Страница:
неї, практично, своя медицина i свої примiтки до неї. Ет, нiколи чоловiк
не проживе спокiйно: то вiйни, то рiзнi плани-заготiвлi, то кампанiї, то
ферми, то жiноцтво. I яку воно силу взяло над нашим братом! Зиркне-лупне
очима на тебе, поведе, бровою - i потягне кудись душу, наче за поводок. Ще
нiчого, коли в когось один поводок, а от коли їх аж два в рiзнi боки
сiпають i ти стоїш у ваганнi: куди повернути? Звичайно, краще пiти до
Маври, але то така дичина, що й досi, практично, не розберешся, як
пiддобритись до неї: чи ласкою, чи продукцГєю, чи ще чимось. А останнiм
часом, бiсова личина, i не дивиться в його бiк. З якої б ласки чи трясцi?
З темряви на Безбородька глянули блакитнi, з дикуватим сiрим полиском
очi молодої вдовицi, яка бiльше завдавала йому клопоту, анiж радостi. Та
чомусь i тягло бiльше до неї, нiби сам дiдько в медах викупував її.
"Грiхи, грiхи", - щиросерде виривається у чоловiка. Вiн рiшуче
виструнчується i з гiднiстю, як господар, виходить на дорогу: чого йому
зараз критися, коли йде перевiряти стайню. От пiсля неї тра буде
зiщулюватись пiд чужими печами, а то, практично, хiба захисток? Скорiше б
усiм огородитись тинами, перетинками та розжитись на хати. I людям було б
краще, i для вищого ока, i для нього - менше б тицяли пальцями на його
оселю. Не одному мозолила вона очi, а нiхто не подякує, що вiн i для людей
зубами виривав лiс аж з трьох лiсництв. У цьому роцi чимало набудують хат,
ну, а всi однаково жити не можуть, бо до неба високо, а до комунiзму
далеко.
Вiн обережно, майже навшпиньках, пiдходить до стайнi, звiдки чути
голоси конюхiв, витягується бiля брами й дослухається, чи не таляпає
чогось про нього навiжений дiд Євмен i його братiя. "Нiколи старому нiчим
не догодиш. Вже, так i знай, вiдвiз Марковi Безсмертному три хури
побрехеньок, а четверту скарг. I принесло ж цього Марка ще до закiнчення
вiйни, буде кому воду каламутити, - це такий, що не всидить i не влежить.
Гляди, ще й потурить з головування,бо вiн риболов".
Останнє слово Безбородько вже з люттю вимовив у думках: згадав, як
Марко насмiявся над ним. Ще коли вони ходили до школи i сидiли на однiй
партi, Марко був завзятим рибалкою, а вiн привчився i печерувати, i
раколовнею виловлювати раки, бо за них вiд попа-ракоїда в усяку погоду
перепадала свiжа копiйчина. Тi лiта вже й кiньми не доженеш. Коли ж у
тридцять восьмому роцi його, Антона, знову скинули з головування, а
наставили Марка, якось пiд чаркою i запитав на хрестинах:
- Чого, Марку, тобi фортунить на головування, а я нiяк не можу довго
втриматись на ньому?
Марко тодi, не мудруючи довго, й випалив на людський смiх i поговiр:
- Напевне тому, що в принципi ти раколов, а я риболов; ти в корчi
заглядаєш, а я в плесо.
Ну, та за вiйну риболову бiльше дiсталося, анiж раколову; на плесах
вiйни з шкури швидко роблять решето... От уже й маєш на завтра нову
турбацiю: пiти до риболова, пожуритися над його ранами, чимсь пособити
йому, а вiн, лукавоокий, гляди, й спихне тебе з головування, як перше
спихав.
Цi побоювання зовсiм розтривожили чоловiка, бо в найглибших своїх
тайниках iнодi з жалем i недоброю заздрiстю визнавав, що Марко, хай би вiн
горiв, господарює лiпше за нього. Але на людях, де мiг i як мiг, а
найбiльш потаємно, кусав i їв свого суперника. Правда, це вiн прикривав i
рiзними iдеями, i всiлякими турботами про колгосп. А як же iнакше? То
тiльки не дуже великого розуму комiрник Мирон Шавула може навпростець
випалити, як уже випалив сьогоднi про приїзд Марка, що два коти на одному
салi не помиряться. А вiн пiд це саме мусить пiдвести базу, iдейну чи
економiчну, бо тепер без теорiї нiяк не обiйдешся. Вона має резонанс.
Навiть жiнка iнодi побоюється її.
За брамою стиха пофоркували конi, неприємно пахло прiлiстю соломи,
хмелюватим жомом, що домiшувався до сiчки, а пахощi сiна давно вже
вивiтрилися iз стайнi. Чим тiльки дотягти до пашi?
Голоси конюхiв розсипались i затихли. Потiм аж в кiнцi стайнi
анциболотний Максим Полатайко, який пройшов i мiднi труби, i чортовi зуби,
доладно пустив низом пiсню, i зразу ж над нею чудово плеснув i злетiв
угору ясний, з осiнньою м'якiстю i смутком тенор.
Он пущу я кониченька в саду,
А сам пiду к отцю на пораду. Отець мiй по садочку ходить,
За поводи кониченька водить.
"Хто бiля коней зрiс, той про коней думає i спiває", - посмiхнувся
Безбородько й увiйшов до стайнi. I тiльки тут, прислухаючись до пiснi i
придивляючись до скотини, зажурився: чим вiн у цьому роцi зоре поля? Оцiєю
напiвголодною, звiдусiль стягненою калiччю за три роки не обробиш їхню
землю. А на МТС надiї не покладай: трактори теж - одне калiцтво, й
пального нема. Звiсно, що можна буде спихнути на вiйну, вiн спихне. Але
все одно, кого ж, як не його, будуть стьобати iз усiх бокiв. От i думай,
чоловiче, як викрутитися з такої халепи? Пiсня ще стрепенулась угору й
затихла, але тi самi думки жалили й дратували чоловiка.
В стайнi, крiм конюхiв, був i скотар Омелян Корж, високий, мов жердина,
чолов'яга з простреленою рукою.
Вiн ще бiльше витягнувся перед головою, не знаючи, куди подiти здорову
руку з цигаркою.
- Навiть сюди курити прийшов? Коли я вас порядку навчу? - гримнув
Безбородько.
- Так я ж, Антоне Iвановичу, цигарку в рукавi тримаю, - вiдповiв
смирняга.
- I дим у рукав пускаєш?
- Нi, до цього ще не додумався.
- А ти додумайся! Бач, яким високим, до неба, виколихало тебе, а розум
все донизу хилиться. Пропорцiї треба мати. Чого прийшов сюди?
- Журитися, - нахмурився чоловiк.
- Журитися? Що ж у тебе? - м'якше запитав. - Щось iз фронту прийшло?
- Та не в мене, а в нас: .останнє їдло аптекарськими порцiями закладаєм
худобi, а що ж далi робити? Чи ясла на сiчку рубати, чи гострити нiж на
весь товар? У корiв уже вим я на рукавички зсохлося, i так плаче худоба,
що й собi голосити хочеться, Мов на похоронi. От яке дiло.
- Що поробиш - вiйна, - нiчого розумнiшого не мiг вiдповiсти
Безбородько. Хiба йому сьогорiчна зимiвля теж не сидить у печiнках?
I одразу ж з темряви строго обiзвався Євмен Дибенко:
- Вiйна вiйною, а два стоги перелiжного сiна нi за що нi про що
згноїли.
Безбородьки нахмурився:
- Таки згадала баба дiвера. Через вас, дiду, про цi два стоги увесь
свiт i союзника знають.
- Та вони нам нi сiном, нi душевнiстю не пособлять, - i не думав
змовчати старий. - Що ж ми, Антоне, через пару днiв будем робити?
- Святого Лазаря спiвати.
- Заспiвати можна i святого, i грiшного, а чи виспiваєш у нього хоч
в'язку сiна? Не знаєш? - неприступно стояв у темрявi старий.
- Про це, дiду, краще свого Марка Безсмертного запитайте, - ще бiльше
насупився Безбородько. - Приїхала ваша порада i люба розмова.
- При Марковi я не питався б про таке дiло: вiн допильнував би i
людину, i скотину. - Дибенко, згадавши минулi роки, мимоволi зiтхнув.
На мить побачив минувшину й Безбородько: справдi, Марко якось завжди
умiв викручуватися. Ну, а тепер не викрутився б - вiйна. Цим Безбородько
трохи втiшив себе i вже спокiйнiше заговорив до старого:
- I чого ви так в'їдаєтесь? Думаєте, у мене душа не дратована цими
нестатками?
- Напевне, мало, бо довели скотину до змору, доведемо й до падежу.
Готуй мотузки пiдвiшувати її. - Вiн зiтхнув i вийшов iз темряви, похмурий,
зосереджений. - Чи не доведеться нам, Антоне, по людях, шапочку знявши,
пiти: може, хоч трохи чогось розживемося?
- Та, напевне, доведеться ж, тiльки що тепер, практично, є у людей?
- Крiм бiди, мають вони й серце.
- I теж обiдране. Ну, побачимо, що вийде з цього дива. На добранiч.
- Будь здоровий та начальству милий, - насмiшкувато кинув дiд i, не
подавши руки, одвернувся од Безбородька. Той скаженими очима стрельнув
йому в спину.
"Елемент! Ждеш не дiждешся, щоб скинути мене з головування, на Марка,
як на iкону, молишся. Нема, практично, порядку на землi!"
Не було порядку й на небi - по ньому то гаями, то зчепленими химерами
купчилось потаємне з такими очима хмаровиння, що не можна було збагнути,
чи зиму, чи весну обтрусить воно на землю. Хоча весна теж не мед головi
колгоспу, та швидше б наступала, щоб, справдi, не довелося на мотузках
пiдвiшувати худобу. Ще добре, що в нього не так i багато її: було б трохи
бiльше - i вуха об'їла б.
На вулицi господарчi турботи вислизають з думок Безбородька, бо
приходять iншi, гарячi й огнистi. Тепер Антон Iванович якось меншає, наче
вбирає всередину частку свого зросту, i не йде, а то чаїться, то
по-злодiйськи висотується помiж мурашниками землянок, купинами дерев и
осиротiлими печами; вони iнодi, мов живi iстоти, несподiвано вигулькують з
темряви i кригою обдають усе тiло чоловiка, бо ж не велика радiсть бiля
землянки полюбовницi наскочити на якогось свiдка. I вiн про всяк випадок
зарання пiдшукує вiдповiдь, чого опинився на цьому кутку.
Ось уже горбатиться й землянка Маври Покритченко. Теж хтось влiпив таке
прiзвище якомусь покритченку i милосердiя не мав у душi. У Безбородька на
якусь мить прокидається жалiсть до Маври, яка не раз попоплакала, поки,
стала його коханкою. Та й тепер вона ще не оговталась: коли заходиш до
неї, старається спекатись тебе i сльозами, i клятьбою, навiть себе не
милує, - теж проклинає за свiй грiх. Чогось нiяк не може подивитися на
бабську судьбу воєнними очима: живи, як живеться, люби, коли любиться, бо
й це минуща рiч: зiйде приваба з лиця, то и нiхто вже тебе, жiнко добра,
не буде чекати, хiба що одна земля. Тепер Мавра кляне його й себе, а чи
колись не буде жалкувати за цим? Буде каяття, та не буде вороття. От як
воно виходить, коли, практично, глянути наперед. I чого воно так повелося
на землi: хто менше горнеться до тебе, до того бiльше липнеш ти? Здається,
й Пушкiн про це писав у "Пiковiй дамi" чи десь-iнде.
Ще просвердливши пiдозрiливим поглядом темряву, Антон Iванович, як у
молодостi, скрадливими стрибками долає вiдстань од вулицi до пiдгородця,
край якого кротячою норою темнiє землянка. Не переводячи подиху, вiн
затискує рукою льодком обкипiлу дужку й починає виклямцювати оту скрадливу
пiсню, в якiй є лише два i то однакових слова: "Вiдчини, вiдчини!" В цю
мелодiю зараз всотується все єство солодколюбця. Клямка стогне i благає
змилосердитись над чоловiком, але з оселi не чути навiть шарудiння.
"Чи так мiцно спить, чи, може, ночує в якоїсь подруги-вдови?"
Невдоволення бере верх над обережнiстю, i вiн починає стукати, i потiм
гамселити кулаком у дверi.
- Кто тамi? -нарештi чує такий бажаний i нiчутiньку не сонний голос.
- Це я, Мавро, - повеселiшавши, пригинається, щоб послати свiй голос
крiзь дучку для дерев'яного ключа. - Добрий вечiр тобi!
В землянцi залягає тиша, потiм недобре озивається голос удови:
- Чого вам?
"Ще й питає, бестiя, наче не знає чого", - задоволене посмiхається
Безбородько i, смакуючи радiсть зустрiчi, цiлує повiтря. В оселi
зашарудiли жiночi ноги. Мавра пiдiйшла до дверей i строго промовила:
- У мене тiтка ночує.
Напевне, довбня не ошелешила б так Безбородька, як цi несподiванi
слова.
"Оце так нi за що нi про що i влипає наш брат, як муха в мелясу. I
принесло ж його на своє безголов'я. Хiба ж не знає вiн Мавриної
тiтки-язичницi, в якої рот- неначе хлiв: як розчиниться - замком не
зачиниш, квачем не затулиш. Практично, завтра по всiх кутках задзвонить
язиком, наче церковним дзвоном. Не мав чоловiк лиха, та пiшов до
полюбовницi. Марiя йому тепер i хату, i голову рознесе... Як же тут
вискочити хоч напiвсухим iз такої халепи? Тодi i оком не накидав би на
вiдьомський рiд у спiдницях, де вiн узявся на нашого брата?"
Хапаючись то за одну, то за другу думку, вiн обтрушує їх, мов лушпиння,
ще гарячкове длубається в пам'ятi, в книжках, де пишеться про такi штучки,
перед очi лiзуть якiсь шматки iз сцени, i раптом його осiняє догадка:
- Ху! - полегшено зiтхає чоловiк i з гiднiстю говорить крiзь дверi: -
Ну й хай твоя тiтка ночує собi на здоров'я. Вона, знаю, компанiйська
щебетуха, - пiддобрюється до чортової язичницi. - А тобi телеграма
прийшла. Дай думаю, занесу, порадую людину. Чи, може, завтра вiзьмеш - не
буду кодошкати твою рiдню.
Вiн, зiтхнувши, полегшено обертається, щоб вийти на подвiр'я, а його
доганяє болiсний зойк, i одразу ж од порога вiдскакують дверi.
- Почекай, Антоне. Вiд кого ж вона^ ця телеграма? - благанням
простягаються руки вдовицi. Вона стоїть перед Безбородьком, як печаль, як
сподiвання, як бiль, а вiтер перебирає подолки її сорочки i широкi рукави.
- Вiд кого? Вiд Степана?
- Та що ти, жiнко добра, говориш! Схаменись! - Безбородько страхається
такого питання i нiяково входить у землянку. - Це ти спросоння?
Мавра повертається за ним на одному мiсцi i вже в безнадiї перепитує:
- Не вїд Степана?
Безбородько мерзлякувато поводить плечима:
- Чого питати про це - його ж убито.
- А може, й не зовсiм убито, - одразу в'яне жiнка i голос її
насочується сльозами i мукою.
- Ну, чого ти, сердешна? Не треба тривожити себе, - починає
заспокоювати вдову, а сам проганяє дурнi думки: чи полегшало б їй, якби
повернувся Степан, - вiн, ревнивець, не помилував би її, мiсив би, мов
тiсто в дiжi, а вона i зараз як побивається за ним. I хто збагне у свiтi,
що таке жiнка i що тдке жiночi сльози i серце?
Мавра тiльки тепер у темрявi знаходить на бильцi лiжка спiдницю,
швиденько одягає її через голову, а сама тремтить, нiби у лихоманцi:
- Як ти мою душу сколотив, наче обiрвав її з останньої нитки.
Вiн крадькома торкається руками її ще сонних плечей, що пахнуть
розiгрiтим сiном, жiночнiстю i гiркуватiстю курної землянки.
- Чим я тебе сколотив?
- Телеграмою, будь вона неладна. Нiколи нi вiд кого в свiтi не мала їх,
окрiм свого Степана... Тiльки сказав ти оце слово, а я побачила його, мужа
свого, й ожила, i обмерла: а може, вiн якимсь чудом уцiлiв.
- Яке вже там чудо може бути, коли на мiнi пiдiрвався? Знайшли вiд
нього, сама знаєш, лише пару клаптикiв шинелi i шматочок серця. Як тiльки
не розвiявся цей шматок серця, коли навiть костi димом розвiялись? -
безцеремонне, нiби й не при жiнцi, згадує смерть чоловiка, а сам тупцює по
землянцi, придивляється до лiжка й лежанки. Але чому нiде нiкого не бачить
.вiн? - А де ж твоя тiтка? - запитує повеселiлим голосом.
- Яка тiтка? - забувши свою брехню, крiзь сльози дивується Мавра.
- Драстуйте вам! - Безбородько насмiшкувато вклоняється в пояс удовi. -
Вона ще й питає - яка! Твоя ж - язичниця-похатниця!
- А-а-а... Це я зi сну сказала, - неохоче вiдповiдає Мавра й засвiчує
слiпак.
- Нiби ти вже спала? - недовiрливо косує Безбородько i на жiнку, i на
мигунець.
- Заснула. Вiд кого ж телеграма прийшла? Хто .мiг згадати мене?
- Ге-ге-ге, - нiяково гелгоче Безбородько. - Iнтересуєшся?
- Та щоб дуже, то нi, бо радостi зараз нема нi в листах, нi в
телеграмах. - Обережно ставить на припiчок блимаюче свiтло. - То вiд кого?
Безбородько засмiявся:
- Це я, Мавро, вигадав пiд твоїми дверми, коли ти менi тiткою такого
страху нагнала. Треба ж було за якусь заключину вхопитись...
- Вигадав!? - Мавра вражено застигла бiля припiчка, навколо її рота
затiпались болiснi й гiркi складки, але ось їх змиває люта рiшучiсть, i
вона мало не з кулаками кидається на гостя. - Iди, iди геть, осоружний!
Серце обiрвав, ще й радiє. Геть, вуличнику!
- Чи ти, жiнко добра, не теє, не очманiла, практично, перед новим днем?
- В усе тiло Безбородька вбуравлюється мерзенний холодок, i вже кудись
далеко-далеко вiдлiтає нетривка радiсть зустрiчi.
- Геть, огидо, бо людей покличу! - вдова руками й сльозами жене
Безбородька до дверей.
- Отямся, Мавро, отямся! Який гедзь укусив тебе? Хiба я, практично,
гiршого хочу тобi? Я ж люблю тебе, - захекано зупиняється на порозi, хоче
пригорнути жiнку, але вона люто б'є його по руках i так починає крiзь плач
ганити, що й справдi хтось може почути лемент у землянцi. - На яку вiдлигу
розвезло тебе сьогоднi?
Вдова вiдчиняє дверi:
- Щезни з очей, каламутнику! Вiн ще менi добра бажає, вiн ще любить
мене, бодай тебе хвороба любила.
- Чого ти розбризкалась, самшедша! Тихiше, практично, не можеш? -
цитькнув на вдовицю, обурено грюкнув дверима, а за ними почувся невтiшний
плач.
Ну, то й не халепа чоловiку? Ще хвилину тому вiн мало не пiдскакував,
вигадавши iсторiю з телеграмою, а тепер кляв її останнiми словами: технiка
зiпсувала йому усi любощi. Правду кажуть теоретики: нема нiчого постiйного
в життi - все iде, все мiняється, а баби найбiльше.
В таких роздумах iде покрученими вуличками насурмонений Безбородько
додому, а думки повертаються й повертаються до химерної вдовицi, яка так
безцеремонне випровадила його з оселi. Коли б не така пiзня година, можна
було б знову повернутися до неї. Хоч би .втiшив її якимсь словом, баби це
люблять i тодi стають добрiшими до нашого брата. А може, вона його
витурила тiльки для того, щоб бiльше тягнуло до неї? I така бабська
стратегiя може бути.
Неподалiк хрипло загорланив, забив крилами пiвень i зразу ж, трохи
далi, обiзвався другий i теж стрепенув крильми, наче вiддiляв ними ранок
од ночi. Безбородько здивувався - невже це пiвнiч?
"Отак за дурну ложку щерби й проходив пiвдоби. Хоч би Марiя не
прокинулась".
Та хiба жiнка догадається коли зробити так, як захочеться чоловiковi?
Не встиг вiн з порога вдихнутiї пахощi сушених яблук, як Марiя й цюкнула,
наче долотом, по головi.
- Чого так рано прийшов? Ще де свiтання, а чоловiк уже й на порозi.
Безбородько з ходу вiдрiзує жiнцi:
- Чув уже не раз цi дурнi вопроси на запитання.
Щось розумнiше виколупала б чи проiнформувала, що скоро першi пiвнi
заспiвають.
- Бiдненький, вiн i не чув, як вони виспiвували! - з солодкою в
їдливiстю кусає Марiя,
-Хiба виспiвували? - дивується чоловiк. - От чого не чув, того не чув.
Та й пiвнiв тепер на селi по пальцях, практично, полiчиш.
- Еге ж, тепер полюбовниць бiльше, анiж пiвнiв, - наче мiж iншим
сказала Марiя й знову взялася за своє: - То, кажеш, не чув, як пiвнi
спiвали?
- Сказав же тобi.
- I ще скажеш, що на стайнi був?
- Таки на стайнi.
- А потiм бiля чиїх дверей клямку цiлував?
- Ет, не забивай ти менi баки нi пiвнями, нi клямками! Загайдалакала
чортiщо! - природно розсердився, але й занепокоївся чоловiк: жiнка таки
щось пронюхала. Але що саме i скiльки саме? Коли б багато - все одним
духом вичитала б, наче вiрша. А це так шпигає, аби щось вирвати з нього.
Теж свої теорiї має. Значить, треба звужувати свою практику, щоб не
попастись по-дурному. Ось так, а не iнакше, дорогенька жiночко. - Ти б,
може, здогадалась вечерю поставити на стiл?
- Нiби нiде не вечеряв? - знову солодко здивувалася Марiя, а сама мало
не шкварчала в постелi.
- I мiг би повечеряти, так до тебе поспiшав, летiв, наче на крилах.
- Боже милий, хоч би раз мiй чоловiк ощасливив мене i не поламав по
дорозi тi крила, - так єхидничає Марiя, що Антоновi вривається терпець.
Вiн вирiшує або обiрвати, або довести до кiнця паскудну гру. Обличчям його
ходять презирство, занепокоєння й нелегкi роздуми, а в голосi озивається
погроза:
- Їй iще ревнощi, молодикування в головi, а ти днi i ночi не спиш,
перевертаєш мiзки, бо вже весна до самiсiнького села пiдходить, а конi з
нiг падають. Iще скажи дурне слово, то всi горшки й миски полетять i на
пiдлогу, i в твою гарячу пазуху.
- Хай тобi грець! - знаючи його вдачу, Марiя злякано зiскочила з
постелi, метнулася до свiтла, а потiм так загуркотiла рогачами, наче мала
видобувати з челюстей печi не горшки, а весняний грiм.
"Оце вже, практично, iнше дiло, - мало не посмiхнувся Безбородько. -
Ну, чиє зверху? Знала б трохи бiльше, не метнулася б, як ошпарена, до
печi. Знаємо вас, мов облуплених". Вiн статечно роздягнувся, недбало кинув
пальто на мiшок з сушнею, яка пахла ще холодком: напевне, внесли її в хату
пiзнього вечора, i гримнув на стару:
- Чого босонiж гасаєш? З чийого б тiльки розуму такою гарячою стала?
Жiнка спiдлоба зиркнула, блимнула на нього, намiрилась вiдрiзати, що
тiльки її чоловiк нiколи пiд собою мiсця не нагрiє, але передумала i
мовчки поставила, як приплiшила, миску перед самiсiньким носом:
- Їж!
- Може, й ти пособиш?
- Почекаю снiдання - недовго лишилося ждати, - затупотiла до лiжка.
- Як хочеш, коли до ранку не перепадешся. - В душi вiн святкував
перемогу, i тому навiть спати лягалось веселiше. Але вранцi жiнка таки
показала навiженнй норов.
Кожна людина має свою якусь слабiсть чи примху. Безбородько теж не був
винятком помiж адамовими нащадками. Весною минулого року вiн був легко
поранений у бiк. Ця рана возвеличила його у власних очах i в очах
партизанiв. Лiсове плем'я великодушно забуло, що Безбородько прийшов у
загiн лише тодi, коли запахло перемогою. Рана принесла чоловiковi й
урядову нагороду - медаль. Так чого ж було й далi не роздмухувати свою
славу i раною, i нагородою? Отож при всякiй нагодi Безбородько пiдтримував
цю славу, наче мiж iншим увертаючи в розмову.
- Побували ми, практично, в рiзних i всяких бувальцях,
скуштували,почому кiвш лиха, коли командира було вбито, а мене поранено.
Або:
- Пополежав я тодi в кровi, наче у веснянiй водi. I досi не вiриться,
як залишився живим.
Йому навiть чогось шкода стало, що рана почала швидко гоїтись, бо тодi
люди менше можуть поважати його. Отож вiн i додумався продовжити термiн
одужання. Дядьки не раз дивувались, що в Безбородька таке вередливе тiло,
дивувався на людях i Безбородько, та що зробиш, коли природа є природою i
нiяка медицина ще не розкусила її до корiнця.
От i сьогоднi вранцi, коли бiля його будинку зiбралися бригадири, вiн
крiзь прочиненi дверi гукнув Марiї, що поралась на подвiр'ї:
- Стара, де ти там подiлася? Давай скорiше бинта для перев'язки.
- Для якої перев'язки!? - нахабно визвiрилась на нього жiнка. - Доки ти
вже рубець той перев'язуватимеш? Чи не забагато честi для нього!?
У дворi раптом стало тихо, а потiм громом ударив регiт. Безбородько
мало не умлiв од несподiваного безчестя, обличчя у нього стало таким, наче
його тримали три днi й три ночi в квашеному перцi. Отак, одним кiнчиком
дурного язика, можна злизати усi заслуги людини.
"Ну, хiба не прийдеш ти до хати, вiдьмо конотопська! Полетять з твоєї
розумної голови пачiски, як пiр'я iз дохлої курки. Я тобi прорубцюю такий
рубець, що надвоє язика перекусиш", - стискав у лютi кулаки.
А Марiя, коли почула смiх бригадирiв, з острахом збагнула, що вийшов
неабиякий пересiл, i одразу ж метиковано перемiнила пластинку:
- Я тобi, Антоне, рану йодом зашмарую. Вже, повiр менi, обiйдеться без
бинта. - Вивертаючи очi на людей, вона, красновида й заповзята, в
накруглених вiтром спiдницях летить до оселi, не зачиняючи за собою
дверей, твердо, мов прибиває, ставить дiйницю з молоком i так починає
бiдкатись, щоб усi почули знадвору: - От лишенько моє, знову десь йод
занапастився! Куди я втелющила його?
- Це ти можеш, язикате опудало! Подивись-но в миснику, - зобиженим
голосом тягне Безбородько, якого хоч трохи утiшає кмiтливiсть жiнки.
- Справдi, у миснику! - Марiя бере з пiдвiконня пляшечку, зиркає на
дверi. - Пiдiймай сорочку! - I, не глянувши на чоловiка, знову ставить
йодла пiдвiконня.
Нi, таки жiнка в нього ще не зовсiм вiдьма, скорiше - вiдьмочка. Коли б
їй тiльки наполовину пiдрiзати язика та вицiдити з неї ревнощi, то ще були
б з неї люди. Але все дно, як не старається тепер, її треба провчити.
I провчив би, хоч трохи, пiсля наряду. Та саме над'їхав Тодох Мамура, i
Марiя, яка ненавидiла завгоспа, сьогоднi запобiгливо поставила їм
снiданок, а сама нашвидкуруч прибралась, крутнулася перед дзеркалом i
гайнула в сусiднє село до сестри, в якої не була бiльше року. "Бач, як
одразу потягло на вигуленьки! Ну й хай. Обiйдеться гостювання без неї".
Пiсля першої чарки Безбородько запитав Мамуру:
- Як їздилось?
- Їздилось та возилось, бо дiло йде - контора пише, - безжурно вiдповiв
Мамура, орудуючи щелепами, наче жорнами: пiд ними й кiсточки хрумкотiли,
як зерно.
- Все зiйшло з рук?
- Все шито-крито, усе в самий акурат, хоч i сидить менi наш дiльничний
мiлiцiонер ось тут, - самозадоволено засмiявся Мамура, весело мугикнув:
Не гобiиман мене рукою,
Не називай мене своєю.
- Нiкого не зустрiчав?
- Анi лялечки.
- Це добре.
- Старався ж. Об'їздами кружляв, усе мило спустив iз стаєнних коней.
- Скiльки виторгував?
- Шiсть кускiв! - полiз у кишенi i викинув на стiл кiлька пачок грошей.
Безбородько пiдозрiливе обмацав очима увесь розпухлий виторг, що,
видать, побував у рiзних сховах, поки потрапив на цей стiл.
- Шiсть. Не продешевив? - За цим питанням стояло iнше: не обманюєш
мене?
- Не продешевив, бо покупець теж знає, що привезене вночi дешевше
цiнується.
- Хай буде так, - кивнув головою Безбородько. - I о, практично, собi
вiзьмеш двi тисячi. Шавулi вiддiлимо тисячу, а решта - моє.
Мамура поморщився:
- Шавулi й п'ятсот вистачить з головою.
- Е, нi, в такому дiлi не треба скупитися. Нащо свiй чоловiк має
косувати на свого. Хай i вiн має iнтерес, великодушно заступився за
комiрника.
- Голова у вас мiнiстерська! - засмiявся Мамура i запив похвалу
самогоном.
Але сьогоднi вiн i цiєю похвалою не влестив Безбородька.
- Мiнiстерська, кажеш? - гостро зиркнув глибоко посадженими сiрими з
тiнявiстю очима. - А яка у тебе.
- Та куди моїй до вашої, -насторожився Мамура i тихiше запитав: - Яка
гризота поїдає вас?
Обличчя Безбородька взялось заклопотанiстю.
- Про худобу, Тодоше, треба щось думати. В печiнках вона сидить менi.
- А що робити, коли нiяких лiмiтiв не спускають? Хiба мало папiрцiв
писали?
- Папiрцями не нагодуєш скотину. А тут ще Марко Безсмертний приїхав.
Вiн як вчепиться за конi. то й ми копитами загуркочемо з посад. Ось,
практично, про що треба думати. Бо ти ж знаєш Марка.
- Хто його не знає, - недобре насурмонилось гарбузисте обличчя
завгоспа. -Учора деякi, мов на прощу, пiшли до нього. Знаю, мiсили нас,
наче тiсто.
Безбородько похмурнiв:
- Отож гляди, щоб i не спекли, мов тiсто. Який не є наш колгосп, а без
нього не солодко буде.
- Що и казати... - Мамура навiть чарку вiдсовує од себе. - I принесло ж
того на костурах, а до нього йдуть, наче до апостола якого.
Вони обоє довго мовчать, думаючи про одно.
- Може б, до товариша Киселя заїхати, якесь порося вiдвезти, а вiн i
виписав би сякий-такий нарядик? - згодом обережно випитує Мамура.
не проживе спокiйно: то вiйни, то рiзнi плани-заготiвлi, то кампанiї, то
ферми, то жiноцтво. I яку воно силу взяло над нашим братом! Зиркне-лупне
очима на тебе, поведе, бровою - i потягне кудись душу, наче за поводок. Ще
нiчого, коли в когось один поводок, а от коли їх аж два в рiзнi боки
сiпають i ти стоїш у ваганнi: куди повернути? Звичайно, краще пiти до
Маври, але то така дичина, що й досi, практично, не розберешся, як
пiддобритись до неї: чи ласкою, чи продукцГєю, чи ще чимось. А останнiм
часом, бiсова личина, i не дивиться в його бiк. З якої б ласки чи трясцi?
З темряви на Безбородька глянули блакитнi, з дикуватим сiрим полиском
очi молодої вдовицi, яка бiльше завдавала йому клопоту, анiж радостi. Та
чомусь i тягло бiльше до неї, нiби сам дiдько в медах викупував її.
"Грiхи, грiхи", - щиросерде виривається у чоловiка. Вiн рiшуче
виструнчується i з гiднiстю, як господар, виходить на дорогу: чого йому
зараз критися, коли йде перевiряти стайню. От пiсля неї тра буде
зiщулюватись пiд чужими печами, а то, практично, хiба захисток? Скорiше б
усiм огородитись тинами, перетинками та розжитись на хати. I людям було б
краще, i для вищого ока, i для нього - менше б тицяли пальцями на його
оселю. Не одному мозолила вона очi, а нiхто не подякує, що вiн i для людей
зубами виривав лiс аж з трьох лiсництв. У цьому роцi чимало набудують хат,
ну, а всi однаково жити не можуть, бо до неба високо, а до комунiзму
далеко.
Вiн обережно, майже навшпиньках, пiдходить до стайнi, звiдки чути
голоси конюхiв, витягується бiля брами й дослухається, чи не таляпає
чогось про нього навiжений дiд Євмен i його братiя. "Нiколи старому нiчим
не догодиш. Вже, так i знай, вiдвiз Марковi Безсмертному три хури
побрехеньок, а четверту скарг. I принесло ж цього Марка ще до закiнчення
вiйни, буде кому воду каламутити, - це такий, що не всидить i не влежить.
Гляди, ще й потурить з головування,бо вiн риболов".
Останнє слово Безбородько вже з люттю вимовив у думках: згадав, як
Марко насмiявся над ним. Ще коли вони ходили до школи i сидiли на однiй
партi, Марко був завзятим рибалкою, а вiн привчився i печерувати, i
раколовнею виловлювати раки, бо за них вiд попа-ракоїда в усяку погоду
перепадала свiжа копiйчина. Тi лiта вже й кiньми не доженеш. Коли ж у
тридцять восьмому роцi його, Антона, знову скинули з головування, а
наставили Марка, якось пiд чаркою i запитав на хрестинах:
- Чого, Марку, тобi фортунить на головування, а я нiяк не можу довго
втриматись на ньому?
Марко тодi, не мудруючи довго, й випалив на людський смiх i поговiр:
- Напевне тому, що в принципi ти раколов, а я риболов; ти в корчi
заглядаєш, а я в плесо.
Ну, та за вiйну риболову бiльше дiсталося, анiж раколову; на плесах
вiйни з шкури швидко роблять решето... От уже й маєш на завтра нову
турбацiю: пiти до риболова, пожуритися над його ранами, чимсь пособити
йому, а вiн, лукавоокий, гляди, й спихне тебе з головування, як перше
спихав.
Цi побоювання зовсiм розтривожили чоловiка, бо в найглибших своїх
тайниках iнодi з жалем i недоброю заздрiстю визнавав, що Марко, хай би вiн
горiв, господарює лiпше за нього. Але на людях, де мiг i як мiг, а
найбiльш потаємно, кусав i їв свого суперника. Правда, це вiн прикривав i
рiзними iдеями, i всiлякими турботами про колгосп. А як же iнакше? То
тiльки не дуже великого розуму комiрник Мирон Шавула може навпростець
випалити, як уже випалив сьогоднi про приїзд Марка, що два коти на одному
салi не помиряться. А вiн пiд це саме мусить пiдвести базу, iдейну чи
економiчну, бо тепер без теорiї нiяк не обiйдешся. Вона має резонанс.
Навiть жiнка iнодi побоюється її.
За брамою стиха пофоркували конi, неприємно пахло прiлiстю соломи,
хмелюватим жомом, що домiшувався до сiчки, а пахощi сiна давно вже
вивiтрилися iз стайнi. Чим тiльки дотягти до пашi?
Голоси конюхiв розсипались i затихли. Потiм аж в кiнцi стайнi
анциболотний Максим Полатайко, який пройшов i мiднi труби, i чортовi зуби,
доладно пустив низом пiсню, i зразу ж над нею чудово плеснув i злетiв
угору ясний, з осiнньою м'якiстю i смутком тенор.
Он пущу я кониченька в саду,
А сам пiду к отцю на пораду. Отець мiй по садочку ходить,
За поводи кониченька водить.
"Хто бiля коней зрiс, той про коней думає i спiває", - посмiхнувся
Безбородько й увiйшов до стайнi. I тiльки тут, прислухаючись до пiснi i
придивляючись до скотини, зажурився: чим вiн у цьому роцi зоре поля? Оцiєю
напiвголодною, звiдусiль стягненою калiччю за три роки не обробиш їхню
землю. А на МТС надiї не покладай: трактори теж - одне калiцтво, й
пального нема. Звiсно, що можна буде спихнути на вiйну, вiн спихне. Але
все одно, кого ж, як не його, будуть стьобати iз усiх бокiв. От i думай,
чоловiче, як викрутитися з такої халепи? Пiсня ще стрепенулась угору й
затихла, але тi самi думки жалили й дратували чоловiка.
В стайнi, крiм конюхiв, був i скотар Омелян Корж, високий, мов жердина,
чолов'яга з простреленою рукою.
Вiн ще бiльше витягнувся перед головою, не знаючи, куди подiти здорову
руку з цигаркою.
- Навiть сюди курити прийшов? Коли я вас порядку навчу? - гримнув
Безбородько.
- Так я ж, Антоне Iвановичу, цигарку в рукавi тримаю, - вiдповiв
смирняга.
- I дим у рукав пускаєш?
- Нi, до цього ще не додумався.
- А ти додумайся! Бач, яким високим, до неба, виколихало тебе, а розум
все донизу хилиться. Пропорцiї треба мати. Чого прийшов сюди?
- Журитися, - нахмурився чоловiк.
- Журитися? Що ж у тебе? - м'якше запитав. - Щось iз фронту прийшло?
- Та не в мене, а в нас: .останнє їдло аптекарськими порцiями закладаєм
худобi, а що ж далi робити? Чи ясла на сiчку рубати, чи гострити нiж на
весь товар? У корiв уже вим я на рукавички зсохлося, i так плаче худоба,
що й собi голосити хочеться, Мов на похоронi. От яке дiло.
- Що поробиш - вiйна, - нiчого розумнiшого не мiг вiдповiсти
Безбородько. Хiба йому сьогорiчна зимiвля теж не сидить у печiнках?
I одразу ж з темряви строго обiзвався Євмен Дибенко:
- Вiйна вiйною, а два стоги перелiжного сiна нi за що нi про що
згноїли.
Безбородьки нахмурився:
- Таки згадала баба дiвера. Через вас, дiду, про цi два стоги увесь
свiт i союзника знають.
- Та вони нам нi сiном, нi душевнiстю не пособлять, - i не думав
змовчати старий. - Що ж ми, Антоне, через пару днiв будем робити?
- Святого Лазаря спiвати.
- Заспiвати можна i святого, i грiшного, а чи виспiваєш у нього хоч
в'язку сiна? Не знаєш? - неприступно стояв у темрявi старий.
- Про це, дiду, краще свого Марка Безсмертного запитайте, - ще бiльше
насупився Безбородько. - Приїхала ваша порада i люба розмова.
- При Марковi я не питався б про таке дiло: вiн допильнував би i
людину, i скотину. - Дибенко, згадавши минулi роки, мимоволi зiтхнув.
На мить побачив минувшину й Безбородько: справдi, Марко якось завжди
умiв викручуватися. Ну, а тепер не викрутився б - вiйна. Цим Безбородько
трохи втiшив себе i вже спокiйнiше заговорив до старого:
- I чого ви так в'їдаєтесь? Думаєте, у мене душа не дратована цими
нестатками?
- Напевне, мало, бо довели скотину до змору, доведемо й до падежу.
Готуй мотузки пiдвiшувати її. - Вiн зiтхнув i вийшов iз темряви, похмурий,
зосереджений. - Чи не доведеться нам, Антоне, по людях, шапочку знявши,
пiти: може, хоч трохи чогось розживемося?
- Та, напевне, доведеться ж, тiльки що тепер, практично, є у людей?
- Крiм бiди, мають вони й серце.
- I теж обiдране. Ну, побачимо, що вийде з цього дива. На добранiч.
- Будь здоровий та начальству милий, - насмiшкувато кинув дiд i, не
подавши руки, одвернувся од Безбородька. Той скаженими очима стрельнув
йому в спину.
"Елемент! Ждеш не дiждешся, щоб скинути мене з головування, на Марка,
як на iкону, молишся. Нема, практично, порядку на землi!"
Не було порядку й на небi - по ньому то гаями, то зчепленими химерами
купчилось потаємне з такими очима хмаровиння, що не можна було збагнути,
чи зиму, чи весну обтрусить воно на землю. Хоча весна теж не мед головi
колгоспу, та швидше б наступала, щоб, справдi, не довелося на мотузках
пiдвiшувати худобу. Ще добре, що в нього не так i багато її: було б трохи
бiльше - i вуха об'їла б.
На вулицi господарчi турботи вислизають з думок Безбородька, бо
приходять iншi, гарячi й огнистi. Тепер Антон Iванович якось меншає, наче
вбирає всередину частку свого зросту, i не йде, а то чаїться, то
по-злодiйськи висотується помiж мурашниками землянок, купинами дерев и
осиротiлими печами; вони iнодi, мов живi iстоти, несподiвано вигулькують з
темряви i кригою обдають усе тiло чоловiка, бо ж не велика радiсть бiля
землянки полюбовницi наскочити на якогось свiдка. I вiн про всяк випадок
зарання пiдшукує вiдповiдь, чого опинився на цьому кутку.
Ось уже горбатиться й землянка Маври Покритченко. Теж хтось влiпив таке
прiзвище якомусь покритченку i милосердiя не мав у душi. У Безбородька на
якусь мить прокидається жалiсть до Маври, яка не раз попоплакала, поки,
стала його коханкою. Та й тепер вона ще не оговталась: коли заходиш до
неї, старається спекатись тебе i сльозами, i клятьбою, навiть себе не
милує, - теж проклинає за свiй грiх. Чогось нiяк не може подивитися на
бабську судьбу воєнними очима: живи, як живеться, люби, коли любиться, бо
й це минуща рiч: зiйде приваба з лиця, то и нiхто вже тебе, жiнко добра,
не буде чекати, хiба що одна земля. Тепер Мавра кляне його й себе, а чи
колись не буде жалкувати за цим? Буде каяття, та не буде вороття. От як
воно виходить, коли, практично, глянути наперед. I чого воно так повелося
на землi: хто менше горнеться до тебе, до того бiльше липнеш ти? Здається,
й Пушкiн про це писав у "Пiковiй дамi" чи десь-iнде.
Ще просвердливши пiдозрiливим поглядом темряву, Антон Iванович, як у
молодостi, скрадливими стрибками долає вiдстань од вулицi до пiдгородця,
край якого кротячою норою темнiє землянка. Не переводячи подиху, вiн
затискує рукою льодком обкипiлу дужку й починає виклямцювати оту скрадливу
пiсню, в якiй є лише два i то однакових слова: "Вiдчини, вiдчини!" В цю
мелодiю зараз всотується все єство солодколюбця. Клямка стогне i благає
змилосердитись над чоловiком, але з оселi не чути навiть шарудiння.
"Чи так мiцно спить, чи, може, ночує в якоїсь подруги-вдови?"
Невдоволення бере верх над обережнiстю, i вiн починає стукати, i потiм
гамселити кулаком у дверi.
- Кто тамi? -нарештi чує такий бажаний i нiчутiньку не сонний голос.
- Це я, Мавро, - повеселiшавши, пригинається, щоб послати свiй голос
крiзь дучку для дерев'яного ключа. - Добрий вечiр тобi!
В землянцi залягає тиша, потiм недобре озивається голос удови:
- Чого вам?
"Ще й питає, бестiя, наче не знає чого", - задоволене посмiхається
Безбородько i, смакуючи радiсть зустрiчi, цiлує повiтря. В оселi
зашарудiли жiночi ноги. Мавра пiдiйшла до дверей i строго промовила:
- У мене тiтка ночує.
Напевне, довбня не ошелешила б так Безбородька, як цi несподiванi
слова.
"Оце так нi за що нi про що i влипає наш брат, як муха в мелясу. I
принесло ж його на своє безголов'я. Хiба ж не знає вiн Мавриної
тiтки-язичницi, в якої рот- неначе хлiв: як розчиниться - замком не
зачиниш, квачем не затулиш. Практично, завтра по всiх кутках задзвонить
язиком, наче церковним дзвоном. Не мав чоловiк лиха, та пiшов до
полюбовницi. Марiя йому тепер i хату, i голову рознесе... Як же тут
вискочити хоч напiвсухим iз такої халепи? Тодi i оком не накидав би на
вiдьомський рiд у спiдницях, де вiн узявся на нашого брата?"
Хапаючись то за одну, то за другу думку, вiн обтрушує їх, мов лушпиння,
ще гарячкове длубається в пам'ятi, в книжках, де пишеться про такi штучки,
перед очi лiзуть якiсь шматки iз сцени, i раптом його осiняє догадка:
- Ху! - полегшено зiтхає чоловiк i з гiднiстю говорить крiзь дверi: -
Ну й хай твоя тiтка ночує собi на здоров'я. Вона, знаю, компанiйська
щебетуха, - пiддобрюється до чортової язичницi. - А тобi телеграма
прийшла. Дай думаю, занесу, порадую людину. Чи, може, завтра вiзьмеш - не
буду кодошкати твою рiдню.
Вiн, зiтхнувши, полегшено обертається, щоб вийти на подвiр'я, а його
доганяє болiсний зойк, i одразу ж од порога вiдскакують дверi.
- Почекай, Антоне. Вiд кого ж вона^ ця телеграма? - благанням
простягаються руки вдовицi. Вона стоїть перед Безбородьком, як печаль, як
сподiвання, як бiль, а вiтер перебирає подолки її сорочки i широкi рукави.
- Вiд кого? Вiд Степана?
- Та що ти, жiнко добра, говориш! Схаменись! - Безбородько страхається
такого питання i нiяково входить у землянку. - Це ти спросоння?
Мавра повертається за ним на одному мiсцi i вже в безнадiї перепитує:
- Не вїд Степана?
Безбородько мерзлякувато поводить плечима:
- Чого питати про це - його ж убито.
- А може, й не зовсiм убито, - одразу в'яне жiнка i голос її
насочується сльозами i мукою.
- Ну, чого ти, сердешна? Не треба тривожити себе, - починає
заспокоювати вдову, а сам проганяє дурнi думки: чи полегшало б їй, якби
повернувся Степан, - вiн, ревнивець, не помилував би її, мiсив би, мов
тiсто в дiжi, а вона i зараз як побивається за ним. I хто збагне у свiтi,
що таке жiнка i що тдке жiночi сльози i серце?
Мавра тiльки тепер у темрявi знаходить на бильцi лiжка спiдницю,
швиденько одягає її через голову, а сама тремтить, нiби у лихоманцi:
- Як ти мою душу сколотив, наче обiрвав її з останньої нитки.
Вiн крадькома торкається руками її ще сонних плечей, що пахнуть
розiгрiтим сiном, жiночнiстю i гiркуватiстю курної землянки.
- Чим я тебе сколотив?
- Телеграмою, будь вона неладна. Нiколи нi вiд кого в свiтi не мала їх,
окрiм свого Степана... Тiльки сказав ти оце слово, а я побачила його, мужа
свого, й ожила, i обмерла: а може, вiн якимсь чудом уцiлiв.
- Яке вже там чудо може бути, коли на мiнi пiдiрвався? Знайшли вiд
нього, сама знаєш, лише пару клаптикiв шинелi i шматочок серця. Як тiльки
не розвiявся цей шматок серця, коли навiть костi димом розвiялись? -
безцеремонне, нiби й не при жiнцi, згадує смерть чоловiка, а сам тупцює по
землянцi, придивляється до лiжка й лежанки. Але чому нiде нiкого не бачить
.вiн? - А де ж твоя тiтка? - запитує повеселiлим голосом.
- Яка тiтка? - забувши свою брехню, крiзь сльози дивується Мавра.
- Драстуйте вам! - Безбородько насмiшкувато вклоняється в пояс удовi. -
Вона ще й питає - яка! Твоя ж - язичниця-похатниця!
- А-а-а... Це я зi сну сказала, - неохоче вiдповiдає Мавра й засвiчує
слiпак.
- Нiби ти вже спала? - недовiрливо косує Безбородько i на жiнку, i на
мигунець.
- Заснула. Вiд кого ж телеграма прийшла? Хто .мiг згадати мене?
- Ге-ге-ге, - нiяково гелгоче Безбородько. - Iнтересуєшся?
- Та щоб дуже, то нi, бо радостi зараз нема нi в листах, нi в
телеграмах. - Обережно ставить на припiчок блимаюче свiтло. - То вiд кого?
Безбородько засмiявся:
- Це я, Мавро, вигадав пiд твоїми дверми, коли ти менi тiткою такого
страху нагнала. Треба ж було за якусь заключину вхопитись...
- Вигадав!? - Мавра вражено застигла бiля припiчка, навколо її рота
затiпались болiснi й гiркi складки, але ось їх змиває люта рiшучiсть, i
вона мало не з кулаками кидається на гостя. - Iди, iди геть, осоружний!
Серце обiрвав, ще й радiє. Геть, вуличнику!
- Чи ти, жiнко добра, не теє, не очманiла, практично, перед новим днем?
- В усе тiло Безбородька вбуравлюється мерзенний холодок, i вже кудись
далеко-далеко вiдлiтає нетривка радiсть зустрiчi.
- Геть, огидо, бо людей покличу! - вдова руками й сльозами жене
Безбородька до дверей.
- Отямся, Мавро, отямся! Який гедзь укусив тебе? Хiба я, практично,
гiршого хочу тобi? Я ж люблю тебе, - захекано зупиняється на порозi, хоче
пригорнути жiнку, але вона люто б'є його по руках i так починає крiзь плач
ганити, що й справдi хтось може почути лемент у землянцi. - На яку вiдлигу
розвезло тебе сьогоднi?
Вдова вiдчиняє дверi:
- Щезни з очей, каламутнику! Вiн ще менi добра бажає, вiн ще любить
мене, бодай тебе хвороба любила.
- Чого ти розбризкалась, самшедша! Тихiше, практично, не можеш? -
цитькнув на вдовицю, обурено грюкнув дверима, а за ними почувся невтiшний
плач.
Ну, то й не халепа чоловiку? Ще хвилину тому вiн мало не пiдскакував,
вигадавши iсторiю з телеграмою, а тепер кляв її останнiми словами: технiка
зiпсувала йому усi любощi. Правду кажуть теоретики: нема нiчого постiйного
в життi - все iде, все мiняється, а баби найбiльше.
В таких роздумах iде покрученими вуличками насурмонений Безбородько
додому, а думки повертаються й повертаються до химерної вдовицi, яка так
безцеремонне випровадила його з оселi. Коли б не така пiзня година, можна
було б знову повернутися до неї. Хоч би .втiшив її якимсь словом, баби це
люблять i тодi стають добрiшими до нашого брата. А може, вона його
витурила тiльки для того, щоб бiльше тягнуло до неї? I така бабська
стратегiя може бути.
Неподалiк хрипло загорланив, забив крилами пiвень i зразу ж, трохи
далi, обiзвався другий i теж стрепенув крильми, наче вiддiляв ними ранок
од ночi. Безбородько здивувався - невже це пiвнiч?
"Отак за дурну ложку щерби й проходив пiвдоби. Хоч би Марiя не
прокинулась".
Та хiба жiнка догадається коли зробити так, як захочеться чоловiковi?
Не встиг вiн з порога вдихнутiї пахощi сушених яблук, як Марiя й цюкнула,
наче долотом, по головi.
- Чого так рано прийшов? Ще де свiтання, а чоловiк уже й на порозi.
Безбородько з ходу вiдрiзує жiнцi:
- Чув уже не раз цi дурнi вопроси на запитання.
Щось розумнiше виколупала б чи проiнформувала, що скоро першi пiвнi
заспiвають.
- Бiдненький, вiн i не чув, як вони виспiвували! - з солодкою в
їдливiстю кусає Марiя,
-Хiба виспiвували? - дивується чоловiк. - От чого не чув, того не чув.
Та й пiвнiв тепер на селi по пальцях, практично, полiчиш.
- Еге ж, тепер полюбовниць бiльше, анiж пiвнiв, - наче мiж iншим
сказала Марiя й знову взялася за своє: - То, кажеш, не чув, як пiвнi
спiвали?
- Сказав же тобi.
- I ще скажеш, що на стайнi був?
- Таки на стайнi.
- А потiм бiля чиїх дверей клямку цiлував?
- Ет, не забивай ти менi баки нi пiвнями, нi клямками! Загайдалакала
чортiщо! - природно розсердився, але й занепокоївся чоловiк: жiнка таки
щось пронюхала. Але що саме i скiльки саме? Коли б багато - все одним
духом вичитала б, наче вiрша. А це так шпигає, аби щось вирвати з нього.
Теж свої теорiї має. Значить, треба звужувати свою практику, щоб не
попастись по-дурному. Ось так, а не iнакше, дорогенька жiночко. - Ти б,
може, здогадалась вечерю поставити на стiл?
- Нiби нiде не вечеряв? - знову солодко здивувалася Марiя, а сама мало
не шкварчала в постелi.
- I мiг би повечеряти, так до тебе поспiшав, летiв, наче на крилах.
- Боже милий, хоч би раз мiй чоловiк ощасливив мене i не поламав по
дорозi тi крила, - так єхидничає Марiя, що Антоновi вривається терпець.
Вiн вирiшує або обiрвати, або довести до кiнця паскудну гру. Обличчям його
ходять презирство, занепокоєння й нелегкi роздуми, а в голосi озивається
погроза:
- Їй iще ревнощi, молодикування в головi, а ти днi i ночi не спиш,
перевертаєш мiзки, бо вже весна до самiсiнького села пiдходить, а конi з
нiг падають. Iще скажи дурне слово, то всi горшки й миски полетять i на
пiдлогу, i в твою гарячу пазуху.
- Хай тобi грець! - знаючи його вдачу, Марiя злякано зiскочила з
постелi, метнулася до свiтла, а потiм так загуркотiла рогачами, наче мала
видобувати з челюстей печi не горшки, а весняний грiм.
"Оце вже, практично, iнше дiло, - мало не посмiхнувся Безбородько. -
Ну, чиє зверху? Знала б трохи бiльше, не метнулася б, як ошпарена, до
печi. Знаємо вас, мов облуплених". Вiн статечно роздягнувся, недбало кинув
пальто на мiшок з сушнею, яка пахла ще холодком: напевне, внесли її в хату
пiзнього вечора, i гримнув на стару:
- Чого босонiж гасаєш? З чийого б тiльки розуму такою гарячою стала?
Жiнка спiдлоба зиркнула, блимнула на нього, намiрилась вiдрiзати, що
тiльки її чоловiк нiколи пiд собою мiсця не нагрiє, але передумала i
мовчки поставила, як приплiшила, миску перед самiсiньким носом:
- Їж!
- Може, й ти пособиш?
- Почекаю снiдання - недовго лишилося ждати, - затупотiла до лiжка.
- Як хочеш, коли до ранку не перепадешся. - В душi вiн святкував
перемогу, i тому навiть спати лягалось веселiше. Але вранцi жiнка таки
показала навiженнй норов.
Кожна людина має свою якусь слабiсть чи примху. Безбородько теж не був
винятком помiж адамовими нащадками. Весною минулого року вiн був легко
поранений у бiк. Ця рана возвеличила його у власних очах i в очах
партизанiв. Лiсове плем'я великодушно забуло, що Безбородько прийшов у
загiн лише тодi, коли запахло перемогою. Рана принесла чоловiковi й
урядову нагороду - медаль. Так чого ж було й далi не роздмухувати свою
славу i раною, i нагородою? Отож при всякiй нагодi Безбородько пiдтримував
цю славу, наче мiж iншим увертаючи в розмову.
- Побували ми, практично, в рiзних i всяких бувальцях,
скуштували,почому кiвш лиха, коли командира було вбито, а мене поранено.
Або:
- Пополежав я тодi в кровi, наче у веснянiй водi. I досi не вiриться,
як залишився живим.
Йому навiть чогось шкода стало, що рана почала швидко гоїтись, бо тодi
люди менше можуть поважати його. Отож вiн i додумався продовжити термiн
одужання. Дядьки не раз дивувались, що в Безбородька таке вередливе тiло,
дивувався на людях i Безбородько, та що зробиш, коли природа є природою i
нiяка медицина ще не розкусила її до корiнця.
От i сьогоднi вранцi, коли бiля його будинку зiбралися бригадири, вiн
крiзь прочиненi дверi гукнув Марiї, що поралась на подвiр'ї:
- Стара, де ти там подiлася? Давай скорiше бинта для перев'язки.
- Для якої перев'язки!? - нахабно визвiрилась на нього жiнка. - Доки ти
вже рубець той перев'язуватимеш? Чи не забагато честi для нього!?
У дворi раптом стало тихо, а потiм громом ударив регiт. Безбородько
мало не умлiв од несподiваного безчестя, обличчя у нього стало таким, наче
його тримали три днi й три ночi в квашеному перцi. Отак, одним кiнчиком
дурного язика, можна злизати усi заслуги людини.
"Ну, хiба не прийдеш ти до хати, вiдьмо конотопська! Полетять з твоєї
розумної голови пачiски, як пiр'я iз дохлої курки. Я тобi прорубцюю такий
рубець, що надвоє язика перекусиш", - стискав у лютi кулаки.
А Марiя, коли почула смiх бригадирiв, з острахом збагнула, що вийшов
неабиякий пересiл, i одразу ж метиковано перемiнила пластинку:
- Я тобi, Антоне, рану йодом зашмарую. Вже, повiр менi, обiйдеться без
бинта. - Вивертаючи очi на людей, вона, красновида й заповзята, в
накруглених вiтром спiдницях летить до оселi, не зачиняючи за собою
дверей, твердо, мов прибиває, ставить дiйницю з молоком i так починає
бiдкатись, щоб усi почули знадвору: - От лишенько моє, знову десь йод
занапастився! Куди я втелющила його?
- Це ти можеш, язикате опудало! Подивись-но в миснику, - зобиженим
голосом тягне Безбородько, якого хоч трохи утiшає кмiтливiсть жiнки.
- Справдi, у миснику! - Марiя бере з пiдвiконня пляшечку, зиркає на
дверi. - Пiдiймай сорочку! - I, не глянувши на чоловiка, знову ставить
йодла пiдвiконня.
Нi, таки жiнка в нього ще не зовсiм вiдьма, скорiше - вiдьмочка. Коли б
їй тiльки наполовину пiдрiзати язика та вицiдити з неї ревнощi, то ще були
б з неї люди. Але все дно, як не старається тепер, її треба провчити.
I провчив би, хоч трохи, пiсля наряду. Та саме над'їхав Тодох Мамура, i
Марiя, яка ненавидiла завгоспа, сьогоднi запобiгливо поставила їм
снiданок, а сама нашвидкуруч прибралась, крутнулася перед дзеркалом i
гайнула в сусiднє село до сестри, в якої не була бiльше року. "Бач, як
одразу потягло на вигуленьки! Ну й хай. Обiйдеться гостювання без неї".
Пiсля першої чарки Безбородько запитав Мамуру:
- Як їздилось?
- Їздилось та возилось, бо дiло йде - контора пише, - безжурно вiдповiв
Мамура, орудуючи щелепами, наче жорнами: пiд ними й кiсточки хрумкотiли,
як зерно.
- Все зiйшло з рук?
- Все шито-крито, усе в самий акурат, хоч i сидить менi наш дiльничний
мiлiцiонер ось тут, - самозадоволено засмiявся Мамура, весело мугикнув:
Не гобiиман мене рукою,
Не називай мене своєю.
- Нiкого не зустрiчав?
- Анi лялечки.
- Це добре.
- Старався ж. Об'їздами кружляв, усе мило спустив iз стаєнних коней.
- Скiльки виторгував?
- Шiсть кускiв! - полiз у кишенi i викинув на стiл кiлька пачок грошей.
Безбородько пiдозрiливе обмацав очима увесь розпухлий виторг, що,
видать, побував у рiзних сховах, поки потрапив на цей стiл.
- Шiсть. Не продешевив? - За цим питанням стояло iнше: не обманюєш
мене?
- Не продешевив, бо покупець теж знає, що привезене вночi дешевше
цiнується.
- Хай буде так, - кивнув головою Безбородько. - I о, практично, собi
вiзьмеш двi тисячi. Шавулi вiддiлимо тисячу, а решта - моє.
Мамура поморщився:
- Шавулi й п'ятсот вистачить з головою.
- Е, нi, в такому дiлi не треба скупитися. Нащо свiй чоловiк має
косувати на свого. Хай i вiн має iнтерес, великодушно заступився за
комiрника.
- Голова у вас мiнiстерська! - засмiявся Мамура i запив похвалу
самогоном.
Але сьогоднi вiн i цiєю похвалою не влестив Безбородька.
- Мiнiстерська, кажеш? - гостро зиркнув глибоко посадженими сiрими з
тiнявiстю очима. - А яка у тебе.
- Та куди моїй до вашої, -насторожився Мамура i тихiше запитав: - Яка
гризота поїдає вас?
Обличчя Безбородька взялось заклопотанiстю.
- Про худобу, Тодоше, треба щось думати. В печiнках вона сидить менi.
- А що робити, коли нiяких лiмiтiв не спускають? Хiба мало папiрцiв
писали?
- Папiрцями не нагодуєш скотину. А тут ще Марко Безсмертний приїхав.
Вiн як вчепиться за конi. то й ми копитами загуркочемо з посад. Ось,
практично, про що треба думати. Бо ти ж знаєш Марка.
- Хто його не знає, - недобре насурмонилось гарбузисте обличчя
завгоспа. -Учора деякi, мов на прощу, пiшли до нього. Знаю, мiсили нас,
наче тiсто.
Безбородько похмурнiв:
- Отож гляди, щоб i не спекли, мов тiсто. Який не є наш колгосп, а без
нього не солодко буде.
- Що и казати... - Мамура навiть чарку вiдсовує од себе. - I принесло ж
того на костурах, а до нього йдуть, наче до апостола якого.
Вони обоє довго мовчать, думаючи про одно.
- Може б, до товариша Киселя заїхати, якесь порося вiдвезти, а вiн i
виписав би сякий-такий нарядик? - згодом обережно випитує Мамура.