Гончаров Анатолий. Прапороносцi

завтрашнiй день. Сьогоднi все це мало б для них кiнчитись, урватись
назавжди. Скiльки людських сподiвань та мрiй задушилося б димом у цьому
сара©, привалилося б палаючою важкою стелею!.. Коли-небудь важливi комiсi©
та суворi експерти вiдкопували б на цьому мiсцi звугленi кiстки та
визначали б по них, хто це був... А хiба вiдкопа ш з попелу думки, хiба
вiдкопа ш мрi©, якi вже зараз нетерпляче рвуться в повиту сутiнками
далечiнь.
Невiльники схвильовано, безладно розповiдали Хомi про себе. Вони
працювали неподалiк звiдси на нафтових промислах. Коли фронт несподiвано
наблизився, озвiрiлi есесiвцi перегнали ©х сюди, на станцiю, утворивши
нашвидкуруч транзитний табiр в оцих сараях. Охорона табору чекала з дня на
день вагонiв, щоб вивезти невiльникiв далi на захiд, на iншi роботи. Але
коли подi© розгорнулись з блискавичною швидкiстю i стало ясно, що жоден
вагон уже не вийде за стрiлку, - розлюченi есесiвцi замкнули барак, як
домовину, здоровезним замком i пiдпалили.
Серед визволених найбiльше було чехiв та полякiв, кiлька росiянок та
укра©нок, кiлька французiв i навiть один араб, невiдомо де захоплений
нiмцями. Коли Хома почув про "арапа", то захотiв неодмiнно на нього
подивитися. Стали всi разом гукати Моххамеда. Але вiн уже десь подався
наослiп, через насип, в глухе поле.
- Скажiть, куди ж нам тепер? - питали Хому землячки, в'ючись довкола
нього ластiвками.
Подоляк махнув на схiд широким, владним жестом:
- Iдiть! До самого Владивостока шлях вам вiдкритий!
- Але ж десь ма бути комендант?
- Комендант? Я вам комендант! Я вам кажу: топайте!
Дiвчата плакали вiд радостi. Вони пiдставляли сво© паспорти i просили
Хому зробити в них помiтки. Це були жахливi паспорти рабинь, витвори
новiтнього рабовласництва: "arbeitskarte". В кожнiй картцi - фотографiя
власницi з великою дерев'яною табличкою на грудях. На табличцi -
шестизначний номер. I тут же поруч - фiолетовий вiдтиск пальцiв. Написи
повторювались дванадцятьма мовами: росiйською, укра©нською, чеською,
англiйською, французькою... Для всiх народiв було заготовано
"арбайтскарте"!
Хома не читав. Обернувшись до палаючого барака, вiн видавлював огризком
товстою олiвця через усю "ар-байтскарте": звiльнений, звiльнена,
звiльнений, звiльнена...
Подало карту дiвча, яке перше опам'яталося, вискочивши з барака, i
перше зупинилось серед загально© панiки на Хомин оклик.
- Як же тебе звати, сестричко? - запитав Хома, особливо старанно
виводячи ©й свою резолюцiю.
- Зiна, - вiдповiло дiвча.
- Хто ж тебе дома чека ? Мама? Тато? Наречений?
- Нема нiкого. Всiх розгубила за вiйну. Один браг десь в армi©...
- До кого ж ти вернешся?
-- А до нас, додому. Нашi ж люди... Тепер вони менi всi там рiднi!..
Мабуть, як перейду кордон, то обнiматиму всiх, кого зустрiну...
- Яка ж ти худенька, аж свiтишся... Дiвчина помiтно знiяковiла, немов у
цьому було для не© щось стидне.
- Поправлюся... Наберуся сил...
- Набирайся, сестричко, набирайся... Щасливо© тобi дороги!..
Хомi нiколилось, бiй уже - чути було - вiдгримiв десь за мiстечко,
повите вечiрнiми сутiнками та червоними загравами пожеж. Вiн не мав часу
розпитату Зiну докладнiше, навiть не запитав про ©© прiзвище. А коли б
запитав, то вона б вiдповiла йому на це: Сагайда.
Розтлумачивши ©м, як найкраще вибратись за фронтову смугу, Хома знову
подався розшукувати сво©х вогневикiв.
Розшукав ©х уже вночi, на захiднiй околицi. Гордий сво©м вчинком, довго
розповiдав товаришам про концтабiр, про землячок, про французiв та про
"арапа", який подався кудись наослiп, так, що не могли його й докликатись.
- Далеко не втече, де не бiгатиме, а однаково до наших прийде, -
коментували товарищi.
- Звiсно, що прийде... Тепер усi дороги до наших ведуть...
- А його, бiдолаху, десь, певно, також арабенята виглядають...
- А чому ж нi? Людина людина...
Сагайда, напнувшись плащ-палаткою, сидiв, не втручаючись у розмову, -
замислений, мовчазний. Сестра Зiна не сходила з думки. "Визволя мо ж ми
багатьох, - думав вiн, - може, визволя в цей час хтось i мою сестричку,
мою Зiнку".
Скiльки потiм йшли Австрi ю, майже в усiх селах зустрiчали бiйцi
землякiв i землячок, що батракували в бюргерiв. Дiвчатка розповiдали, як
мiнялись на очах, добрiшали гладкi бюргершi залежно вiд просування вперед
радянських вiйськ.
- Коли ви були на Тисi, моя хазяйка перестала би-гись i дала менi
сукню. Коли ви стали на Моравi, вона набавила менi кухоль кави. А коли
вступили в Австрiю, то на столi з'явилося навiть вино.
- Де вона зараз, стара вовчиця?
- Кинула все господарство та заховалась десь у бункерi...
- А ти ж, значить, хазяйство стережеш?
- К чорту ©хн хазяйство! Тепер нах хаузен - додому!..
- Не заблудишся? Попадеш звiдси в рiднi кра©?
- Iз заплющеними очима... Серце доведе.
Сагайда, зустрiчаючи визволених дiвчаток, щоразу жадiбно зазирав ©м в
обличчя, потайки надiючись побачити мiж ними сестру, свою щебетуху Зiнку.
А воно, його щастячко, вже дрiбно ступало босонiж курними шляхами на
схiд, помiж остогидлими дорфами, помiж бункерами. Все шукало когось очима,
видивлялося з-пiд хустки на кожного зустрiчного бiйця, шукаючи та
впiзнаючи помiж ними рiдного Володьку.
I ©й усi тут були брати, а йому там усi були як сестри.



XVII

У вiльнi години Хома розбирав iз сво©ми ©здовими становище на фронтах.
Для цього вiн добував з польово© сумки жмуток рiзномастих карт. видертих з
чужих атласiв та пiдручникiв. Обiклавшись ними i потираючи долонi
достеменно як начальник штабу, Хома говорив:
- А тепер, воно, розберемось.
Йона-бессарабець користався особливою увагою Хоми. Подоляк твердо
пам'ятав, що, беручи новачка в ©здовi, заприсягся зробити з нього людину.
I треба сказати, що бессарабець виправдував надi© свого вчителя.
Хазяйливий, працьовитий i - коли треба - навдивовижу хоробрий, вiн
виконував сво© обов'язки бездоганно.
А втiм, йона, як i Ягiдка, був зовсiм темний чоловiк. Пронаймитувавши
пiвжиття по ма тках румунських землевласникiв, вiн ще й досi не цiлком
звикся iз сво©м новим становищем i в товариствi "схiднякiв" болiсно
почував свою вiдсталiсть. Щоразу, коли йому доводилось розписуватись в
бо постачаннi за мiни, його кидало в жар. Йона ледве розписувався. Тому
звертання Хоми саме до нього звучало i спiвчутливо, i водночас трохи
iронiчно. "Розберемось..." На цi Хоминi запросини йона пiддавався досить
туго. Сам дракула не розбереться в тих картах, а де вже йому iз сво©м
батогом туди лiзти. Справдi, надрукованi в рiзнi часи i рiзними мовами -
нiмецькою, угорською, румунською, - тi карти являли собою темний лiс.
Проте Хома, вiдкусивши зубами соломину, зухвало пускався в той лiс,
мiряючи масштаб" до Берлiна. З якогось часу це мiряння вiддалi до Берлiна
втратило жартiвливий вiдтiнок i сприймалося бiйцями цiлком серйозно.
- Скiльки? - питали Хому ©здовi. А вiн, туго вигинаючи смаглу шию,
заглядав у карту, наче в яму.
- Вже небагацько, гей його кату.
- Двiстi? Триста?
- Дивлячись, кудою пiдемо, - ухилявся Хома вiд прямо© вiдповiдi. -
Може, нам i зовсiм не доведеться там побувати. Бачте, над Берлiном навис
1-й Укра©нський...
-- А ми ж як?
- На нашу долю теж роботи вистачить, - заспокоював Хома товаришiв. - Ми
©х з пiвдня за жабри вiзьмемо!.. Дума те, дарма Гiтлер за цю Австрiю
трима ться, як дiдько за грiшну душу? А-а, гойдав би ся ти пiд осиковою
галузею разом з тво©ми Геббельсами та геббель-сенятами, - побажав Хома
принагiдне i вiв далi: - Всi чули, що майор Воронцов говорив допiру?
Нiмцi, каже, називали Австрiю сво ю пiвденною фортецею. Здола мо ©©, то
вiдчинимо навстiж дверi в усю Пiвденну Нiмеччину, в справжнiсiньке
бомбосховище фашизму. Це сюди Гiтлер евакуював сво© во ннi заводи! Це ж
сюди тiкали фашистськi щури з Схiдно© Пруссi©, та Сiлезi©, та Померанi©!..
Бачиш, Йоно, Померанiю?
- Де? - Йона довiрливо зазира в карту.
- Ось вона кругом, - Хома накрива долонею Нiмеччину. - Де фашизм, там
йому i помиранiя! Ми на все це кублисько б' мо з пiвдня. Перетнемо оцей
шмат Австрi©, а тодi, мабуть, вийдемо на Прагу. Звiльнимо братiв - i далi
ня захiд. Ей, бiда тобi, враже! Не чекав, либонь, Гiтлер, що так йому
складеться!.. Мав цей закуток собi за найбезпечнiше мiсце, а ми вже й
звiдси у ворота гурка мо!
- Здавались би, та й тiльки, - гомонiли ©здовi. - Хiба ©м i досi не
ясно, до чого воно йдеться?
- Затялися! Доки йому автомат не приставиш до горла, рук не пiдiйме...
- А декотрi вже перевдягаються! Козаков одного по очах впiзнав.
- Гвардi© розвiдник!..
- ...Сто©ть серед натовпу весь у цивiльному, i вже бiла пов'язка на
рукавi. Звичайний собi австрiяка. А Козаков йому автомат до грудей, хенде
хох, мовляв... I що ж ви дума те? Виявилось, що пiд цивiльним у нього i
штани офiцерськi, i кiтель...
- От i йми вiри ©хнiм бiлим пов'язкам!
- Зараз навiть фашисти на сво©х воротях бiлi прапори викинули.
- Зна мо ©х... Сьогоднi йдемо з Островським мимо одного такого будинку,
прапор над ним бiлi , а зайшли всередину - нема нiкого. В чiм рiч? Потiм
уже бюргерська наймичка все розповiла. Тут, каже, фашист жив, старий член
©хньо© партi©. Як побачив, що непереливки, вивiсив бiлий прапор i папери
всi попалив. А тодi й сам в останню хвилину втiк. Нерви не витримали.
- Куди це вони всi драпака дають? До союзникiв, либонь, до американцiв?
- Не повиннi б союзники ©х пiд сво крило приймати. Як-не-як союзники!
- А чули, братцi, новину?-посмiхнувся раптом Хома. - Нiбито видний
якийсь американський генерал нещодавно один з наших полкiв вiдвiдав...
- Яким це вiтром його?
- Ну, яким... Союзник, в гостi при©хав, - покручуючи вус, став
розповiдати Хома. - Обiдав, звичайно, з гене ралами, а потiм побажав
навiть з рядовими нашими солдатами розмову мати... "Вишикуйте, будь ласка,
менi роту, хочу ваших орлiв про дещо розпитати". Союзник, нiчого не вдi ш:
вишикували, питай, чорт з тобою... Пiдходить вiн до одного вусача, ось як
би до мене, i пита :
"Скажiть менi, пане Ха цький... Якби вам особисто в руки Адольф Гiтлер
попався... Яку б ви йому кару призначили?" Задумався солдат, почухав
потилицю, а потiм вiдповiда : "Пане янкi! Я би в такому випадку ось що
зробив. Беру здоровенний залiзний лом, по-нашому - шкворiнь, розпiкаю в
кузнi один кiнець дочервона i потiм холодним кiнцем всаджую Адольфу, ну
куди... Ну, скажiмо, в горлянку".
- Але ж чому холодним? - знизують плечима ©здовi.
- Ось саме оце й американця здивувало... Чому, каже, холодним, а не
гарячим, дочервона розпеченим? А тому, вiдповiдаю, щоб ви його, отой
шкворiнь, потiм назад висмикнути не змогли!
- Здорово це ти вигадав, Хомо! - регочуть бiйцi.
- Тiльки про це нiкому нiчичирк, - суворо попереджу Хома. - Наша
розмова з американцем - це поки що вiйськова та мниця...



XVIII

З дня на день усi чекали закiнчення вiйни. В Берлiнi над рейхстагом уже
майорiв радянський червоний стяг. Вiд краю до краю трiщала фашистська
iмперiя, валилася в прiрву на очах у народiв. Першокласна гiтлерiвська
армiя переставала уже бути диним цiлим, вона тепер бiльше нагадувала
моторизованi величезнi банди, що металися по всiй Центральнiй вропi,
звиваючись пiд нищiвними ударами радянських вiйськ. Здавалось, година
розв'язки ось-ось настане i найпотужнiшi радiостанцi© свiту нарештi
привiтають людство з великим трiумфом.
А тим часом гармати гримiли на сотнi кiлометрiв, мiста клекотiли
вуличними боями, мости, будiвлi, храми злiтали в повiтря, веснянi поля все
ще вкривались тисячами свiжих окопiв. Кров лилася, люди, як i ранiш,
ходили в буйнi атаки по кiльканадцять разiв на добу.
Зараз це давалось особливо важко. Всi вже чули, як, наближаючись,
урочисто шумить над свiтом перемога, всi жили вже, упиваючись надiями,
зазираючи в завтра, в те велике, осяйне, казково-прекрасне, що мало
ось-ось настати.
Як тодi буде? Невже справдi настане день без пожарiв, без канонад, без
кровi та вбивств? Нестерпно хотiлося кожному дожити до того дня i хоча б
мить - хоча б дину мить! - побути там...
Для самi вського полку це "там" зникало десь за рiчкою з порваними
мостами, за голими узвишшями протилежного берега, за фортифiкацiйними
спорудами, що в'язалися на потойбiчних схилах в дину лiнiю похмурих
укрiплень. Австрiйськочеський кордон... Водний рубiж, пристрiляний ворогом
вздовж i впоперек. Сьогоднi полки пiдiйшли до нього.
Вiйська зосереджувались понад рiчкою в численних складках мiсцевостi, в
гаях i перелiсках. Мабуть, ще нiколи цей глухий прикордонний закуток
австрiйсько© землi не тримав на собi стiльки людей i технiки. Грунт мав би
тут осiсти пiд такою незвичною вагою. Збираючись в ударний кулак,
ущiльнюючись, полки готувались до вирiшального штурму.
Всi пiдступи до рiчки противник встелив вогнем. Земля переднього краю
вигорiла пiд снарядами, почорнiла, спустошилась. Однак ночами пiхота
повзла i повзла в береги, залягаючи в очеретах, нацiляючись в захiд
тисячами очей.
вген Черниш окопався iз сво©ми людьми в одному з крутоярiв неподалiк
вiд рiчки. Тут же зупинились i мiнроти двох сусiднiх батальйонiв.
Начальник артилерi© полку наказав звести на цей раз усi мiномети докупи,
щоб випробувати Чернишiв метод швидкiсно© стрiльби. Понад десяток стволiв
стали поруч. Це вже була розкiш, яку полк мiг дозволити собi. Вже не треба
було розтягувати вогневi засоби на кiлометри по фронту, прикриваючи
най-дошкульнiшi мiсця. Сьогоднi гарматам i мiнометам було тiсно.
Чернишевi на час артпiдготовки випало бути старшим, тобто командувати
з' днаним вогнем усiх трьох мiнрот. Сагайда жартома охрестив його
"капельмейстером зведеного оркестру". Але Черниш зараз був глухий до
Са-гайдиних жартiв. Хоча вiн з готовнiстю прийняв на себе обов'язки
старшого, вiдчуваючи, що вони йому пiд силу, проте хвилюватись не
переставав протягом цiлого дня. Вiдповiдальнiсть, лiгши йому на плечi,
мовби напнула всi його мускули й нерви i залишила ©х надовго в такому
станi.
Вогнева позицiя була майже готова. Черниш розташував ©© по самому дну
балки, захищено© вiд противника крутим горбом. В круглих вогких
ковбанях-ячейках
358
стояли мiномети всiх трьох рот. З' днанi в одну батарею, виструнченi в
голодний, хижий ряд, вони набули особливо грiзного вигляду, наче навiть
виросли калiбром.
Обслуги дружно працювали. Перевiряли механiзми, ставили вiхи,
прокладали останнi ходи сполучень. Злiва до вогнево© прилягав лiс, i
стрункий молодий дубняк заходив косяком на саму вогневу. Найвища група
дерев, нiби навмисне, стала якраз навпроти Сагайдиного взводу. Треба було
валяти стовбури, поширюючи сектор обстрiлу, створюючи перед кожним
мiнометним жерлом широкi ворота на захiд. Iншим разом Сагайда, безперечно,
надувся б на Черниша, доводячи, що той по-дружньому всукав йому найгiршу
дiлянку на вогневiй. Але сьогоднi Сагайда прийняв це як належне. Черниш
поставив його на перший взвод, яким ранiше сам командував. Для Сагайди це
було почесне i неабияк тiшило його самолюбство. Адже чомусь саме йому
Черниш передав свою улюблену спадщину, а не молодому офiцеровi Маркевичу,
який напередоднi прибув у роту з резерву. Маркевич прийняв вiд Сагалди 2-й
взвод - "найлегший", найбiльш вишколений.
- Сiдай на готове, та, дивись, не вiдпусти гайку, - повчав Сагайда
Маркевича, передаючи йому взвод. - З такими гренадерами тобi й море до
пупа. А я не женуся за легким хлiбом, пiду на 1-й, до молодих громадян...
- Я теж не шукаю собi легкого хлiба, - ображено зауважив на це
Маркевич.
- Не шука ш, а коли дають - бери. Бо, значить, так треба. Значить,
вважають, що мiй хребет мiцнiший за твiй. Тобi, бач, галявину Черниш
видiлив, а я маю лiс корчувати.
- Можу вам допомогти, - запропонував Маркевич.
- Коли можеш - давай, щоб швидше розквитатись. На тому й зiйшлись.
Тепер бiйцi обох взводiв дружно наступають на дубняк. Сагайда,
розчервонiвшись, теж гасав з сокирою по вогневiй, хвацько накидався на
дерева.
А по схилу горба все глибше входили в землю ординарцi, телефонiсти,
спостерiгачi сусiднiх батарей. Навiть Маковейчик, який завжди уникав
земляних робiт, сьогоднi натер собi чеснi мозолi. Звичайно, замiсть того
щоб длубатися в цiй важкiй австрiйськiй землi, хлопець волiв би краще
пройтися на руках по вогневiй, поборюкатися з товаришами або, задерши
голову, гайнути лiсом, що, брунькуючи, виструнчився поблизу. Як там,
напевае, чудово! Озера, птахи, спiви... Гуде весна в лiсi, зазирав до
Маковея в тiсний, просякнутий вогкiстю окоп, кличе-виклика : кидай лопату,
хлопче, випурхни з сво © нори на свiт божий, гайнiмо степами-лiсами!
Покажу тобi сво© дива, напою тебе березовим соком, засинiю до тебе
пролiсками!..
- Геть, не заважай менi, - гука Маковей сусiдовi-зв'язкiвцевi, що
проситься до нього в прийми. - Дай лишень розмахнутись!..
- Ти вже й так вибехкав по груди...
- А що ж! Може, це я вже останнiй окоп рию, для iсторi© залишу!
- Давай на пару...
- А цього б ти не хотiв? Який ласий на дурницю! Бачиш мо© мозолi?
- Бачу... Теж iсторичнi?
- Теж!
В цей час з КП батальйону, захекавшись, прибiг Шовкун. Тiльки-но вiн
влетiв на вогневу, всi зрозумiли, що зараз почують якусь радiсну звiстку.
Вона тремтiла в теплому, розм'яклому поглядi санiтара.
- Ясногорська повернулась! - гукнув Шовкун, сяючи чомусь на Черниша. I
всi бiйцi, як змовившись, глянули на Черниша. Лейтенант почервонiв i,
хмурячись, кинув офiцерам:
- Пiшли пристрiлюватись.



XIX

Забравшись з командирами рот на вершину горба, що здiймався перед
вогневою, Черниш терпляче вiв пристрiлювання. Як завжди в таких випадках,
бив лише один мiномет. Сьогоднi честь пристрiлювати цiль випала обслузi
Дениса Блаженка. Стоячи внизу i тримаючи в руцi дефiцитну димову мiну,
Блаженко дивився звiдти на офiцерiв так, нiби чекав сигналу вчинити
землетрус. Але Черниш не спiшив з командами. Зараз не було чого спiшити.
Пiсля кожного пострiлу наставала довга пауза - офiцери неквапно розглядали
цiль, радилися, вели пiдрахунки.
День стояв чистин, кришталево прозорий, з далекою видимiстю. Мерехтливе
повiтря м'яко струмувало, наче пiдлизуючи сво©ми рухливими течiями
потойбiчнi висоти, блiндажi, далекi дерева. Все це пливло, пропливало
кудись i в той же час залишалось на мiсцi. Фронт принишкнув, як перед
бурею, лише зрiдка де-не-де лiниво гухкали гармати. Черниш знав, що завтра
вони загомонять iнакше - сьогоднi артилерiя ще тiльки примiря ться, б'ючи
з удаваною безсистемнiстю та скупiстю, щоб не накликати завчасно пiдозри
противника.
Все, що думав зараз Черниш, якось неминуче пов'язувалося з
Ясногорською, все, що вiн робив, уже мовби присвячувалося ©й. Певно, Шура
i в гадцi не ма , як ©© прихiд познача ться на чи©йсь дiяльностi, на
чи©хось настроях... Повернулась!.. Невже вона справдi з години на годину
може бути тут? Iнодi Чернишевi це здавалось малоймовiрним, як виблиск
золотого сну. Коли випадала вiльна хвилина, вiн нетерпляче озирався з
свого пагорба на дорогу, що звивалась попiд лiсом до села, в полковi та
батальйоннi тили. При цьому щоразу нiяковiв, думаючи, що сусiди-офiцери
догадуються, чому йому не лежиться бiля них. А вони, заклопотанi
пристрiлюванням, зовсiм не помiчали його хвилювання.
Дорога, на якiй мала з'явитись Ясногорська, жила нормальним фронтовим
життям. В напрямку до передово© рухалися групи якихось бiйцiв; проскакав
верхи начальник штабу з кiлькома помiчниками та ординарцями; виповзла на
узлiсся артилерiйська кухня, запряжена славнозвiсним верблюдом, диним на
всю дивiзiю, який дiйшов сюди вiд само© Волги: ось iз-за повороту вилiта
на конику Ха цький, за ним одна по однiй витягуються пiдводи, навантаженi
бо припасами. Може, Шура при©де з ними? Але на возах, окрiм ©здових,
нiкого нема. Що ж це таке? Де вона так довго затрималась? Хома грозить
комусь канчуком, збива верблюда з дороги... Ще хтось ©де... А ©© нема.
Нема. Нема.
- Але ж палить, - скаржиться до Черниша один ч його колег, капiтан
Засядько, розстiбаючи комiр. - Якби оце сюди хоч з вiдро
пива-холоднячка...
- Толстиков уже й без пива клю , - посмiхаючись, кивнув Черниш на свого
правого сусiда, що, уткнувшись головою в руки, уперто змагався з
налягаючою дрiмотою.
Вони щойно кiнчили пристрiлювання i, задоволенi наслiдками, лежали
втрьох край горба, знiчев'я перекидаючись млявими фразами. Давалася взнаки
втома останнiх днiв. Не хотiлося зводитись, важко було навiть поворухнути
розморене теплою млостю тiло. Сонце припiкало. Воронки, що вранцi масно
чорнiли по полю, вже давно посiрiли, пожухли. Черниш, поклавши голову на
планшет, i собi заплющився...
- Чудова, - чу вiн поблизу. "Про кого це? Звичайно, про не©...
Сьогоднi всi думають про не©, всi чекають ©©".
- Хто - чудова, капiтан?
- Позицiя, кажу, чудова, - поясню Засядько. -I до противника палицею
кинути, i прикрита добре...
- А так... Чудова, - тихо згоджу ться Черниш, думаючи зовсiм про iнше.
- Чудова... Чудова...
- Стоп! - капiтан зненацька вхопився рукою за шию. - Зда ться,
крапнуло! Ще! I ще!.. Толстиков, прокинься!
- Що таке?
- Дощ!
Офiцери, пожвавiвши, витягнули, як хлопчаки, долонi перед собою,
радiсно подивилися в небо. Високi хмарки були майже непомiтнi в ньому,
танули в бiлiй синявi. А тим часом дощ напускався, крапотiв наче з ясного
неба. Зашумiв понад лiсом, наближався тисячним кришталевим шерхотом, легко
подзвонював у верховiттi.
Черниш перекинувся горiлиць, пiдставив обвiтрене, пошерхле обличчя
при мним краплистим ударам.
- Ви бачили таке: сонце i дощ!
- Слiпий дощ!
- Чому слiпий? Навпаки, ясноокий!..
Дедалi ряснiше й ряснiше бризкало на руки, на обличчя. Вiд кожно©
краплини радiсний лоскiт перебiгав струмом по всьому тiлу. Вже навкруги
над лiсом i вигорбле-ними полями замерехтiли мiрiади блискучих перлистих
шнуркiв. Наче небо, граючись, весело стрiляло тонкими незлiченними
чергами, i кожна краплина-куля, проносячись у тiй черзi, сяяла, слiпила
очi. Чернишевi здавалось, що пiсля цього весняного дощу все одразу буйно
зазеленi , заквiту . Пригадав, як торiк в Трансiльванi©, знемагаючи в
горах вiд спеки, бiйцi виглядали хмар... Рiки зостались внизу, струмки
зостались внизу... Води, води!.. А небо було безводним,
жорстоко-блакитним. Потiм одного дня встала з-за обрiю дощова хмара.
Порозстелявши на гарячому каменi плащ-палатки, бiйцi збирали в них
довгождану вологу. Потiм дiлили. Черниш подiлився з Брянським навпiл...
Який то був житт дайний, незабутнiй довiку напiй!
Дощ напуска ться. Нiхто й не дума ховатися вiд нього. Чути, як на
вогневiй скаче, лящить Маковейчик:
Дощику, дощику, припусти
На бабинi капусти,
На дiдове сiно,
Щоб позеленiло!..
- Маковею! Де тi капусти? Де те сi©ю? Глянь, австрiйська земля
навкруги!..
- Все одно! Хай i вона зеленi !..
Черниш, мружачись, посмiхався до щедрого неба. Намагався вгадати, де
застане цей дощик Ясногорську. Чи в санротi, чи на дорозi сюди... А вона в
цей час уже сплигнула з коня на його вогневiй. Комбатiв ординарець, женучи
"впорожнi" засiдланого коня сво му "хазя©новi", десь пiдхопив i Шуру
попутно.
Весь свiт засяяв. Сонце свiтило, наче крiзь срiблясту млу, дощ густiшав
i тоншав. Раптом над самою головою небо заграло. Милозвучно, потужно,
свiжо. Уперше в цьому роцi загримiв грiм. Наче загомонiли, стоячи десь
високо за блакитними хмарами, дивiзiони есес. Розкотилося, розляглося -
широко, привiльне... I одразу наче всiй природi дихнулося вiльнiше, наче
свiт омолодився, оновився. Мабуть, не було серед численних вiйськ жодно©
людини, яка не глянула б зачаровано в розбуркане син небо i не подумала
б: "Весна!"
"Весна", - з насолодою подумав i Черниш, вдихаючи посвiжiле озонисте
повiтря. Але що це? Вiн раптом, весь здригнувшись, рвучко пiдвiвся на
колiна. З вогнево©, з-помiж радiсного рiзноголосся солдатських басiв
несподiвано видiлився дiвочий голос.
Тi © ж митi вiн побачив Ясногорську.
Вона стояла, оточена бiйцями, i щось весело говорила, дивлячись вгору.
Черниш не знав, на що саме вона дивиться - чи на нього, чи на свiтляну
срiблясту пряжу дощу, яка нестримно летiла з висот, пронизана сонцем.
- Гвардi© лейтенант! - гукали знизу бiйцi. - Гвардi© лейтенант!
- Тебе стосу ться, - пiдморгнув Засядько Чернишевi. - Чи, може, тебе,
Толстиков?
Толстиков благодушно посмiхався, розглядаючи Ясногорську.
- О, як вона цвiте!..
Черниш, притримуючи рукою бiнокль, став швидко спускатися косогором.
Стрибав через чи©сь окопи, обвалюючи в них землю. В окопах не було нiкого.
Всi зiбралися вниз, як на мiтинг.
Спускаючись, Черниш дивився пiд ноги, а проте, зда ться, бачив тiльки
©©, довгождану, небезпечну i ваблячу. Бачив, наближаючись, як на обличчi в
не© чомусь майнув радiсний переляк. Вона здалася йому вищою, нiж була
ранiш. Немов уся випросталася, поставнiшала, помолодшала. Для Черниша уже
не iснувало нi дощу, нi веселого юрмиська вогневикiв, були тiльки ©© очi,
що, наближаючись, раптом заблищали i мовби затремтiли за довгими вiями.
Вiд тих довгих вiй аж наче легка тiнь лягла Шурi попiд очима. Вона ще
говорила з бiйцями i смiялась до них, але Черниш не чув ©© слiв, та,
мабуть, i вона сама ©х не чула. Бо очi ©© вже линули, тягнулись до нього,
повнi бурхливих запитань, i радiсних побоювань, i соромливих тривог. Щось
питали його i водночас самi промовляли до нього.
Бiйцi урочисто розступилися, даючи лейтенантовi дорогу i дивлячись то
на нього, то на Ясногорську. Черниш привiтався, твердо вимовивши звичнi
слова вiйськового вiтання, вiрнiше, вони самi вимовилися, вiн ©х не чув.
Ясногорська подала руку i в ту ж мить зайшлася нiжним рум'янцем. Щоки ©©,
свiжi пiсля дощу, спалахнувши, пе-ресвiчувались зараз на сонцi двома
великими пелюстками маку.
За спиною в Щури стояв Сагайда, усмiхаючись до вух сво©ми товстими
губами. "Чого вiн?" - здивувався Черниш i перемайнув поглядом до iнших.
Всi дивилися на нього доброзичливо i пiдбадьорливо. "Ми все зна мо, -
говорили тi погляди, - i все розумi мо, що мiж вами оце почина ться... I
ми навiть радi за вас, коли вже на те пiшло..."
Черниш вiдчув себе легко, як бува завжди в товари-с'iвi найближчих
друзiв i однодумцiв, йому хотiлося дякувати за щось кожному з присутнiх.