Страница:
Марко поволi пiдвiвся з лави, глянув на залу, але нiкого не мiг
вирiзнити в нiй. Йому здавалося, що вiн безконечно довго добирався до
трибуни, безконечно довго знаходив мiсце для костурiв, що норовили впасти
на помiст.
- Товаришу Безсмертний, ви уважно вислухали товариша Безбородька? -
почув строгий голос Борисенка.
- Навiть дуже уважно, - тихо вiдповiв Марко.
- Вас товариш Безбородько нiде не обмовив?
- Мене - нi, а людей обмовив: навiщо їм i досi пекти очi окупацiєю?
Рани лiкують, а не ятрять.
- Це вiрно, - схвально кивнув головою Борисенко i вже уважнiше поглянув
на Безсмертного. - Ну, а в iсторiї з Безбородьком ви свою, як би її
назвати, помилку визнаєте?
- Нi, не визнаю, - вже вiдповiв у безмежну тишу.
- Чому?
- Мене змалку батько-матiр учили шанувати i жiночу красу, i жiночу
працю, i особливо материнство, бо як цього буде менше на свiтi, то куцiшою
стане любов i вiддаль мiж людиною i мавпою.
- Он як! - здивовано вирвалось у Борисенка, вiн блиснув очима i зубами
i вперше посмiхнувся.
- Це вже фiлософiя, а не вiдповiдь на задане запитання, - невдоволено
кинув Кисiль.
- А ми, селяни, всi потроху фiлософи, бо все життя ходимо бiля землi,
хлiба, меду, сонця, - спокiйно вiдповiв Марко, а внизу прокотився
легенький, але схвальний смiшок. - Правда, книг рiзних ми не писали, але
прийде час - напишемо, бо є про що.
- Фiлософи! - їдко чмихнув Кисiль. - А чому ви, фiлософе, свого
пiстолета в мiлiцiю не занесли? Може, ним думаєте книгу писати? Ви знаєте,
скiльки можна вiдхопити рокiв за цю далеко не фiлософську штучку?
- Нi, не знаю.
- Вiд трьох до п'яти рокiв! - Кисiль аж пiдвiвся з мiсця i вказiвним
пальцем прокреслив у повiтрi рiшучу лiнiю.
- Вiд трьох до п'яти рокiв? Чималенько, - роздумуючи, сказав Марко i
звернувся до Киселя. -А коли мiй пiстолет особистий подарунок вiд мого
генерала, скiльки я отримаю?
- Цього я не знаю, це вже, виходить, iнша рiч, якщо е формальний
папiрець, - на мить розгубився Кисiль. I тодi з лави обiзвався
Безбородько:
- Безсмертному легко було воювати персональним пiстолетом зi мною,
абсолютно беззбройним i непiдготованим. Хай вiн краще розкаже, як воював
на фронтi з фашистами i що там заслужив. Це дiло труднiше. А в нас у селi
пiшли чутки, що й там вiн анархiю накоїв i його позбавили нагород чи
нагороди, словом, розжалували...
- Було таке? - пронизливо глянув на Марка Борисенко.
- Нi, не було, - поблiд од незаслуженої образи, навiть кiнчик губи
прикусив.
- Нагороди маєте?
- Маю.
- Хай покаже! - гукнув Безбородько.
- Навiщо, Антоне? Це тобi невигiдно... - I Марко навiть кинув посмiшку
в нерiвну пiдкiвку вусiв.
- Та хай покаже, коли є що показати, - весело обiзвалося кiлька голосiв
iз залу.
Марко знизав плечима, поглянув на Борисенка, той кивнув головою, а
Безбородько в напруженнi аж пiдвiвся з мiсця.
- Не застуй, водолазе. - Хтось позаду осадив його. Марко розщебнув
шинелю, i Антона заслiпив i приголомшив блиск орденiв та медалей, а
особливо Золотої Зiрки.
"Та що це робиться в свiтi? - ледве не вирвалось уголос. - Як же воно
так вийшло усе?"
- Ах ти боженьку мiй, нiчогенько собi нахватав заслуг, - не то
захрипiв, не то застогнав од радостi дiд Гаркавий, не помiчаючи, що так
неполiтично згадав на пленумi бога, а всi знову сердечно розсмiялись.
Повеселiшало й обличчя Борисенка.
- От iще один Герой повернувся в нашу родину, - сказав до всiх, а потiм
- не то з повагою, не то з посмiшкою глянув на Марка: - Трудно було
стiльки заробити?
- Спочатку-важкенько, а як до Героя доскочив - полегшало, - не криючись
вiдповiв Марко.
- I на чому ж ти, Марку, Героя заробив? - не витримав дiд Гаркавий,
прикриваючи рукою всi свої георгiї.
- На танках, Панасе Дмитровичу.
- Тодi це серйознi ордени! - багатозначно промовив старий, не
одпускаючи руки од Георгiїв, яких навiть у голод тридцять третього року не
понiс до торгсину. - I скiльки ж ти їхньої фашистської машинерiї
понiвечив?
- В тому бою чотири чи п'ять.
- Як це так: чотири чи п'ять? - одразу насторожився Борисенко, знову не
знаючи, що подумати про Марка: сам, чудило, себе пiдставляє пiд удар. -
Такi бої не забуваються.
- Таке не забувається, - задумано погодився Марко, а перед ним нерiвно
виринув шмат снарядами пробуравленої долини, шмат скособоченого Неба, що
страшно єдналося з пораненою землею нетривкими стовпами, в яких бiснувався
вогонь, дим i чорнозем.
- Так скiльки ж ви, нарештi, танкiв пiдбили? - ожив Кисiль, гадаючи, що
спiймав Марка на брехнi.
- Я вже наче сказав, - вiдповiв йому, а далi звернувся до людей. -За
чотири точно пам'ятаю, бо тодi я ще був бiйцем, а не продiрявленим
решетом. А п'ятий, не знаю, чи сам при останнiй пам'ятi пiдбив, чи мої
хлопцi. Напевне, таки вони, а менi по великодушностi своїй дописали, щоб я
став Героєм, - щиросерде глянув у подобрiлi очi незнайомих друзiв, а
погляд його полинув аж на фронти, несучи своїм побратимам, живим, а може,
i мертвим, подяку, любов i вiрнiсть. I зараз в очах i постатi Марка було
щось зворушливе i навiть трагедiйне, як у журавля з перебитим крилом.
- Молодчина! - тихо вирвалось у Борисенка, якого вразив не так подвиг
Марка, як його правдивiсть: адже мiг би чоловiк i не говорити про цей
п'ятий, уже узаконений танк. Нi, з такою людиною, напевне, добре буде
працювати. Цей не з гнучкохребетних, нiколи двоїти не буде.
Хорошу глибоку тишу, що очищала душу вiд намулу рiзних дрiб'язкiв,
об'єднувала добрi почуття i виколихувала незабутнє, бо мало не з кожного,
хто сидiв тут, можна було писати книгу, неприємно зруйнував Безбородько.
- От бачите, i примiтка, чи як її назвати, знайшлася у геройствi
товариша Безсмертного. I суттєва примiтка. Видать, не за всiма правилами
фортунило йому. I тому я хотiв би довiдатись ще про одно: чи знало
командування, що товариш Безсмертний сидiв у тюрмi?
В залi хтось аж зiтхнув, а хтось вилаявся спересердя i знову залягла
така тиша, наче хтось зачарував людей.
Вид Марка одразу ж зболiснiв, а кiнчики вусiв затремтiли: Безбородько
шукав i знайшов найболючiше мiсце.
- Знало, - ледве стримуючи себе, рiвно вiдповiв Марко, а сам вiдчув, як
у колiнах затенькали i почали пiдгинатися покалiченi ноги. -Я не
приховував своєї бiографи, не кривив совiстю нi перед людьми, нi перед
смертю, їй теж так робив? -Посiрiлий, з насупленими бровами, вiн узявся за
костури i хотiв зiйти з трибуни. Але його зупинив Борисенко.
- Що ж, товаришу Безсмертний, зараз вас незаслужено, пiдступно ударили
пiд серце. Ну, а щоб не було потiм по рiзних закутках кривих розмов,
закiнчимо їх тут перед людьми. Так лiпше буде... Довелось побувати в
тюрмi?
- Не минула тяжка година.
- Розкажiть коротко.
Марко невесело i вперто поглянув на Борисенка:
- Про яку ж тiльки тюрму розказувати: про царську чи...
Борисенко ошелешено пiдкинув угору дуги брiв:
- А ви там i там встигли побувати?
- Мав таке щастя.
- Тодi про все й кажiть, це навiть краще... - не докiнчив думки.
- Може, не треба? - насторожено запитав Марко. - Декому це може не
сподобатись...
- Декому й сидiти не подобалось, а йому и досi цим вибивають очi. Так
невже цим довiку мають цюкати вам? - обiзлився Борисенко. - Якщо можете,
говорiть.
Марко потягнувся до води, склянка задзвенiла на його зубах, а вiн нiяк
не мiг зiбрати давнiх лiт: вони то бродили десь у темних полях, то
вершниками летiли в бої, то коцюрбились на кам'яних плитах колишнього
храму, який двiчi за свою iсторiю ставав темницею: за польного гетьмана
Потоцького i за владарювання Денiкiна. А увесь зал, притихши, чекав
Маркового слова, i тiльки нервували Безбородько та Кисiль.
- У вiсiмнадцятому роцi, коли менi щойно стукнуло сiмнадцять лiт, я
одного вечора зi своїм другом Устимом Тримайводою вивiв з обори хазяйськi
жереби та й помчав у лiси до партизанського загону. Спочатку не поталанило
менi: я тодi був змучений, зачучвирений хазяйською роботою i скидався на
хлопчака рокiв чотирнадцяти. Ну, та знайшлися свiдки i мене якось прийняли
в партизани, тiльки наказали, щоб скорiше пiдростав. Я пообiцяв, що так i.
зроблю, i попервах побрив пушок на верхнiй губi. Отак i почалось моє
партизанське життя: в бою мене хвалять, а пiсля бою насмiхаються i
допитуються, чи скоро я вiдпущу вусища такi, як у польського магната. В
однiй сутичцi бiля Бугу денiкiнцi пiдстрелили пiдi мною коня i захопили
мене в полон. З двома партизанами нас кинули в старий католицький
монастир, що всiма своїми вежами тягнувся до неба. Вночi пiд якимсь
камiнним святим ми голими руками почади робити пiдкоп, покалiчили пальцi,
позривали нiгтi - i все даремно: на другий день нас привезли в школу до
темнолицього i темноокого офiцера контррозвiдки. Вiн, артистично граючи
голосом, без крику, без лайки, наказав розстрiляти нас, позiхнув,
перехрестився i пiдiйшов до телефону. I тодi я помiтив, що в офiцера
блищали тiльки чоботи. Нас iще для чогось повезли в монастир, а через
години три кудись повели сонними вуличками древнього повiтового мiста, де
трухлявiла i розсипалась камiнна старовина султанської Туреччини i
шляхетської Польщi. Навколо неї кудись пливли i пливли звичайнi бiленькi
хати. Тодi усе запам'ятовувалось i думалось про таку ж хатку в своєму
селi, де з вiкон чи порога виглядає мати свого найстаршого сина. Край
мiста починались поля, над ними пiдiймався наш старий липовий шлях... I
менi так тодi захотiлося жити, що я й не стямився, як на очi набiгли
сльози. Це побачив тiльки старий партизан, якого ми всi звали дядьком
Тарасом. Вiн бережно витер їх рубом долонi, поцiлував мене в щоку i тихо
сказав:
- Крiпися, дитино, вже небагато лишилось. Хто дiтей убиває, той жити
довго не буде. А наша правда переможе i нiколи не забуде нас, а особливо
тебе, дитино.
- Мене? - я здивувавсь i зачудувався, уявляючи, як то правда згадає
малого партизана, i тодi побачив її - вона була схожа на мою матiр - i
сльози вже бiльше не з'являлися на очах.
Через якусь хвилину нас поставили в житi. Дядько Тарас ще зiрвав житнiй
колосок, поклав його на долоню, понюхав. А я тiльки побачив, як пiднялись
рушницi, блиснули вогники, як з руки дядька Тараса упав колосок i хтось
тихенько зойкнув. Потiм знову пiднялись рушницi, i передi мною загойдалася
наша бiла хатинка... Прийшов я до пам'ятi вже на хуторi, де господарювали
нашi партизани. Оце було моє перше сидiння...
А вдруге потрапив у холодне мiсце в тридцять сьомому роцi, за зерно.
Тодi я був головою колгоспу. Виконали ми хлiбозаготiвлю, здали i
зустрiчний план, пiсля цього, щоб не дочекатися ще якогось додаткового
плану, я за одну нiч роздав хлiб на трудоднi. Ну, а хтось зразу ж i
настрочив доноса, i я за економiчну контрреволюцiю, опинився за гратами.
Мiй слiдчий Чорноволенко страшенно допитував, хто мене завербував...
При згадцi прiзвища слiдчого Кисiль напiвпiднявся з мiсця, хотiв щось
сказати, але передумав i, наливаючись лихим жаром, важко сiв на стiлець.
Безсмертний краєчком ока помiтив це й вiв далi:
- Слiдчому Чорноволенку чомусь невигiдно було повiрити, що я мiг
роздати зароблений хлiб без втручання якогось шпигуна. Я, як мiг,
тримався, а коли не хватило снаги, щоб покiнчити з допитами, почав думати:
хто б мене мiг завербувати? Рiзне тодi приходило в голову: i страшне, i
журливе, i надiйне. В .нашому родi всi дуже полюбляли музику, дiд i батько
по слуху грали на скрипочцi, вимiнянiй рокiв п'ятдесят тому в заїжджого
волошина. Грав i я на нiй, навiть навчився в ноти заглядати. Була така
дурiсть у мене, як говорив колись Антон Безбородько. А найбiльше завмирала
моя душа вiд етюдiв Шопена. Вродиться ж такий талант людям на радiсть. Не
раз у тюрмi згадувалось, як до мене в колгосп, захекавшись, прибiгала
донька:
- Тату, Шопена грають!
I ми тодi припадали до приймача i мали свято в душi, i краще робили на
полi, i веселiше слухали голоси людей i птиць. От однiєї ночi, згадавши
все це, я й сказав Чорноволенку, що мене ще з юнацьких рокiв завербував
етюд Шопена. Слiдчий на радощах так схопився за папiр, що й не подумав над
моїм гiрким жартом. I години не пройшло, як я пiдписав протокол зiзнання,
а слiдчий все дивувався, чого я так швидко ставлю своє прiзвище... Коли ж
згодом мiй вирок переглядала трiйка, її здивував i зацiкавив протокол
зiзнання. Викликали мене, розпитали про все i одразу ж пустили додому.
Мертва тиша залягла у залi. Тiнi i видiння тридцять сьомого року ожили
не перед одними очима, i Марко теж вiдчув нiяковiсть у душi: чи варто було
чiпати своє, бо воно ж неминуче ятрило бiль багатьох людей, якi слухали
його.
- Нелегка iсторiя... I що ж ви, Марку Трохимовичу, винесли тодi з
в'язницi? - схвильовано запитав Борисенко. - Образу, бiль, злобу?
- Може, щось iз цього й осiло б у душi, бо вона теж не з лопуцька. Але,
на моє щастя, я кiлька чи не найважчих днiв пробув у камерi iз старим
бiльшовиком, астрономом за освiтою. Вiн особисто знав Володимира Iллiча
Ленiна. Образ цього вченого, який творив революцiю на землi, а розумом
заглядав у тайни всесвiту, й досi часто згадується менi. То людина була
чиста, мов кришталь. Багато чого навчила вона мене. Найбiльше з його
розповiдей я запам'ятав вiкодавнє оповiдання про свiчку: людина, мовляв,
коли й горить, мов свiчка, має своє свiтло вiддавати iншим. Я тодi ж у
камерi, як мiг, на каменi висiк малюнок свiчки, що горить, i дав собi
клятву: хоч би на яких вогнях довелося горiти менi, а буду до останку
служити людям. З цiєю клятвою i на вiйну пiшов. А там уже моя свiчка ясним
огнем палила i найстрашнiшi нiмецькi танки, будь вони проклятi з вiйною
разом!
Дружнi оплески покрили останнi слова Марка. Навiть обережний Кисiль,
якого морщило й кривило оповiдання Безсмертного, приклав долоню до долонi,
та вчасно схаменувся, одразу опустив їх пiд стiл i насупив брови.
Марко й це помiтив, але навiть не так з огудою, як з жалем подумав:
"Напевно, важко тобi, чоловiче, носити в тiлi ось таку недовiрливу чи
полохливу душу. I освiту здобув ти, i чин маєш, може, досконало
розбираєшся i у фiлософiї, i в полiтицi, i в рiзних планах, директивах,
калькуляцiях, у вiдомчiй дипломатiї, а хiба вiд усього цього комусь легше
на свiтi?"
Пiд схвальнi усмiшки, добрi погляди i слова Марко опустився з трибуни,
сiв на лаву i рукою витер пiт.
- Молодець, синку, - одразу ж привiтав його дiд Гаркавий, вже обома
руками прикриваючи свої георгiї. - От кого б я в свої помiчники взяв.
- Навiть кривого?
- Навiть кривого.
- То й берить.
- Е, нi, не вiзьму, - раптом передумав старий.
- I чого?
- Бо, може, ти i вiвцi персональним пiстолетом будеш заганяти воду. А
вiвцi, як дiвчата, люблять персональну ласку, - посмiхнувся старий.
- Що ж нам робити iз Безсмертним? - спитав iз-за столу Борисенко. - Чи
притягувати до вiдповiдальностi, чи рекомендувати головою колгоспу?
- Головою колгоспу!
- Цей порядок наведе!
- Господар!
- Тiльки головою! - звiдусiль залунали голоси, i вони добивали знiчену
постать Безбородька.
"I треба ж отак промахнутись на проклятiй водi, а сухим iз неї вийшов
тiльки Безсмертний. Коли ж, нарештi, погасне твоя фортуна чи свiчка?!"
Хоча йому було тоскно i тяжко зносити свою неждану поразку та думати,
що буде пiсля неї, але й вiн вiддирав i чавив у собi згадку про донос на
Марка в тридцять сьомому роцi. Не сумлiння i не каяття мучили його, а
тiльки те, щоб i його прiзвище не випливло на якомусь пленумi, як прiзвище
Чорноволенка. Найшов на чому посковзнутися: на такiй дрiбничцi, як музика.
Чи, може, й вiн свiй план виконував?
- Що, Антоне, готуєшся здавати головування? - беззлобно запитав його
дiд Гаркавий.
Безбородько тоскно поглянув на нього й мовчки пiшов до дверей.
Пiсля пленуму Кисiль, в передчуттi рiзних неприємностей, невдоволено
говорив Борисенковi:
- Не подобається менi сьогоднiшня антимонiя. Молодий ти дуже, Iване
Артемовичу, ох i молодий...
- Є така хиба в моїй бiографiї, - безжурно засмiявся Борисенко.
Кисiль поморщився i так провiв рукою, неначе хотiв одiгнати од себе
смiх.
- Чує моя душа - наберешся ти всячини з Марком Безсмертним, черпнеш з
ним не один кiвш лиха. Чого тiльки варте його оповiдання про тридцять
сьомий рiк? I що про це художество скаже наш начальник Управлiння
державної безпеки?
- Невже ви йому про це будете розказувати? - насупився Борисенко.
- Як не я доповiм, то знайдеться хтось iнший. А наш начальник, сам
знаєш, чоловiк з гарячим характером i холодною владою.
- Холодною i навiть бiльшою, анiж би треба, - задумано подивився
Борисенко на затвердiле од невдоволення обличчя Киселя.
- Отож, сам це розумiєш, а випускаєш духа iз пляшки. Обережнiше,
обережнiше ходи по землi, послизнутись не тяжко. Тут коли й говориш про
недолiки, то на два боки мiзками розкинь i очима косуй.
Бiля уст Борисенка вибилась iронiчна оборочка зморщок.
- Чому аж на два?
- Бо. не дурень вигадав, що береженого й бог береже. Коли ти говориш
про недолiки, так одразу ж говори, що це поодинокi факти на тлi великих
досягнень. Iнакше це може комусь не подобатись, а по-друге, за це може
вхопитися заграниця, i тодi...
Циганське обличчя Борисенка налилося гнiвом:
- Кому ж потрiбна ця обережнiсть! Кому? Ви ж нею тiльки окрилюєте
негiдникiв, не вириваєте бур'яни, а готуєте для них площу i добриво. I
чому це ми повиннi, на шкоду собi, оглядатись на той закордон, що
ненавидить нас ще з сiмнадцятого року?
- Ну, це питання великої полiтики... - надав обличчю вираз
глибокодумностi. - I не гарячкуй, Iване Артемовичу, бо опечешся. Ти раннiй
птах, а я стрiляна птиця. Гляди, щоб за сьогоднiшнє оповiдання
Безсмертного й тобi не iкнулося. На фронтi твiй Марко мiг бавитися в
демократiю, а тут йому треба i зуби пiдточити, i язика обкарнати. Вже один
вигляд Безсмертного насторожує мене.
- Один вигляд? Чого ж? - здивувався Борисенко.
- Бачив, ну, як би тобi сказати, яка рiшуча незалежнiсть вписана в його
обличчя?
- Так, це не колегiальне обличчя! - не мiг утриматись од жарту
Борисенко, але це ще бiльше роздратувало Киселя.
- Не подобаються менi такi самостiйнi чи самостiйницькi обличчя, якi не
люблять визнавати чиюсь волю. Ох, цi менi українськi обличчя... - В голосi
Киселя обiзвались не тiльки недобрi натяки, а й вiдгрмiн тiєї страшної
пiдозри, яку невiдомо хто каїновою ниткою роками протягав у саму основу
нашого життя. - Чує моя душа, що цей самостiйник накличе бiду i на свою, i
на твою голову.
- Чому самостiйник? Що за нерозумнi натяки i аналогiї!? -скипiв
Борисенко. - Вiн же, зрештою, не петлюрiвець, а Герой Радянського Союзу!
На ньому мiсця живого нема...
- I це ще не факт! - Обличчя Киселя стало таким багатозначним, неначе
вiн ще щось знав про Марка, але до якогось часу тримав це при собi.
Цю противну машкару багатозначностi i глибокодумностi на обличчi, що
прикривала порожнечу в головi, Бо-рисенко уже навчився розпiзнавати й
гаряче обрушився на Киселя:
- А що ж тодi для вас є фактом? Мiрка обережностi, практика пiдозри i
фiлософiя страху? А я хочу бачити своїх людей, свою землю без цих
мертвотних тiней. I чим скорiше вони покинуть нас, тим красивiшими, тим
дужчими, тим дружнiшими будемо ми.
- Це все вiршi, декламацiя i пiна на молодому пивi. Це все добре для
якогось поета-початкiвця, а не для солiдного керiвника, який на обох
пiвкулях кори головного мозку повинен зарубати теоретичну аксiому: чим
ближче нам буде до комунiзму, тим бiльшим буде класовий опiр... Я не хочу
бути пророком, але застерiгаю: бережи, Iване Артемовичу, свою голову, вона
ще для чогось згодиться тобi, - з почуттям переваги сказав Кисiль. - Iди
вже, пiдвозь на машинi свого Марка. Та гляди, щоб не зсадив тебе вiн
згодом i з машини, i з коня. Побачиш, як моя теорiя здiйсниться на
практицi.
- I чого ви так насипались на Безсмертного?.. Рiдню захищаєте?
- Яку рiдню?
- Ну, Чорноволенка. Вiн же, здається, ваш сват?
- А ти звiдки знаєш? - насторожився Кисiль.
- Чув од людей про його художества... Так рiдня вiн ваша?
- Ет, не в тiм сила! - похмарнiв Кисiль, але бiльше нiчого путнього не
змiг сказати.
XXI
За мiстом, оживаючи, загойдались, закружляли вечiрнi поля i їхнi тiнi.
В затишних долинах темнисто срiблились тихi стави; на них, неначе в
глибокому снi, зривалися птицi, i крила їх маяли i над водою, i в водi. А
на пагорбах, наче врiзанi в небо, стояли в дрiмотному чеканнi вiтряки,
здавалося, вони от-от мали когось зустрiти i пригорнути своїми онемощiлими
руками.
Самотнi тополi i грушi, накупанi мiсячним сяйвом, зворушливо iскрились,
голубiли, туманились i мали ту прекрасну жiночу задуму, що солодко й
тривожно манить у далечiнь людину, стирає гранi мiж нею i природою. I хто
знає, чи не була колись дiвчиною он та молоденька, росою закапана тополя ?
А може, й виросла вона при битiй дорозi, як пам'ять про дiвчат, що понесли
свої сльози в чужi краї?
Задумано дивлячись на тополю, Марко згадав доньку, зiтхнув.
- Нога болить? - Борисенко, ведучи машину, строго подивився на
Безсмертного, i тiльки єдина трепетна зморшка в мiжбрiв'ї говорить про
спiвчуття. Дiйсно, в зiницi Борисенка, в його блакитнавi бiлки хтось прямо
увiгнав таку строгiсть i зосередженiсть, що за ними не видно було iнших
вiдтiнкiв. - Може, помалiше їхати?
- Не треба. Вiдболiлось моє.
- Щось не схоже, щоб вiдболiлось, - покосився на костури. - Дуже ми в
усьому терплячi люди.
- Нам, Iване Артемовичу, i належить терпiти.
- Чому?
- Якби всi нашi болi тiльки за оцю одну вiйну сплеснулися зойком, тодi,
напевне, не тiльки всi люди, але й камiння не витримало б того зойку: гори
почали б колотися на шматки.
- Це наче й правильно, - задумано погодився Борисенко. - А є ж
пiдлiсть, яку нiщо не може зворушити, нiщо: нi чиста краса життя, нi
безмежна любов, нi безмiрна скорб, нi материнськi сльози, нi дитяче
щебетання. Звiдки ж узялася така задичавлена вбогiсть?
- З великого золота, з великого багатства. Вони розпростерли крила
смертi над людьми. I поки це багатство буде панувати, доти смерть буде
торохкотiти своїми кiстками по землi. От яка у нас невесела розмова в
такий вечiр. - Марко поглянув на глибоке, з таким зоряним пилком небо,
наче щойно хтось проїхав по ньому срiбними возами i пiдняв чи посiяв
легенький туманець цвiтiнь.
- Ну, Марку Трохимовичу, а ви не гнiваєтесь на мене? - змiнив тему
розмови Борисенко.
- Чого б?
- Що, не питавши броду, засватав вас на голову колгоспу?
- Вiд цього сватання ще далеко до весiлля, - посмiхнувся Марко.
- Але ж не вiдмовитесь од нього? - допитливо поглянув на Безсмертного:
хто його знає, що вiн може вчудити i якi думки крутяться в цiй завзятiй
головi. - Не одмовитесь ?
- Вiдмовитись легко, але комусь же треба братись за тяжче - за
господарювання.
- Ого, ви наче хвалитись починаєте? -здивувався Борисенко.
- Чому не хвалитись, iдучи на таке весiлля: замiсть короваю - одразу
беру в одну руку двiстi сорок тисяч боргiв, а в другу - третину землi,, що
пролежала пiд перелогом. Є де розгулятись... Ще сьогоднi цi грiхи висять
на Безбородьковi, а завтра вони вже будуть моїми. I ви перший говоритимете
про це на всiх нарадах i лаятимете мене, наче б їх викохав тiльки я.
- I таки буду! А як же iнакше? - здивовано подивився на Безсмертного. -
Син, яку не одержує спадщину вiд батька, все одно зве її спадщиною.
- Спасибi, утiшили такою спадщиною.
- А ви боїтесь?
- Наше, селянське, дiло завжди боязке.
-Знову фiлософiя?
- Нi, правда. Хiба, коли я кидаю сьогоднi в землю зерно, не тремчу, що
буде завтра? Вже з цiєї години починаю боятися суховiю i засухи, граду i
вiтру i рiзної нечистi. Отак i несеш увесь час у грудях i великий острах,
i великi надiї.
- Безбородько не це носив у грудях. Що скажете про нього?
- Та хiба ви його не розкусили ? - Навiть тепер не схотiв обмовляти
свого суперника.
- Виходить, не зовсiм. Сьогоднi вiн розкрився в усiй красi. I думається
менi так: звичайна людина має в серцi два передсердечка i два пiдшлуночки,
а у Безбородька все стало шлуночками.
- Чимало ще є у нас таких шлункових голiв, i декого вони задовольняють.
- Ваше "декого" - означає Киселя.
- Хоча б i його, сперечатись не буду.
- Ви давно встигли заїстися з ним?
- Як побачились, так i заїлись, - з ходу, можна сказати.
Борисенко не посмiхнувся, але обличчя його так ожило, неначе його
зсередини пiдмивав посмiх.
- Швидко це у вас, Марку Трохимовичу, робиться, дуже швидко,
по-партизанськи. Не зiйшлися характерами?
- I навряд чи зiйдемось. Отак i почнеться моє головування, якщо ви за
дорогу не змiните своєї думки. - Придивляється, як далеко у полi працює
самотнiй, ще невидимий трактор - тiльки рухлива гра свiтла говорить про
це. "Ось що менi зараз найбiльше потрiбно", - думає вже як голова
колгоспу.
- Дуже ви сьогоднi розгнiвалися на Киселя? Безсмертний вивчаюче
подивився на Борисенка, несподiвано знайшов у його поглядi щось добре i
сумне. "Видать, не такий ти, чоловiче, грiзний, як здається з першого
знайомства".
- Нi, Iване Артемовичу, може б, i гнiвався на Киселя, та честь на собi
кладу. Я просто зневажаю його, весь рiд i увесь родовiд його.
- Он як! У вас навiть до родоводу дiйшло!? - Борисенко зменшив
швидкiсть. - За який же родовiдний корiнець ухопилися ви?
- I це скажу, а ви вже подумайте, чи варто мене вибирати головою, бо
змирщини з Киселем у нас не буде нi на людях, нi в полi. Коли я бачу
справжнього керiвника, - в мене розкривається серце, коли я стрiчаюсь iз
якимсь киселем, - серце моє щемить, як перед хворобою... Колись ученi люди
чи письменники в своїх книгах напишуть, як с.ело одразу пiсля Жовтня свято
вiрило кожному начальнику, бо вбачало в них не звичайних людей, а цвiт
революцiї. Але згодом начальникiв з потребами, як у газетах пишуть, зросту
i без таких потреб бiльшало та й бiльшало, i не все краще прибивалось до
нашого берега та виприщувалось на рiзних посадах i в канцелярiях.
Прибились i киселi - не заслугами, не роботою, а крученою спритнiстю та
влiзливiстю своєю. Великого розуму їм, очевидно, нi рiдна матiр, нi
баба-пупорiзка не поклали куди треба, а самi вони, киселi, не дуже
старались на нього нi за книжками, нi за роботою. А бути ж їм хотiлось
тiльки на виднотi, триматися тiльки зверху. От, щоб довше втриматись, i
почали вони не сходитись, а розходитись iз людьми, страхати їх,
вирiзнити в нiй. Йому здавалося, що вiн безконечно довго добирався до
трибуни, безконечно довго знаходив мiсце для костурiв, що норовили впасти
на помiст.
- Товаришу Безсмертний, ви уважно вислухали товариша Безбородька? -
почув строгий голос Борисенка.
- Навiть дуже уважно, - тихо вiдповiв Марко.
- Вас товариш Безбородько нiде не обмовив?
- Мене - нi, а людей обмовив: навiщо їм i досi пекти очi окупацiєю?
Рани лiкують, а не ятрять.
- Це вiрно, - схвально кивнув головою Борисенко i вже уважнiше поглянув
на Безсмертного. - Ну, а в iсторiї з Безбородьком ви свою, як би її
назвати, помилку визнаєте?
- Нi, не визнаю, - вже вiдповiв у безмежну тишу.
- Чому?
- Мене змалку батько-матiр учили шанувати i жiночу красу, i жiночу
працю, i особливо материнство, бо як цього буде менше на свiтi, то куцiшою
стане любов i вiддаль мiж людиною i мавпою.
- Он як! - здивовано вирвалось у Борисенка, вiн блиснув очима i зубами
i вперше посмiхнувся.
- Це вже фiлософiя, а не вiдповiдь на задане запитання, - невдоволено
кинув Кисiль.
- А ми, селяни, всi потроху фiлософи, бо все життя ходимо бiля землi,
хлiба, меду, сонця, - спокiйно вiдповiв Марко, а внизу прокотився
легенький, але схвальний смiшок. - Правда, книг рiзних ми не писали, але
прийде час - напишемо, бо є про що.
- Фiлософи! - їдко чмихнув Кисiль. - А чому ви, фiлософе, свого
пiстолета в мiлiцiю не занесли? Може, ним думаєте книгу писати? Ви знаєте,
скiльки можна вiдхопити рокiв за цю далеко не фiлософську штучку?
- Нi, не знаю.
- Вiд трьох до п'яти рокiв! - Кисiль аж пiдвiвся з мiсця i вказiвним
пальцем прокреслив у повiтрi рiшучу лiнiю.
- Вiд трьох до п'яти рокiв? Чималенько, - роздумуючи, сказав Марко i
звернувся до Киселя. -А коли мiй пiстолет особистий подарунок вiд мого
генерала, скiльки я отримаю?
- Цього я не знаю, це вже, виходить, iнша рiч, якщо е формальний
папiрець, - на мить розгубився Кисiль. I тодi з лави обiзвався
Безбородько:
- Безсмертному легко було воювати персональним пiстолетом зi мною,
абсолютно беззбройним i непiдготованим. Хай вiн краще розкаже, як воював
на фронтi з фашистами i що там заслужив. Це дiло труднiше. А в нас у селi
пiшли чутки, що й там вiн анархiю накоїв i його позбавили нагород чи
нагороди, словом, розжалували...
- Було таке? - пронизливо глянув на Марка Борисенко.
- Нi, не було, - поблiд од незаслуженої образи, навiть кiнчик губи
прикусив.
- Нагороди маєте?
- Маю.
- Хай покаже! - гукнув Безбородько.
- Навiщо, Антоне? Це тобi невигiдно... - I Марко навiть кинув посмiшку
в нерiвну пiдкiвку вусiв.
- Та хай покаже, коли є що показати, - весело обiзвалося кiлька голосiв
iз залу.
Марко знизав плечима, поглянув на Борисенка, той кивнув головою, а
Безбородько в напруженнi аж пiдвiвся з мiсця.
- Не застуй, водолазе. - Хтось позаду осадив його. Марко розщебнув
шинелю, i Антона заслiпив i приголомшив блиск орденiв та медалей, а
особливо Золотої Зiрки.
"Та що це робиться в свiтi? - ледве не вирвалось уголос. - Як же воно
так вийшло усе?"
- Ах ти боженьку мiй, нiчогенько собi нахватав заслуг, - не то
захрипiв, не то застогнав од радостi дiд Гаркавий, не помiчаючи, що так
неполiтично згадав на пленумi бога, а всi знову сердечно розсмiялись.
Повеселiшало й обличчя Борисенка.
- От iще один Герой повернувся в нашу родину, - сказав до всiх, а потiм
- не то з повагою, не то з посмiшкою глянув на Марка: - Трудно було
стiльки заробити?
- Спочатку-важкенько, а як до Героя доскочив - полегшало, - не криючись
вiдповiв Марко.
- I на чому ж ти, Марку, Героя заробив? - не витримав дiд Гаркавий,
прикриваючи рукою всi свої георгiї.
- На танках, Панасе Дмитровичу.
- Тодi це серйознi ордени! - багатозначно промовив старий, не
одпускаючи руки од Георгiїв, яких навiть у голод тридцять третього року не
понiс до торгсину. - I скiльки ж ти їхньої фашистської машинерiї
понiвечив?
- В тому бою чотири чи п'ять.
- Як це так: чотири чи п'ять? - одразу насторожився Борисенко, знову не
знаючи, що подумати про Марка: сам, чудило, себе пiдставляє пiд удар. -
Такi бої не забуваються.
- Таке не забувається, - задумано погодився Марко, а перед ним нерiвно
виринув шмат снарядами пробуравленої долини, шмат скособоченого Неба, що
страшно єдналося з пораненою землею нетривкими стовпами, в яких бiснувався
вогонь, дим i чорнозем.
- Так скiльки ж ви, нарештi, танкiв пiдбили? - ожив Кисiль, гадаючи, що
спiймав Марка на брехнi.
- Я вже наче сказав, - вiдповiв йому, а далi звернувся до людей. -За
чотири точно пам'ятаю, бо тодi я ще був бiйцем, а не продiрявленим
решетом. А п'ятий, не знаю, чи сам при останнiй пам'ятi пiдбив, чи мої
хлопцi. Напевне, таки вони, а менi по великодушностi своїй дописали, щоб я
став Героєм, - щиросерде глянув у подобрiлi очi незнайомих друзiв, а
погляд його полинув аж на фронти, несучи своїм побратимам, живим, а може,
i мертвим, подяку, любов i вiрнiсть. I зараз в очах i постатi Марка було
щось зворушливе i навiть трагедiйне, як у журавля з перебитим крилом.
- Молодчина! - тихо вирвалось у Борисенка, якого вразив не так подвиг
Марка, як його правдивiсть: адже мiг би чоловiк i не говорити про цей
п'ятий, уже узаконений танк. Нi, з такою людиною, напевне, добре буде
працювати. Цей не з гнучкохребетних, нiколи двоїти не буде.
Хорошу глибоку тишу, що очищала душу вiд намулу рiзних дрiб'язкiв,
об'єднувала добрi почуття i виколихувала незабутнє, бо мало не з кожного,
хто сидiв тут, можна було писати книгу, неприємно зруйнував Безбородько.
- От бачите, i примiтка, чи як її назвати, знайшлася у геройствi
товариша Безсмертного. I суттєва примiтка. Видать, не за всiма правилами
фортунило йому. I тому я хотiв би довiдатись ще про одно: чи знало
командування, що товариш Безсмертний сидiв у тюрмi?
В залi хтось аж зiтхнув, а хтось вилаявся спересердя i знову залягла
така тиша, наче хтось зачарував людей.
Вид Марка одразу ж зболiснiв, а кiнчики вусiв затремтiли: Безбородько
шукав i знайшов найболючiше мiсце.
- Знало, - ледве стримуючи себе, рiвно вiдповiв Марко, а сам вiдчув, як
у колiнах затенькали i почали пiдгинатися покалiченi ноги. -Я не
приховував своєї бiографи, не кривив совiстю нi перед людьми, нi перед
смертю, їй теж так робив? -Посiрiлий, з насупленими бровами, вiн узявся за
костури i хотiв зiйти з трибуни. Але його зупинив Борисенко.
- Що ж, товаришу Безсмертний, зараз вас незаслужено, пiдступно ударили
пiд серце. Ну, а щоб не було потiм по рiзних закутках кривих розмов,
закiнчимо їх тут перед людьми. Так лiпше буде... Довелось побувати в
тюрмi?
- Не минула тяжка година.
- Розкажiть коротко.
Марко невесело i вперто поглянув на Борисенка:
- Про яку ж тiльки тюрму розказувати: про царську чи...
Борисенко ошелешено пiдкинув угору дуги брiв:
- А ви там i там встигли побувати?
- Мав таке щастя.
- Тодi про все й кажiть, це навiть краще... - не докiнчив думки.
- Може, не треба? - насторожено запитав Марко. - Декому це може не
сподобатись...
- Декому й сидiти не подобалось, а йому и досi цим вибивають очi. Так
невже цим довiку мають цюкати вам? - обiзлився Борисенко. - Якщо можете,
говорiть.
Марко потягнувся до води, склянка задзвенiла на його зубах, а вiн нiяк
не мiг зiбрати давнiх лiт: вони то бродили десь у темних полях, то
вершниками летiли в бої, то коцюрбились на кам'яних плитах колишнього
храму, який двiчi за свою iсторiю ставав темницею: за польного гетьмана
Потоцького i за владарювання Денiкiна. А увесь зал, притихши, чекав
Маркового слова, i тiльки нервували Безбородько та Кисiль.
- У вiсiмнадцятому роцi, коли менi щойно стукнуло сiмнадцять лiт, я
одного вечора зi своїм другом Устимом Тримайводою вивiв з обори хазяйськi
жереби та й помчав у лiси до партизанського загону. Спочатку не поталанило
менi: я тодi був змучений, зачучвирений хазяйською роботою i скидався на
хлопчака рокiв чотирнадцяти. Ну, та знайшлися свiдки i мене якось прийняли
в партизани, тiльки наказали, щоб скорiше пiдростав. Я пообiцяв, що так i.
зроблю, i попервах побрив пушок на верхнiй губi. Отак i почалось моє
партизанське життя: в бою мене хвалять, а пiсля бою насмiхаються i
допитуються, чи скоро я вiдпущу вусища такi, як у польського магната. В
однiй сутичцi бiля Бугу денiкiнцi пiдстрелили пiдi мною коня i захопили
мене в полон. З двома партизанами нас кинули в старий католицький
монастир, що всiма своїми вежами тягнувся до неба. Вночi пiд якимсь
камiнним святим ми голими руками почади робити пiдкоп, покалiчили пальцi,
позривали нiгтi - i все даремно: на другий день нас привезли в школу до
темнолицього i темноокого офiцера контррозвiдки. Вiн, артистично граючи
голосом, без крику, без лайки, наказав розстрiляти нас, позiхнув,
перехрестився i пiдiйшов до телефону. I тодi я помiтив, що в офiцера
блищали тiльки чоботи. Нас iще для чогось повезли в монастир, а через
години три кудись повели сонними вуличками древнього повiтового мiста, де
трухлявiла i розсипалась камiнна старовина султанської Туреччини i
шляхетської Польщi. Навколо неї кудись пливли i пливли звичайнi бiленькi
хати. Тодi усе запам'ятовувалось i думалось про таку ж хатку в своєму
селi, де з вiкон чи порога виглядає мати свого найстаршого сина. Край
мiста починались поля, над ними пiдiймався наш старий липовий шлях... I
менi так тодi захотiлося жити, що я й не стямився, як на очi набiгли
сльози. Це побачив тiльки старий партизан, якого ми всi звали дядьком
Тарасом. Вiн бережно витер їх рубом долонi, поцiлував мене в щоку i тихо
сказав:
- Крiпися, дитино, вже небагато лишилось. Хто дiтей убиває, той жити
довго не буде. А наша правда переможе i нiколи не забуде нас, а особливо
тебе, дитино.
- Мене? - я здивувавсь i зачудувався, уявляючи, як то правда згадає
малого партизана, i тодi побачив її - вона була схожа на мою матiр - i
сльози вже бiльше не з'являлися на очах.
Через якусь хвилину нас поставили в житi. Дядько Тарас ще зiрвав житнiй
колосок, поклав його на долоню, понюхав. А я тiльки побачив, як пiднялись
рушницi, блиснули вогники, як з руки дядька Тараса упав колосок i хтось
тихенько зойкнув. Потiм знову пiднялись рушницi, i передi мною загойдалася
наша бiла хатинка... Прийшов я до пам'ятi вже на хуторi, де господарювали
нашi партизани. Оце було моє перше сидiння...
А вдруге потрапив у холодне мiсце в тридцять сьомому роцi, за зерно.
Тодi я був головою колгоспу. Виконали ми хлiбозаготiвлю, здали i
зустрiчний план, пiсля цього, щоб не дочекатися ще якогось додаткового
плану, я за одну нiч роздав хлiб на трудоднi. Ну, а хтось зразу ж i
настрочив доноса, i я за економiчну контрреволюцiю, опинився за гратами.
Мiй слiдчий Чорноволенко страшенно допитував, хто мене завербував...
При згадцi прiзвища слiдчого Кисiль напiвпiднявся з мiсця, хотiв щось
сказати, але передумав i, наливаючись лихим жаром, важко сiв на стiлець.
Безсмертний краєчком ока помiтив це й вiв далi:
- Слiдчому Чорноволенку чомусь невигiдно було повiрити, що я мiг
роздати зароблений хлiб без втручання якогось шпигуна. Я, як мiг,
тримався, а коли не хватило снаги, щоб покiнчити з допитами, почав думати:
хто б мене мiг завербувати? Рiзне тодi приходило в голову: i страшне, i
журливе, i надiйне. В .нашому родi всi дуже полюбляли музику, дiд i батько
по слуху грали на скрипочцi, вимiнянiй рокiв п'ятдесят тому в заїжджого
волошина. Грав i я на нiй, навiть навчився в ноти заглядати. Була така
дурiсть у мене, як говорив колись Антон Безбородько. А найбiльше завмирала
моя душа вiд етюдiв Шопена. Вродиться ж такий талант людям на радiсть. Не
раз у тюрмi згадувалось, як до мене в колгосп, захекавшись, прибiгала
донька:
- Тату, Шопена грають!
I ми тодi припадали до приймача i мали свято в душi, i краще робили на
полi, i веселiше слухали голоси людей i птиць. От однiєї ночi, згадавши
все це, я й сказав Чорноволенку, що мене ще з юнацьких рокiв завербував
етюд Шопена. Слiдчий на радощах так схопився за папiр, що й не подумав над
моїм гiрким жартом. I години не пройшло, як я пiдписав протокол зiзнання,
а слiдчий все дивувався, чого я так швидко ставлю своє прiзвище... Коли ж
згодом мiй вирок переглядала трiйка, її здивував i зацiкавив протокол
зiзнання. Викликали мене, розпитали про все i одразу ж пустили додому.
Мертва тиша залягла у залi. Тiнi i видiння тридцять сьомого року ожили
не перед одними очима, i Марко теж вiдчув нiяковiсть у душi: чи варто було
чiпати своє, бо воно ж неминуче ятрило бiль багатьох людей, якi слухали
його.
- Нелегка iсторiя... I що ж ви, Марку Трохимовичу, винесли тодi з
в'язницi? - схвильовано запитав Борисенко. - Образу, бiль, злобу?
- Може, щось iз цього й осiло б у душi, бо вона теж не з лопуцька. Але,
на моє щастя, я кiлька чи не найважчих днiв пробув у камерi iз старим
бiльшовиком, астрономом за освiтою. Вiн особисто знав Володимира Iллiча
Ленiна. Образ цього вченого, який творив революцiю на землi, а розумом
заглядав у тайни всесвiту, й досi часто згадується менi. То людина була
чиста, мов кришталь. Багато чого навчила вона мене. Найбiльше з його
розповiдей я запам'ятав вiкодавнє оповiдання про свiчку: людина, мовляв,
коли й горить, мов свiчка, має своє свiтло вiддавати iншим. Я тодi ж у
камерi, як мiг, на каменi висiк малюнок свiчки, що горить, i дав собi
клятву: хоч би на яких вогнях довелося горiти менi, а буду до останку
служити людям. З цiєю клятвою i на вiйну пiшов. А там уже моя свiчка ясним
огнем палила i найстрашнiшi нiмецькi танки, будь вони проклятi з вiйною
разом!
Дружнi оплески покрили останнi слова Марка. Навiть обережний Кисiль,
якого морщило й кривило оповiдання Безсмертного, приклав долоню до долонi,
та вчасно схаменувся, одразу опустив їх пiд стiл i насупив брови.
Марко й це помiтив, але навiть не так з огудою, як з жалем подумав:
"Напевно, важко тобi, чоловiче, носити в тiлi ось таку недовiрливу чи
полохливу душу. I освiту здобув ти, i чин маєш, може, досконало
розбираєшся i у фiлософiї, i в полiтицi, i в рiзних планах, директивах,
калькуляцiях, у вiдомчiй дипломатiї, а хiба вiд усього цього комусь легше
на свiтi?"
Пiд схвальнi усмiшки, добрi погляди i слова Марко опустився з трибуни,
сiв на лаву i рукою витер пiт.
- Молодець, синку, - одразу ж привiтав його дiд Гаркавий, вже обома
руками прикриваючи свої георгiї. - От кого б я в свої помiчники взяв.
- Навiть кривого?
- Навiть кривого.
- То й берить.
- Е, нi, не вiзьму, - раптом передумав старий.
- I чого?
- Бо, може, ти i вiвцi персональним пiстолетом будеш заганяти воду. А
вiвцi, як дiвчата, люблять персональну ласку, - посмiхнувся старий.
- Що ж нам робити iз Безсмертним? - спитав iз-за столу Борисенко. - Чи
притягувати до вiдповiдальностi, чи рекомендувати головою колгоспу?
- Головою колгоспу!
- Цей порядок наведе!
- Господар!
- Тiльки головою! - звiдусiль залунали голоси, i вони добивали знiчену
постать Безбородька.
"I треба ж отак промахнутись на проклятiй водi, а сухим iз неї вийшов
тiльки Безсмертний. Коли ж, нарештi, погасне твоя фортуна чи свiчка?!"
Хоча йому було тоскно i тяжко зносити свою неждану поразку та думати,
що буде пiсля неї, але й вiн вiддирав i чавив у собi згадку про донос на
Марка в тридцять сьомому роцi. Не сумлiння i не каяття мучили його, а
тiльки те, щоб i його прiзвище не випливло на якомусь пленумi, як прiзвище
Чорноволенка. Найшов на чому посковзнутися: на такiй дрiбничцi, як музика.
Чи, може, й вiн свiй план виконував?
- Що, Антоне, готуєшся здавати головування? - беззлобно запитав його
дiд Гаркавий.
Безбородько тоскно поглянув на нього й мовчки пiшов до дверей.
Пiсля пленуму Кисiль, в передчуттi рiзних неприємностей, невдоволено
говорив Борисенковi:
- Не подобається менi сьогоднiшня антимонiя. Молодий ти дуже, Iване
Артемовичу, ох i молодий...
- Є така хиба в моїй бiографiї, - безжурно засмiявся Борисенко.
Кисiль поморщився i так провiв рукою, неначе хотiв одiгнати од себе
смiх.
- Чує моя душа - наберешся ти всячини з Марком Безсмертним, черпнеш з
ним не один кiвш лиха. Чого тiльки варте його оповiдання про тридцять
сьомий рiк? I що про це художество скаже наш начальник Управлiння
державної безпеки?
- Невже ви йому про це будете розказувати? - насупився Борисенко.
- Як не я доповiм, то знайдеться хтось iнший. А наш начальник, сам
знаєш, чоловiк з гарячим характером i холодною владою.
- Холодною i навiть бiльшою, анiж би треба, - задумано подивився
Борисенко на затвердiле од невдоволення обличчя Киселя.
- Отож, сам це розумiєш, а випускаєш духа iз пляшки. Обережнiше,
обережнiше ходи по землi, послизнутись не тяжко. Тут коли й говориш про
недолiки, то на два боки мiзками розкинь i очима косуй.
Бiля уст Борисенка вибилась iронiчна оборочка зморщок.
- Чому аж на два?
- Бо. не дурень вигадав, що береженого й бог береже. Коли ти говориш
про недолiки, так одразу ж говори, що це поодинокi факти на тлi великих
досягнень. Iнакше це може комусь не подобатись, а по-друге, за це може
вхопитися заграниця, i тодi...
Циганське обличчя Борисенка налилося гнiвом:
- Кому ж потрiбна ця обережнiсть! Кому? Ви ж нею тiльки окрилюєте
негiдникiв, не вириваєте бур'яни, а готуєте для них площу i добриво. I
чому це ми повиннi, на шкоду собi, оглядатись на той закордон, що
ненавидить нас ще з сiмнадцятого року?
- Ну, це питання великої полiтики... - надав обличчю вираз
глибокодумностi. - I не гарячкуй, Iване Артемовичу, бо опечешся. Ти раннiй
птах, а я стрiляна птиця. Гляди, щоб за сьогоднiшнє оповiдання
Безсмертного й тобi не iкнулося. На фронтi твiй Марко мiг бавитися в
демократiю, а тут йому треба i зуби пiдточити, i язика обкарнати. Вже один
вигляд Безсмертного насторожує мене.
- Один вигляд? Чого ж? - здивувався Борисенко.
- Бачив, ну, як би тобi сказати, яка рiшуча незалежнiсть вписана в його
обличчя?
- Так, це не колегiальне обличчя! - не мiг утриматись од жарту
Борисенко, але це ще бiльше роздратувало Киселя.
- Не подобаються менi такi самостiйнi чи самостiйницькi обличчя, якi не
люблять визнавати чиюсь волю. Ох, цi менi українськi обличчя... - В голосi
Киселя обiзвались не тiльки недобрi натяки, а й вiдгрмiн тiєї страшної
пiдозри, яку невiдомо хто каїновою ниткою роками протягав у саму основу
нашого життя. - Чує моя душа, що цей самостiйник накличе бiду i на свою, i
на твою голову.
- Чому самостiйник? Що за нерозумнi натяки i аналогiї!? -скипiв
Борисенко. - Вiн же, зрештою, не петлюрiвець, а Герой Радянського Союзу!
На ньому мiсця живого нема...
- I це ще не факт! - Обличчя Киселя стало таким багатозначним, неначе
вiн ще щось знав про Марка, але до якогось часу тримав це при собi.
Цю противну машкару багатозначностi i глибокодумностi на обличчi, що
прикривала порожнечу в головi, Бо-рисенко уже навчився розпiзнавати й
гаряче обрушився на Киселя:
- А що ж тодi для вас є фактом? Мiрка обережностi, практика пiдозри i
фiлософiя страху? А я хочу бачити своїх людей, свою землю без цих
мертвотних тiней. I чим скорiше вони покинуть нас, тим красивiшими, тим
дужчими, тим дружнiшими будемо ми.
- Це все вiршi, декламацiя i пiна на молодому пивi. Це все добре для
якогось поета-початкiвця, а не для солiдного керiвника, який на обох
пiвкулях кори головного мозку повинен зарубати теоретичну аксiому: чим
ближче нам буде до комунiзму, тим бiльшим буде класовий опiр... Я не хочу
бути пророком, але застерiгаю: бережи, Iване Артемовичу, свою голову, вона
ще для чогось згодиться тобi, - з почуттям переваги сказав Кисiль. - Iди
вже, пiдвозь на машинi свого Марка. Та гляди, щоб не зсадив тебе вiн
згодом i з машини, i з коня. Побачиш, як моя теорiя здiйсниться на
практицi.
- I чого ви так насипались на Безсмертного?.. Рiдню захищаєте?
- Яку рiдню?
- Ну, Чорноволенка. Вiн же, здається, ваш сват?
- А ти звiдки знаєш? - насторожився Кисiль.
- Чув од людей про його художества... Так рiдня вiн ваша?
- Ет, не в тiм сила! - похмарнiв Кисiль, але бiльше нiчого путнього не
змiг сказати.
XXI
За мiстом, оживаючи, загойдались, закружляли вечiрнi поля i їхнi тiнi.
В затишних долинах темнисто срiблились тихi стави; на них, неначе в
глибокому снi, зривалися птицi, i крила їх маяли i над водою, i в водi. А
на пагорбах, наче врiзанi в небо, стояли в дрiмотному чеканнi вiтряки,
здавалося, вони от-от мали когось зустрiти i пригорнути своїми онемощiлими
руками.
Самотнi тополi i грушi, накупанi мiсячним сяйвом, зворушливо iскрились,
голубiли, туманились i мали ту прекрасну жiночу задуму, що солодко й
тривожно манить у далечiнь людину, стирає гранi мiж нею i природою. I хто
знає, чи не була колись дiвчиною он та молоденька, росою закапана тополя ?
А може, й виросла вона при битiй дорозi, як пам'ять про дiвчат, що понесли
свої сльози в чужi краї?
Задумано дивлячись на тополю, Марко згадав доньку, зiтхнув.
- Нога болить? - Борисенко, ведучи машину, строго подивився на
Безсмертного, i тiльки єдина трепетна зморшка в мiжбрiв'ї говорить про
спiвчуття. Дiйсно, в зiницi Борисенка, в його блакитнавi бiлки хтось прямо
увiгнав таку строгiсть i зосередженiсть, що за ними не видно було iнших
вiдтiнкiв. - Може, помалiше їхати?
- Не треба. Вiдболiлось моє.
- Щось не схоже, щоб вiдболiлось, - покосився на костури. - Дуже ми в
усьому терплячi люди.
- Нам, Iване Артемовичу, i належить терпiти.
- Чому?
- Якби всi нашi болi тiльки за оцю одну вiйну сплеснулися зойком, тодi,
напевне, не тiльки всi люди, але й камiння не витримало б того зойку: гори
почали б колотися на шматки.
- Це наче й правильно, - задумано погодився Борисенко. - А є ж
пiдлiсть, яку нiщо не може зворушити, нiщо: нi чиста краса життя, нi
безмежна любов, нi безмiрна скорб, нi материнськi сльози, нi дитяче
щебетання. Звiдки ж узялася така задичавлена вбогiсть?
- З великого золота, з великого багатства. Вони розпростерли крила
смертi над людьми. I поки це багатство буде панувати, доти смерть буде
торохкотiти своїми кiстками по землi. От яка у нас невесела розмова в
такий вечiр. - Марко поглянув на глибоке, з таким зоряним пилком небо,
наче щойно хтось проїхав по ньому срiбними возами i пiдняв чи посiяв
легенький туманець цвiтiнь.
- Ну, Марку Трохимовичу, а ви не гнiваєтесь на мене? - змiнив тему
розмови Борисенко.
- Чого б?
- Що, не питавши броду, засватав вас на голову колгоспу?
- Вiд цього сватання ще далеко до весiлля, - посмiхнувся Марко.
- Але ж не вiдмовитесь од нього? - допитливо поглянув на Безсмертного:
хто його знає, що вiн може вчудити i якi думки крутяться в цiй завзятiй
головi. - Не одмовитесь ?
- Вiдмовитись легко, але комусь же треба братись за тяжче - за
господарювання.
- Ого, ви наче хвалитись починаєте? -здивувався Борисенко.
- Чому не хвалитись, iдучи на таке весiлля: замiсть короваю - одразу
беру в одну руку двiстi сорок тисяч боргiв, а в другу - третину землi,, що
пролежала пiд перелогом. Є де розгулятись... Ще сьогоднi цi грiхи висять
на Безбородьковi, а завтра вони вже будуть моїми. I ви перший говоритимете
про це на всiх нарадах i лаятимете мене, наче б їх викохав тiльки я.
- I таки буду! А як же iнакше? - здивовано подивився на Безсмертного. -
Син, яку не одержує спадщину вiд батька, все одно зве її спадщиною.
- Спасибi, утiшили такою спадщиною.
- А ви боїтесь?
- Наше, селянське, дiло завжди боязке.
-Знову фiлософiя?
- Нi, правда. Хiба, коли я кидаю сьогоднi в землю зерно, не тремчу, що
буде завтра? Вже з цiєї години починаю боятися суховiю i засухи, граду i
вiтру i рiзної нечистi. Отак i несеш увесь час у грудях i великий острах,
i великi надiї.
- Безбородько не це носив у грудях. Що скажете про нього?
- Та хiба ви його не розкусили ? - Навiть тепер не схотiв обмовляти
свого суперника.
- Виходить, не зовсiм. Сьогоднi вiн розкрився в усiй красi. I думається
менi так: звичайна людина має в серцi два передсердечка i два пiдшлуночки,
а у Безбородька все стало шлуночками.
- Чимало ще є у нас таких шлункових голiв, i декого вони задовольняють.
- Ваше "декого" - означає Киселя.
- Хоча б i його, сперечатись не буду.
- Ви давно встигли заїстися з ним?
- Як побачились, так i заїлись, - з ходу, можна сказати.
Борисенко не посмiхнувся, але обличчя його так ожило, неначе його
зсередини пiдмивав посмiх.
- Швидко це у вас, Марку Трохимовичу, робиться, дуже швидко,
по-партизанськи. Не зiйшлися характерами?
- I навряд чи зiйдемось. Отак i почнеться моє головування, якщо ви за
дорогу не змiните своєї думки. - Придивляється, як далеко у полi працює
самотнiй, ще невидимий трактор - тiльки рухлива гра свiтла говорить про
це. "Ось що менi зараз найбiльше потрiбно", - думає вже як голова
колгоспу.
- Дуже ви сьогоднi розгнiвалися на Киселя? Безсмертний вивчаюче
подивився на Борисенка, несподiвано знайшов у його поглядi щось добре i
сумне. "Видать, не такий ти, чоловiче, грiзний, як здається з першого
знайомства".
- Нi, Iване Артемовичу, може б, i гнiвався на Киселя, та честь на собi
кладу. Я просто зневажаю його, весь рiд i увесь родовiд його.
- Он як! У вас навiть до родоводу дiйшло!? - Борисенко зменшив
швидкiсть. - За який же родовiдний корiнець ухопилися ви?
- I це скажу, а ви вже подумайте, чи варто мене вибирати головою, бо
змирщини з Киселем у нас не буде нi на людях, нi в полi. Коли я бачу
справжнього керiвника, - в мене розкривається серце, коли я стрiчаюсь iз
якимсь киселем, - серце моє щемить, як перед хворобою... Колись ученi люди
чи письменники в своїх книгах напишуть, як с.ело одразу пiсля Жовтня свято
вiрило кожному начальнику, бо вбачало в них не звичайних людей, а цвiт
революцiї. Але згодом начальникiв з потребами, як у газетах пишуть, зросту
i без таких потреб бiльшало та й бiльшало, i не все краще прибивалось до
нашого берега та виприщувалось на рiзних посадах i в канцелярiях.
Прибились i киселi - не заслугами, не роботою, а крученою спритнiстю та
влiзливiстю своєю. Великого розуму їм, очевидно, нi рiдна матiр, нi
баба-пупорiзка не поклали куди треба, а самi вони, киселi, не дуже
старались на нього нi за книжками, нi за роботою. А бути ж їм хотiлось
тiльки на виднотi, триматися тiльки зверху. От, щоб довше втриматись, i
почали вони не сходитись, а розходитись iз людьми, страхати їх,