Гончаров Анатолий. Прапороносцi

огрядний, у шкiряному пальтi генерал-майор, командир дивiзi©.
- Батальйон, стру-ун-ко! - вилетiв наперед Чумаченко.
- Вiльно, вiльно, - зупинив його генерал. На ходу скидаючи поглядом
казарму i виструнчених бiйцiв, генерал пройшов до столика, спорудженого в
кутку з якихось дверей.
- Ну, чумаче, давай карти об' ктiв.
"Чумак" звучало в устах генерала поблажливим жартом i свiдчило про те,
що сьогоднi "хазя©н" в доброму гуморi.
Генерал, звичайно, знав, що комбат-капiтан Чумаченко доводиться лише
далеким потомком тим чумакам, що ходили колись у Крим по сiль та гуляли "у
Ки вi на риночку". Сам же капiтан у минулому працював iнженером-електриком
на високовольтнiй мережi, яка живилася з Днiпрогесу. Але сьогоднi
"хазя©новi" забаглося кликати комбата чумаком, i комбат з цього вже
визначив, що коли прочуханка й буде, то не дуже дошкульна. А треба
сказати, що наскiльки Чумаченко був спокiйний i витриманий у бою,
настiльки ж розгублювався i тремтiв перед начальством. Заметушившись, вiн
подав генераловi не ту карту, що треба.
- Ай, чумаче, що ти менi да ш Терексентмiклош? Невже ми його повиннi
вдруге брати? Я думаю, з них вистачить i одного разу.
- Пробачте, товаришу гвардi© генерал-майор! Зайшов старшина Багiров i,
викликаючи захоплення
Iрана Антоновича, смiливо й по формi вдався до вищого
"хазя©на":
- Товаришу гвардi© генерал-майор, дозвольте звернутися до гвардi©
капiтана...
- А-а, це той, що гасав на конi за танком? - суворо посмiхнувся
генерал. -Той, що кухню з кашею захопив? Пам'ятаю, пам'ятаю... Звертайся,
що там у тебе таке?
Мова зайшла про готель. Старшина, не хапаючись, виклав свiй план.
Генерал зацiкавився.
- Смiливо, хоча й ризиковане, - промовив вiн, - але риск для
гвардiйця... - Генерал запитливо глянув на Самi ва.
- ...благородна справа, -закiнчив скоромовкою ви-струнчений Самi в.
Багiрову дозволили вiдiбрати в штурмову групу, кого вiн сам захоче.
Таку розкiш Чумаченко дозволяв тiльки у виняткових випадках. Iти
зохотилося багатьом. Проте Вася вiдбирав "по знайомству".
- Може, на смерть iдуть, - гомонiли мiж собою телефонiсти, - а теж "по
знайомству". Не потовпляться. От натура людська.
Справдi, серед вибраних опинилися давнi друзi старшини, здебiльшого
вiдчайдушнi хлопцi зi взводу батальйонних автоматникiв. З мiнометникiв
Вася взяв Дениса i Романа Блаженкiв та Ха цького. Хоча старшина нерiдко й
картав Хому за його вади, проте й симпатизував подоляковi.
- Чортiв "допiру", - казав часом Вася на Хому, - ти ста ш справжнiм
солдатом.
I тепер, коли старшина запитав Ха цького, чи вiн готовий, то "допiру"
вiдповiв:
- Як штик!
Генерал, оглядаючи штурмовикiв, зупинився навпроти Хоми. Подоляк ©в
його очима.
- Тугiше пiдпережiться, - зауважив генерал, беручи бiйця за ремiнь.
Ватянi штани на Хомi осувалися: в кишенях було повно гранат.
- Не спадуть, товаришу гвардi© генерал-майор! - запевнив Хома,
пiдтягуючи ремiнь.
- Не спадуть? - генерал оглянув бiйця з голови до нiг. - Сталiнградець?
- Нi, товаришу гвардi© генерал, ми... ближчi. Але хватка у нас
сталiнградська. Старшина навчили!.. Генераловi, видно, сподобалася
вiдповiдь.
- Ану розстебнiть ватянку. Побачу, що там у вас е. Хома розстебнувся,
виставляючи груди з гвардiйським значком i медаллю "За вiдвагу".
-- Ото! Добре. Я собi давно прошу у командувача тако© медалi - не да .
Це, каже, тiльки передовикам.
- Але ж вам орден Суворова недавно почепили? - зухвало сiконув Хома.
- Почепили.
- То дозвольте глянути, який вiн собою. Генерал, усмiхаючись,
розстебнув сво шкiряне пальто, сяйнувши рясними орденами.
- Теж добре, - сказав Хома.
- Так, кажете, готовi... Гм... - генерал пильно дивився на Хому. - А от
уявiть собi, раптом ви стика тесь у темрявi з фрiцом. Що б ви насамперед
зробили? Ваш перший рух?
Хома задумався. Iван Антонович похолонув.
- От уявiть, примiром, що я фрiц, що ось так я йду, -показував генерал,
-що б ви зробили?
- Штурмував би, товаришу гвардi© генерал.
- Так одразу й штурмував би?
- А то! Бо я вас бачу, а ви мене - нi.
- Згоден, хай так... Припустимо, я вас не бачу. А як саме ви штурмували
б? Ану, ось вас дво , - генерал кивнув на Багiрова i на Ха цького, -ви i
ви... Покажiть. "Штурмуйте" мене.
Хома з острахом глянув на генералове блискуче хромове пальто, на
бiлоснiжний комiрець, що туго пiдпирав шию.
- Але ж, товаришу генерал, -зам'явся Хома. -Яко-вось... Вибарложимо
вас, а ви потiм гнiватись будете. Нi, тут штрафною пахне...
- Нiчого, нiчого. Берiть так, як вас навчено. Смiливiше. Ну!
Вася моргнув Ха цькому: давай, мовляв, - за всiма правилами.
Бiйцi розступились.
Генерал бере чийсь автомат на руку i йде, нiби прислухаючись, туди,
назад. Хома i Багiров, влучивши момент, накидаються. За якусь секунду
генералiв автомат вiдлiта геть убiк, руки йому заламують назад, чиясь
солона рукавиця, душачи, втиснулася межи зуби... Генерал борюкався, щосили
вiдбивався, садив чоботом у живiт i куди попало, проте його таки повалили,
i Хома сiв па нього верхи.
- Пусти! - наказав Самi в, усмiхаючись. - Молодцi!
Генерала пустили, допомогли встати, обтруситись. Вiн стояв, важко
сопучи. Обличчя густо налилося кров'ю. "Може, розлютився? Може, й справдi
тут штрафною пахне?" - подумав Хома. Проте генерал не виявляв гнiву.
- Академiк, що ж це таке? - звернувся вiн до командира полку. - Мене й
то повалили, а що б з тебе, сухаря, було? Нi, цi вмiють скрутити...
- Пускай ©х, Чумаченко, пускай орлiв. Штурмуйте, товаришi, на славу!
Всiм видам... "Славу". Бiйцi запевнили хором, що постараються.
- Крепкий дядько! - сказав Хома, коли вони вийшли з старшиною надвiр. -
Допiру так мене садонув межи ноги, що я ледве стримався... Ну i я ж його
теж!



XVI

- Алло, Ференц!
Розпатланий сивогривий художник сiв на нарах, спросоння здивовано
оглядаючи бiйцiв, що заповнили бункер.
- Старшина?
- Як бачиш... Злазь.
В Будапештi художника вже багато хто знав. У пiдземеллях вiн нерiдко
зустрiчав близьких чи далеких знайомих, i вони охоче давали йому притулок.
Ференц спустився з нар i став радитися з Багiровим. Готель " вропа"
цiкавив художника, мабуть, не менше, нiж самого старшину. Свого часу
Ференц оформляв фой i бiльярдний зал цього готелю. Там висiли його
картини. Тепер художник непоко©вся, що будинок висадять у повiтря i вся
праця його розвi ться порохом. Напередоднi художник i старшина складали з
цього приводу чимало рiзних рятiвних проектiв. На подив Фе-ренца, Вася,
виявля ться, негайно перейшов вiд слiв до дiла.
Художник розбудив ще якогось цивiльного в кепi, в благенькому
демiсезонному пальтi, i той, вставши, запросто привiтався з радянськими
бiйцями.
- Пролетар, - вiдрекомендував його Ферснц. - Iштван...
- Давай-давай, - жваво сказав Iштван-пролетар i, мiцнiше натягнувши
кепчину, рушив довгим бункером. Бiйцi посунули за ним, обережно
переступаючи через тих, що спали покотом. В глибинi бункера, навпроти
вогко© цвiло© стiни, провожатий зупинився.
- Тут! - вказав вiн рукою на стiну. Старшина скомандував:
- В кого кайла - сюди!
Кайла дружно загримiли. Угорцi злякано прокидалися, озираючись: що тут
ко©ться? Не тiльки в Пештi, а й пiд Пештом уже спокою нема... Нi вдень нi
вночi. Габору, проклята габору! Ференц заспокоював. Бiйцi довбали
навперемiнно, лупаючи стiну дедалi глибше.
- Може, не тут, Ференц?
- Тут, тут! - запевняли i Ференц, i провожатий.
- Дивiться, не помиляйтесь! Обом тодi секим башка.
- Будь спок, Вася! -вiдповiв Ференц популярною солдатською примовкою.
Бiйцi засмiялись.
Нарештi Денис дужим ударом проломив стiну. Затамувавши подих, стали
наслухати. З дiрки, як з вiчка вулика, вибивався монотонний приглушений
гул.
Денис просунув голову вперед.
- Повно, - повiдомив вiн. - Моляться.
Дiрку розширили i стали по одному пролазити в яе©. Знов опинилися в
бункерi, ще бiльшому, нiж попереднiй. Десятки мешканцiв стояли навколiшках
з молитовниками i свiчками в руках.
- Iштенем, iштенем, - зiтхало по всiх кутках. Тут радянських бiйцiв
бачили вперше i дивилися на них, як на посланцiв з iншого, незнайомого
свiту. Дивувало, що не рiжуть всiх пiдряд, не гвалтують. Що добре
зодягненi, добре озбро нi. Всi повносилi, пашать здоров'ям - харчiв,
видно, мають вдосталь. То що ж вони тодi тут шукають, в пiдземеллях
нещасного Будапешта?
Ференц, звертаючись до присутнiх, щось палко заговорив по-угорському.
Спом'янув i Хортi, i Салашi... Тим часом Iштван-пролетар пiдвiв до
старшини лiтню змарнiлу жiнку в рогових окулярах.
- Моя сестра, - повiдомив вiн через перекладача. - Естафету передаю
©й...
Рушили далi. Жiнка в окулярах ступала попереду. Перетнули весь бункер,
маневруючи мiж постелями, валiзами, меблями, i стали пiднiматися крутими
сходами. З кожним схiдцем грiм канонади наростав, наче вони входили в
грозову тучу.
Опинилися надворi. Пригинаючись, шаснули попiд стiною вперед i через
якийсь десяток метрiв знову попали в пiдвальний хiд i стали спускатися
вниз. Пiд ногами захрущало.
Багiров засвiтив кишеньковий лiхтар. Здалося, що вони потрапили в
шахту. Просторий бункер мало не до стелi був засипаний блискучим
антрацитом. Рачкуючи, по ньому поплазували вглиб. Розсунули нiмецькi
кропив'янi мiшки з чимось важким, як сiль, i, посповзавши один за одним
вниз, опинилися в вогкому i холодному примiщеннi, захаращеному котлами
парового опалення.
Мовчки, намагаючись не стукнути, не грюкнути, пройшли помiж котлiв i
побачили перед себе вiдхиленi дверi, крiзь якi пробивалося слабке свiтло.
Наче з вентилятора, вiйнуло звiдти на бiйцiв тяжким перегорiлим повiтрям,
немов видихнутим з диних людських легенiв.
Старшина загасив лiхтар. По його знаку бiйцi стали за котлами, чекаючи.
Жiнка в окулярах зайшла в бункер сама. Вася пильно стежив, як вона
пiдiйшла до нар i почала торсати когось за бiлi боти. На нарах пiдвелася
заспана дiвчина i, здивовано слухаючи жiнку, дедалi ширше посмiхалася.
Потiм легко стрибнула на пiдлогу, хапливо зазирнула в люстерко,
поправляючи зачiску, i, вхопивши жiнку за руку, енергiйно потягла ©© до
виходу.
-Марiчка! -тихо вигукнув Ференц, кидаючись дiвчинi назустрiч. -Марiчка!
Виявля ться, це була подруга його дочки, хорватка. Дiвчина цмокнула
старого в щоку, пiсля чого обернулася до бiйцiв, енергiйно пiднявши догори
стиснутий кулачок.
-Смерть фашизмовi - свобода народам! -рiзко, схвильовано вiдсалютувала
вона.
Ференц пояснив бiйцям, що брат Марiчки-югославський партизан - вою
нинi проти нiмцiв десь у горах.
Зустрiч з цi ю дiвчиною, ©© урочистий ротфронтiвський салют глибоко
схвилювали всiх. Радiсть, така велика i чиста, яко©, можливо, нiколи не
може викликати в людинi ©© вузькоособисте щастя, охопила в цей момент
бiйцiв. Смерть фашизмовi - свобода народам! I тесляр з Крайньо© Пiвночi, i
росiянин, i укра©нець, i далекий слов'янський брат з Балканських гiр - всi
мовби разом зустрiлися тут, в пiдземеллях Будапешта, бiля цих замерзлих
парових котлiв. Кожен ще гострiше нiдчув, у якому неосяжному фронтi вiн
бере участь, якi надi© на нього оклада людство. Воля народам! Бiйцi щиро
потиснули руку дiвчинi, наче ця маленька гаряча рука якось днала ©х з
волелюбними народами Балкан.
Жiнка в окулярах, яка тепер мала вже повертатись, щось сказала Ференцу.
Художник трохи знiяковiв.
- Чого вона хоче, Ференц?
- Просить документ.
- Що, що?
- Хоче, щоб пан офiцер видав ©й який-небудь документ про те, що вона
допомагала... демократi©.
- Потiм, потiм, - вiдмахнувся Багiров. - I ©й, i "пролетаревi" - всiм
видамо... Пiшли!
Тепер мiсце провожато© заступила Марiчка. Деякий час пробиралися в
темрявi, потiм старшина засвiтив свiй електричний лiхтар. Перед ними була
досить широка цементна труба. Дiвчина згинцi упевнено ввiйшла в не©.
- Денисе, вiдтепер кажи: пройшов Крим, Рим i будапештськi труби, - не
втримався Ха цький.
На нього цикнули.
Труба незабаром кiнчилася. Бiйцi були знову в котельнi. Намацали сходи
i, тримаючись однi ю рукою за слизьку стiну, а другою за автомати, стали
пiдiйматися по сходах. Щоразу зупинялися, прислухаючись.
Небо! Багряний високий простiр! Мовчазнi прожектори... Бiйцi з
полегшенням вдихнули свiжого морозяного повiтря.
- Гараж, - сказав пошепки Ференц, розглядаючи в темрявi довгу
присадкувату будiвлю. - Гараж " вропи". Я ного впiзнаю.
Багiров, обережно висунувши голову, оглянув, немов обнюхав подвiр'я,
потiм будинок над головою. Вiкна всiх поверхiв тут були цiлi i червонились
рубiновими блискавками.
- " вропа"?
- " вропа", " вропа", - прошепотiв Ференц. Автоматник Самойлов, високий
неговiркий москвич, теж виглянув, наче з башти танка.
- Вона.
Справдi, над ними був готель, хоч його й важко звiдси було впiзнати:
нiмий, темний, з балконами. З фронтального боку балкони вже давно були
поруйнованi, па ©х мiсцi стирчав тiльки покручений метал.
Старшина вiдрядив Марiчку i Ференца вниз, подякувавши за помiч.
- Завтра зустрiнемось...
Завтра! Ой, як же далеко ти, завтра! Тому, хто, дрiмаючи, ждатиме тебе
в бункерi, ти з'явишся скоро i непомiтно. Але у якiй страшнiй далинi ти
зника ш перед напруженим зором штурмовикiв! До свого завтра вони мусять
iти через цей будинок; крiзь смертельнi його коридори, де прича©лося в
темрявi по сто смертей i чигають, чигають...
"Друзi, кому з нас сьогоднi вмирати?" - глухо зiтха темрява,
Нiхто не вiдповiда .
- Романе, Денисе, ваш дiд Кармалюга жив сто i п'ять лiт, а чи пережив
вiн хоч дину нiч отаку?
- Хiба це нiч? Це - вiк!



XVII

Багiров востанн iнструктував свою штурмову групу. Завдяки розповiдям
Ференца, вiн добре уявляв собi внутрiшн розташування готелю. Штурмовикiв
розподiлив по поверхах. Вони мали пота мки добутися до коридорiв, засiсти
там засiдками i чекати сигналу. Те, що штурмовикiв було небагато, мало
сво© переваги: вони могли дiяти вiльно, не боячись убити в темрявi когось
iз сво©х.
- Знай, що кожен, хто йтиме на тебе, буде ворог, - сказав старшина.
На першому поверсi мали дiяти сам Багiров i Ха цький. Тут, винищуючи
гарнiзон, треба було водночас виламати параднi дверi, щоб першi атакуючi
влетiли в будинок без затримки. Комбат попередив, що, тiльки-но в готелi
зав'яжеться бiй i кулеметний вогонь противника буде дезорганiзовано, з
фронту готель атакують ще кiлька штурмових груп.
Бiйцi потиснули один одному руки. Це була мовчазна вза моприсяга,
вза монадiя на те, що вони битимуться до останнього. I якщо трапиться так,
що ця нiч стане для них останньою iгiччю в життi, то вони проживуть ©© з
гiднiстю.
Самойлов, ставши на весь зрiст, з гранатами в обох руках, пiшов прямо в
дверi. За мить, як тiнь, вiн зник за порогом. Всi чекали вибухiв
зсередини, ©х не було.
- В порядку, - полегшено зiтхнув Ха цький.
Бiйцi один по одному безшумно прослизали в чорну вирву тилових дверей.
Брати Блаженки шепотiли мiж собою, що, коли треба буде, вони стануть
один до одного спинами. Як-iн-як, у них тодi буде чотири ноги - не легко
зiб' ш. Очi кругом, два автомати.
Коли настала ©хня черга йти, старшина ще раз попередив:
- На вашому поверсi в третьому вiкнi злiва - мiномет.
- Не в третьому, а в четвертому, - поправив Денис. I, темний, високий,
вiн неквапно попрямував до дверей. В цей час у примiщеннi щось
забрязкотiло, i назустрiч Денисовi виринув з порожнiм вiдром нiмець. Роман
наготувався стрибнути братовi на допомогу. А Денис, не прискорюючи ходи,
пройшов повз нiмця, майже торкаючись його плечем. Фрiц теж, гадаючи, що це
свiй, не звернув на нього уваги i, посвистуючи, почалапкав кудись через
подвiр'я.
- Оце нерви! -захоплено зауважив Ростислав, маленький бо ць, майже
пiдлiток. - Ми Дениса переманимо до себе в батальйонну розвiдку.
Ростислав з товаришем мав залишатися на дверях, i Багiров наказав йому:
- Коли цей айн-цвай повертатиметься, покладiть... тiльки щоб нi звуку.
- Буде виконано.
Готель мовчав, лише десь з протилежного боку, як i ранiше, глухо
пострiлювали кулемети. Пiшов Роман. За ним пiдвiвся Ха цький.
- Молися за мене, жiнко, - промовив вiн тихо. - Молiться за мене, дiти.
Бо я... пiшов.
- Дуй!
Тiло його зiбгалося в тугий клубок м'язiв. Iшов, наче в повiтрi. Землi
пiд ним не було. Намагався не дихати, бо весь Будапешт чув його подих.
Весь Будапешт, - нашорошений, темний пралiс, - бачить у цю мить його
постать, що тiнню просува ться до дверей. Трофейний багнет, видобутий з
чохла, блиснув, як рибина, що скинулася при мiсяцi. Хома стис його так
мiцно, що коли б вiн i захотiв розiгнути зараз власнi пальцi, то вже не
розiгнув би.
А як переступив порiг та опинився в абсолютнiй темрявi, що наче глянула
на нього численними очима i почула його присутнiсть численними вухами, то
вiдчув себе на диво впевнено. Знав, що тепер уже нiяка сила не випре його
звiдси за порiг. Анiяка...
Десь у глибинi коридора вiдчинились дверi. Хтось вийшов, регочучись
якось по-чужому. Зачинив дверi за собою. Iде, клацаючи по паркету
пiдковами. Ха цький припав до слизько© колони i стояв не рухаючись.
Кроки наближались.
В цей момент на дверях виросла постать Багiрова.
- Алло, Ганс? - спокiйно промовив той, що наближався, i Ха цький почув,
як вiн добува на ходу лiхтарик. - Ганс, iх денке...
Вiн не договорив.
Сяйнули, схрещуючись, двi свiтлянi смуги: нiмець спрямував лiхтар на
старшину, а старшина, не розгубившись, спрямував свiй на нiмця. Якусь мить
не рухались: стояли, впершись тугими пасмами свiтла один одному в груди.
Лiхтар Багiрова був сильнiший.
Нiмець заклiпав очима, зажмурюючись. I в ту ж мить, блиснувши багнетом,
Ха цький плигнув на нього з-за колони.
Свiтло згасло. Нiхто не скрикнув.
Коли Ростислав переступив через порiг i став на сво мiсце пiд стiною
бiля входу, то почув уже тiльки вiддалений уривок приглушено© розмови:
- Готовий?
- Не трiпа ться.
- Марш на дверi!
- сть!
Ще раз блиснув на секунду лiхтар i згас. Ха цький навшпиньках пiшов до
парадних дверей.
Старшина стояв бiля одного з номерiв i прислухався, що робиться
всерединi.
Раптом за дверима лунко, наче в цистернi, вдарив кулемет. "А-а!"
Багiров вирвав чеку, вiдхилив дверi i запустив у них гранату, в ту ж мить
вiдскакуючи до iнших. В кiмнатi загуркотiло. Вирванi дверi полетiли в
коридор. Перебiгаючи вiд номера до номера, старшина в кожний запускав
гранатою.
Коридор сповнився газами.
Майже водночас на верхнiх поверхах також загоготiли вибухи. Весь готель
заходив ходором.
В задушливiй гiркiй темрявi нелюдськими голосами заволали недобитi.
Трiском, тупотом, гуркотом стрясло всi поверхи.
Ха цький, надимаючись, вiдвалював лантухи з пiском, пробивався до
дверей.
Старшина забирався в глибину коридора. Номери за ним з громом
розчинялися самi. Важко дихаючи, вiн стояв уже бiля шостих чи сьомих
дверей, коли вони перед ним раптом розчахнулись, i звiдти, застряваючи в
одвiрках, з лементом повалили нiмцi. Не бачачи нiчого в пiтьмi, вони мало
не збили Багiрова з нiг. Не чекаючи цього, вiн сам упав на пiдлогу пiд
стiну i дав довгу чергу вподовж коридора. На тлi коридорного вiкна йому
було добре видно, як падають i знов пiдводяться нiмцi. Ревучи, метушаться
вiд стiни до стiни пораненi, а на ©х мiсце з номерiв вискакують зопалу
iншi. Старшина вибив геть вистрiляний диск, загнав повний i знову дав
чергу при самiй пiдлозi, вирiзаючи i тих, що навмисне попадали. Зда ться,
вiн нiколи не стрiляв з такою буйною насолодою, як зараз, бо знав, що
жодна куля тут не вилiта марно. Схаменувшись, деякi нiмцi також
застрочили хто куди, вкладаючи самi ж сво©х. По всьому коридору, вiд
пiдлоги до стелi, зашипiли трасуючi, зарикошетили. Не добитi в кiмнатах
гранатами, очманiлi солдати кидалися в коридор на свою погибель.
Тiльки-но в готелi зав'язався бiй, капiтан Чумаченко кинув штурмовi
групи в атаку. Бiйцi з автоматами в руках мчали через перехрестя на
будинок, що клекотiв знизу доверху. Вогонь його на цей час уже було
паралiзовано. Кiлька штурмовикiв вискочили до парадних дверей i,
вхопившись за них, разом рвонули на себе. Зсередини, обливаючись важким
потом, ломився Хома. Дверi були наглухо забитi. Але пiд дружним двобiчним
натиском не витримали i затрiщали. Хома, радiсно лаючись, вилетiв просто
на голови сво©м товаришам. Ткнувся вусами у чийсь вогкий кожушок, вхопився
за нього, щоб не впасти.
- Ви, Ха цький? - почувся голос майора Воронцова.
- А то!
- Показуйте хазяйство!
- Прошу! Дiм, як грiм!..
Однi влiтали в дверi, iншi висаджували забарикадованi вiкна з бiйницями
та амбразурами i вскакували через них. Темна пiдлога м'яко виверталася i
стогнала пiд чобiтьми. Хтось давав команду атакувати 3-й поверх. Там нiмцi
засiли в двох кiмнатах i вперто боронилися.
Уже коли бiй вщухав, Денис i Роман Блаженки вскочили до кiмнати, в
якiй, за ©хнiми розрахунками, стояв нiмецький мiномет. Запалили замiсть
свiчки шмат кабеля, розглядалися. В примiщеннi було повно бiлого гусячого
пуху. В роздертих вибухом перинах лежала навколо мiномета посiчена,
облипла пухом обслуга.
- З усього готелю постягували пуховики, - зауважив Роман. - I на себе,
i пiд себе. Вiдстрiля ться - i в пiр'я грiтися.
- Така вже раса хлипка. Зазяба . Денис оком знавця оглянув нiмецький
мiномет i, виявивши, що вiн непошкоджений, наказав братовi:
- Зривай плиту. Перенесемо.
Мiномет перенесли в кiмнату навпроти. Перетягли плетенi кошики з
мiнами. Виламали вiкно, що виходило на мiсто. Будапешт гудiв, клекотав,
охоплений вiд краю до краю пожежами.
Денис звично навiв прицiл. Хотiв спуститися вниз вiдшукати Антоновича,
щоб дiзнатись, куди бити.
- Хiба ти сам не зна ш куди? - здивувався Роман.
- Ай правда.
Мiни були трофейнi, мiни були ©хнi.
- Огонь! - скомандував сам собi Денис.
Перша мiна посунулася в ствол.
За мить вона уже зашурхотiла в повiтрi, вiддаляючись.
Били, поки розпечена труба починала свiтитися в темнотi.
- Ну як, Романе? - питався Денис брата, який подавав йому мiни з
кошика. - Жарко?
- За нiч фрiцiв поменша .
Давали трубi вичахнути i знову били, били, били...



XVIII

То освiтлюючи гранатами шлях перед собою, то потай обходячи заднiми
дворами прилеглi до готелю будинки, штурмовi групи пробивались до самого
ранку в глиб кварталу.
В " вропу" перейшов командний пункт батальйону. Сюди вже несли на
плечах бо припаси, зв'язкiвцi тягнули кабель, на першому поверсi санiтари
перев'язували поранених. В усiх штабах по iнстанцi© старанно вiдзначили на
картi ще один важливий об' кт, захоплений уночi.
Артилеристи в самих гiмнастьорках котили на руках протитанковi гармати,
встановлювали ©х за рогом готелю i на перехрестi в кругляку, виритому
нiмцями для сво © зенiтки. Розбита зенiтка ще й досi стирчала в небо
мертвим хоботом.
- Гармашi не вiдстають, - виглянувши крiзь вирву вiкна на перехрестя,
ледь усмiхаючись, промовив Чумаченко. Сьогоднi вiн був задоволений усiм,
що дiялось на свiтi.
З того часу, як почалися бо© в Будапештi, гармати супроводження йшли
поряд штурмових груп. Цi маленькi славнi гарматки можна було бачити то в
обваленому пiд'©здi, то вони, прича©вшись, визирали з вiкна пiдвалу, то
стрибали по брухту вздовж вузько© вулицi, що, затиснута обвалами стiн,
нагадувала гiрську ущелину пiсля землетрусу.
Гармашi, вправнi, дебелi хлопцi, одним духом викинули нiмецьку зенiтку
з кругляка i поставили на ©© мiсце свою. На стволi цi © гармати яснiли, як
ордени, червонi зорi, а на щитi красувався напис: "Смерть бiлофiннам!"
Де вже були тi бiлофiнни та карельськi лiси, а напис не злиняв i в
Будапештi.
Артилеристами командував Саша Сiверцев. Бадьорий голос його дзвенiв.
Сiверцев встановлював гармати жерлами в рiзнi боки: одну - вподовж
проспекту, що простягся вниз, зда ться, до самого Дунаю, другу - в бокову
вуличку. Сьогоднi юнацьке обличчя Сiверцева грало якимось особливо ясним
рум'янцем. Вуха пiд чорною околичкою кашкета пашiли, як пiвнячi гребенi.
Вiн був у тому настро© дiяльного натхнення, що завжди так осява , красить
людину перед бо м.
- Сашо! - почув вiн десь зверху знайомий голос. Бiля вiкна третього
поверху стояв Черниш, також збуджений i радiсний. - Доброго ранку, Сашо!
Як спалось?
- Дякую, друже! Нiяк не спалось. А ти хiба спав?
- Куди там спав! Сьогоднi ж у нас вальпургi ва нiч! "Хазя©н" каже,
класична нiч. - Де тво© "самовари"?
- Скрiзь: два на подвiр'©, два тут зi мною, один десь кочу .
- Ви знову ввели кочуючi?
- А чого ж не ввести?.. Тут теж як у горах!.. Ти мене з землi
пiдтрима ш?
- Обов'язково! А ти мене з сво©х апартаментiв...
- Апартаменти!.. Самi розбитi ванни та фрiци з ночi лежать. Як твоя
"Смерть бiлофiннам" почува себе в дунайському клiматi?
- О, будь здоров! Готу ться прийняти нову зiрку на ствол.
- Сепi.
Морозяний свiжий ранок розцвiтився над Будапештом. Бiлiло небо,
бiлястим здавалося тонко вiбруюче повiтря. На сходi лягла по обрiю
величезна оранжева смуга. Лiтаки над висотами Буди купались у ясному,
недосяжному небi.
Десь знизу вподовж проспекту гучно вдарив "фердинанд". Понеслися одна
за одною з пекельним гудiнням болванки, скачучи по асфальту. Шматувалось
туге повiтря. Посипались вiкна. Черниш бачив, як заметушилися артилеристи.
Десь у глибинi кварталiв заскрипiв залiзним скреготом "собака" -
шестиствольний нiмецький мiномет, i одна з мiн вибухнула поблизу пушкарiв.
Хтось з-помiж них, видно, вийшов з ладу, бо Сiверцев сам пiдскочив до
гармати, схилився, намагаючись вхопити цiль у панораму.
А цiль насувалася знизу проспектом. Пофарбований уже в бiлий колiр,
"фердинанд" наближався, як суцiльна крижана брила, викинута з Дунаю.
Тiльки-но Сiверцев, припавши очима до панорами, хотiв вiддати команду, як
важка гаряча болванка просвистiла над самою його головою i знесла щит.
- Бий! - щосили вигукнув Сiверцев i закрив обличчя руками.
Пролунав пострiл.
Крiзь усi пальцi Сiверцева сочилася кров.
Внизу, на iншому перехрестi, бiла брила спалахнула високим полум'ям.
- Лейтенант! Вас поранило?
Незрозумiле, як його могло поранити: болванка, просвистiвши над
головою, пролетiла далi, щоразу дзизкаючись об брук i знов пiдскакуючи, як
камiнь, кинутий по водi.
Однак Сiверцев усе ще стояв бiля сво © гармати, закривши очi руками.
- Лейтенант, вiдкрийтесь!
Вiн через силу вiдiрвав закривавленi паруючi руки вiд обличчя. Обслуга