Страница:
розкидатись їхнiми роками, їхньою долею. Це вийшло у киселiв, це
сподобалось їм, i вони вже не говорять з людьми, а вправляють їм мiзки,
сгружать з них стружку, пропiсочують їх i все щось пришивають. Киселi
навiть встигли увiрувати, що не любов, а їхнi погрози вирощують iдеї в
головi i хлiб у полях. А насправдi виростили вони бiльше людських
трагедiй, анiж їх повинно бути на землi. За це киселiв прилюдно треба, ну,
хоча б з усiх посад знiмати, як розкрадачiв великої людської вiри i
скарбiв революцiї.
- Не так їх легко спекатись, - задумано сказав Борисенко i повернув у
поле до самотнього трактора.
В голубому туманному одсвiтi фари погойдувалась свiжа рiлля, i навiть
тепер було видно, як жиром поблискували тлустi долиннi скиби. Молодий
веселогубий тракторист зупинив машину, скочив на землю i радiсно
поздоровкався з секретарем райкому та Безсмертним.
- Де ж ти, Ярославе, пального дiстав? - з надiєю запитав Борисенко. -
Невже пiдвезли увечерi?
- Нi, Iване Артемовичу, не пiдвозили. -Пурхають угору зашерхлi кiнчики
уст, i рот молодого тракториста стає схожим на молодика рiжками вгору.
- Не пiдвезли? -хмурнiє Борисенко. -А чим же ти ореш?
Тракторист вивчаюче дивиться на секретаря райкому, потiм смiхотливо
одводить од нього погляд:
- Поки що орю сумiшшю свого рiдного дядька.
-Дядька? Де ж вiн розстарався на таке добро?
- А вiн може розстаратися; дуже розДобутливий у мене дядечко. Коли
нiмцi тiкали з нашого села, вiн, сам не знаючи для чого, поцупив собi
кiлька бочок пального i заховав свiй трофей у темник.
- От спасибi твоєму догадливому дядьковi. Молодчага вiн! Треба буде
чимсь вiддячити чоловiковi за допомогу, хоч у газетi згадати.
- Та нащо, Iване Артемовичу, його ще й у газетi друкувати, обiйдеться.
-В тракториста занепокоєно осiв пiвмiсяць рота.
- Оце рiдня! Ти щось маєш проти дядька? - Борисенко з цiкавiстю i
подивом поглянув на тракториста.
- Та нi, я нiчого не маю проти свого дядька, але, напевне, вiн щось має
проти мене, - зам'явся Ярослав.
- Хитруєш, хлопче? Ану викладай, що в тебе. Ярослав ногою провiв по
рiллi дугу i втупив у неї очi.
- Кажи, кажи, не ори ногою, -пiдiгнав його секретар райкому.
- Що ж тут говорити... Бачите, Iване Артемовичу, мiй дядько й не знає,
що я орю поле його добром.
- Як це так?
- Вiн, дядько, нiвроку, загнибiда - скупенький у мене. Так я сам...
теє, потихеньку його трофей перетрофеюю.
Марко, щоб не розсмiятися, прикусив губу, а Борисен-ко далi строго
допитує у тракториста:
- Гарну знайшов роботу. А що буде, як дядько дiзнається?
Тракторист пiсля цього запитання-пiдбадьорився:
- Вiн, я думаю, не дiзнається, бо делiкатно пораюсь бiля його добра.
- Вiн ще й делiкатнiсть у крадiжцi знайшов! - Повеселiло обличчя
Борнсенка. -Як же ти делiкатничаєш?
- Та... ви ще всiм розкажете, а цим досвiдом не варто дiлитися.
- Кажи вже, кажи.
- То я роблю так: вибираю пальне не до самого дна - залишаю трохи, а
бочку наливаю водою. I все стає в акурат. Кинеться дядько до свого добра i
подумає, що його отак з водою й залишили нiмцi. А я навiть поспiвчуваю
йому, щоб не дуже печалився чоловiк.
- Ну й розжився твiй рiдний дядько на спiвчутливого небожа, не всюди
такого знайдеш, - розсмiявся Марко, за ним Борисенко i, нарештi,
тракторист. - Дайте менi, Iване Артемовичу, цю жалiсливу душу хоч на пару
днiв.
- Запорозьку Сiч починаєте збирати?
- Такi сiчовики згодяться, щоб нестатки пiдсiкти.
-Ярославе, поїдете з пальним свого дядька до Марка Трохимовича
Безсмертного?
- До Безсмертного?.. Того самого? - Пожвавiшало обличчя Ярослава, i вiн
з цiкавiстю поглянув на Марка. - До якого самого? - запитав Борисенко.
- Ну, до того, що Безбородька у ставку купав?
- До того ж.
- Тодi поїду! Де вже моє не пропадало! - радiсно погодився тракторист.
XXII
Цього ж вечора Марко подибав до пасiчника Зiновiя Гордiєнка. Старий
бджоляр колись доглядав не тiльки за бджолами, але й за гречкою, то треба
було прикинути з ним, як i де найкраще взятися за гречкосiйство.
На подвiр'ї Гордiєнка стояло кiлька свiжих вуликiв, а над ними з
перекладини 'нависав старий, потемнiлий дзвiн. Марко зупинився бiля нього.
Далекi роки, далеку молодiсть нагадав цей трофей котовця Гордiєнка.
Нагадав i ту молодюсеньку вчительку, яку все дивувало в його селi.
Гай-гай, усе те давно вiдшумiло-вiдгуло i стало тiльки то тривожним, то
дивовижним спомином.
Марко поторгав рукою дзвiн, злегенька гойднув било, i мiдь, яка ще
недавно мучилась, у землi, обiзвалася низьким спiвучим голосом.
Ще в сорок першому роцi, коли фронт наблизився до села, Зiновiй
Петрович закопав свого дзвона посеред подвiр'я, закопуючи, наказав
сусiдам:
- Отож має чоловiк лишню роботу. Ну, та дзвона можна закопати i
вiдкопати, а фашизм треба тiльки закопати. Ще гудiтиме над його могилою
мiй дзвiн. Аякже, будуть мати свято i люди, i дзвiн.
- Люди закопують добро, а мiй що вигадав! - лохнула тодi тiтка Христя.
- Старе як мале...
В землянцi Гордiєнка стояв гомiн, на невеликих шибках ворушились
людськi тiнi. Коли Марко вiдчинив дверi, вiн побачив за столом господарiв,
дiда Євмена, Василя Тримайводу i його тiтку Марiю, бригадира Дем'яна
Самойленка, Софiю i Галину Кушнiренкiв, Омеляна Коржа, Петра Гайшука i
веселооку красуню Ольгу Бойчук з тим нiжним березневим туманцем на щоках,
на якому пiзнiше проростуть веснянки. Тiтка Христя першою кинулась до
Безсмертного, несучи на обличчi посмiшку, а на вiях сльози.
- Добрий вечiр, Марку. Сiдай, дитино, до столу. От спасибi, що зайшов
на радiсть нашу.
- На яку радiсть?
- А ти нiби не чув? - тiтка Христя здивовано i навiть трохи ображено
розвела руками, а в розгалужених, мов корiнцi, зморшках її обличчя
заяснiла добра посмiшка.
- Вона, Марку, думає, як її син став генералом, то про це одразу має
знати увесь свiт, - насмiшкувато обiзвався Зiновiй Петрович.
- А може, його i знатиме увесь свiт! Бачиш, сину ще й тридцяти годочкiв
нема, а вже генерал по артилерiї! Не те, що ти! - зневажливо поглянула на
старого.
- Аби я так заранi не оженився на тобi, може, досi й маршалом був би.
- Правда, Зiновiю, правда: жiнки-головне преп'ятствiє нашому брату, -
обiзвався Євмен Дибенко.
Марко обняв тiтку Христю i поцiлував її. Але тепер жiнка не заточилась,
не потягнулась долонею до очен, а щасливо й вдячно дивилася кудись
далеко-далеко, де її син доламував карк фашизму.
- Сiдай уже, генеральшо, бо картопля задубне, - так само насмiшкувато
сказав Зiновiй Петрович i звернувся до людей: -Що воно тепер за генеральшi
пiшли? От подивiться на мою: на ногах з камери броненосцi, руки
потрiсканi, мов сама земля. Чом не портрет?
Тiтка Христя подивилась на свiй незугарний одяг, на своє взуття i
засмiялась. I засмiялись усi, крiм Зiновiя Петровича. Хоч вiн i говорив з
насмiшкою про генеральство своєї старої, та його щедра душа була сповнена
гордощiв. Тiльки не варт показувати їх. Вiн пiдвiвся з-за столу, пiдiйшов
до Марка, поздоровкався i задумано сказав:
- От i маю новий клопiт - свого ж генерала.
- Та який же це клопiт? -посмiхнувся Марко.
- Великий, - переконано сказав старий. - Хiба ж це справжнiй генерал у
двадцять вiсiм рокiв? Нi тобi сивих вусiв, нi шовкової бороди, нi навiть
живота. Он про нього вже й французи написали, що не по правилах бив
нiмцiв. А французи - це ж нацiя!
За столом знову засмiялись, а Гордiєнко похитав головою, щось подумав i
вийшов iз землянки. В оселi всi урочисто притихли, немов очiкуючи чогось.
Незабаром на подвiр'ї великодньо бемкнув дзвiн, раз, вдруге i втретє.
- За сина? - запитав Марко. '
- За тебе, - вiдповiла тiтка Христя. - За твоє головування. Ми вже
знаєм, що в райкомi сказали. Є правда на свiтi!
- Не зiйшовся на безбородьках свiт клином. Але чепкi вони, як бур'ян, -
обiзвався високочолий i впертогубий, з рiзко окресленим обличчям Дем'ян
Самойленко, i в поглядi його спалахнув недобрий огонь.
Зiновiй Петрович внiс у землянку саморобну, недоплетену рафу i вручив
Марковi:
- На нове господарювання. Не забув, для чого вона?
- Для гречки?
- Атож!
- Розкажiть, що воно i як воно, - попросила високогруда, з мальованими
бровами Ольга Бойчук.
- Це Марко Трохимович розкаже. Хай отак i починається нове головування.
- Яке ще там головування, - вiдмахнувся Марко.
- А ти не дуже задавайся! - гримнув дiд Євмен. - Розкажи! Дехто навiть
не знає, скiльки стебло гречки має цвiту.
- Про це найкраще розповiсть Зiновiй Петрович: вiн улiтку не вилазить з
гречок.
Старий пасiчник подивився на дiвчат:
- Запам'ятайте, цокотухи: кожна звичайна стеблина гречки має приблизно
триста квiточок, а на розкiшнiй рослинi їх буває i шiстсот. Це ми колись з
Марком Трохимовичем полiчили. Таке стебло виростає з великої порiдної
зернини - її материнське харчування дає рослинi i рiст, i силу, i врожай.
От я й змайстрував цю рафу для вiдбору дорiдного насiння. Жаль, що не
привчають вас до гречкосiйства.
- Як, дiвчата, працюють вашi ланки?
- Погано, Марку Трохимовичу, нема кому людське слово сказати' нам,
тiльки лаяти є кому, - обiзвалась Ольга Бойчук. - Навiть землю не за всiма
ланками закрiпили. Мою, краще доглянуту, вiддали Шавулинiй рiднi.
- Ти буряки вирощуєш?
- Буряки, як вони вже надокучили менi.
- Чому?
- Бо половина їх iде на такий коньяк "три гички", що вiд нього й сльози
стають каламутними.
- У нас дiла бiльш-менш iдуть лише в городнiй бригадi, - Дем'ян
Самойленко повернув голову в бiк Марiї Тримайводи. - У неї i насiння
вдосталь, i парники вже зеленiють, i найранiше помiдори та огiрки родять.
Знає жiнка якесь ворожiння до городини.
- Тiльки нiякого толку нема з цього: уся праця йде наче в прiрву, -
зажурено сказала вдова. - На вас, Марку Трохимовичу, надiя.
- Аби городина була, а надiя знайдеться, - посмiхнувся Марко. -Зiновiю
Петровичу, гречки багато у вас?
- У вiйну тiльки горя багато. Кривдить вiйна бджолу, кривдить i гречку
- нема її у колгоспнiй коморi. Ну, я й наклав контрибуцiю на сусiдiв, якi
сiяли гречку по городах. Не дуже, люди, лаєте мене за це?
- Що лаємо, то лаємо, бо ж останнє вiд рота вiдiрвали, - обiзвався дiд
Євмен.
- Таки останнє, - похитав головою Гордiєнко. - Бо з вiйною велика
бiднiсть упала на нас. Упала i вiдходити не хоче. То треба якось громадою
ломити її, наводити по_ рядок на землi. Жiнко, в тебе є ще генеральськi
огiрки?
- Тепер вiн i сироватку буде називати генеральською. їжте, люди добрi,
що є, та вибачайте. Мiй трутень навiть у такий день на млинцi не дав своєї
гречки...
Вже мiсяць опустився на край землi i потемнiло село, коли Марко,
попрощавшись iз людьми, крадькома пошкутильгав до колгоспних парникiв. У
головi чоловiка роїлися рiзнi господарськi плани, треба було думати i про
скоростиглий карбованець, а його могла дати тiльки рання городина.
В долинi тьмяно блиснули першi рами парникiв. Марко обережно опустився
бiля однiєї, трохи пiдважив її i вдихнув тепло-вологi пахощi молоденьких
стеблин помiдорiв. Скло другої рами було зовсiм темним. Марко вийняв
трофейний лiхтар, присвiтив ним i вражено застиг: сотнi людей дивились на
нього iз темного скла негативiв. Серед них вiн пiзнавав своїх друзiв,
сусiдiв, пiзнавав живих i мертвих, якi й пiсля смертi збирали тепло сонця
для людей... А ти ж, чоловiче, живий, то й думай, i роби, як живий...
XXIII
Мертвi очi линiв тупо дивились на Безбородька, i ця ж тупiсть була в
поглядi Мирона Шавули.
- На кого ж ти нас, Антоне, покидаєш, на кого покидаєш? - охмелiло
варнякав комiрник, охопивши голову масними грабелястими руками. П'яний сум
розтiкався по його задичавлених заростях i болюче ворушив дрiбним, як
лiсова грушка, носом. - На кого ти нас покидаєш?
- Цить, заголосив, неначе на похоронах, - витрiщився на нього Тодох
Мамура. По його ятаганистих щелепах вививається презирство. - Ти краще
помiзкуй, поворожи, як утримати нашого дорогого Антона Iвановича на посту,
бо дiло йде - контора пише. Треба, помисливши, всю рiдню, всiх друзяк
блоком сколотити, всюди масову роботу пiдняти на рiвень, а на зборах своїх
людей порозтикати по закутках, щоб демократiя була в голосах. Як ти
думаєш, Антоне?
- Тепер, люди, добрi, з цього шуму не буде пива: час непiдходящий.
Треба риально думати. За ваше здоров'я. - Нахмурений Безбородько з
гiднiстю пiдняв чарку, з'єднав її з двома, перехилив i крекнув:
- Огонь!
- Та цей вогонь не заллє душевного вогню... Невже, Антоне, все твоє з
воза упало, невже отак i здасишся? - Б'є Шавула виделкою в око рибини. -
Невже отак i здасишся?
- Мушу, братцi, не хочу, але мушу, - трагедiйне пiдiймає розчепiренi
руки. - Але справа не в тому, що Марко пiдiйметься на мiй пост, а в тiм,
як його найскорше сколупнути з поста. Ще не вродився той голова, що
проголовує без помилок, чи недолiкiв, чи перекручень, чи недокручень. Нам,
практично, треба вже сьогоднi вхопитись за них...
- За що ж ухопитися, коли вiн ще не голова? - здивувався недалекий
Шавула.
- За тi хвости, якi лишаються на господарствi. За них чiпляйся i в'яжи
на мертвий вузол, - повчально сказав Мамура. - Подумай лишень: чим i як
тепер обсiється Марко? От i хапайся одразу ж за зрив посiвної. Труби i
пиши в усi iнстанцiї, борись за правду!
Останнi слова трохи розвеселили Шавулу, бо вже дуже не пасувало слово
"правда" до Тодоха Мамури. Але, дивись, 'вимовляє його i писка не кривить.
Зовсiм запесиголовився чоловiк. Комiрник хотiв чимось в'їсти Мамуру, та
саме заговорив Безбородько:
- Ви, братцi, не дуже, практично, печальтесь, але порох тримайте сухим
- знадобиться! Менi, практично, тепер навiть краще скинути з плечей
головування. Хай увесь цьогорiчний клопiт впаде на Марка, хай його
перешерстять за вiдсталiсть i в iнстанцiях, i в газетах, хай запариться
вiн, а тодi й ми, тут як тут, вигулькнемо i знадобимось на щось.
- Мiнiстерська у вас голова, мiнiстерська, - похвалив ; Мамура i
засмiявся.
- Яка не є, а плечей тримається, - не перебiльшує своїх талантiв
Безбородько. - Значить, нам зараз треба, практично, вiдступити крок назад,
тiльки з толком вiдступити, щоб не завiяти шляху наперед. Документи рiзнi
пiдготуйте, щоб i комар носа не пiдточив. Коли щось не так, то робiть, щоб
було так, в ажурi, як ученi голови кажуть, бо хтозна, якi ревiзiї наїдуть
чи наскочать на нас. Головне звести кiнцi з кiнцями, без хвостiв. Ну, а
корови. якi ми взяли з колгоспу, маємо сьогоднi ж повернути. Так i рiднi
усiй скажiть. Тут треба без дурних жалощiв i лiбералiзму!
- Тепер, виходить, i на фермi буде молоко, - скривився Шавула, вiдiрвав
руки вiд голови. - Невже без цього нiяк не можна обiйтись?
- Не можна! - твердо сказав Безбородько.
- Он, падку мiй, смутку мiй! Як же цi корови заводити на ферму? Сорому
на весь район не оберешся, - заволав Шавула i знову охопив голову руками.
Безбородько заспокоїв комiрника.
- Який там сором? Не туди дивишся, не те бачиш i не те мислиш. Ми
просто рятували корiв од голоду, врятували їх - i знову честь-честю здаємо
в колгосп. Ми колгоспу добро робили.
- Ай справдi! - здивувався, потiм посмiхнувся, а ще через хвилину
спохмурнiв Шавула. - Таку корову повертати. У неї ж вим'я, наче цебер!
Може, її, Антоне, своєю замiнити?
- Не роби цього, Мироне. На все є свiй час. - Строго поглянув
Безбородько. - Лисицю власний хвiст погубив, а тебе може погубити
коров'ячий. Думай не тим мiсцем, на якому зараз сидиш, i готуйся до
ревiзiї. Ну, а щоб тобi легше було здавати свою корову, спочатку, для
практики, одведи мою.
- Коли?
- Зараз.
Вони всi троє пiдвелися з-за столу, вийшли на подвiр'я. Безбородько
рiшуче пiшов до великої, бляхою критої шопи, вiдв'язав породисту корову,
що пахла молоком i лугом, злегка вдарив її чоботом i повiв до ворiт.
- Оце, Мироне, практично, робиться так, - повернув голову до завгоспа i
комiрника. - Вiдчиняються ворота - i гайда, коровице, з двору. Вiддирай,
Мироне, пережитки вiд серця i веди, щоб не повело кудись в недобре мiсце,
- навiть посмiхнувся Безбородько.
Шавула сплюнув, лайнувся в бороду i, згинаючись, пiшов за коровою.
- Невже, Антоне, не жаль вам рекордистки? - зажурено похитав головою
Мамура.
- Чому не жаль? Але мiзки мої ще не притрусило кам'яною лускою. Нам не
положено бути дурнями. Роби, Тодоше, як я сказав, не хапайся за рiзнi
викрутаси, то випливеш, як норець. Ну, йди до своїх документiв, а дорогою
пришли до мене Галю з машиною.
- Кудись у похiд?
- До сусiдiв по пiснi... Є рiзнi дiла. З головування ж сходжу. - Вiн
попрощався з Мамурою i весь у невеселих думках увiйшов у дiм. Мертвi очi
линiв тупо Дивились на чоловiка, i йому тяжко зiтхнулось.
- З головування сходжу, - ще раз сказав сам собi.
Коли на вулицi забурчала машина, Безбородько погасив свiтло, вийшов з
дому i ще завагався: чи їхати йому до Саврадима Капустянського, чи
облишити свою затiю. Але як облишиш її, коли припекло до самого краю? Вiн
мовчки сiдає в кабiну, косує на дiвчисько: чи не насочилось воно насмiшкою
до голови, й наказує їхати в Зелену Браму... Чим тобi погане село? I назва
гарна, i стоїть у садках, наче у вiнку, i люди там спокiйнiшi. Нема, коли
помислити, нi Євмена Дибенка, нi Дем'яна Самойленка. Цей думає, як горiв у
танку, то йому все можна, бодай тобi язика заклинило.
Перед очима Безбородька проходять i проходять його недруги, якi будуть
патрати й шматувати чоловiка на звiтно-виборних зборах. В цей день когось
iз них треба послати аж в область. Ну, а чийогось рота можна хитро-мудро
замазати. Все треба з пiдходом робити.
В таких роздумах Антон Iванович пiд'їжджає до хрещатих ворiт Саврадима
Капустянського, перед порогом непомiтно тричi спльовує через лiве плече й,
невесело посмiхаючись, заходить до хати.
- А, сват приїхав! - глумливо вiтається Саврадим Григорович. Навiть в
оселi вiн сидить у кожушку, i все одно холод порядкує в тiлi чоловiка. -
Може, вмовив Безсмертного до нас?
- Не змiг, - з жалем вiдповiдає Безбородько. - Ви як у воду дивились:
йому не хочеться йти на мале господарство.
- Ну, це дiло його, - з жалем сказав Саврадим Григорович. - Коли вже я
собi змiни дочекаюсь? Не витримує моя основа такої нагрузки,
розповзається. Ех, лiта, лiта... А колись же найноровистiшi огирi
танцювали пiдi мною, шабля вилискувала i виспiвувала в руках мов
на-вiжена, плуга виймав з борозни, як лялечку, воза з деревом одним плечем
перекидав. Де тi лiкарi в свiтi, що дають людинi силу, а не могилу?
- Нема таких та й не скоро знайдуться, - впевнено вiдповiв Безбородько.
- Вся їхня ученiсть ще може щось пiдрiзати, щось вкоротити в чоловiка, а
наточити йому здоров'я не годна. Нема таких жбанiв у неї.
- Як ти славно про жбани сказав, - зажурено погодився старий. - А
колись i вони будуть, вип'єш з них здоров я - i ходи по землi, як сонце по
небi... То яка нужда тебе погнала до мене? Пособити хочеш менi?
- Може, й пособити, як захочете, - ще з опаскою говорить Безбородько.
- Чому б помочi не захотiти? - пожвавiшав старий. - Говори, що в тебе.
- I незручно про себе, та скажу: .хочу до вас у прийми! - одразу
випалив Безбородько.
- Як!? -вражено поглянув на нього Саврадим Григорович. - Ти до нас
хочеш головою? Так я розумiю?
- Атож. Треба ж вам вiдпочинок дати. Я потоварисмед...
- То це я за твоєю спиною вiдпочиватиму? - старий викруглив очi,
подався з доброго дива плечима до стiни i розреготався. I вiд цього реготу
затанцювали йог'о чуприна i борода.
Наглий смiх пересмикнув Безбородька, тепер у цiй хатi i йому стало
холодно.
- Невже це так смiшно? - злостиво скривив товстi губи.
- Для мене смiшцо, для тебе сумно, - хапався за живiт Капустянський. -
Ой, не можу далi... Безбородько подбав про мiй вiдпочинок... Та не
кривись, не злобствуй, чоловiче. Ти вибачай'старому, але я тебе i
свинопасом не поставив би в своєму колгоспi.
- Чого ви так запишалися своїм господарством? Срiблом-злотом ощасливили
його? - обурився Безбородько.
- I скажу, послухай, коли маєш час. - Капустянський нарештi пересмiявся
i з погордою поглянув на Безбородька. - Слухай та мотай на вус. Таке рiдко
в очi кажуть. Я думаю, людина, яка ходить бiля живого дiла, тiльки з
радiстю повинна робити його. А пригадай, чи вмiв ти щось робити з радiстю?
Анiчогiсiнько. Ти навiть хлiб не вирощуєш, а вичавлюєш з землi. Ти й їсиш
його без радостi, бо крадений вiн у тебе. I хоч я хворий дiд, хоч я не маю
твоїх рокiв попереду, та я й досi маю радiсть од людей, од землi, од
похилої травицi в лузi i вiд зiрки в небi. Навiть умираючи, я не дам тобi
волi, бо ти недобрий, злий чоловiк! Ти не любиш навiть тих, хто працює на
тебе, ти боїшся їхнього погляду, їхнього слова i смiху. Ще Шевченко писав:
"I немає злому на всiй землi безконечнiй веселого дому". Запам'ятай цю
велику правду. Ти i в своєму домi не маєш радостi, бо i вiн, i все в ньому
хапане. То як я тебе можу допустити до громадського добра? Ти ж зразу
почнеш думати не як його приумножити, а як розтягти, чесних труженикiв
замiниш хитрими пройдисвiтами, пiдлабузниками i почнеш рубати пiд корiнь
людськi надiї i людську радiсть!.. Не шипи, не кривись, чоловiче, слухай
старого, а ухвалу сам собi пиши, бо рано чи пiзно пропишуть її люди...
Жiнко, постав нам щось на стiл, хай повечеряє Антон Безбородько. Ми ще
погомонимо по-сусiдськи про виправлення душi. Може, пособить.
- Нiчого не треба менi - нi ваших доповiдей, нi вечерi їжте самi! -
люто пiдвiвся злобою натоптаний Безбородько.
Але дружина Капустянського вже несла назустрiч полумисок, знову ж таки
з рибою. Мертвi очi щупакiв тупо витрiщились на Безбородька.
XXIV
Антон Безбородько не раз бував i на конi, i пiд конем i на це з роками
почав дивитися, як на певну закономiрнiсть фортуни. Коли його обирали на
голову, то вiн з гiднiстю тримав власну голову, коли ж переобирали, теж з
гiднiстю нiс на поблiдлiм обличчi почуття незаслуженої образи i на щирi чи
вдаванi спiвчуття вiдповiдав одне:
- Хiба нашим людям хтось догодить?
Найбiльше йому подобались тi звiтно-виборнi збори, якi не пахли
переобранням. Щось тодi тепле, сiмейне ворушилося на душi, хоча навколо
бушувала пристрасть рiзних виступiв. На таких зборах вiн охоче визнавав
критику, обiцяв щось витягнути, десь виправитись, всюди полiпшити,
добитись i перемогти. А далi знову йшла та сама карусель: його накачували,
критикували, вiн по-бойовому сприймав критику, самокритикувався, на чомусь
виїжджав, щось придумував i в роботi, i в рапортах, розправлявся з деякими
критиканами, деяким хитро замазував рот i знову готував новi обiцянки:
добре, що їх не треба купувати.
Коли ж його переобирали, тривожився, але не впадав у розпач, бо в
туманi майбутнього бачив падiння новообраного голови i своє переобрання.
Але в такi невеселi години Антон Безбородько мав одну найтяжчу хвилину -
розлуку з печаткою. Недарма якийсь дурноязикий пустив колись дотеп, що
печатка стала Безбородьковi другим серцем. Тiльки той, хто не розумiє, що
таке печатка, може без шаноби говорити про неї.
Сьогоднi ж особливо трудно було її класти на стiл. Може, того, що збори
вiдбувались у церквi i на ганебне падiння голови дивились i люди, i боги,
i нечиста сила. Залишки забобонного остраху iнколи тривожили Антона
Iвановича, коли вiн стрiчався поглядом з бiсiвськими очима, на яких
мерехтiв гарячий полиск пекла, дарма що бiля нього ворушилась громiздка
постать отця Хрисантiя в пiдряснику iєромонаха. Чого ще поповi треба на
звiтно-виборних зборах? Ага, то вiн за утвар потерпає... Безбородько не
може угнатися за всiма думками i говорить сьогоднi значно гiрше, анiж
умiє. Позаду хтось смачно позiхає i голосно мовить:
- Говорила-балакала до самої смертi. Хватить гандаляпати!
- Не збивайте чоловiка! Вiн же в такий час трудився! - одразу
обiзвались по кутках прихильники Безбородька.
- Так трудився та хапав, що нi свiту, нi людей не бачив.
- А ти бачив? Бодай тобi повилазило!
- Та вже вилiз палац у Антона i дурень бiля Антона.
- Га-га-га!
- Клади, Антоне, клейдони на стiл! Досить колгоспом гендлювати!
В Безбородька тiпнулися плечi, вiн змовк, всвердлив очi в пекло i,
оволодiвши собою, сяк-так закiнчив виступ, полiз у кишеню за печаткою i,
перегинаючись, поклав ii на стiл. Але ж не Марко потягнувся до неї -
першим узяв печатку дiд Євмен, нацiлився недовiрливим оком, безцеремонне
покрутив її в руцi, пiднiс до носа й понюхав.
- Чим пахне? - запитав збоку Василь Тримайвода.
- Бурякiвкою i шампанським, - серйозно вiдповiв старий, i навколо
розлiгся регiт.
Безбородька знову пересмикнуло, але, зрештою, i це не так погано: краще
хай смiються, анiж сердяться. Може, за смiхом нiхто не згадає про другу
ревiзiю? Коли б ця хмара оминула його. Вiн тоскно вдивляється в обличчя
людей i святих, найбiльше побоюючись додаткової ревiзiї, бо вже й сам не
знає, що може виявити вона.
Але якось обiйшлося без неї. Про другу ревiзiю не згадав нi Борисенко,
нi сам Безсмертний, i це зменшило болi Безбородька: йому не доведеться
продавати з торгiв свiй палац. I нащо вiн його передчасно вигилив таким?
Це можна було зробити i через рiк-два.
Марко говорив коротко i в своєму виступi навiть не згадав прiзвища
свого попередника, чим здивував i людей, i самого Безбородька.
"Таки чогось побоюється мене", - по-своєму зрозумiв це Безбородько.
- Яким би не був голова колгоспу, без вас, люди, без ваших рук,
душевностi i великодушностi вiн погоди не зробить. Тiльки в згодi з вами
вiн буде господарем, без вас - прикажчиком. А земля прикажчикiв не любить,
хоч їм i перепадає бiльше її дарiв, анiж справжнiм хлiборобам. Та гiркий i
хлiб, i мед такого прикажчика.
- Безбородька не кривила ця гiркiсть, - обiзвався хтось позаду, i смiх
загойдав людськими головами.
Але й пiсля цього Марко не напався на свого попередника.
- Я не хочу їсти хлiба i меду, вiдiрваного вiд вашого рота, бо тодi й
мед стане отрутою. Коли буде ваша велика пiдтримка, я надiюсь, обiцяю, що
вже в цьому роцi у кожної вдови i сироти буде хлiб на столi.
- Ми, Трохимовичу, не пожалiємо нi пучок, нi ручок, аби тiльки нас не
забували пiсля жнив, бо пам'ятають нас тiльки до жнив, - прожалiснiв голос
вдови Софiї Кушнiренчихи.
- Не забудемо, тiтко Софiє. Зараз нам дуже тяжко, - продовжував Марко.
- Тяжко i державi. Але ми всi радiємо, що вже наш воїн однiєю ногою стоїть
на порозi перемоги. Цю перемогу кував i ваш святий хлiб. Держави, народи
сподобалось їм, i вони вже не говорять з людьми, а вправляють їм мiзки,
сгружать з них стружку, пропiсочують їх i все щось пришивають. Киселi
навiть встигли увiрувати, що не любов, а їхнi погрози вирощують iдеї в
головi i хлiб у полях. А насправдi виростили вони бiльше людських
трагедiй, анiж їх повинно бути на землi. За це киселiв прилюдно треба, ну,
хоча б з усiх посад знiмати, як розкрадачiв великої людської вiри i
скарбiв революцiї.
- Не так їх легко спекатись, - задумано сказав Борисенко i повернув у
поле до самотнього трактора.
В голубому туманному одсвiтi фари погойдувалась свiжа рiлля, i навiть
тепер було видно, як жиром поблискували тлустi долиннi скиби. Молодий
веселогубий тракторист зупинив машину, скочив на землю i радiсно
поздоровкався з секретарем райкому та Безсмертним.
- Де ж ти, Ярославе, пального дiстав? - з надiєю запитав Борисенко. -
Невже пiдвезли увечерi?
- Нi, Iване Артемовичу, не пiдвозили. -Пурхають угору зашерхлi кiнчики
уст, i рот молодого тракториста стає схожим на молодика рiжками вгору.
- Не пiдвезли? -хмурнiє Борисенко. -А чим же ти ореш?
Тракторист вивчаюче дивиться на секретаря райкому, потiм смiхотливо
одводить од нього погляд:
- Поки що орю сумiшшю свого рiдного дядька.
-Дядька? Де ж вiн розстарався на таке добро?
- А вiн може розстаратися; дуже розДобутливий у мене дядечко. Коли
нiмцi тiкали з нашого села, вiн, сам не знаючи для чого, поцупив собi
кiлька бочок пального i заховав свiй трофей у темник.
- От спасибi твоєму догадливому дядьковi. Молодчага вiн! Треба буде
чимсь вiддячити чоловiковi за допомогу, хоч у газетi згадати.
- Та нащо, Iване Артемовичу, його ще й у газетi друкувати, обiйдеться.
-В тракториста занепокоєно осiв пiвмiсяць рота.
- Оце рiдня! Ти щось маєш проти дядька? - Борисенко з цiкавiстю i
подивом поглянув на тракториста.
- Та нi, я нiчого не маю проти свого дядька, але, напевне, вiн щось має
проти мене, - зам'явся Ярослав.
- Хитруєш, хлопче? Ану викладай, що в тебе. Ярослав ногою провiв по
рiллi дугу i втупив у неї очi.
- Кажи, кажи, не ори ногою, -пiдiгнав його секретар райкому.
- Що ж тут говорити... Бачите, Iване Артемовичу, мiй дядько й не знає,
що я орю поле його добром.
- Як це так?
- Вiн, дядько, нiвроку, загнибiда - скупенький у мене. Так я сам...
теє, потихеньку його трофей перетрофеюю.
Марко, щоб не розсмiятися, прикусив губу, а Борисен-ко далi строго
допитує у тракториста:
- Гарну знайшов роботу. А що буде, як дядько дiзнається?
Тракторист пiсля цього запитання-пiдбадьорився:
- Вiн, я думаю, не дiзнається, бо делiкатно пораюсь бiля його добра.
- Вiн ще й делiкатнiсть у крадiжцi знайшов! - Повеселiло обличчя
Борнсенка. -Як же ти делiкатничаєш?
- Та... ви ще всiм розкажете, а цим досвiдом не варто дiлитися.
- Кажи вже, кажи.
- То я роблю так: вибираю пальне не до самого дна - залишаю трохи, а
бочку наливаю водою. I все стає в акурат. Кинеться дядько до свого добра i
подумає, що його отак з водою й залишили нiмцi. А я навiть поспiвчуваю
йому, щоб не дуже печалився чоловiк.
- Ну й розжився твiй рiдний дядько на спiвчутливого небожа, не всюди
такого знайдеш, - розсмiявся Марко, за ним Борисенко i, нарештi,
тракторист. - Дайте менi, Iване Артемовичу, цю жалiсливу душу хоч на пару
днiв.
- Запорозьку Сiч починаєте збирати?
- Такi сiчовики згодяться, щоб нестатки пiдсiкти.
-Ярославе, поїдете з пальним свого дядька до Марка Трохимовича
Безсмертного?
- До Безсмертного?.. Того самого? - Пожвавiшало обличчя Ярослава, i вiн
з цiкавiстю поглянув на Марка. - До якого самого? - запитав Борисенко.
- Ну, до того, що Безбородька у ставку купав?
- До того ж.
- Тодi поїду! Де вже моє не пропадало! - радiсно погодився тракторист.
XXII
Цього ж вечора Марко подибав до пасiчника Зiновiя Гордiєнка. Старий
бджоляр колись доглядав не тiльки за бджолами, але й за гречкою, то треба
було прикинути з ним, як i де найкраще взятися за гречкосiйство.
На подвiр'ї Гордiєнка стояло кiлька свiжих вуликiв, а над ними з
перекладини 'нависав старий, потемнiлий дзвiн. Марко зупинився бiля нього.
Далекi роки, далеку молодiсть нагадав цей трофей котовця Гордiєнка.
Нагадав i ту молодюсеньку вчительку, яку все дивувало в його селi.
Гай-гай, усе те давно вiдшумiло-вiдгуло i стало тiльки то тривожним, то
дивовижним спомином.
Марко поторгав рукою дзвiн, злегенька гойднув било, i мiдь, яка ще
недавно мучилась, у землi, обiзвалася низьким спiвучим голосом.
Ще в сорок першому роцi, коли фронт наблизився до села, Зiновiй
Петрович закопав свого дзвона посеред подвiр'я, закопуючи, наказав
сусiдам:
- Отож має чоловiк лишню роботу. Ну, та дзвона можна закопати i
вiдкопати, а фашизм треба тiльки закопати. Ще гудiтиме над його могилою
мiй дзвiн. Аякже, будуть мати свято i люди, i дзвiн.
- Люди закопують добро, а мiй що вигадав! - лохнула тодi тiтка Христя.
- Старе як мале...
В землянцi Гордiєнка стояв гомiн, на невеликих шибках ворушились
людськi тiнi. Коли Марко вiдчинив дверi, вiн побачив за столом господарiв,
дiда Євмена, Василя Тримайводу i його тiтку Марiю, бригадира Дем'яна
Самойленка, Софiю i Галину Кушнiренкiв, Омеляна Коржа, Петра Гайшука i
веселооку красуню Ольгу Бойчук з тим нiжним березневим туманцем на щоках,
на якому пiзнiше проростуть веснянки. Тiтка Христя першою кинулась до
Безсмертного, несучи на обличчi посмiшку, а на вiях сльози.
- Добрий вечiр, Марку. Сiдай, дитино, до столу. От спасибi, що зайшов
на радiсть нашу.
- На яку радiсть?
- А ти нiби не чув? - тiтка Христя здивовано i навiть трохи ображено
розвела руками, а в розгалужених, мов корiнцi, зморшках її обличчя
заяснiла добра посмiшка.
- Вона, Марку, думає, як її син став генералом, то про це одразу має
знати увесь свiт, - насмiшкувато обiзвався Зiновiй Петрович.
- А може, його i знатиме увесь свiт! Бачиш, сину ще й тридцяти годочкiв
нема, а вже генерал по артилерiї! Не те, що ти! - зневажливо поглянула на
старого.
- Аби я так заранi не оженився на тобi, може, досi й маршалом був би.
- Правда, Зiновiю, правда: жiнки-головне преп'ятствiє нашому брату, -
обiзвався Євмен Дибенко.
Марко обняв тiтку Христю i поцiлував її. Але тепер жiнка не заточилась,
не потягнулась долонею до очен, а щасливо й вдячно дивилася кудись
далеко-далеко, де її син доламував карк фашизму.
- Сiдай уже, генеральшо, бо картопля задубне, - так само насмiшкувато
сказав Зiновiй Петрович i звернувся до людей: -Що воно тепер за генеральшi
пiшли? От подивiться на мою: на ногах з камери броненосцi, руки
потрiсканi, мов сама земля. Чом не портрет?
Тiтка Христя подивилась на свiй незугарний одяг, на своє взуття i
засмiялась. I засмiялись усi, крiм Зiновiя Петровича. Хоч вiн i говорив з
насмiшкою про генеральство своєї старої, та його щедра душа була сповнена
гордощiв. Тiльки не варт показувати їх. Вiн пiдвiвся з-за столу, пiдiйшов
до Марка, поздоровкався i задумано сказав:
- От i маю новий клопiт - свого ж генерала.
- Та який же це клопiт? -посмiхнувся Марко.
- Великий, - переконано сказав старий. - Хiба ж це справжнiй генерал у
двадцять вiсiм рокiв? Нi тобi сивих вусiв, нi шовкової бороди, нi навiть
живота. Он про нього вже й французи написали, що не по правилах бив
нiмцiв. А французи - це ж нацiя!
За столом знову засмiялись, а Гордiєнко похитав головою, щось подумав i
вийшов iз землянки. В оселi всi урочисто притихли, немов очiкуючи чогось.
Незабаром на подвiр'ї великодньо бемкнув дзвiн, раз, вдруге i втретє.
- За сина? - запитав Марко. '
- За тебе, - вiдповiла тiтка Христя. - За твоє головування. Ми вже
знаєм, що в райкомi сказали. Є правда на свiтi!
- Не зiйшовся на безбородьках свiт клином. Але чепкi вони, як бур'ян, -
обiзвався високочолий i впертогубий, з рiзко окресленим обличчям Дем'ян
Самойленко, i в поглядi його спалахнув недобрий огонь.
Зiновiй Петрович внiс у землянку саморобну, недоплетену рафу i вручив
Марковi:
- На нове господарювання. Не забув, для чого вона?
- Для гречки?
- Атож!
- Розкажiть, що воно i як воно, - попросила високогруда, з мальованими
бровами Ольга Бойчук.
- Це Марко Трохимович розкаже. Хай отак i починається нове головування.
- Яке ще там головування, - вiдмахнувся Марко.
- А ти не дуже задавайся! - гримнув дiд Євмен. - Розкажи! Дехто навiть
не знає, скiльки стебло гречки має цвiту.
- Про це найкраще розповiсть Зiновiй Петрович: вiн улiтку не вилазить з
гречок.
Старий пасiчник подивився на дiвчат:
- Запам'ятайте, цокотухи: кожна звичайна стеблина гречки має приблизно
триста квiточок, а на розкiшнiй рослинi їх буває i шiстсот. Це ми колись з
Марком Трохимовичем полiчили. Таке стебло виростає з великої порiдної
зернини - її материнське харчування дає рослинi i рiст, i силу, i врожай.
От я й змайстрував цю рафу для вiдбору дорiдного насiння. Жаль, що не
привчають вас до гречкосiйства.
- Як, дiвчата, працюють вашi ланки?
- Погано, Марку Трохимовичу, нема кому людське слово сказати' нам,
тiльки лаяти є кому, - обiзвалась Ольга Бойчук. - Навiть землю не за всiма
ланками закрiпили. Мою, краще доглянуту, вiддали Шавулинiй рiднi.
- Ти буряки вирощуєш?
- Буряки, як вони вже надокучили менi.
- Чому?
- Бо половина їх iде на такий коньяк "три гички", що вiд нього й сльози
стають каламутними.
- У нас дiла бiльш-менш iдуть лише в городнiй бригадi, - Дем'ян
Самойленко повернув голову в бiк Марiї Тримайводи. - У неї i насiння
вдосталь, i парники вже зеленiють, i найранiше помiдори та огiрки родять.
Знає жiнка якесь ворожiння до городини.
- Тiльки нiякого толку нема з цього: уся праця йде наче в прiрву, -
зажурено сказала вдова. - На вас, Марку Трохимовичу, надiя.
- Аби городина була, а надiя знайдеться, - посмiхнувся Марко. -Зiновiю
Петровичу, гречки багато у вас?
- У вiйну тiльки горя багато. Кривдить вiйна бджолу, кривдить i гречку
- нема її у колгоспнiй коморi. Ну, я й наклав контрибуцiю на сусiдiв, якi
сiяли гречку по городах. Не дуже, люди, лаєте мене за це?
- Що лаємо, то лаємо, бо ж останнє вiд рота вiдiрвали, - обiзвався дiд
Євмен.
- Таки останнє, - похитав головою Гордiєнко. - Бо з вiйною велика
бiднiсть упала на нас. Упала i вiдходити не хоче. То треба якось громадою
ломити її, наводити по_ рядок на землi. Жiнко, в тебе є ще генеральськi
огiрки?
- Тепер вiн i сироватку буде називати генеральською. їжте, люди добрi,
що є, та вибачайте. Мiй трутень навiть у такий день на млинцi не дав своєї
гречки...
Вже мiсяць опустився на край землi i потемнiло село, коли Марко,
попрощавшись iз людьми, крадькома пошкутильгав до колгоспних парникiв. У
головi чоловiка роїлися рiзнi господарськi плани, треба було думати i про
скоростиглий карбованець, а його могла дати тiльки рання городина.
В долинi тьмяно блиснули першi рами парникiв. Марко обережно опустився
бiля однiєї, трохи пiдважив її i вдихнув тепло-вологi пахощi молоденьких
стеблин помiдорiв. Скло другої рами було зовсiм темним. Марко вийняв
трофейний лiхтар, присвiтив ним i вражено застиг: сотнi людей дивились на
нього iз темного скла негативiв. Серед них вiн пiзнавав своїх друзiв,
сусiдiв, пiзнавав живих i мертвих, якi й пiсля смертi збирали тепло сонця
для людей... А ти ж, чоловiче, живий, то й думай, i роби, як живий...
XXIII
Мертвi очi линiв тупо дивились на Безбородька, i ця ж тупiсть була в
поглядi Мирона Шавули.
- На кого ж ти нас, Антоне, покидаєш, на кого покидаєш? - охмелiло
варнякав комiрник, охопивши голову масними грабелястими руками. П'яний сум
розтiкався по його задичавлених заростях i болюче ворушив дрiбним, як
лiсова грушка, носом. - На кого ти нас покидаєш?
- Цить, заголосив, неначе на похоронах, - витрiщився на нього Тодох
Мамура. По його ятаганистих щелепах вививається презирство. - Ти краще
помiзкуй, поворожи, як утримати нашого дорогого Антона Iвановича на посту,
бо дiло йде - контора пише. Треба, помисливши, всю рiдню, всiх друзяк
блоком сколотити, всюди масову роботу пiдняти на рiвень, а на зборах своїх
людей порозтикати по закутках, щоб демократiя була в голосах. Як ти
думаєш, Антоне?
- Тепер, люди, добрi, з цього шуму не буде пива: час непiдходящий.
Треба риально думати. За ваше здоров'я. - Нахмурений Безбородько з
гiднiстю пiдняв чарку, з'єднав її з двома, перехилив i крекнув:
- Огонь!
- Та цей вогонь не заллє душевного вогню... Невже, Антоне, все твоє з
воза упало, невже отак i здасишся? - Б'є Шавула виделкою в око рибини. -
Невже отак i здасишся?
- Мушу, братцi, не хочу, але мушу, - трагедiйне пiдiймає розчепiренi
руки. - Але справа не в тому, що Марко пiдiйметься на мiй пост, а в тiм,
як його найскорше сколупнути з поста. Ще не вродився той голова, що
проголовує без помилок, чи недолiкiв, чи перекручень, чи недокручень. Нам,
практично, треба вже сьогоднi вхопитись за них...
- За що ж ухопитися, коли вiн ще не голова? - здивувався недалекий
Шавула.
- За тi хвости, якi лишаються на господарствi. За них чiпляйся i в'яжи
на мертвий вузол, - повчально сказав Мамура. - Подумай лишень: чим i як
тепер обсiється Марко? От i хапайся одразу ж за зрив посiвної. Труби i
пиши в усi iнстанцiї, борись за правду!
Останнi слова трохи розвеселили Шавулу, бо вже дуже не пасувало слово
"правда" до Тодоха Мамури. Але, дивись, 'вимовляє його i писка не кривить.
Зовсiм запесиголовився чоловiк. Комiрник хотiв чимось в'їсти Мамуру, та
саме заговорив Безбородько:
- Ви, братцi, не дуже, практично, печальтесь, але порох тримайте сухим
- знадобиться! Менi, практично, тепер навiть краще скинути з плечей
головування. Хай увесь цьогорiчний клопiт впаде на Марка, хай його
перешерстять за вiдсталiсть i в iнстанцiях, i в газетах, хай запариться
вiн, а тодi й ми, тут як тут, вигулькнемо i знадобимось на щось.
- Мiнiстерська у вас голова, мiнiстерська, - похвалив ; Мамура i
засмiявся.
- Яка не є, а плечей тримається, - не перебiльшує своїх талантiв
Безбородько. - Значить, нам зараз треба, практично, вiдступити крок назад,
тiльки з толком вiдступити, щоб не завiяти шляху наперед. Документи рiзнi
пiдготуйте, щоб i комар носа не пiдточив. Коли щось не так, то робiть, щоб
було так, в ажурi, як ученi голови кажуть, бо хтозна, якi ревiзiї наїдуть
чи наскочать на нас. Головне звести кiнцi з кiнцями, без хвостiв. Ну, а
корови. якi ми взяли з колгоспу, маємо сьогоднi ж повернути. Так i рiднi
усiй скажiть. Тут треба без дурних жалощiв i лiбералiзму!
- Тепер, виходить, i на фермi буде молоко, - скривився Шавула, вiдiрвав
руки вiд голови. - Невже без цього нiяк не можна обiйтись?
- Не можна! - твердо сказав Безбородько.
- Он, падку мiй, смутку мiй! Як же цi корови заводити на ферму? Сорому
на весь район не оберешся, - заволав Шавула i знову охопив голову руками.
Безбородько заспокоїв комiрника.
- Який там сором? Не туди дивишся, не те бачиш i не те мислиш. Ми
просто рятували корiв од голоду, врятували їх - i знову честь-честю здаємо
в колгосп. Ми колгоспу добро робили.
- Ай справдi! - здивувався, потiм посмiхнувся, а ще через хвилину
спохмурнiв Шавула. - Таку корову повертати. У неї ж вим'я, наче цебер!
Може, її, Антоне, своєю замiнити?
- Не роби цього, Мироне. На все є свiй час. - Строго поглянув
Безбородько. - Лисицю власний хвiст погубив, а тебе може погубити
коров'ячий. Думай не тим мiсцем, на якому зараз сидиш, i готуйся до
ревiзiї. Ну, а щоб тобi легше було здавати свою корову, спочатку, для
практики, одведи мою.
- Коли?
- Зараз.
Вони всi троє пiдвелися з-за столу, вийшли на подвiр'я. Безбородько
рiшуче пiшов до великої, бляхою критої шопи, вiдв'язав породисту корову,
що пахла молоком i лугом, злегка вдарив її чоботом i повiв до ворiт.
- Оце, Мироне, практично, робиться так, - повернув голову до завгоспа i
комiрника. - Вiдчиняються ворота - i гайда, коровице, з двору. Вiддирай,
Мироне, пережитки вiд серця i веди, щоб не повело кудись в недобре мiсце,
- навiть посмiхнувся Безбородько.
Шавула сплюнув, лайнувся в бороду i, згинаючись, пiшов за коровою.
- Невже, Антоне, не жаль вам рекордистки? - зажурено похитав головою
Мамура.
- Чому не жаль? Але мiзки мої ще не притрусило кам'яною лускою. Нам не
положено бути дурнями. Роби, Тодоше, як я сказав, не хапайся за рiзнi
викрутаси, то випливеш, як норець. Ну, йди до своїх документiв, а дорогою
пришли до мене Галю з машиною.
- Кудись у похiд?
- До сусiдiв по пiснi... Є рiзнi дiла. З головування ж сходжу. - Вiн
попрощався з Мамурою i весь у невеселих думках увiйшов у дiм. Мертвi очi
линiв тупо Дивились на чоловiка, i йому тяжко зiтхнулось.
- З головування сходжу, - ще раз сказав сам собi.
Коли на вулицi забурчала машина, Безбородько погасив свiтло, вийшов з
дому i ще завагався: чи їхати йому до Саврадима Капустянського, чи
облишити свою затiю. Але як облишиш її, коли припекло до самого краю? Вiн
мовчки сiдає в кабiну, косує на дiвчисько: чи не насочилось воно насмiшкою
до голови, й наказує їхати в Зелену Браму... Чим тобi погане село? I назва
гарна, i стоїть у садках, наче у вiнку, i люди там спокiйнiшi. Нема, коли
помислити, нi Євмена Дибенка, нi Дем'яна Самойленка. Цей думає, як горiв у
танку, то йому все можна, бодай тобi язика заклинило.
Перед очима Безбородька проходять i проходять його недруги, якi будуть
патрати й шматувати чоловiка на звiтно-виборних зборах. В цей день когось
iз них треба послати аж в область. Ну, а чийогось рота можна хитро-мудро
замазати. Все треба з пiдходом робити.
В таких роздумах Антон Iванович пiд'їжджає до хрещатих ворiт Саврадима
Капустянського, перед порогом непомiтно тричi спльовує через лiве плече й,
невесело посмiхаючись, заходить до хати.
- А, сват приїхав! - глумливо вiтається Саврадим Григорович. Навiть в
оселi вiн сидить у кожушку, i все одно холод порядкує в тiлi чоловiка. -
Може, вмовив Безсмертного до нас?
- Не змiг, - з жалем вiдповiдає Безбородько. - Ви як у воду дивились:
йому не хочеться йти на мале господарство.
- Ну, це дiло його, - з жалем сказав Саврадим Григорович. - Коли вже я
собi змiни дочекаюсь? Не витримує моя основа такої нагрузки,
розповзається. Ех, лiта, лiта... А колись же найноровистiшi огирi
танцювали пiдi мною, шабля вилискувала i виспiвувала в руках мов
на-вiжена, плуга виймав з борозни, як лялечку, воза з деревом одним плечем
перекидав. Де тi лiкарi в свiтi, що дають людинi силу, а не могилу?
- Нема таких та й не скоро знайдуться, - впевнено вiдповiв Безбородько.
- Вся їхня ученiсть ще може щось пiдрiзати, щось вкоротити в чоловiка, а
наточити йому здоров'я не годна. Нема таких жбанiв у неї.
- Як ти славно про жбани сказав, - зажурено погодився старий. - А
колись i вони будуть, вип'єш з них здоров я - i ходи по землi, як сонце по
небi... То яка нужда тебе погнала до мене? Пособити хочеш менi?
- Може, й пособити, як захочете, - ще з опаскою говорить Безбородько.
- Чому б помочi не захотiти? - пожвавiшав старий. - Говори, що в тебе.
- I незручно про себе, та скажу: .хочу до вас у прийми! - одразу
випалив Безбородько.
- Як!? -вражено поглянув на нього Саврадим Григорович. - Ти до нас
хочеш головою? Так я розумiю?
- Атож. Треба ж вам вiдпочинок дати. Я потоварисмед...
- То це я за твоєю спиною вiдпочиватиму? - старий викруглив очi,
подався з доброго дива плечима до стiни i розреготався. I вiд цього реготу
затанцювали йог'о чуприна i борода.
Наглий смiх пересмикнув Безбородька, тепер у цiй хатi i йому стало
холодно.
- Невже це так смiшно? - злостиво скривив товстi губи.
- Для мене смiшцо, для тебе сумно, - хапався за живiт Капустянський. -
Ой, не можу далi... Безбородько подбав про мiй вiдпочинок... Та не
кривись, не злобствуй, чоловiче. Ти вибачай'старому, але я тебе i
свинопасом не поставив би в своєму колгоспi.
- Чого ви так запишалися своїм господарством? Срiблом-злотом ощасливили
його? - обурився Безбородько.
- I скажу, послухай, коли маєш час. - Капустянський нарештi пересмiявся
i з погордою поглянув на Безбородька. - Слухай та мотай на вус. Таке рiдко
в очi кажуть. Я думаю, людина, яка ходить бiля живого дiла, тiльки з
радiстю повинна робити його. А пригадай, чи вмiв ти щось робити з радiстю?
Анiчогiсiнько. Ти навiть хлiб не вирощуєш, а вичавлюєш з землi. Ти й їсиш
його без радостi, бо крадений вiн у тебе. I хоч я хворий дiд, хоч я не маю
твоїх рокiв попереду, та я й досi маю радiсть од людей, од землi, од
похилої травицi в лузi i вiд зiрки в небi. Навiть умираючи, я не дам тобi
волi, бо ти недобрий, злий чоловiк! Ти не любиш навiть тих, хто працює на
тебе, ти боїшся їхнього погляду, їхнього слова i смiху. Ще Шевченко писав:
"I немає злому на всiй землi безконечнiй веселого дому". Запам'ятай цю
велику правду. Ти i в своєму домi не маєш радостi, бо i вiн, i все в ньому
хапане. То як я тебе можу допустити до громадського добра? Ти ж зразу
почнеш думати не як його приумножити, а як розтягти, чесних труженикiв
замiниш хитрими пройдисвiтами, пiдлабузниками i почнеш рубати пiд корiнь
людськi надiї i людську радiсть!.. Не шипи, не кривись, чоловiче, слухай
старого, а ухвалу сам собi пиши, бо рано чи пiзно пропишуть її люди...
Жiнко, постав нам щось на стiл, хай повечеряє Антон Безбородько. Ми ще
погомонимо по-сусiдськи про виправлення душi. Може, пособить.
- Нiчого не треба менi - нi ваших доповiдей, нi вечерi їжте самi! -
люто пiдвiвся злобою натоптаний Безбородько.
Але дружина Капустянського вже несла назустрiч полумисок, знову ж таки
з рибою. Мертвi очi щупакiв тупо витрiщились на Безбородька.
XXIV
Антон Безбородько не раз бував i на конi, i пiд конем i на це з роками
почав дивитися, як на певну закономiрнiсть фортуни. Коли його обирали на
голову, то вiн з гiднiстю тримав власну голову, коли ж переобирали, теж з
гiднiстю нiс на поблiдлiм обличчi почуття незаслуженої образи i на щирi чи
вдаванi спiвчуття вiдповiдав одне:
- Хiба нашим людям хтось догодить?
Найбiльше йому подобались тi звiтно-виборнi збори, якi не пахли
переобранням. Щось тодi тепле, сiмейне ворушилося на душi, хоча навколо
бушувала пристрасть рiзних виступiв. На таких зборах вiн охоче визнавав
критику, обiцяв щось витягнути, десь виправитись, всюди полiпшити,
добитись i перемогти. А далi знову йшла та сама карусель: його накачували,
критикували, вiн по-бойовому сприймав критику, самокритикувався, на чомусь
виїжджав, щось придумував i в роботi, i в рапортах, розправлявся з деякими
критиканами, деяким хитро замазував рот i знову готував новi обiцянки:
добре, що їх не треба купувати.
Коли ж його переобирали, тривожився, але не впадав у розпач, бо в
туманi майбутнього бачив падiння новообраного голови i своє переобрання.
Але в такi невеселi години Антон Безбородько мав одну найтяжчу хвилину -
розлуку з печаткою. Недарма якийсь дурноязикий пустив колись дотеп, що
печатка стала Безбородьковi другим серцем. Тiльки той, хто не розумiє, що
таке печатка, може без шаноби говорити про неї.
Сьогоднi ж особливо трудно було її класти на стiл. Може, того, що збори
вiдбувались у церквi i на ганебне падiння голови дивились i люди, i боги,
i нечиста сила. Залишки забобонного остраху iнколи тривожили Антона
Iвановича, коли вiн стрiчався поглядом з бiсiвськими очима, на яких
мерехтiв гарячий полиск пекла, дарма що бiля нього ворушилась громiздка
постать отця Хрисантiя в пiдряснику iєромонаха. Чого ще поповi треба на
звiтно-виборних зборах? Ага, то вiн за утвар потерпає... Безбородько не
може угнатися за всiма думками i говорить сьогоднi значно гiрше, анiж
умiє. Позаду хтось смачно позiхає i голосно мовить:
- Говорила-балакала до самої смертi. Хватить гандаляпати!
- Не збивайте чоловiка! Вiн же в такий час трудився! - одразу
обiзвались по кутках прихильники Безбородька.
- Так трудився та хапав, що нi свiту, нi людей не бачив.
- А ти бачив? Бодай тобi повилазило!
- Та вже вилiз палац у Антона i дурень бiля Антона.
- Га-га-га!
- Клади, Антоне, клейдони на стiл! Досить колгоспом гендлювати!
В Безбородька тiпнулися плечi, вiн змовк, всвердлив очi в пекло i,
оволодiвши собою, сяк-так закiнчив виступ, полiз у кишеню за печаткою i,
перегинаючись, поклав ii на стiл. Але ж не Марко потягнувся до неї -
першим узяв печатку дiд Євмен, нацiлився недовiрливим оком, безцеремонне
покрутив її в руцi, пiднiс до носа й понюхав.
- Чим пахне? - запитав збоку Василь Тримайвода.
- Бурякiвкою i шампанським, - серйозно вiдповiв старий, i навколо
розлiгся регiт.
Безбородька знову пересмикнуло, але, зрештою, i це не так погано: краще
хай смiються, анiж сердяться. Може, за смiхом нiхто не згадає про другу
ревiзiю? Коли б ця хмара оминула його. Вiн тоскно вдивляється в обличчя
людей i святих, найбiльше побоюючись додаткової ревiзiї, бо вже й сам не
знає, що може виявити вона.
Але якось обiйшлося без неї. Про другу ревiзiю не згадав нi Борисенко,
нi сам Безсмертний, i це зменшило болi Безбородька: йому не доведеться
продавати з торгiв свiй палац. I нащо вiн його передчасно вигилив таким?
Це можна було зробити i через рiк-два.
Марко говорив коротко i в своєму виступi навiть не згадав прiзвища
свого попередника, чим здивував i людей, i самого Безбородька.
"Таки чогось побоюється мене", - по-своєму зрозумiв це Безбородько.
- Яким би не був голова колгоспу, без вас, люди, без ваших рук,
душевностi i великодушностi вiн погоди не зробить. Тiльки в згодi з вами
вiн буде господарем, без вас - прикажчиком. А земля прикажчикiв не любить,
хоч їм i перепадає бiльше її дарiв, анiж справжнiм хлiборобам. Та гiркий i
хлiб, i мед такого прикажчика.
- Безбородька не кривила ця гiркiсть, - обiзвався хтось позаду, i смiх
загойдав людськими головами.
Але й пiсля цього Марко не напався на свого попередника.
- Я не хочу їсти хлiба i меду, вiдiрваного вiд вашого рота, бо тодi й
мед стане отрутою. Коли буде ваша велика пiдтримка, я надiюсь, обiцяю, що
вже в цьому роцi у кожної вдови i сироти буде хлiб на столi.
- Ми, Трохимовичу, не пожалiємо нi пучок, нi ручок, аби тiльки нас не
забували пiсля жнив, бо пам'ятають нас тiльки до жнив, - прожалiснiв голос
вдови Софiї Кушнiренчихи.
- Не забудемо, тiтко Софiє. Зараз нам дуже тяжко, - продовжував Марко.
- Тяжко i державi. Але ми всi радiємо, що вже наш воїн однiєю ногою стоїть
на порозi перемоги. Цю перемогу кував i ваш святий хлiб. Держави, народи