Страница:
пiдлататись на ньому: за канiстру самогону обiцяє давати бочку пального.
- I де тiльки береться така погань? - запитав Марко з обуренням.
- Спливдє з каламутi вiйни. Так що нам робити? Самогонщиками ставати?
- Задачка!.. А це надiйна справа? - ще не знає на що зважитись.
- Якщо придивитись до носа цього гидомирника, то надiйна - за чарку вiн
i батька продасть. Для проби привiз менi двi бочки пального.
- Де воно в нього лежить?
- Дурний вiн сказати! Засекретив свiй склад.
- Цiлий склад?
- Схоже на це. Каже, що ми його пальним зоремо во свої поля.
- Тодi домовляйся, Василю! - махнув рукою Марко. - Заставить бiда i
самогонщиком стати.
- З чого тiльки варити будемо?
- Зараз же поїду на цукрозавод. Там є меляса... От i переплуталось
грiшне й святе.
* * *
...Обличчя директора Укрозлволу не можна було назвати оптимiстичним.
Його пожмакований рот рогаликом прогнувся донизу, у вузькуватих розрiзах
нудились очi, а перчина носа принюхувалась до вусiв, мов до закуски.
"В такого нудника навряд чи поживишся чимсь", - подумав Марко,
прикидаючи, якими словами можна розжалобити директора заводу. Вiн вдарився
в злигоднi спаленого села, а тюхтiюватий господарник, нудьгуючи, слухав
його i раз по раз принюхувався до вусiв, нiби вони випаровували найкращi
пахощi. Коли Марко закiнчив говорити, очi директора одразу ожили, i вiн
коротко виклав свої думки:
- Лiрика теперiшнього села, особливо спаленого, сама по собi дуже
iнтересна, але ми книг не пишемо, - ми практики, а тому одразу перейдемо
до дiла. Меляса в мене є, добряча, хоч на хлiб масти. Скiльки хочете,
стiльки вiдпустимо, коли взамiн дiстанете мiдi. Пiдходить така комбiнацiя?
Марко розгубився:
- Мiдi? Якої?
- Якої хочете, з чого хочете i де хочете, аби це була мiдь. Нiмцi
обдерли нас, мов липку.
- Де ж я вам дiстану її?
- А це вже ваша печаль. Я вам - мелясу, ви менi - мiдь. Кiлограм за
кiлограм.
- Ви б, може, для практики, почали свою мелясу мiняти на золото:
кiлограм за кiлограмi - з'єхидничав Марко.
- Золото менi поки що не потрiбне, - спокiйно вiдповiв директор i знову
почав принюхуватись до вусiв. Його, видно, нiщо не могло зворушити.
Розлючений на директора, на себе i на всю цю iсторiю, Марко в
препаскудному настрої повертався додому. Наважився чоловiк стати"
самогонщиком - i то не повезло, захотiв чесно заробити догану - i то не
вийшло... Дивна ця iстота, що зветься людиною. З самого ранку його мучили
сумнiви i роздуми, що вiн погодився за самогон купляти пальне, а тепер вiн
лютував, що не може цього зробити. Прямо хоч повертай конi до Кузьми
Завороженого i їдь з ним промишляти на склад.
В дiбровi iмлистi долонi вечора прохолодою пройшлися по його обличчi,
трохи остудили гнiв, але всi думки i тепер, як бджоли навколо матки,
крутилися навколо оранки. I все одно вiн десь мусить добути мiдь тому
перчастому дiдьковi.
Дома Марко розповiв про свою пригоду Тримаиводи i Заднiпровському. Ця
розповiдь обурила навiть врiвноваженого Василя, а Григорiй Стратонович
засмiявся.
- Ви чого? - нерозумiюче поглянув на нього Марко. - Типаж сподобався?
- Перчину носа i вуса, як ви намалювали їх, бачу перед собою, - i далi
смiявся Григорiй Стратонович. - Напали ж на практика! Але здається, ми вже
маємо мiдь.
- Якi? -в один голос скрикнули Безсмертний i Тримайвода.
- В горбовецьких лiсах, може знаєте, висаджено артсклад. Що мало пiти в
повiтря - пiшло, а гiльзи до торiшнього року валялись навкруг вирви...
- Тодi зразу ж треба їхати! - вирiшив Марко. - Може, й нам пофортунить.
Цього ж вечора вiн, Григорiй Стратонович i Василь Тримайвода поїхали в
горбовецькi лiси. При мiсяцi вони довго петляли лiсовими дорогами, поки
знайшли глибоченну вирву i, мов над самородками золота, нахилились над
першими, позеленiлими вiд негоди гiльзами снарядiв... Через тиждень шiсть
тракторiв, радуючи серця хлiборобiв, прийшли пiднiмати рахманну, напоєну
дощами, росою i туманом землю. I через тиждень десяток заяв пiшло блукати
по всiх iнстанцiях. В них писалося, що новий голова колгоспу Марко
Безсмертний морально розкладена людина - вiн примушує колгоспникiв варити
для нього самогон i безпробудно пиячить...
XXXI
Земля пахла свiжiстю трави, нiжно-п'янким цвiтом кульбаби, соком дерев
i розсади. Дiвчата, познiмавши рами парникiв, дбайливо ворожили, згинались
i розгинались над нею, а їхня пiсня слалася над тендiтними стебельцями, i
в нiй була печаль далеких вiкiв, що зiйшлася з теперiшньою дiвочою тугою.
Невiдомим судженим вихлюпували вони свою пiсню i напiврозкриту, мов
пуп'янок, любов, але не судженi, не веселоокi хлопцi, а тiльки тепла земля
прислуха'лась до дiвочого смутку й любовi.
I знову Марка стривожив цей спiв, знову подумалось про дiвочу долю,
пiдкошену вiйною, i про ту любов, яка може зiв'янути в грудях без
вiдповiдi, без материнства. I хiба вiн не розумiє, чого тепер навiть смiх
дiвочий чаїть у собi печаль. I нiчим, нiчим ти, чоловiче, не годен
допомогти, хiба що привiтним словом i пошаною до тих, у кого доля
окривдила дiвочi лiта.
Цi роздуми i сум непомiтно перенесли його до тих вечорiв, коли й вiн
стрiчав своє перше кохання... Було я: воно чи не було? I чи було у свiтi
оте нiжне тернооке дiвчатко, яке довiрливо й недовiрливо тягнулось до
нього? Вiн їй колись навеснi принiс вiтром вiдчахнуту вишневу гiлочку, не
знаючи, що цiєї ж весни вiдчахнеться од нього його любов...
Гай-гай, коли це минулось! Вже й дочка в тебе така, як ота дiвчина
була, та все одно прокидається сум i боляче смокче все тiло. Вiддирай
його, чоловiче, вiд серця, виточуй, мов гiркий сiк минулих рокiв, глуши
роботою i господарчим клопотом, щоб менше болiло все. I вiн вiддирав його,
та з далеких закуткiв пам'ятi раз по раз виринали спогади про перше i
друге кохання.
Враз у пiснi про журавку йому вчувся голос Олени, i вiн аж оглянувся,
приглядаючись до дiвчат. Справдi, щось було у їхньому спiвi таке, що
бринiло в голосi його дружини. Певне, перехопили вони це в Олени i
заспiвали йому, щоб i пiдстрелений журавель затужив за своєю журавкою.
Якою дивовижною i красивою була вона в золотi кiс i чарах своєї пiснi. От
i нема золотої вербички у його сiм'ї, є тiльки блискавкою припалена верба,
що з хреста виросла на могилi його батька.
- Марку Трохимовичу, що менi робити з Маврою? - пiдiйшла до нього Марiя
Тримайвода, i буденщина зруйнувала усi видiння, та не могла зруйнувати
смутку.
- Що таке?
- Те саме - нiяк на роботу не виходить.
- Говорили iз нею?
- Кiлька разiв i говорила, i вмовляла, i гудила, але нiчого не
пособило. Обiцяє прийти, та обiцянка - цяцянка. Доведеться штрафувати
Мавру, чи як?
- Вiйна так штрафувала наших жiнок, що грi буде нам братись за таке
дiло, - невесело вiдповiв Марко.
- То що ж робити? За Маврою й iншi жiнки не квапляться до роботи.
- Iще треба поговорити, душевно, сердечно. Вона ж, здається, не з
ледачого роду.
- Це правда. А чому ви не питаєтесь, як у нас iде робота?
- Бачу її усю перед очима. А для чого ви в цих парниках залишаєте
окремi стебельця розсади?
- З неї отут у теплi виростуть першi овочi для голови та начальства, -
засмiялася жiнка.
- Спасибi, в'їли, не надiявся, що ви такi.
- Так завжди було при Безбородьковi. Чи не за вама їде пiдвода?
- За мною, - чогось на бюро райкому викликають.
- Напевне, хвалити будуть, бо ж ореться i сiється, аж гай шумить.
Марко промовчав: не про похвалу думалось йому; все непокоїла iсторiя з
пальним.
На пiдводi бiля вiзника сидiв незнайомий чолов'яга з кучмою
бруднуватого попелястого волосся. Ось вiн скочив на землю, з шанобливою
посмiшкою приклав два пальцi до жилавої скронi.
- Марку Трохимовичу, моє - вам. Чи не пiдвезете часом до мiста?
- Чого ж, можна, - з неприязню поглянув на неохайного начасниченого
кучмiя з випнутими, схожими на гузир губами i крупним щупачим носом.
- От i гаразд, могорич з мене. - Кучмiй запобiгливо посмiхнувся,
метушливо потупцював на мiсцi, наче земля пiдсмалювала йому ноги, i тихiше
запитав: - Певне, ви й не знаєте, хто я такий?
- Не мав щастя познайомитись iз вами, - байдуже змiряв його поглядом
Марко.
- I не догадуєтесь? - в прехитренних очах непроханого пасажира димчасте
ворушиться п янкувата сивина. Щось неприємне, нахабне, насторожене i
загадкове є у нiй.
- Не мав часу думати над цим важливим питанням, - насмiшкувато кидає
Марко.
Але хортуватий кучмiй не помiчає цього. Вiн з таємничим виразом
оглядається, а потiм влiзливий смiшок прориває його гузиристi вуста.
- Це тому, що менi довелося мати дiло не з вами, а з комiрником. Я
Федот Красiи, отой самий що вам пальне постачав. Надiюсь, ми в усяких
дiлах зрозумiємо один одного. Я, вже зараз можна сказати, ваш орач!
- Ви горе наше, а не орачi - гнiв одразу рум'янцями прорвався на
обличчi Марка, а в золотистих обiдках очей ворухнулась тiнявiсть. - Невже
не соромно чи хоча б не страшно вам так жити на свiтi?
- Лекцiя з полiтграмоти? - вцюкнув, не ображаючись, Красiй. - Я в
полiтгуртках уже не просвiщаюсь - не такi мої лiта. А про совiсть i страх
можу, коли iнтересуєтесь, дати фактичну справочку, тiльки спершу треба
знайти точку опори. - Вiн вибрався на полудрабок, зручнiше вмостився, а з
його очей 'струсилась п'янкувата посмiшечка, - вони одразу потвердiшали i
причаїли в кутках iронiчну озлобленiсть. - Так з чого ж починати? Хiба що
так: навiть у вiк соцiалiзму кожен має свої фiнансово-комерцiйнi ланцюги i
б'ється в них, як риба в сiтцi. Ви, наприклад, хочете зараз вискочити з
громадських боргiв. Це вам вигiдно i потрiбно для слави. I я, на вашому
мiсцi, робив би так само. Але житейськi невдачi злизали мою славу i навiть
мiстки до неї. То треба ж менi, коли є голова на плечах, трохи краще жити,
анiж тi, що вмiють думати тiльки руками? От я й бажаю приплисти до свого
тихого берега, щось збудувати на ньому про чорний день для себе, бо
колективне - це тепер не найкраща мрiя мого життя. Ви маєте свою кумерцiю,
я - свою, а в кумерцiї головне - шукати, знаходити, брати i вигiдно
збути... Ну, страх - це вже iнша категорiя, вiд нього рукою не
вiдмахнешся. Та не всi попадаються, не всi ловляться, а коли й ловляться,
не всi потрапляють на грiзнi очi правосуддя, бо й тут можна сяк-так знайти
прокладочки. Хто б, наприклад, i по якiй статтi мiг судити мене за мою
кумерцiю? Тiльки фашисти, бо я крав у них. А от вашу купiвлю у мене можна
пiд якийсь параграф пiдвести, бо ви чоловiк державний. Так хто кого,
питається у задачi, повинен питати про совiсть? - замаснiв переможною
усмiшкою прив'ялий вид Красiя.
- Геть менi, балабоне, з воза! - обурився Марко, ступив крок наперед i
вирвав у вiзника батiг. - Як розбризкався!
- То я собi пiду, обiйдемось без нервiв, - злякано скочив з полудрабка
Красiй. - Виходить, комусь правда коле очi.
- Не чiпай цього слова, негiднику, бо забрудниш його! - Марко узяв
вiжки у вiзника, вискочив на полудрабок, вйокнув на конi, i вiз м'яко
покотився ще не в'їждженою дорогою.
Згодом ця пригода з Красiєм почала Марковi здаватися навiть смiшною.
"Яка погань, а в своїх правах розбирається, наче юрист-крючкотвор. А коли
ти не про права, а про свої обов'язки згадаєш?" I поки думалася всяка
всячина, коненята минали дiброви й луги, а перед очима з блакитi неба, ще
блакитнiшої води i зеленi землi творилась, розстилалась молода весняна
казка, i посеред неї стояли верби в зелених вiночках, як нареченi.
Ось з неба голубою грудочкою злетiв трепетний грицик i сiв на
розщеплене жерло нiмецького танка. Пташина зневажливо вдарила хвостом
покорчене страхiття, опустилася на, землю й обережно, приглядаючись то
одним, то другим оком до дороги, почала пити з калюжки блакитну воду. I що
було пташинi до танка, до обрубка його тiнi. яка захопила шматок лискучої
луговини i пару кущикiв курослiпу.
Почувши стукiт копит, вона занепокоїлась, принишкла, а потiм
безтурботно вискочила на купину, щоб краще бачити свiт i своє вiдображення
у водi. Незабаром до грицика прилетiла його подруга, й вони почали
залицятись одне до одного, то наближаючись, то вiддаляючись од танка.
I Марко в цю хвилину подумав, що смерть може вбити людину, птаха, але
вона не в силi убити любов.
З вузького зазiлленого путiвця вiн з'їхав на шлях, на його узбiччях
весна всюди посвдвила золотi печатi кульбаби, на них темними кульчиками
ворушилися старi, ще торiшнi бджоли. Казка весняного напiвприхмареного дня
розкривала новi й новi картини, а на душi у Марка була тепер так, як у тiй
далинi, де грали то сонячнi озера, то тьмарились тiнi. В пам'ятi спливали
i спогади, i рiзнi турботи, i розрахунки, але й не забувалось, що,
нарештi, в землю падає й падає зерно. Цим при теперiшнiх труднощах навiть
можна було похвалитись, коли б не муляла душi iсторiя з пальним.
В райкомi Марка зустрiли настороженими поглядами. Ще не встиг вiн сiсти
недалеко вiд Броварника, як Борисенко розкрив папку з якимись прим'ятими
папiрцями й насмiшкувато подивився на нього:
- Орете, сiєте, господарюєте?
- Як говорить зведення, орю, сiю i господарюю. - Марко придивляється до
папки, до прим'ятих папiрцiв i вже все розумiє. - Чималенько "донесень"
зiбралось на мене?
- Вистачить на чиюсь голову.
- Виходить, мiнiстерство зв'язку мало роботу? - невесело посмiхнувся
Марко.
- Iще дехто матиме її, - насупився Борисенко. - Значить, самогоном поле
орете?
- У фейлетонi так можна сказати, - погодився Марко.
- А як це в романi можна сказати?
- Там довелось би написати, що ми орали поле горем своїм. Не вiд
доброго життя сiли ми на цього коника.
Борисенко спiвчутливо подивився на Безсмертного. Тiльки рiзнi заяви i
настирливi нагадування Киселя примусили Борисенка взятись за Безсмертного,
бо iнакше йому ще бiльше могло перепасти березової кашi. Химерно вийшло в
нього з оранкою, тiльки вiйна може так склубити добро i зло.
- Провину свою розумiєш?
- Розумiю, - тихо сказав Марко, а в душi все одно не руйнувався спокiй;
хоч i не гаразд вийшло, але поля в нього не лежать перелогами.
- Добре, що товариш Безсмертний хоч тепер зрозумiв свою помилку, -
в'їдливо чмихнув iнструктор райкому Геннадiй Головченко, який завжди мiг
природно, в залежностi вiд обставин, показати свою зверхнiсть над кимсь,
чи свою увагу й пошану до когось, або i повний демократизм, особливо за
чаркою. - Де ж ранiше була ваша голова?
- Вона журилася, що з вашою не зустрiлась. Ось тодi в нас був би
порядок, - навiдлiг ударив Марко i викликав не одну посмiшку, бо
прилизаного Головченка недолюблювали за його своєрiдну артистичнiсть i
говорили про нього, що вiн з трьох можливих варiантiв - МХАТу, музкомедiї
та райкому - вибрав найменш вдалий.
Головченко обiзлився, блискавичнi рум'янцi роздули його досконало
викругленi щоки:
- Подивiться на цього праведника! Нашкодив сам, а сердиться на когось!
Яка залiзна логiка! - грiзно поглянув на Безсмертного i почав теоретично
розкривати суть даної помилки. З колгоспного поля вiн пiрнув аж у древнiй
Рим, далi в iсторiю середнiх вiкiв, здмухнув iз них пил, i вихопив якийсь
приклад i ним з єднав сиву давнину з двадцятими роками двадцятого
столiття, коли по селах куркульня переганяла хлiб на самогон.
- Яка вченiсть: уже Рим, i Крим, i самогоннi апарати е, а толку
нiякого, - скривився Броварник. - Запишемо Безсмертному догану без цього
посталакання. Заслужив!
Височенька постать Головченка затремтiла вiд обурення, але вiн стримав
себе й спокiйнiше заговорив до Безсмертного:
- Чи розумiєте, скiльки ви програли в битвi за врожай, скiльки ви
програли в очах людей i керiвництва?
- Я розумiю свiй програш, але розумiю i виграш, - гнiвно пiдвiвся
Марко.
- Це ганьба! Вiн абсолютно нiчого не зрозумiв! - обурено заволав
Головченко. - Похвалiться, що виграли ви?
- Я виграв роки жiночої краси, - гордо сказав Марко, i всi погляди
здивовано схрестились на ньому.
- Про що вiн говорить? - у Головченка з доброго дива аж пiдборiддя
одвисло.
- Те, що чуєте, - одрiзав Марко. - В мене серце не шумовинням, а кров'ю
обкипало, коли я посилав на поле з лопатами дiвчат i жiнок. Скiльки ця
непосильна робота вичавила б з них здоров'я, скiльки нових зморщок
дочасної покарбували б милi обличчя? А тепер, при своєму програшi, я
виграв роки жiночої краси. Це теж чогось варто!
Борисенко посмiхнувся, потiм засмiявся, махнув рукою i весело звернувся
до всiх:
- Чули,товаришi?
- Чули, Iване Артемовичу, - радiсно вiдповiли йому всi, окрiм
Головченка, який вiдчув свою поразку.
- То я мислю так, - вiв далi Борисенко. - За сердечну пошану до жiночої
статi й краси навiть не таке прощалося людям! Напевне, доведеться простити
й товаришу Безсмертному. Як ви думаєте?
- А таки доведеться! - залунало звiдусiль.
- Вперше таке рiшення приймаємо, - задоволено сказав Броварник i вдарив
Безсмертного по плечу.
Пiсля засiдання бюро Борисенко сам на сам залишився з Безсмертним i,
смiючись, заговорив до нього:
- Догана висiла над тобою, але й тут викрутився. Сердився б на мене,
якби схопив її?
- Нi, не сердився б, я вже пiдготувався був до неї, - посмiхнувся
Марко.
- Бадьоришся? - невдоволено покосився Борисенко.
- Правду кажу. Цей грiх з пальним i в сни залазив мої. Так що навiть
догана тiльки утiшила б мене - зняла б грiх.
- Iнтересний ти чоловiк, - не то з огудою, не то схвально сказав
Борисенко. - Знаєш, i в мене раз отаке пiсля догани було... Але тобi треба
менше пиячити.
- Пиячити? - остовпiв, а потiм розреготався Марко. - Це вже щось нове.
I Хотiлось би iнодi з досади потягнути добру чарку, так не можу:
наперстками п'ю...
- А скiльки про це в анонiмках написали. - Борисенко поклав руку на
папку. - Знаєш, хто це так старається?
- Хто чесно робити не хоче: екс-голова i його оточення. Ми з фашизмом
скорiше покiнчимо, анiж з наклепниками i дармоїдами, якi навчилися хитро й
мудро пожирати плоди соцiалiзму... Що думаєте робити з цим папiр'ям?
- Колекцiонуватиму для iнтересу: заведу рахунок, скiльки їх прийде за
рiк на одного завзятого голову, прикину, скiльки вони забрали часу i
грошей у держави, а потiм прилюдно судитимемо запеклих донощикiв.
- Такої ж статтi в законi нема.
- А ми постараємося здерти з них хоч витраченi командировочнi на
роз'їзди i комiсiї. Карбованцем вдаримо донощикiв... Ставок зарибнив?
- Зарибнив.
- Багато ловив риби до вiйни?
- По шiсть центнерiв з гектара. Але ми тодi пiдгодовували її, а тепер
нема чим.
- Пiдеш до голови райспоживспiлки, вiн трохи випише макухи для вашої
риби. За це хоч на рибалку покличеш?
- Побачимо, скiльки дасте макухи.
Борисенко засмiявся:
- Знаємо, який ти скупердяга. А з пальним уже викручуємось - прибуло на
станцiю...
I пiсля цих слiв Безсмертний i Борисенко одночасно потлянули на вiкно,
до якого наближалась вечорова далина. Зараз вони обоє подумали вже не про
пальне, а про перемогу, що пiднiмала крила над усiєю землею.
XXXII
Марко повертався з дальнiх полiв, коли м'якi вечоровi долини почали
проростати й заростати сизими кущами туману. Мiж небом i землею пролетiли
темнi грудочки чирят, а в туманi озвався деркач, здавалось, вiн запрошував
у свої володiння гостей, раз по раз вiдчиняючи їм скрипучу хвiртку. Що й
казати, немудра пiсня деркача, але й вона вечорами, а особливо свiтанками
веселить хлiборобське серце. Iдеш, бувало, на зорi, прислухаєшся до цього
"дир-дир" i вiдчуваєш, як трудиться у темрявi птах - вiддирає i вiддирає
нiч од землi.
На левадi вже темнiли й зростались дерева, пiд ногами перехитувались
роса й туман, а над усiм свiтом стояла така тиша, що було чути, як плакала
надламана гiлка.
Марко зупинився, прислухаючись до цього плачу, потiм пiдiйшов до
кладки, до того мiсця, де вiн колись, у молодостi, вперше пiдняв на руки
дiвчину i перенiс її на другий берег. Як не зiйшлись береги з берегами,
так не зiйшлась i його доля з долею учительки. А пiд кладкою так само, як
i колись, закохано воркує вода i так само плачуть над нею надламанi гiлки.
"Старiю, - подумав Марко, - бо частiш потрiбного згадую те, що звалось
коханням, i частiш потрiбного з сумом чи подивом зупиняю зiр на жiночiй
вродi, i вже по-iншому хвилює вона тебе - як витвiр мистецтва,, як диво
природи, i частiше в книзi дiвочий образ розкриває пiдтуманену синь
далеких вечорiв... Старiєш, чоловiче".
Вiд цiєї думки Марко нагло став бiля кладки й озирнувся: чи не стоїть
за його плечима старiсть? Верба хитнула над ним дiвочим рукавом i струсила
кiлька росин, а здалеку знову обiзвався'деркач.
Марко перейшов на той берег i примхливою стежкою подався на другий край
села - треба було зайти до Маври Покритченко.
Коли вiн переступив порiг землянки. Мавра саме поралась бiля невеличкої
печi, в якiй на пеленi полум'я чорнiло єдине, з кулак завбiльшки,
горнятко'. На скрип дверей вдова рвучко повернула голову, здивовання i
острах майнули на її обличчi. Ось на самi очницi налягли брови, пiд ними
трепетно звузились дикуватi очi, а вiї погасили в них огонь. Ще не вiрячи
сама собi, жiнка випросталась, чомусь торкнулася руками живота i зразу ж
злякано вiдсмикнула їх, опустила донизу.
- Чого так наполохалась? - здивувався Марко. Йому здалося, що Мавра
останнiм часом поповнiла. З яких би достаткiв? - Добрий вечiр тобi!
- Доброго здоров'я, - насторожено кивнула головою Мавра, i тепер на її
красиво округленому обличчi заворушились упертiсть i болюча озлобленiсть.
Вона поправила хустину кольору качиної лапи, потягнулась до кочерги,
стиснула її в руках i глухо запитала: - Ви прийшли мене гнати на роботу?
Бiля Маркових вусiв ворухнулась задиркувата смiхотинка:
- А ти боїшся її, що одразу ж за кочергу вхопилась?
- Не боюсь, - глянула на чоловiка i знову убрала в очi вiдблиски
полум'я.
- I я так думав.
- Що хочете, те й думайте собi, а я робити в колгосп не пiду. I не
агiтуйте мене, агiтували вже рiзнiї - жiнка рiшуче й норовисто одвернулась
од Марка, знову сунула в пiч кочергу i так почала нею орудувати, що жар
полетiв на припiчок i долiвку.
- Добре ж ти, коли подивлюсь, навчилася зустрiчати людей, - посмiхнувся
Марко.
- Так, як вони мене, - вiдповiла од печi Мавра. Зараз усе її обличчя й
збiльшене погруддя були охопленi рухливим багрянцем. - Нiкому, нiкому я
тепер не вiрю.
- I це може бути, - погодився Марко, а Мавра здивувалась.
- Що може бути?
- Те, про що говориш ти. Окривдить людину хтось раз, окривдить вдруге,
от i захитається в неї вiра... Тебе хтось зобидив?
- Хто ж нашу сестру не зобижає! - з стогоном вирвалось у Маври, але й
тепер вона говорила до вогню, а не до Марка. - Доброго чогось не
допросишся, вiд лихого не вiдiб'єшся, та ще тодi, коли вдова має обличчя,
а не пику.
- .Чисту правду кажеш: ще дуже свинуватi ми, чоловiки, - погодився
Марко.
Цi слова боляче вразили жiнку, вона вихопила з печi кочергу, що вже
курiлася димом, обернулась до гостя, хотiла щось вiдповiсти на його мову,
але одразу передумала i заговорила про iнше:
- Наговорили, набалакали вам три мiшки усячини про м'ене?
- Сама розумiєш, не маленька.
- Не маленька, - полохливо повторила жiнка, притулила руку до грудей i
на мить з мукою на обличчi полинула в тi лiта, коли була маленькою, а
потiм знову озлобилась. - I хай плещуть, коли язики не защепнуло. Не важко
обмовити людину, а хто їй порадить, як цей час прожити? От i ви стали
головою, почали порядок наводити, вже комусь лiсом пособили, людям городи
орете, а хто менi його зоре? Оцi пальцi? - простягла гарнi, але потрiсканi
руки до Марка, у вiдблиску вогню вони тремтiли, мов осiннє кленове листя.
Щось у її рухах, у поглядi й полохливостi стурбувало Марка.
"Ей, жiнко добра, видать, не оранка, щось бiльше поїдом їсть твою душу,
тремтить вона в тобi, як рибина у сiтцi.
- Завтра тобi оратимем город.
- Завтра? - недовiрливо перепитала i гостро, всiєю дикуватiстю очей,
змiряла Марка. Якась недобра згадка мстиво виморщила її чоло, але Мавра
вiдкинула її, нервово приклала руку до красивих, з подихом гнiву уст. - За
яку ж таку ласку будете орати менi?
- Не за ласку, не за твою роботу, а за твою судьбу, - тихо вiдповiв
Марко.
- За мою судьбу? - здригнулася Мавра. - А ви знаєте, яка вона?
- Чому ж не знаю - вдовина...
I це пiдкосило жiнку, вона заточилась назад, з мукою подивилась на
Марка; у поглядi її сiрим туманом ворухнувся бiль, а куточки уст жалiсно
засiпались двома складками. Враз Мавра зойкнула й невтiшно заголосила,
сльози, здоганяючи одна одну, покотились по щоках i високих грудях з рiзко
окресленими сосками. Вона долонями закрила обличчя, але незабаром сльози
пробились i крiзь пальцi.
- Ти чого, жiнко добра?.. - розгубився Марко. - Що з тобою? - Вiн
пiдвiв Мавру до столу, посадив на стiлець, i вона, поклавши голову на
руки, наплакалась i нахлипалась, мов окривджене дитя. А Марко сiв з
другого кiнця столу, пiдпер обличчя рукою i скорботно поглядав на жiнку,
не вмiючи втiшити її. Нарештi вона трохи заспокоїлась, рукавами обтерла
сльози i не очима, а їхнiм туманом поглянула на гостя:
- Тепер ви все знаєте про мою долю.
- Нiчого я не знаю.
- Так будете знати. I всi будуть знати... Я з дитям ходжу. Ой господи,
господи, що менi з ним робити у цьому свiтi? - В голосi її озвалася така
мука, така скорбота, що Марко мимоволi здригнувся i пiдвiвся з-за столу. -
Того й на роботу не виходжу, вiдтягую од себе людський поговiр, та не можу
вiдтягти своє безталання... Дитя незаконне у мене.
Марко зiщулився, жiноча скорбота всотувалась у кожну клiтину його тiла.
Хiба ж не знає вiн, скiльки ось такiй матерi доведеться випити гiркоти?
Вiн пiдiйшов до вдови, поклав їй руку на мiжплiччя, i воно напружено
прищулилось, i зiщулилась жiнка, чекаючи не вдару, а хоч крихiтки
спiвчуття, хоча й знала - не буде його до неї...
- I не говори, i не думай, Мавро, такого. Чуєш?
- Ч... - тiльки один звук зiрвався з уст удови.
- Чого не буває в життi? Усяке трапляється, усяке... Тiльки знай: любов
може бути незаконною, а дiти всi законнi. I ми вже не суддi їхнi, а
батьки, вихователi. Розумiєш?
- Справдi? Ви так думаєте, що всi дiти законнi? - стрепенулася жiнка i
теж пiдвелась, похнюпилась перед ним. - А я його вбити хотiла.
- I як ти могла таку погань у толову впхнути? - обурився Марко. - Ти ж
мати, чуєш - мати!
- На яку всi пальцями будуть тикати, - застогнала Мавра.
- Зовсiм не втiшу тебе - всякi є ще люди, i дурень може пальцем чи
- I де тiльки береться така погань? - запитав Марко з обуренням.
- Спливдє з каламутi вiйни. Так що нам робити? Самогонщиками ставати?
- Задачка!.. А це надiйна справа? - ще не знає на що зважитись.
- Якщо придивитись до носа цього гидомирника, то надiйна - за чарку вiн
i батька продасть. Для проби привiз менi двi бочки пального.
- Де воно в нього лежить?
- Дурний вiн сказати! Засекретив свiй склад.
- Цiлий склад?
- Схоже на це. Каже, що ми його пальним зоремо во свої поля.
- Тодi домовляйся, Василю! - махнув рукою Марко. - Заставить бiда i
самогонщиком стати.
- З чого тiльки варити будемо?
- Зараз же поїду на цукрозавод. Там є меляса... От i переплуталось
грiшне й святе.
* * *
...Обличчя директора Укрозлволу не можна було назвати оптимiстичним.
Його пожмакований рот рогаликом прогнувся донизу, у вузькуватих розрiзах
нудились очi, а перчина носа принюхувалась до вусiв, мов до закуски.
"В такого нудника навряд чи поживишся чимсь", - подумав Марко,
прикидаючи, якими словами можна розжалобити директора заводу. Вiн вдарився
в злигоднi спаленого села, а тюхтiюватий господарник, нудьгуючи, слухав
його i раз по раз принюхувався до вусiв, нiби вони випаровували найкращi
пахощi. Коли Марко закiнчив говорити, очi директора одразу ожили, i вiн
коротко виклав свої думки:
- Лiрика теперiшнього села, особливо спаленого, сама по собi дуже
iнтересна, але ми книг не пишемо, - ми практики, а тому одразу перейдемо
до дiла. Меляса в мене є, добряча, хоч на хлiб масти. Скiльки хочете,
стiльки вiдпустимо, коли взамiн дiстанете мiдi. Пiдходить така комбiнацiя?
Марко розгубився:
- Мiдi? Якої?
- Якої хочете, з чого хочете i де хочете, аби це була мiдь. Нiмцi
обдерли нас, мов липку.
- Де ж я вам дiстану її?
- А це вже ваша печаль. Я вам - мелясу, ви менi - мiдь. Кiлограм за
кiлограм.
- Ви б, може, для практики, почали свою мелясу мiняти на золото:
кiлограм за кiлограмi - з'єхидничав Марко.
- Золото менi поки що не потрiбне, - спокiйно вiдповiв директор i знову
почав принюхуватись до вусiв. Його, видно, нiщо не могло зворушити.
Розлючений на директора, на себе i на всю цю iсторiю, Марко в
препаскудному настрої повертався додому. Наважився чоловiк стати"
самогонщиком - i то не повезло, захотiв чесно заробити догану - i то не
вийшло... Дивна ця iстота, що зветься людиною. З самого ранку його мучили
сумнiви i роздуми, що вiн погодився за самогон купляти пальне, а тепер вiн
лютував, що не може цього зробити. Прямо хоч повертай конi до Кузьми
Завороженого i їдь з ним промишляти на склад.
В дiбровi iмлистi долонi вечора прохолодою пройшлися по його обличчi,
трохи остудили гнiв, але всi думки i тепер, як бджоли навколо матки,
крутилися навколо оранки. I все одно вiн десь мусить добути мiдь тому
перчастому дiдьковi.
Дома Марко розповiв про свою пригоду Тримаиводи i Заднiпровському. Ця
розповiдь обурила навiть врiвноваженого Василя, а Григорiй Стратонович
засмiявся.
- Ви чого? - нерозумiюче поглянув на нього Марко. - Типаж сподобався?
- Перчину носа i вуса, як ви намалювали їх, бачу перед собою, - i далi
смiявся Григорiй Стратонович. - Напали ж на практика! Але здається, ми вже
маємо мiдь.
- Якi? -в один голос скрикнули Безсмертний i Тримайвода.
- В горбовецьких лiсах, може знаєте, висаджено артсклад. Що мало пiти в
повiтря - пiшло, а гiльзи до торiшнього року валялись навкруг вирви...
- Тодi зразу ж треба їхати! - вирiшив Марко. - Може, й нам пофортунить.
Цього ж вечора вiн, Григорiй Стратонович i Василь Тримайвода поїхали в
горбовецькi лiси. При мiсяцi вони довго петляли лiсовими дорогами, поки
знайшли глибоченну вирву i, мов над самородками золота, нахилились над
першими, позеленiлими вiд негоди гiльзами снарядiв... Через тиждень шiсть
тракторiв, радуючи серця хлiборобiв, прийшли пiднiмати рахманну, напоєну
дощами, росою i туманом землю. I через тиждень десяток заяв пiшло блукати
по всiх iнстанцiях. В них писалося, що новий голова колгоспу Марко
Безсмертний морально розкладена людина - вiн примушує колгоспникiв варити
для нього самогон i безпробудно пиячить...
XXXI
Земля пахла свiжiстю трави, нiжно-п'янким цвiтом кульбаби, соком дерев
i розсади. Дiвчата, познiмавши рами парникiв, дбайливо ворожили, згинались
i розгинались над нею, а їхня пiсня слалася над тендiтними стебельцями, i
в нiй була печаль далеких вiкiв, що зiйшлася з теперiшньою дiвочою тугою.
Невiдомим судженим вихлюпували вони свою пiсню i напiврозкриту, мов
пуп'янок, любов, але не судженi, не веселоокi хлопцi, а тiльки тепла земля
прислуха'лась до дiвочого смутку й любовi.
I знову Марка стривожив цей спiв, знову подумалось про дiвочу долю,
пiдкошену вiйною, i про ту любов, яка може зiв'янути в грудях без
вiдповiдi, без материнства. I хiба вiн не розумiє, чого тепер навiть смiх
дiвочий чаїть у собi печаль. I нiчим, нiчим ти, чоловiче, не годен
допомогти, хiба що привiтним словом i пошаною до тих, у кого доля
окривдила дiвочi лiта.
Цi роздуми i сум непомiтно перенесли його до тих вечорiв, коли й вiн
стрiчав своє перше кохання... Було я: воно чи не було? I чи було у свiтi
оте нiжне тернооке дiвчатко, яке довiрливо й недовiрливо тягнулось до
нього? Вiн їй колись навеснi принiс вiтром вiдчахнуту вишневу гiлочку, не
знаючи, що цiєї ж весни вiдчахнеться од нього його любов...
Гай-гай, коли це минулось! Вже й дочка в тебе така, як ота дiвчина
була, та все одно прокидається сум i боляче смокче все тiло. Вiддирай
його, чоловiче, вiд серця, виточуй, мов гiркий сiк минулих рокiв, глуши
роботою i господарчим клопотом, щоб менше болiло все. I вiн вiддирав його,
та з далеких закуткiв пам'ятi раз по раз виринали спогади про перше i
друге кохання.
Враз у пiснi про журавку йому вчувся голос Олени, i вiн аж оглянувся,
приглядаючись до дiвчат. Справдi, щось було у їхньому спiвi таке, що
бринiло в голосi його дружини. Певне, перехопили вони це в Олени i
заспiвали йому, щоб i пiдстрелений журавель затужив за своєю журавкою.
Якою дивовижною i красивою була вона в золотi кiс i чарах своєї пiснi. От
i нема золотої вербички у його сiм'ї, є тiльки блискавкою припалена верба,
що з хреста виросла на могилi його батька.
- Марку Трохимовичу, що менi робити з Маврою? - пiдiйшла до нього Марiя
Тримайвода, i буденщина зруйнувала усi видiння, та не могла зруйнувати
смутку.
- Що таке?
- Те саме - нiяк на роботу не виходить.
- Говорили iз нею?
- Кiлька разiв i говорила, i вмовляла, i гудила, але нiчого не
пособило. Обiцяє прийти, та обiцянка - цяцянка. Доведеться штрафувати
Мавру, чи як?
- Вiйна так штрафувала наших жiнок, що грi буде нам братись за таке
дiло, - невесело вiдповiв Марко.
- То що ж робити? За Маврою й iншi жiнки не квапляться до роботи.
- Iще треба поговорити, душевно, сердечно. Вона ж, здається, не з
ледачого роду.
- Це правда. А чому ви не питаєтесь, як у нас iде робота?
- Бачу її усю перед очима. А для чого ви в цих парниках залишаєте
окремi стебельця розсади?
- З неї отут у теплi виростуть першi овочi для голови та начальства, -
засмiялася жiнка.
- Спасибi, в'їли, не надiявся, що ви такi.
- Так завжди було при Безбородьковi. Чи не за вама їде пiдвода?
- За мною, - чогось на бюро райкому викликають.
- Напевне, хвалити будуть, бо ж ореться i сiється, аж гай шумить.
Марко промовчав: не про похвалу думалось йому; все непокоїла iсторiя з
пальним.
На пiдводi бiля вiзника сидiв незнайомий чолов'яга з кучмою
бруднуватого попелястого волосся. Ось вiн скочив на землю, з шанобливою
посмiшкою приклав два пальцi до жилавої скронi.
- Марку Трохимовичу, моє - вам. Чи не пiдвезете часом до мiста?
- Чого ж, можна, - з неприязню поглянув на неохайного начасниченого
кучмiя з випнутими, схожими на гузир губами i крупним щупачим носом.
- От i гаразд, могорич з мене. - Кучмiй запобiгливо посмiхнувся,
метушливо потупцював на мiсцi, наче земля пiдсмалювала йому ноги, i тихiше
запитав: - Певне, ви й не знаєте, хто я такий?
- Не мав щастя познайомитись iз вами, - байдуже змiряв його поглядом
Марко.
- I не догадуєтесь? - в прехитренних очах непроханого пасажира димчасте
ворушиться п янкувата сивина. Щось неприємне, нахабне, насторожене i
загадкове є у нiй.
- Не мав часу думати над цим важливим питанням, - насмiшкувато кидає
Марко.
Але хортуватий кучмiй не помiчає цього. Вiн з таємничим виразом
оглядається, а потiм влiзливий смiшок прориває його гузиристi вуста.
- Це тому, що менi довелося мати дiло не з вами, а з комiрником. Я
Федот Красiи, отой самий що вам пальне постачав. Надiюсь, ми в усяких
дiлах зрозумiємо один одного. Я, вже зараз можна сказати, ваш орач!
- Ви горе наше, а не орачi - гнiв одразу рум'янцями прорвався на
обличчi Марка, а в золотистих обiдках очей ворухнулась тiнявiсть. - Невже
не соромно чи хоча б не страшно вам так жити на свiтi?
- Лекцiя з полiтграмоти? - вцюкнув, не ображаючись, Красiй. - Я в
полiтгуртках уже не просвiщаюсь - не такi мої лiта. А про совiсть i страх
можу, коли iнтересуєтесь, дати фактичну справочку, тiльки спершу треба
знайти точку опори. - Вiн вибрався на полудрабок, зручнiше вмостився, а з
його очей 'струсилась п'янкувата посмiшечка, - вони одразу потвердiшали i
причаїли в кутках iронiчну озлобленiсть. - Так з чого ж починати? Хiба що
так: навiть у вiк соцiалiзму кожен має свої фiнансово-комерцiйнi ланцюги i
б'ється в них, як риба в сiтцi. Ви, наприклад, хочете зараз вискочити з
громадських боргiв. Це вам вигiдно i потрiбно для слави. I я, на вашому
мiсцi, робив би так само. Але житейськi невдачi злизали мою славу i навiть
мiстки до неї. То треба ж менi, коли є голова на плечах, трохи краще жити,
анiж тi, що вмiють думати тiльки руками? От я й бажаю приплисти до свого
тихого берега, щось збудувати на ньому про чорний день для себе, бо
колективне - це тепер не найкраща мрiя мого життя. Ви маєте свою кумерцiю,
я - свою, а в кумерцiї головне - шукати, знаходити, брати i вигiдно
збути... Ну, страх - це вже iнша категорiя, вiд нього рукою не
вiдмахнешся. Та не всi попадаються, не всi ловляться, а коли й ловляться,
не всi потрапляють на грiзнi очi правосуддя, бо й тут можна сяк-так знайти
прокладочки. Хто б, наприклад, i по якiй статтi мiг судити мене за мою
кумерцiю? Тiльки фашисти, бо я крав у них. А от вашу купiвлю у мене можна
пiд якийсь параграф пiдвести, бо ви чоловiк державний. Так хто кого,
питається у задачi, повинен питати про совiсть? - замаснiв переможною
усмiшкою прив'ялий вид Красiя.
- Геть менi, балабоне, з воза! - обурився Марко, ступив крок наперед i
вирвав у вiзника батiг. - Як розбризкався!
- То я собi пiду, обiйдемось без нервiв, - злякано скочив з полудрабка
Красiй. - Виходить, комусь правда коле очi.
- Не чiпай цього слова, негiднику, бо забрудниш його! - Марко узяв
вiжки у вiзника, вискочив на полудрабок, вйокнув на конi, i вiз м'яко
покотився ще не в'їждженою дорогою.
Згодом ця пригода з Красiєм почала Марковi здаватися навiть смiшною.
"Яка погань, а в своїх правах розбирається, наче юрист-крючкотвор. А коли
ти не про права, а про свої обов'язки згадаєш?" I поки думалася всяка
всячина, коненята минали дiброви й луги, а перед очима з блакитi неба, ще
блакитнiшої води i зеленi землi творилась, розстилалась молода весняна
казка, i посеред неї стояли верби в зелених вiночках, як нареченi.
Ось з неба голубою грудочкою злетiв трепетний грицик i сiв на
розщеплене жерло нiмецького танка. Пташина зневажливо вдарила хвостом
покорчене страхiття, опустилася на, землю й обережно, приглядаючись то
одним, то другим оком до дороги, почала пити з калюжки блакитну воду. I що
було пташинi до танка, до обрубка його тiнi. яка захопила шматок лискучої
луговини i пару кущикiв курослiпу.
Почувши стукiт копит, вона занепокоїлась, принишкла, а потiм
безтурботно вискочила на купину, щоб краще бачити свiт i своє вiдображення
у водi. Незабаром до грицика прилетiла його подруга, й вони почали
залицятись одне до одного, то наближаючись, то вiддаляючись од танка.
I Марко в цю хвилину подумав, що смерть може вбити людину, птаха, але
вона не в силi убити любов.
З вузького зазiлленого путiвця вiн з'їхав на шлях, на його узбiччях
весна всюди посвдвила золотi печатi кульбаби, на них темними кульчиками
ворушилися старi, ще торiшнi бджоли. Казка весняного напiвприхмареного дня
розкривала новi й новi картини, а на душi у Марка була тепер так, як у тiй
далинi, де грали то сонячнi озера, то тьмарились тiнi. В пам'ятi спливали
i спогади, i рiзнi турботи, i розрахунки, але й не забувалось, що,
нарештi, в землю падає й падає зерно. Цим при теперiшнiх труднощах навiть
можна було похвалитись, коли б не муляла душi iсторiя з пальним.
В райкомi Марка зустрiли настороженими поглядами. Ще не встиг вiн сiсти
недалеко вiд Броварника, як Борисенко розкрив папку з якимись прим'ятими
папiрцями й насмiшкувато подивився на нього:
- Орете, сiєте, господарюєте?
- Як говорить зведення, орю, сiю i господарюю. - Марко придивляється до
папки, до прим'ятих папiрцiв i вже все розумiє. - Чималенько "донесень"
зiбралось на мене?
- Вистачить на чиюсь голову.
- Виходить, мiнiстерство зв'язку мало роботу? - невесело посмiхнувся
Марко.
- Iще дехто матиме її, - насупився Борисенко. - Значить, самогоном поле
орете?
- У фейлетонi так можна сказати, - погодився Марко.
- А як це в романi можна сказати?
- Там довелось би написати, що ми орали поле горем своїм. Не вiд
доброго життя сiли ми на цього коника.
Борисенко спiвчутливо подивився на Безсмертного. Тiльки рiзнi заяви i
настирливi нагадування Киселя примусили Борисенка взятись за Безсмертного,
бо iнакше йому ще бiльше могло перепасти березової кашi. Химерно вийшло в
нього з оранкою, тiльки вiйна може так склубити добро i зло.
- Провину свою розумiєш?
- Розумiю, - тихо сказав Марко, а в душi все одно не руйнувався спокiй;
хоч i не гаразд вийшло, але поля в нього не лежать перелогами.
- Добре, що товариш Безсмертний хоч тепер зрозумiв свою помилку, -
в'їдливо чмихнув iнструктор райкому Геннадiй Головченко, який завжди мiг
природно, в залежностi вiд обставин, показати свою зверхнiсть над кимсь,
чи свою увагу й пошану до когось, або i повний демократизм, особливо за
чаркою. - Де ж ранiше була ваша голова?
- Вона журилася, що з вашою не зустрiлась. Ось тодi в нас був би
порядок, - навiдлiг ударив Марко i викликав не одну посмiшку, бо
прилизаного Головченка недолюблювали за його своєрiдну артистичнiсть i
говорили про нього, що вiн з трьох можливих варiантiв - МХАТу, музкомедiї
та райкому - вибрав найменш вдалий.
Головченко обiзлився, блискавичнi рум'янцi роздули його досконало
викругленi щоки:
- Подивiться на цього праведника! Нашкодив сам, а сердиться на когось!
Яка залiзна логiка! - грiзно поглянув на Безсмертного i почав теоретично
розкривати суть даної помилки. З колгоспного поля вiн пiрнув аж у древнiй
Рим, далi в iсторiю середнiх вiкiв, здмухнув iз них пил, i вихопив якийсь
приклад i ним з єднав сиву давнину з двадцятими роками двадцятого
столiття, коли по селах куркульня переганяла хлiб на самогон.
- Яка вченiсть: уже Рим, i Крим, i самогоннi апарати е, а толку
нiякого, - скривився Броварник. - Запишемо Безсмертному догану без цього
посталакання. Заслужив!
Височенька постать Головченка затремтiла вiд обурення, але вiн стримав
себе й спокiйнiше заговорив до Безсмертного:
- Чи розумiєте, скiльки ви програли в битвi за врожай, скiльки ви
програли в очах людей i керiвництва?
- Я розумiю свiй програш, але розумiю i виграш, - гнiвно пiдвiвся
Марко.
- Це ганьба! Вiн абсолютно нiчого не зрозумiв! - обурено заволав
Головченко. - Похвалiться, що виграли ви?
- Я виграв роки жiночої краси, - гордо сказав Марко, i всi погляди
здивовано схрестились на ньому.
- Про що вiн говорить? - у Головченка з доброго дива аж пiдборiддя
одвисло.
- Те, що чуєте, - одрiзав Марко. - В мене серце не шумовинням, а кров'ю
обкипало, коли я посилав на поле з лопатами дiвчат i жiнок. Скiльки ця
непосильна робота вичавила б з них здоров'я, скiльки нових зморщок
дочасної покарбували б милi обличчя? А тепер, при своєму програшi, я
виграв роки жiночої краси. Це теж чогось варто!
Борисенко посмiхнувся, потiм засмiявся, махнув рукою i весело звернувся
до всiх:
- Чули,товаришi?
- Чули, Iване Артемовичу, - радiсно вiдповiли йому всi, окрiм
Головченка, який вiдчув свою поразку.
- То я мислю так, - вiв далi Борисенко. - За сердечну пошану до жiночої
статi й краси навiть не таке прощалося людям! Напевне, доведеться простити
й товаришу Безсмертному. Як ви думаєте?
- А таки доведеться! - залунало звiдусiль.
- Вперше таке рiшення приймаємо, - задоволено сказав Броварник i вдарив
Безсмертного по плечу.
Пiсля засiдання бюро Борисенко сам на сам залишився з Безсмертним i,
смiючись, заговорив до нього:
- Догана висiла над тобою, але й тут викрутився. Сердився б на мене,
якби схопив її?
- Нi, не сердився б, я вже пiдготувався був до неї, - посмiхнувся
Марко.
- Бадьоришся? - невдоволено покосився Борисенко.
- Правду кажу. Цей грiх з пальним i в сни залазив мої. Так що навiть
догана тiльки утiшила б мене - зняла б грiх.
- Iнтересний ти чоловiк, - не то з огудою, не то схвально сказав
Борисенко. - Знаєш, i в мене раз отаке пiсля догани було... Але тобi треба
менше пиячити.
- Пиячити? - остовпiв, а потiм розреготався Марко. - Це вже щось нове.
I Хотiлось би iнодi з досади потягнути добру чарку, так не можу:
наперстками п'ю...
- А скiльки про це в анонiмках написали. - Борисенко поклав руку на
папку. - Знаєш, хто це так старається?
- Хто чесно робити не хоче: екс-голова i його оточення. Ми з фашизмом
скорiше покiнчимо, анiж з наклепниками i дармоїдами, якi навчилися хитро й
мудро пожирати плоди соцiалiзму... Що думаєте робити з цим папiр'ям?
- Колекцiонуватиму для iнтересу: заведу рахунок, скiльки їх прийде за
рiк на одного завзятого голову, прикину, скiльки вони забрали часу i
грошей у держави, а потiм прилюдно судитимемо запеклих донощикiв.
- Такої ж статтi в законi нема.
- А ми постараємося здерти з них хоч витраченi командировочнi на
роз'їзди i комiсiї. Карбованцем вдаримо донощикiв... Ставок зарибнив?
- Зарибнив.
- Багато ловив риби до вiйни?
- По шiсть центнерiв з гектара. Але ми тодi пiдгодовували її, а тепер
нема чим.
- Пiдеш до голови райспоживспiлки, вiн трохи випише макухи для вашої
риби. За це хоч на рибалку покличеш?
- Побачимо, скiльки дасте макухи.
Борисенко засмiявся:
- Знаємо, який ти скупердяга. А з пальним уже викручуємось - прибуло на
станцiю...
I пiсля цих слiв Безсмертний i Борисенко одночасно потлянули на вiкно,
до якого наближалась вечорова далина. Зараз вони обоє подумали вже не про
пальне, а про перемогу, що пiднiмала крила над усiєю землею.
XXXII
Марко повертався з дальнiх полiв, коли м'якi вечоровi долини почали
проростати й заростати сизими кущами туману. Мiж небом i землею пролетiли
темнi грудочки чирят, а в туманi озвався деркач, здавалось, вiн запрошував
у свої володiння гостей, раз по раз вiдчиняючи їм скрипучу хвiртку. Що й
казати, немудра пiсня деркача, але й вона вечорами, а особливо свiтанками
веселить хлiборобське серце. Iдеш, бувало, на зорi, прислухаєшся до цього
"дир-дир" i вiдчуваєш, як трудиться у темрявi птах - вiддирає i вiддирає
нiч од землi.
На левадi вже темнiли й зростались дерева, пiд ногами перехитувались
роса й туман, а над усiм свiтом стояла така тиша, що було чути, як плакала
надламана гiлка.
Марко зупинився, прислухаючись до цього плачу, потiм пiдiйшов до
кладки, до того мiсця, де вiн колись, у молодостi, вперше пiдняв на руки
дiвчину i перенiс її на другий берег. Як не зiйшлись береги з берегами,
так не зiйшлась i його доля з долею учительки. А пiд кладкою так само, як
i колись, закохано воркує вода i так само плачуть над нею надламанi гiлки.
"Старiю, - подумав Марко, - бо частiш потрiбного згадую те, що звалось
коханням, i частiш потрiбного з сумом чи подивом зупиняю зiр на жiночiй
вродi, i вже по-iншому хвилює вона тебе - як витвiр мистецтва,, як диво
природи, i частiше в книзi дiвочий образ розкриває пiдтуманену синь
далеких вечорiв... Старiєш, чоловiче".
Вiд цiєї думки Марко нагло став бiля кладки й озирнувся: чи не стоїть
за його плечима старiсть? Верба хитнула над ним дiвочим рукавом i струсила
кiлька росин, а здалеку знову обiзвався'деркач.
Марко перейшов на той берег i примхливою стежкою подався на другий край
села - треба було зайти до Маври Покритченко.
Коли вiн переступив порiг землянки. Мавра саме поралась бiля невеличкої
печi, в якiй на пеленi полум'я чорнiло єдине, з кулак завбiльшки,
горнятко'. На скрип дверей вдова рвучко повернула голову, здивовання i
острах майнули на її обличчi. Ось на самi очницi налягли брови, пiд ними
трепетно звузились дикуватi очi, а вiї погасили в них огонь. Ще не вiрячи
сама собi, жiнка випросталась, чомусь торкнулася руками живота i зразу ж
злякано вiдсмикнула їх, опустила донизу.
- Чого так наполохалась? - здивувався Марко. Йому здалося, що Мавра
останнiм часом поповнiла. З яких би достаткiв? - Добрий вечiр тобi!
- Доброго здоров'я, - насторожено кивнула головою Мавра, i тепер на її
красиво округленому обличчi заворушились упертiсть i болюча озлобленiсть.
Вона поправила хустину кольору качиної лапи, потягнулась до кочерги,
стиснула її в руках i глухо запитала: - Ви прийшли мене гнати на роботу?
Бiля Маркових вусiв ворухнулась задиркувата смiхотинка:
- А ти боїшся її, що одразу ж за кочергу вхопилась?
- Не боюсь, - глянула на чоловiка i знову убрала в очi вiдблиски
полум'я.
- I я так думав.
- Що хочете, те й думайте собi, а я робити в колгосп не пiду. I не
агiтуйте мене, агiтували вже рiзнiї - жiнка рiшуче й норовисто одвернулась
од Марка, знову сунула в пiч кочергу i так почала нею орудувати, що жар
полетiв на припiчок i долiвку.
- Добре ж ти, коли подивлюсь, навчилася зустрiчати людей, - посмiхнувся
Марко.
- Так, як вони мене, - вiдповiла од печi Мавра. Зараз усе її обличчя й
збiльшене погруддя були охопленi рухливим багрянцем. - Нiкому, нiкому я
тепер не вiрю.
- I це може бути, - погодився Марко, а Мавра здивувалась.
- Що може бути?
- Те, про що говориш ти. Окривдить людину хтось раз, окривдить вдруге,
от i захитається в неї вiра... Тебе хтось зобидив?
- Хто ж нашу сестру не зобижає! - з стогоном вирвалось у Маври, але й
тепер вона говорила до вогню, а не до Марка. - Доброго чогось не
допросишся, вiд лихого не вiдiб'єшся, та ще тодi, коли вдова має обличчя,
а не пику.
- .Чисту правду кажеш: ще дуже свинуватi ми, чоловiки, - погодився
Марко.
Цi слова боляче вразили жiнку, вона вихопила з печi кочергу, що вже
курiлася димом, обернулась до гостя, хотiла щось вiдповiсти на його мову,
але одразу передумала i заговорила про iнше:
- Наговорили, набалакали вам три мiшки усячини про м'ене?
- Сама розумiєш, не маленька.
- Не маленька, - полохливо повторила жiнка, притулила руку до грудей i
на мить з мукою на обличчi полинула в тi лiта, коли була маленькою, а
потiм знову озлобилась. - I хай плещуть, коли язики не защепнуло. Не важко
обмовити людину, а хто їй порадить, як цей час прожити? От i ви стали
головою, почали порядок наводити, вже комусь лiсом пособили, людям городи
орете, а хто менi його зоре? Оцi пальцi? - простягла гарнi, але потрiсканi
руки до Марка, у вiдблиску вогню вони тремтiли, мов осiннє кленове листя.
Щось у її рухах, у поглядi й полохливостi стурбувало Марка.
"Ей, жiнко добра, видать, не оранка, щось бiльше поїдом їсть твою душу,
тремтить вона в тобi, як рибина у сiтцi.
- Завтра тобi оратимем город.
- Завтра? - недовiрливо перепитала i гостро, всiєю дикуватiстю очей,
змiряла Марка. Якась недобра згадка мстиво виморщила її чоло, але Мавра
вiдкинула її, нервово приклала руку до красивих, з подихом гнiву уст. - За
яку ж таку ласку будете орати менi?
- Не за ласку, не за твою роботу, а за твою судьбу, - тихо вiдповiв
Марко.
- За мою судьбу? - здригнулася Мавра. - А ви знаєте, яка вона?
- Чому ж не знаю - вдовина...
I це пiдкосило жiнку, вона заточилась назад, з мукою подивилась на
Марка; у поглядi її сiрим туманом ворухнувся бiль, а куточки уст жалiсно
засiпались двома складками. Враз Мавра зойкнула й невтiшно заголосила,
сльози, здоганяючи одна одну, покотились по щоках i високих грудях з рiзко
окресленими сосками. Вона долонями закрила обличчя, але незабаром сльози
пробились i крiзь пальцi.
- Ти чого, жiнко добра?.. - розгубився Марко. - Що з тобою? - Вiн
пiдвiв Мавру до столу, посадив на стiлець, i вона, поклавши голову на
руки, наплакалась i нахлипалась, мов окривджене дитя. А Марко сiв з
другого кiнця столу, пiдпер обличчя рукою i скорботно поглядав на жiнку,
не вмiючи втiшити її. Нарештi вона трохи заспокоїлась, рукавами обтерла
сльози i не очима, а їхнiм туманом поглянула на гостя:
- Тепер ви все знаєте про мою долю.
- Нiчого я не знаю.
- Так будете знати. I всi будуть знати... Я з дитям ходжу. Ой господи,
господи, що менi з ним робити у цьому свiтi? - В голосi її озвалася така
мука, така скорбота, що Марко мимоволi здригнувся i пiдвiвся з-за столу. -
Того й на роботу не виходжу, вiдтягую од себе людський поговiр, та не можу
вiдтягти своє безталання... Дитя незаконне у мене.
Марко зiщулився, жiноча скорбота всотувалась у кожну клiтину його тiла.
Хiба ж не знає вiн, скiльки ось такiй матерi доведеться випити гiркоти?
Вiн пiдiйшов до вдови, поклав їй руку на мiжплiччя, i воно напружено
прищулилось, i зiщулилась жiнка, чекаючи не вдару, а хоч крихiтки
спiвчуття, хоча й знала - не буде його до неї...
- I не говори, i не думай, Мавро, такого. Чуєш?
- Ч... - тiльки один звук зiрвався з уст удови.
- Чого не буває в життi? Усяке трапляється, усяке... Тiльки знай: любов
може бути незаконною, а дiти всi законнi. I ми вже не суддi їхнi, а
батьки, вихователi. Розумiєш?
- Справдi? Ви так думаєте, що всi дiти законнi? - стрепенулася жiнка i
теж пiдвелась, похнюпилась перед ним. - А я його вбити хотiла.
- I як ти могла таку погань у толову впхнути? - обурився Марко. - Ти ж
мати, чуєш - мати!
- На яку всi пальцями будуть тикати, - застогнала Мавра.
- Зовсiм не втiшу тебе - всякi є ще люди, i дурень може пальцем чи