Страница:
- Можна спробувати й це, а поки що берися за резерви - пiди по людях.
Сьогоднi ж! Хтось буряка дасть, у когось розживемося картоплi чи сiна.
Брати все треба тiльки пiд розписку: вродить -вiддамо.
- Аби взяти, а за вiддання в мене голова не болить, - таки прорвалася
злодiйська вдача Мамури.
- Ти ще й ляпни комусь таке, - невдоволено поморщився Безбородько, - З
кузнi треба не спускати очей, щоб нашi плуги не останнiми плентались у
зведеннi. Залiза тепер вистачає - всюди вiйна порозкидала таке добро.
Запас би треба якийсь зробити. Не думаєш ти над такими питаннями нi
практично, нi теоретично. А головне зараз - худоба, конi. Аби хоч
як-небудь дотягнути до пашi та обсiятись.
- Через годинку й пiду по селу, щось виходимо. До Безсмертного
заходити?
А чого ж, i до нього зайди, взнаєш, яким духом дихає чоловiк. Тiльки
самогонку сухим, чаєм заїж - Марко за що хочеш може вчепитися.
- Наднесла ж його лиха година iз тiєї вiйни. Хай би воював собi потроху
та розживався на славу й ордени. - Мамура виказав те, що приховував
Безбородько, засунув грошву поближче до душi та й вийшов на подвiр'я, де
снiги з-пiд хмар перехоплювали сонячне промiння. Кош пiдняли голови од
опалки, i в синi їхнiх великих очей, як на малюнку, загойдалися росинки
сонця i здрiбнiлий до цяточки вид Мамури.
VIII
Коли Марко прокинувся, у задимленiй землянцi не було нi матерi, нi
Хведька, тiльки бiля дiжечки, на якiй стояв образ Георгiя Побiдоносця,
шарудiло i лякалось свого шарудiння зайченя.
У вiдчинених дверях досвiтнiм павутинням вигойдувався дим, а назустрiч
йому пробивався такий сонячний пилок, наче вiн творився в пору яблуневих
вiдцвiтань. Iз стелi прямо на обличчя упала краплина вологи i прогнала
рештки сну.
"Добре ж спалося у рiдної мами, неначе дитинство повернулось, -
здивувався, що проспав схiд сонця. Навiть у шпиталi, навiть пiсля
снотворного, Марко мало не завжди прокидався на свiтанку. -А тут одразу
осоромився перед матiр'ю i Хведьком. Що вони там роблять?"
Знадвору голосисто обiзвався пiвень, гупнула сокира зойкнуло розколене
дерево, потiм почулись чиїсь кроки i обiзвався голос Безбородька:
- Доброго ранку вам, тiтко Ганно! Чи живi-здоровi?- здивувався
Безбородько.
- Та живемо твоїми молитвами i трудоднями, - неласкаво одказала матiр.
- Чого ви такi сьогоднi?
- А ти завжди такий.
- Хiба?
- Не пам'ятаєш? За цiлий рiк ти хоч раз отак, як нинi, пiдiйшов до мене
чи запитав про моє здоров я?
- От чого не пригадую, то не пригадую. Вас багато, я один. А коли щось
не так було, вибачайте... З празником вас - iз поверненням сина.
- Спасибi на доброму словi.
- Одним "спасибi" не вiдбудете... Хоча б учора на
беседу покликали.
- Чого ж сам не зайшов? Мої хороми не так далеко вiд твоїх. Тiльки твiй
палац уже над землею пишається, а мiй глибше в землю входить.
- Тепер i ваш, як з води, вийде з пiдземелля. Марко - господар, та ще
який! Чимсь, практично, пособимо йому, щось сам подумає-поворожить, ну, й
вилiзете з цього склепу, - розважливо говорить Безбородько. Здається, нiби
його не гнiвлять не дуже привiтнi слова матерi, але натяком про допомогу
вiн таки зм'якшує жiноче серце.
- Деревом треба зарятувати, - вже бiдкається мати господарчими
турботами.
- Допоможемо, розживемось на якийсь нарядик, аякже! Самi розумiємо
практику!
"Лис усюди залишається лисом. Бач, як заходився влещувати матiр", -
посмiюється Марко, прислухаючись до розмови.
- Здоров я ж сина, чував, не дуже, щоб дуже? - стеле спiвчуття
Безбородько.
- I не дуже, Антоне. I снарядами шматували його, i ножами лiкарi
рiзали, як рiзники.
- Да, нiчого не поробиш: вiйна вiйною, мало хто винесе з неї
неподiрявлене тiло, - але вже тепер у спiвчуттi, як роса на павутинi,
зависають краплини радостi.
Марко вiдчуває їх, спочатку дивується, а потiм починає обурюватися:
"Надiєшся, що я, покалiчений, не буду тобi заважати? Чи не зарання
радiєш?"
- З нагородами ж, з орденами приїхав син? - допитується Безбородько.
- Не знаю, не бачила.
- Та що ви, тiтко Ганно! Такого не побачити!? - вигукує Безбородько. -
Невже нiчого не висяювало, не бряжчало на його гiмнастьорцi?
- Не придивлялась. Я з нього, бiдолашного, очей не зводила, - тихшає
голос матерi.
- I навiть якоїсь медалi не побачили? - удавано дивується Безбородько,
а крiзь подив пробивається радiсть.
- Навiть медалi, - спочатку бентежиться мати, а потiм починає
сердитись: -А чого в тебе, Антоне, за чиїсь медалi так голова болить?
- То до слова прийшлося, - гасить радiсть у голосi. - Як-не-як, друзяки
ми з Марком, от i не байдуже... Ну, пiду я, тiтко Ганно.
- Може, друзяко, в наш палац заглянеш?
- Пiзнiше, пiзнiше прийду на посиденьки, бо зараз занiколилось: роботи,
практично, до самої суботи, а вiд цього дня та знову ж до цього - i вгору
нiколи глянути. Самi знаєте - село висить на плечах. Привiт передавайте
Марковi, нехай скорiше видужує та не трудить зарання себе, бо вiн у вас
непосидющий, - говорить з веселим спiвчуттям.
"Чого б йому так допитуватись про нагороди? Мабуть, у самого не густо
їх. .Того й зрадiв..." - догадався Марко.
В землянку з оберемком хмизу увiйшла нахмурена мати. Побачила сина,
прояснилась:
- Як спалося, Марку?
- Де ж може краще спатись, як не в рiдної мами?
- А я такого була диму напустила, очманiти можна, - прикрила дверi. -
Безбородько приходив, розпитувався про тебе. Пособити вмитися?
- Якось постараюсь сам, - на одному костурi пострибав до цеберки з
водою, а мати з жалем поглянула на скалiчену ногу i щось зашептала до неї.
- Що ви, мамо, вишiптуєте?
- Та нiчого, це вже вiд старостi йде, тодi людинi хочеться i на самотi
говорити. Марку, а ти хоч якусь медаль маєш за свої битви i калiцтва?
-"нiяково поглянула сину у вiчi.
- Нащо воно вам? - засмiявся Марко, вдаючи, що не чув розмови з
Безбородьком.
- Так собi питаюся. Ти менi й без медалi гарний. - Бiльше мати нi
словом не обмовилась про нагороди. Але на душi їй стало сумно: видать,
обiйшли її сина, як не раз обходили на вiку. Аби ж менше рiзнi мiни та
снаряди шматували його, бiльше заслужив би.
Умившись, Марко видибав надвiр. Ранок одразу охопив його свiжiстю i
сонцем. Усе повiтря було густо засноване майже невидимими нитями паморозi.
Тiльки вдивляючись проти молодого сонця, можна було помiтити, як вони
щедро розщеплювались на крихiтнi снiжинки-iскорки, творячи навколо
невiдчутну золоту метелицю. Так, це була справжня, але незвичайна
метелиця, що слiпуче рухалась своїми шляхами i колами. Марко, любуючись
нею, дивувався, чому .ранiше нiколи не бачив, що може творити звичайна,
сонцем пiдсвiчена паморозь.
I тiльки пiсля цього почав придивлятися до села, захаращеного наростами
землянок i скорботними пам ятниками печей. Але вже на згарищах лежали
деревини, де-не-де пiднiмалися жовтуватi, наче з воску вилiпленi зруби, а
за мiстком серед убозтва руїн пихатився великий будинок, до якого
незграбно лiпилися прибудови.
"Оце, напевне, i є хороми Безбородька. За чиї грошi i проповзає пiд
серцем за якi заслуги будувався вiн?" злоба, а очi беруться гнiвом.
Колись i Марко не раз мрiяв, що прийде час - i новi, бiлi, немов
лебедi, оселi розбредуться в зелених садках, щоб людина мала де вiдпочити,
привiтати гостей i навчати розуму дiтвору. Хiба в нас не вистачить глини
на такi хати, щоб проти них куркульськi здавалися злидарськими? I це буде!
Але вiн перший прямою наводкою вдарив би по тих хоромах, що виросли на
шахрайствi серед злиднiв, руїн i нестаткiв.
Щось неподалiк зашипiло, Марко мимоволi здригнувся, але одразу ж
збагнув, що це була не мiна: пошипiвши, заговорив гучномовець. Чоловiк
подибуляв до нього послухати останнi вiстi.
- Не поспiшай так, Марку! З приїздом тебе! - збоку почув знайомий
смiшок i голос.
I от до нього статечно пiдходить прояснений взовнi i пiдхмурений
зсередини Безбородько, середнiй на зрiст, доладно збудований чолов'яга,
якого можна запам'ятати з першого погляду. На вузькуватому з упертим
пiдборiддям обличчi господарює чималий, роздвоєний на кiнчику нiс, зате
сiро-тiнявистi дрiмотливi очi глибоко засiли в очницях, а над ними випнутi
надбрiвнi дуги перегнули житнi пiддашки брiв. Губи в чоловiка повнi,
смачнi, про якi говорять, що ними добре цiлуватися або в церквi гасити
свiчки. А от великi вiдстовбурченi вуха пiдкачали: очевидно, за рахунок
розмiру вони витончились, i промiння процiджується крiзь них, як через
рожеве скло.
Марко гострим поглядом одразу схоплює все обличчя, на якому дивовижно
поєднується владнiсть i дрiмотливiсть, всю сповнену гiдностi постать
Безбородька, потiм до краю дивується, вiдхиляється, а далi так заходиться
реготом, що його аж перегойдує на костурах.
Збентежений Безбородько скоса зирнув на себе, потiм поглянув на Марка,
який навiть не вiдповiв на вiтання, знизав плечима й з образою на виду
вичiкує, що буде далi. Але, коли на темнотi Маркових вiй заколивались
росинки сльози, вiн з подивом i зневагою випнув роздутi уста:
- Отак, значить, практично, i стрiчаються друзi. Навiть "добридень" не
вицiдили, а вже насмiшечки знайшли. Чимсь таким їмiшним поснiдав?
- Та нi, Антоне, - крiзь смiх i сльози вiдповiдає Марко, - я натщесерце
регочу.
На довгих щоках Безбородька з'явилась якась чужа i зобяжева посмiшка, а
роздвоєння носа почервонiло.
- З якої б це радостi так реготати?
- Не з радостi, а з подиву: звiдки на тобi тепер гусiнь взялася?
- Гусiнь!? Та що ти!? -вражено перепитав Безбородько i теж вiдхилився
од Марка, прикидаючи в думках, чи вiн пiсля всiх своїх поранень не
позбувся тринадцятої клепки. - Якiсь у тебе такi розумнi насмiшки, що я
нiчого толком не доберу. Де ж у такий час, коли ще снiг лежить, практично,
може взятися гусiнь?
- Про це я й сам питаюсь у тебе. Придивись гарненько до свого пальта.
Безбородько про всякий випадок вiдступив пару крокiв назад, а потiм
глянув на своє пальто i жахнувся: три невеликих рожевих, з червоними
голiвками хробаки звивалися на його святковому одязi. Це було так мерзотно
у перед весняну пору побачити на собi несподiвану гидоту, що й обличчя, i
вся постать Безбородька .пересмикнулися.
- Звiдки вона, така напасть? - побоявся рукою скинути хробакiв: а що,
коли це трупожери?
Марко зрозумiв Безбородька, заспокоїв його:
- Це плодожерка.
- Плодожерка? Не може бути.
- Придивись.
Безбородько спокiйнiше почав розглядати гусiнь, потiм змахнув її з
пальта i пробурмотiв:
- Звiдки ж вона, практично, взялась?
- Додому часом з холоду не вносив сушню?
- Жiнка вносила! - згадав Безбородько. - А я ще поночi кинув пальто на
мiшок. Ожила, виходить.
- Виходить, ожила. Сподобалося їй у твоєму палацi - там почула весну.
- Ну й перелякав ти мене спочатку. Аж. досi в ногах дрижаки гопака
вибивають, - з полегшенням посмiхнувся Безбородько.
- Якось у нас, Антоне, так завжди виходить: то я тебе, то ти мене
лякаєш, - засмiявся Марко.
- То минуле, довоєнне дiло було. - Безбородько навiть рукою махнув,
наче назавжди вiдганяв тi непорозумiння i незгоди, що були мiж ними.
-Тепер люди навчились цiнувати життя, дружнiше жити. I ми за вiйну,
практично, порозумнiшали, гадаю, не буде мiж нами сварок i чвар. Коли я
поранений лежав у шпиталi, не раз перебирав у пам'ятi колишнє, не раз
думав про тебе, згадував, як ми колись кат зна чого ворогували з тобою, i
вирiшив поставити хрест на тому, що було.
- А як зрiшив? - здивувався i навiть зрадiв Марко: а що, коли й справдi
Безбородько на краще ломить свою досить-таки кручену вдачу. Тодi варто
пособити йому вiдсiяти грiшне вiд справжнього.
- Так i вирiшив, - правдивими очима поглянув на Марка. - I перед тобою
винюся, бо чимало колись по злобi попсував тобi кровi i по дiвочiй лiнiї,
i по iнших лiнiях, - понизив голос Безбородько. - Все наперед, по дуростi
своїй, хотiлося вискочити, в чомусь обiгнати тебе. А коли поранили,
зрозумiв, що це суєта суєт i всячеська суєта... Думаєш, я тепер хотiв
головувати серед такого безголов'я i розгардiяшу? Так всунули ж, запхнули,
а тепер вiд критики не тiльки вуха - вся душа в'яне, бо за що не подумай -
того тепер нема. Труднощi на труднощах їдуть, труднощi труднощами
поганяють.
Марко насторожився: пригадалась давня пiсня Безбородька - вiн завжди
все старався зiпхнути то на труднощi росту, то на труднощi п'ятирiчок, то
на труднощi сiльської вiдсталостi, а тепер ухопився за труднощi вiйни.
- А твої хороми теж на труднощах виросли? - очима показав на оселю
Безбородька.
- От, бач, навiть ти камiнцем жбурнув у мiй курiнь.
- Не по часу ти розмахнувся, Антоне, на таке будiвництво, тому й летить
це камiння.
- I даремне, братику. Тут ти чогось не домислив, - навiть спогорда
сказав Безбородько. - Коли подумати по-справжньому, по-господарському, то
нащо менi чи комусь, хто, звiсно, може, переробляти одну роботу кiлька
разiв? От, примiром, спочатку я збудую собi малу хату, як усi, а потiм,
через кiлька рокiв, доведеться ломити її i починати заново будiвництво. Та
чи не лiпше одразу будуватись на увесь свiй недовгий вiк i людям давати
приклад: робiть, хто може, якнайкраще, зараз тягнiться до свiтлої мети. То
ранiше було гасло: мир халупам, вiйна палацам. А тепер треба оголошувати
вiйну халупам, щоб ставити добрi оселi.
- Гарної ти заспiвав, та трохи заранi, - похитав головою Марко на
демагогiю Безбородька. - Зараз треба хоча б добитись, щоб люди не жили в
плiснявi з черв'яками i жабами. Оголошуй ранiше вiйну землянкам.
- Це ти так думаєш, а я iнакше, i не знаю, на чиєму боцi правда.
- А ти в людей розпитайся, може, правда бiля їхнiх землянок ходить.
- Горе одне там ходить, - i собi спохмурнiв Безбородько.
- То якось ломити треба його. Зерно готове' до посiву?
- Де там. Вважай, свистить у коморi.
- Чому?
- Ще восени рiзнi плани переполовинили його.
- Чим сiяти будем?
- Тим, що є i що держава дасть.
- А коли не дасть? Безбородько розвiв руками.
- Ну, братику, я не бог, щоб вiдповiдати на такi запитання... Коли
вивезли, то й привезуть... Не першина, - сказав твердо, знаючи, що тут не
пiдкопаєшся до нього.
- А гнiй вивозиш у поле?
- Нема чим... конi ледве на ногах тримаються. Марко недобре поглянув на
Безбородька.
- I тi не тримаються, на яких Мамура вночi возив прядиво?
- Мамура!? I ти бачив? -недоречно вихопилось у Безбородька, i знову
щось чуже з'явилося навколо його очей.
- Напевне, бачив, коли питаю.
- Вiд твого ока нiщо не заховається, - вже спокiйно цiдить Безбородько.
- Продавати возив прядиво, бо треба грошей, щоб прогодувати худобу.
- Чого ж по ночах, потайки, їздити?
- Е, це господарське дiло: вночi прядиво має бiльшу вагу, а вдень
пiдсихає, -переможно посмiхнувся Безбородько. - А в тебе вже, певне, й
закрутилось щось у головi? Ну, бувай, Марку, здоров. Заходь до мене. Коли
почнеш будуватися, чимсь пособимо. Неодмiнно. Для фронтовика ми iз шкури
вилузаємось.
Попрощавшись, Безбородько одразу почвалав до завгоспа. Той саме
збирався з кабанистим, заволохаченим комiрником Шавулою пiти колядувати по
людях.
- Повертайте, хлопцi, сьогоднiшнiй виторг! - одразу ж накрив мокрим
рядном своїх вiрних помiчникiв.
- Який виторг повертати? - здивувались дрiбнуватi зiницi Шавули,
здивувався i його куций нiс, який намарно вибивався з хащiв сивої, сизої i
рудуватої щетини.
- А ти хiба не отримав своєї пайки? - тихцем запитав Безбородько.
- Тисячу карбованцiв?
- Атож.
- Так чого ж повертати? - занепокоївся i наче трохи поменшав Тодох
Мамура. -Мiлiцiя пронюхала? Я ж усе робив без спiльника i свiдка.
- Найшовся свiдок: Марко Безсмертний! - аж зашкварчав Безбородько. -Вже
достукався, стукав би вiн своїми костурами в дверi самого пекла.
- Почалось нове життя, - зморщився Шавула i кинув якусь лайку в свої
заволохаченi хащi.
IX
I райковi, й вечiрнi дороги чаять у собi таємницю, сподiвання i жаль. I
скiльки не збираєшся у тi дороги, вони коливаються перед очима, проходять
через усе твоє серце, насновують на нього надiї, розмотують пережите.
Якась незбагненна сила й принада е у синiм туманцi .далини, вiн з
дитинства бентежить i вабить тебе. I довiку здається, що за тим туманцем
чи маревом далини лежить твоя найкраща сторiнка життя, що там, у рамцi
росяних дiбров чи синьооких лукiв, загубився такий закуток землi, який не
снився i генiям Вiдродження, що, може, там по ранiшнiх чи вечiрнiх росах
поспiшає назустрiч тобi твоє щастя.
I ранковi, i вечiрнi дороги завжди хвилювали Степаниду, як хвилювали її
досвiтнi й вечiрнi зорi, як хвилювала сиза свiтанкова i рожева вечiрня
роса. Здавалося б, що таке роса? Звичайнi опади, та й годi. А для
селянської дитини, та ще з мрiйною вдачею, - це чарiвний початок свiту,
коли вiн з дiйсностi й казки розгортає зелену, росицею скраплену землю; це
найкращi спомини, коли прокинешся у хатi i чуєш, як у розлогiй долинi тато
косою пiдрiзає нiч i на волю широко виходить блакитноокий свiтанок; це
соромлива заплакана ромашка в святковiм вiяочку, i радiсть, коли ти сама,
як ромашка, у бiлiй хустинцi весело ступаєш по травах, несучи снiдання
косарям; це тi перловi свiтанки, коли ти вже з росою i косариками вижинаєш
посивiле жито або гребеш крихкий ячмiнь i надiйно поглядаєш на старших: чи
не помiчниця вам? Це тi сподiванi, бентежнi i найсвятiшi вечори, коли
хтось сидить бiля тебе, у своїй руцi тримає твою руку i не може вимовити
нi слова. А ти чекаєш i боїшся його, того слова, що може сказати тiльки
пора кохання.
Невже це теж було? Чи наснилось отут у холоднiй дзвiницi, де над нею,
Степанидою, як спомини давнини, обiзвалися святковi дзвони? Жiнка рвучко
пiдводить голову, прощається з мовчазними нахололими дзвонами, прощається
з руїнами школи, де зiщуленою пташиною колись пробiг рiк її молодостi, i
засмученим поглядом дивиться вдалину, придивляється, як перламутровий
ранок, червонiючи од напруги, викочує з-пiд краю землi пiдтуманене сонце.
- Що згадалося, сестро? Що бентежить тебе? - Григорiй Стратонович
посмiхнувся тiєю нiжнiстю очей, яка буває ранком у лугового з росицею
дзвiночка. Як їй колись, пiдлiтком, хотiлося мати ось такi очi!
- Для чого вони тобi? Когось чарувати не терпиться? - насмiхався
Григорiй.
- Дурний, - червонiла вона. - I що ти тямиш?
- Та щось уже тямлю, але нiяк не второпаю: для чого цвiтом рожi
пiдмальовувати щоки? - дивився на неї своїми веселими самоцвiтами.
I от скiльки рокiв промайнуло з того часу, скiльки пережито, скiльки
разiв її Григорiй стрiчав смерть i скiльки разiв сам когось карав нею, але
очi в нього залишилися такими ж, як у дитинствi. Велике дiло, коли людина
має чисте сумлiння, коли нiякi тiнi не каламутять, не збiднюють погляду.
Одного разу навiть запитала його:
- Григорiю, а не мучать тебе поганi сни?.. Не приходять убитi?..
I вiн одразу'ж насупився, навiть з докором подивився на неї.
- Навiщо це, сестро, тобi?.. Люди, що сiяли жито чи тримали молот або
книгу в руках, не вмiють похвалятись убитими. Тiльки необхiднiсть
заставила нас смертю спиняти смерть. А коли допитуєшся, скажу: нiхто не
турбує моїх снiв, бо я карав нечисть, ворогiв Батькiвщини. I тiльки
ворогiв!.. Бачу, що й ти цiкавишся таємницею слов'янської душi, як деякi
буржуазнi теоретики.
"Милий мiй, милий", - шепче вона зараз тiльки дрожем уст i надивляється
на таке мужнє i таке по-дитячому одверте обличчя зведеного брата. Як вона
любить його, здається, й рiдна сестра бiльше не змогла б любити. I хоча це
недобре, - вона ревнує ного до Катерини i журиться, що його одразу обсiла
така сiм'я. Хiба вiн дiвчини не мiг собi знайти?
Так, вона менш великодушна, анiж Григорiй, нiзащо не вийшла б замiж за
вдiвця з п'ятьма дiтьми. Навiть коли б i вийшла з великого жалю до дiтей,
все одно не могла б прикипiти всiм серцем до чоловiка, як прикипiв
Григорiй до Катерини...
"Нiчогенька, навiть славна братова, а все одно жаль брата", - уперто
обзиваються тi самi думки.
А Григорiй Стратонович дивиться на сестру, i його знову вражають її очi
з двома цятками сумовитого осiннього сонця. "Це не тiльки вiйна, але й
скалiчене материнство тремтить у тих краплинах осiннього сонця. Хоч як
склалося життя, а дiтей тобi треба, сестро. Дiтей!" I вiн переводить
люблячий погляд на постать Катерини, таку бажану, таку хвилюючу, що
водночас хочеться до неї припасти, мов до найрiднiшої людини, i милувати,
як жiнку.
Дорогою загудiла машина.
- Твоя йде!.. - впевнено сказав Григорiй, вийшов наперед i
по-школярськи пiдняв руку.
Захеканий студебекер зупинився бiля обочини, i сивочубий шофер з
перев'язаним чолом коротко запитав:
- Куди?
- В Дубову.
- Гарне село. Де ж воно буде? • Степанида сказала.
- Тодi сiдай, молодице, по дорозi. Оце все? - показав очима на маленьку
валiзку.
- Оце й усе!
- А веселуха там знайдеться?
- Знайдеться, - вiдповiв Григорiй.
- Тодi порядок у вiйськах, - задоволене сказав шофер i смачно
посмiхнувся.
Степанида похапцем цiлується з братовою, схлипує в обiймах брата i з
його допомогою опиняється в кабiнi.
- Марку Трохимовичу передати привiт? - шепче наостанку.
- Ой, що ти, Григорiю! Молю, благаю, щоб нi слова про мене. Чуєш?
- Химернi ви люди, жiнки, потайнi.
- Слово честi, не скажеш?
- Слово честi. З чимсь ти криєшся вiд мене?
- От вчепився.
- Ну, не буду, - добряче смiється Григорiй Стратонович. - Пиши,
приїжджай.
- Влiтку приїду.
I от рушила машина, гойднулась дорога, i гойднулися болi та спомини.
Прощаючись iз понiвеченим селом, вона все придивлялась до вулиць i
завулкiв, чи не побачить щось знайоме i чи не запримiтить десь постатi на
двох костурах. Але не Марка Безсмертного, а статечного Антона Безбородька
вгледiла бiля його палацу. Вiн, кудись несучи свою зовнiшню поважнiсть, як
недобрий привид минулого, як недобра частка її судьби, майнув перед очима
та й зник...
* * *
Колись молоденькою вчителькою вона приїхала в це село, що привiтно
мружилось у пучках сонця i нитях павутиння. Гандрибастi, з оголеними
шрамами конi, якi вiдслужили своє у кiннотi, до дзвону клепали суху
пiдосiнню землю, залишаючи на нiй синюватi пiвмiсяцi.
Вона задумано приглядалась до незнайомих вулиць, до незвичних лiс: вони
або в'юнились, наче нагорблена вода на бистрi, або красувались досконалим
вишиттям з червонолозу.
"Тiльки справжнi митцi можуть зробити з якогось пруття таке диво", -
подумала тодi i запитала вiзника: - Де ви стiльки червонолозу дiстаєте?
- З Китай-озера, - коротко вiдповiв той, не випускаючи з рота
надгризеної люльки.
Це слово приємно забринiло в її душi, перед нею принадно, як таємниця,
почала вiдкриватись нова частка непiзнаної далини. I вже ближчими ставали
i хати, i вулицi, i завулки цього села, що купалось у теплих пахощах
снопiв, соняшникiв та яблук.
Яблунi тут заглядали мало не в кожну хату, де починалось життя, i, не
сумуючи, стояли на цвинтарi, де кiнчалось життя...
Одноногий шкiльний сторож з бджолою в бородi довго, недовiрливо
розглядав документи, звiряв її роки з обличчям i невiдомо чи з огудою, чи
схвально сказав:
- Чи ти ба, таке мале, а вже панночка вчителька. Вона, зачеплена за
живе класовою образою, так почервонiла, що аж в очах потуманiло, i з усiєю
непримиреннiстю обрушилась на високого чолов'ягу, який був схожий на
пiдгонистого вiтряка з двома крилами:
- Не панночка, а просто вчителька? Нiколи не смiйте мене так паскудно
називати! Чуєте, нiколи! Бо iнакше!.. - замахала своїми маленькими
кулачками.
Сторож кумедно, по-сорочи, зиркнув на них i не розгнiвався, а, навпаки,
подобрiв, лагiдно засмiявся:
- Ми на горе всiм буржуям свiтовий пожар роздуєм? От якi ми! Ви, бачу,
задиркуватi, нiби шпачок, - пiдвiв голову догори, де на плакучiй березi
висiла шпакiвня.
- А ви їдучi, як... - в гнiвi не могла знайти потрiбного порiвняння.
- Доказуйте, доказуйте до самої решти, не сумлiвайтесь, - пiдбадьорив
її сторож i з-пiд розкiшних вусiв натрушував на пiдкучерявлену мiдь бороди
i захоплену посмiшку, i смiх.
Чого йому так сподобався її гнiв? Всякi люди бувають ва свiтi...
Сторож, розправивши бороду, виневолив бджолу i вже з пошаною простягнув
документи:
- Усе в справностi. Не прогнiвайтесь, що так сказав навздогад бурякiв:
хотiлося знати, що ви за людина, з якого тiста злiпленi, яким духом
дихаєте - старосвiтським чи вже нашим.
- Он як! А ви ж яким живете? - одiйшла вона.
- Кавалерiйським! У Котовського служив i воював, а тепер iз школярами
воюю, - скоса поглянув на шматок скрипучого дерева, що став його ногою. -
На все село видзвонюю, щоб попа перемогти, бачите, який дзвiн припасував?
Вона тiльки тепер вгледiла, що на шкiльному подвiр'ї з високозведеної
дубової перекладини капелюшисто звисав потемнiлий дзвiн, пудiв на
тридцять.
- Невже ви, Зiновiю Петровичу, ним дзвоните на уроки? - запитала
ошелешено.
Сторож ствердно кивнув головою:
- А хiба погано придумав для науки? Задзвоню - i всi люди знають, що
революцiя вчить їхнiх дiтей! От воно як! Не подобається вам?
- Дуже подобається, дуже! - вигукнула в щиросердiм захватi i одразу
забулася про свою образу.
- От i гаразд, Степанидо Iванiвно, - задумано подивився на дзвона. - I
йому тут веселiше, бо не дзвонить на похорон. Все попiвство завидує на цей
дзвiн. Не раз приїжджали рiзнi i всякi, щоб якось вициганити чи вимiняти
його в мене. Не знають, що це мiй найкращий трофей.
- Трофей? Де ж ви його взяли?
- Пiд Волочиськом вiдбив у бiлополякiв. Це ще коли я на конi, як вiтер,
гасав. Були й такi часи... Ну, а привiз я його в село вже пiсля шпиталю,
де вкоротили менi ногу. На одному возi їхали. Саме обложистий дощ iшов, i
дзвiн перед новою службою так плакав, наче згадував усi душi, над якими
востаннє дзвонив. А я тримав свої сльози всерединi, не знаючи, як
зустрiнуся з родом, з дружиною, чи не поменшає у них до мене любовi. Тодi
я, 'дiвонько, як i мiй трофей, сумно дивився на життя: обоє ми були не на
мiсцi, бо що таке дзвiн i вершник на пiдводi та ще й у соломi?..
Тепер вона iншими очима подивилась на сторожа, на школу, на дзвона, що
нарештi знайшов своє мiсце, i навiть на соняшники, якi розкiшними золотими
решетами пересiвали сонячне промiння.
- А ви нашої першої трибуни ще не бачили? - пожвавiшав Зiновiй
Петрович.
- Нi, не встигла.
- Неодмiнно подивiться, -аж пирснув од задоволення. - Наш Марко
Сьогоднi ж! Хтось буряка дасть, у когось розживемося картоплi чи сiна.
Брати все треба тiльки пiд розписку: вродить -вiддамо.
- Аби взяти, а за вiддання в мене голова не болить, - таки прорвалася
злодiйська вдача Мамури.
- Ти ще й ляпни комусь таке, - невдоволено поморщився Безбородько, - З
кузнi треба не спускати очей, щоб нашi плуги не останнiми плентались у
зведеннi. Залiза тепер вистачає - всюди вiйна порозкидала таке добро.
Запас би треба якийсь зробити. Не думаєш ти над такими питаннями нi
практично, нi теоретично. А головне зараз - худоба, конi. Аби хоч
як-небудь дотягнути до пашi та обсiятись.
- Через годинку й пiду по селу, щось виходимо. До Безсмертного
заходити?
А чого ж, i до нього зайди, взнаєш, яким духом дихає чоловiк. Тiльки
самогонку сухим, чаєм заїж - Марко за що хочеш може вчепитися.
- Наднесла ж його лиха година iз тiєї вiйни. Хай би воював собi потроху
та розживався на славу й ордени. - Мамура виказав те, що приховував
Безбородько, засунув грошву поближче до душi та й вийшов на подвiр'я, де
снiги з-пiд хмар перехоплювали сонячне промiння. Кош пiдняли голови од
опалки, i в синi їхнiх великих очей, як на малюнку, загойдалися росинки
сонця i здрiбнiлий до цяточки вид Мамури.
VIII
Коли Марко прокинувся, у задимленiй землянцi не було нi матерi, нi
Хведька, тiльки бiля дiжечки, на якiй стояв образ Георгiя Побiдоносця,
шарудiло i лякалось свого шарудiння зайченя.
У вiдчинених дверях досвiтнiм павутинням вигойдувався дим, а назустрiч
йому пробивався такий сонячний пилок, наче вiн творився в пору яблуневих
вiдцвiтань. Iз стелi прямо на обличчя упала краплина вологи i прогнала
рештки сну.
"Добре ж спалося у рiдної мами, неначе дитинство повернулось, -
здивувався, що проспав схiд сонця. Навiть у шпиталi, навiть пiсля
снотворного, Марко мало не завжди прокидався на свiтанку. -А тут одразу
осоромився перед матiр'ю i Хведьком. Що вони там роблять?"
Знадвору голосисто обiзвався пiвень, гупнула сокира зойкнуло розколене
дерево, потiм почулись чиїсь кроки i обiзвався голос Безбородька:
- Доброго ранку вам, тiтко Ганно! Чи живi-здоровi?- здивувався
Безбородько.
- Та живемо твоїми молитвами i трудоднями, - неласкаво одказала матiр.
- Чого ви такi сьогоднi?
- А ти завжди такий.
- Хiба?
- Не пам'ятаєш? За цiлий рiк ти хоч раз отак, як нинi, пiдiйшов до мене
чи запитав про моє здоров я?
- От чого не пригадую, то не пригадую. Вас багато, я один. А коли щось
не так було, вибачайте... З празником вас - iз поверненням сина.
- Спасибi на доброму словi.
- Одним "спасибi" не вiдбудете... Хоча б учора на
беседу покликали.
- Чого ж сам не зайшов? Мої хороми не так далеко вiд твоїх. Тiльки твiй
палац уже над землею пишається, а мiй глибше в землю входить.
- Тепер i ваш, як з води, вийде з пiдземелля. Марко - господар, та ще
який! Чимсь, практично, пособимо йому, щось сам подумає-поворожить, ну, й
вилiзете з цього склепу, - розважливо говорить Безбородько. Здається, нiби
його не гнiвлять не дуже привiтнi слова матерi, але натяком про допомогу
вiн таки зм'якшує жiноче серце.
- Деревом треба зарятувати, - вже бiдкається мати господарчими
турботами.
- Допоможемо, розживемось на якийсь нарядик, аякже! Самi розумiємо
практику!
"Лис усюди залишається лисом. Бач, як заходився влещувати матiр", -
посмiюється Марко, прислухаючись до розмови.
- Здоров я ж сина, чував, не дуже, щоб дуже? - стеле спiвчуття
Безбородько.
- I не дуже, Антоне. I снарядами шматували його, i ножами лiкарi
рiзали, як рiзники.
- Да, нiчого не поробиш: вiйна вiйною, мало хто винесе з неї
неподiрявлене тiло, - але вже тепер у спiвчуттi, як роса на павутинi,
зависають краплини радостi.
Марко вiдчуває їх, спочатку дивується, а потiм починає обурюватися:
"Надiєшся, що я, покалiчений, не буду тобi заважати? Чи не зарання
радiєш?"
- З нагородами ж, з орденами приїхав син? - допитується Безбородько.
- Не знаю, не бачила.
- Та що ви, тiтко Ганно! Такого не побачити!? - вигукує Безбородько. -
Невже нiчого не висяювало, не бряжчало на його гiмнастьорцi?
- Не придивлялась. Я з нього, бiдолашного, очей не зводила, - тихшає
голос матерi.
- I навiть якоїсь медалi не побачили? - удавано дивується Безбородько,
а крiзь подив пробивається радiсть.
- Навiть медалi, - спочатку бентежиться мати, а потiм починає
сердитись: -А чого в тебе, Антоне, за чиїсь медалi так голова болить?
- То до слова прийшлося, - гасить радiсть у голосi. - Як-не-як, друзяки
ми з Марком, от i не байдуже... Ну, пiду я, тiтко Ганно.
- Може, друзяко, в наш палац заглянеш?
- Пiзнiше, пiзнiше прийду на посиденьки, бо зараз занiколилось: роботи,
практично, до самої суботи, а вiд цього дня та знову ж до цього - i вгору
нiколи глянути. Самi знаєте - село висить на плечах. Привiт передавайте
Марковi, нехай скорiше видужує та не трудить зарання себе, бо вiн у вас
непосидющий, - говорить з веселим спiвчуттям.
"Чого б йому так допитуватись про нагороди? Мабуть, у самого не густо
їх. .Того й зрадiв..." - догадався Марко.
В землянку з оберемком хмизу увiйшла нахмурена мати. Побачила сина,
прояснилась:
- Як спалося, Марку?
- Де ж може краще спатись, як не в рiдної мами?
- А я такого була диму напустила, очманiти можна, - прикрила дверi. -
Безбородько приходив, розпитувався про тебе. Пособити вмитися?
- Якось постараюсь сам, - на одному костурi пострибав до цеберки з
водою, а мати з жалем поглянула на скалiчену ногу i щось зашептала до неї.
- Що ви, мамо, вишiптуєте?
- Та нiчого, це вже вiд старостi йде, тодi людинi хочеться i на самотi
говорити. Марку, а ти хоч якусь медаль маєш за свої битви i калiцтва?
-"нiяково поглянула сину у вiчi.
- Нащо воно вам? - засмiявся Марко, вдаючи, що не чув розмови з
Безбородьком.
- Так собi питаюся. Ти менi й без медалi гарний. - Бiльше мати нi
словом не обмовилась про нагороди. Але на душi їй стало сумно: видать,
обiйшли її сина, як не раз обходили на вiку. Аби ж менше рiзнi мiни та
снаряди шматували його, бiльше заслужив би.
Умившись, Марко видибав надвiр. Ранок одразу охопив його свiжiстю i
сонцем. Усе повiтря було густо засноване майже невидимими нитями паморозi.
Тiльки вдивляючись проти молодого сонця, можна було помiтити, як вони
щедро розщеплювались на крихiтнi снiжинки-iскорки, творячи навколо
невiдчутну золоту метелицю. Так, це була справжня, але незвичайна
метелиця, що слiпуче рухалась своїми шляхами i колами. Марко, любуючись
нею, дивувався, чому .ранiше нiколи не бачив, що може творити звичайна,
сонцем пiдсвiчена паморозь.
I тiльки пiсля цього почав придивлятися до села, захаращеного наростами
землянок i скорботними пам ятниками печей. Але вже на згарищах лежали
деревини, де-не-де пiднiмалися жовтуватi, наче з воску вилiпленi зруби, а
за мiстком серед убозтва руїн пихатився великий будинок, до якого
незграбно лiпилися прибудови.
"Оце, напевне, i є хороми Безбородька. За чиї грошi i проповзає пiд
серцем за якi заслуги будувався вiн?" злоба, а очi беруться гнiвом.
Колись i Марко не раз мрiяв, що прийде час - i новi, бiлi, немов
лебедi, оселi розбредуться в зелених садках, щоб людина мала де вiдпочити,
привiтати гостей i навчати розуму дiтвору. Хiба в нас не вистачить глини
на такi хати, щоб проти них куркульськi здавалися злидарськими? I це буде!
Але вiн перший прямою наводкою вдарив би по тих хоромах, що виросли на
шахрайствi серед злиднiв, руїн i нестаткiв.
Щось неподалiк зашипiло, Марко мимоволi здригнувся, але одразу ж
збагнув, що це була не мiна: пошипiвши, заговорив гучномовець. Чоловiк
подибуляв до нього послухати останнi вiстi.
- Не поспiшай так, Марку! З приїздом тебе! - збоку почув знайомий
смiшок i голос.
I от до нього статечно пiдходить прояснений взовнi i пiдхмурений
зсередини Безбородько, середнiй на зрiст, доладно збудований чолов'яга,
якого можна запам'ятати з першого погляду. На вузькуватому з упертим
пiдборiддям обличчi господарює чималий, роздвоєний на кiнчику нiс, зате
сiро-тiнявистi дрiмотливi очi глибоко засiли в очницях, а над ними випнутi
надбрiвнi дуги перегнули житнi пiддашки брiв. Губи в чоловiка повнi,
смачнi, про якi говорять, що ними добре цiлуватися або в церквi гасити
свiчки. А от великi вiдстовбурченi вуха пiдкачали: очевидно, за рахунок
розмiру вони витончились, i промiння процiджується крiзь них, як через
рожеве скло.
Марко гострим поглядом одразу схоплює все обличчя, на якому дивовижно
поєднується владнiсть i дрiмотливiсть, всю сповнену гiдностi постать
Безбородька, потiм до краю дивується, вiдхиляється, а далi так заходиться
реготом, що його аж перегойдує на костурах.
Збентежений Безбородько скоса зирнув на себе, потiм поглянув на Марка,
який навiть не вiдповiв на вiтання, знизав плечима й з образою на виду
вичiкує, що буде далi. Але, коли на темнотi Маркових вiй заколивались
росинки сльози, вiн з подивом i зневагою випнув роздутi уста:
- Отак, значить, практично, i стрiчаються друзi. Навiть "добридень" не
вицiдили, а вже насмiшечки знайшли. Чимсь таким їмiшним поснiдав?
- Та нi, Антоне, - крiзь смiх i сльози вiдповiдає Марко, - я натщесерце
регочу.
На довгих щоках Безбородька з'явилась якась чужа i зобяжева посмiшка, а
роздвоєння носа почервонiло.
- З якої б це радостi так реготати?
- Не з радостi, а з подиву: звiдки на тобi тепер гусiнь взялася?
- Гусiнь!? Та що ти!? -вражено перепитав Безбородько i теж вiдхилився
од Марка, прикидаючи в думках, чи вiн пiсля всiх своїх поранень не
позбувся тринадцятої клепки. - Якiсь у тебе такi розумнi насмiшки, що я
нiчого толком не доберу. Де ж у такий час, коли ще снiг лежить, практично,
може взятися гусiнь?
- Про це я й сам питаюсь у тебе. Придивись гарненько до свого пальта.
Безбородько про всякий випадок вiдступив пару крокiв назад, а потiм
глянув на своє пальто i жахнувся: три невеликих рожевих, з червоними
голiвками хробаки звивалися на його святковому одязi. Це було так мерзотно
у перед весняну пору побачити на собi несподiвану гидоту, що й обличчя, i
вся постать Безбородька .пересмикнулися.
- Звiдки вона, така напасть? - побоявся рукою скинути хробакiв: а що,
коли це трупожери?
Марко зрозумiв Безбородька, заспокоїв його:
- Це плодожерка.
- Плодожерка? Не може бути.
- Придивись.
Безбородько спокiйнiше почав розглядати гусiнь, потiм змахнув її з
пальта i пробурмотiв:
- Звiдки ж вона, практично, взялась?
- Додому часом з холоду не вносив сушню?
- Жiнка вносила! - згадав Безбородько. - А я ще поночi кинув пальто на
мiшок. Ожила, виходить.
- Виходить, ожила. Сподобалося їй у твоєму палацi - там почула весну.
- Ну й перелякав ти мене спочатку. Аж. досi в ногах дрижаки гопака
вибивають, - з полегшенням посмiхнувся Безбородько.
- Якось у нас, Антоне, так завжди виходить: то я тебе, то ти мене
лякаєш, - засмiявся Марко.
- То минуле, довоєнне дiло було. - Безбородько навiть рукою махнув,
наче назавжди вiдганяв тi непорозумiння i незгоди, що були мiж ними.
-Тепер люди навчились цiнувати життя, дружнiше жити. I ми за вiйну,
практично, порозумнiшали, гадаю, не буде мiж нами сварок i чвар. Коли я
поранений лежав у шпиталi, не раз перебирав у пам'ятi колишнє, не раз
думав про тебе, згадував, як ми колись кат зна чого ворогували з тобою, i
вирiшив поставити хрест на тому, що було.
- А як зрiшив? - здивувався i навiть зрадiв Марко: а що, коли й справдi
Безбородько на краще ломить свою досить-таки кручену вдачу. Тодi варто
пособити йому вiдсiяти грiшне вiд справжнього.
- Так i вирiшив, - правдивими очима поглянув на Марка. - I перед тобою
винюся, бо чимало колись по злобi попсував тобi кровi i по дiвочiй лiнiї,
i по iнших лiнiях, - понизив голос Безбородько. - Все наперед, по дуростi
своїй, хотiлося вискочити, в чомусь обiгнати тебе. А коли поранили,
зрозумiв, що це суєта суєт i всячеська суєта... Думаєш, я тепер хотiв
головувати серед такого безголов'я i розгардiяшу? Так всунули ж, запхнули,
а тепер вiд критики не тiльки вуха - вся душа в'яне, бо за що не подумай -
того тепер нема. Труднощi на труднощах їдуть, труднощi труднощами
поганяють.
Марко насторожився: пригадалась давня пiсня Безбородька - вiн завжди
все старався зiпхнути то на труднощi росту, то на труднощi п'ятирiчок, то
на труднощi сiльської вiдсталостi, а тепер ухопився за труднощi вiйни.
- А твої хороми теж на труднощах виросли? - очима показав на оселю
Безбородька.
- От, бач, навiть ти камiнцем жбурнув у мiй курiнь.
- Не по часу ти розмахнувся, Антоне, на таке будiвництво, тому й летить
це камiння.
- I даремне, братику. Тут ти чогось не домислив, - навiть спогорда
сказав Безбородько. - Коли подумати по-справжньому, по-господарському, то
нащо менi чи комусь, хто, звiсно, може, переробляти одну роботу кiлька
разiв? От, примiром, спочатку я збудую собi малу хату, як усi, а потiм,
через кiлька рокiв, доведеться ломити її i починати заново будiвництво. Та
чи не лiпше одразу будуватись на увесь свiй недовгий вiк i людям давати
приклад: робiть, хто може, якнайкраще, зараз тягнiться до свiтлої мети. То
ранiше було гасло: мир халупам, вiйна палацам. А тепер треба оголошувати
вiйну халупам, щоб ставити добрi оселi.
- Гарної ти заспiвав, та трохи заранi, - похитав головою Марко на
демагогiю Безбородька. - Зараз треба хоча б добитись, щоб люди не жили в
плiснявi з черв'яками i жабами. Оголошуй ранiше вiйну землянкам.
- Це ти так думаєш, а я iнакше, i не знаю, на чиєму боцi правда.
- А ти в людей розпитайся, може, правда бiля їхнiх землянок ходить.
- Горе одне там ходить, - i собi спохмурнiв Безбородько.
- То якось ломити треба його. Зерно готове' до посiву?
- Де там. Вважай, свистить у коморi.
- Чому?
- Ще восени рiзнi плани переполовинили його.
- Чим сiяти будем?
- Тим, що є i що держава дасть.
- А коли не дасть? Безбородько розвiв руками.
- Ну, братику, я не бог, щоб вiдповiдати на такi запитання... Коли
вивезли, то й привезуть... Не першина, - сказав твердо, знаючи, що тут не
пiдкопаєшся до нього.
- А гнiй вивозиш у поле?
- Нема чим... конi ледве на ногах тримаються. Марко недобре поглянув на
Безбородька.
- I тi не тримаються, на яких Мамура вночi возив прядиво?
- Мамура!? I ти бачив? -недоречно вихопилось у Безбородька, i знову
щось чуже з'явилося навколо його очей.
- Напевне, бачив, коли питаю.
- Вiд твого ока нiщо не заховається, - вже спокiйно цiдить Безбородько.
- Продавати возив прядиво, бо треба грошей, щоб прогодувати худобу.
- Чого ж по ночах, потайки, їздити?
- Е, це господарське дiло: вночi прядиво має бiльшу вагу, а вдень
пiдсихає, -переможно посмiхнувся Безбородько. - А в тебе вже, певне, й
закрутилось щось у головi? Ну, бувай, Марку, здоров. Заходь до мене. Коли
почнеш будуватися, чимсь пособимо. Неодмiнно. Для фронтовика ми iз шкури
вилузаємось.
Попрощавшись, Безбородько одразу почвалав до завгоспа. Той саме
збирався з кабанистим, заволохаченим комiрником Шавулою пiти колядувати по
людях.
- Повертайте, хлопцi, сьогоднiшнiй виторг! - одразу ж накрив мокрим
рядном своїх вiрних помiчникiв.
- Який виторг повертати? - здивувались дрiбнуватi зiницi Шавули,
здивувався i його куций нiс, який намарно вибивався з хащiв сивої, сизої i
рудуватої щетини.
- А ти хiба не отримав своєї пайки? - тихцем запитав Безбородько.
- Тисячу карбованцiв?
- Атож.
- Так чого ж повертати? - занепокоївся i наче трохи поменшав Тодох
Мамура. -Мiлiцiя пронюхала? Я ж усе робив без спiльника i свiдка.
- Найшовся свiдок: Марко Безсмертний! - аж зашкварчав Безбородько. -Вже
достукався, стукав би вiн своїми костурами в дверi самого пекла.
- Почалось нове життя, - зморщився Шавула i кинув якусь лайку в свої
заволохаченi хащi.
IX
I райковi, й вечiрнi дороги чаять у собi таємницю, сподiвання i жаль. I
скiльки не збираєшся у тi дороги, вони коливаються перед очима, проходять
через усе твоє серце, насновують на нього надiї, розмотують пережите.
Якась незбагненна сила й принада е у синiм туманцi .далини, вiн з
дитинства бентежить i вабить тебе. I довiку здається, що за тим туманцем
чи маревом далини лежить твоя найкраща сторiнка життя, що там, у рамцi
росяних дiбров чи синьооких лукiв, загубився такий закуток землi, який не
снився i генiям Вiдродження, що, може, там по ранiшнiх чи вечiрнiх росах
поспiшає назустрiч тобi твоє щастя.
I ранковi, i вечiрнi дороги завжди хвилювали Степаниду, як хвилювали її
досвiтнi й вечiрнi зорi, як хвилювала сиза свiтанкова i рожева вечiрня
роса. Здавалося б, що таке роса? Звичайнi опади, та й годi. А для
селянської дитини, та ще з мрiйною вдачею, - це чарiвний початок свiту,
коли вiн з дiйсностi й казки розгортає зелену, росицею скраплену землю; це
найкращi спомини, коли прокинешся у хатi i чуєш, як у розлогiй долинi тато
косою пiдрiзає нiч i на волю широко виходить блакитноокий свiтанок; це
соромлива заплакана ромашка в святковiм вiяочку, i радiсть, коли ти сама,
як ромашка, у бiлiй хустинцi весело ступаєш по травах, несучи снiдання
косарям; це тi перловi свiтанки, коли ти вже з росою i косариками вижинаєш
посивiле жито або гребеш крихкий ячмiнь i надiйно поглядаєш на старших: чи
не помiчниця вам? Це тi сподiванi, бентежнi i найсвятiшi вечори, коли
хтось сидить бiля тебе, у своїй руцi тримає твою руку i не може вимовити
нi слова. А ти чекаєш i боїшся його, того слова, що може сказати тiльки
пора кохання.
Невже це теж було? Чи наснилось отут у холоднiй дзвiницi, де над нею,
Степанидою, як спомини давнини, обiзвалися святковi дзвони? Жiнка рвучко
пiдводить голову, прощається з мовчазними нахололими дзвонами, прощається
з руїнами школи, де зiщуленою пташиною колись пробiг рiк її молодостi, i
засмученим поглядом дивиться вдалину, придивляється, як перламутровий
ранок, червонiючи од напруги, викочує з-пiд краю землi пiдтуманене сонце.
- Що згадалося, сестро? Що бентежить тебе? - Григорiй Стратонович
посмiхнувся тiєю нiжнiстю очей, яка буває ранком у лугового з росицею
дзвiночка. Як їй колись, пiдлiтком, хотiлося мати ось такi очi!
- Для чого вони тобi? Когось чарувати не терпиться? - насмiхався
Григорiй.
- Дурний, - червонiла вона. - I що ти тямиш?
- Та щось уже тямлю, але нiяк не второпаю: для чого цвiтом рожi
пiдмальовувати щоки? - дивився на неї своїми веселими самоцвiтами.
I от скiльки рокiв промайнуло з того часу, скiльки пережито, скiльки
разiв її Григорiй стрiчав смерть i скiльки разiв сам когось карав нею, але
очi в нього залишилися такими ж, як у дитинствi. Велике дiло, коли людина
має чисте сумлiння, коли нiякi тiнi не каламутять, не збiднюють погляду.
Одного разу навiть запитала його:
- Григорiю, а не мучать тебе поганi сни?.. Не приходять убитi?..
I вiн одразу'ж насупився, навiть з докором подивився на неї.
- Навiщо це, сестро, тобi?.. Люди, що сiяли жито чи тримали молот або
книгу в руках, не вмiють похвалятись убитими. Тiльки необхiднiсть
заставила нас смертю спиняти смерть. А коли допитуєшся, скажу: нiхто не
турбує моїх снiв, бо я карав нечисть, ворогiв Батькiвщини. I тiльки
ворогiв!.. Бачу, що й ти цiкавишся таємницею слов'янської душi, як деякi
буржуазнi теоретики.
"Милий мiй, милий", - шепче вона зараз тiльки дрожем уст i надивляється
на таке мужнє i таке по-дитячому одверте обличчя зведеного брата. Як вона
любить його, здається, й рiдна сестра бiльше не змогла б любити. I хоча це
недобре, - вона ревнує ного до Катерини i журиться, що його одразу обсiла
така сiм'я. Хiба вiн дiвчини не мiг собi знайти?
Так, вона менш великодушна, анiж Григорiй, нiзащо не вийшла б замiж за
вдiвця з п'ятьма дiтьми. Навiть коли б i вийшла з великого жалю до дiтей,
все одно не могла б прикипiти всiм серцем до чоловiка, як прикипiв
Григорiй до Катерини...
"Нiчогенька, навiть славна братова, а все одно жаль брата", - уперто
обзиваються тi самi думки.
А Григорiй Стратонович дивиться на сестру, i його знову вражають її очi
з двома цятками сумовитого осiннього сонця. "Це не тiльки вiйна, але й
скалiчене материнство тремтить у тих краплинах осiннього сонця. Хоч як
склалося життя, а дiтей тобi треба, сестро. Дiтей!" I вiн переводить
люблячий погляд на постать Катерини, таку бажану, таку хвилюючу, що
водночас хочеться до неї припасти, мов до найрiднiшої людини, i милувати,
як жiнку.
Дорогою загудiла машина.
- Твоя йде!.. - впевнено сказав Григорiй, вийшов наперед i
по-школярськи пiдняв руку.
Захеканий студебекер зупинився бiля обочини, i сивочубий шофер з
перев'язаним чолом коротко запитав:
- Куди?
- В Дубову.
- Гарне село. Де ж воно буде? • Степанида сказала.
- Тодi сiдай, молодице, по дорозi. Оце все? - показав очима на маленьку
валiзку.
- Оце й усе!
- А веселуха там знайдеться?
- Знайдеться, - вiдповiв Григорiй.
- Тодi порядок у вiйськах, - задоволене сказав шофер i смачно
посмiхнувся.
Степанида похапцем цiлується з братовою, схлипує в обiймах брата i з
його допомогою опиняється в кабiнi.
- Марку Трохимовичу передати привiт? - шепче наостанку.
- Ой, що ти, Григорiю! Молю, благаю, щоб нi слова про мене. Чуєш?
- Химернi ви люди, жiнки, потайнi.
- Слово честi, не скажеш?
- Слово честi. З чимсь ти криєшся вiд мене?
- От вчепився.
- Ну, не буду, - добряче смiється Григорiй Стратонович. - Пиши,
приїжджай.
- Влiтку приїду.
I от рушила машина, гойднулась дорога, i гойднулися болi та спомини.
Прощаючись iз понiвеченим селом, вона все придивлялась до вулиць i
завулкiв, чи не побачить щось знайоме i чи не запримiтить десь постатi на
двох костурах. Але не Марка Безсмертного, а статечного Антона Безбородька
вгледiла бiля його палацу. Вiн, кудись несучи свою зовнiшню поважнiсть, як
недобрий привид минулого, як недобра частка її судьби, майнув перед очима
та й зник...
* * *
Колись молоденькою вчителькою вона приїхала в це село, що привiтно
мружилось у пучках сонця i нитях павутиння. Гандрибастi, з оголеними
шрамами конi, якi вiдслужили своє у кiннотi, до дзвону клепали суху
пiдосiнню землю, залишаючи на нiй синюватi пiвмiсяцi.
Вона задумано приглядалась до незнайомих вулиць, до незвичних лiс: вони
або в'юнились, наче нагорблена вода на бистрi, або красувались досконалим
вишиттям з червонолозу.
"Тiльки справжнi митцi можуть зробити з якогось пруття таке диво", -
подумала тодi i запитала вiзника: - Де ви стiльки червонолозу дiстаєте?
- З Китай-озера, - коротко вiдповiв той, не випускаючи з рота
надгризеної люльки.
Це слово приємно забринiло в її душi, перед нею принадно, як таємниця,
почала вiдкриватись нова частка непiзнаної далини. I вже ближчими ставали
i хати, i вулицi, i завулки цього села, що купалось у теплих пахощах
снопiв, соняшникiв та яблук.
Яблунi тут заглядали мало не в кожну хату, де починалось життя, i, не
сумуючи, стояли на цвинтарi, де кiнчалось життя...
Одноногий шкiльний сторож з бджолою в бородi довго, недовiрливо
розглядав документи, звiряв її роки з обличчям i невiдомо чи з огудою, чи
схвально сказав:
- Чи ти ба, таке мале, а вже панночка вчителька. Вона, зачеплена за
живе класовою образою, так почервонiла, що аж в очах потуманiло, i з усiєю
непримиреннiстю обрушилась на високого чолов'ягу, який був схожий на
пiдгонистого вiтряка з двома крилами:
- Не панночка, а просто вчителька? Нiколи не смiйте мене так паскудно
називати! Чуєте, нiколи! Бо iнакше!.. - замахала своїми маленькими
кулачками.
Сторож кумедно, по-сорочи, зиркнув на них i не розгнiвався, а, навпаки,
подобрiв, лагiдно засмiявся:
- Ми на горе всiм буржуям свiтовий пожар роздуєм? От якi ми! Ви, бачу,
задиркуватi, нiби шпачок, - пiдвiв голову догори, де на плакучiй березi
висiла шпакiвня.
- А ви їдучi, як... - в гнiвi не могла знайти потрiбного порiвняння.
- Доказуйте, доказуйте до самої решти, не сумлiвайтесь, - пiдбадьорив
її сторож i з-пiд розкiшних вусiв натрушував на пiдкучерявлену мiдь бороди
i захоплену посмiшку, i смiх.
Чого йому так сподобався її гнiв? Всякi люди бувають ва свiтi...
Сторож, розправивши бороду, виневолив бджолу i вже з пошаною простягнув
документи:
- Усе в справностi. Не прогнiвайтесь, що так сказав навздогад бурякiв:
хотiлося знати, що ви за людина, з якого тiста злiпленi, яким духом
дихаєте - старосвiтським чи вже нашим.
- Он як! А ви ж яким живете? - одiйшла вона.
- Кавалерiйським! У Котовського служив i воював, а тепер iз школярами
воюю, - скоса поглянув на шматок скрипучого дерева, що став його ногою. -
На все село видзвонюю, щоб попа перемогти, бачите, який дзвiн припасував?
Вона тiльки тепер вгледiла, що на шкiльному подвiр'ї з високозведеної
дубової перекладини капелюшисто звисав потемнiлий дзвiн, пудiв на
тридцять.
- Невже ви, Зiновiю Петровичу, ним дзвоните на уроки? - запитала
ошелешено.
Сторож ствердно кивнув головою:
- А хiба погано придумав для науки? Задзвоню - i всi люди знають, що
революцiя вчить їхнiх дiтей! От воно як! Не подобається вам?
- Дуже подобається, дуже! - вигукнула в щиросердiм захватi i одразу
забулася про свою образу.
- От i гаразд, Степанидо Iванiвно, - задумано подивився на дзвона. - I
йому тут веселiше, бо не дзвонить на похорон. Все попiвство завидує на цей
дзвiн. Не раз приїжджали рiзнi i всякi, щоб якось вициганити чи вимiняти
його в мене. Не знають, що це мiй найкращий трофей.
- Трофей? Де ж ви його взяли?
- Пiд Волочиськом вiдбив у бiлополякiв. Це ще коли я на конi, як вiтер,
гасав. Були й такi часи... Ну, а привiз я його в село вже пiсля шпиталю,
де вкоротили менi ногу. На одному возi їхали. Саме обложистий дощ iшов, i
дзвiн перед новою службою так плакав, наче згадував усi душi, над якими
востаннє дзвонив. А я тримав свої сльози всерединi, не знаючи, як
зустрiнуся з родом, з дружиною, чи не поменшає у них до мене любовi. Тодi
я, 'дiвонько, як i мiй трофей, сумно дивився на життя: обоє ми були не на
мiсцi, бо що таке дзвiн i вершник на пiдводi та ще й у соломi?..
Тепер вона iншими очима подивилась на сторожа, на школу, на дзвона, що
нарештi знайшов своє мiсце, i навiть на соняшники, якi розкiшними золотими
решетами пересiвали сонячне промiння.
- А ви нашої першої трибуни ще не бачили? - пожвавiшав Зiновiй
Петрович.
- Нi, не встигла.
- Неодмiнно подивiться, -аж пирснув од задоволення. - Наш Марко