Стельмах М.. Правда и кривда

вручав босоногiй наймичцi куркульськi чоботи.
- Нi, не смiюся, Марiєчко, - назвав її так, як колись називав Устим. I
в жiнки злякано тiпнулись куточки повних, i досi не прив'ялих уст.
Невблаганнi лiта, напевне, найбiльш немилосерднi до наших сiльських
жiнок: їхню красу швидко висушують сонце i вiтер, змивають дощi i снiг,
темнять поле й город, лопата i сапа.
Роки, праця, горе забрали й Марiїну красу, але якось так, наче не
назовсiм. I це особливо впадало в очi, коли жiнка починала хвилюватись.
Тодi її дивовижно м'яка, з материнською задумою врода зсередини
пробивалася на обличчя, як у передосiннiй день з-за хмар прогля дало
сонце. Отак i зараз пробилася вона й здивувала Марка.
- Ви згадали давнi лiта? - майже пошепки запитала жiнка.
- Згадав... Що вам син пише?
- Вiн, Марку Трохимовичу, уже третiй орден одержав, -посвiтлiшало
обличчя Марiї, - дiйсно, що в серцi вариться, на лицi не таїться.
- Вiтаю вас... Невже це дитя старшим лейтенантом стало? - аж
зачудувався Марко.
- Таки став, - крiзь радiсть i смуток посмiхнулася жiнка. - З самих
"катюш" блискавки випускає. I так побивається за мною, неначе донька. Коли
б хоч живим повернувся... А на Устимовiй могилi й досi жито росте.
- Справдi?
- Не переводиться. Доспiє колос, осиплеться зерно i знову сходить. Отак
рiк у рiк, i в мирний час, i в теперiшнiй.
- Життє... Вам чимсь треба пособити?
- Нi, Марку Трохимовичу. Я ще не бiдую, атестат синiв маю. А чого ви
сказали, що розсади малувато? Половину її ми сусiдам продаєм.
- Тепер усю посадимо.
- Так багато?
- Не багато. Маю надiю, що ви городиною покриєте всi нашi борги.
- Аж двiстi сорок тисяч - i городиною!? - жахнулася жiнка.
- Тiльки городиною. Ще й на якийсь прибуток сподiваюсь. Отак i
господарюйте.
Жiнка, щось прикидаючи, задумалась, похитала головою:
- Навряд чи витягнем цi борги.
- Витягнете, якщо тiльки крепко захочете. Ось давайте грубо, на живу
нитку, прикинемо, що нам дасть гектар баклажанiв? Справжнi городники
збирають по триста i бiльше центнерiв. Так?
- Це коли бiля них ходить один, а не десять господарiв.
- Господар тепер буде один - ви. То вiзьметесь за триста центнерiв?
- Нi, на триста в нас грунт непiдготовлении. Двiстi, надiюсь,
витягнемо.
Марко махнув рукою.
- Де моє не пропадало - запишемо двiстi! Знайте добрiсть нового голови.
Хай у середньому заготiвельнi i риночнi цiни дадуть нам по карбованцю за
кiлограм. Овочi в нас мають бути якнайкращi, а цiни - найдешевшi. Отже.
Гектар дасть двадцять тисяч. Виходить, дванадцять гектарiв зможуть покрити
наш борг?
- Хiба ми зможемо стiльки виростити городини?
- А чому не зможемо?
- Це дiло халеписте. Тодi треба в мою бригаду мало не пiвсела жiнок.
- Жiнок, надiюсь, буде рiвно стiльки, скiльки вам треба, а може, трохи
й бiльше.
Марiя похитала головою.
- Чи не дуже весело ви дивитесь на життя? А воно в нас не таким стало,
як було: на роботу людей не допросишся.
- Сьогоднiшнiй день щось вам говорить?
- А що завтрашнiй скаже? Повiрю вам, але в мене всiєї розсади помiдор
навряд чи набереться на дванадцять гектарiв.
- А ви нашкребiть, подумайте, як це зробити. Увечерi помiркуємо разом,
скiльки посадимо огiркiв, капусти, редиски, цибулi. Пiсля редиски в цей же
грунт можна буде висадити зимову капусту?
- Можна.
- От i сiдайте зараз же з олiвцем за всi розрахунки, крутiть мiзками.
На вашу бригаду зараз покладаю найбiльшу надiю. За капусту, цибулю й
огiрки ми маємо купити з вами i корiв, i свиней.
- А чим зараз будемо гнiй пiдвозити?
- Коровами. Отак i ухвалили, Марiєчко!
- Що воно тiльки вийде з тих великих цифр? - задумалась жiнка.
- Усе вийде, коли бригадир буде на рiвнi, а бригада - в бригадира. Ну,
а щоб дiло вiрнiше було - сьогоднi ж поговоримо про додаткову оплату.
Кожнiй ланцi, яка виростить понад двiстi центнерiв городини, будем
виплачувати за надпланове до п'ятдесяти процентiв прибутку.
- Ого! - мимоволi вирвалось у жiнки, а потiм вона посмiхнулась. - Ви
хочете, щоб мої дiвчата мали справжнє придане?
- Я хочу, щоб вони ставали творцями, - задумано вiдповiв Марко. -
Дiвчина з сапкою в руках мене не здивує - це я бачив мало не з колиски.
Треба, щоб ця дiвчина сьогоднi не тiльки слухала бригадировi повчання, а
сама бралась за книгу, за науку i на полi ставала дослiдником, а не тiльки
робочою силою. Такий другий кiнець має тепер додаткова оплата. От з цим i
виходьте в знання, в мiльйонери i в Герої!
- Хоч раз такi слова почую вiд голови. - Марiя примружила карi з
вологiстю очi, i крiзь них чисто проглянула її колишня врода.



XXIX

Ось i хата Олени Мироненко. Бiленька, з червоною призьбою i посизiлою
стрiхою, вона, мов на давньому малюнку, пiдбiгла до iмлистої пiдкови лiсу
i, прислухаючись до його таємничого шепоту, плаче i плаче весняними
сльозами. Чи не за своїм господарем тужить вона?
Поцiлуйко всiм тiлом ловить перестук важких краплин. що аж ямки
повибивали в землi, i завмирає бiля скрипливих ворiт, мов перед порогом
своєї судьби: вiдчиняти чи скорiше повернути вiд них? Що його жде за цими
ворiтьми, де бiлiють i непокояться гуси? Новий удар, новi муки чи. може,
отой хисткий, що й подиху боїться, мiсточок, по якому, пригинаючись, можна
буде перескочити провалля своїх воєнних рокiв?
Не одну безсонну нiч вiн химерував над цим мiстком. з нетривкого
матерiалу - з хитростi й облудства, - витiсував палi для цього мiстка,
щiльно приганяв одну до другої дошки i скрiплював i скроплював їх подобою
правди. По краплинi вiн збирав вiдомостi про загiн Iвана Мироненка.
виважував партизанську правду на звивинах мозку, щоб якось i собi
притертись до неї. Отак будувався i виростав у головi цей химерний мiсток.
Тепер його треба було вийняти з виношеного мiсця i поставити ось тут на
грунт вчорашньої легенди. Пройде по ньому Олена Мироненко. то й iншi
пройдуть, i тодi вiн теж прогляне з тiнi вчорашньої легенди, хоч на мить
освiтиться спалахом її, а бiльше йому нiчого й не треба.
Щедра уява розстилає перед ним солодке видиво прийдешнього i змиває
бруд минулого. На якусь хвилю Поцiлуйко ожив, з надiєю поглянув на лiс, де
без нього та. може, i для нього творилася трагедiйна легенда, але зразу ж
i похмурнiв, бо сполохала iнша думка: з блискавкою, з її сяйвом починаєш
бавитись, чоловiче... Ну, i хай. Не всiх i блискавка вбиває, не всiх.
Iншого так несподiвано освiтить, що й на життя вистачить цього свiтла...
Але iншого...
Притираючись боком до змокрiлого коня, вiн вiдчиняє ворота i,
розганяючи бiлих гусей, поволi йде до хати. Ох, i тяжко йому зараз
вiддирати ноги вiд цього весняного грунту, на якому треба ставити свiй
мiсток. Вiн чує, як гаряче, плямами, ворушиться кров на його щоках i
добирається до очей. Iз стрiхи на обличчя падає пара краплин. Поцiлуйко
здригається i похапцем обтирає їх.
У хатi бiля столу в кирзових чоботях стоїть висока миловида жiнка
середнiх рокiв. ЇЇ обличчя можна було б назвати молодим, аби на очi не
наслоїлись горе, смуток i тiнi страждань, вони притемнили синiй погляд i в
сполосi тримали повiки й вiї. Навiть у Поцiлуйка прокидається жаль до
вдови, але його приглушує острах - щось невловиме в обрисi цiєї жiнки з
ВасиАиною Вакуленко. Чи не рiдня вона їй часом?
Вiн скидає картуза, шанобливо нахиляється, чуючи, як пiд самим серцем
ворухнулась пiдкiвка холоду.
- Низький партизанський уклiн вам, Олено Григорiвно. - Поцiлуйко
бережно бере жiночу руку i цiлує її.
Це одразу ж розчулило вдову, хоч їй i не сподобався водянисто-сiрий
погляд гостя.
- Ой, що ви, людино добра, - стрепенулася жiнка, висмикнула руку,
застигла посеред хати. - Сiдайте, будь ласка... Ви, може, мого Iвана знали
чи партизанили з ним?
- Як вам сказати, Олено Григорiвно? Не буду перебiльшувати своїх
заслуг. Партизанив - це забагато для мене, бо я був скромним зв'язкiвцем
Iвана Олексiйовича. Про це, звiсно, й тодi мало хто знав, а тепер - тим
паче, бо все тече, все забувається, - зовсiм природно зiтхнув.
- Ще й як забувається! - з сумом i спiвчуттям сказала вдова. - В iнших
мiсцях люди мають довшу пам ять, а в нас чогось навiть райгазета мовчить
про загiн Iвана, мiсця там, кажуть, мало.
"Оце й добре", - зрадiв у душi Поцiлуйко, а сам як-найщирiше вiдповiв:
- У нас, де не копни, там героя чи героїчне знайдеш, i люди звикли до
цього, наче до буденщини. Правда, є й такi типи, яким невигiдно показувати
чиєсь геройство, бо це декого може залишити в затiнку. Життя є життям...
От менi й хотiлося б розповiсти про весь шлях Iвана Олексiйовича, освiтити
це в пресi, згадати бойовi дiла його друзiв, мертвих i живих.
- Мало хто з них залишився живим, - зажурилася жiнка, на затiненiй синi
її очей з'явилися сльози, вони теж здавалися синiми.
- Таки мало, троє чи четверо, - з спiвчуттям пiдтвердив Поцiлуйко.
- З вами - четверо, - довiрливо приєднала його до партизанiв, i
Поцiлуйко поглядом подякував їй.
- I нащо тiльки було брати їх на фронт? - пряде и далi нитку
правдоподiбностi.
- Самi захотiли йти.
- Треба було берегти таких людей. Це ж iсторiя жива!.. Одного убили
вже.
- Убили. А Вiталiя Корнiєнка нещодавно тяжко поранили пiд Бреслау, чи й
виживе.
Поцiлуйко мало не виказав свою радiсть, але вчасно прикусив її.
- Вiйна i героїв не милує, валить їх, мов дубiв. Вiталiй Корнiєнко - це
брат лiсника?
- Брат, i сам до вiйни був лiсником.
"Як помре, залишиться тiльки двоє свiдкiв", - хижим птахом вилупилась
думка. Вiн прогнав її i вирiшив, що йому варто заїхати до лiсника,
довiдатись, як воно...
- Дозвольте, Олено Григорiвно, коли ваша ласка, завести на подвiр'я
коня.
Поцiлуйко проворно вискакує з хати, чуючи, як радiсть розпирає йому
груди. Острiвець гусей, пiдiймаючи бiлi крила, неквапливо пливе од нього,
а вiн, i не помiтивши цього, широко вiдчиняє ворота. Кiнь з роздертими
губами вбирає в очi подвiр'я вдови i маяння бiлих крил. Поцiлуйко стягує з
воза мiшок з мукою, завдає собi на плечi й, пригинаючись, несе свiй
подарунок.
Рештки цього дня i вечiр пролетiли для Поцiлуйка, мов одна хвилина. Вiн
жадiбно всотував кожне слово Олени Григорiвни, перед ним розкривалося
строге, майже легендарне життя простої людини, яка голими руками - з одним
гаєчним ключем - почала крушити фашистськi поїзди. Якимсь чудом захопивши
танк, Мироненко зi своїми друзями виїхав на шосе i доти мiсив i трощив на
ньому машини, поки не вийшло пальне. Але найбiльше Поцiлуйка вразило,
порадувало i занепокоїло те, що документи партизанського загону були
закопанi в клунi Олени Григорiвни.
- I ви знаєте, де лежить цей скарб? - аж пальцями вчепiрився в серце,
найбiльше тривожачись, чи не написано там щось про нього.
- У правому застройку, а в якому саме кутку - менi не сказали.
- I нiхто не розкопував iх?
- Нi. А в самої не пiдiймались руки. Як згадаю все - i сиплються
сльози, наче роса. - Вдова мовчки заплакала, а Поцiлуйко нетерпляче ждав,
коли вона заспокоїться.
Не довечерявши, вiн пiшов з Оленою Григорiвною в клуню, щоб, мовляв,
навiть у теменi вiдчути подих героїчного минулого. Коли Поцiлуйко,
згинаючись, став на тiк, у клунi щось забiлiло, заворушилось, це налякало
його, вiн'поточився до хвiртки, але в цей час заспокiйливо обiзвалась
вдова:
- То гуси тут ночують.
Вранцi наступного дня вiн узявся до роботи. Нiколи в життi не копалось
iз таким завзяттям i надiями. Нарештi аж пiсля полудня лопата вдарилась об
щось тверде. Поцiлуйко злодiйкувато пiдiйшов до ворiт, видивився, чи нема
на подвiр'ї вдови, i аж тодi почав обережно обкопувати свiй скарб.
Незабаром вiн витяг невелику дерев'яну скриньку, а з неї добув обгорненi
пергаментом папери.
Радiсть i страх зiйшлися пiд серцем Поцiлуйка. Вiн, тремтячи, мов у
лихоманцi, розсовав папери по кишенях, потiм наспiх викопав глибоку яму i
навiчно поховав у нiй порожню скриньку. Цього ж дня, прикинувшись недужим,
вiн попрощався з Оленою Григорiвною, пообiцявши, що незабаром iще загляне
до неї, i щодуху погнав коня додому. В лiсi вiн кiлька разiв намiрявся
розгорнути папери, але навiть дерева лякали його, i вiн, полохливо
озираючись, знову щосили гнав воронця.
Вночi, наглухо позатулявши вiкна, Поцiлуйко скоцюрбленим клiщем припав
до залишкiв партизанської легенди. Спочатку, гортаючи сторiнки, вiн тiльки
виловлював прiзвища. В одному зошитi було кiлька страшних рядкiв про
нього. Там хтось пов'язував арешт Василини Вакуленко з його iм'ям.
Одразу спiтнiлою рукою вiн вирвав цей листок, пожмакав i пiдпалив
сiрником. Вогкий папiр неохоче зайнявся, i на нього страшними очима
дивився Поцiлуйко. В руцi горiв його присуд i, навiть попелiючи i
розпадаючись, вселяв острах i холод у мiзок.
Волею безглуздого випадку Поцiлуйко став тепер найбiльше знати про
дiяльнiсть партизанського загону Iвана Мироненка. Вiн вивчив усi
матерiалi, неначе вiрш, а потiм, про всяк випадок, знову закопав їх у
землю i почав працювати над великою, на кiлька газетних пiдвалiв статтею.
Тепер на це пiшла мода, а на нiй можна заробити не тiльки частку чиєїсь
слави, але й гонорар... Та навiщо про нього думати... Вiн вiдганяв чорт
зна якi думки i знов припадав до паперу, малюючи i перекреслюючи його.
В своїй писанинi Поцiлуйко не возвеличував себе - тут потрiбно
триматися так у тiнi, щоб усi оцiнили твою об'єктивнiсть i скромнiсть. I в
думках, забiгаючи наперед, не раз бачив, як у пресi з'явиться прiзвище
маловiдомого зв'язкiвця, який з велiння легендарного Iвана Мироненка
змушений був не партизанити, а виконувати на хуторi невдячну й непомiтну
роботу i навiть частково постраждати за неї...
Усе було б добре в цiй iсторiї, якби не iснувало на свiтi Григорiя
Заднiпровського. Вiн, тiльки вiн зараз головний ворог... А ще той огидний
випадок у церквi... Коли б не вiн, то при цих документах i Заднiпровського
можна було б обдурити... Як же тебе сколупнути з дороги?.. знову, наче у
сiтцi, б'ється мiзок Поцiлуйка i сам виплiтає сiтку на когось.



XXX

Марко пiдвечiркував з Ярославом i його напарником Кузьмою Завороженим,
пройдохуватим чоловiком, який за вiйну встиг побувати i шинкарем у
районному мiстечку. i торговцем у Румунiї, i штрафником на Третьому
Українському фронтi, i пiдбити два танки мушкетоном Петра Першого - так
вiн величав протитанкову р,ушницю, i знов опинитись у Румунiї вже бувалим
воякою. На однiй з фронтових дорiг вiн перепинив королiвський ридван i,
млiючи од щастя, почав випрягати конi.
- Що ви робите? - заволав машталiр. - Це конi короля Мiхая! Сам король
їздить на них!
- А тепер король не буде їздити, бо мiй старшина пiшки ходить, -
спокiйно вiдповiв Кузьма й на чистокрiвцях гайнув у свою частину.
Горiховi, з масною сльозинкою очi Завороженого i тепер без зайвої
гризьби й суму примiрялись до життя, що можна було увiрвати з нього, - вiн
уривав, не дуже турбуючись таким пережитком, як совiсть. I на себе вiн
якось мiг дивитися, нiби збоку, дивуючись, куди тiльки не тягне його
"айдiотський" характер.
От i зараз вiн розповiв кiлька своїх майже неймовiрних пригод, сам
посмiявся над ними i, не криючись, дiйшов до висновку, що йому треба було
родитись або в капiталiзмi, або в комунiзмi: там би вiн жив, як нирка в
салi, а в соцiалiзмi рiдко фортунить йому. Навiть достобiса ледачий
райзавскладом на одному мiндобривi бiльше заробляє, нiж вiн на тракторi.
То є правда на свiтi?
- Що ж вiн там може заробити? - здивувався Ярослав.
- Капiтал! Не Карла Маркса, а той, що в скринi лягає. Деякi голови
колгоспiв поки що без мiндобрив спокiйнiше себе почувають. А щоб
начальство не ганяло їх, мов солоних зайцiв, - шапочку скидають перед
завскладом, ще й замогоричують його. От вiн i слинить у свої книги, що
мiндобриво такi-то дiячi вивезли, а сам його вивозить налiво. I всi,
виходить, задоволенi: i начальство, i голови, i завскладом.
- Чого ж ти при такiй iдейностi пiшов у трактористи, а не в комору? -
запитав Марко.
- Жiнка повернула мою бiографiю ближче до людської, жiнка в мене працює
на соцiалiзм, - вiдповiв Кузьма з насмiшкою, але в його горiхових очах
потеплiшала олiйна вогкiсть. - Хiба ж це робота на цьому натику? - махнув
рукою на трактор. - Однi сльози: день працюєш - тиждень гуляєш. А став би
я директором МТС - усi трактори гурчали б день i нiч i вихiдних не знали
б.
- Де ж ти дiстав би пального? - Марко з подивом i надiєю подивився на
рiшуче обличчя Завороженого.
- Викомбiнував би, - коротко вiдповiв той.
- А за такi комбiнацiї не перейшов би на казеннi харчi?
- I це могло б трапитись, але все клубком крутилося б, - безжурно
вiдповiв Кузьма. - I вам би дещицю вигадав, аби тiльки було за що. Я люблю
такi дiла... О, здається, наш директор на своїй чортопхайцi жме сюди? -
поглячув на дорогу.
Справдi, на трофейному БМВ до них пiд'їжджав директор МТС, невисокий з
пiваршинними вусищами чолов'яга. Вiн легко вискочив з машини, привiтно
поздоровкався з усiма i кивнув головою на Завороженого:
- Цей пiдлеглий не пiдбивав пiд мене клинцi, не говорив, що в нього все
гурчало б днi й ночi, аби вiн став директором МТС?
Марко i Ярослав засмiялись, а Кузьма здивувався:
- I як ви могли на такiй вiдстанi та ще на чортопхайцi почути?
- Цю чортопхайку ти, галабурднику, цiлувати повинен!
- За якi заслуги? - Кузьма зневажливо копнув п ногою.
- На нiй я твою Олену завiз до лiкарнi. Кузьма одразу побiлiв, у
поглядi його затремтiла жалiсть, а тонкуватi губи нерiвно засiпались.
- Як вона?..
- Не журися, усе гаразд, - пустив по вусищах посмiшку. - Вiтаю тебе з
донькою, а скiльки кiлограмiв вона важить - дорогою забув.
- З донькою? - жалiсно зiтхнув Кузьма Заворожений, мiцно обняв
директора МТС, головою притулився до його широких грудей. - Спасибi вам.
Так ждано i так несподiвано... - Вiн випростався, охнув, невидющими, але
глибоко вдячними до когось очима поглянув на свiт, махнув рукою i
засмiявся.
- I чого всi батьки в цi хвилини ось такими розумними стають? -
глибокодумно запитав директор МТС. - Сiдай, бiсова покруч, пiдвезу.
- I знову ж таки спасибi. - Кузьма щупаком вскочив у машину i слухняно
вмостився на задньому сидiннi.
Директор кивнув на нього головою, i запитав Марка:
- Встигли хоч трохи розкусити цього пройду? А дивiться, як любов iз
нього в'є мотузки. I все одно з цього харцизяки ми зробимо'людину. З
головою болотяник, тiльки в нiй мiзки позлипалися з комерцiйною грязюкою.
Вичавити її - i посвiтлiє розум у головi. Ви пального не розжилися?
Марко безнадiйно махнув рукою.
- Хiба ж його тепер дiстанеш? Де тiльки можемо, навiть по пляшцi
збираємо.
- Розживетесь пального - усi трактори пошлю на ваше поле. Шкода менi,
Марку Трохимовичу, вас, та пособити не можу. Сам караюсь, що запiвдарма
зарплату одержую. А може, й пофортунить ще - чогось не доказуючи, знову
посмiхнувся у вуса, попрощався i влiз у машину.
На поля тихо спускався сизувато-синiй шовк надвечiр'я. У видолинку
матово темнiла вода, i верби над нею здавалися табуном птахiв, що вийшли
на берег. М'яка вiдтiнкова синява i веленкувата голубавiсть помiж
незгас-лими островами хмарин лрисипляли, заколисували землю i стирали з
неї слiдя лихолiття. Вона теж куталася в мрiйливу голубiнь i, здається,
радiсно тремтiла, що над нею заiскрилися першi зорi, а на нiй стрепенулись
дiвочi голоси. То з далеких полiв поверталися старi плугатарi i
дiвчата-погоничi. Цiлий день навихались вони бiля коней, понатирали
поводами потрiсканi ручата, понабивали ноги, а все одно пустили пiсню про
любов, хоча й не мали її... В такий вечiр скрадатися б їм до милих,
прислухатися б, як у тишi синього надвечiр'я б'ється наполохане серце, i
вбирати в нього найкращi в свiтi слова, i вбирати у радiснi очi i зорi, i
мiсячне сяйво, i всю землю, оповиту вечiрньою iмлою чи, може, туманом
кохання.
Батькiвський жаль охоплює Марка, вiн зараз так хоче щастя цим
натомленим дiвчатам, наче вони були його дiтьми. Та не всi вони матимуть
своє звичайне дiвоче щастя, якого бiльше було в часи Маркової молодостi.
От-от уже закiнчиться вiйна, смерть не буде гасити цвiт людських очей, та
скiльки ще й пiсля вiйни проллється невтiшних дiвочих слiз.
.I знову згадалось його безталання - його єдина донька. Карайся, мучся,
батьку, на самотi, а до людей неси i посмiшку, i смiх, i розраду, i
пораду, добувай i лiс, i грошi, i насiння, i фураж, i хоч по двiстi грамiв
хлiба для плугатарiв, i ложку молока для дiтей-сирiт.
Отак i несе чоловiк у душi красу цього весняного вечора, i батькiвську
тугу, i копiйчанi розрахунки, i прокляте питання - де взяти ' пального, як
виорати поля, бо така твоя судьба.
Увечерi в його землянцi довго засiдає правлiння, пiдводить пiдсумки
дня, обмiрковує, що треба робити найближчим часом, кого послати в
Кам'янець-Подiльську область добувати вапно, щоб на ньому заробити
сяку-таку копiйчину. Небагато, лише п'ятнадцять тонн, дозволили їм добути
в кар'єрi вапна, але по теперiшнiх цiнах це дасть п'ятнадцять тисяч
карбованцiв на самi необхiднi потреби. I знову усi сушать голови над
пальним.
Пiсля правлiння вiн ще якийсь час розмовляє з рибалками: треба щось
вловити, хоч на юшку, знову ж таки орачам, копальникам i дiтям-сиротам, а
потiм сидить з Марiєю Тримайводою, яка радить посадити на супiску
пiвгектара раннiх помiдорiв у самий раннiй строк. Правда, вони можуть
вимерзнути. Та коли все буде гаразд - дадуть найбiльший прибуток.
- Ризикнемо: Садiть гектар... Що, є лист од сина.
- Звiдки ви знаєте?
- По вашому обличчю.
- Хiба? - дивується, червонiє жiнка i знову обличчя її береться
чудесною осiнньою красою.
Марко дивиться на Марiю, непомiтно любується нею i мало не зiтхає. Коли
вона пiшла додому, мати, дивуючись, запитала:
- Чого це вона сьогоднi так вирядилась? Свято якесь у вас?
- А я й не помiтив, - посмiхнувся син.
Нарештi вiн лягає бiля Хведька. Утома одразу сплющує повiки, одразу з
тiла вiдлiтає частина турбот, воно легшає, перед очима хитнулось, колискою
перекинулось небо, i вiн, солодко опускаючись у теплу глибочiнь, бачить,
як мерехтять великi зорi i золотим череслом поблискує мiсяць. Ось вiн
опускається все нижче й нижче i фарою сiдає на трактор веселогубого
Ярослава. Чого ж так смiється хлопець, пiд'їжджаючи до ставу? Ага, вiн
дiстав пальне. Марковi теж стає радiсно на душi... Але все це одразу
руйнується, зникає - i бiльш нiчого нема, тiльки якiсь плями перед очима.
- Вставай, сину, вставай, хтось прийшов до тебе, - над ним, зiтхаючи,
схиляється мати.
Вiн зовсiм виринає iз хвиль сну, вiдчуває вагу натомленого тiла й
похапцем одягається. В землянцi вже свiтиться слiпачок, на столi стоїть
пляшка вина iноземного походження, а бiля столу хитрувато косує на нього
Кузьма Заворожений.
- Звiдки ти взявся? - дивується Марко.
- Прямо з лiкарнi.
- I тебе, оглашенного, пустили вночi?
- Де там пустили, сам улiз, - нiтрохи не бентежиться чоловiк.
- Як?
- Через вiкно. Потихеньку, щоб i не шелеснуло, вийняв шибку - i влiз, -
нiжна i задоволена посмiшка грає на тонкуватих устах Кузьми, в його
горiхових очах, що при свiтлi каганця здаються зовсiм темними.
- Бачив доньку?
- Аякже! Для чого було через вiкно лазити?
- Ну, i як?
- Олена каже, що вона дуже гарна, а я трохи сумнiваюсь, - щиросерде
говорить Кузьма i хмурить чоло. - Бо що то за дiвчина, коли в неї брiв
нема.
- Безтолоч ти, будуть у неї брови! - гримає мати ни Кузьму i починає
смiятися.
- Справдi будуть? - довiрливо i зворушливо дивиться на матiр
шибайголова.
- Хiба тобi жiнка не говорила цього?
- Я, Марку Трохимовичу, посовiстився питати її. То будуть?
- Неодмiнно будуть i брови, i краса, i муж буде... У внучки моєї тiльки
через два тижнi з'явилися брови.
- То моя ще має час, - заспокоївся Кузьма, крутнув головою i засмiявся:
- I навiть муж буде? Феноменально! Вип'ємо за її здоров'я.
- Чого ж ти до мене прийшов пити? - здивовано запитав Марко. - Рiднi в
тебе нема?
- Таки нема... Байстрюк я, Марку Трохимовичу, - хмара набiгла на чоло
Завороженого. - Усього життя наворожило менi. Тiльки тепер, пiсля
поранення, розжився на рiдню-на жiнку та доньку. А. ви менi здались
душевним, чоловiком, хочу, щоб хрещеним батьком були. Не погребуєте, в
мене ж така бiографiя?
- Не погребую.
- I справдi, Герой буде хрещеним батьком моєї безбрової?
- Сказав же тобi.
- Це я вас на щастя згадав, бо я чоловiк з пережитками i рiзними
забобонами. - Кузьма випиває чарку, морщиться i змовницьки нахиляє голову
до Безсмертного. - Сьогоднi ж, Марку Трохимовичу, як з пушки, можна
дiстати пального.
- Де? - стрепенувся чоловiк.
- Є недалеко таке славне мiстечко. Там саме перекантовується один
воєнний склад. Тепер на ньому залишилось тiльки два вартових, i то вони
зараз гуляють у своїх любок. Майнемо, Марку Трохимовичу? Вiзьмемо по
совiстi - кiлька бочок, i нiхто не помiтить.
Радiснi думки як завихрились, так i розвiялись у головi Безсмертного.
- Це ж пряме злодiйство.
- Яке там злодiйство! - повiв плечима Заворожений. - Не для себе ж -
для колгоспу, значить, теж для держави стараємось. Ну, а вiйна все спише!
- Нi, Кузьмо, на таке дiло я не пiду.
- I нащо вам стiльки совiстi? Ну, як знаєте, а я хотiв пособити. -
Кузьма спритно перехиляє другу чарку i вже з сумом говорить: - Виходить,
не гожусь я для соцiалiзму. I чому? Бо в соцiалiзмi треба мати крила, хоч
манюсенькi, хоч горобинi, коли нема орлиних. А я навчився не лiтати, а
крiзь щiлини лазити.
- Уже пора i вiдучатись вiд рiзних щiлин.
- I жiнка це саме довбе менi щодня i щоночi. Почав старатися, а що
вийде - аллах його знає. Марко пильно змiряв чоловiка поглядом.
- Аллах нехай собi залишається аллахом, а ти з сьогоднiшнього дня вже
батько, а не якийсь злодюжка. Не ганьби iменi батька, як хтось твоє
зганьбив.
Кузьма здригнувся, допитливо поглянув на Марка i стис йому руку.
- Бувайте здоровi. Пiду Ярослава змiняти. Оратиму ж сьогоднiї - пiдняв
угору кулака. - В честь доньки!
Вранцi першим з'явився до Марка заклопотаний Василь Тримайвода.
- Хвалiть мене, бо я сам почну хвалити себе, - жартом зустрiв його
Безсмертний, але не розвеселив чоловiка.
- Оказiя трапляється, Марку Трохимовичу, - стишив голос. - Тiльки
навряд чи будуть за неї хвалити нас.
- Яка ж оказiя?
- Вночi притарабанилось до мене одне гидомирство i почало справжнiй
торг. Воно, це гидомирство, звiдкись пронюхало про наш сутуж i хоче