Страница:
пiдiймала вгору, щоб перехопити i притиснути до грудей оте невидиме
снування, що тремтiло й ткалося над нею, мов тепле марево. В материйне
вiдтале серце сiялись i сiялись Марковi слова, як пiд Новий рiк сiється в
хатi жито-пшениця i всяка пашниця, перемiшувалися з її думками. I навiть
слухаючи щось тяжке, вона могла: посмiхнутися, бо в цю хвилю хтось
тихенько говорив їй: "А Марко повернувся".
I вона знову з подивом та безмiрною любов'ю дивилася на сина,
дивуючись, як вiн, перешитий на рiзнi фасони "всякими лiкарями, залишився
тилi самим Марком, яким .був i до вiйни, їй знову хотiлося тулити до себе
свою дитину, торкатись його рук, болючої нiженьки, виговорити всi слова,
що каменем запеклися навколо серця, але мала ту неймовiрну делiкатнiсть
селянської душi, яка завжди в усьому стримувала себе, окрiм дiлечка. I
той, хто привик з усякої нагоди охати i зойкати, навряд чи зрозумiє тих
глибоко люблячих матерiв, якi рiдко цiлують своїх чоловiкiв i своїх дiтей,
i навiть ласку зустрiчають здивованим: i-i!
- Навоювався ж ти, сину, як накосився. I чого б тiльки не жити людям у
добрi та злагодi? Позавидували фашисти на нашi душi, то й самi без тiла
залишаться, бо як хто у свiтi не викручує темнi мiзки, а все одно кривда
нiяк i нiде не переможе правди. Може, тобi якусь припарку прикласти до
ноги?
- Обiйдеться.
- Ой Марку, Марку. - Бiльше не стає слiв у матерi, i вона з любов'ю
несе до своєї дитини заокругленi пiввiнця по-дiвочому довгих вiй, що не
старiли над виплаканими прив'ялими очима. - Увесь ти в батька пiшов.
Бiль хвилями пройшовся в серединi чоловiка: як запiзно вiн згадав про
свого рiдного.
- Давно були на могилi тата?
- Восени, дитино, коли з його живого хреста осипалося листя.
В землянцi залягла тиша. Крiзь далечiнь рокiв мати i син побачили на
якусь мить живою наирiднiшу людину i живу вербу над її могилою.
Далеко вiд рiдної оселi загинув у сiчi з денiкiнцями комнезамiвець
Трохим Безсмертний. Порубаного й пострiляного поховали його друзi в степу
бiля рiчки на тому ж мiсцi, де вiн упав з коня. Майстри не тесали
Безсмертному кленової домовини, боєм задимленi друзi не покривали йому
очей китайкою, не насипали високої могили, не говорили сумних i красивих
слiв, як подобає в такому випадку.
Мовчки в журбi зiскочили бойовi побратими з графських i куркульських
коней, саперними лопатками i шаблями викопали неглибоку яму, опустили в
неї свого товариша, а бiля нього поклали шаблю, щоб i на тому свiтi кришив
нею погань, та й помчали доганяти ворогiв. Навiть трикратного пострiлу не
дали на прощання, бо обмаль було набоїв. А потiм якась християнська душа
поставила на могилi невеличкого, з молоденької вербицi вирубаного хреста,
диво сталось у степу - пiсля дощiв ожило мертве деревце, з порубаної
середини викинуло гiлочки, i вони зеленими ручатами потяглися до сонця.
Згодом пристрасною силою життя деревце скинуло мертву поперечку i вже
стало не хрестом, а гiнкою вербицею i людською пам'яттю. А матерi, коли
вона приходила сюди, iнодi здавалось, що в тiй вербi оселилась її наболiла
душа...
- Говори ж, сину, говори, - першою вiдганяє задавненi спогади i бiль.
- Про що ж вам казати? Можу тiльки про вiйну, бо не виходив з її
упряжi...
- А хто тепер кому про iнше розказує? Чим живемо, тим i дихаємо.
Пiсля ще якоїсь розповiдi про бiй мати вибачливо подивилась на Марка,
метнулась до кабицi, щоб скапарити сяку-таку вечерю. Вже вiд вогню iнколи
з недовiрою поглядала на сина i на збитий з двох дощок стiл, на якому
лежала чорнова. Як тепер з нею бути? Чи кинути у вогонь, чи покласти в
рiзнi податки, що теж лежали за Георгiєм Побiдоносцем?
Але потiм вирiшила: то вже така судьба сина, i хай вiн робить з нею, що
захоче. Все-таки недарма, навiть пiсля похоронної, благала долю i на
раннiх, i на пiзнiх зорях, щоб вернувся Марко. От i нагрянув неждано, мов
перший грiм, байдуже, що костурами гримить. I не дуже постарiвся, тiльки
вуса трохи в молоко вмочив та на скронях зморшки накипiли. 'Ох, аби ще
внучка з Германiї повернулась i заспiвала так, як спiвала її бiдолашна
мама:
Он сяду я край вiконця
та виведу золоте волоконце...
Але не внучка, а вона, баба, всi ночi тепер сидить край слiпого
вiконечка, навпiл з прядива й думок пряде своє тяжке волоконце i вже не
примерклими очима, а душею, болем своїм виглядає свiй рiд. Ой, а чого ж це
вона й досi чапає в однiй чунi? Геть усе, усе витрусилось iз голови. Ганна
вихоплює з-пiд лавчини благеньке полатане взуття, а до неї пiдкочується
зайченя й починає тертися бiля нiг.
- Їсти, дурненьке, хочеш? - питається, наче звiрятко може щось
вiдповiсти.
Зайченя кумедно ворушить рухливою квасолиною носа i кладе на спину
довгi, мов iграшковi човники, вуха.
- Що ж тобi, сирiтко, дати? - i далi розмовляє з ним, наче з дитиною.
- Звiдки вiн у вас, мамо?
- У лiсi знайшла, замерзав бiдолаха, зараз уже оклигує. Оце ж тепер уся
худоба наша, бо Гiтлер i кури пожер, i корови в салотопцi перетопив, щоб
його нечистi до судного дня на бiсячий лiй топили. - Мати, як могла,
проклинала навiженого фюрера i тут же лагiдно посмiхалася до сина або
одразу мовчки починала сумувати, що нема в нього нi жiнки, нi доньки, а
потiм втiшалась думкою, що й онучка повернеться, як стане Гiтлеру капут, i
непомiтно для себе починала говорити: - Яка ж вона гарненька була. А очi -
одне синьоцвiття, та й годi.
- Де вона тiльки тепер? - зажурився Марко i зажурилися всi його зморшки
пiд очима.
- Може, й добивається додому, як та перепiлка.
- Може... - почав думками розшукувати отi затуманенi далi, з яких,
певне, добивається додому його єдине дитя. Як топольку, ростили її, а
вiйна з корiнням вирвала його топольку, а ти, батьку, мучся i карайся, чи
є вона на землi, чи, може, лежить у землi.
Мати, вгадавши його думку, поспiшила заспокоїти:
- Не журись, дитино. I Гiтлер не всiх зможе вичавити.
- Мамо, а якi у вас тепер очi? - несподiвано запитав Марко. - Нiяк не
розберу при цiй електрицi, - косо поглянув на каганець, змайстрований з
гiльзи снаряда.
- I нащо воно тобi? -здивувалась, знiяковiла i зiтхнула мати. - Хiба ж
дiти придивляються до наших очей? То тiльки ми втiшаємося, ними...
- Та iнколи придивляємось: - Марка вразило, що матiр засоромилась
такого запитання, бо й справдi: хто цiкавиться очима старих? - У вас були
синi-синi, як весняне небо пiсля дощу.
-Як ти, сину, гарно сказав, - зiтхнула мати. - За все життя нi вiд кого
не чуда таких слiв, навiть од батька твого,,.. I невже в мене справдi такi
були очi? - аж зачудувалась, згадуючи минулi роки.
- Синi були, як барвiнковий цвiт у росi.
- А тепер стали сивими. Iнша роса виполоскала мiй синiй цвiт,
-вiдповiла тихо. -Ти знаєш: у нашому родi довго не сивiють, дiди
парубоцькими чубами задаються. Ну, а теперiшня гризота не подивилась иа
це. Спочатку в мене посивiли коси, а потiм очi... Таки придивлявся до
матерi? Дуже стара стала? - з вдячнiстю посмiхнулася до своєї кровинки, i
вiдблиск молодостi майнув у її справдi сивих од скорботи очах. - Я тебе ще
голодом не заморила? Ось уже зараз картопелька буде.
-В мундирах?
- I в мундирах, i роздягнена, i товчена, i так шматками, - в гнiздечках
бiля уст сiпнулась i завмерла посмiшка. - Тiльки присмаки нема до неї -
розтертою кользою чи маком посипаю. Звикай, сину.
- А нащо ви стiльки наварюєте?
- О, ще й питає. Думаєш, почувши, яро тебе, не збереться перегодя
капела?, Тебе ж люди i живого, i мертвого любили... Тьху, знову цей
папiрець баки забиває, - кивнула головою на стiл. -I що тiльки вдiяти з
ним? Лежить же, нiби сама печаль. Чи не спалити його? - подивилась на
сина.
Марко зирнув на страшний документ, що тепер сумирно лежав бiля
дерев'яної сiльнички i темної; як земля, хлiбини. А лежав же вiн ранiше в
цiй землянцi, наче покiйник у склепi.
- Палiть, мамо, за смертю шкодувати не будем, - одвернувся вiд того
папiрця, що волею випадку, немов чорний ворон, поквапився принести його,
Маркову, смерть до матерi, она, нема чому дивуватись: сiдав же, гайворон
на охололi груди Марковi, видирав його душу, бiля якої мостилася смерть,
i, може, помилково, вiддер її, костомаху, замiсть життя та й шугонув зi
своєю здобиччю у далекий край.
Чоловiк аж посмiхнувся, риразно побачивши таке видовисько, хоча немало
їх завжди проходило перед очима, бо в Маркове серце з самого дитинства
свiт нахлюпувався гомоном землi i вiдгомоном пiснi.
Мати з потаємним острахом пiдiйшла до столу, двома пальцями взяла
папiрець, де якимись закарлючками була накраплена смерть, i понесла його
до кабицi. Марко в задумi, з цiкавiстю поглянув на матiр. На її
зосередженому обличчi заколивався свiт i виразно пройшли тiнi страждання,
що їх принiс цей клапоть вiйни. Мати ще раз глянула на нього й кинула у
вогонь, а сама, наче молитву, урочисто i пристрасно зашепотiла якесь
заклинання, Марко тiльки й почув: "Iди, смерте, на болото i в беавiсть, де
люди не ходять, де звiри не бродять, де пiвЧоловiк аж посмiхнувся, риразно
побачивши таке видовисько, хоча немало їх завжди проходило перед очима, бо
в Маркове серце з самого дитинства свiт нахлюпувався гомоном землi i
вiдгомоном пiснi.
Мати з потаємним острахом пiдiйшла до столу, двома пальцями взяла
папiрець, де якимись закарлюнками була накраплена смерть, i понесла його
до кабицi. Марко в задумi, з цiкавiстю поглянув на матiр. На її
зосередженому обличчi заколивався свiт i виразно пройшли тiнi страждання,
що їх принiс цей клапоть вiйни. Мати ще раз глянула на нього й кинула у
вогонь, а сама, наче молитву, урочисто i пристрасно зашепотiла якесь
заклинання. Марко тiльки й почув: "Iди, смерте, на болото i в безвiсть, де
люди не ходять, де звiри не бродять, де пiвнi не нiготь..."
-Таки горить смерть,-сказала пiсля усiх чаклунських "тьху-тьху". Марко
не знав, що про такий випадок треба робити: набундючитись,чи бути
суворо-врочистим, як його матiр, або махнути рукою i посмiхнутись, як
умiють збоку подивитися на своє лихо нашi люди. "Практики ще не було
такої",- насмiшкувато вiдповiв своїм думкам, придивляючись, як на припiчку
коцюрбився, чорнiв i кришився вiсник смертi.
- Спалила, пропади вона пропадом, змiшала з жаром попiл чорнової.-
Одiйшла вiд кабицi i стала опоряджати стола, наче хотiла затерти й слiд,
де лежала похоронна, i знову з острахом поглянула на ногу.- Не болить
вона?
- Не болить вона,-пiдкреслив материну повагу до пораненої ноги.
Мати похитала головою, в думках вiддiляла обман вiд правди.
- Хiба ти скажеш про свої болi, якi вони є? .Знаю тебе добре. Ти
калiцтвом похвалятись не будеш... I не пiдманюй, що скоро ходитимеш?
- От побачите. Ще й танцюватиму шивертом-вивертом.
- Ви всi нас .утiшаєте на старiсть, як ми вас утiшаємо малими. Це теж
трохи пособляє, бо серце нас хоч i мучене, та все вiрою живе. А як на тiй
недiлi, коли саме хугувало надворi, що й свiта божого не видно, втiшала
мене якась молодиця I Достукалась до цiєї оселi, обтру
сила снiг i стала бiля дверей, як мальована. Довго-довго розпитувала
про тебе, душею вмовляла не вiрити похороннiй: всi вони приголомшують
людину, а не всi правду кажуть. Погомонiли разом, пожурились укупi та й
розiйшлися, як рiдня.
- Що ж то за молодиця була? - стрепенувся i здивувався Марко.
- Нiби вчителька приїжджа. Привiтна така, хоч з обличчя смуток i не
сходив.
- Вчителька?
- Еге ж. Тебе добре знає. Сама гарненька, терноока. I подарунок менi
пiд полою принесла - муки на замiс. З пайка свого вiдiрвала.
- Дивина! - Марко наморщив чоло, пригадуючи, яка б це вчителька могла
допитуватись про нього. - I ви взяли борошно?
- Вiдмовлялась, так вона зобижатися почала. Казала, що без день прийде
на свiжий хлiб. Та й не прийшла. А я для неї й шикухи дiстала, щоб зварити
вареники з урдою.
- Як же її звати?
- Як? - мати поправила хустку, напружено замислилась. - Ось тобi й
маєш: вигубилося з пам'ятi. Голова стала, мов решето, - нiчого не втримає.
- Може, потiм пригадаєте.
- Може, й згадаю. А ще ранiше новий вчитель приходив, теж дуже гарний з
лиця i душею, ГригЬрiєм звати, цього запам'ятала. О, вже хтось iде.
Зверху справдi загупали чиїсь кроки, обiзвалися голоси, а в землянцi
захвилювався каганець. Марко зручнiше сiв на тапчанi, випростався, щоб
людям менше впадало в вiчi калiцтво. Першим на порозi з'явився сивий, мов
голуб, пасiчник Зiновiй Петрович Гордiєнко, а з-за його плечей виглядала
по-старосвiтськи навхрест зачохлена двома хустками рухлива голова Христi
Гордiєнчихи. Старий непомiтно подав матерi рамку з щiльником i одразу
пошкутильгав до Марка, обiйняв його, залоскотав зеленкуватою бородою, що
пахла димом i медом.
- Ну, здоров, здоров, Марку! Хвалити долю, живим повернувся у свої
хороми.
- Чи не тю на тебе! - одразу ж накинулась на чоловiка Гордiєнчиха.
-Тепер нiхто не подивується таким хоромам. Тепер щастя, коли душа хоч в
якому не є тiлi знайшла пристановище.
- Ет, задзвонила на рiздво, то й до великодня не зупиниш, - вiдмахнувся
старий рукою вiд жiнки. - Хоч тут не торохкоти, наче порожняком.
- Здоровенькi були, тiтко, - з любов'ю i жалiстю дивиться на округле з
кирпатинкою обличчя, а перед його очима, немов швидкоплиннi осяйнi вагони,
аж мигтять далекi лiта, коли в хатi Гордiєнкiв вiн знаходив i сердечну
радiсть, i 'зустрiв своє перше кохання. - Як ви там?
- I не питай, дитино. Як люди, так i ми, - простягла, витерши об
подолок, руку.
Марко поцiлував її. Христя од несподiванки аж заточилась, за звичкою,
хотiла тюкнути на нього, але одразу ж зжалiснiла i цiєю ж рукою
потягнулась до очей.
- А коли ж я, Марку, своїх дiточок побачу, як тебе? Коли ж вони
повернуться з далекої сторони?
- Повернуться, дурна, як менше збиратимеш сльози в торбину. В тебе й
зараз стане глузду вiдкривати похорiн, - обiрвав її Гордiєнко... - Так же
iнодi плаче, Марку, що вiд слiз десятчанi сорочки тлiють.
- А вiн i слова не дасть, iрод, сказати, росинки не дасть зронити,
дарма що бiля бджоли цiлий вiк товчеться. - Гордiєнчиха кулаком i очима
насварилась на свого "трутня" i пiшла до кабицi помагати матерi, якiй
жiнки непомiтно передавали якiсь мисочки або хлiб, а чоловiки
рiзнодержавнi пляшки, закоркованi качанами кукурудзи.
Сини чорної землi i жорстокої долi, вiчнi хлiбороби i списанi по
"чистiй" воїни, великi цiлиннi натури, вздовж i впоперек переполосованi
вiйною, i звичайнi простi дядьки, в мiру дипломати, а без мiри трудiвники,
якi брели своїм горем, як темним морем, пiдходили до Марка. Пiдходили в
незугарному одязi, в неоковирному взуттi, зляпаному казна з якого ременю
чи склеєному з трофейних автомобiльних камер. Пiдходили з тяжкою
задавненою тугою на обличчях i з добрими словами на устах. Репаними i
паленими, стрiляними i рубаними руками обiймали чоловiка i мовчки втiшали
його цими ж руками.
Матерi як матерi, питали одне й те саме: чи не стрiчав десь їхнiх
синiв, якi стукають вже собацi-Гiтлеряцi в залiзнi дверi. Батьки ж
допитувались, чи скоро закiнчиться вiйна, бо як iще далi протягнеться таке
безголов'я, то й люду на свiтi не зостанеться. I тiльки дiвчата не
питались про своїх наречених, яких з кожним днем ставало все менше й менше
- на чужих далеких землях досiвалося наше найдорожче зерно й любов. I в
дiвочих очах Марко бачив девимовяу тугу, яку не передадуть, напевне, й
генiї пензля, бо ж хiба можна в одних очах вмiстити i чорнi тiнi вiйни, i
муки.утрат, i роками та свинцем перерване чи кров'ю зiйдеие кохання, i
самою природою, а не дiвочою цнотливiстю ледь намiченi
полохливо-зворушливi й тривожнi ознаки материнства.
Ще хтось загупав угорi, скрипнули дверi, i в пiдбитому тьмою одвiрку,
наче в рамцi непокiрний портрет, заворушився невисокий, мiцнотiлий, в
свитцi на розхристi. дiд Євмен Дибенко, за ним тiнню гнувся журавлистий
Петро Гайшук, якого в селi прозивали мiнiстром без портфеля. До бiса
розумний, але по-дядькiвськи обережний, Гайшук, може, й дослужився б до
високих посад, аби не мав природної недовiри до не хлiборобського хлiба i
не так любив худобу, особливо ж воли. На самотi вiн їм i спiвав, i говорив
з ними, i вони розумiли його мову. Тепер, коли вiйна знищила волiв i
забрала добру частку Петрового здоров'я, вiн перенiс свою любов на конi,
хоча вiд їзди верхи не мав задоволення: його довгi ступалйща майже завжди
волочилися по землi.
З-за спини Гайшука протиснулась лукава гостроборода мордочка Максима
Полатайка, теж. конюха. Вiн без жодного слова щедротно-величним рухом
подав матерi пляшку якогось заморського, з барвистою етикеткою вина.
- Крадене? - тихо i строго запитала мати.
- Невже ви хотiли, щоб я у пiдвалi самого Антонеску торгiвлю розводив?
- здивувалось i .обурилось усе обличчя Максима.
- Як же воно з пiдвалу Антонеску долежало в тебе до сьогоднiшньої
години?
- А ви думаєте, я тiльки одну пляшку взяв. собi на згадку про
Антонеску? Для чого тодi було їздовим служити в армiї?
- А що тут: збори чи вистава? - одразу ж, ще не поздоровкавшись,
загримiв старий Дибенко.
- Ой мовчи, Євмене, вiчно ти... - Мов бiль. стала бiля чоловiка
полохливоока з безнадiйно опущеними руками Євмениха.
- Хiба ж я пам'ятник, щоб мовчати?. - витискається з рамок одвiрка.
-Пропустiть i мене, люди добрi, до голови.
- До якого, дiду, голови? - здивувався одноногий Василь Тримайвода, на
грудях якого красувалися три ордени Слави i всi три - за "язики". -
Адресою помилилися.
- Мовчи i диш, розвiдко! - Старий гострозоре обвiв усiх поглядом, а
когось i плечем пiдштовхнув, добираючись до Марка.- Хоче, вилупок, щоб я в
такому дiлi помилився! Прийшов до справжнього голови - Марка Трохимовича
Безсмертного.
- Що ви, Євмене Даниловичу, який я вам голова,- чудуючись, озвався
Марко.
- Не безiменний, не безрiдний i не чорти-що, а справжнiй, довоєнний, що
в головi i в душi має понятiє i до землi, i до людей, i до коней, i до
хлiба святого, i до риби у водi, i до птицi у небi, i до вдови нещасної, i
до сироти безрiдної! Що, може, брешу, люди?
- Правду кажеш, Євмене,- першим обiзвався Зiновiй Гордiєнко.- Марко
чоловiк з любов'ю. Пам'ятаєте, яка пасiка була за нього?
- Пасiка, пасiка,- перекривив його Євмен.- Колись люди вiск до богiв у
свята носили, а тепер дехто до самогонщиць в усi днi тащить. То яка ж
пасiка не переведеться на трясцю.
- Мовчи, Євмене, мовчи та диш,- болiено попросила Євмениха.
- Сама помовчуй. Задобре i на горi живеться Безбородьку: очi i макоїди
вiд жиру i самогонки послухали. То як я буду теперiшнього голову
визнавати? - непримиренний полиск забився в очах-старого Євмена. - Не
визнаю його - i край.
- А тебе ж, Євмене, Безбородько хоч трохи визнає? - в'їв Гордiєнко.
- Ми з ним живем, як рiзнi царства-государства. Я й совєцьку власть до
двадцятого року не признавав, аж поки землю не отримав, бо розвьорстка
була. А тепер отого викрутня Безбородька. визнавай! Та за яку ласку чи
заслуги?-визвiрився на Гордiєнка.-Чи, може, за те, що цей недбалець
совiсть прогуляв, як червiнець, а хитростi напозичався? Мовчиш, нудьго?
Ото-то воно й є!.. Доброго здоров'я, Марку.
- Добрий вечiр, дiду,сердечно здоровкається з старим.- Дозолив
Безбородько вам?
- Коли б тiльки менi, то пiвлиха було б. Хiба ж то робiтник? Вiн перед
очима-мелун, а за плечима-кладун.
Навколо пожвавiшали обличчя, а Марко весело похитав головою:
- Ви, дiду, нiчутiньку не змiнились.
-Таки нiчутiньку. Чого ж мiнятися дiду?-доторкнувся червоною вiд холоду
рукою до сивого акуратно пiдстриженого бурячка борiдки, яка доречно
подовжувала коротколице обличчя. - Я ж не той метелик, що "ура-ура" на
всi. трибуни вистрибом летiв, коли ж загримiло - пiд трухлою корою
лялечкою причаївся, а там i в гусiнь обернувся. От яке в життi кiно буває.
А я - вiйна не вiйна - увесь час бiля коней човпiю, i в рай чи в пекло на
конях думаю трапити, бо такий мiй талан кiнський. А весь час мене
елементом називають.
- За язик, дiду, тiльки за язик, - з насмiшкою обiзвався свiтлоокий
Василь Тримайвода. - Довгий вiн у вас.
- А ти ж його мiряв? У мене, бiсова макiтро, коли хочеш знати, нiчого
куцого нема. I вiк мiй довгий, i труд, i стаж, i язик. Та говорить вiн
тiльки правду, а ви її в резолюцiї не записуєте. Як, Марку, не вiдсобачило
тобi ногу? Тепер це дiло не трудне: технiка висока. Що воно тiльки буде,
коли ще вищою стане? То як нога?
- Скоро на двох буду чапати.
- Оце дiло! - зрадiв старий. - До книги чи там до портфеля вистачить i
голови, а до землi ще й ноги потрiбнi. Значить, обома ходитимеш?
- В Марка Трохимовича дiла куди гiрше моїх, - трiпнув
бiляво-золотистим, наче достиглий хмiль, чубом Василь Тримайвода. - Я один
чобiт п'ять рокiв буду човгати, а йому треба цiлу пару на рiк.
- Ой мовчи, безчуственне опудало! - з жалем обiзвалася бiля
напiвпричинених дверей гарячоока й гарячоуста Варка, Василева жiнка. -
Притарабанився ж до мене восени; став бiля плоту i в хату не заходить.
Побачила його, вибiгла на подвiр'я й захолола, мов тiло без душi, та в
сльози: "Нiженька моя дорогенька, не ходити вже тобi по землi". А вiн,
чудiй, вперся спиною в тин i регоче: "А будеш лiтати по небу i з святими
грати у футбол..."
- Щось же їй треба i там робити, - мило, з посмiшкою чи насмiшкою над
собою одказав чоловiк, який нiколи не мiг натiшитися роботою: вiн був
столяром i стельмахом, шевцем i бондарем, човнярем i рибалкою, слюсарем i
радiоаматором, ткачем i навiть костоправом, не кажучи вже про усi умiння
хлiбороба. Хто в селi, мов лялечку, вшиє покрiвлю? Василь Тримайвода. А
хто вивершить, наче пишнi палаци, скирти? Знову ж таки вiн. Тепер
завзятий, широкої вдачi Василь Тримайвода, здається, не етiльки .журився
за ногою, скiльки за тим, що марно пропадає половина його талантiв.
- Хоч би трохи нижче одфугасило, - коли-не-коли скаржився Василь
домашнiм, i хмара набiгала на його високе, навпiл розсiчене зморшкою чоло.
- Тодi сам пiд неї, як пiд паню, вирiзав би якесь крiселко. Ну, як не
уважила Iона менi, не уважу i я їй: обiйдеться без крiселка... Iнодi, лише
в снах, Василь бачив себе зовсiм здоровим, i тодi на його довiрливому
обличчi всюди - i коло уст, i коло носа, i в мiжбрiв'ї, i коло очей -
починала трепетати щасливо-недовiрлива усмiшка, i це одразу ж вганяло в
сльози пристрасну Варку, вiд гарячих i лихих очей якої мало хто мiг
одвести погляд.
Дiд Євмен пильне подивився на Марка, поторгав його ногу, потiм костури,
зауважив, що зробленi вони з нетривкого матерiалу, а тому треба скорiше
видужувати.
- Ти, Євмене, свої насмiшки дома чи в стайнi залишив би, - не витримала
мати i зiбрала губи в оборку, забувши, що єдиний син старого нещодавно
загинув у Словаки.
-Якi ж це, жiнко добра, насмiшки? - здивувався. знизав плечима дiд
Євмен. - Я хочу, щоб твiй Марко вiдразу одужував i брався за головування.
Бо ж це чоловiк приїхав, до нас! Вiн колгоспний закоморок не зробить своєю
хижкою i з людиною не поздоровкається матюком.
- Пiсля цiєї та знову ж цiєї. I чого ти вчепився не-вгавущо з отим
головуванням? Мало тобi одного Безбородька? - вже зовсiм обурилась мати.
- Еге, коли б вiн один, паплюжник, був! - На бiлкуватих очах старого
заворушилися колючi iскорки. - Одного шелягового правителя, куди не пiшло,
можемо i горiлкою по вуха залити, i вгодувати, як свиню. А от усе його
кодло, побачиш, пустить нас з торбами старцювати. Ти цього хочеш?
- Ет, нiчого я не хочу, тiльки не пасталакай лишнього, не забивай менi
баки в такий празничний день.
- Ох i розумнi твої баки, наче в Миколи Другого.
- Нехай тобi всячина, вже й до царя добрався, - одразу повеселiшала
мати.
- Я увесь вiк до правителiв добираюсь, а вони до мене, отак поки що й
живемо. А ти щось свої памороки на дуже обережне сито починаєш пересiвати!
- з повною зневагою одвернув набурмилене обличчя вiд Ганни. - Тобi ж,
Марку, хоча б ти й без нiг був, все одно доведеться головувати. От i
приймай завдаток! - бережно витягнув аж з-пiд сорочки якусь пошарпану i
втемнiлу вiд часу чи негоди книгу.
Вона щось далеке i рiдне нагадала Марковi, i серце, опереджаючи розум,
прискорило свої перебої.
- Що це, дiду?
- Не впiзнаєш?
- Пiзнаю i не пiзнаю.
- Довоєнний список нашого . села, - сум прокотився очима старого. -
Пам'ятаєш?
- Пам'ятаю. - Марко, хвилюючись, узяв книгу. - Де ж ви її роздобули?
- В конторi, коли нiмцi входили в село. Вже тiльки вiтер бавився нею,
пiдiймав угору всiх уписаних людей i жбурляв, куди хотiв. I страшно, i
боляче менi стало тодi. Беру її в руки, а вона i в руках трепеще, мов
птиця... Отак i опинилась у мене... Треба ж, щоб якийсь дурень списки
зберiг, а потiм заглядав i журився над ними, куди яка душа залетiла.
В землянцi одразу стало тихо. Повiв минулих рокiв пройшовся по всiх
обличчях, згадалося, що нема вже на землi багатьох людей, якi були в цих
списках. Марко взяв книжку, перегорнув першi двi сторiнки, i задавненi,
вицвiлi лiтери глянули на нього живими людськими очима.
- Антоненко Федот Володимирович...'
- Пiд Сталiнградом у танку згорiв. Ордени розплавились на грудях, -
одразу скам'янiло добре обличчя Василя Тримайводи.
- Бакун Михайло Тимофiйович.
- На Букринському плацдармi героєм став. Тепер в Саксонiї командує
артилерiйською бригадою. Якщо дуже захоче, - вискочить в генерали.
- Вовк...
- Був i залишився вовком. Утiк, як полiцай, безвiсти. Утiкаючи,
проклинав свою долю. А хiба ж вона винна?
- Геращенко Максим Данилович.
- Зв'язкiвець в артилерiї. Пише: стiльки розмотав по рiзних НП i
вогневих кабеля, що вистачило б обмотати вздовж i впоперек усю землю.
Напевно, бреше.
- Дибенко Iван Євменович.
- У Високих Татрах закрив дота грудьми. Клубок куль пройшов крiзь саме
серце i розколов його. В Словаки поховали воїна, а пiсня про нього живе в
Словаки i в нас.
Марко поглянув на прочиненi дверi, наче звiдти мала долинути пiсня. I
вона справдi долинула. Згори обiзвалися приглушенi дiвочi голоси. Вони вже
прохали не людей, а грому, щоб той не трусив землею, бо в нiй вiдпочивав
їхнiй кароокий Iванко, i грiм не чiпав землi, а нахиляв До неї хмару, i
вона плакала над словацькими горами, куди залетiв iз братами Дибенко Iван.
I зараз без голосу, мовчки заплакав дiд Євмен Дибенко, пiднiсши до очей
зморшкуватий полумисок долонi. На кiнцi його шпакуватих вусiв заблищали
двi краплини. Вiн . пальцями розчавив їх, опустив руку донизу i перегодя
снування, що тремтiло й ткалося над нею, мов тепле марево. В материйне
вiдтале серце сiялись i сiялись Марковi слова, як пiд Новий рiк сiється в
хатi жито-пшениця i всяка пашниця, перемiшувалися з її думками. I навiть
слухаючи щось тяжке, вона могла: посмiхнутися, бо в цю хвилю хтось
тихенько говорив їй: "А Марко повернувся".
I вона знову з подивом та безмiрною любов'ю дивилася на сина,
дивуючись, як вiн, перешитий на рiзнi фасони "всякими лiкарями, залишився
тилi самим Марком, яким .був i до вiйни, їй знову хотiлося тулити до себе
свою дитину, торкатись його рук, болючої нiженьки, виговорити всi слова,
що каменем запеклися навколо серця, але мала ту неймовiрну делiкатнiсть
селянської душi, яка завжди в усьому стримувала себе, окрiм дiлечка. I
той, хто привик з усякої нагоди охати i зойкати, навряд чи зрозумiє тих
глибоко люблячих матерiв, якi рiдко цiлують своїх чоловiкiв i своїх дiтей,
i навiть ласку зустрiчають здивованим: i-i!
- Навоювався ж ти, сину, як накосився. I чого б тiльки не жити людям у
добрi та злагодi? Позавидували фашисти на нашi душi, то й самi без тiла
залишаться, бо як хто у свiтi не викручує темнi мiзки, а все одно кривда
нiяк i нiде не переможе правди. Може, тобi якусь припарку прикласти до
ноги?
- Обiйдеться.
- Ой Марку, Марку. - Бiльше не стає слiв у матерi, i вона з любов'ю
несе до своєї дитини заокругленi пiввiнця по-дiвочому довгих вiй, що не
старiли над виплаканими прив'ялими очима. - Увесь ти в батька пiшов.
Бiль хвилями пройшовся в серединi чоловiка: як запiзно вiн згадав про
свого рiдного.
- Давно були на могилi тата?
- Восени, дитино, коли з його живого хреста осипалося листя.
В землянцi залягла тиша. Крiзь далечiнь рокiв мати i син побачили на
якусь мить живою наирiднiшу людину i живу вербу над її могилою.
Далеко вiд рiдної оселi загинув у сiчi з денiкiнцями комнезамiвець
Трохим Безсмертний. Порубаного й пострiляного поховали його друзi в степу
бiля рiчки на тому ж мiсцi, де вiн упав з коня. Майстри не тесали
Безсмертному кленової домовини, боєм задимленi друзi не покривали йому
очей китайкою, не насипали високої могили, не говорили сумних i красивих
слiв, як подобає в такому випадку.
Мовчки в журбi зiскочили бойовi побратими з графських i куркульських
коней, саперними лопатками i шаблями викопали неглибоку яму, опустили в
неї свого товариша, а бiля нього поклали шаблю, щоб i на тому свiтi кришив
нею погань, та й помчали доганяти ворогiв. Навiть трикратного пострiлу не
дали на прощання, бо обмаль було набоїв. А потiм якась християнська душа
поставила на могилi невеличкого, з молоденької вербицi вирубаного хреста,
диво сталось у степу - пiсля дощiв ожило мертве деревце, з порубаної
середини викинуло гiлочки, i вони зеленими ручатами потяглися до сонця.
Згодом пристрасною силою життя деревце скинуло мертву поперечку i вже
стало не хрестом, а гiнкою вербицею i людською пам'яттю. А матерi, коли
вона приходила сюди, iнодi здавалось, що в тiй вербi оселилась її наболiла
душа...
- Говори ж, сину, говори, - першою вiдганяє задавненi спогади i бiль.
- Про що ж вам казати? Можу тiльки про вiйну, бо не виходив з її
упряжi...
- А хто тепер кому про iнше розказує? Чим живемо, тим i дихаємо.
Пiсля ще якоїсь розповiдi про бiй мати вибачливо подивилась на Марка,
метнулась до кабицi, щоб скапарити сяку-таку вечерю. Вже вiд вогню iнколи
з недовiрою поглядала на сина i на збитий з двох дощок стiл, на якому
лежала чорнова. Як тепер з нею бути? Чи кинути у вогонь, чи покласти в
рiзнi податки, що теж лежали за Георгiєм Побiдоносцем?
Але потiм вирiшила: то вже така судьба сина, i хай вiн робить з нею, що
захоче. Все-таки недарма, навiть пiсля похоронної, благала долю i на
раннiх, i на пiзнiх зорях, щоб вернувся Марко. От i нагрянув неждано, мов
перший грiм, байдуже, що костурами гримить. I не дуже постарiвся, тiльки
вуса трохи в молоко вмочив та на скронях зморшки накипiли. 'Ох, аби ще
внучка з Германiї повернулась i заспiвала так, як спiвала її бiдолашна
мама:
Он сяду я край вiконця
та виведу золоте волоконце...
Але не внучка, а вона, баба, всi ночi тепер сидить край слiпого
вiконечка, навпiл з прядива й думок пряде своє тяжке волоконце i вже не
примерклими очима, а душею, болем своїм виглядає свiй рiд. Ой, а чого ж це
вона й досi чапає в однiй чунi? Геть усе, усе витрусилось iз голови. Ганна
вихоплює з-пiд лавчини благеньке полатане взуття, а до неї пiдкочується
зайченя й починає тертися бiля нiг.
- Їсти, дурненьке, хочеш? - питається, наче звiрятко може щось
вiдповiсти.
Зайченя кумедно ворушить рухливою квасолиною носа i кладе на спину
довгi, мов iграшковi човники, вуха.
- Що ж тобi, сирiтко, дати? - i далi розмовляє з ним, наче з дитиною.
- Звiдки вiн у вас, мамо?
- У лiсi знайшла, замерзав бiдолаха, зараз уже оклигує. Оце ж тепер уся
худоба наша, бо Гiтлер i кури пожер, i корови в салотопцi перетопив, щоб
його нечистi до судного дня на бiсячий лiй топили. - Мати, як могла,
проклинала навiженого фюрера i тут же лагiдно посмiхалася до сина або
одразу мовчки починала сумувати, що нема в нього нi жiнки, нi доньки, а
потiм втiшалась думкою, що й онучка повернеться, як стане Гiтлеру капут, i
непомiтно для себе починала говорити: - Яка ж вона гарненька була. А очi -
одне синьоцвiття, та й годi.
- Де вона тiльки тепер? - зажурився Марко i зажурилися всi його зморшки
пiд очима.
- Може, й добивається додому, як та перепiлка.
- Може... - почав думками розшукувати отi затуманенi далi, з яких,
певне, добивається додому його єдине дитя. Як топольку, ростили її, а
вiйна з корiнням вирвала його топольку, а ти, батьку, мучся i карайся, чи
є вона на землi, чи, може, лежить у землi.
Мати, вгадавши його думку, поспiшила заспокоїти:
- Не журись, дитино. I Гiтлер не всiх зможе вичавити.
- Мамо, а якi у вас тепер очi? - несподiвано запитав Марко. - Нiяк не
розберу при цiй електрицi, - косо поглянув на каганець, змайстрований з
гiльзи снаряда.
- I нащо воно тобi? -здивувалась, знiяковiла i зiтхнула мати. - Хiба ж
дiти придивляються до наших очей? То тiльки ми втiшаємося, ними...
- Та iнколи придивляємось: - Марка вразило, що матiр засоромилась
такого запитання, бо й справдi: хто цiкавиться очима старих? - У вас були
синi-синi, як весняне небо пiсля дощу.
-Як ти, сину, гарно сказав, - зiтхнула мати. - За все життя нi вiд кого
не чуда таких слiв, навiть од батька твого,,.. I невже в мене справдi такi
були очi? - аж зачудувалась, згадуючи минулi роки.
- Синi були, як барвiнковий цвiт у росi.
- А тепер стали сивими. Iнша роса виполоскала мiй синiй цвiт,
-вiдповiла тихо. -Ти знаєш: у нашому родi довго не сивiють, дiди
парубоцькими чубами задаються. Ну, а теперiшня гризота не подивилась иа
це. Спочатку в мене посивiли коси, а потiм очi... Таки придивлявся до
матерi? Дуже стара стала? - з вдячнiстю посмiхнулася до своєї кровинки, i
вiдблиск молодостi майнув у її справдi сивих од скорботи очах. - Я тебе ще
голодом не заморила? Ось уже зараз картопелька буде.
-В мундирах?
- I в мундирах, i роздягнена, i товчена, i так шматками, - в гнiздечках
бiля уст сiпнулась i завмерла посмiшка. - Тiльки присмаки нема до неї -
розтертою кользою чи маком посипаю. Звикай, сину.
- А нащо ви стiльки наварюєте?
- О, ще й питає. Думаєш, почувши, яро тебе, не збереться перегодя
капела?, Тебе ж люди i живого, i мертвого любили... Тьху, знову цей
папiрець баки забиває, - кивнула головою на стiл. -I що тiльки вдiяти з
ним? Лежить же, нiби сама печаль. Чи не спалити його? - подивилась на
сина.
Марко зирнув на страшний документ, що тепер сумирно лежав бiля
дерев'яної сiльнички i темної; як земля, хлiбини. А лежав же вiн ранiше в
цiй землянцi, наче покiйник у склепi.
- Палiть, мамо, за смертю шкодувати не будем, - одвернувся вiд того
папiрця, що волею випадку, немов чорний ворон, поквапився принести його,
Маркову, смерть до матерi, она, нема чому дивуватись: сiдав же, гайворон
на охололi груди Марковi, видирав його душу, бiля якої мостилася смерть,
i, може, помилково, вiддер її, костомаху, замiсть життя та й шугонув зi
своєю здобиччю у далекий край.
Чоловiк аж посмiхнувся, риразно побачивши таке видовисько, хоча немало
їх завжди проходило перед очима, бо в Маркове серце з самого дитинства
свiт нахлюпувався гомоном землi i вiдгомоном пiснi.
Мати з потаємним острахом пiдiйшла до столу, двома пальцями взяла
папiрець, де якимись закарлючками була накраплена смерть, i понесла його
до кабицi. Марко в задумi, з цiкавiстю поглянув на матiр. На її
зосередженому обличчi заколивався свiт i виразно пройшли тiнi страждання,
що їх принiс цей клапоть вiйни. Мати ще раз глянула на нього й кинула у
вогонь, а сама, наче молитву, урочисто i пристрасно зашепотiла якесь
заклинання, Марко тiльки й почув: "Iди, смерте, на болото i в беавiсть, де
люди не ходять, де звiри не бродять, де пiвЧоловiк аж посмiхнувся, риразно
побачивши таке видовисько, хоча немало їх завжди проходило перед очима, бо
в Маркове серце з самого дитинства свiт нахлюпувався гомоном землi i
вiдгомоном пiснi.
Мати з потаємним острахом пiдiйшла до столу, двома пальцями взяла
папiрець, де якимись закарлюнками була накраплена смерть, i понесла його
до кабицi. Марко в задумi, з цiкавiстю поглянув на матiр. На її
зосередженому обличчi заколивався свiт i виразно пройшли тiнi страждання,
що їх принiс цей клапоть вiйни. Мати ще раз глянула на нього й кинула у
вогонь, а сама, наче молитву, урочисто i пристрасно зашепотiла якесь
заклинання. Марко тiльки й почув: "Iди, смерте, на болото i в безвiсть, де
люди не ходять, де звiри не бродять, де пiвнi не нiготь..."
-Таки горить смерть,-сказала пiсля усiх чаклунських "тьху-тьху". Марко
не знав, що про такий випадок треба робити: набундючитись,чи бути
суворо-врочистим, як його матiр, або махнути рукою i посмiхнутись, як
умiють збоку подивитися на своє лихо нашi люди. "Практики ще не було
такої",- насмiшкувато вiдповiв своїм думкам, придивляючись, як на припiчку
коцюрбився, чорнiв i кришився вiсник смертi.
- Спалила, пропади вона пропадом, змiшала з жаром попiл чорнової.-
Одiйшла вiд кабицi i стала опоряджати стола, наче хотiла затерти й слiд,
де лежала похоронна, i знову з острахом поглянула на ногу.- Не болить
вона?
- Не болить вона,-пiдкреслив материну повагу до пораненої ноги.
Мати похитала головою, в думках вiддiляла обман вiд правди.
- Хiба ти скажеш про свої болi, якi вони є? .Знаю тебе добре. Ти
калiцтвом похвалятись не будеш... I не пiдманюй, що скоро ходитимеш?
- От побачите. Ще й танцюватиму шивертом-вивертом.
- Ви всi нас .утiшаєте на старiсть, як ми вас утiшаємо малими. Це теж
трохи пособляє, бо серце нас хоч i мучене, та все вiрою живе. А як на тiй
недiлi, коли саме хугувало надворi, що й свiта божого не видно, втiшала
мене якась молодиця I Достукалась до цiєї оселi, обтру
сила снiг i стала бiля дверей, як мальована. Довго-довго розпитувала
про тебе, душею вмовляла не вiрити похороннiй: всi вони приголомшують
людину, а не всi правду кажуть. Погомонiли разом, пожурились укупi та й
розiйшлися, як рiдня.
- Що ж то за молодиця була? - стрепенувся i здивувався Марко.
- Нiби вчителька приїжджа. Привiтна така, хоч з обличчя смуток i не
сходив.
- Вчителька?
- Еге ж. Тебе добре знає. Сама гарненька, терноока. I подарунок менi
пiд полою принесла - муки на замiс. З пайка свого вiдiрвала.
- Дивина! - Марко наморщив чоло, пригадуючи, яка б це вчителька могла
допитуватись про нього. - I ви взяли борошно?
- Вiдмовлялась, так вона зобижатися почала. Казала, що без день прийде
на свiжий хлiб. Та й не прийшла. А я для неї й шикухи дiстала, щоб зварити
вареники з урдою.
- Як же її звати?
- Як? - мати поправила хустку, напружено замислилась. - Ось тобi й
маєш: вигубилося з пам'ятi. Голова стала, мов решето, - нiчого не втримає.
- Може, потiм пригадаєте.
- Може, й згадаю. А ще ранiше новий вчитель приходив, теж дуже гарний з
лиця i душею, ГригЬрiєм звати, цього запам'ятала. О, вже хтось iде.
Зверху справдi загупали чиїсь кроки, обiзвалися голоси, а в землянцi
захвилювався каганець. Марко зручнiше сiв на тапчанi, випростався, щоб
людям менше впадало в вiчi калiцтво. Першим на порозi з'явився сивий, мов
голуб, пасiчник Зiновiй Петрович Гордiєнко, а з-за його плечей виглядала
по-старосвiтськи навхрест зачохлена двома хустками рухлива голова Христi
Гордiєнчихи. Старий непомiтно подав матерi рамку з щiльником i одразу
пошкутильгав до Марка, обiйняв його, залоскотав зеленкуватою бородою, що
пахла димом i медом.
- Ну, здоров, здоров, Марку! Хвалити долю, живим повернувся у свої
хороми.
- Чи не тю на тебе! - одразу ж накинулась на чоловiка Гордiєнчиха.
-Тепер нiхто не подивується таким хоромам. Тепер щастя, коли душа хоч в
якому не є тiлi знайшла пристановище.
- Ет, задзвонила на рiздво, то й до великодня не зупиниш, - вiдмахнувся
старий рукою вiд жiнки. - Хоч тут не торохкоти, наче порожняком.
- Здоровенькi були, тiтко, - з любов'ю i жалiстю дивиться на округле з
кирпатинкою обличчя, а перед його очима, немов швидкоплиннi осяйнi вагони,
аж мигтять далекi лiта, коли в хатi Гордiєнкiв вiн знаходив i сердечну
радiсть, i 'зустрiв своє перше кохання. - Як ви там?
- I не питай, дитино. Як люди, так i ми, - простягла, витерши об
подолок, руку.
Марко поцiлував її. Христя од несподiванки аж заточилась, за звичкою,
хотiла тюкнути на нього, але одразу ж зжалiснiла i цiєю ж рукою
потягнулась до очей.
- А коли ж я, Марку, своїх дiточок побачу, як тебе? Коли ж вони
повернуться з далекої сторони?
- Повернуться, дурна, як менше збиратимеш сльози в торбину. В тебе й
зараз стане глузду вiдкривати похорiн, - обiрвав її Гордiєнко... - Так же
iнодi плаче, Марку, що вiд слiз десятчанi сорочки тлiють.
- А вiн i слова не дасть, iрод, сказати, росинки не дасть зронити,
дарма що бiля бджоли цiлий вiк товчеться. - Гордiєнчиха кулаком i очима
насварилась на свого "трутня" i пiшла до кабицi помагати матерi, якiй
жiнки непомiтно передавали якiсь мисочки або хлiб, а чоловiки
рiзнодержавнi пляшки, закоркованi качанами кукурудзи.
Сини чорної землi i жорстокої долi, вiчнi хлiбороби i списанi по
"чистiй" воїни, великi цiлиннi натури, вздовж i впоперек переполосованi
вiйною, i звичайнi простi дядьки, в мiру дипломати, а без мiри трудiвники,
якi брели своїм горем, як темним морем, пiдходили до Марка. Пiдходили в
незугарному одязi, в неоковирному взуттi, зляпаному казна з якого ременю
чи склеєному з трофейних автомобiльних камер. Пiдходили з тяжкою
задавненою тугою на обличчях i з добрими словами на устах. Репаними i
паленими, стрiляними i рубаними руками обiймали чоловiка i мовчки втiшали
його цими ж руками.
Матерi як матерi, питали одне й те саме: чи не стрiчав десь їхнiх
синiв, якi стукають вже собацi-Гiтлеряцi в залiзнi дверi. Батьки ж
допитувались, чи скоро закiнчиться вiйна, бо як iще далi протягнеться таке
безголов'я, то й люду на свiтi не зостанеться. I тiльки дiвчата не
питались про своїх наречених, яких з кожним днем ставало все менше й менше
- на чужих далеких землях досiвалося наше найдорожче зерно й любов. I в
дiвочих очах Марко бачив девимовяу тугу, яку не передадуть, напевне, й
генiї пензля, бо ж хiба можна в одних очах вмiстити i чорнi тiнi вiйни, i
муки.утрат, i роками та свинцем перерване чи кров'ю зiйдеие кохання, i
самою природою, а не дiвочою цнотливiстю ледь намiченi
полохливо-зворушливi й тривожнi ознаки материнства.
Ще хтось загупав угорi, скрипнули дверi, i в пiдбитому тьмою одвiрку,
наче в рамцi непокiрний портрет, заворушився невисокий, мiцнотiлий, в
свитцi на розхристi. дiд Євмен Дибенко, за ним тiнню гнувся журавлистий
Петро Гайшук, якого в селi прозивали мiнiстром без портфеля. До бiса
розумний, але по-дядькiвськи обережний, Гайшук, може, й дослужився б до
високих посад, аби не мав природної недовiри до не хлiборобського хлiба i
не так любив худобу, особливо ж воли. На самотi вiн їм i спiвав, i говорив
з ними, i вони розумiли його мову. Тепер, коли вiйна знищила волiв i
забрала добру частку Петрового здоров'я, вiн перенiс свою любов на конi,
хоча вiд їзди верхи не мав задоволення: його довгi ступалйща майже завжди
волочилися по землi.
З-за спини Гайшука протиснулась лукава гостроборода мордочка Максима
Полатайка, теж. конюха. Вiн без жодного слова щедротно-величним рухом
подав матерi пляшку якогось заморського, з барвистою етикеткою вина.
- Крадене? - тихо i строго запитала мати.
- Невже ви хотiли, щоб я у пiдвалi самого Антонеску торгiвлю розводив?
- здивувалось i .обурилось усе обличчя Максима.
- Як же воно з пiдвалу Антонеску долежало в тебе до сьогоднiшньої
години?
- А ви думаєте, я тiльки одну пляшку взяв. собi на згадку про
Антонеску? Для чого тодi було їздовим служити в армiї?
- А що тут: збори чи вистава? - одразу ж, ще не поздоровкавшись,
загримiв старий Дибенко.
- Ой мовчи, Євмене, вiчно ти... - Мов бiль. стала бiля чоловiка
полохливоока з безнадiйно опущеними руками Євмениха.
- Хiба ж я пам'ятник, щоб мовчати?. - витискається з рамок одвiрка.
-Пропустiть i мене, люди добрi, до голови.
- До якого, дiду, голови? - здивувався одноногий Василь Тримайвода, на
грудях якого красувалися три ордени Слави i всi три - за "язики". -
Адресою помилилися.
- Мовчи i диш, розвiдко! - Старий гострозоре обвiв усiх поглядом, а
когось i плечем пiдштовхнув, добираючись до Марка.- Хоче, вилупок, щоб я в
такому дiлi помилився! Прийшов до справжнього голови - Марка Трохимовича
Безсмертного.
- Що ви, Євмене Даниловичу, який я вам голова,- чудуючись, озвався
Марко.
- Не безiменний, не безрiдний i не чорти-що, а справжнiй, довоєнний, що
в головi i в душi має понятiє i до землi, i до людей, i до коней, i до
хлiба святого, i до риби у водi, i до птицi у небi, i до вдови нещасної, i
до сироти безрiдної! Що, може, брешу, люди?
- Правду кажеш, Євмене,- першим обiзвався Зiновiй Гордiєнко.- Марко
чоловiк з любов'ю. Пам'ятаєте, яка пасiка була за нього?
- Пасiка, пасiка,- перекривив його Євмен.- Колись люди вiск до богiв у
свята носили, а тепер дехто до самогонщиць в усi днi тащить. То яка ж
пасiка не переведеться на трясцю.
- Мовчи, Євмене, мовчи та диш,- болiено попросила Євмениха.
- Сама помовчуй. Задобре i на горi живеться Безбородьку: очi i макоїди
вiд жиру i самогонки послухали. То як я буду теперiшнього голову
визнавати? - непримиренний полиск забився в очах-старого Євмена. - Не
визнаю його - i край.
- А тебе ж, Євмене, Безбородько хоч трохи визнає? - в'їв Гордiєнко.
- Ми з ним живем, як рiзнi царства-государства. Я й совєцьку власть до
двадцятого року не признавав, аж поки землю не отримав, бо розвьорстка
була. А тепер отого викрутня Безбородька. визнавай! Та за яку ласку чи
заслуги?-визвiрився на Гордiєнка.-Чи, може, за те, що цей недбалець
совiсть прогуляв, як червiнець, а хитростi напозичався? Мовчиш, нудьго?
Ото-то воно й є!.. Доброго здоров'я, Марку.
- Добрий вечiр, дiду,сердечно здоровкається з старим.- Дозолив
Безбородько вам?
- Коли б тiльки менi, то пiвлиха було б. Хiба ж то робiтник? Вiн перед
очима-мелун, а за плечима-кладун.
Навколо пожвавiшали обличчя, а Марко весело похитав головою:
- Ви, дiду, нiчутiньку не змiнились.
-Таки нiчутiньку. Чого ж мiнятися дiду?-доторкнувся червоною вiд холоду
рукою до сивого акуратно пiдстриженого бурячка борiдки, яка доречно
подовжувала коротколице обличчя. - Я ж не той метелик, що "ура-ура" на
всi. трибуни вистрибом летiв, коли ж загримiло - пiд трухлою корою
лялечкою причаївся, а там i в гусiнь обернувся. От яке в життi кiно буває.
А я - вiйна не вiйна - увесь час бiля коней човпiю, i в рай чи в пекло на
конях думаю трапити, бо такий мiй талан кiнський. А весь час мене
елементом називають.
- За язик, дiду, тiльки за язик, - з насмiшкою обiзвався свiтлоокий
Василь Тримайвода. - Довгий вiн у вас.
- А ти ж його мiряв? У мене, бiсова макiтро, коли хочеш знати, нiчого
куцого нема. I вiк мiй довгий, i труд, i стаж, i язик. Та говорить вiн
тiльки правду, а ви її в резолюцiї не записуєте. Як, Марку, не вiдсобачило
тобi ногу? Тепер це дiло не трудне: технiка висока. Що воно тiльки буде,
коли ще вищою стане? То як нога?
- Скоро на двох буду чапати.
- Оце дiло! - зрадiв старий. - До книги чи там до портфеля вистачить i
голови, а до землi ще й ноги потрiбнi. Значить, обома ходитимеш?
- В Марка Трохимовича дiла куди гiрше моїх, - трiпнув
бiляво-золотистим, наче достиглий хмiль, чубом Василь Тримайвода. - Я один
чобiт п'ять рокiв буду човгати, а йому треба цiлу пару на рiк.
- Ой мовчи, безчуственне опудало! - з жалем обiзвалася бiля
напiвпричинених дверей гарячоока й гарячоуста Варка, Василева жiнка. -
Притарабанився ж до мене восени; став бiля плоту i в хату не заходить.
Побачила його, вибiгла на подвiр'я й захолола, мов тiло без душi, та в
сльози: "Нiженька моя дорогенька, не ходити вже тобi по землi". А вiн,
чудiй, вперся спиною в тин i регоче: "А будеш лiтати по небу i з святими
грати у футбол..."
- Щось же їй треба i там робити, - мило, з посмiшкою чи насмiшкою над
собою одказав чоловiк, який нiколи не мiг натiшитися роботою: вiн був
столяром i стельмахом, шевцем i бондарем, човнярем i рибалкою, слюсарем i
радiоаматором, ткачем i навiть костоправом, не кажучи вже про усi умiння
хлiбороба. Хто в селi, мов лялечку, вшиє покрiвлю? Василь Тримайвода. А
хто вивершить, наче пишнi палаци, скирти? Знову ж таки вiн. Тепер
завзятий, широкої вдачi Василь Тримайвода, здається, не етiльки .журився
за ногою, скiльки за тим, що марно пропадає половина його талантiв.
- Хоч би трохи нижче одфугасило, - коли-не-коли скаржився Василь
домашнiм, i хмара набiгала на його високе, навпiл розсiчене зморшкою чоло.
- Тодi сам пiд неї, як пiд паню, вирiзав би якесь крiселко. Ну, як не
уважила Iона менi, не уважу i я їй: обiйдеться без крiселка... Iнодi, лише
в снах, Василь бачив себе зовсiм здоровим, i тодi на його довiрливому
обличчi всюди - i коло уст, i коло носа, i в мiжбрiв'ї, i коло очей -
починала трепетати щасливо-недовiрлива усмiшка, i це одразу ж вганяло в
сльози пристрасну Варку, вiд гарячих i лихих очей якої мало хто мiг
одвести погляд.
Дiд Євмен пильне подивився на Марка, поторгав його ногу, потiм костури,
зауважив, що зробленi вони з нетривкого матерiалу, а тому треба скорiше
видужувати.
- Ти, Євмене, свої насмiшки дома чи в стайнi залишив би, - не витримала
мати i зiбрала губи в оборку, забувши, що єдиний син старого нещодавно
загинув у Словаки.
-Якi ж це, жiнко добра, насмiшки? - здивувався. знизав плечима дiд
Євмен. - Я хочу, щоб твiй Марко вiдразу одужував i брався за головування.
Бо ж це чоловiк приїхав, до нас! Вiн колгоспний закоморок не зробить своєю
хижкою i з людиною не поздоровкається матюком.
- Пiсля цiєї та знову ж цiєї. I чого ти вчепився не-вгавущо з отим
головуванням? Мало тобi одного Безбородька? - вже зовсiм обурилась мати.
- Еге, коли б вiн один, паплюжник, був! - На бiлкуватих очах старого
заворушилися колючi iскорки. - Одного шелягового правителя, куди не пiшло,
можемо i горiлкою по вуха залити, i вгодувати, як свиню. А от усе його
кодло, побачиш, пустить нас з торбами старцювати. Ти цього хочеш?
- Ет, нiчого я не хочу, тiльки не пасталакай лишнього, не забивай менi
баки в такий празничний день.
- Ох i розумнi твої баки, наче в Миколи Другого.
- Нехай тобi всячина, вже й до царя добрався, - одразу повеселiшала
мати.
- Я увесь вiк до правителiв добираюсь, а вони до мене, отак поки що й
живемо. А ти щось свої памороки на дуже обережне сито починаєш пересiвати!
- з повною зневагою одвернув набурмилене обличчя вiд Ганни. - Тобi ж,
Марку, хоча б ти й без нiг був, все одно доведеться головувати. От i
приймай завдаток! - бережно витягнув аж з-пiд сорочки якусь пошарпану i
втемнiлу вiд часу чи негоди книгу.
Вона щось далеке i рiдне нагадала Марковi, i серце, опереджаючи розум,
прискорило свої перебої.
- Що це, дiду?
- Не впiзнаєш?
- Пiзнаю i не пiзнаю.
- Довоєнний список нашого . села, - сум прокотився очима старого. -
Пам'ятаєш?
- Пам'ятаю. - Марко, хвилюючись, узяв книгу. - Де ж ви її роздобули?
- В конторi, коли нiмцi входили в село. Вже тiльки вiтер бавився нею,
пiдiймав угору всiх уписаних людей i жбурляв, куди хотiв. I страшно, i
боляче менi стало тодi. Беру її в руки, а вона i в руках трепеще, мов
птиця... Отак i опинилась у мене... Треба ж, щоб якийсь дурень списки
зберiг, а потiм заглядав i журився над ними, куди яка душа залетiла.
В землянцi одразу стало тихо. Повiв минулих рокiв пройшовся по всiх
обличчях, згадалося, що нема вже на землi багатьох людей, якi були в цих
списках. Марко взяв книжку, перегорнув першi двi сторiнки, i задавненi,
вицвiлi лiтери глянули на нього живими людськими очима.
- Антоненко Федот Володимирович...'
- Пiд Сталiнградом у танку згорiв. Ордени розплавились на грудях, -
одразу скам'янiло добре обличчя Василя Тримайводи.
- Бакун Михайло Тимофiйович.
- На Букринському плацдармi героєм став. Тепер в Саксонiї командує
артилерiйською бригадою. Якщо дуже захоче, - вискочить в генерали.
- Вовк...
- Був i залишився вовком. Утiк, як полiцай, безвiсти. Утiкаючи,
проклинав свою долю. А хiба ж вона винна?
- Геращенко Максим Данилович.
- Зв'язкiвець в артилерiї. Пише: стiльки розмотав по рiзних НП i
вогневих кабеля, що вистачило б обмотати вздовж i впоперек усю землю.
Напевно, бреше.
- Дибенко Iван Євменович.
- У Високих Татрах закрив дота грудьми. Клубок куль пройшов крiзь саме
серце i розколов його. В Словаки поховали воїна, а пiсня про нього живе в
Словаки i в нас.
Марко поглянув на прочиненi дверi, наче звiдти мала долинути пiсня. I
вона справдi долинула. Згори обiзвалися приглушенi дiвочi голоси. Вони вже
прохали не людей, а грому, щоб той не трусив землею, бо в нiй вiдпочивав
їхнiй кароокий Iванко, i грiм не чiпав землi, а нахиляв До неї хмару, i
вона плакала над словацькими горами, куди залетiв iз братами Дибенко Iван.
I зараз без голосу, мовчки заплакав дiд Євмен Дибенко, пiднiсши до очей
зморшкуватий полумисок долонi. На кiнцi його шпакуватих вусiв заблищали
двi краплини. Вiн . пальцями розчавив їх, опустив руку донизу i перегодя