Страница:
жахнулась: Сiверцеву вивернуло з орбiт очнi яблука. Навiть незрозумiле ще
було - як це, чим? Чи окалиною щита, чи страшним ударом повiтряно© хвилi
вiд болванки. Бiйцi взяли його попiд руки i перевели в готель. Тепер вiн
лежав пiд стiною на килимi i чекав, доки його перев'яжуть. Косяки юнацьких
бакенбардiв злиплись вiд кровi.
Батарейцi метушились, розшукуючи фельдшера. Всi вони були, як один,
голомозi. Мали за звичай голити один одному голови в усяких умовах, влiтку
i взимку. Може, тому здавались особливо в'язистими - ши© наче витесанi.
- Запорожець! - покликав Сiверцев одного з сво©х сержантiв. - Спалили?
- Спалили.
- По мо©й наводцi?
- По вашiй.
Офiцер помовчав. Фельдшера не знайшли, натомiсть з'явився Шовкун i,
опустившись перед Сiверцевим на одне колiно, став швидко розривати бинт...
- Востанн в сво му життi, - промовив Сiверцев несподiвано рiвним,
спокiйним голосом, - я бачив у сво©й панорамi "фердинанда"... Горить?
- Догора .
- Хлоп'ятка... Остання моя панорама...
Хлоп'ятка, одвертаючись до стiн, змахували сльози шорсткими запеченими
долонями. Гвардiйськi потилицi, дбайливо голенi з iнiцiативи Сiверцева,
лиснiли потом.
Шовкун обережно, м'яко перев'язував.
- Гармата цiла? - запитав через деякий час лейтенант.
- Цiла.
- Бережiть ©©, - тихо заповiв вiн.
XIX
Черннш саме вiв вогонь, коли телефонiст передав, що його хоче бачити
офiцер з батаре©.
- Лежить внизу... Поранений.
Командира роти якраз не було, i Черниш не мiг пiти,
"Поранений... З батаре©? Невже Саша? Але як? Коли?" - думав Черниш мiж
командами.
Через деякий час з'явився Кармазин i, замiнивши Черниша, вiдпустив його
до товариша.
Внизу пораненого вже не було. Бiля одного з вiкон стояв Шовкун з
фаустпатроном у руках. Вiд Шовкуна. Черниш дiзнався, що бачити хотiв його
справдi Сiверцев.
- Але це так тiльки мовиться... бачити, -гiрко сказав Шовкун. - Йому,
бiдному, нiчого вже не судилося бачити...
- Тобто як?
- Без очей зостався...
вген стояв, наче вражений громом. Майнула згадка, як одного разу, ще в
госпiталi, Саша признався, що нiчого так не бо©ться втратити, як зiр.
- Хай це буде мiж нами. Женю, - говорив тодi Сiверцев, - але я чомусь
найбiльше за очi боюсь... Як нашi фронтовички найбiльше за свою вроду
переживають, щоб не дай боже обличчя осколками не спотворило, так я понад
усе зiр бережу... Бережу його для мирного життя, для Ленiнграда. Так,
зна ш, хочеться ще хоч раз би все те побачити... I шпиль Петропавловки, i
балтiйських морячкiв на набережнiй з дiвчатами. I Ермiтаж... Пiсля трьох
рокiв розлуки... все це, Женю, якось само в очi проситься... Розумi ш, у
серце проситься...
Хтось вигукнув, що на проспект знову вирвався нiмецький танк. Шовкун
наготував фаустпатрон для пострiлу.
"I коли вiн навчився користуватись ним?" - мимохiдь подумав Черниш,
бiгцем повертаючись на вогневу.
В другiй половинi дня напруга бою дещо спала, i Черниш, блукаючи з
важкими думами по готелю, зустрiв у бiльярдному залi Ференца. Художник,
заклавши руки за спину, стояв у кутку, зосереджено щось розглядаючи перед
собою на пiдлозi. Пiдiйшовши ближче, лейтенант побачив у поламанiй рамi
розплатане полотно картини. Слiди багатьох чобiт залишились на нiй.
- Моя, - промовив художник, вказуючи ногою на картину.
Вася Багiров за допомогу в нiчнiй операцi© подарував художниковi
широкий ремiнь. Тепер художник, затягнувшись ним поверх макiнтоша, справдi
трохи скидався на партизана. Високо пiдсунутий капелюх вiдкривав випукле
смагляве чоло.
- Так, моя...
Картина зображала гору Геллерт на правому березi Дунаю, де нинi сто©ть
цитадель. Гору на картинi показано ще не забудованою, такою, якою вона
була в давнi часи. Мов скеля на безлюдному материку. На самому шпилi -
вершник, суворий степовик у шоломi, в кольчузi. Стомлений кiнь схилив
голову, шукаючи пашi. Пашi нема. Бо... "Не ростиме трава, де ступить
копитом мiй кiнь". Вершник, вiдкинувши забрало, вгляда ться в далекий
обрiй.
- Хто це?
- Арпад. Один з перших угорських витязiв, що привiв наших пращурiв з
Приуралля аж сюди, на береги Дунаю.
- Куди вiн дивиться?
- На Пешт. Вiрнiше, на те зелене поле, де через багато рокiв виростуть
квартали Пешта.
- Хочете реставрувати?
- Навiщо? Кому зараз це потрiбно, лейтенанте?.. Зараз я бачу новi теми,
новi кольори. Ви зна те мо© альбоми? Я ©х поповнюю...
В залi з'явився один з санiтарiв, козирнув Чернишевi.
- Я вiдправляв гвардi© лейтенанта Сiверцева. Вiн передав вам записку.
Жiночою незнайомою рукою було написано:
"Женю, друже мiй!.. Пишу. Не пишу, а диктую. В санротi. Те, чого
найбiльше боявся, сталося. Сталося безповоротно, назавжди. В дину мить
вiдiйшло вбiк усе, про що мрiялось. Нема зору. Нема художнього iнституту.
Лежу i думаю про Павку Корчагiна...
А важко, важко. Нечувано важко, Женю. Перед вiдправкою хотiв ще раз
зустрiтися з тобою - не вдалося. Знаю, що ти не мiг.
Бажаю тобi найближчим часом побачити Дунай. Той Дунай, про який ми
стiльки передумали, - чистий, голубий вiд неба... "Як льони цвiтуть".
Може, вiн буде таким у ясний день Перемоги. Бажаю тобi дожити.
Жди, писатиму на полк. Саша Сiверцев"
XX
За кiлька день, уже в новому кварталi, Черниш мав змогу подивитися новi
Ференцовi альбоми.
Бункер, в якому знайшов собi пристановище художник, мiстився в тому ж
подвiр'©, що й вогнева мiнометникiв.
Посеред двору височiв замерзлий фонтан, бiля якого напередоднi, пiд час
нальоту, було забито дво коней з бо постачання. Вiд коней уже залишились
самi ребра та копита зi стертими ясними пiдковами. Решту обiбрали угорцi.
У хвилини затишшя вони вискакували сюди з усiх бункерiв, як на полювання.
Наближаючись до пiдвалу, Черниш наздогнав двох дiвчат. Одна з них несла
шмат мерзло© конини, обережно тримаючи ©© самими пальчиками.
Угорки, пропустивши Черниша, про щось жваво заговорили помiж себе.
Потiм та, що несла конину, наздогнала його 1 злегка шарпнула за лiкоть.
- Пане офiцер! Черниш обернувся.
- Що тобi?
-Пане офiцер - Дiвчата щось швидко говорили, перебиваючи одна одну i
весь час запобiгливо посмiхаючись.
Черниш зрозумiв тiльки одне слово: "кенiр" - хлiб. Дiвчина, що тримала
конину, повторила йому це слово кiлька разiв. Потiм, щоб краще пояснити
лейтенантовi свою пропозицiю, вона, не нiяковiючи, розстебнула шубу,
показуючи свiй тонкий, перетягнутий поясочком стан.
- Сен.
За шматок "кенiра" вона пропонувала йому вiддатися. Черниш почервонiв,
лайнувся невiдомо на кого i, насунувши кашкета на очi, швидко побiг униз.
Дiвчина здивовано дивилася йому вслiд.
Чернишевi було соромно i тяжко. Майнула чомусь думка про Шуру. Хiба
вона змогла б так? Хоч би вмирала?
В бункерi вiн одразу побачив Ференца.
Художник працював, сидячи в самiй сорочцi навпроти вузького,
загратованого пiкна. Пiдтяжки, мов бурлацькi лямки, оперiзували йому
плечi.
Сонячне промiння тугими струменями наливалося в бункер. Коли на
подвiр'© вибухав снаряд, то в бункерi спалахував короткий, невиразний
виблиск, як денна блискавиця. Виблиски цi зараз не страшнi, не багристi,
як вночi, а бiленькi, перемiшанi з сонцем. Раз у раз вони моргають,
трiпаються окiл Ференца, мешканцi тиснуться попiд стiни, тiльки художник,
як чаклун, не кида ться вiд них нiкуди.
На оклик лейтенанта Ференц вiдклав роботу i шанобливо встав, вiтаючись.
Зайшли дiвчата з кониною i, уникаючи погляду Чер-нипiа, винувато
шаснули в далекий куток.
Ференц дiстав альбом. Це були зарисовки угорських шляхiв, трупи в
кюветах, придорожнi указки, ескiзи сiрих степових ферм, забутих богом i
людьми... Олiвцем, тушшю, аквареллю...
-А ось-Ференц перекинув аркуш.
Юнак з бакенбардами сто©ть навколiшки бiля гармати. Зосереджено,
напружено дивиться вперед. Саша Сiверцев.
- Ви його бачили... тодi?
- Бачив. Який офiцер!.. Менi говорили його солдати... Я все знаю...
Черниш подивився на Ферепца. "Що ти зна ш про нього? - хотiлося
сказати. - Дуже мало ти зна ш, Ференц! Хiба вiдомо тобi, що цей офiцер,
ведучи огонь в Будапештi, думав про вiдбудову Ленiнграда? Що, обстрiлюючи
одну з полiклiнiк, переповнену хворими, вiн навмисне не пустив жодного
снаряда по вiкнах... Про це вiн признався тiльки сво му друговi. Скiльки
вiн думав про цей Будапешт! I ненавидiв, i любив... Нещадно бив i вбити не
хотiв".
Дiвчата, обрiзаючи конину, крадькома позирали на лейтенанта. Вiн стояв
над розкритим альбомом, глибоко задумавшись. Густi широкi брови хмуро
зiйшлися на перенiссi. Безхлiбнi дiвчата розчаровано шепотiлися помiж
себе. Вони шепотiлися про те, що цей чорний, схожий па мадьяра офiцер,
мабуть, закоханий. Iнакше чому ж вiн погребував ними? Вони молодi, у них
гарнi фiгури. Чи, може, вiн бо©ться поганих хвороб? Але мiг би поспитати
мешканцiв бункера, упевнитись... Нi, вiн, видно, iдеалiст i безнадiйно
закоханий... З таким смутком дивиться в альбом...
- Що означа цей пiдпис, Ференц?
- "Рятiвник", - переклав художник свiй пiдпис пiд зображенням
Сiаерцева.
Увечерi, коли до вогнево© пiд'©хала кухня, Черниш покликав куховара.
- Гришо, у тебе залиша ться суп?
- Бува .
-- Якщо залишиться... Роздай тут мешканцям. Припухають.
- Та я знаю, що у них цей рiк ма п'ятнадцять мiсяцiв.
- Як п'ятнадцять?
- А так... Окрiм наших дванадцяти, додалося ще три нiмецькi: терпень,
холодень i голодень.
Пiсля роздачi в кухнi дещо лишилося, i Ференц оголосив бункеровi, щоб
iшли з посудом на подвiр'я; руський Гриша даватиме суп.
Гриша, в халатi поверх ватянки, стояв з черпаком у руцi над казаном.
Його носате хитряцьке обличчя на цей раз було серйозне, наче вiн робив
якусь важливу державну справу.
Угорцi вишикувались у чергу, i Гриша вiдмiряв кожному по пiвчерпака,
стараючись нiкого не обдiлити. Вiн сердито ремствував, що нажив собi "цих
нахлiбникiв" i мусить заради них стовбичити тут, поки фрiц пошле йому
гарячо© засмажки. I все-таки Гриша чесно примiрявся оком, щоб роздавати
однаково, щоб вистачило всiм. Угорцi дивилися на нього майже з побожнiстю.
Надовго-надовго запам'ята ться голодним мешканцям будапештських кварталiв
цей руський Гриша з черпаком в руцi i автоматом за плечем.
Гриша нарiкав i бубонiв, проте коли жiнка, якiй саме наливав ©жу,
показала на пальцях, що вона ма ще й двох кiчi, маленьких, то Гриша,
замiсть вiдмахнутись, пропустити це повз вуха, одразу ж почав перевiряти:
- Правду вона каже?
Угорцi закивали головами: правду, правду.
Гриша вiдмiряв i на кiчi.
Черниш збоку спостерiгав роздачу.
Серед iнших в черзi стояв, вiдкотивши комiр, солiдний мужчина в
драповому пальтi, з товстим портфелем пiд пахвою. Жiнки, вказуючи на цього
суб' кта, шипiли до Гришi: "ШпекулянтI"
Ференц на вухо пояснив лейтенантовi, що суб' кт з портфелем справдi
спекулянт. Уже раз одержавши, вiн пiдходить вдруге. Черниш теж бачив цього
типа вдень, Вiн терся серед бiйцiв, питав золота.
- Маю, - сказав йому тодi Ха цький. - Ось де маю! Повний диск! Золотом
набитий! Але не продаю - задарма вiддаю! Кому винен - розплачуюсь!..
Хочеш?
Спекулянт тодi не захотiв. Тепер вiн стояв бiля кухнi i, задерши свою
чорну цапину борiдку, простягав банку до черпака. Перед тим Гриша нiби не
чув, що йому сичали жiнки. Вiн не боявся дати маху: хоча обличчя
спекулянта й не запам'ятав, зате запам'ятав його консервну банку з-пiд
американсько© тушонки. Коли вона потягнулася до казана, Гриша, не кажучи й
слова, з розмаху трахнув черпаком по банцi, вибив ©© у спекулянта з рук.
Той злякано вiдсахнувся.
- Ось тобi для початку, - пригрозив Гриша навздогiн. - Я навчу тебе
чесно вести зi мною комерцiю! Iч... дипломат!
Вiдбiгши вбiк, спекулянт озирався на Гришу з боягузливою злiстю. Мине
якийсь час, i вiн виступатиме на передвиборних мiтингах десь у Веспремi чи
Сегедi i вимагатиме замiни жорстоких радянських окупацiйних вiйськ
американськими.
Черниш, розвеселившись цi ю сценою, рушив до вогнево©.
Дiвчата, яких вiн зустрiв удень на схiдцях, зараз стояли в черзi. З-пiд
насунутих капелюшкiв вони уважно стежили за ним.
XXI
"Протягом трьох дiб вас не чую. У вiдча©, бо весь час перебуваю пiд
загрозою смертi. Робимо все, щоб пiдтримати зв'язок. В Офен Штолiлi Пешт
руськi зайняли новi райони. Ремхплац зайнятий".
Такого змiсту шифрограму перехопили одного дня нашi вiйська.
Оточенi волали до Гiтлера. Гiтлер наказував триматись.
Дивiзi©, знятi з-за Рейну, з гiр Iталi©, прибували пiд Будапешт.
Термiново були висланi на фронт курсанти берлiнських вiйськових училищ.
Прямо з ешелонiв ©х кидали в бiй.
Гiгантська танкова битва розгоралась на пiвнiчний захiд вiд столицi.
Тут ворог зосередив головнi сили для того, щоб зовнi протаранити кiльце
оточення. Степи на величезному просторi красились пожежами. Танки вдосвiта
палали по туманному полю, як вогнища кочовикiв.
...Буде лiто пiсля вiйни. По курному шляху з Будапешта на Секешфехервар
мчатиме вiлiс. Американець з Союзно© Контрольно© комiсi© в димчатих
окулярах, що захищають вiд сонця, оглядатиме навколишнi поля. Що за
кладовища технiки, що за череди залiзних важких динозаврiв розбрелись вiд
Дунаю до самого Балатону? То пiсочно-жовтi, то обгорiло-чорнi "пантери",
"тигри" обростають бур'янами вище гусениць... Звiдки ©х стiльки? За
хвилину налiчиш десятки. I хто ©х зупинив? Скiльки мчить машина, все вони,
вони, вони обабiч дороги. Невже все це ревiло моторами, водило жерлами,
метало вогонь? Невже все це було зупинене тими русявими хлопцями в
обмотках, що стоять тепер на будапештських майданах, старанно регулюючи
вуличний рух?
Епос, заростаючий степовими буйними травами. Проспiваний в
придунайських полях взимку 1945 року радянськими гарматами, радянськими
людьми. За спиною темнiв Дунай, попереду свiтилась Перемога. У тi днi,
пропеченi нашою гарячою кров'ю, не один радянський бо ць повторив подвиг
Матросова! Обв'язавшись гранатами, з гранатами в потрiсканих темних руках,
з глибоко за-палими очима, уже засвiченими безсмертям, кидався вiн пiд
ревучий танк. I вибухав пiд танком, як бомба нечу-ваних атомних сил,
сповнена святою енергi ю любовi i гнiву.
Оточенi в Будапештi не знали, як за Дуна м радянськi гвардiйцi
винищують ©хнiх довгожданих "королiвських тигрiв", як шмату ться нiмецький
панцир пiдкалiберними уральськими снарядами. Оточенi вже втратили iподром,
де сiдали ©хнi транспортнi юнкерси. Тепер бо припаси ©м парашутували у
величезних пакетах. Пакети все частiше потрапляли в руки наших
штурмовикiв, якi нестримно наближались до Дунаю.
Бiйцям батальйону Чумаченка вже було чути стрiлянину з правого берега,
з Буди.
Командний пункт батальйону мiстився в цей час у комiсiйному магазинi,
що виходив вiтриною на одну з центральних вулиць.
В напiвтемному, довгому й вузькому примiщеннi, де колись шастали
запобiгливi продавцi, тепер ходили заклопотанi бiйцi й офiцери. Пiд ногами
трiщало скло посiчених кулями дзеркал. Шелестiли пухнастi лисицi, якi мали
обвивати плечi угорських аристократок. На прилавку сидiв телефонiст. Вiн
передав трубку комбатовi, i Чумаченко, пiдтакуючи, вислухував рапорт з
четверто© роти, яка штурмувала один з об' ктiв за двiстi метрiв звiдси.
- Перший поверх зайнято, - доповiв командир роти, - на сходах гранатний
бiй.
- Не брешеш?
- Слухайте.
В трубку було чути вибухи гранат.
В другому кiнцi прилавка бiйцi клопотались бiля патефона, знайденого в
цьому ж магазинi. Серед купи пластинок з усiлякими фокстротами i румбами
бiйцi натрапили i на кiлька наших, вiтчизняних. На деяких пластинках ще
були ярлики з комiсiйними цiнами.
- "Есть на Волге утес" - двiстi пенго! - вигукував батальйонний радист.
- "Ой гай, мати" - теж двiстi!
- А румба?
- Сто!
- Iштенем, що ж це таке? Сво© дешевше цiнують, анiж нашi!
- Ось диви, "Побратався сокiл".
- Далеко нашi соколи залетiли!
- Над Дуна м в'ються!
- Нiмцi укра©нський чорнозем вивозили ешелонами в райх, а цi музику...
- Закладай.
Радист наклада пластинку, накручу :
Побратався сокiл
З сизокрилим орлом...
Шовкун, урочисто втерши вуса, пiдхоплю знайомий мотив. Товаришi
враженi - який чистий, соковитий голос у цього санiтара. Вiн спiвав,
задумано дивлячись па розбиту вiтрину, нiби там бачив не чужу вулицю з
розшматованим заснiженим трамва м, а рiдну зелену весну, коли шумлять дуби
i зацвiтають луки.
Ой брате, мiй брате,
Сизокрилий орле...
Бiйцi один за одним почали пiдтягувати. Пластинку вже ледве чутно було
за дружними голосами.
- Припинити! - гримнув комбат вiд телефону. Бiйцi замовкли, пластинку
зняли, проте пiсня продовжувала звучати i наростати десь надворi.
- Що за бiс?..
Iван Антонович кинувся на вихiд до внутрiшнього подвiр'я. Вся вогнева
його спiвала:
На©хали, брате, пани й паненята
Та забрали дiти мо© - соколята...
Стоять по груди в землi брати Блаженки. Сто©ть лейтенант Черниш. Сто©ть
Хома. Сто©ть Багiров. Стоять усi вогневики i, задумавшись, спiвають пiсню,
мотив яко© Долетiв до них iз КП.
Iван Антонович приховано милу ться сво©ми бiйцями, i йому важко подати
команду:
- Припинити!
Але вiн пода ©©, бо комбат розмовля . А Чумаченко, кiнчивши
розмовляти, i сам пiдiйшов до патефона.
- Що ви тут завели?-намагаючись бути суворим, подивився вiн на Шовкуна.
- Зiбрали цiлу капелу.
- Ми так... ненарошне...
- Ненарошне!.. Де та пластинка? - запиту комбат, - Ану, давайте сюди!
I, поклавши на коло, сам почина накручувати.
Тепер комбат заважа Iвану Антоновичу. Але Антонович мовчить. Вiн
сидить у кутку, в сво©й незмiннiй плащ-палатцi, в шапцi iз спущеними
вухами, i розгляда топографiчнi карти.
Цi карти напередоднi принесли звiдкись батальйоннi розвiдники. Вони
думали, що захопили карту Угорщини, може, саме тих мiсцевостей, де ©м у
майбутньому доведеться вести бо©. Але Iван Антонович виявив, що перед ним
справжнiсiнька Чернiгiвщина.
Ворушачи губами, Ангонович повiльно розбира угорськi назви знайомих
мiсць. Можливо, саме по цих картах каральнi експедицi© ганялися за
чернiгiвськими партизанами. Старший лейтенант знаходить села свого рiдного
району, розшуку знайомi шляхи, перелiски, балки, горби, де йому
доводилось ©здити на партактиви та вчительськi сесi© до райцентру.
- Набрехали, стерви, - ла ться собi пiд нiс Iван Антонович. - Тут менi
щоразу доводилося грiти чуба, Вставай, бувало, з велосипеда i пхайся на
гору одинадцятим номером. А вони влiпили двi горизонталi!.. Двi
горизонталi!.. Тьху!
Вiдшукуючи на картах помилку за помилкою, Кармазин за кожним разом
доповiда про це комбатовi з неприхованим обуренням i презирством.
Зда ться, вiн ладен був скаржитись на складачiв карти, та бiда, що нiкуди
було подати скаргу. Тому Антонович сам робить i висновок, наче виставля
школярам оцiнку.
- Я ©х навчу складати, - погрожу вiн, розкладаючи карти на вичовганих
колiках. - Я ©м покажу! Хай спробують до мо © карти пiдкопатись! Кожний
об' кт занесу, кожний завулок. Кожний лiхтар на мо©й картi стоятиме!
Справа в тому, що Iван Антонович збирався сам скласти карти тих
будапештських кварталiв, у штурмi яких вiн брав участь.
- Для чого це вам, Iване Антоновичу? - кепкували з нього молодi
офiцери.
Старший лейтенант повчально вiдповiда :
- Нiколи не втрачайте почуття перспективи. Пройденi шляхи мусять бути
зафiксованi. Ось... -вiн пiдiймав заяложений блокнот. В тому блокнотi -
всi знали - старанно було занесено весь бойовий шлях Iвана Антоновича.
Блокнот був пахучий, вiн лежав у сумцi поруч з туалетним милом. На
аркушиках блокнота - розкресленi схеми, а пiд ними внизу - пояснення
маршруту. Цi додатковi нотатки Iван Антонович, користуючись термiнологi ю
топографiв, називав легендами.
- Дiтям передам! - погрозливо казав вiн i ховав блокнот з пахучими
легендами до сво © пузато© польово© сумки.
XXII
- Антонович, вогника! - гука комбат вiд телефону. - Хорошого вогника.
Йому передають з третьо© роти, що прогивник iде на об' кт в контратаку.
Кармазин жваво схоплю ться на ноги.
- сть, вогника!
Голос його, в розмовi фiлософсько-спокiйний, зненацька сповню ться
твердим дзвоном.
- Ми ©х навчимо, як складати чернiгiвськi карти! Старший лейтенант
бiгцем перескаку магазин.
- Черниш! - гука вiн ще з порога, - НЗО-два! П'ять бiглих! Всiма!
Антонович одразу свiжi , наче вмитий снiгом.
Стояв i лiчив пострiли. Блаженкова обслуга, найхит-рiша з усiх обслуг,
знову, замiсть п'яти мiн, випустила сiм. Цi орли, певно, надiються, що
старший лейтенант за пострiлами iнших не помiтить ©хнього порушення. Та
Iван Антонович сам хитрiший за всiх хитрих. Мабуть, ще не вродився той,
хто його ошукав би.
Пострiли вщухли, командири обслуг один по одному доповiдають:
- Черга!
- Блаженно! - суворо гука Iван Антонович. - Знову сiм?
фрейтор виструнчився в ячейцi. Мовчки й похмуро чека кари.
- Товаришу гвардi© старший лейтенант! Вiн випадково! - вступа ться за
фрейтора Черниш.
"Бреши, - подумав Антонович. - Теж такий. Я вас по очах бачу". Але не
сказав нiчого. Йому не хотiлося зараз карати за перевитрату мiн.
З прихованою гордiстю дивиться на сво©х мiнометникiв. Трудяги!
Комбат знову вимага вогню. Кармазин да командуi
- Обслуги!..
I вмить усi на сво©х мiсцях. Наче стоять так уже здавна.
Будинки, як чотири високi скелi, обступають подвiр'я. Знесенi дахи.
Напiвобваленi стiни. Чудом тримаються високо вгорi покрученi схiдцi.
Виднiються на четвертому поверсi внутрiшнi стiни однi © з кiмнат, оббитi
шпалерами. Вiдкрились нутрощi людського житла, вперше побачили небо. З
задимлено© вирви вiкна звиса головою вниз патлатий бiлявий нiмець.
Пальцi, розчепiренi, як пазури, назавжди випустили гвинтiвку. Вона тепер
валя ться внизу, навпроти вiкна, вже припорошена снiгом. Тут же i нiм-цева
пiлотка з нашитим на лобi метеликом. Закоцюрбленi руки солдата наче
тягнуться вниз, щоб дiстати вибиту зброю.
- Глибоко! Не сягнеш! - гука Ха цький угору. Лiворуч i праворуч
гримить кам'яний Будапешт. Земля весь час дрижить, не зна спочинку.
Де взявшись, над самими дахами з виттям проноситься лiтак. На черевi
чорнi хрести. Такий, як в 1941. Але тодi вiн ходив по головах, як пан.
Тепер нiби тiка чимдуж вiд погонi.
- Девочки, - жартiвливо команду хтось iз бiйцiв, - по щелях!
Лiтак висипа над подвiр'ям дрiбнi трiскучi гранати. Нороснуло,
залущало скрiзь, немов розсипалась на скалки висока скляна стiна.
- Здурiв нiмець!
Трiск згаса , бiйцi вилазять з землi.
- Мене поранило, - урочисто зверта ться до всiх Ха цький.
- Куди?
Хома тут же при всiх розстiба ться, спуска штани.
- Денисе, подивись!
Вiн нахиля ться.
Хлопцi, зайшовши подоляковi з тилу, уважно, без смiху дивляться.
Осколок, гострий i маленький, як овiд, впився у тiло. Денис Блаженко
бере його пальцями.
- Тягни! - команду Хома. фрейтор обережно тягне.
- Ти нас демаску ш! - гукають хлопцi Хомi. - Блищиш на саму Буду.
Осколок витягнуто.
- Засмоли, Денисе! - каже Хома земляковi, Денис залiплю ранку бинтом.
- I кров не йде!
- Заживе, як на тому сiрому...
- Я ж вам цього не забуду! - погрожу Хома в бiк Дунаю, пiдперiзуючись.
- У санвзвод пiдеш?
- Ти що: п'яний чи кулака просиш? Пiшов би я на страмовисько!
- Дуже ти бо©шся страмовиська...
-- Годi про це, -скаже Хома. -А хто бовкне лейтенантовi - приб'ю. Сам
скажу, коли засохне.
Командир роти i лейтенант Черниш курили, стоячи в тунелi пiд'©зду, i
слухали далеку стрiлянину з того берега.
- Звужу ться кiльце, як шагренева шкiра, - говорив Iван Антонович.
-Тепер ©м хоч круть, хоч верть, то... Вiн подивився на Черпиша i чекав.
- ...то пiд нашою мiною смерть, - кiнчив Черниш саме тим, чого ждав
Iван Антонович. Серйозна, без усмiшки, розмова про круть-верть вiдбувалась
мiж ними майже кожного разу, коли вони були в хорошому настро©. В такий
спосiб вони дозволяли собi пожартувати з вищого начальства, з його манери
розмовляти.
Мимо ворiт несподiвано прогарчав ворожий танк. Вiн мчав на максимальнiй
швидкостi, вилетiв на перехрестя вулиць i, розвертаючись, став палити по
прилеглому кварталу, де вже розташувались полковi тили. Мiнометники в
радiсному запалi ринули до ворiт, на ходу заряджаючи протитанковi гранати.
- Куди? - перепинив бiйцiв старший лейтенант. Вiн вважав, що цей танк
повинен стати здобиччю артилеристiв, а зовсiм не мiнометно© роти. Черниш,
вхопивши й собi гранату, шаснув поза спиною Iвана Антоновича. Але старший
лейтенант встиг-таки угледiти його.
- Черниш! - гукнув вiн навздогiнцi. Черниш не чув або вдав, що не чу .
Танк газував вулицею назад.
- Гвардi© лейтенант! - гукнув Черниша Iван Антонович i вилаявся так, як
солiдним педагогам зовсiм не личило б лаятись.
Черниш прилип до пiдворiтньо© стiнки.
Пiратський танк мчав палаючи. Вздовж усi © вулицi з горiшнiх поверхiв
на нього сипалися гранати, пляшки з пальною сумiшшю: однi влучали, iншi
падали обiк танка, поперед нього - весь асфальт горiв. Механiк-водiй давав
повний вперед, збиваючи полум'я зустрiчним вiтром i надiючись випорснути з
вогняного мiшка.
Черниш, зцiпивши зуби, пошпурив гранату. Вона вдарила в борт. Невже
втече? Невже вискочить?.. Черниш пошпурив другу. Граната гримнула пiд
гусеницею, гусениця, сповзаючи, потяглась за машиною, мов гадюка, танк
повернувся боком i застопорив. Вiдчинився люк, стала пiдiйматися з нього
чорна хромова рукавиця. В цей момент звiдкись артилеристи дали по борту, i
танк вибухнув, як бомба.
Черниш повернувся на вогневу пiд захопленi вигуки товаришiв.
Але на цьому не скiнчилося. Вночi пам'ятливий Iван Антонович довго й
нудно пробирав свого лейтенанта. Вiн любив сповiдати молодих. Черниш
слухав Антоновича покiрно, проте чорнi очi його по-хлоп'ячому смiялися
iскристим гарячим смiхом.
Вони сидiли на КП у командира батальйону. Був той час доби -
передсвiтання, - коли навiть не-стихаючий вiд гулу Будапешт помiтно
вгамовувався, здригаючись, немов у важкiй дрiмотi, рiдкими вибухами.
- Так от розкажи, Черниш, гвардi© капiтановi, - говорив Iван Антонович,
попихкуючи козиною нiжкою. - Все розкажи.
- Про те, як танк пiдiрвав?
- Нi, розкажи, як порушив наказ командира роти. I, переходячи на свiй
фiлософський тон, Iван Антонович запитав уже цiлком серйозно:
- Скажи, ти замислювався над сво©м вчинком? Робив ти йому тактичний i
психологiчний розбiр?
Черниш думав про це. Справдi, що понесло його в тi ворота, де вiн -
було - як це, чим? Чи окалиною щита, чи страшним ударом повiтряно© хвилi
вiд болванки. Бiйцi взяли його попiд руки i перевели в готель. Тепер вiн
лежав пiд стiною на килимi i чекав, доки його перев'яжуть. Косяки юнацьких
бакенбардiв злиплись вiд кровi.
Батарейцi метушились, розшукуючи фельдшера. Всi вони були, як один,
голомозi. Мали за звичай голити один одному голови в усяких умовах, влiтку
i взимку. Може, тому здавались особливо в'язистими - ши© наче витесанi.
- Запорожець! - покликав Сiверцев одного з сво©х сержантiв. - Спалили?
- Спалили.
- По мо©й наводцi?
- По вашiй.
Офiцер помовчав. Фельдшера не знайшли, натомiсть з'явився Шовкун i,
опустившись перед Сiверцевим на одне колiно, став швидко розривати бинт...
- Востанн в сво му життi, - промовив Сiверцев несподiвано рiвним,
спокiйним голосом, - я бачив у сво©й панорамi "фердинанда"... Горить?
- Догора .
- Хлоп'ятка... Остання моя панорама...
Хлоп'ятка, одвертаючись до стiн, змахували сльози шорсткими запеченими
долонями. Гвардiйськi потилицi, дбайливо голенi з iнiцiативи Сiверцева,
лиснiли потом.
Шовкун обережно, м'яко перев'язував.
- Гармата цiла? - запитав через деякий час лейтенант.
- Цiла.
- Бережiть ©©, - тихо заповiв вiн.
XIX
Черннш саме вiв вогонь, коли телефонiст передав, що його хоче бачити
офiцер з батаре©.
- Лежить внизу... Поранений.
Командира роти якраз не було, i Черниш не мiг пiти,
"Поранений... З батаре©? Невже Саша? Але як? Коли?" - думав Черниш мiж
командами.
Через деякий час з'явився Кармазин i, замiнивши Черниша, вiдпустив його
до товариша.
Внизу пораненого вже не було. Бiля одного з вiкон стояв Шовкун з
фаустпатроном у руках. Вiд Шовкуна. Черниш дiзнався, що бачити хотiв його
справдi Сiверцев.
- Але це так тiльки мовиться... бачити, -гiрко сказав Шовкун. - Йому,
бiдному, нiчого вже не судилося бачити...
- Тобто як?
- Без очей зостався...
вген стояв, наче вражений громом. Майнула згадка, як одного разу, ще в
госпiталi, Саша признався, що нiчого так не бо©ться втратити, як зiр.
- Хай це буде мiж нами. Женю, - говорив тодi Сiверцев, - але я чомусь
найбiльше за очi боюсь... Як нашi фронтовички найбiльше за свою вроду
переживають, щоб не дай боже обличчя осколками не спотворило, так я понад
усе зiр бережу... Бережу його для мирного життя, для Ленiнграда. Так,
зна ш, хочеться ще хоч раз би все те побачити... I шпиль Петропавловки, i
балтiйських морячкiв на набережнiй з дiвчатами. I Ермiтаж... Пiсля трьох
рокiв розлуки... все це, Женю, якось само в очi проситься... Розумi ш, у
серце проситься...
Хтось вигукнув, що на проспект знову вирвався нiмецький танк. Шовкун
наготував фаустпатрон для пострiлу.
"I коли вiн навчився користуватись ним?" - мимохiдь подумав Черниш,
бiгцем повертаючись на вогневу.
В другiй половинi дня напруга бою дещо спала, i Черниш, блукаючи з
важкими думами по готелю, зустрiв у бiльярдному залi Ференца. Художник,
заклавши руки за спину, стояв у кутку, зосереджено щось розглядаючи перед
собою на пiдлозi. Пiдiйшовши ближче, лейтенант побачив у поламанiй рамi
розплатане полотно картини. Слiди багатьох чобiт залишились на нiй.
- Моя, - промовив художник, вказуючи ногою на картину.
Вася Багiров за допомогу в нiчнiй операцi© подарував художниковi
широкий ремiнь. Тепер художник, затягнувшись ним поверх макiнтоша, справдi
трохи скидався на партизана. Високо пiдсунутий капелюх вiдкривав випукле
смагляве чоло.
- Так, моя...
Картина зображала гору Геллерт на правому березi Дунаю, де нинi сто©ть
цитадель. Гору на картинi показано ще не забудованою, такою, якою вона
була в давнi часи. Мов скеля на безлюдному материку. На самому шпилi -
вершник, суворий степовик у шоломi, в кольчузi. Стомлений кiнь схилив
голову, шукаючи пашi. Пашi нема. Бо... "Не ростиме трава, де ступить
копитом мiй кiнь". Вершник, вiдкинувши забрало, вгляда ться в далекий
обрiй.
- Хто це?
- Арпад. Один з перших угорських витязiв, що привiв наших пращурiв з
Приуралля аж сюди, на береги Дунаю.
- Куди вiн дивиться?
- На Пешт. Вiрнiше, на те зелене поле, де через багато рокiв виростуть
квартали Пешта.
- Хочете реставрувати?
- Навiщо? Кому зараз це потрiбно, лейтенанте?.. Зараз я бачу новi теми,
новi кольори. Ви зна те мо© альбоми? Я ©х поповнюю...
В залi з'явився один з санiтарiв, козирнув Чернишевi.
- Я вiдправляв гвардi© лейтенанта Сiверцева. Вiн передав вам записку.
Жiночою незнайомою рукою було написано:
"Женю, друже мiй!.. Пишу. Не пишу, а диктую. В санротi. Те, чого
найбiльше боявся, сталося. Сталося безповоротно, назавжди. В дину мить
вiдiйшло вбiк усе, про що мрiялось. Нема зору. Нема художнього iнституту.
Лежу i думаю про Павку Корчагiна...
А важко, важко. Нечувано важко, Женю. Перед вiдправкою хотiв ще раз
зустрiтися з тобою - не вдалося. Знаю, що ти не мiг.
Бажаю тобi найближчим часом побачити Дунай. Той Дунай, про який ми
стiльки передумали, - чистий, голубий вiд неба... "Як льони цвiтуть".
Може, вiн буде таким у ясний день Перемоги. Бажаю тобi дожити.
Жди, писатиму на полк. Саша Сiверцев"
XX
За кiлька день, уже в новому кварталi, Черниш мав змогу подивитися новi
Ференцовi альбоми.
Бункер, в якому знайшов собi пристановище художник, мiстився в тому ж
подвiр'©, що й вогнева мiнометникiв.
Посеред двору височiв замерзлий фонтан, бiля якого напередоднi, пiд час
нальоту, було забито дво коней з бо постачання. Вiд коней уже залишились
самi ребра та копита зi стертими ясними пiдковами. Решту обiбрали угорцi.
У хвилини затишшя вони вискакували сюди з усiх бункерiв, як на полювання.
Наближаючись до пiдвалу, Черниш наздогнав двох дiвчат. Одна з них несла
шмат мерзло© конини, обережно тримаючи ©© самими пальчиками.
Угорки, пропустивши Черниша, про щось жваво заговорили помiж себе.
Потiм та, що несла конину, наздогнала його 1 злегка шарпнула за лiкоть.
- Пане офiцер! Черниш обернувся.
- Що тобi?
-Пане офiцер - Дiвчата щось швидко говорили, перебиваючи одна одну i
весь час запобiгливо посмiхаючись.
Черниш зрозумiв тiльки одне слово: "кенiр" - хлiб. Дiвчина, що тримала
конину, повторила йому це слово кiлька разiв. Потiм, щоб краще пояснити
лейтенантовi свою пропозицiю, вона, не нiяковiючи, розстебнула шубу,
показуючи свiй тонкий, перетягнутий поясочком стан.
- Сен.
За шматок "кенiра" вона пропонувала йому вiддатися. Черниш почервонiв,
лайнувся невiдомо на кого i, насунувши кашкета на очi, швидко побiг униз.
Дiвчина здивовано дивилася йому вслiд.
Чернишевi було соромно i тяжко. Майнула чомусь думка про Шуру. Хiба
вона змогла б так? Хоч би вмирала?
В бункерi вiн одразу побачив Ференца.
Художник працював, сидячи в самiй сорочцi навпроти вузького,
загратованого пiкна. Пiдтяжки, мов бурлацькi лямки, оперiзували йому
плечi.
Сонячне промiння тугими струменями наливалося в бункер. Коли на
подвiр'© вибухав снаряд, то в бункерi спалахував короткий, невиразний
виблиск, як денна блискавиця. Виблиски цi зараз не страшнi, не багристi,
як вночi, а бiленькi, перемiшанi з сонцем. Раз у раз вони моргають,
трiпаються окiл Ференца, мешканцi тиснуться попiд стiни, тiльки художник,
як чаклун, не кида ться вiд них нiкуди.
На оклик лейтенанта Ференц вiдклав роботу i шанобливо встав, вiтаючись.
Зайшли дiвчата з кониною i, уникаючи погляду Чер-нипiа, винувато
шаснули в далекий куток.
Ференц дiстав альбом. Це були зарисовки угорських шляхiв, трупи в
кюветах, придорожнi указки, ескiзи сiрих степових ферм, забутих богом i
людьми... Олiвцем, тушшю, аквареллю...
-А ось-Ференц перекинув аркуш.
Юнак з бакенбардами сто©ть навколiшки бiля гармати. Зосереджено,
напружено дивиться вперед. Саша Сiверцев.
- Ви його бачили... тодi?
- Бачив. Який офiцер!.. Менi говорили його солдати... Я все знаю...
Черниш подивився на Ферепца. "Що ти зна ш про нього? - хотiлося
сказати. - Дуже мало ти зна ш, Ференц! Хiба вiдомо тобi, що цей офiцер,
ведучи огонь в Будапештi, думав про вiдбудову Ленiнграда? Що, обстрiлюючи
одну з полiклiнiк, переповнену хворими, вiн навмисне не пустив жодного
снаряда по вiкнах... Про це вiн признався тiльки сво му друговi. Скiльки
вiн думав про цей Будапешт! I ненавидiв, i любив... Нещадно бив i вбити не
хотiв".
Дiвчата, обрiзаючи конину, крадькома позирали на лейтенанта. Вiн стояв
над розкритим альбомом, глибоко задумавшись. Густi широкi брови хмуро
зiйшлися на перенiссi. Безхлiбнi дiвчата розчаровано шепотiлися помiж
себе. Вони шепотiлися про те, що цей чорний, схожий па мадьяра офiцер,
мабуть, закоханий. Iнакше чому ж вiн погребував ними? Вони молодi, у них
гарнi фiгури. Чи, може, вiн бо©ться поганих хвороб? Але мiг би поспитати
мешканцiв бункера, упевнитись... Нi, вiн, видно, iдеалiст i безнадiйно
закоханий... З таким смутком дивиться в альбом...
- Що означа цей пiдпис, Ференц?
- "Рятiвник", - переклав художник свiй пiдпис пiд зображенням
Сiаерцева.
Увечерi, коли до вогнево© пiд'©хала кухня, Черниш покликав куховара.
- Гришо, у тебе залиша ться суп?
- Бува .
-- Якщо залишиться... Роздай тут мешканцям. Припухають.
- Та я знаю, що у них цей рiк ма п'ятнадцять мiсяцiв.
- Як п'ятнадцять?
- А так... Окрiм наших дванадцяти, додалося ще три нiмецькi: терпень,
холодень i голодень.
Пiсля роздачi в кухнi дещо лишилося, i Ференц оголосив бункеровi, щоб
iшли з посудом на подвiр'я; руський Гриша даватиме суп.
Гриша, в халатi поверх ватянки, стояв з черпаком у руцi над казаном.
Його носате хитряцьке обличчя на цей раз було серйозне, наче вiн робив
якусь важливу державну справу.
Угорцi вишикувались у чергу, i Гриша вiдмiряв кожному по пiвчерпака,
стараючись нiкого не обдiлити. Вiн сердито ремствував, що нажив собi "цих
нахлiбникiв" i мусить заради них стовбичити тут, поки фрiц пошле йому
гарячо© засмажки. I все-таки Гриша чесно примiрявся оком, щоб роздавати
однаково, щоб вистачило всiм. Угорцi дивилися на нього майже з побожнiстю.
Надовго-надовго запам'ята ться голодним мешканцям будапештських кварталiв
цей руський Гриша з черпаком в руцi i автоматом за плечем.
Гриша нарiкав i бубонiв, проте коли жiнка, якiй саме наливав ©жу,
показала на пальцях, що вона ма ще й двох кiчi, маленьких, то Гриша,
замiсть вiдмахнутись, пропустити це повз вуха, одразу ж почав перевiряти:
- Правду вона каже?
Угорцi закивали головами: правду, правду.
Гриша вiдмiряв i на кiчi.
Черниш збоку спостерiгав роздачу.
Серед iнших в черзi стояв, вiдкотивши комiр, солiдний мужчина в
драповому пальтi, з товстим портфелем пiд пахвою. Жiнки, вказуючи на цього
суб' кта, шипiли до Гришi: "ШпекулянтI"
Ференц на вухо пояснив лейтенантовi, що суб' кт з портфелем справдi
спекулянт. Уже раз одержавши, вiн пiдходить вдруге. Черниш теж бачив цього
типа вдень, Вiн терся серед бiйцiв, питав золота.
- Маю, - сказав йому тодi Ха цький. - Ось де маю! Повний диск! Золотом
набитий! Але не продаю - задарма вiддаю! Кому винен - розплачуюсь!..
Хочеш?
Спекулянт тодi не захотiв. Тепер вiн стояв бiля кухнi i, задерши свою
чорну цапину борiдку, простягав банку до черпака. Перед тим Гриша нiби не
чув, що йому сичали жiнки. Вiн не боявся дати маху: хоча обличчя
спекулянта й не запам'ятав, зате запам'ятав його консервну банку з-пiд
американсько© тушонки. Коли вона потягнулася до казана, Гриша, не кажучи й
слова, з розмаху трахнув черпаком по банцi, вибив ©© у спекулянта з рук.
Той злякано вiдсахнувся.
- Ось тобi для початку, - пригрозив Гриша навздогiн. - Я навчу тебе
чесно вести зi мною комерцiю! Iч... дипломат!
Вiдбiгши вбiк, спекулянт озирався на Гришу з боягузливою злiстю. Мине
якийсь час, i вiн виступатиме на передвиборних мiтингах десь у Веспремi чи
Сегедi i вимагатиме замiни жорстоких радянських окупацiйних вiйськ
американськими.
Черниш, розвеселившись цi ю сценою, рушив до вогнево©.
Дiвчата, яких вiн зустрiв удень на схiдцях, зараз стояли в черзi. З-пiд
насунутих капелюшкiв вони уважно стежили за ним.
XXI
"Протягом трьох дiб вас не чую. У вiдча©, бо весь час перебуваю пiд
загрозою смертi. Робимо все, щоб пiдтримати зв'язок. В Офен Штолiлi Пешт
руськi зайняли новi райони. Ремхплац зайнятий".
Такого змiсту шифрограму перехопили одного дня нашi вiйська.
Оточенi волали до Гiтлера. Гiтлер наказував триматись.
Дивiзi©, знятi з-за Рейну, з гiр Iталi©, прибували пiд Будапешт.
Термiново були висланi на фронт курсанти берлiнських вiйськових училищ.
Прямо з ешелонiв ©х кидали в бiй.
Гiгантська танкова битва розгоралась на пiвнiчний захiд вiд столицi.
Тут ворог зосередив головнi сили для того, щоб зовнi протаранити кiльце
оточення. Степи на величезному просторi красились пожежами. Танки вдосвiта
палали по туманному полю, як вогнища кочовикiв.
...Буде лiто пiсля вiйни. По курному шляху з Будапешта на Секешфехервар
мчатиме вiлiс. Американець з Союзно© Контрольно© комiсi© в димчатих
окулярах, що захищають вiд сонця, оглядатиме навколишнi поля. Що за
кладовища технiки, що за череди залiзних важких динозаврiв розбрелись вiд
Дунаю до самого Балатону? То пiсочно-жовтi, то обгорiло-чорнi "пантери",
"тигри" обростають бур'янами вище гусениць... Звiдки ©х стiльки? За
хвилину налiчиш десятки. I хто ©х зупинив? Скiльки мчить машина, все вони,
вони, вони обабiч дороги. Невже все це ревiло моторами, водило жерлами,
метало вогонь? Невже все це було зупинене тими русявими хлопцями в
обмотках, що стоять тепер на будапештських майданах, старанно регулюючи
вуличний рух?
Епос, заростаючий степовими буйними травами. Проспiваний в
придунайських полях взимку 1945 року радянськими гарматами, радянськими
людьми. За спиною темнiв Дунай, попереду свiтилась Перемога. У тi днi,
пропеченi нашою гарячою кров'ю, не один радянський бо ць повторив подвиг
Матросова! Обв'язавшись гранатами, з гранатами в потрiсканих темних руках,
з глибоко за-палими очима, уже засвiченими безсмертям, кидався вiн пiд
ревучий танк. I вибухав пiд танком, як бомба нечу-ваних атомних сил,
сповнена святою енергi ю любовi i гнiву.
Оточенi в Будапештi не знали, як за Дуна м радянськi гвардiйцi
винищують ©хнiх довгожданих "королiвських тигрiв", як шмату ться нiмецький
панцир пiдкалiберними уральськими снарядами. Оточенi вже втратили iподром,
де сiдали ©хнi транспортнi юнкерси. Тепер бо припаси ©м парашутували у
величезних пакетах. Пакети все частiше потрапляли в руки наших
штурмовикiв, якi нестримно наближались до Дунаю.
Бiйцям батальйону Чумаченка вже було чути стрiлянину з правого берега,
з Буди.
Командний пункт батальйону мiстився в цей час у комiсiйному магазинi,
що виходив вiтриною на одну з центральних вулиць.
В напiвтемному, довгому й вузькому примiщеннi, де колись шастали
запобiгливi продавцi, тепер ходили заклопотанi бiйцi й офiцери. Пiд ногами
трiщало скло посiчених кулями дзеркал. Шелестiли пухнастi лисицi, якi мали
обвивати плечi угорських аристократок. На прилавку сидiв телефонiст. Вiн
передав трубку комбатовi, i Чумаченко, пiдтакуючи, вислухував рапорт з
четверто© роти, яка штурмувала один з об' ктiв за двiстi метрiв звiдси.
- Перший поверх зайнято, - доповiв командир роти, - на сходах гранатний
бiй.
- Не брешеш?
- Слухайте.
В трубку було чути вибухи гранат.
В другому кiнцi прилавка бiйцi клопотались бiля патефона, знайденого в
цьому ж магазинi. Серед купи пластинок з усiлякими фокстротами i румбами
бiйцi натрапили i на кiлька наших, вiтчизняних. На деяких пластинках ще
були ярлики з комiсiйними цiнами.
- "Есть на Волге утес" - двiстi пенго! - вигукував батальйонний радист.
- "Ой гай, мати" - теж двiстi!
- А румба?
- Сто!
- Iштенем, що ж це таке? Сво© дешевше цiнують, анiж нашi!
- Ось диви, "Побратався сокiл".
- Далеко нашi соколи залетiли!
- Над Дуна м в'ються!
- Нiмцi укра©нський чорнозем вивозили ешелонами в райх, а цi музику...
- Закладай.
Радист наклада пластинку, накручу :
Побратався сокiл
З сизокрилим орлом...
Шовкун, урочисто втерши вуса, пiдхоплю знайомий мотив. Товаришi
враженi - який чистий, соковитий голос у цього санiтара. Вiн спiвав,
задумано дивлячись па розбиту вiтрину, нiби там бачив не чужу вулицю з
розшматованим заснiженим трамва м, а рiдну зелену весну, коли шумлять дуби
i зацвiтають луки.
Ой брате, мiй брате,
Сизокрилий орле...
Бiйцi один за одним почали пiдтягувати. Пластинку вже ледве чутно було
за дружними голосами.
- Припинити! - гримнув комбат вiд телефону. Бiйцi замовкли, пластинку
зняли, проте пiсня продовжувала звучати i наростати десь надворi.
- Що за бiс?..
Iван Антонович кинувся на вихiд до внутрiшнього подвiр'я. Вся вогнева
його спiвала:
На©хали, брате, пани й паненята
Та забрали дiти мо© - соколята...
Стоять по груди в землi брати Блаженки. Сто©ть лейтенант Черниш. Сто©ть
Хома. Сто©ть Багiров. Стоять усi вогневики i, задумавшись, спiвають пiсню,
мотив яко© Долетiв до них iз КП.
Iван Антонович приховано милу ться сво©ми бiйцями, i йому важко подати
команду:
- Припинити!
Але вiн пода ©©, бо комбат розмовля . А Чумаченко, кiнчивши
розмовляти, i сам пiдiйшов до патефона.
- Що ви тут завели?-намагаючись бути суворим, подивився вiн на Шовкуна.
- Зiбрали цiлу капелу.
- Ми так... ненарошне...
- Ненарошне!.. Де та пластинка? - запиту комбат, - Ану, давайте сюди!
I, поклавши на коло, сам почина накручувати.
Тепер комбат заважа Iвану Антоновичу. Але Антонович мовчить. Вiн
сидить у кутку, в сво©й незмiннiй плащ-палатцi, в шапцi iз спущеними
вухами, i розгляда топографiчнi карти.
Цi карти напередоднi принесли звiдкись батальйоннi розвiдники. Вони
думали, що захопили карту Угорщини, може, саме тих мiсцевостей, де ©м у
майбутньому доведеться вести бо©. Але Iван Антонович виявив, що перед ним
справжнiсiнька Чернiгiвщина.
Ворушачи губами, Ангонович повiльно розбира угорськi назви знайомих
мiсць. Можливо, саме по цих картах каральнi експедицi© ганялися за
чернiгiвськими партизанами. Старший лейтенант знаходить села свого рiдного
району, розшуку знайомi шляхи, перелiски, балки, горби, де йому
доводилось ©здити на партактиви та вчительськi сесi© до райцентру.
- Набрехали, стерви, - ла ться собi пiд нiс Iван Антонович. - Тут менi
щоразу доводилося грiти чуба, Вставай, бувало, з велосипеда i пхайся на
гору одинадцятим номером. А вони влiпили двi горизонталi!.. Двi
горизонталi!.. Тьху!
Вiдшукуючи на картах помилку за помилкою, Кармазин за кожним разом
доповiда про це комбатовi з неприхованим обуренням i презирством.
Зда ться, вiн ладен був скаржитись на складачiв карти, та бiда, що нiкуди
було подати скаргу. Тому Антонович сам робить i висновок, наче виставля
школярам оцiнку.
- Я ©х навчу складати, - погрожу вiн, розкладаючи карти на вичовганих
колiках. - Я ©м покажу! Хай спробують до мо © карти пiдкопатись! Кожний
об' кт занесу, кожний завулок. Кожний лiхтар на мо©й картi стоятиме!
Справа в тому, що Iван Антонович збирався сам скласти карти тих
будапештських кварталiв, у штурмi яких вiн брав участь.
- Для чого це вам, Iване Антоновичу? - кепкували з нього молодi
офiцери.
Старший лейтенант повчально вiдповiда :
- Нiколи не втрачайте почуття перспективи. Пройденi шляхи мусять бути
зафiксованi. Ось... -вiн пiдiймав заяложений блокнот. В тому блокнотi -
всi знали - старанно було занесено весь бойовий шлях Iвана Антоновича.
Блокнот був пахучий, вiн лежав у сумцi поруч з туалетним милом. На
аркушиках блокнота - розкресленi схеми, а пiд ними внизу - пояснення
маршруту. Цi додатковi нотатки Iван Антонович, користуючись термiнологi ю
топографiв, називав легендами.
- Дiтям передам! - погрозливо казав вiн i ховав блокнот з пахучими
легендами до сво © пузато© польово© сумки.
XXII
- Антонович, вогника! - гука комбат вiд телефону. - Хорошого вогника.
Йому передають з третьо© роти, що прогивник iде на об' кт в контратаку.
Кармазин жваво схоплю ться на ноги.
- сть, вогника!
Голос його, в розмовi фiлософсько-спокiйний, зненацька сповню ться
твердим дзвоном.
- Ми ©х навчимо, як складати чернiгiвськi карти! Старший лейтенант
бiгцем перескаку магазин.
- Черниш! - гука вiн ще з порога, - НЗО-два! П'ять бiглих! Всiма!
Антонович одразу свiжi , наче вмитий снiгом.
Стояв i лiчив пострiли. Блаженкова обслуга, найхит-рiша з усiх обслуг,
знову, замiсть п'яти мiн, випустила сiм. Цi орли, певно, надiються, що
старший лейтенант за пострiлами iнших не помiтить ©хнього порушення. Та
Iван Антонович сам хитрiший за всiх хитрих. Мабуть, ще не вродився той,
хто його ошукав би.
Пострiли вщухли, командири обслуг один по одному доповiдають:
- Черга!
- Блаженно! - суворо гука Iван Антонович. - Знову сiм?
фрейтор виструнчився в ячейцi. Мовчки й похмуро чека кари.
- Товаришу гвардi© старший лейтенант! Вiн випадково! - вступа ться за
фрейтора Черниш.
"Бреши, - подумав Антонович. - Теж такий. Я вас по очах бачу". Але не
сказав нiчого. Йому не хотiлося зараз карати за перевитрату мiн.
З прихованою гордiстю дивиться на сво©х мiнометникiв. Трудяги!
Комбат знову вимага вогню. Кармазин да командуi
- Обслуги!..
I вмить усi на сво©х мiсцях. Наче стоять так уже здавна.
Будинки, як чотири високi скелi, обступають подвiр'я. Знесенi дахи.
Напiвобваленi стiни. Чудом тримаються високо вгорi покрученi схiдцi.
Виднiються на четвертому поверсi внутрiшнi стiни однi © з кiмнат, оббитi
шпалерами. Вiдкрились нутрощi людського житла, вперше побачили небо. З
задимлено© вирви вiкна звиса головою вниз патлатий бiлявий нiмець.
Пальцi, розчепiренi, як пазури, назавжди випустили гвинтiвку. Вона тепер
валя ться внизу, навпроти вiкна, вже припорошена снiгом. Тут же i нiм-цева
пiлотка з нашитим на лобi метеликом. Закоцюрбленi руки солдата наче
тягнуться вниз, щоб дiстати вибиту зброю.
- Глибоко! Не сягнеш! - гука Ха цький угору. Лiворуч i праворуч
гримить кам'яний Будапешт. Земля весь час дрижить, не зна спочинку.
Де взявшись, над самими дахами з виттям проноситься лiтак. На черевi
чорнi хрести. Такий, як в 1941. Але тодi вiн ходив по головах, як пан.
Тепер нiби тiка чимдуж вiд погонi.
- Девочки, - жартiвливо команду хтось iз бiйцiв, - по щелях!
Лiтак висипа над подвiр'ям дрiбнi трiскучi гранати. Нороснуло,
залущало скрiзь, немов розсипалась на скалки висока скляна стiна.
- Здурiв нiмець!
Трiск згаса , бiйцi вилазять з землi.
- Мене поранило, - урочисто зверта ться до всiх Ха цький.
- Куди?
Хома тут же при всiх розстiба ться, спуска штани.
- Денисе, подивись!
Вiн нахиля ться.
Хлопцi, зайшовши подоляковi з тилу, уважно, без смiху дивляться.
Осколок, гострий i маленький, як овiд, впився у тiло. Денис Блаженко
бере його пальцями.
- Тягни! - команду Хома. фрейтор обережно тягне.
- Ти нас демаску ш! - гукають хлопцi Хомi. - Блищиш на саму Буду.
Осколок витягнуто.
- Засмоли, Денисе! - каже Хома земляковi, Денис залiплю ранку бинтом.
- I кров не йде!
- Заживе, як на тому сiрому...
- Я ж вам цього не забуду! - погрожу Хома в бiк Дунаю, пiдперiзуючись.
- У санвзвод пiдеш?
- Ти що: п'яний чи кулака просиш? Пiшов би я на страмовисько!
- Дуже ти бо©шся страмовиська...
-- Годi про це, -скаже Хома. -А хто бовкне лейтенантовi - приб'ю. Сам
скажу, коли засохне.
Командир роти i лейтенант Черниш курили, стоячи в тунелi пiд'©зду, i
слухали далеку стрiлянину з того берега.
- Звужу ться кiльце, як шагренева шкiра, - говорив Iван Антонович.
-Тепер ©м хоч круть, хоч верть, то... Вiн подивився на Черпиша i чекав.
- ...то пiд нашою мiною смерть, - кiнчив Черниш саме тим, чого ждав
Iван Антонович. Серйозна, без усмiшки, розмова про круть-верть вiдбувалась
мiж ними майже кожного разу, коли вони були в хорошому настро©. В такий
спосiб вони дозволяли собi пожартувати з вищого начальства, з його манери
розмовляти.
Мимо ворiт несподiвано прогарчав ворожий танк. Вiн мчав на максимальнiй
швидкостi, вилетiв на перехрестя вулиць i, розвертаючись, став палити по
прилеглому кварталу, де вже розташувались полковi тили. Мiнометники в
радiсному запалi ринули до ворiт, на ходу заряджаючи протитанковi гранати.
- Куди? - перепинив бiйцiв старший лейтенант. Вiн вважав, що цей танк
повинен стати здобиччю артилеристiв, а зовсiм не мiнометно© роти. Черниш,
вхопивши й собi гранату, шаснув поза спиною Iвана Антоновича. Але старший
лейтенант встиг-таки угледiти його.
- Черниш! - гукнув вiн навздогiнцi. Черниш не чув або вдав, що не чу .
Танк газував вулицею назад.
- Гвардi© лейтенант! - гукнув Черниша Iван Антонович i вилаявся так, як
солiдним педагогам зовсiм не личило б лаятись.
Черниш прилип до пiдворiтньо© стiнки.
Пiратський танк мчав палаючи. Вздовж усi © вулицi з горiшнiх поверхiв
на нього сипалися гранати, пляшки з пальною сумiшшю: однi влучали, iншi
падали обiк танка, поперед нього - весь асфальт горiв. Механiк-водiй давав
повний вперед, збиваючи полум'я зустрiчним вiтром i надiючись випорснути з
вогняного мiшка.
Черниш, зцiпивши зуби, пошпурив гранату. Вона вдарила в борт. Невже
втече? Невже вискочить?.. Черниш пошпурив другу. Граната гримнула пiд
гусеницею, гусениця, сповзаючи, потяглась за машиною, мов гадюка, танк
повернувся боком i застопорив. Вiдчинився люк, стала пiдiйматися з нього
чорна хромова рукавиця. В цей момент звiдкись артилеристи дали по борту, i
танк вибухнув, як бомба.
Черниш повернувся на вогневу пiд захопленi вигуки товаришiв.
Але на цьому не скiнчилося. Вночi пам'ятливий Iван Антонович довго й
нудно пробирав свого лейтенанта. Вiн любив сповiдати молодих. Черниш
слухав Антоновича покiрно, проте чорнi очi його по-хлоп'ячому смiялися
iскристим гарячим смiхом.
Вони сидiли на КП у командира батальйону. Був той час доби -
передсвiтання, - коли навiть не-стихаючий вiд гулу Будапешт помiтно
вгамовувався, здригаючись, немов у важкiй дрiмотi, рiдкими вибухами.
- Так от розкажи, Черниш, гвардi© капiтановi, - говорив Iван Антонович,
попихкуючи козиною нiжкою. - Все розкажи.
- Про те, як танк пiдiрвав?
- Нi, розкажи, як порушив наказ командира роти. I, переходячи на свiй
фiлософський тон, Iван Антонович запитав уже цiлком серйозно:
- Скажи, ти замислювався над сво©м вчинком? Робив ти йому тактичний i
психологiчний розбiр?
Черниш думав про це. Справдi, що понесло його в тi ворота, де вiн -