Страница:
словом розiтнути душу, як ножем, але вiд цього розуму в нього не
побiльшає...
- Коли б так батько говорив, - знову сльози забринiли на вiях удови.
- Хто вiн?
- Хiба ще не чули, не догадуєтесь? У селi ж нiчого не втаїш... Антон
Безбородько,
- I що вiн?
- I просить, i погрожує, i грошi дає, щоб не робити йому сорому. До
однiєї баби посилає, вiд якої половина жiнок переходить на цвинтар.
Марко зцiпив кулаки.
- Плюнь у вiчi йому... А вiн же дiтей не має. Чого б i не порадуватися
цим?
- Порадуватись? - i вперше в очах Маври ворухнулась крадiлинка далекої
надiї. - Не знаю, не знаю, Mapку Трохимовичу, що менi робити... Вже з
монастиря приходили, кликали до себе. Може, й справдi податись туди?
- I не здумай! - гнiвно поглянув поверх жiнки, туди, звiдки приходили
посланцi схими. "Iч, почули круки, що горе в жiнки, й одразу закружляли
навколо її душi... Як ще мало ми вмiємо вчасно допомогти людинi в тяжкий
час..." - Це ж народиться дитина, i зовсiм iнше життя почнеться в тебе. От
i доглядай свою кровинку, а вона тобi спочатку посмiхнеться, далi
забуркоче, потiм щось залепече i говорити почне, - i сам посмiхатися став,
згадуючи тi часи, коли його донька лежала в колисцi.
- Наговорите такого, - похитала головою Мавра. В цей час тихо,
по-злодiйськи, вiдчинилися дверi, i в землянку навшпиньках увiйшов
Безбородько. Побачивши Марка, вiн злякано клiпнув повiками, опустився на
обчаси, зiрвав картуза з голови i зразу ж рукою почав обтирати спiтнiле
чоло.
- Хоч тут зустрiлися, коли не можемо на полi побачитись, - крiзь вiї
поглянув на нього .Марко.
- А-а-а... чого, практично, ти тут? Наче сюди й не по дорозi... -
розгублено пробелькотiв Безбородько, сторожко впиваючись очима в обличчя
Марка i Маври: чи говорили вони щось про нього? Цiй дурепi, практично,
тепер вистачить совiстi розказати про те, чого вiн найбiльше спасався.
-Чого я тут? Прийшов сказати Маврi, щоб виходила на роботу.
Безбородько полегшено зiтхнув, тихенько хукнув, роблено посмiхнувся:
- От воно що! Роботу, роботу пiдганяєш, за все хапаєшся, щоб не
прогавити? Стараєшся знову заробити якусь медаль чи орденок? З нашими
людьми не заробиш. А я, грiшним дiлом, подумав собi: чи не сподобалась,
практично, тобi Мавра? Чом не красуня вона?
Це блюзнiрство пересмикнуло Марка, але вiн стримав себе, а в Маври
болiсно затiпались повiки.
- Та чого ти журишся? - хотiв поплескати її по плечi Безбородько. -
Став на стiл якусь паленуху i частуй нового голову, коли не хочеш старого.
З новим головою, та ще з удiвцем, гарна вдова нiколи не пропаде, - пасучи
поглядом то Марка, то Мавру, пустив масний смiшок, думаючи ним хоч трохи
розвеселити жiнку, але не розвеселив, а ще бiльше запечалив.
У Марка ж бiля очей виразнiше окреслились пучки зморщок.
- Розумну ж ти, Антоне, маєш голову на плечах, розумну.
- Спасибi й за це. Вiд тебе, чоловiче, не так легко дочекатися похвали,
- пожвавiшав Безбородько. - Може, й справдi нам хильнути по чарчинi?
- А чого ж, можна, - пронизливо подивився на Безбородька. - I знаєш, за
що я хотiв би випити?
- За якiсь новi iдеї чи за те, щоб рослозеленiло? Вгадав? - безтурботно
питається Безбородько.
- Нi, не вгадав. Ми вип'ємо за твого сина чи доньку, що народить Мавра.
Безбородько вiд несподiванки, задихаючись, похапцем ковтнув повiтря,
поблiд, обм'як, наче з нього вийняли серцевину. В очах спочатку майнув
переляк, а потiм його змiнило страшне запустiння.
- Ти... ти все, практично, знаєш? - на скривлених устах, мов прив'язанi
до них, жалюгiдно тремтiли слова.
- Знаю.
Безбородько долонею провiв по чолу, з безнадiйним докором поглянув на
Мавру.
- Сказала? Нащо ти?..
Вдова забилась у куток, схлипнула, а вiн важко запитав Марка:
- I як ти? Радiєш?...
- Радiю, Антоне. Але не так, як подумалось тобi. Хiба ж це не радiсть,
що в тебе нарештi буде дитина, що ти теж стаєш батьком, а не безплiдним
деревом?
- А може, краще без неї?.. Ех, Мавро, Мавро, довела ти мене до бiди i
сорому, - сказав невесело, а з оЧей не сходило запустiння. - Iще, гляди, й
не пiзно щось зробити, а ти до людей з наветами, наговорами...
Мавра мовчки заплакала, Безбородько трагiчно махнув рукою, розщебнув
пiджак i витяг з однiєї кишенi пляшку, а з другої шматок залежаного сала.
- Ну от, вип'ємо, чи що? - звернувся до Марка. - Бо бiльше нема чого
робити... Ситуацiя...
, - Неодмiнно вип'ємо, Антоне. - Марко на миснику знайшов глинянi
кварточки, поставив їх на хиткому столi, сам налив горiлку. - За твоє
дитя, за продовження твого роду I
- Ет, - безнадiйно зморщилось усе обличчя Безбородька. Думаючи свою
думу, вiн пiдiймав чарку, мов камiнне жорно. - Ти ж поки нiкому нiчого не
говори, бо, може, дитя й неживим буде, а поговiр зарання пiде по всьому
району.
Марко гостро змiряв Безбородька:
- Що це в тебе за дурнi розмови?
- Мавра ж хотiла позбутись дитини - в льох падала. А це дiло таке...
делiкатне... Помовч поки що, братику...
Марка аж затiпало, вiн пiдiйшов до Маври, якось умовив її сiсти за
стiл...
Важкою була ця нiч для Марка. Перед ним сидiло двоє людей, якi мали
сяку-таку любов, а тепер обоє проклинали її i кожне вважало себе
зобиженим. Марковi негадано довелось бути i суддею, i захисником, i
порадником, i набиватись у хреснi батьки. Вiн навiть пiддобрювався до
Безбородька, щоб викресати з нього скупу iскру батькiвського почуття. А
той хмурився, журився, викручувався, останнiми словами кляв у душi i
Марка, i Мавру i сидiв бiля ненародженої дитини, мов на похоронi. З горем
навпiл якось примиривши Антона й Мавру, Марко першим вийшов з землянки.
Оксамитна святкова тиша сповивала весняну землю, в цiй тишi роїлось
глибоке бездонне небо, помiж його роями до самого надзем'я гнувся
Чумацький Шлях, просiваючи в луки срiбну пергу. Небесна пасiка нагадала
Марковi про їхню теперiшню, убогу, всього на двадцять один вулик, i вiн
городами, а потiм полями пiшов до дiброви, де в передпiллi загубилася
невеличка пасiка.
В лiсi стало ще тихiше, тут пахло прiлим листом i гiркуватим соком
леверди. Уся дiброва зараз так була обсипана зорями, що здавалось - небо
вловило її у свою золоту сiть i задумалось: що йому робити з цим уловом.
Марко вийшов на пасiку, окинув її пильним поглядом. Помiж рамочними
вуликами, наче скам'янiлi рицарi, стояли високi дуплянки. Вони, мов
шеломами, були накритi великими полумисками. Марко притулився до одного
вулика, i вiн обiзвався мелодiйним гудiнням. Зараз у прохолодну годину
тисячi бджiл ставали дбайливими матерями - огрiвали собою соти з
ненародженою дiтворою. I це знову перенесло його до землянки вдови, паче
вiн звiдти прихопив частку її журби. Нелегко, ох i нелегко тобi буде,
жiнко добра, не однi очi, не один язик окривдять твоє нещасне материнство,
але ти не маєш права скривдити дитя. I, може, в тебе нiколи нiчого кращого
в свiтi не буде, анiж воно.
XXXIII
Сьогоднi дiду Євмену будiвельна бригада закладала хату, i сьогоднi ж на
нiй виросли вiконнi варцаби.
- Марку, а чи не завеликi намудрував ти менi вiкна? - турбувався
старий. - Такi вигилювали тiльки в нашого пана, який утiк до капiталiзму.
- А тепер нехай красуються в колишнього наймита. Хай сонце побiльше
гостює у вас, тодi й коники будете веселiш лiпити, - посмiхався Марко.
- Воно-то так, для коникiв це добре, а як буде для старого взимку? Не
доведеться самому конем вiд холоднечi застрибати?
- Не опасайтесь: коли поставимо вiконну раму вiд рами на шiсть
сантиметрiв - все тепло збережемо.
- Наука, - похитав головою старий. Вiн поглянув на зруб, що нiжно-нiжно
пахнув прив'ядаючим соком, зiтхнув i з вдячнiстю сказав: -Як будуть отак
скрiзь господарювати, то я за соцiалiзм.
Марко з подивом зирнув на старого, згадав колишнi слова Киселя i
засмiявся:
- А до цього ви були не за соцiалiзм, а за капiталiзм?
Дiд Євмен одразу розгнiвався, войовниче пiдняв угору бурячок борiдки i
кулак:
- Партiйний, а верзеш, як елемент з пережитками. Навiть ти своєю вченою
макiтрою не розкусив старого. А хтось же й мене повинен розумiти, окрiм
жiнки.
- Та ви таке, дiду, зморозили про соцiалiзм, - весело розвiв руками
Марко.
- Зморозив, зморозив, - перекривив старий. - Батько гримає на своє дитя
не того, що не любить, а тому, що кращим хоче бачити його. А ти менi
одразу ж капiталiзм, неначе дулю, тицьнув пiд носа, ще й регочеш: мовляв,
прищипнув дiда на словi. То ти хоч смiєшся, а iнший за якесь тобi слово,
не розiбравшись у дiлi, може на саму душу наступити ще й вихвалятиметься,
який вiн передовий та iдейний. А я думаю, що я теж по-своєму iдейний, а не
елемент, i про мене, для iнтересу,' десь написати можна. Бо про яких дiдiв
пишуть у нас? Про дуже розумних i полiтичних або про чудакуватих, а про
середнiх, яким не все вiдомо, нiчого не знайдеш. От вiзьми нашого Зiновiя
Гордiєнка - вiн як ударив у революцiю у свiй дзвiн, то й досi стоїть
гордим дзвонарем, на iнше не нагнеш i не схитнеш чоловiка. Скажи йому, що
десь у якомусь нашому законi є хоч один кривуватий параграф, вiн тобi
горло перегризе. I це, з одного боку, дуже добре, а з другого - i не дуже,
бо при Гордiєнковi, при його довiрi до всього гарного неважко
присмоктатись до нашого святого i кревного якомусь хитрому поганцю. А я
дiд з критикою, з недовiрою, але з любов'ю до своїх людей i до влади. А як
же я можу бути без любовi до неї? Заглянь у мої лiта, i ти побачиш таку
анкету: тiльки зiп'явся я на ноги, так i пiшов свiй хлiб заробляти. В сiм
рокiв збивав я вже босонiж i ранiшню, i вечiрню росу, топтав веснянi
приморозки i осiннi заморозки. Потрiскаються, порепаються, бувало,
ноженята мало не до самої костi, а матiр тихенько вмовляє мене: "Пiди,
синку, за клуню, помочи їх, то й полегшає, бо де ж я вiзьму того
лiкарства?" А через якусь пару лiт у найми пiшов. Тодi вже репалась шкура
не тiльки на ногах, а й на плечах, бо рука в хазяїна знала милосердiє лише
в ту хвилину, коли несла свiчку до церкви, тодi, Марку, хочеш вiр, а хочеш
не вiр, стiльки дiла робив, що й заплакати не було часу. Пiсля такої
куркульської каторги навiть економiя здалася розкiшшю: тут i на товариство
вiрне розжився, i свою любов зустрiв, щоб не переводився старець у свiтi,
- з доброю насмiшкою згадав свою молодiсть. - Далi вiйна, революцiя,
голодовка i, нарештi, свiй клапоть землi. Уже й почалось потроху вилазити
з нестаткiв, хлiб за хлiб зайшов, хоч i тяжко зароблявся вiн. А тут i
колективiзацiя пiдоспiла, зробили її суцiльною аж за два мiсяцi, а по нiй
пiшли i запаморочення вiд успiхiв, i вiд неуспiхiв, i перекручення, i
недокручення. Хiба ж ти сам не бачив, як деякi представники пiдлiтали на
бричках до сiльради i, не скинувши картуза перед святим дiлом, навiть без
"добридень" гукали з порога:
- Чого вiдстаєте?
- З чим вiдстаємо?
- З процентом! Нема суцiльної! Жмiть на всю желєзку! - i знов у бричку
- на друге село наганяти проценти. Ну, а дядько ж не дурний i вже тодi
журився пiд таким чисто процентним керiвництвом. Хтось, Марку, i тодi не
зрозумiв нашого дядька до овнованiя, хтось не зрозумiв його i потiм. I не
раз я прикидаю так собi в головi: може, хтось i там, на високому
версi-мiнiстерствi кривдить нас. Примiром, сидить якийсь великий
пройдисвiт, розкошує, наче отой черв'як у яблуку, i все вигризає такi
ходи, щоб я у безсоння сушив собi голову i ходив з рiзною критикою, коли
менi легше ходити з одною любов'ю! Ну, чи так воно, чи не так,, а маємо
накручене розкручувати i господарювати краще, як досi. Я теж хочу бачити
соцiалiзм i в полi, i в домi, а не тiльки читати про нього, в газетi. Що,
нiде не напишуть про такого дiда?
- Хто його знає? - задумався Марко.
- Не напишуть, - упевнено сказав старий, - бо не входжу я в картинки,
де всi посмiхаються, не зрозумiють спроста мене i мою гiрку любов - не
зверху лежить вона. Ну, а за хату i за великi вiкна спасибi, Марку. Ти
збираєшся кудись?
- На пасiку.
- А я знаю чого, - пожвавiшав старий.
- Чого?
- Слухати перших солов'їв. Правду кажу?
- Чисту правду: там найкраще спiвають солов'ї.
- Таки найкраще. А чого? Бо мають у видолку свою волю i красу: i ставок
з чистоводом, i калину з солодкою росою, i хиже птаство не водиться там.
Пiзнiм вечором добрався Марко до гаю, де стояла пасiка. Солов'ї вже
розбудили м'яку вологу тишу, i здавалось, що синя темiнь аж перехитувалась
i хлюпала їхнiм спiвом.
Марко став пiд трепестливим явором, з насолодою вбираючи в душу i спiв,
i чари вечора, i несмiливий рух туману, що не знав, куди йому податись з
улоговини.
"Шах-шах", - пролетiли качки, торкнулись крилами зiрки, i вона,
розсипаючись, упала на землю.
В посмiшцi, чомусь радiючи, Марко пройшовся мiж вуликами, прислухаючись
до невиразного бджолиного гудiння. Недалеко вiд куреня вiн побачив
простенький ручний станок, яким нарiзають стружку. Бiля станка валялись
обкорованi осиковi полiнця i лежало кiлька пачок зв'язаної стружки, що
напрочуд пахла свiжою рибою.
- Розглядаєш мою саморобку? - обiзвався позаду Зiновiй Петрович. - А я
думаю, хто це забрався на пасiку? Доброго здоров'я, Марку Трохимовичу.
Марко однiєю рукою поручкався з пасiчником, а другою простягнув до
нього стружку.
- Що робитимете з нею?
Зiновiй Петрович затягнувся цигаркою, i на його сивинi заворушилась
гаряча цятка.
- Що робитиму зi стружкою? Пiде, як миленька, на покрiвлю хати. Соломи
ж тепер нема, а бляхи або черепицi не докупишся.
- I як вона показує?
- Вистоїть п'ятнадцять-двадцять рокiв, коли добре вкрити.
- П'ятнадцять-двадцять рокiв? Це дiло! I скiльки її треба на хату?
- Купиш за сiмдесят карбованцiв два кубометри осикового гiлля - i
вистачить з нього стружки на добру покрiвлю.
- Справдi? - зрадiв Марко. - То це ж добре, Зiновiю Петровичу! Це вже
якийсь вихiд для нашого села. Чого ж ви досi мовчали про стружку?
- А ти вiдаєш - знаю чого? - здивовано сказав чоловiк. - Якось за
рiзними дiлами i не подумалось про це. Марко з докором поглянув на
старого:
- Коли маєш добро, вiддавай його, не думаючи, бо це добро! В лiсництвi
є зараз осикове гiлля?
- Повинно бути.
- Тодi пiшов до лiсника, щоб притримав цю розкiш.
- Для себе?
- Для колгоспу i людей.
- I вночi пiдеш колошкати Корнiєнка?
- Лiсник уночi має не спати. Вулики ще робите?
- Аякже. Роїння вже не за горами. Люблю, Марку, часи роїння i медогону.
- А що ви з доброго не любите? - засмiявся Мар-ко.т- Насiння медоносiв
маєте?
- Маю. З ним i в окупацiю не розлучався. От липи дуже поменшало за
вiйну. На личаки безбожно дерли її.
- Сюди залiтають чужi рої?
- Залiтають.
- Про це теж треба подумати. I побалакати з людьми, якi мають вулики,
щоб частина роїв дiсталась нам. Та й бувайте здоровi, - i Марко швидко
подався стежиною у глибiнь дiброви.
На просторому подвiр'ї лiсника, що викруглилось мiж садом i лiсом,
стояли два вози, бiля одного дзвенiв уздечкою кiнь i копитищем бив м'яку
землю: його теж непокоїла весна. Бiля катраги, зачувши людину, люто
загавкав, загримiв залiзом собака, i незабаром з хати, смачно позiхаючи,
вийшов кряжистий лiсник.
- Гей, обережно там, бо дiд моєї собаки вовком був!
- I чого б ото я, Остапе, лякав добрих людей?
- Це ти. Марку? - здивувався лiсник, пiдходячи до хрещатих ворiт. I хоч
дивується чоловiк, а обличчя його смiється. Вiдколи Марко пам'ятає
лiсника, тон завжди, навiть у годину великої злостi, не розлучається з
посмiшкою. Напевне, таким робили його обличчя химерно заломленi вуса, що
пiдважували вгору заглибини бiля рота. В громадянську вiйну, подейкували
люди, вiд котовця Остапа, коли той з шаблею мчав на ворогiв, з жахом
сторонилося все живе. В двадцятому роцi його малював навiть столичний
художник, але Остап подивився на свiй портрет i тюкнув:
- То цим смiхом когось проти ночi можна й перелякати.
-Ви ж i лякали ним ворогiв..
-Але ж малювали ви не для ворогiв, зробiть мене, товаришу, душевним,
яким я є серед людей, а не серед поганi...
- Не розбудив тебе, Остапе? - ручкається Марко з лiсником.
- Та нi. Оце мав сьогоднi цiлий вечiр мороку з Поцiлунком. Чув про
такого перевертня?
- Чув. Це з тих, що на людей дивиться не очима, а зашморгом. Чого йому
треба вiд тебе?
- А нечистий второпає такого крутiя. Вiн же прямо й не говорить i в очi
не дивиться, а все вивертом випитує. То тiнь на нашого вчителя.
Заднiпровського, кине, то все допитується про партизанiв Мироненка, то про
мого брата Вiталiя. I аж наче радiє, коли скажеш, що такий-то вбитий чи
закатований. Або в цього Поцiлуйка розум догори ногами перекинувся, або
вiн збирає для чогось мертвi душi. Новий Чичиков, та й годi.
- А де вiн, дiдько слизькоязикий? - розгнiвався Марко. - Я йому покажу
i мертвих, i. живих!
- Нагнав його. Повiявся кудись отруту збирати. Гадюка за рiк, чував,
дає пiвграма сухої отрути, а з Поцiлуйка кiлограми, напевне, можна
вичавити. Що тебе сюди принесло?
- Дiла, Остапе. В тебе грошi є?
- I сам не знаю, - потис плечима лiсник.
- Як не знаєш? - оторопiв Марко. - Щось такого не чував, щоб людина не
знала, чи є в неї грошi, чи нема.
- А я й жiнка не знаємо, - така трапилась халепа. Послухай тiльки. Як
ми жили й живемо - усiм видно. На великi маєтки не зiбралися, ощадних книг
не позаводили, в землi грошви не гноїли, а яка була копiйка - посилали
дiтям, щоб краще учились i по iнститутах, i по технiкумах, i по курсах та
вченими i совiсними людьми ставали. I скажу, всiх дiтей ми хвалили, крiм
Олександра.
- Чого ж ви на нього? Такий гарний хлопець.
- Що гарний, то гарний, але не по тiй лiнiї пiшов. Сам подумай; чого i
нащо йому заманулося стати артистом? Це ж дiло таке: чоловiк один, а живе
в десяти чи й бiльше шкурах, i сам собi нiколи не господар. Йому,
наприклад, хочеться веселитись, а вiн мусить плакати i добувати хоч
печiночну, а сльозу. Словом, це життя не серйозне, а навиворiт. I от
раптом, якийсь мiсяць тому, присилає вiн менi аж дванадцять тисяч
карбованцiв. В район ходив з жiнкою за ними, покрутили ми той переказ в
руках, пожурилися, вiдправили грошi назад, а Олександру написали:
"Сину, в нашому родi нiхто не ставав на ледачу стежку. Просимо, не
ставай i ти, не зобижай людей - де взяв грошi, туди й поклади, чи з
каяттям, чи хоч тихцем. I щоб нiколи цього' не було, бо ми Не витримаєм
такого сорому..." I що ти думаєш? Пару днiв тому знову приходять цi грошi
i лист. Клянеться дитя, що заробило їх на ролi в кiно, i просить їх
витратити, як ми захочемо. То ми й не знаємо, Марку, чи е у нас грошi, чи
нема, - сумує i смiється одночасно лiсник.
- Це, Остапе, чеснi грошi, i можеш гордитися своїм сином: видать,
талант вiн.
- Ти так думаєш? - пожвавiшав лiсник.
- Тут i думати нема над чим. Позичиш менi трохи грошей?
- Скiльки ж тобi?
- Рiвно стiльки, щоб закупити всi осиковi гiлляки. Багато їх у тебе?
- Та кубометрiв шiстдесят-сiмдесят нашкрябаєм.
- От i гаразд. Заплати за них завтра у лiсництвi.
- На стружку береш осичину?
- На стружку.
- Хай буде по-твоєму, - по-баришницьки вдарив долонею в Маркову долоню.
- Ну, спасибi, Остапе, що уважив. Сину привiт передай. Та й будем
розходитись...
Над порiдiлими лiсами пiдiймалась i темно-синiми клаптями розповзалась
пiдворушена нiч. В її розщелини затiкав нiжний трепетний свiтанок, вiн уже
вiдокремлював дерево вiд дерева, народжував новi кольори i зворушливо
перехитував защепнутi голiвки .нiжних невiсток, яких навiть росинка
прихиляла до землi. В тихiй i святковiй задумi стояли дiброви, в них
весiльним одягом пишалися черешнi i темно рожевiли напухлими устами дикi
яблунi.
З лiсу Марко вийшов на яровий клин, де над землею крихiтними
корабликами пiдiймався свiтло-зелений горох. На кожному своєму
парусi-листочку вiн теж тримав ще натемнену за нiч росину. Схiд якось
одразу наповнився перлисто-рожевим сяйвом, i по ньому розгонисте шугонули
промiнцi. Вони своїми теплими пальцями пiдворушували й зiгрiвали
бiлоснiжну в'язь хмарин. Жайворонки першими привiтали сонце i почали
натягувати мiж небом i землею свою срiбну основу, i пiд їхнiй спiв
кульбаба розкривала свої вологi золотистi повiки.
Щось затемнiло на дальнiй дорозi, i незабаром Марко побачив, що то мiж
полями од самого сонця, переганяючи тiнi, мчав вершник. А ось i на другiй,
i на третiй дорогах з'явилися вершники. Щось незвичне було у їхньому
легендарному летi, у їхнiх поставах i рухах. В Марка шалено, в передчуттi
чогось великого, забилося серце. З стежини вiн подався до перехрестя
дорiг. Перший вершник з яскравою червоною смугою на iшщцi, пiдлiтаючи до
нього, високо пiдняв руку вгору:
- Перемога! Перемога! Перемога! - тричi вигукнув вiн, вихором промчав,
улетiв у синю далечiнь i розтанув мiж небом i землею.
А вже другий вершник мчав на перехрестя i, забачивши Марка, теж
переможно пiдняв руку догори:
- Перемога! Нiмеччина капiтулювала!.. Пiд копитами гудiла весняна
земля, а на всiх шляхах врiвень з сонцем летiли вершники, по всiх шляхах
поспiшала слава до тих, хто все вiддав для неї, найменше думаючи про себе.
Марко, мов заворожений, ще довго придивлявся до дорiг, до вiсникiв
перемоги, не помiчаючи, як сльози обривалися з його вiй i падали на
крихiтнi кораблики гороху. Потiм, притримуючи серце, вiн хутко пiшов до
села, до людей. I першою на царинi iтобачив Мавру. З сапкою за плечима
вдова самотньо йшла на роботу. Марко пiдiйшов до жiнки, пригорнув її до
себе, поцiлував:
- З перемогою, Мавро! З великим святом! Дочекались...
Мавра спочатку злякано зiщулилась, потiм зойкнула, жалiсно
посмiхнулась:
- Спасибi, Марку Трохимовичу, спасибi.
- Iди в село, порадуй людей.
Але молодиця наче прикипiла до мiсця i страдницьки запитала Марка:
- А як же менi тепер бути?
- Ти про своє? - незрозумiле поглянув на вдову.
- Про своє. Передумав Безбородько. Вночi сьогоднi прийшов i сказав, що
не запише дитя на своє прiзвище.
- То на Степана записуй.
В Маври зморщилось обличчя.
- Хiба можна на вбитого?
- Тодi пиши на моє iм'я! Головне ж не iм'я, а життя! - Вiн швидко пiшов
у село, а вдова в оцiпенiннi ще довго дивилася йому вслiд.
На майдан уже сходились i збiгалися люди, обнiмалися й цiлувалися одне
з одним. I радiсть, i сльози свiтились у їхнiх очах. А отець Хрисантiй без
ряси i пiдрясника - у людському вбраннi - вилiз на дзвiницю i вдарив у всi
дзвони. З дзвiницi злетiли голуби i закружляли над селом, пiдiймаючи вище
й вище його радiсть i новi надiї.
XXXIV
Спiвала вечiрня година, виспiвували i сумували вогкi землянки. За одним
столом у них сходились велике щастя i велика печаль, одна й та сама пiсня
з одних очей кресала iскри радостi, а з iнших - вибивала сльози, i вони
росою скорботи падали в святковi чарки.
Не одна мати, не одна вдова в цей великий день заламувала руки й
пiдбитою птицею пiдiймалась iз землянки прямо в круговерть радiсних
вигукiв, гомону, пiсень, надiйних розмов i смiху i застигала наче камiнь,
i вдивлялась у примерклi дороги: а може, повернеться, а може, прийде
убитий муж чи спалений син.
Вулицями, як сама молодiсть, проходили дiвчата, їхнi вимитi коси пахли
цвiтом, лугом i солодкою росою, а над тихим свiтом тремтiли веснянi
нерозстрiлянi зорi. I хоча багато ще було суму i горя на землi, але вона
вже пливла i творила пiд зорями новий лiтопис, виколихувала в сповитку
иовий колос для миру i зачинала, можливо, не для воєн нове життя.
Сьогоднi, як нiколи за цi роки страждань, восковiли серця переможцiв.
Люди сходились iз людьми, разом дiлили останнiй шматок хлiба, разом
переживали велику радить i разом утiшали тих, у кого ця радiсть була
затьмарена смертю. I нинi в самотi залийтеся тiльки отець Хрисантiй.
Навiть макухуватий церковний староста i пронозувата проскурниця не
захотiли трапезувати з ним, а пiшли до рiднi, дарма що цього дня отець
Хрисантiй отримав телеграму вiд сина на радощах нахвалявся пропити вiдро
горiлки i навiть ризи.
Коли за' титарем i проскурницею зачинилися дверi землянки, панотець
одразу вiдчув себе нiкому не потрiбним, i глибокий сум почав заповзати в
його немолоде тiло.
От i мiркуй, чоловiче, на старостi лiт, що воно й до чого. Ще в годину
смутку й смертi ти потрiбний вiрянам, а в часи великої радостi їм не до
тебе i не до твоїх молитов... Побiльшає в людей добра, щастя, i ти
залишишся, мов самотнє опудало, на зеленому житейському полi.
Отець Хрисантiй поглянув на мармурове розп'яття вкляклого Христа i,
шкарьогаючи кованими нiмецькими черевиками, тихенько заспiвав
предначинательний псалом:
"Благослови душа моя господа", потiм з докором покивав головою На
товстобоку, iноземного походження пляшенцiю, наче вона була винна, що бiля
неї не розкошує беседа. В такий день вiн радiсно повечеряв би навiть з
келiйником епiскопа, вiд якого має тiльки гiрку турбацiю: все младоумне
чадо нашiптує i нашiптує владицi, що отець Хрисантiй безбожно обдурює
єпархiальне управлiння. А хiба вiн обiтницю давав нiчого не заробляти на
свiчечному ящику? I який дурень не гендлює на свiчках?
- Ну, що ж, "повечеряю сама, коли милого нема", - розмiрковуючи,
говорить отець Хрисантiй словами пiснi. Вiн здоровенною заволохаченою
рукою охоплює горло пляшенцiї i пiдiймає її вгору. Вино сказало "говть" i
пахучим оксамитом полилось у срiбну чарку, з якою панотець завжди ходив i
на хрестини, i на вмерлини. Отець Хрисантiй поставив пляшку на стгл,
понюхав вино i вже намiрився випити, але знадвору долинули чиїсь скрадливi
кроки. Вони спочатку обiзвались попiдвiконню, а потiм зашарудiли на
схiдцях.
- От i гостя послав менi бог. - Задоволене поставив чарку бiля пляшки,
надав обличчю заклопотаного виразу i взявся перечитувати телеграму вiд
сина.
Таки вижило в цiй смертоноснiй завiрюсi його чадо, ще й майором стало,
навiть у газетах кiлька разiв писалось про нього. Чи думав батько дожити
до такого свята? I отець Хрисантiй гордо пiдiймає очi на велике фото, з
якого мало не виходить молодий веселоокий майор, обвiшаний урядовими
нагородами. Правда, батькове звання спочатку не давало йому ходу, а це,
дивись, як пiшов угору. Талант, їй-богу, талант, i за нього треба зараз
пiдняти добру чарку. Сум до решти височується з грудей панотця, i туди
затiкає тiльки батькiвська гордiсть.
З скрипом вiдскочили дверi землянки, i хтось довготелесий, зiгнувшись у
три погибелi, переступив порiг. Коли невiдомий випростався, в. отця
побiльшає...
- Коли б так батько говорив, - знову сльози забринiли на вiях удови.
- Хто вiн?
- Хiба ще не чули, не догадуєтесь? У селi ж нiчого не втаїш... Антон
Безбородько,
- I що вiн?
- I просить, i погрожує, i грошi дає, щоб не робити йому сорому. До
однiєї баби посилає, вiд якої половина жiнок переходить на цвинтар.
Марко зцiпив кулаки.
- Плюнь у вiчi йому... А вiн же дiтей не має. Чого б i не порадуватися
цим?
- Порадуватись? - i вперше в очах Маври ворухнулась крадiлинка далекої
надiї. - Не знаю, не знаю, Mapку Трохимовичу, що менi робити... Вже з
монастиря приходили, кликали до себе. Може, й справдi податись туди?
- I не здумай! - гнiвно поглянув поверх жiнки, туди, звiдки приходили
посланцi схими. "Iч, почули круки, що горе в жiнки, й одразу закружляли
навколо її душi... Як ще мало ми вмiємо вчасно допомогти людинi в тяжкий
час..." - Це ж народиться дитина, i зовсiм iнше життя почнеться в тебе. От
i доглядай свою кровинку, а вона тобi спочатку посмiхнеться, далi
забуркоче, потiм щось залепече i говорити почне, - i сам посмiхатися став,
згадуючи тi часи, коли його донька лежала в колисцi.
- Наговорите такого, - похитала головою Мавра. В цей час тихо,
по-злодiйськи, вiдчинилися дверi, i в землянку навшпиньках увiйшов
Безбородько. Побачивши Марка, вiн злякано клiпнув повiками, опустився на
обчаси, зiрвав картуза з голови i зразу ж рукою почав обтирати спiтнiле
чоло.
- Хоч тут зустрiлися, коли не можемо на полi побачитись, - крiзь вiї
поглянув на нього .Марко.
- А-а-а... чого, практично, ти тут? Наче сюди й не по дорозi... -
розгублено пробелькотiв Безбородько, сторожко впиваючись очима в обличчя
Марка i Маври: чи говорили вони щось про нього? Цiй дурепi, практично,
тепер вистачить совiстi розказати про те, чого вiн найбiльше спасався.
-Чого я тут? Прийшов сказати Маврi, щоб виходила на роботу.
Безбородько полегшено зiтхнув, тихенько хукнув, роблено посмiхнувся:
- От воно що! Роботу, роботу пiдганяєш, за все хапаєшся, щоб не
прогавити? Стараєшся знову заробити якусь медаль чи орденок? З нашими
людьми не заробиш. А я, грiшним дiлом, подумав собi: чи не сподобалась,
практично, тобi Мавра? Чом не красуня вона?
Це блюзнiрство пересмикнуло Марка, але вiн стримав себе, а в Маври
болiсно затiпались повiки.
- Та чого ти журишся? - хотiв поплескати її по плечi Безбородько. -
Став на стiл якусь паленуху i частуй нового голову, коли не хочеш старого.
З новим головою, та ще з удiвцем, гарна вдова нiколи не пропаде, - пасучи
поглядом то Марка, то Мавру, пустив масний смiшок, думаючи ним хоч трохи
розвеселити жiнку, але не розвеселив, а ще бiльше запечалив.
У Марка ж бiля очей виразнiше окреслились пучки зморщок.
- Розумну ж ти, Антоне, маєш голову на плечах, розумну.
- Спасибi й за це. Вiд тебе, чоловiче, не так легко дочекатися похвали,
- пожвавiшав Безбородько. - Може, й справдi нам хильнути по чарчинi?
- А чого ж, можна, - пронизливо подивився на Безбородька. - I знаєш, за
що я хотiв би випити?
- За якiсь новi iдеї чи за те, щоб рослозеленiло? Вгадав? - безтурботно
питається Безбородько.
- Нi, не вгадав. Ми вип'ємо за твого сина чи доньку, що народить Мавра.
Безбородько вiд несподiванки, задихаючись, похапцем ковтнув повiтря,
поблiд, обм'як, наче з нього вийняли серцевину. В очах спочатку майнув
переляк, а потiм його змiнило страшне запустiння.
- Ти... ти все, практично, знаєш? - на скривлених устах, мов прив'язанi
до них, жалюгiдно тремтiли слова.
- Знаю.
Безбородько долонею провiв по чолу, з безнадiйним докором поглянув на
Мавру.
- Сказала? Нащо ти?..
Вдова забилась у куток, схлипнула, а вiн важко запитав Марка:
- I як ти? Радiєш?...
- Радiю, Антоне. Але не так, як подумалось тобi. Хiба ж це не радiсть,
що в тебе нарештi буде дитина, що ти теж стаєш батьком, а не безплiдним
деревом?
- А може, краще без неї?.. Ех, Мавро, Мавро, довела ти мене до бiди i
сорому, - сказав невесело, а з оЧей не сходило запустiння. - Iще, гляди, й
не пiзно щось зробити, а ти до людей з наветами, наговорами...
Мавра мовчки заплакала, Безбородько трагiчно махнув рукою, розщебнув
пiджак i витяг з однiєї кишенi пляшку, а з другої шматок залежаного сала.
- Ну от, вип'ємо, чи що? - звернувся до Марка. - Бо бiльше нема чого
робити... Ситуацiя...
, - Неодмiнно вип'ємо, Антоне. - Марко на миснику знайшов глинянi
кварточки, поставив їх на хиткому столi, сам налив горiлку. - За твоє
дитя, за продовження твого роду I
- Ет, - безнадiйно зморщилось усе обличчя Безбородька. Думаючи свою
думу, вiн пiдiймав чарку, мов камiнне жорно. - Ти ж поки нiкому нiчого не
говори, бо, може, дитя й неживим буде, а поговiр зарання пiде по всьому
району.
Марко гостро змiряв Безбородька:
- Що це в тебе за дурнi розмови?
- Мавра ж хотiла позбутись дитини - в льох падала. А це дiло таке...
делiкатне... Помовч поки що, братику...
Марка аж затiпало, вiн пiдiйшов до Маври, якось умовив її сiсти за
стiл...
Важкою була ця нiч для Марка. Перед ним сидiло двоє людей, якi мали
сяку-таку любов, а тепер обоє проклинали її i кожне вважало себе
зобиженим. Марковi негадано довелось бути i суддею, i захисником, i
порадником, i набиватись у хреснi батьки. Вiн навiть пiддобрювався до
Безбородька, щоб викресати з нього скупу iскру батькiвського почуття. А
той хмурився, журився, викручувався, останнiми словами кляв у душi i
Марка, i Мавру i сидiв бiля ненародженої дитини, мов на похоронi. З горем
навпiл якось примиривши Антона й Мавру, Марко першим вийшов з землянки.
Оксамитна святкова тиша сповивала весняну землю, в цiй тишi роїлось
глибоке бездонне небо, помiж його роями до самого надзем'я гнувся
Чумацький Шлях, просiваючи в луки срiбну пергу. Небесна пасiка нагадала
Марковi про їхню теперiшню, убогу, всього на двадцять один вулик, i вiн
городами, а потiм полями пiшов до дiброви, де в передпiллi загубилася
невеличка пасiка.
В лiсi стало ще тихiше, тут пахло прiлим листом i гiркуватим соком
леверди. Уся дiброва зараз так була обсипана зорями, що здавалось - небо
вловило її у свою золоту сiть i задумалось: що йому робити з цим уловом.
Марко вийшов на пасiку, окинув її пильним поглядом. Помiж рамочними
вуликами, наче скам'янiлi рицарi, стояли високi дуплянки. Вони, мов
шеломами, були накритi великими полумисками. Марко притулився до одного
вулика, i вiн обiзвався мелодiйним гудiнням. Зараз у прохолодну годину
тисячi бджiл ставали дбайливими матерями - огрiвали собою соти з
ненародженою дiтворою. I це знову перенесло його до землянки вдови, паче
вiн звiдти прихопив частку її журби. Нелегко, ох i нелегко тобi буде,
жiнко добра, не однi очi, не один язик окривдять твоє нещасне материнство,
але ти не маєш права скривдити дитя. I, може, в тебе нiколи нiчого кращого
в свiтi не буде, анiж воно.
XXXIII
Сьогоднi дiду Євмену будiвельна бригада закладала хату, i сьогоднi ж на
нiй виросли вiконнi варцаби.
- Марку, а чи не завеликi намудрував ти менi вiкна? - турбувався
старий. - Такi вигилювали тiльки в нашого пана, який утiк до капiталiзму.
- А тепер нехай красуються в колишнього наймита. Хай сонце побiльше
гостює у вас, тодi й коники будете веселiш лiпити, - посмiхався Марко.
- Воно-то так, для коникiв це добре, а як буде для старого взимку? Не
доведеться самому конем вiд холоднечi застрибати?
- Не опасайтесь: коли поставимо вiконну раму вiд рами на шiсть
сантиметрiв - все тепло збережемо.
- Наука, - похитав головою старий. Вiн поглянув на зруб, що нiжно-нiжно
пахнув прив'ядаючим соком, зiтхнув i з вдячнiстю сказав: -Як будуть отак
скрiзь господарювати, то я за соцiалiзм.
Марко з подивом зирнув на старого, згадав колишнi слова Киселя i
засмiявся:
- А до цього ви були не за соцiалiзм, а за капiталiзм?
Дiд Євмен одразу розгнiвався, войовниче пiдняв угору бурячок борiдки i
кулак:
- Партiйний, а верзеш, як елемент з пережитками. Навiть ти своєю вченою
макiтрою не розкусив старого. А хтось же й мене повинен розумiти, окрiм
жiнки.
- Та ви таке, дiду, зморозили про соцiалiзм, - весело розвiв руками
Марко.
- Зморозив, зморозив, - перекривив старий. - Батько гримає на своє дитя
не того, що не любить, а тому, що кращим хоче бачити його. А ти менi
одразу ж капiталiзм, неначе дулю, тицьнув пiд носа, ще й регочеш: мовляв,
прищипнув дiда на словi. То ти хоч смiєшся, а iнший за якесь тобi слово,
не розiбравшись у дiлi, може на саму душу наступити ще й вихвалятиметься,
який вiн передовий та iдейний. А я думаю, що я теж по-своєму iдейний, а не
елемент, i про мене, для iнтересу,' десь написати можна. Бо про яких дiдiв
пишуть у нас? Про дуже розумних i полiтичних або про чудакуватих, а про
середнiх, яким не все вiдомо, нiчого не знайдеш. От вiзьми нашого Зiновiя
Гордiєнка - вiн як ударив у революцiю у свiй дзвiн, то й досi стоїть
гордим дзвонарем, на iнше не нагнеш i не схитнеш чоловiка. Скажи йому, що
десь у якомусь нашому законi є хоч один кривуватий параграф, вiн тобi
горло перегризе. I це, з одного боку, дуже добре, а з другого - i не дуже,
бо при Гордiєнковi, при його довiрi до всього гарного неважко
присмоктатись до нашого святого i кревного якомусь хитрому поганцю. А я
дiд з критикою, з недовiрою, але з любов'ю до своїх людей i до влади. А як
же я можу бути без любовi до неї? Заглянь у мої лiта, i ти побачиш таку
анкету: тiльки зiп'явся я на ноги, так i пiшов свiй хлiб заробляти. В сiм
рокiв збивав я вже босонiж i ранiшню, i вечiрню росу, топтав веснянi
приморозки i осiннi заморозки. Потрiскаються, порепаються, бувало,
ноженята мало не до самої костi, а матiр тихенько вмовляє мене: "Пiди,
синку, за клуню, помочи їх, то й полегшає, бо де ж я вiзьму того
лiкарства?" А через якусь пару лiт у найми пiшов. Тодi вже репалась шкура
не тiльки на ногах, а й на плечах, бо рука в хазяїна знала милосердiє лише
в ту хвилину, коли несла свiчку до церкви, тодi, Марку, хочеш вiр, а хочеш
не вiр, стiльки дiла робив, що й заплакати не було часу. Пiсля такої
куркульської каторги навiть економiя здалася розкiшшю: тут i на товариство
вiрне розжився, i свою любов зустрiв, щоб не переводився старець у свiтi,
- з доброю насмiшкою згадав свою молодiсть. - Далi вiйна, революцiя,
голодовка i, нарештi, свiй клапоть землi. Уже й почалось потроху вилазити
з нестаткiв, хлiб за хлiб зайшов, хоч i тяжко зароблявся вiн. А тут i
колективiзацiя пiдоспiла, зробили її суцiльною аж за два мiсяцi, а по нiй
пiшли i запаморочення вiд успiхiв, i вiд неуспiхiв, i перекручення, i
недокручення. Хiба ж ти сам не бачив, як деякi представники пiдлiтали на
бричках до сiльради i, не скинувши картуза перед святим дiлом, навiть без
"добридень" гукали з порога:
- Чого вiдстаєте?
- З чим вiдстаємо?
- З процентом! Нема суцiльної! Жмiть на всю желєзку! - i знов у бричку
- на друге село наганяти проценти. Ну, а дядько ж не дурний i вже тодi
журився пiд таким чисто процентним керiвництвом. Хтось, Марку, i тодi не
зрозумiв нашого дядька до овнованiя, хтось не зрозумiв його i потiм. I не
раз я прикидаю так собi в головi: може, хтось i там, на високому
версi-мiнiстерствi кривдить нас. Примiром, сидить якийсь великий
пройдисвiт, розкошує, наче отой черв'як у яблуку, i все вигризає такi
ходи, щоб я у безсоння сушив собi голову i ходив з рiзною критикою, коли
менi легше ходити з одною любов'ю! Ну, чи так воно, чи не так,, а маємо
накручене розкручувати i господарювати краще, як досi. Я теж хочу бачити
соцiалiзм i в полi, i в домi, а не тiльки читати про нього, в газетi. Що,
нiде не напишуть про такого дiда?
- Хто його знає? - задумався Марко.
- Не напишуть, - упевнено сказав старий, - бо не входжу я в картинки,
де всi посмiхаються, не зрозумiють спроста мене i мою гiрку любов - не
зверху лежить вона. Ну, а за хату i за великi вiкна спасибi, Марку. Ти
збираєшся кудись?
- На пасiку.
- А я знаю чого, - пожвавiшав старий.
- Чого?
- Слухати перших солов'їв. Правду кажу?
- Чисту правду: там найкраще спiвають солов'ї.
- Таки найкраще. А чого? Бо мають у видолку свою волю i красу: i ставок
з чистоводом, i калину з солодкою росою, i хиже птаство не водиться там.
Пiзнiм вечором добрався Марко до гаю, де стояла пасiка. Солов'ї вже
розбудили м'яку вологу тишу, i здавалось, що синя темiнь аж перехитувалась
i хлюпала їхнiм спiвом.
Марко став пiд трепестливим явором, з насолодою вбираючи в душу i спiв,
i чари вечора, i несмiливий рух туману, що не знав, куди йому податись з
улоговини.
"Шах-шах", - пролетiли качки, торкнулись крилами зiрки, i вона,
розсипаючись, упала на землю.
В посмiшцi, чомусь радiючи, Марко пройшовся мiж вуликами, прислухаючись
до невиразного бджолиного гудiння. Недалеко вiд куреня вiн побачив
простенький ручний станок, яким нарiзають стружку. Бiля станка валялись
обкорованi осиковi полiнця i лежало кiлька пачок зв'язаної стружки, що
напрочуд пахла свiжою рибою.
- Розглядаєш мою саморобку? - обiзвався позаду Зiновiй Петрович. - А я
думаю, хто це забрався на пасiку? Доброго здоров'я, Марку Трохимовичу.
Марко однiєю рукою поручкався з пасiчником, а другою простягнув до
нього стружку.
- Що робитимете з нею?
Зiновiй Петрович затягнувся цигаркою, i на його сивинi заворушилась
гаряча цятка.
- Що робитиму зi стружкою? Пiде, як миленька, на покрiвлю хати. Соломи
ж тепер нема, а бляхи або черепицi не докупишся.
- I як вона показує?
- Вистоїть п'ятнадцять-двадцять рокiв, коли добре вкрити.
- П'ятнадцять-двадцять рокiв? Це дiло! I скiльки її треба на хату?
- Купиш за сiмдесят карбованцiв два кубометри осикового гiлля - i
вистачить з нього стружки на добру покрiвлю.
- Справдi? - зрадiв Марко. - То це ж добре, Зiновiю Петровичу! Це вже
якийсь вихiд для нашого села. Чого ж ви досi мовчали про стружку?
- А ти вiдаєш - знаю чого? - здивовано сказав чоловiк. - Якось за
рiзними дiлами i не подумалось про це. Марко з докором поглянув на
старого:
- Коли маєш добро, вiддавай його, не думаючи, бо це добро! В лiсництвi
є зараз осикове гiлля?
- Повинно бути.
- Тодi пiшов до лiсника, щоб притримав цю розкiш.
- Для себе?
- Для колгоспу i людей.
- I вночi пiдеш колошкати Корнiєнка?
- Лiсник уночi має не спати. Вулики ще робите?
- Аякже. Роїння вже не за горами. Люблю, Марку, часи роїння i медогону.
- А що ви з доброго не любите? - засмiявся Мар-ко.т- Насiння медоносiв
маєте?
- Маю. З ним i в окупацiю не розлучався. От липи дуже поменшало за
вiйну. На личаки безбожно дерли її.
- Сюди залiтають чужi рої?
- Залiтають.
- Про це теж треба подумати. I побалакати з людьми, якi мають вулики,
щоб частина роїв дiсталась нам. Та й бувайте здоровi, - i Марко швидко
подався стежиною у глибiнь дiброви.
На просторому подвiр'ї лiсника, що викруглилось мiж садом i лiсом,
стояли два вози, бiля одного дзвенiв уздечкою кiнь i копитищем бив м'яку
землю: його теж непокоїла весна. Бiля катраги, зачувши людину, люто
загавкав, загримiв залiзом собака, i незабаром з хати, смачно позiхаючи,
вийшов кряжистий лiсник.
- Гей, обережно там, бо дiд моєї собаки вовком був!
- I чого б ото я, Остапе, лякав добрих людей?
- Це ти. Марку? - здивувався лiсник, пiдходячи до хрещатих ворiт. I хоч
дивується чоловiк, а обличчя його смiється. Вiдколи Марко пам'ятає
лiсника, тон завжди, навiть у годину великої злостi, не розлучається з
посмiшкою. Напевне, таким робили його обличчя химерно заломленi вуса, що
пiдважували вгору заглибини бiля рота. В громадянську вiйну, подейкували
люди, вiд котовця Остапа, коли той з шаблею мчав на ворогiв, з жахом
сторонилося все живе. В двадцятому роцi його малював навiть столичний
художник, але Остап подивився на свiй портрет i тюкнув:
- То цим смiхом когось проти ночi можна й перелякати.
-Ви ж i лякали ним ворогiв..
-Але ж малювали ви не для ворогiв, зробiть мене, товаришу, душевним,
яким я є серед людей, а не серед поганi...
- Не розбудив тебе, Остапе? - ручкається Марко з лiсником.
- Та нi. Оце мав сьогоднi цiлий вечiр мороку з Поцiлунком. Чув про
такого перевертня?
- Чув. Це з тих, що на людей дивиться не очима, а зашморгом. Чого йому
треба вiд тебе?
- А нечистий второпає такого крутiя. Вiн же прямо й не говорить i в очi
не дивиться, а все вивертом випитує. То тiнь на нашого вчителя.
Заднiпровського, кине, то все допитується про партизанiв Мироненка, то про
мого брата Вiталiя. I аж наче радiє, коли скажеш, що такий-то вбитий чи
закатований. Або в цього Поцiлуйка розум догори ногами перекинувся, або
вiн збирає для чогось мертвi душi. Новий Чичиков, та й годi.
- А де вiн, дiдько слизькоязикий? - розгнiвався Марко. - Я йому покажу
i мертвих, i. живих!
- Нагнав його. Повiявся кудись отруту збирати. Гадюка за рiк, чував,
дає пiвграма сухої отрути, а з Поцiлуйка кiлограми, напевне, можна
вичавити. Що тебе сюди принесло?
- Дiла, Остапе. В тебе грошi є?
- I сам не знаю, - потис плечима лiсник.
- Як не знаєш? - оторопiв Марко. - Щось такого не чував, щоб людина не
знала, чи є в неї грошi, чи нема.
- А я й жiнка не знаємо, - така трапилась халепа. Послухай тiльки. Як
ми жили й живемо - усiм видно. На великi маєтки не зiбралися, ощадних книг
не позаводили, в землi грошви не гноїли, а яка була копiйка - посилали
дiтям, щоб краще учились i по iнститутах, i по технiкумах, i по курсах та
вченими i совiсними людьми ставали. I скажу, всiх дiтей ми хвалили, крiм
Олександра.
- Чого ж ви на нього? Такий гарний хлопець.
- Що гарний, то гарний, але не по тiй лiнiї пiшов. Сам подумай; чого i
нащо йому заманулося стати артистом? Це ж дiло таке: чоловiк один, а живе
в десяти чи й бiльше шкурах, i сам собi нiколи не господар. Йому,
наприклад, хочеться веселитись, а вiн мусить плакати i добувати хоч
печiночну, а сльозу. Словом, це життя не серйозне, а навиворiт. I от
раптом, якийсь мiсяць тому, присилає вiн менi аж дванадцять тисяч
карбованцiв. В район ходив з жiнкою за ними, покрутили ми той переказ в
руках, пожурилися, вiдправили грошi назад, а Олександру написали:
"Сину, в нашому родi нiхто не ставав на ледачу стежку. Просимо, не
ставай i ти, не зобижай людей - де взяв грошi, туди й поклади, чи з
каяттям, чи хоч тихцем. I щоб нiколи цього' не було, бо ми Не витримаєм
такого сорому..." I що ти думаєш? Пару днiв тому знову приходять цi грошi
i лист. Клянеться дитя, що заробило їх на ролi в кiно, i просить їх
витратити, як ми захочемо. То ми й не знаємо, Марку, чи е у нас грошi, чи
нема, - сумує i смiється одночасно лiсник.
- Це, Остапе, чеснi грошi, i можеш гордитися своїм сином: видать,
талант вiн.
- Ти так думаєш? - пожвавiшав лiсник.
- Тут i думати нема над чим. Позичиш менi трохи грошей?
- Скiльки ж тобi?
- Рiвно стiльки, щоб закупити всi осиковi гiлляки. Багато їх у тебе?
- Та кубометрiв шiстдесят-сiмдесят нашкрябаєм.
- От i гаразд. Заплати за них завтра у лiсництвi.
- На стружку береш осичину?
- На стружку.
- Хай буде по-твоєму, - по-баришницьки вдарив долонею в Маркову долоню.
- Ну, спасибi, Остапе, що уважив. Сину привiт передай. Та й будем
розходитись...
Над порiдiлими лiсами пiдiймалась i темно-синiми клаптями розповзалась
пiдворушена нiч. В її розщелини затiкав нiжний трепетний свiтанок, вiн уже
вiдокремлював дерево вiд дерева, народжував новi кольори i зворушливо
перехитував защепнутi голiвки .нiжних невiсток, яких навiть росинка
прихиляла до землi. В тихiй i святковiй задумi стояли дiброви, в них
весiльним одягом пишалися черешнi i темно рожевiли напухлими устами дикi
яблунi.
З лiсу Марко вийшов на яровий клин, де над землею крихiтними
корабликами пiдiймався свiтло-зелений горох. На кожному своєму
парусi-листочку вiн теж тримав ще натемнену за нiч росину. Схiд якось
одразу наповнився перлисто-рожевим сяйвом, i по ньому розгонисте шугонули
промiнцi. Вони своїми теплими пальцями пiдворушували й зiгрiвали
бiлоснiжну в'язь хмарин. Жайворонки першими привiтали сонце i почали
натягувати мiж небом i землею свою срiбну основу, i пiд їхнiй спiв
кульбаба розкривала свої вологi золотистi повiки.
Щось затемнiло на дальнiй дорозi, i незабаром Марко побачив, що то мiж
полями од самого сонця, переганяючи тiнi, мчав вершник. А ось i на другiй,
i на третiй дорогах з'явилися вершники. Щось незвичне було у їхньому
легендарному летi, у їхнiх поставах i рухах. В Марка шалено, в передчуттi
чогось великого, забилося серце. З стежини вiн подався до перехрестя
дорiг. Перший вершник з яскравою червоною смугою на iшщцi, пiдлiтаючи до
нього, високо пiдняв руку вгору:
- Перемога! Перемога! Перемога! - тричi вигукнув вiн, вихором промчав,
улетiв у синю далечiнь i розтанув мiж небом i землею.
А вже другий вершник мчав на перехрестя i, забачивши Марка, теж
переможно пiдняв руку догори:
- Перемога! Нiмеччина капiтулювала!.. Пiд копитами гудiла весняна
земля, а на всiх шляхах врiвень з сонцем летiли вершники, по всiх шляхах
поспiшала слава до тих, хто все вiддав для неї, найменше думаючи про себе.
Марко, мов заворожений, ще довго придивлявся до дорiг, до вiсникiв
перемоги, не помiчаючи, як сльози обривалися з його вiй i падали на
крихiтнi кораблики гороху. Потiм, притримуючи серце, вiн хутко пiшов до
села, до людей. I першою на царинi iтобачив Мавру. З сапкою за плечима
вдова самотньо йшла на роботу. Марко пiдiйшов до жiнки, пригорнув її до
себе, поцiлував:
- З перемогою, Мавро! З великим святом! Дочекались...
Мавра спочатку злякано зiщулилась, потiм зойкнула, жалiсно
посмiхнулась:
- Спасибi, Марку Трохимовичу, спасибi.
- Iди в село, порадуй людей.
Але молодиця наче прикипiла до мiсця i страдницьки запитала Марка:
- А як же менi тепер бути?
- Ти про своє? - незрозумiле поглянув на вдову.
- Про своє. Передумав Безбородько. Вночi сьогоднi прийшов i сказав, що
не запише дитя на своє прiзвище.
- То на Степана записуй.
В Маври зморщилось обличчя.
- Хiба можна на вбитого?
- Тодi пиши на моє iм'я! Головне ж не iм'я, а життя! - Вiн швидко пiшов
у село, а вдова в оцiпенiннi ще довго дивилася йому вслiд.
На майдан уже сходились i збiгалися люди, обнiмалися й цiлувалися одне
з одним. I радiсть, i сльози свiтились у їхнiх очах. А отець Хрисантiй без
ряси i пiдрясника - у людському вбраннi - вилiз на дзвiницю i вдарив у всi
дзвони. З дзвiницi злетiли голуби i закружляли над селом, пiдiймаючи вище
й вище його радiсть i новi надiї.
XXXIV
Спiвала вечiрня година, виспiвували i сумували вогкi землянки. За одним
столом у них сходились велике щастя i велика печаль, одна й та сама пiсня
з одних очей кресала iскри радостi, а з iнших - вибивала сльози, i вони
росою скорботи падали в святковi чарки.
Не одна мати, не одна вдова в цей великий день заламувала руки й
пiдбитою птицею пiдiймалась iз землянки прямо в круговерть радiсних
вигукiв, гомону, пiсень, надiйних розмов i смiху i застигала наче камiнь,
i вдивлялась у примерклi дороги: а може, повернеться, а може, прийде
убитий муж чи спалений син.
Вулицями, як сама молодiсть, проходили дiвчата, їхнi вимитi коси пахли
цвiтом, лугом i солодкою росою, а над тихим свiтом тремтiли веснянi
нерозстрiлянi зорi. I хоча багато ще було суму i горя на землi, але вона
вже пливла i творила пiд зорями новий лiтопис, виколихувала в сповитку
иовий колос для миру i зачинала, можливо, не для воєн нове життя.
Сьогоднi, як нiколи за цi роки страждань, восковiли серця переможцiв.
Люди сходились iз людьми, разом дiлили останнiй шматок хлiба, разом
переживали велику радить i разом утiшали тих, у кого ця радiсть була
затьмарена смертю. I нинi в самотi залийтеся тiльки отець Хрисантiй.
Навiть макухуватий церковний староста i пронозувата проскурниця не
захотiли трапезувати з ним, а пiшли до рiднi, дарма що цього дня отець
Хрисантiй отримав телеграму вiд сина на радощах нахвалявся пропити вiдро
горiлки i навiть ризи.
Коли за' титарем i проскурницею зачинилися дверi землянки, панотець
одразу вiдчув себе нiкому не потрiбним, i глибокий сум почав заповзати в
його немолоде тiло.
От i мiркуй, чоловiче, на старостi лiт, що воно й до чого. Ще в годину
смутку й смертi ти потрiбний вiрянам, а в часи великої радостi їм не до
тебе i не до твоїх молитов... Побiльшає в людей добра, щастя, i ти
залишишся, мов самотнє опудало, на зеленому житейському полi.
Отець Хрисантiй поглянув на мармурове розп'яття вкляклого Христа i,
шкарьогаючи кованими нiмецькими черевиками, тихенько заспiвав
предначинательний псалом:
"Благослови душа моя господа", потiм з докором покивав головою На
товстобоку, iноземного походження пляшенцiю, наче вона була винна, що бiля
неї не розкошує беседа. В такий день вiн радiсно повечеряв би навiть з
келiйником епiскопа, вiд якого має тiльки гiрку турбацiю: все младоумне
чадо нашiптує i нашiптує владицi, що отець Хрисантiй безбожно обдурює
єпархiальне управлiння. А хiба вiн обiтницю давав нiчого не заробляти на
свiчечному ящику? I який дурень не гендлює на свiчках?
- Ну, що ж, "повечеряю сама, коли милого нема", - розмiрковуючи,
говорить отець Хрисантiй словами пiснi. Вiн здоровенною заволохаченою
рукою охоплює горло пляшенцiї i пiдiймає її вгору. Вино сказало "говть" i
пахучим оксамитом полилось у срiбну чарку, з якою панотець завжди ходив i
на хрестини, i на вмерлини. Отець Хрисантiй поставив пляшку на стгл,
понюхав вино i вже намiрився випити, але знадвору долинули чиїсь скрадливi
кроки. Вони спочатку обiзвались попiдвiконню, а потiм зашарудiли на
схiдцях.
- От i гостя послав менi бог. - Задоволене поставив чарку бiля пляшки,
надав обличчю заклопотаного виразу i взявся перечитувати телеграму вiд
сина.
Таки вижило в цiй смертоноснiй завiрюсi його чадо, ще й майором стало,
навiть у газетах кiлька разiв писалось про нього. Чи думав батько дожити
до такого свята? I отець Хрисантiй гордо пiдiймає очi на велике фото, з
якого мало не виходить молодий веселоокий майор, обвiшаний урядовими
нагородами. Правда, батькове звання спочатку не давало йому ходу, а це,
дивись, як пiшов угору. Талант, їй-богу, талант, i за нього треба зараз
пiдняти добру чарку. Сум до решти височується з грудей панотця, i туди
затiкає тiльки батькiвська гордiсть.
З скрипом вiдскочили дверi землянки, i хтось довготелесий, зiгнувшись у
три погибелi, переступив порiг. Коли невiдомий випростався, в. отця