Страница:
Хрисантiя од подиву на лоиовите чоло полiзли волохатi павуки брiв: перед
ним стояв i злодiйкувато нишпорив очима по землянцi Гнат Поцiлуйко. Чого
йому треба в його оселi та ще в такий день? Оце послав спаситель гостя,
здимiвся б вiн у преiсподню.
- Добрий вечiр, панотче, добрий вечiр вам, - полегшено, з усмiшечкою
привiтався Поцiлуйко, пересвiдчившись, що тут бiльше нiкого нема.
- Добрий вечiр i вам, - глухо, вiдчужено говорить отець Хрисантiй, вiн
нiяк не може збагнути, яким це вiтром занесло до нього богомерзкого
Поцiлуйка, i одразу вiдає, його: - Ви прийшли привiтати мене iз днем
перемоги?
- Нi... але й так, - спочатку розгублюється Поцiлуйко i починає
сердитись: "Бач, попище, опiум для народу, а на язицi тримає не молитви, а
насмiшки". В Поцiлуйка злiшають очi i прив'ялi повiки.
Отець Хрисантiй помiчає це, бере в руки чарку i звертається не до
гостя, а до вiконця, бiля якого голубами б ються клаптi якоїсь пiснi.
- То за день перемоги! За воїнство христолюбиве! - Вiн, ледве стримуючи
посмiшку, випив, поставив чарку на стiл, а гостевi й не думає наливати. I
в того по сiрому обличчю розповзається мстивiсть, видушує на ньому печатi
недоброго рум'янцю. Вiн рукою хоче їх стерти i через силу починає
посмiхатись:
- Може, й мого винця покуштуєте? - виймає з кишенi пляшку з такою
етикеткою, що до неї одразу прикипають очi богослужителя.
- Що воно таке?
- Французька дивина.
- Французька? - прицмокнув панотець.
- Налити вам? - заходився Поцiлуйко бiля пляшки.
- Нi, такого не п'ю, - вiдказав отець Хрисантiй, переборюючи спокусу.
- Це ж чого? - ошелешено запитав Поцiлуйко.
- I сам не знаю чого, - насмiшкувато дивиться поверх гостя.
- Щось занадто веселi ви, панотче, сьогоднi, - заклекотiла у голосi
погроза. - Глядiть, щоб пiсля такої радостi не засумували, мов у судний
день.
- I не подумаю, можете не страхати. Та, власне кажучи, чого вам треба у
моїй келiї? - втуплює презирливий погляд у непроханого гостя.
- Менi треба од вас тiльки одну фактичну довiдочку. - Поцiлуйко знижує
голос до зловiсного шепоту, а потiм, як ножем, б'є пiд серце панотця: -
Скажiть, чи в анкетi вашого чада було чорним по бiлому написано, що вiн
син попа?
Вiд цього питання похитнулась огрядна листать отця Хрисантiя. Вiн
побiлiв, поточився од Поцiлуйка. Страх хижим птахом вчепився в його душу:
над його дитиною в перший день перемоги уже збиралися хмари.
- Навiщо це вам... i в такий день? - не сказав, а прохрипiв
богослужитель.
- Навiщо? Тiльки для порядку! - солодкiстю ошкiрилось обличчя
Поцiлуйка. - Я не думаю, щоб Василь Хрисантiйович, майор Радянської Армiї,
похвалявся своїм соцпоходженням i писав у рiзних анкетах чисту правду. А
як ви думаєте?
- Про це я не питався у сина... Вiн рядовим пiшов на фронт.
- Рядовим, думаю, i повернувся б, якби не пiдчистив свою анкету. -
Поцiлуйко пiдiйшов до фото i з удаваним здивованням вигукнув: - Та й
орденiв нахапав! .Чи довго доведеться носити їх?.. Не будете настiльки
ласкавi сказати адресу вашого чада? Чи, може, доведеться в когось iншого
дiзнаватися/
Кордубата постать отця Хрисантiя здригнулась м'якла.
- Що вам треба од мене? - запитав, зiтхнувши, i сiв на лаву.
- Що менi треба? - обернувся до нього Поцiлуйко. - По-перше, щоб ви
запросили мене сiсти у вашiй келiї.
- Сiдайте, - зiтхаючи, втомлено махнув обважнiлою рукою отець
Хрисантiй.
- От i гаразд, у нас так завжди запрошують гостей. - Поцiлуйко
опустився на стiлець, лiктями вперся об стiл, заставлений рiзними
закусками, i пiдпер долонями свою богомерзку пику. - Ви таки нiчогенько
пiдготувалися до свята.
- Може, вип'єте вина? - принижено запитав отець Хрисантiй.
- Вашого чи свого? - безневинно запитав Поцiлуйко.
- Якого хочете.
- Коли частують добрi люди, то варто й випити за їхнє здоров'я, -
великодушно погодився Поцiлуйко. - Можна и вашого скуштувати.
Отець Хрисантiй пiдвiвся, дiстав з полицi Другу чарку, налив у неї вина
й тремтячою рукою подав Поцiлуйковi.
- Прошу, не погребуйте.
- А ви ж, отче?
- I я теж. - Вiн випив трунок, неначе отруту, i вже затуманеним
поглядом подивився на страшного гостя, чекаючи вiд ньоге нового удару.
Поцiлуйко довго i ретельно закушував, примовляв якiсь блазнiвськi
примовки про страви, а сам з приємнiстю вiдчував, як перед ним мiниться
господар оселi. "Тепер iз нього можна й свiчки сукати, а то, бач, як
спочатку дер носа. Пiп, i той свiй гонор має. Ну, здається, прикоротив
його тобi". Пiсля другої чарки вiн уже навiть з спiвчуттям запитав отця
Хрисантiя:
- Чого так посмутнiли, панотче? Я не думаю кривдити вас...
- Що ж ви хочете вiд мене?
- Зовсiм трохи, дрiб'язок, i тодi хай ваше чадо навiть у генерали
вискакує - не буду заважати. Менi треба, щоб ви документально посвiдчили,
що вчитель Григорiй Заднiпровський водить з вами дружбу... Ну, випиває по
чарцi, веде розмови про спасiння душi, ремствує на труднощi чи владу або
щось таке подiбне...
- Але ж це чиста неправда! - вражено скрикнув отець Хрисантiй.
- А ваш син правдою доскочив орденiв i чину?
- Вiн кров'ю їх заробляв.
- Але вiн у анкетах не писав, що має попiвську кров!
- Я не знаю, що вiн писав у анкетах.
- Не вдавайте, отче, з себе святу наївнiсть. Все ви добре знаєте, не я,
а ви навчали своє дитя, як йому жити в класовому суспiльствi. От i живе
воно тепер, як люди, i хай здравствує комусь i вам на втiху. А щоб не
пiдмивався корiнь вашої дитини, за це ви дасте менi своє авторитетне
свiдчення про Григорiя Заднiпровського, бо вiн мене рiже пiд корiнь. Хiба
ж це дорога цiна?
Отець Хрисантiй аж руки приклав до серця, щоб вiддерти вiд нього хижу
птицю остраху, але вона глибше и глибше впивалася в нутрощi й аж
перевертала їх.
- Як же я можу таку кривду валити на людину?
- Потiм вiдмолите її. Вам тiльки треба черкнути кiлька слiв на бiлому
паперi, - майже весело сказав Поцiлуйко. - По руках, панотче?
- Бiйтесь бога, в такий великий день вимагати доноса.
-Як ви сказали? - насурмойився Поцiлуйко. - Ви не хочете щастя своїй
дитинi?
Але обличчя отця Хрисантiя потвердiло:
- Iдiть од мене... Сьогоднi нiчого не скажу вам...
- А 'завтра? - не вiдступав Поцiлуйко.
- Я не знаю, чи доживу до завтра.
- Доживете! - пообiцяв Поцiлуйко i багатозначно поглянув на попа. -
Тодi, якщо ви такi делiкатнi, прощаюся з вами до завтрашнього дня. На
добранiч. - Вiн знову зiгнувся у три погибелi й вийшов iз оселi.
Коли за ним зачинилися дверi, отець Хрисантiй з невимовним сумом
пошепки сказав те, що спiвалось тiльки в страсний четвер: "Нечестивий же
Iуда не восхотi розумiти", - i знову почав руками вiддирати вiд серця хижу
птицю остраху.
XXXV
На однiй половинi небосхилу важчали i розросталися прекраснi по
розмаху, величi й формi фiалковi хмари. Ось вони перегнулись через зенiт,
вiдслоїлись од неба, розкривши частину його глибини i прихопивши з нього
мармурово-бiлий вiнець. Тепер i хмари, i небо над ними, i земля пiд ними,
i останнiй жовто-iмлистий просвiток з одного краю обрiю, i перша блискавка
з другого - все це скидалося на незавершенi полотна генiїв про створення
свiту.
Григорiй Стратонович захоплено вбирає в очi, в душу цi полотна i
посмiхається вiд насолоди. Посмiхається i Марко Безсмертний, бо просторо,
велично й гарно навколо. I, до того ж, травневий дощ провисає прямо над
його полями - на радiсть, на хлiб.
- Iдуть два напiвголоднi чудаки i чогось радiють, - покосився Григорiй
Стратонович на Марка i засмiявся.
- А чому б i не радiти? - кидає веселе лукавство у зморшках пiд очима i
пiдкiвку вусiв. - Оранку закiнчуєм, усе сходить i росте, як Дунай, дощi
йдуть, наче по замовленню, у людей побiльшало радостi, i, знову ж, лiсу
дiстали. А от чого тобi радiти - не знаю.
- Чого? - Григорiй Стратонович пiдвiв голову догори. - Небо ж яке!
Божественне!
- Божественне.
- Гримить на зелене дерево?
- На зелене, на врожай.
- I щкола росте, i записка потроху пишуться, i до всього цього я
сьогоднi вже дав пояснення кореспондентовi обласної газети.
- Про що? - одразу скривився Марко. - Те саме крутиться?
- Той самий вiдьомський клубок. Нова анонiмка пришила менi картярство в
партизанському загонi.
- Ну, а пiдстави були для доносу?
- Були. Поцiлуйки завжди так роблять, щоб до зернини правди докинути
жменю болота... В загонi, дiйсно, зимовими вечорами хлопцi грали i в
дурня, i в очко - грошей було досить i радянських, i нiмецьких. Ми з
комiсаром почали боротися проти очка. Дехто покинув грати, а найзавзятiшi
картярi стали критися вiд нас. Раз увечерi я наскочив на їхню теплу
компанiю. Вони саме банк метали i так захопилися,, що й не помiтили, коли
я сiв бiля самого банку. Переполошились, посхоплювались хлопцi з мiсць, а
я до них:
- Сiдайте!
Сiли вони, одводять очi i вiд мене, i вiд банку, де лежить цiла купа
грошей.
- Хто метає банк? - питаюся.
- Та... Ми бiльше не будемо... От побачите, товаришу командир.
-А чого зарiкатися? - змовницьки подивився на них. - Дайте i менi
карти.
- Товаришу командир, побачите, не будемо... - крутяться хлопцi, мов на
гаряче посiдали.
Насилу я умовив їх зiграти зi мною i зразу ж зiрвав банк.
- От цього не чекав од вас, - здивувався Марко.
- Та я й сам не сподiвався, - безжурно вiдповiв Григорiй Стратонович. -
Словом, за цей вечiр я обiграв усiх своїх картограїв, напакував мiшок
грошей i занiс комiсару. А коли до нас прибув лiтак з Великої землi, ми
грошi передали в Державний банк. Добре, що в мене розписочка збереглася, а
то тягали б тепер, iцо присвоїв собi отой бiсiв банк.
- Коли вже ми позбудемося цього термiття, що отруює життя? - обурився
Марко.
- Цього, напевне, нiхто не скаже. Пливуть рiзнi доноси, анонiмки в
усякi мiсця, i кожен дає їм хiд, думаючи, що стає на захист правди. Отак i
сходяться правда i кривда. Людина терпить, мучиться, а донощиковi що? Не
вигорiло в одному мiсцi - строчить у друге. За доноси у нас не карають,
донощик почуває себе майже недоторканною особою - персоною грата.
Саме вдарив грiм.
- I на їхнi голови прийде грiм! - сказав Марко. - Це страшна, але
тимчасова короста.
- I я так думаю.
З гiнної дороги до них охляп пiд'їхав Дем'ян Самойленко, бригадир
першої бригади, грiзноокий чолов'яга з такими темними рум'янцями, що
восени бувають на листi груш. Списаний по чистiй танкiст, який палив,
прасував i таранив ворога i сам горiв, мов смолоскип, вiн уже до вiку
пронесе грозу в своїх великих артистичних очах. I навiть тепер, коли у них
вiдображалася людина, над нею теж палахкотiли вiдблиски далеких боїв i
пожеж.
Дем'ян зскакує з коня i строго вiддає честь цурпалком руки.
- Марку Трохимовичу, уже й просо в землi! Тепер, можна сказати,
вискочили на сухе: оранку пiд яровi закiнчили!
- Спасибi, Дем'яне, - поклав обидвi руки на плече бригадировi.
- Аж не вiриться, - радiсно зiтхнув бригадир. - Що далi робити?
- Тракторами пiдiймати пар, глибина оранки, - двадцять сiм - двадцять
вiсiм сантиметрiв.
- Для чого так глибоко?
- Сам подумай: минулий i цей рiк щедрi на дощi, то треба чекати, що
наступний принесе посуху. У нас воно майже завжди крутиться так: на два
вологi роки третiй припадає сухий. Отже, зарання треба готуватись до битви
з ним, не прогадаємо.
- Будуть трактористи бунтуватись.
- А ми з ними по-доброму повиннi поговорити й домовитись. Конi ж
сьогоднi пустити на пашу, а завтра - орати людям городи.
- Оце дiло! - Самойленко схвально кивнув головою. - Скiльки за оранку
брати? Сусiди платять по чотири карбованцi за сотку.
- Впустимо карбованця. Старим i сиротам орати безкоштовно.
- А коли хто не виконує норми?
- Тим поки що не орати.
- А Безбородьковi?
- Безбородьковi? Хай вiн спробує доносами орати. Ще раз загримiло, все
довкола притихло, i враз травневий дощ широко пустив над землею
сизувато-синю сiтку.
Самойленко вискочив на коня i поїхав до своєї бригади, а Безсмертний i
Заднiпровський спустились до ставу, над яким завзято витанцьовував дощ.
- Скiльки за цi днi прибуло води, - здивувався Григорiй Стратонович.
Вони перейшли греблю, притулились до розложистої, з вибитим серцем
верби. Оглядаючись довкола, Марко побачив, як над самою водою пролетiли
два кулички-травники, в дзьобах вони тримали сухi стеблини трави. Ось
пташенята припали до води i через хвильку з жалiбним попискуванням
вiдлетiли вбiк.
Чи не цих пташенят вiн зустрiв на снiгу, коли повертався додому?
Травники, якi вже були у весняному одязi, поблискуючи бiлими дзеркальцями
на крилах, знову з стеблинами опустились до води i знов у тривозi подались
на луг. Чому так непокоїлись вони?
Марко, скрадаючись, обережно пiшов понад берегом. I те, що вiн побачив,
схвилювало i вразило його. Прямо на травi лежало вимощене з сiна невисоке
гнiздечко, а в ньому хрестиком тулились чотири свiтло-охристих крашанки.
Вода вже добиралась до них, i дрiбнi пташата марно старалися стеблинами
сiна пiдняти вгору, захистити од хвилi своє нетривке кубелечко, своїх
майбутнiх дiтей. Ще хлюпне вода раз-вдруге i забере з собою i гнiздо, i
крашанки.
Ось травнички побачили нового ворога - людину, випустили з дзьобiв
стеблини i затужили безпомiчною пташиною тугою. Марко для чогось кишнув на
них, витягнув нiж, не торкаючись гнiзда, вирiзав навколо нього землю,
вийняв її i перенiс на вище мiсце, куди не дiйде вода. Тут, мiж купинами
осоки, вiн i примостив гнiздо, не знаючи, повернуться до нього пташата чи
нi.
Мокрий, оброшений, вiн занепокоєно пiшов до верби, з якої грiм вибивав
останнє борошно зiтлiлої серцевини.
Бiля неї посмiхався до нього, вчитель, який бачив усю пригоду з птахами
i їхнiм гнiздечком.
- Добре, Марку Трохимовичу, що ви є на свiтi, - мiцно стиснув у обiймах
чоловiка.
- Диваки ми з вами обоє, - нiяково сказав Марко. - Найшли чим
турбуватись! А все-таки приємно було б, якби пташата не покинули гнiзда.
Вони навпочiпки сiли пiд вербою, придивляючись до того мiсця, куди
Марко перенiс кубелечко. I ось над ним, попискуючи, з'явились пташата,
покружляли, помаяли бiлими дзеркальцями i впали донизу, знову злетiли i
знову опустились.
А над усiм широким свiтом, над заштрихованими лiсами, над першою
прозеленню полiв, над повеселiлими луговинами, над пригнутими вербами, над
принишклим птаством, над вiнчиками цвiту i над двома простими i добрими
людьми димiв надiйний дощ.
XXXVI
Край прогнутого вечорового неба, врiзаючись у зорову iмлу, i досi
трудиться старий нагорблений вiтряк; в обрисах його є упертiсть заповзятої
роботящої людини, i життя його теж схоже на життя людини. I дарма, що
вiтряк має камiнну душу, але яким вона береться теплом, коли меле тобi,
чоловiче, на хлiб. А якщо холоне людська кров од безхлiб'я, то крижанiє i
душа вiтряка. I стоїть вiн тодi на бєлебнi, мов хрест, поставлений на
упокiй усього села.
Марко тихо йде принишклими полями, придивляючись до працi тепер
єдиного, не скошеного вiйною вiтряка: мiж його розгонистими пораненими
крилами раз по раз виростають пухнастi, мiсяцем вибiленi хмарини i,
здається, перемелюються на муку. Еге, коли б це стiльки борошна витрусив
мучник, то Марко не сушив би голови, чим пособити людям. А то за мiшок
якогось зерна, що продимилось вiйною, то старцем оббиваєш пороги усiх
установ, то хитруєш i викручуєшся, немов циган на ярмарку. Але вiйна i
цього навчить. Хоча, яка ж вiйна, будь ти тричi й навiки проклята!
Скрутили ж, звернули голову їй, костомасi, а вона ще скрiзь дає про себе
знати: не вiдходить од життя, як ворон од кровi. Вже не можучи вбити чи
попелом розвiяти людину, коли вона трудиться, вривається з вбивствами у її
сни. Тепер i добрих снiв стало обмаль, як i хлiба.
Марко в задумi погладив житнi колоски, i вони осипали на його руку свiй
тихий трепет i оту добру наважнiлу росу, з якої буде в'язатись зерно. I
саме в цю хвилю вiд далекого, невидимого за вербами мiстксi сумовитим
зiтханням прибилася дiвоча пiсня. Чи вона вся, чи її основа була зiткана з
невидимих слiз, бо осипались вони на душу, як роса на землю. Здавалося, це
була навiть не пiсня, а сама жiноча скорбота, яка всюди шукала i нiде не
могла знайти своєї долi.
Шкода, мамцю, шкода Вишневого цвiту,
Що розвiяв вiтер
По всiм бiлiм свiту.
Про який же вишневий, цвiт спiвають дiвчата: чи про той, що в свою пору
опадає з бiлих дерев, чи про тих хлопцiв, яких без пори, без часу по всiх
свiтах розвiяла вiйна i неволя?
Вiд приторку цiєї пiснi бiля Маркового серця ворухнувся болючий
хододок, отой, на якому набухають нелегкi спомини. Сьогоднi пiсля
пересварки з Киселем цi спомини вже вдруге збивали чоловiка на далекi,
затуманенi часом стежини. Вiдчуваючи це, Марко чомусь глянув на долоню: на
нiй поблискували цятки вологи i зворушливо лежали двi першi крихiтки
житнього цвiту, двi крихiтки отiєї надiї i таємницi, що тримає на ногах чи
валить з нiг селянський рiд.
I одразу ж по житньому текучому маревi, де переливались тiнi колоскiв,
справжня i мiсячна роса, до нього крiзь дiвочу пiсню i далекi роки долинув
напiвзабутий спiв його дружини, коли вона ще не була його дружиною i вiн
навiть гадки не мав залицятись до неї. Не вродою, не розкiшшю брiв i не
станом, а пiснею заворожила й приворожила його. На її голос вiн, уже
немолодий парубок, поспiшав з прокуреної сiльради i пiдходив до того тину,
з-за якого жовточубi соняшники, немов парубота, перехилялися прямо на
вулицю, не боячись, що чиясь злодiйкувата рука скрутить їм голови. I хоч
як нечутно вiн скрадався до дiвочої пiснi, Олена вiдразу ж вiдчувала його
ходу i насторожено замовкала, наче очеретянка у плавнях.
Тодi вiн уже звичним кроком пiдходив до неї, здоровкався й починав
прохати:
- Ну, заспiвай, Оленко.
А вона, тереблячи дрiбними потрiсканими пальцями краї дешевенької,
самими серпами замальованої хустини, вiдповiдала одно:
- Не хо...
- I чого ж ти не хочеш?
- Чого? Бо при людях не можна.
- А при худобi можна?
- А при худобi можна.
- Дурне говориш.
- Зате розумне слухаю. ,
- Може б, ти, дiвко, не соромилась мене?
- А чого б менi соромитися, хоча ви й начальство. - I її химернi,
ледь-ледь припухлi уста або зiтхали, або лише одними серединками сходилися
докупи, i тодi обличчя дiвчини дивовижно осявала не одна, а двi посмiшки,
якi так веселили його, що вiн починав радiсно гигикати:
- I звiдки у тебе взялися аж двi посмiшки?
Олена, не сердячись, тiльки поводячи одним плечем, розважливо говорила
йому:
- Треба щось i менi мати до пари. Ану, ще трохи погигикайте. От мiй
хазяїн каже, що ви дуже сурйознi, i в сiльрадi, i на людях. I хто б мiг
подумати? -i знов поводила плечем, на якому ворушився вишитий хмiль.
Отак вiн i зустрiчався вечорами з Оленкою, йдучи на її голос, як на
принадний вогник, отак i стояв пiд соняшниками, якi нахиляли над ними свої
золотi пахучi решета. А якоїсь зоряної вечорини дiвчина, не дивлячись на
нього, а в землю, тихо сказала:
- Марку, що ви думаєте про мене?
- Що я думаю про тебе? - скоса глянув на тендiтну постать наймички,
дивуючись, як у цьому пташиному, легкокрилому тiлi мiг оселитися такий
незвичайний голос: стрепенеться вiн у селi, а його чують i косар у лузi, i
орач у полi, i лiсоруб у лiсi. Навiть єхидний i скупий, мов дiдько,
Мелантiй Горобець не раз говорив хазяїнам-господарям, що вiн своїй
наймичцi власноручно дає олiї, щоб голос не засох, бо голос, конєшно, - це
делiкатна штука i дається навiть не всякому попу. - Думаю, Оленко, що ти
соловей, та й бiльш нiчого.
- Справдi? - збентежено пiдвела очi, над якими сполохано билися вiї.
- Справдi. Славне принесеш милому придане: такого приданого на ярмарку
не купиш.
- А бiльш у мене нiчого й нема, - з вдячнiстю поглянула на нього. - I
вам, Марку, добре, коли ви слухаєте мене?
- Як у раю, хоча його теперечки нема нi на землi, нi на небi. Восени я
тебе безпремiнно аж у саму Вiнницю на якiсь курси пошлю. I ти станеш
спiвачкою, в жакетцi шерстянiй будеш ходити, а потiм зi мною й
здоровкатись перестанеш.
- Отаке вигадаєте, - доторкнулась рукою до соняшника, i вiн струсонув
на неї пару перестиглих пелюсток. - Нiкуди я не поїду з села.
- То чому, дiвко?
- Не поїду, та й годi.
- Гадаєцi, там гiрше буде, нiж у Горобця?
- Гiрше навряд чи де знайдеться.
- Тодi чому їхати не хочеш?
- Чому? - запнулась вона i приклала долоню до серця, немов боячись, щоб
воно не випурхнуло з грудей. - А хiба ви, Марку, нiяк не бачите, що я...
люблю вас? - зненацька випалила, густо зашарiлась i одразу ж поблiдла,
немов русалка.
Вiн здивовано i вражено глянув на оце похилене молодюсеньке дiвча, над
головою якого похитувався розпатланий соняшник, посмiхнувся, крутнув
головою:
- Ой брешеш, малечо. Кепкуєш з мене.
- Їй-бо. Хiба ж цим жартують? - правдиво, з острахом i мукою глянула на
нього, i її голос забринiв, мов трепет болючої пiснi.
Вiн тодi ще бiльше здивувався, не знаючи, що й подумати про це дiвча,
яке ще й дiвування не знало i нiколи не виходило вечорами на гулi.
- I коли ж це на тебе найшло?
- Одразу, Марку. Як грiм серед неба, - i подивилась на небо, наче
звiдти й зараз iз зоряним пилом сiялось в її серце кохання.
"Чи це насмiшка, чи й справдi оця малеча вже щось у любовi петрає? То
коли ж вона встигла? I де ця любов взялася: чи не в лузi за чужою худобою,
чи не в полi за важкими снопами? Сам дiдько цих дiвчат розбере". Вiн
крекнув i багатозначно полiз рукою до потилицi.
- М"да... Буває... I коли ж цей грiм обiзвався?
Олена стрепенулася, випро.сталась i так подивилася своїми очищами на
нього, що вiн одразу побачив її розкриту, як свiжа рана, пiдкошену
коханням душу.
- Пам'ятаєте, як вперше з вами в сiльрадi зустрiлась? Тодi так
вiяло-хугувало, що й свiту не було видно.
- Ну, пам'ятаю, - сказав, нiяк не можучи пригадати, коли ж вона його
бачила в сiльрадi: хiба ж там мало рiзних людей товклося i в погожi днi, й
у завiрюхи?
- Я тодi принесла на люди свої сльози: хазяїн нi за що нi про що побив.
А подивилася на вас, - одразу про все забула: i про свої сльози, i про
того махомета: такi тодi у вас очi були!.. Ну, в саме серце дивилися.
- Справдi? - подобрiшав i лише тепер помiтив, що її коси так блищали
проти мiсяця, немов були виплетенi з щирого сонячного промiння.
- Справдi, Марку, - зiтхнула дiвчина.
- А чого ж ти про свого махомета нiчого тодi не сказала? Я дав би йому
такого духу... -одразу розсердився на Горобця i махнув кулаком.
Оленка боляче примружила повiки.
- Тодi я забулась, що й на свiтi живу.
- Буває... А ти ж знаєш, малечо, наскiльки я старший за тебе? -запитав,
розумiючи, що дiвчинi не до жартiв.
- Ну то й що? -просто вiдповiла вона. - Старший, то й розумнiший.
- I що менi тепер з тобою робити? - вголос, як iнодi в сiльрадi,
подумав, насправдi не знаючи, як йому бути: чи вистоювати бiля цього
милогубого, з двома посмiшками дiвчиська, чи скорiше чкурнути додому, бо в
голови сiльради немало рiзного-всякого клопоту. Попрощаєшся одразу - так,
гляди, розколихають її сльози, мов роса билинку. Ну, а стояти бiля неї -
теж нечесно виходить.
Косуючи на вулицю, вiн одiйшов з дiвчиною в затiнок, сiв на призьбi,
вона теж вмостилася на самий краєчок призьби, збентежена й тиха, ладна
от-от струсити з вiй свої першi сльози кохання.
Вона чекала його слова, немов присуду, i каралася, що виказала свою
таємницю, бо ж хiба можна дiвчинi першiй таке сказати?! Хiба ж не знає
вона, що в селi так заведено: сиди, грибе, поки хтось здибе. А от вона не
змогла стримати свого серця i за це може каятися усе життя.
- Якi у тебе гарнi коси. I важкi, - не знаючи, що сказати, зважив на
руцi її коси, що мiнились на мiсяцi, мов пшеничний колос, i пахли
невивiтреним духом перестиглого поля та цвiтом лаванди. Вiн знав, що i очi
в неї були синi, мов цвiт лаванди. - Дуже гарнi в тебе коси.
Вона нiчого не вiдказала, ховаючи вiд нього обличчя. Тодi, охоплений
жалiстю до дiвчини, поклав руку їй на плече, другу витер об рукав своєї
святешної сорочки i бережно пальцями провiв по її очах. Дiвочi сльози
обпекли його пучки, але принесли й повiв бентежного зворушення: бач, як
вона любить його! Воно, звiсно, й не гаразд, коли дiвчина сама признається
в таких дiлах, але, може, в п душi й любов така ж широка, як i пiсня? Теж
на люди проситься!..
Що ж, Марку, те дороге, сподiване, за яким ти гнався, - полетiло
невiдомо в якi краї, а оце, може, й твоя тиха доля сидить? Хм, i невже
вона буде щаслива з ним?. В його душi заворушилися i хвилi великодушностi,
i хвилi остраху за свою парубоцьку волю. Оленка таки й насправдi славна,
дарма що трохи кирпатенька. А ще прибери її по-людськи! Та за якого дiдька
бiдна дiвчина справить той одяг? Бач, тiльки й має приданого один голос i
таку довiрливу душу, що одразу вихлюпнулася з тiла. Добре, що вихлюпнулась
до нього, а коли б до якогось чубатого мурла, гляди, й звiв би малечу з
розуму.
I тодi йому стало страшно за долю Оленки, неначе справдi чиясь хтива
пика тягнулась до неї, i тодi вiн взагалi розгнiвався на весь дiвочий рiд.
Iч, бiсової вдачi сороки: скiльки не вчить їх життя, а вони нiяк не
втямлять, що нашому братовi можна звiрятися в усьому лише пiсля весiлля i
нiяк не ранiше.
З приспаних подвiр'їв i з закуткiв села на нього раптово налетiли
весiльнi пiснi Дружок i свашок, i серед них вiн побачив оце милогубе
дiвчисько у весiльному вiнку. Таки гарна була б з неї княгинька!
Пiд його рукою щулилось трепетне дiвоче плече, оте саме, яке вона
любила пiдiймати вгору, i навiть у плечi, у всiх його вигинах вiн
вiдчував, як ' билося i завмирало наполохане серце. I чим би утiшити його,
щоб i дiвчинi стало хоч трохи легше, i себе не зв'язати назовсiм? Але
нiчого путнього вiн не мiг розшукати у своїй розумнiй головi й, поглянувши
на босi ноги наймички, запитав: - У тебе, Оленко, чоботи є?
Вона здригнулася, напевне, здивована таким дурним запитанням, i
похитала головою:
- Нема.
- А тобi треба чоботи.
- Влiтку?
- Навiть улiтку, щоб, коли нахолоне земля чи на росi, голос не
простудила, бо вiн у тебе такий, що людям потрiбний. Це розумiти маєш!
- На покрову мама справлять чоботи.
- Чого ж мама?
- Бо я їм вiддаю увесь зарiбок.
- Значить, дома велика сiм'я?
- Восьмеро дiтей i мама.
- Аж восьмеро! Батька нема?
- Нема. Врангелiвцi розстрiляли.
Дiвчина зiтхнула.
- I мене денiкiнцi розстрiлювали.
- Знаю.
- Де ж твоя сiм'я живе?
- Далеко, у степу.
- Бiдує?
- Тепер нiчого. А що було у двадцять першому?.. Як ми тiльки вижили - й
ним стояв i злодiйкувато нишпорив очима по землянцi Гнат Поцiлуйко. Чого
йому треба в його оселi та ще в такий день? Оце послав спаситель гостя,
здимiвся б вiн у преiсподню.
- Добрий вечiр, панотче, добрий вечiр вам, - полегшено, з усмiшечкою
привiтався Поцiлуйко, пересвiдчившись, що тут бiльше нiкого нема.
- Добрий вечiр i вам, - глухо, вiдчужено говорить отець Хрисантiй, вiн
нiяк не може збагнути, яким це вiтром занесло до нього богомерзкого
Поцiлуйка, i одразу вiдає, його: - Ви прийшли привiтати мене iз днем
перемоги?
- Нi... але й так, - спочатку розгублюється Поцiлуйко i починає
сердитись: "Бач, попище, опiум для народу, а на язицi тримає не молитви, а
насмiшки". В Поцiлуйка злiшають очi i прив'ялi повiки.
Отець Хрисантiй помiчає це, бере в руки чарку i звертається не до
гостя, а до вiконця, бiля якого голубами б ються клаптi якоїсь пiснi.
- То за день перемоги! За воїнство христолюбиве! - Вiн, ледве стримуючи
посмiшку, випив, поставив чарку на стiл, а гостевi й не думає наливати. I
в того по сiрому обличчю розповзається мстивiсть, видушує на ньому печатi
недоброго рум'янцю. Вiн рукою хоче їх стерти i через силу починає
посмiхатись:
- Може, й мого винця покуштуєте? - виймає з кишенi пляшку з такою
етикеткою, що до неї одразу прикипають очi богослужителя.
- Що воно таке?
- Французька дивина.
- Французька? - прицмокнув панотець.
- Налити вам? - заходився Поцiлуйко бiля пляшки.
- Нi, такого не п'ю, - вiдказав отець Хрисантiй, переборюючи спокусу.
- Це ж чого? - ошелешено запитав Поцiлуйко.
- I сам не знаю чого, - насмiшкувато дивиться поверх гостя.
- Щось занадто веселi ви, панотче, сьогоднi, - заклекотiла у голосi
погроза. - Глядiть, щоб пiсля такої радостi не засумували, мов у судний
день.
- I не подумаю, можете не страхати. Та, власне кажучи, чого вам треба у
моїй келiї? - втуплює презирливий погляд у непроханого гостя.
- Менi треба од вас тiльки одну фактичну довiдочку. - Поцiлуйко знижує
голос до зловiсного шепоту, а потiм, як ножем, б'є пiд серце панотця: -
Скажiть, чи в анкетi вашого чада було чорним по бiлому написано, що вiн
син попа?
Вiд цього питання похитнулась огрядна листать отця Хрисантiя. Вiн
побiлiв, поточився од Поцiлуйка. Страх хижим птахом вчепився в його душу:
над його дитиною в перший день перемоги уже збиралися хмари.
- Навiщо це вам... i в такий день? - не сказав, а прохрипiв
богослужитель.
- Навiщо? Тiльки для порядку! - солодкiстю ошкiрилось обличчя
Поцiлуйка. - Я не думаю, щоб Василь Хрисантiйович, майор Радянської Армiї,
похвалявся своїм соцпоходженням i писав у рiзних анкетах чисту правду. А
як ви думаєте?
- Про це я не питався у сина... Вiн рядовим пiшов на фронт.
- Рядовим, думаю, i повернувся б, якби не пiдчистив свою анкету. -
Поцiлуйко пiдiйшов до фото i з удаваним здивованням вигукнув: - Та й
орденiв нахапав! .Чи довго доведеться носити їх?.. Не будете настiльки
ласкавi сказати адресу вашого чада? Чи, може, доведеться в когось iншого
дiзнаватися/
Кордубата постать отця Хрисантiя здригнулась м'якла.
- Що вам треба од мене? - запитав, зiтхнувши, i сiв на лаву.
- Що менi треба? - обернувся до нього Поцiлуйко. - По-перше, щоб ви
запросили мене сiсти у вашiй келiї.
- Сiдайте, - зiтхаючи, втомлено махнув обважнiлою рукою отець
Хрисантiй.
- От i гаразд, у нас так завжди запрошують гостей. - Поцiлуйко
опустився на стiлець, лiктями вперся об стiл, заставлений рiзними
закусками, i пiдпер долонями свою богомерзку пику. - Ви таки нiчогенько
пiдготувалися до свята.
- Може, вип'єте вина? - принижено запитав отець Хрисантiй.
- Вашого чи свого? - безневинно запитав Поцiлуйко.
- Якого хочете.
- Коли частують добрi люди, то варто й випити за їхнє здоров'я, -
великодушно погодився Поцiлуйко. - Можна и вашого скуштувати.
Отець Хрисантiй пiдвiвся, дiстав з полицi Другу чарку, налив у неї вина
й тремтячою рукою подав Поцiлуйковi.
- Прошу, не погребуйте.
- А ви ж, отче?
- I я теж. - Вiн випив трунок, неначе отруту, i вже затуманеним
поглядом подивився на страшного гостя, чекаючи вiд ньоге нового удару.
Поцiлуйко довго i ретельно закушував, примовляв якiсь блазнiвськi
примовки про страви, а сам з приємнiстю вiдчував, як перед ним мiниться
господар оселi. "Тепер iз нього можна й свiчки сукати, а то, бач, як
спочатку дер носа. Пiп, i той свiй гонор має. Ну, здається, прикоротив
його тобi". Пiсля другої чарки вiн уже навiть з спiвчуттям запитав отця
Хрисантiя:
- Чого так посмутнiли, панотче? Я не думаю кривдити вас...
- Що ж ви хочете вiд мене?
- Зовсiм трохи, дрiб'язок, i тодi хай ваше чадо навiть у генерали
вискакує - не буду заважати. Менi треба, щоб ви документально посвiдчили,
що вчитель Григорiй Заднiпровський водить з вами дружбу... Ну, випиває по
чарцi, веде розмови про спасiння душi, ремствує на труднощi чи владу або
щось таке подiбне...
- Але ж це чиста неправда! - вражено скрикнув отець Хрисантiй.
- А ваш син правдою доскочив орденiв i чину?
- Вiн кров'ю їх заробляв.
- Але вiн у анкетах не писав, що має попiвську кров!
- Я не знаю, що вiн писав у анкетах.
- Не вдавайте, отче, з себе святу наївнiсть. Все ви добре знаєте, не я,
а ви навчали своє дитя, як йому жити в класовому суспiльствi. От i живе
воно тепер, як люди, i хай здравствує комусь i вам на втiху. А щоб не
пiдмивався корiнь вашої дитини, за це ви дасте менi своє авторитетне
свiдчення про Григорiя Заднiпровського, бо вiн мене рiже пiд корiнь. Хiба
ж це дорога цiна?
Отець Хрисантiй аж руки приклав до серця, щоб вiддерти вiд нього хижу
птицю остраху, але вона глибше и глибше впивалася в нутрощi й аж
перевертала їх.
- Як же я можу таку кривду валити на людину?
- Потiм вiдмолите її. Вам тiльки треба черкнути кiлька слiв на бiлому
паперi, - майже весело сказав Поцiлуйко. - По руках, панотче?
- Бiйтесь бога, в такий великий день вимагати доноса.
-Як ви сказали? - насурмойився Поцiлуйко. - Ви не хочете щастя своїй
дитинi?
Але обличчя отця Хрисантiя потвердiло:
- Iдiть од мене... Сьогоднi нiчого не скажу вам...
- А 'завтра? - не вiдступав Поцiлуйко.
- Я не знаю, чи доживу до завтра.
- Доживете! - пообiцяв Поцiлуйко i багатозначно поглянув на попа. -
Тодi, якщо ви такi делiкатнi, прощаюся з вами до завтрашнього дня. На
добранiч. - Вiн знову зiгнувся у три погибелi й вийшов iз оселi.
Коли за ним зачинилися дверi, отець Хрисантiй з невимовним сумом
пошепки сказав те, що спiвалось тiльки в страсний четвер: "Нечестивий же
Iуда не восхотi розумiти", - i знову почав руками вiддирати вiд серця хижу
птицю остраху.
XXXV
На однiй половинi небосхилу важчали i розросталися прекраснi по
розмаху, величi й формi фiалковi хмари. Ось вони перегнулись через зенiт,
вiдслоїлись од неба, розкривши частину його глибини i прихопивши з нього
мармурово-бiлий вiнець. Тепер i хмари, i небо над ними, i земля пiд ними,
i останнiй жовто-iмлистий просвiток з одного краю обрiю, i перша блискавка
з другого - все це скидалося на незавершенi полотна генiїв про створення
свiту.
Григорiй Стратонович захоплено вбирає в очi, в душу цi полотна i
посмiхається вiд насолоди. Посмiхається i Марко Безсмертний, бо просторо,
велично й гарно навколо. I, до того ж, травневий дощ провисає прямо над
його полями - на радiсть, на хлiб.
- Iдуть два напiвголоднi чудаки i чогось радiють, - покосився Григорiй
Стратонович на Марка i засмiявся.
- А чому б i не радiти? - кидає веселе лукавство у зморшках пiд очима i
пiдкiвку вусiв. - Оранку закiнчуєм, усе сходить i росте, як Дунай, дощi
йдуть, наче по замовленню, у людей побiльшало радостi, i, знову ж, лiсу
дiстали. А от чого тобi радiти - не знаю.
- Чого? - Григорiй Стратонович пiдвiв голову догори. - Небо ж яке!
Божественне!
- Божественне.
- Гримить на зелене дерево?
- На зелене, на врожай.
- I щкола росте, i записка потроху пишуться, i до всього цього я
сьогоднi вже дав пояснення кореспондентовi обласної газети.
- Про що? - одразу скривився Марко. - Те саме крутиться?
- Той самий вiдьомський клубок. Нова анонiмка пришила менi картярство в
партизанському загонi.
- Ну, а пiдстави були для доносу?
- Були. Поцiлуйки завжди так роблять, щоб до зернини правди докинути
жменю болота... В загонi, дiйсно, зимовими вечорами хлопцi грали i в
дурня, i в очко - грошей було досить i радянських, i нiмецьких. Ми з
комiсаром почали боротися проти очка. Дехто покинув грати, а найзавзятiшi
картярi стали критися вiд нас. Раз увечерi я наскочив на їхню теплу
компанiю. Вони саме банк метали i так захопилися,, що й не помiтили, коли
я сiв бiля самого банку. Переполошились, посхоплювались хлопцi з мiсць, а
я до них:
- Сiдайте!
Сiли вони, одводять очi i вiд мене, i вiд банку, де лежить цiла купа
грошей.
- Хто метає банк? - питаюся.
- Та... Ми бiльше не будемо... От побачите, товаришу командир.
-А чого зарiкатися? - змовницьки подивився на них. - Дайте i менi
карти.
- Товаришу командир, побачите, не будемо... - крутяться хлопцi, мов на
гаряче посiдали.
Насилу я умовив їх зiграти зi мною i зразу ж зiрвав банк.
- От цього не чекав од вас, - здивувався Марко.
- Та я й сам не сподiвався, - безжурно вiдповiв Григорiй Стратонович. -
Словом, за цей вечiр я обiграв усiх своїх картограїв, напакував мiшок
грошей i занiс комiсару. А коли до нас прибув лiтак з Великої землi, ми
грошi передали в Державний банк. Добре, що в мене розписочка збереглася, а
то тягали б тепер, iцо присвоїв собi отой бiсiв банк.
- Коли вже ми позбудемося цього термiття, що отруює життя? - обурився
Марко.
- Цього, напевне, нiхто не скаже. Пливуть рiзнi доноси, анонiмки в
усякi мiсця, i кожен дає їм хiд, думаючи, що стає на захист правди. Отак i
сходяться правда i кривда. Людина терпить, мучиться, а донощиковi що? Не
вигорiло в одному мiсцi - строчить у друге. За доноси у нас не карають,
донощик почуває себе майже недоторканною особою - персоною грата.
Саме вдарив грiм.
- I на їхнi голови прийде грiм! - сказав Марко. - Це страшна, але
тимчасова короста.
- I я так думаю.
З гiнної дороги до них охляп пiд'їхав Дем'ян Самойленко, бригадир
першої бригади, грiзноокий чолов'яга з такими темними рум'янцями, що
восени бувають на листi груш. Списаний по чистiй танкiст, який палив,
прасував i таранив ворога i сам горiв, мов смолоскип, вiн уже до вiку
пронесе грозу в своїх великих артистичних очах. I навiть тепер, коли у них
вiдображалася людина, над нею теж палахкотiли вiдблиски далеких боїв i
пожеж.
Дем'ян зскакує з коня i строго вiддає честь цурпалком руки.
- Марку Трохимовичу, уже й просо в землi! Тепер, можна сказати,
вискочили на сухе: оранку пiд яровi закiнчили!
- Спасибi, Дем'яне, - поклав обидвi руки на плече бригадировi.
- Аж не вiриться, - радiсно зiтхнув бригадир. - Що далi робити?
- Тракторами пiдiймати пар, глибина оранки, - двадцять сiм - двадцять
вiсiм сантиметрiв.
- Для чого так глибоко?
- Сам подумай: минулий i цей рiк щедрi на дощi, то треба чекати, що
наступний принесе посуху. У нас воно майже завжди крутиться так: на два
вологi роки третiй припадає сухий. Отже, зарання треба готуватись до битви
з ним, не прогадаємо.
- Будуть трактористи бунтуватись.
- А ми з ними по-доброму повиннi поговорити й домовитись. Конi ж
сьогоднi пустити на пашу, а завтра - орати людям городи.
- Оце дiло! - Самойленко схвально кивнув головою. - Скiльки за оранку
брати? Сусiди платять по чотири карбованцi за сотку.
- Впустимо карбованця. Старим i сиротам орати безкоштовно.
- А коли хто не виконує норми?
- Тим поки що не орати.
- А Безбородьковi?
- Безбородьковi? Хай вiн спробує доносами орати. Ще раз загримiло, все
довкола притихло, i враз травневий дощ широко пустив над землею
сизувато-синю сiтку.
Самойленко вискочив на коня i поїхав до своєї бригади, а Безсмертний i
Заднiпровський спустились до ставу, над яким завзято витанцьовував дощ.
- Скiльки за цi днi прибуло води, - здивувався Григорiй Стратонович.
Вони перейшли греблю, притулились до розложистої, з вибитим серцем
верби. Оглядаючись довкола, Марко побачив, як над самою водою пролетiли
два кулички-травники, в дзьобах вони тримали сухi стеблини трави. Ось
пташенята припали до води i через хвильку з жалiбним попискуванням
вiдлетiли вбiк.
Чи не цих пташенят вiн зустрiв на снiгу, коли повертався додому?
Травники, якi вже були у весняному одязi, поблискуючи бiлими дзеркальцями
на крилах, знову з стеблинами опустились до води i знов у тривозi подались
на луг. Чому так непокоїлись вони?
Марко, скрадаючись, обережно пiшов понад берегом. I те, що вiн побачив,
схвилювало i вразило його. Прямо на травi лежало вимощене з сiна невисоке
гнiздечко, а в ньому хрестиком тулились чотири свiтло-охристих крашанки.
Вода вже добиралась до них, i дрiбнi пташата марно старалися стеблинами
сiна пiдняти вгору, захистити од хвилi своє нетривке кубелечко, своїх
майбутнiх дiтей. Ще хлюпне вода раз-вдруге i забере з собою i гнiздо, i
крашанки.
Ось травнички побачили нового ворога - людину, випустили з дзьобiв
стеблини i затужили безпомiчною пташиною тугою. Марко для чогось кишнув на
них, витягнув нiж, не торкаючись гнiзда, вирiзав навколо нього землю,
вийняв її i перенiс на вище мiсце, куди не дiйде вода. Тут, мiж купинами
осоки, вiн i примостив гнiздо, не знаючи, повернуться до нього пташата чи
нi.
Мокрий, оброшений, вiн занепокоєно пiшов до верби, з якої грiм вибивав
останнє борошно зiтлiлої серцевини.
Бiля неї посмiхався до нього, вчитель, який бачив усю пригоду з птахами
i їхнiм гнiздечком.
- Добре, Марку Трохимовичу, що ви є на свiтi, - мiцно стиснув у обiймах
чоловiка.
- Диваки ми з вами обоє, - нiяково сказав Марко. - Найшли чим
турбуватись! А все-таки приємно було б, якби пташата не покинули гнiзда.
Вони навпочiпки сiли пiд вербою, придивляючись до того мiсця, куди
Марко перенiс кубелечко. I ось над ним, попискуючи, з'явились пташата,
покружляли, помаяли бiлими дзеркальцями i впали донизу, знову злетiли i
знову опустились.
А над усiм широким свiтом, над заштрихованими лiсами, над першою
прозеленню полiв, над повеселiлими луговинами, над пригнутими вербами, над
принишклим птаством, над вiнчиками цвiту i над двома простими i добрими
людьми димiв надiйний дощ.
XXXVI
Край прогнутого вечорового неба, врiзаючись у зорову iмлу, i досi
трудиться старий нагорблений вiтряк; в обрисах його є упертiсть заповзятої
роботящої людини, i життя його теж схоже на життя людини. I дарма, що
вiтряк має камiнну душу, але яким вона береться теплом, коли меле тобi,
чоловiче, на хлiб. А якщо холоне людська кров од безхлiб'я, то крижанiє i
душа вiтряка. I стоїть вiн тодi на бєлебнi, мов хрест, поставлений на
упокiй усього села.
Марко тихо йде принишклими полями, придивляючись до працi тепер
єдиного, не скошеного вiйною вiтряка: мiж його розгонистими пораненими
крилами раз по раз виростають пухнастi, мiсяцем вибiленi хмарини i,
здається, перемелюються на муку. Еге, коли б це стiльки борошна витрусив
мучник, то Марко не сушив би голови, чим пособити людям. А то за мiшок
якогось зерна, що продимилось вiйною, то старцем оббиваєш пороги усiх
установ, то хитруєш i викручуєшся, немов циган на ярмарку. Але вiйна i
цього навчить. Хоча, яка ж вiйна, будь ти тричi й навiки проклята!
Скрутили ж, звернули голову їй, костомасi, а вона ще скрiзь дає про себе
знати: не вiдходить од життя, як ворон од кровi. Вже не можучи вбити чи
попелом розвiяти людину, коли вона трудиться, вривається з вбивствами у її
сни. Тепер i добрих снiв стало обмаль, як i хлiба.
Марко в задумi погладив житнi колоски, i вони осипали на його руку свiй
тихий трепет i оту добру наважнiлу росу, з якої буде в'язатись зерно. I
саме в цю хвилю вiд далекого, невидимого за вербами мiстксi сумовитим
зiтханням прибилася дiвоча пiсня. Чи вона вся, чи її основа була зiткана з
невидимих слiз, бо осипались вони на душу, як роса на землю. Здавалося, це
була навiть не пiсня, а сама жiноча скорбота, яка всюди шукала i нiде не
могла знайти своєї долi.
Шкода, мамцю, шкода Вишневого цвiту,
Що розвiяв вiтер
По всiм бiлiм свiту.
Про який же вишневий, цвiт спiвають дiвчата: чи про той, що в свою пору
опадає з бiлих дерев, чи про тих хлопцiв, яких без пори, без часу по всiх
свiтах розвiяла вiйна i неволя?
Вiд приторку цiєї пiснi бiля Маркового серця ворухнувся болючий
хододок, отой, на якому набухають нелегкi спомини. Сьогоднi пiсля
пересварки з Киселем цi спомини вже вдруге збивали чоловiка на далекi,
затуманенi часом стежини. Вiдчуваючи це, Марко чомусь глянув на долоню: на
нiй поблискували цятки вологи i зворушливо лежали двi першi крихiтки
житнього цвiту, двi крихiтки отiєї надiї i таємницi, що тримає на ногах чи
валить з нiг селянський рiд.
I одразу ж по житньому текучому маревi, де переливались тiнi колоскiв,
справжня i мiсячна роса, до нього крiзь дiвочу пiсню i далекi роки долинув
напiвзабутий спiв його дружини, коли вона ще не була його дружиною i вiн
навiть гадки не мав залицятись до неї. Не вродою, не розкiшшю брiв i не
станом, а пiснею заворожила й приворожила його. На її голос вiн, уже
немолодий парубок, поспiшав з прокуреної сiльради i пiдходив до того тину,
з-за якого жовточубi соняшники, немов парубота, перехилялися прямо на
вулицю, не боячись, що чиясь злодiйкувата рука скрутить їм голови. I хоч
як нечутно вiн скрадався до дiвочої пiснi, Олена вiдразу ж вiдчувала його
ходу i насторожено замовкала, наче очеретянка у плавнях.
Тодi вiн уже звичним кроком пiдходив до неї, здоровкався й починав
прохати:
- Ну, заспiвай, Оленко.
А вона, тереблячи дрiбними потрiсканими пальцями краї дешевенької,
самими серпами замальованої хустини, вiдповiдала одно:
- Не хо...
- I чого ж ти не хочеш?
- Чого? Бо при людях не можна.
- А при худобi можна?
- А при худобi можна.
- Дурне говориш.
- Зате розумне слухаю. ,
- Може б, ти, дiвко, не соромилась мене?
- А чого б менi соромитися, хоча ви й начальство. - I її химернi,
ледь-ледь припухлi уста або зiтхали, або лише одними серединками сходилися
докупи, i тодi обличчя дiвчини дивовижно осявала не одна, а двi посмiшки,
якi так веселили його, що вiн починав радiсно гигикати:
- I звiдки у тебе взялися аж двi посмiшки?
Олена, не сердячись, тiльки поводячи одним плечем, розважливо говорила
йому:
- Треба щось i менi мати до пари. Ану, ще трохи погигикайте. От мiй
хазяїн каже, що ви дуже сурйознi, i в сiльрадi, i на людях. I хто б мiг
подумати? -i знов поводила плечем, на якому ворушився вишитий хмiль.
Отак вiн i зустрiчався вечорами з Оленкою, йдучи на її голос, як на
принадний вогник, отак i стояв пiд соняшниками, якi нахиляли над ними свої
золотi пахучi решета. А якоїсь зоряної вечорини дiвчина, не дивлячись на
нього, а в землю, тихо сказала:
- Марку, що ви думаєте про мене?
- Що я думаю про тебе? - скоса глянув на тендiтну постать наймички,
дивуючись, як у цьому пташиному, легкокрилому тiлi мiг оселитися такий
незвичайний голос: стрепенеться вiн у селi, а його чують i косар у лузi, i
орач у полi, i лiсоруб у лiсi. Навiть єхидний i скупий, мов дiдько,
Мелантiй Горобець не раз говорив хазяїнам-господарям, що вiн своїй
наймичцi власноручно дає олiї, щоб голос не засох, бо голос, конєшно, - це
делiкатна штука i дається навiть не всякому попу. - Думаю, Оленко, що ти
соловей, та й бiльш нiчого.
- Справдi? - збентежено пiдвела очi, над якими сполохано билися вiї.
- Справдi. Славне принесеш милому придане: такого приданого на ярмарку
не купиш.
- А бiльш у мене нiчого й нема, - з вдячнiстю поглянула на нього. - I
вам, Марку, добре, коли ви слухаєте мене?
- Як у раю, хоча його теперечки нема нi на землi, нi на небi. Восени я
тебе безпремiнно аж у саму Вiнницю на якiсь курси пошлю. I ти станеш
спiвачкою, в жакетцi шерстянiй будеш ходити, а потiм зi мною й
здоровкатись перестанеш.
- Отаке вигадаєте, - доторкнулась рукою до соняшника, i вiн струсонув
на неї пару перестиглих пелюсток. - Нiкуди я не поїду з села.
- То чому, дiвко?
- Не поїду, та й годi.
- Гадаєцi, там гiрше буде, нiж у Горобця?
- Гiрше навряд чи де знайдеться.
- Тодi чому їхати не хочеш?
- Чому? - запнулась вона i приклала долоню до серця, немов боячись, щоб
воно не випурхнуло з грудей. - А хiба ви, Марку, нiяк не бачите, що я...
люблю вас? - зненацька випалила, густо зашарiлась i одразу ж поблiдла,
немов русалка.
Вiн здивовано i вражено глянув на оце похилене молодюсеньке дiвча, над
головою якого похитувався розпатланий соняшник, посмiхнувся, крутнув
головою:
- Ой брешеш, малечо. Кепкуєш з мене.
- Їй-бо. Хiба ж цим жартують? - правдиво, з острахом i мукою глянула на
нього, i її голос забринiв, мов трепет болючої пiснi.
Вiн тодi ще бiльше здивувався, не знаючи, що й подумати про це дiвча,
яке ще й дiвування не знало i нiколи не виходило вечорами на гулi.
- I коли ж це на тебе найшло?
- Одразу, Марку. Як грiм серед неба, - i подивилась на небо, наче
звiдти й зараз iз зоряним пилом сiялось в її серце кохання.
"Чи це насмiшка, чи й справдi оця малеча вже щось у любовi петрає? То
коли ж вона встигла? I де ця любов взялася: чи не в лузi за чужою худобою,
чи не в полi за важкими снопами? Сам дiдько цих дiвчат розбере". Вiн
крекнув i багатозначно полiз рукою до потилицi.
- М"да... Буває... I коли ж цей грiм обiзвався?
Олена стрепенулася, випро.сталась i так подивилася своїми очищами на
нього, що вiн одразу побачив її розкриту, як свiжа рана, пiдкошену
коханням душу.
- Пам'ятаєте, як вперше з вами в сiльрадi зустрiлась? Тодi так
вiяло-хугувало, що й свiту не було видно.
- Ну, пам'ятаю, - сказав, нiяк не можучи пригадати, коли ж вона його
бачила в сiльрадi: хiба ж там мало рiзних людей товклося i в погожi днi, й
у завiрюхи?
- Я тодi принесла на люди свої сльози: хазяїн нi за що нi про що побив.
А подивилася на вас, - одразу про все забула: i про свої сльози, i про
того махомета: такi тодi у вас очi були!.. Ну, в саме серце дивилися.
- Справдi? - подобрiшав i лише тепер помiтив, що її коси так блищали
проти мiсяця, немов були виплетенi з щирого сонячного промiння.
- Справдi, Марку, - зiтхнула дiвчина.
- А чого ж ти про свого махомета нiчого тодi не сказала? Я дав би йому
такого духу... -одразу розсердився на Горобця i махнув кулаком.
Оленка боляче примружила повiки.
- Тодi я забулась, що й на свiтi живу.
- Буває... А ти ж знаєш, малечо, наскiльки я старший за тебе? -запитав,
розумiючи, що дiвчинi не до жартiв.
- Ну то й що? -просто вiдповiла вона. - Старший, то й розумнiший.
- I що менi тепер з тобою робити? - вголос, як iнодi в сiльрадi,
подумав, насправдi не знаючи, як йому бути: чи вистоювати бiля цього
милогубого, з двома посмiшками дiвчиська, чи скорiше чкурнути додому, бо в
голови сiльради немало рiзного-всякого клопоту. Попрощаєшся одразу - так,
гляди, розколихають її сльози, мов роса билинку. Ну, а стояти бiля неї -
теж нечесно виходить.
Косуючи на вулицю, вiн одiйшов з дiвчиною в затiнок, сiв на призьбi,
вона теж вмостилася на самий краєчок призьби, збентежена й тиха, ладна
от-от струсити з вiй свої першi сльози кохання.
Вона чекала його слова, немов присуду, i каралася, що виказала свою
таємницю, бо ж хiба можна дiвчинi першiй таке сказати?! Хiба ж не знає
вона, що в селi так заведено: сиди, грибе, поки хтось здибе. А от вона не
змогла стримати свого серця i за це може каятися усе життя.
- Якi у тебе гарнi коси. I важкi, - не знаючи, що сказати, зважив на
руцi її коси, що мiнились на мiсяцi, мов пшеничний колос, i пахли
невивiтреним духом перестиглого поля та цвiтом лаванди. Вiн знав, що i очi
в неї були синi, мов цвiт лаванди. - Дуже гарнi в тебе коси.
Вона нiчого не вiдказала, ховаючи вiд нього обличчя. Тодi, охоплений
жалiстю до дiвчини, поклав руку їй на плече, другу витер об рукав своєї
святешної сорочки i бережно пальцями провiв по її очах. Дiвочi сльози
обпекли його пучки, але принесли й повiв бентежного зворушення: бач, як
вона любить його! Воно, звiсно, й не гаразд, коли дiвчина сама признається
в таких дiлах, але, може, в п душi й любов така ж широка, як i пiсня? Теж
на люди проситься!..
Що ж, Марку, те дороге, сподiване, за яким ти гнався, - полетiло
невiдомо в якi краї, а оце, може, й твоя тиха доля сидить? Хм, i невже
вона буде щаслива з ним?. В його душi заворушилися i хвилi великодушностi,
i хвилi остраху за свою парубоцьку волю. Оленка таки й насправдi славна,
дарма що трохи кирпатенька. А ще прибери її по-людськи! Та за якого дiдька
бiдна дiвчина справить той одяг? Бач, тiльки й має приданого один голос i
таку довiрливу душу, що одразу вихлюпнулася з тiла. Добре, що вихлюпнулась
до нього, а коли б до якогось чубатого мурла, гляди, й звiв би малечу з
розуму.
I тодi йому стало страшно за долю Оленки, неначе справдi чиясь хтива
пика тягнулась до неї, i тодi вiн взагалi розгнiвався на весь дiвочий рiд.
Iч, бiсової вдачi сороки: скiльки не вчить їх життя, а вони нiяк не
втямлять, що нашому братовi можна звiрятися в усьому лише пiсля весiлля i
нiяк не ранiше.
З приспаних подвiр'їв i з закуткiв села на нього раптово налетiли
весiльнi пiснi Дружок i свашок, i серед них вiн побачив оце милогубе
дiвчисько у весiльному вiнку. Таки гарна була б з неї княгинька!
Пiд його рукою щулилось трепетне дiвоче плече, оте саме, яке вона
любила пiдiймати вгору, i навiть у плечi, у всiх його вигинах вiн
вiдчував, як ' билося i завмирало наполохане серце. I чим би утiшити його,
щоб i дiвчинi стало хоч трохи легше, i себе не зв'язати назовсiм? Але
нiчого путнього вiн не мiг розшукати у своїй розумнiй головi й, поглянувши
на босi ноги наймички, запитав: - У тебе, Оленко, чоботи є?
Вона здригнулася, напевне, здивована таким дурним запитанням, i
похитала головою:
- Нема.
- А тобi треба чоботи.
- Влiтку?
- Навiть улiтку, щоб, коли нахолоне земля чи на росi, голос не
простудила, бо вiн у тебе такий, що людям потрiбний. Це розумiти маєш!
- На покрову мама справлять чоботи.
- Чого ж мама?
- Бо я їм вiддаю увесь зарiбок.
- Значить, дома велика сiм'я?
- Восьмеро дiтей i мама.
- Аж восьмеро! Батька нема?
- Нема. Врангелiвцi розстрiляли.
Дiвчина зiтхнула.
- I мене денiкiнцi розстрiлювали.
- Знаю.
- Де ж твоя сiм'я живе?
- Далеко, у степу.
- Бiдує?
- Тепер нiчого. А що було у двадцять першому?.. Як ми тiльки вижили - й