiя. А хто iз нас потiм випливе - це тяжко сказати, бо в
Туреччинi я не був i в оточення не попадав... Поки не пiзно, допоможiть
менi, а цим допоможете й собi.
- Ви - Поцiлуйко! - з жахом вигукнула жiнка.
- Припустiмо, ви частково угадали, - насторожено пiдвiвся Поцiлуйко. -
Ви таки, можна сказати, дiйсно вгадали, що це я. Але не обрушуйте на мене
свiй гнiв, не кленiть, а послухайте мого слова, бо'життя рiзнi має гудзи i
тенета, всякий негадано може потрапити в них.
- Який ви негiдник! - рвучко пiдвелась Катерина, i її очi викресали
кетяшини iскор. Вiд злостивих рум'янцiв вона помолодiла i покращала.
"Вiдьма, вiдьмочка!" - з обуренням i заздрiстю вдивляється в гаряче
обличчя молодицi. Злоба спотворила i зробила старiшим Поцiлуйка. О, як
йому не вистачає колишньої влади, щоб хоч по-справжньому цитькнути,
приголомшити цю дикувату красу, коли не можна надломити чи обдурити її.
- Лаятись не штука! - з погрозою поглянув на молодицю.
їв тебе, заслинений болотнику, вистачило совiстi приволокти сюди своє
зрадницьке м'ясо!? Зараз же вимiтайся втрiстя! Зараз же! - лютує молодиця.
Поцiлуйко з острахом подається до дверей, а в очi його затiкають
рiшучiсть i оскаженiння.
- Я пiду, але, запам'ятайте, замiсть мене сюди прийде горе!
- Хоч i смерть! Забирайся! - Вигляд у жiнки був таким грiзним, що
Поцiлуйко, мовчки проклинаючи її, обернувся i слiпо, хрестом, вперся у
дверi, не можучи знайти клямки.
- Муку ж свою прихопи! - наказала жiнка. - Та дошки забери! Може, тобi
чи якомусь негiднику на домовину згодяться!
Останнi слова аж скоцюрбили Поцiлуйка, але вiн обома руками вхопився за
гузир мiшка i, пiдпихаючи його колiном, поперед себе виволiк за дверi. В
землянку клубками туману вкотився мороз. Катерина було кинулась до порога,
а потiм щось згадала i почала рукою згрiбати у миску просiяну муку. Поверх
неї вона висипала рожевий грис i швидко вискочила надвiр, де Поцiлуйко
порався бiля дощок.
- I це, мерзотнику, забери! - простягнула йому миску. - Може, когось
iншого купиш.
- Нащо воно менi, - люто одгризнувся Поцiлуйко, одводячи погляд од
молодицi.
Тодi вона плеснула мукою йому на голову.
- Їж, давися, хай тебе розiпре!
В темрявi клубом туману закружляв пахучий пилок. Поцiлуйко, задихаючись
у ньому, закашляв i замахав обома руками. А Катерина, тамуючи сльози,
рiвно пiшла до землянки, залишаючи за собою на землi бiлу порошу, як
колись залишав її тато...
Григорiй Стратонович пiзно повернувся додому: хотiв, щоб дружина не
помiтила його гризоти. Вiн так увiйшов у землянку, що й Катерина не
прокинулась. Спати не мiг. Поганi думки й передчуття мучили й мучили
вразливе серце, яке не загрубiло i в тяжких випробуваннях. "Iнтелiгентик
ти, та й бiльш нiчого, - лаяв себе, але й вiд лайки не ставало легше. - Що
ж, Поцiлуйко на все пiде. Може, справдi треба було йому черкнути кiлька
слiв?.. Нi, не дочекаєшся, враже! Тодi скiльки ще страждань вицiдить з
нього цей вуж? Але хай навiть стражданнями, але ти повинен спинити хоч
якусь частку пiдлоти: вiдступлю я, вiдступить хтось од неї - i вона лишаєм
поповзе по живому".
На лiжку заворушилась дружина, зашелестiли її коси, осипаючись на
долiвку. Вiн пiдвiвся, щоб поправити їх, i вражено застиг.
- Iва-аночку, - не його, живого, а вбитого мужа покликала Катерина.
Це сьогоднi було найтяжчою краплиною гiркоти. Провiвши рукою по вiях,
вiн сiв бiля столу i поклав чубату голову на зцiпленi руки, як окривджене
дитя.
"Двi коси, двi сльози", - наспiвом обiзвалося те, що було початком
кохання, обiзвалося, щоб вiдiгнати ним iншi почуття...
Вiн вийшов з землянки i на подвiр'ї побачив слiди копаниць... "Ага, це
тут стояли Поцiлуйковi сани. Але хто це розсипав муку?" -Григорiй
Стратонович нахиляється до землi, вбирає пахощi розтрушеного борошна i
нiяк не може збагнути, що тут сталося, коли його не було вдома.
XIII
Кiнь ударив копитищем, пiд ним зойкнула, хруснула i мов з щедрої
пригорщi бризнула в обличчя крижаною гречкою передвесняна земля.
- Iрод! - вiдпльовуючись, недобре скривився Поцiлуйко. Вiн рукавом
протер наколенi землею щоки i знову почув на них липкий, неначе павутиння,
слiд муки. Поцiлуйко з усiєї сили вперiщив нагаєм загнузданого коня i,
коли той, зметнувши гривою, вилетiв на вулицю, безжалiсно рвонув на себе
вiжки. Воронець, болiсно вивертаючи побiльшене око, вигнувся в дугу, а з
вудил закапала кров.
- Я тобi, iроде, вiдiб'ю i печiйки, : селезiнки! - Поцiлуйко витрiщився
на коня, вдає вiн був причиною всiх його невдач, i потiм ще раз зiрвав iз
себе пальто i почав iз нього витрушувати отой пилок, що так нiжно пахнув
казкою достиглої ниви, невсипущих, почорнiлих од негоди млинiв i життя.
Але не це, а тiльки свiжу образу нагадував йому пшеничний пилок, що
запорошував, а не веселив його.
Дзино давно, мов i не було їх, минулися тi часи, коли и Поцiлуйко зi
своїм хитруватим батечком радiсно на вислобоких коненятках їздив до млина,
з гребельки вдивлявся у пiдсинену куширувату рiчку, де снували
жуки-водолюби, або довго простоював бiля доша, пiдставляючи всi пальцi пiд
в юнкi струмочки борошна. Тодi вони утiшали ного, теплом пестили руки, i
йому хотiлося бути мельником, якого так шанували всi люди.
А потiм, через роки, що збiгли, як вода пiд млиновим колесом, якось
пiзнього вечора Поцiлуйковi привезли в просторе коморище ту муку, на яку
не старався нi за плугом, нi за косою, нi за своїм службовим столом. На
хвилю вона обпекла руки i кров, неначе мололась не на звичайнiй водi, а на
окропi. Не гордим мiрошником, а наполоханим ганчiрником обвис вiн бiля