Гончаров Анатолий. Прапороносцi

лугами-берегами, заривалися в скирти сiна, вовками бродили по лiсах,
гуртуючись у бандитськi ватаги. Там за ними полювали невтомнi чеськi
партизани. Важко було катам уникнути суду в цi днi, коли суддями над ними
звелися цiлi народи!
Якось опiвднi полк пiдходив до великого чеського мiста, що швидко
виростало з-за обрiю лiсом заводських димарiв. Пiсля веселих бiленьких
селищ, що раз у раз кокетливо шикувалися вподовж шосе, Хомi було трохи
незвично бачити зараз перед собою панораму iндустрiального мiста, наскрiзь
прокоптiлого за довгi роки заводською сажею. "Така мала кра©на, а ма такi
крепкi заводи! - захоплено думав Хома, проймаючись ще бiльшою повагою до
чехiв. - Жилавий народ, як i ми!"
Нiмцiв у мiстi вже не було, проте слiди ©хнi ще не прочахли: мiськi
темнi околицi похмуро зализували себе язиками велетенських пожеж. Горiли
заводськi довжелезнi цехи, взялося полум'ям кругле залiзничне депо з
проломленим черепом даху. Частина будiвель була зовсiм зрiвняна з землею,
перетворена пекельною силою вибуху в суцiльне свiже руйновище. Iншi ж
будiвлi, що вцiлiли, порепалися потворними зигзагами через усю стiну, якi
утворилися, видно, пiд час бомбардування. Загони чорних мокрих робiтникiв,
озбро них брандспойтами, намагались гасити пожежi, але ©хнi зусилля не
давали майже нiяких наслiдкiв. Все навкруги пашiло полум'ям, дихало густою
спекою.
"Коли це вони встигли вчинити такий погром?" - гнiвно думав Ха цький
про нiмцiв, наближаючись до бе-гйнованого заводського паркана,
скособоченого ударом повiтряно© хвилi. Близькi пожарища дихнули йому в
обличчя, мов пiвденний суховiй.
Не встиг Хома зупинити коня, як його вже оточили iасмальцьованi
збудженi робiтники. Вiд них подоляк Цанався, що заводи були розбомбленi
лише годину тому i Що погром цей вчинили не нiмцi, а союзницькi "лiтаючi
фортецi". То вiд ©хнiх авiабомб чорнiють мiж цехами такi вирви. На днi
деяких розчахнутих вибухом ям повиступала навiть пiдгрунтова вода, i нею
користалися тепер брандспойтники, гасячи пожежi.
В першу мить Хома був щиро захоплений такою роботою союзницько©
авiацi©. "Молодцi! Отак давно б треба!.." Але робiтники незабаром
пригасили Хомин захват, розповiвши суть справи. Виявлялося, що американи
налетiли на заводи, коли нiмцiв уже тут не було.
- Промахнулись, виходить, - пожалкував Хома. - Не розрахували.
Робiтники були iншо© думки, ©х, видно, цей налiт не тiльки не
захоплював, а навiть обурював, хоча вони й стримували сво обурення, як
могли. Однак Хома чуйно вловив у ©хнiх голосах гiркi нотки цього обурення,
вловив i нотки кревно© скарги, адресовано© йому. Робiтники вболiвали за цi
пiдпри мства, дарма що чимало жил повитягали з них капiталiсти, чимало за
сво життя вони тут сажi наковтались ради чи©хось прибуткiв.
В розмовi незабаром все з'ясувалось. Один з робiтникiв, простоволосий,
кремезний юнак у змокрiлiй вiд поту майцi, поклав свою засмальцьовану,
розвинену в роботi руку на Хомине сiдло. Тугi жили понадимались на ши©,
синiючи, мов рiки на картi. "Теж двожильний", - мигцем охрестив чеха
подоляк, який себе особисто також мав за двожильного. Юнак, як i багато
хто з чехiв, досить вiльно говорив по-росiйському.
- Правду каже радянський товариш, що тотi пiдпри мства з нас жили
витягували. Було таке, витягували. Але всiх не витягли, ще й для нас
залишилось. - Юнак весело подивився на Хому. - I сажi наковтались доволi,
то правда. Але вiднинi кажемо: достатечн i Хазя© фiрми, пани акцiонери,
повтiкали геть, аби доживати вiку десь по закордонних вiллах. Отже, все це
ма стати людовим. Все то буде конфiсковано. Все Че-скословенско вiднинг
господар тотим. заводам!
"Так, так, - задумався Хома, - виходить, недарма ©х оце гасили,
обпiкаючись, робiтники, недарма чехи в претензi© до панiв американцiв за
©хнi запiзнiлi бомби!"
- Вони й на фронтi понад усе ставлять свiй бiзнес, - похмуро вкинув
хтось з гурту робiтникiв.
Хома не розумiв слова "бiзнес", але й не став розпитувати чехiв, що то
за звiр. Краще вiн згодом запита про це свого замполiта. Бо зараз Хома
таки почуван себе досить прикро, вислуховуючи стриманi скарги робiтникiв.
Вперше йому, пащекуватому подоляковi, забракло слова для вiдповiдi. Адже
вiн, як солдат, хотiв би 'взяти на себе всю вiдповiдальнiсть за вчинки
союзних вiйськ, а цi © вiдповiдальностi йому зараз чомусь не хотiлося
брати. Однак i гудити американцiв йому теж не дозволяв свiй гонор чесного
союзника. Але саме тут, бiля цих розгромлених палаючих заводiв, Хома
вперше серйозно насторожився, намагаючись збагнути не зовсiм зрозумiлi
йому дi© "лiтаючих фортець".
"То як же з вами бути? - вагався вiн, оглядаючи з коня робiтникiв. - Що
вам на все це сказати?"
- Ми розберемось, - нарештi пообiцяв вiн, маючи на увазi насамперед
себе та Воронцова, i сердито пришпорив коня.
...Хома наздогнав майора Воронцова уже за мiстом, коли полк,
прогримiвши крiзь вируючий тисячоголосий гомiн центральних майданiв,
сяйнувши серпами пiдкiв крiзь бурю музики та квiтiв, знову згонився в
асфальтовану замiську дорогу. Лiси та узвишшя, як живi, розступалися перед
полком, а дорога, залита сонцем, сама стелилася-розгорталася в далечiнь.
Майор, ©дучи узбiччям шосе, читав на ходу листа. Згорбившись у сiдлi,
поринувши думками в написане, вiн був мало схожий в цей момент на
суворого, офiцiального командира. Прижмуркувато водив очима по рядках, час
вiд часу хмурячись або посмiхаючись до написаного. Це була якась зовсiм
особлива посмiшка, нiжно-привiтна, майже пестлива, "без агiтацi©", як
визначив ©© Хома. Майоровi, видно, було вже нелегко розбирати дрiбний
почерк, i Хома спiвчутливо подумав, що коли б це вiдбувалося десь дома, за
столом, то Воронцов, певне, озбро©вся б надiйними окулярами, перш нiж
взятися ла. читання.
- Як там пожива ваша дружина, товаришу гвардi© майор? - запитав Хома,
поштиво козирнувши. - Бригадир не зобиджа ? Да соломи на хату?
- В нас там соломи нема, товаришу Ха цький, - посмiхнувся Воронцов,
дбайливо згортаючи листа. - В нас тайга кругом на сотнi верст... Та це й
не вiд дружини, до речi. Син пише.
- А-а, син... Це той, що в армi©?
- Той... Коля... Найстарший мiй.
- На якому вiн зараз?
- На Першому Укра©нському. Був пiд Берлiном, а зараз, треба думати, вже
в Берлiнi, коли, звичайно-живий, - глухо вимовив майор останн слово. -
Вже ротою танкiв командував...
Ха цькому було якось дивно вiдчувати, що поруч нього ©де не просто
Герой Радянського Союзу з майорською зiркою в погонi, а що це ©де лiтнiй
собi чоловiк, батько, який уже ма дорослого сина i турбу ться ним так
само, як i решта людей. Бiльше того, як i решта людей, вiн навiть бува
беззахисним, вразливим, потребуючим пильно© пiдтримки. Хiба не беззахисний
вiн зараз, коли доля його сина залежить десь, може, тiльки вiд випадкового
влучання чи промаху ворожого артилериста? Чим може вiн зараз вiдбитися вiд
хмари тривожних дум, що обступили його? Чим може вiн у цi хвилини
допомогти самому собi так, як вiн допомагав кожнiй людинi в полку.
- Не турбуйтесь, товаришу гвардi© майор, не дуже переживайте, -
соромливо втiшав Хома замполiта. - Все буде в порядку з вашим сином...
Броню наших танкiв нелегко взяти.
Воронцов ©хав деякий час, не реагуючи на Хоминi слова, безпомiчно
клiпаючи рудими вiями до сонця. Потiм рвучко обернувся до Ха цького:
- Нелегко, кажете, взяти? Не проб' , кажете? - жваво, охоче радився
вiн, немов зустрiвши несподiвану пiдтримку. - Але, зрештою, це вiрно.
Як-не-як, а вони все-таки в машинах, не те що ми, гола пiхота, цариця
полiв!..
- Живий, живий буде, товаришу замполiт, - ще рiшучiше запевнив Хома.
Воронцов наблизився до нього, притишив голос:
- Я, зна те, теж так вважаю... Адже пiвроку провоював - щасливо, а тут
якихось кiлька днiв, та й крапка.
Вiн прояснiв, випростався в сiдлi i знову став дивно схожий на того
мiцного, зiбраного Воронцова, якого Хома звик повсякденно бачити в полку.
Вони саме ©хали на горбик, попустивши повiддя, давши спiтнiлим коням
волю. Проте копi не хотiли скористатись таким потуранням i поспiшали
вперед добровiльно, самi намагаючись швидше здолати крутизну i вибратись
на рiвне. Хома навiть крiзь сiдло чув, як туго напина ться пiд ним гнучкий
кiнський хребет.
- Виявля ться, товаришу гвардi© майор, що тi заводи розбомбили зовсiм
не нiмцi, а пани американцi, - нарештi почав Хома про те, що гризло його
всю дорогу. - Налетiли буцiмто в останню годину i трахнули! Як по-вашому,
це в них бiзнес чи не бiзнес?
Воронцов здивовано глянув на Хому.
- Де ви це слово перейняли?
- Воно давно при менi, - збрехнув подоляк спокiйно. - Науку за плечима
не носити... Тiльки й досi не дуже второпаю, що воно ма визначати?
Гешефт?
- Щось на зразок того, - вiдповiв Воронцов, одразу хмурнiючи. - Всi
заокеанськi капiталiсти на ньому тримаються.
- Тримаються, то хай собi тримаються, доки не обiрвуться... Але ж,
патку мiй, при чому тут чеськi заводи? Хiба вже вони стали комусь кiсткою
впоперек горла?
- Може, й стали, товаришу Ха цький...
- Як то?
- А так от... Уявiть собi, ось кiнчиться вiйна... Очевидно,
iмперiалiстичнi хижаки знову вiзьмуться за сво ... Знову розгорнеться
боротьба мiж суперниками, мiж конкурентами. Тодi й оцi чеськi заводи могли
б стати комусь на завадi. Чому ж з ними не розправитись заздалегiдь, саме
в отаку гарячку, коли пiд виглядом во нних дiй мож'на безкарно вчинити
справжнiй погром сво©м майбутнiм суперникам? Чому не зробити на цьому, як
то кажуть, бiзнес?
Слова замполiта скерували думки Ха цького в зовсiм несподiване рiчище.
Досi вiн, як i багато його товаришiв, уявляв собi пiсляво нний свiт з
якоюсь туманною невиразнiстю, бачив його майже iлюзорно крiзь золотий
серпанок близько© перемоги, крiзь квiти й музику, крiзь п'янливу радiсть
останнiх днiв. Там мусило б початись життя, зовсiм вiдмiнне вiд
попереднього, там загальнолюдське щастя битиме мiльйонами джерел, там
святам не буде вичерпу, адже всi люди стануть нарештi справжнiми людьми!
Пiсля того, що народи пережили. Що побачили, - не може бути iнакше!
I ось раптом Воронцов сво ю спокiйною дебелою рукою немовби пiдняв
трохи той запаморочливий серпанок, i Хома на мить угледiв за ним, у
далекiй глибинi пiсляво нностi, охоплений тривогами свiт, вирування
холодних пристрастей, невгамовно© ворожнечi, пiдступних, жорстоких
розрахункiв.
- Тепер ви второпали, що таке бiзнес?
- Так... Второпав.
- Але хнюпитися через це не варто. Пан бiзнес молодець проти овець... А
проти дружного фронту народiв Ьiн нiчого не вдi ...
Мову замполiта обiрвав вiстовий, пiдскакавши галопом з голови колони.
Майора термiново викликав командир полку.
Ха цький зостався сам iз сво©ми думами. З годину ©хав замислившись,
нiкого не чiпав.
Смачно пахнучи, тряслися за сво©ми пiдроздiлами солдатськi кухнi. Обiд
уже давно був готовий, проте роздавати його не було наказу. "Перемлi все
в казанах, - пожалкував мимохiдь Ха цький, вгадуючи по запаховi, що саме
зварено в тiй чи iншiй кухнi. - Либонь, знову не буде зупинки..."
- Чого задумався, земляче? - Хтось з нальоту оперiщив ззаду Хоминого
коня. - Гони, не давай мочитись!
Це Козаков. На змиленому рисаковi, з гранатами i флягою при боцi.
- Чув, Хомо? В Празi повстання, народ б' ться на барикадах!
Хома насторожився, рука мимохiть лягла на автомат.
-- Ти звiдки зна ш?
- Знаю! Чехи розповiли ось тут поруч, в лiсництвi... Празька
радiостанцiя вже в руках патрiотiв. Весь час переда : Руда Армада, на
помоц, Руда Армада, на помоц... Червона Армi , на помiч, Червона Армi , на
помiч...
- То, може, це ми якраз до них спiшимо? - пожвавiшав подоляк. - Бо
чомусь замполiта покликали до "хазя©на". I комбатiв теж. Глянь, там уже
переходять на гвардiйський алюр!
- Видно, почулиi Почули!
Козаков рвонувся далi, вигукуючи щодуху знайомим i незнайомим бiйцям:
- Прага повстала!.. В Празi барикади!.. На помоц братам! На виручку!
Ха цький з гиком пришпорив коня. Швидше б, швидше! Далека змучена Прага
заволала до нього хором живих людських голосiв: "На помоц!" Цей трагiчний
клич повсталого мiста враз заступив собою всi Хоминi помисли й iнтереси.
Вже вiн нi про що не думав, нiчого не чув, окрiм заклику, зверненого
особисто до нього на помоц, Хомо, на помоц! Через поля, через рiки явно
чув Хома голос повсталих братiв. Уявлялись вони йому в образi тих
невiльникiв, яких вiн недавно врятував з палаючого пакгауза на
австрiйськiй станцi©. Наяву бачив далеких пражан, що задихались у вогнi й
кровi, i поспiшав, поспiшав...
Ошаленiлий, гнiвний Хома гукав на льоту i людям, i коням, i моторам:
- Швидше-бо, швидше! Iнакше - хана ©м! Як ми не виручим, то не виручить
нiхто!
Шосе клекотiло щодалi густiше й густiше. Кухнi тряслися з незайманими
перемлiлими борщами. Полк помiтно набирав темпу.



XXVI

Всi були пройнятi думкою про повсталу Прагу. Для Козакова чеська
столиця не була просто собi стратегiчним пунктом, важливим во нним
об' ктом чи "вузлом дорiг". Прага для нього насамперед була гордим,
нескореним мiстом. Козакову ввижались вулицi в задимлених барикадах, брати
повстанцi, що задихаються там, обливаючись кров'ю, жiнки та дiти з
кошиками патронiв, як колись у днi Паризько© комуни... Товаришi по
боротьбi, динокровнi брати... Хiба можна було не поспiшати чимдуж ©м на
виручку, не вчепитися у вiдступаючi нiмецькi хвости, щоб вiдвернути сили
ворога вiд Праги, вiдтягти ©х на себе? Козаков дивився па все це, як на
свою особисту справу, звичайну i природну. Так вiн кинувся б на вулицi
боронити дитину вiд скаженого пса чи шубовснув би в рiчку рятувати
втопаючого.
Коли б Козакова запитали, де кiнчаються його суто службовi, офiцiйнi
справи i де починаються особистi, то вiн тiльки здвигнув би на це плечима.
В полку для нього вже давно все стало особистим. Однополчани були йому
кревною рiднею, зброя - ремеслом, прапор - родинною святинею.
Вiн був вухом i оком полку i розумiв це майже буквально.
Виходячи в розвiдку, Козаков зрiкався всього, пiдiймався одразу над
простим смертним i вже "почував себе богом". Одержане завдання не було для
нього тягарем, воно скорiше було йому благословенням i перепусткою в
царину бажаних подвигiв. Вiн почував, що веде розвiдку вiд себе, i в той
же час не лише вiд себе, а й вiд iменi усього того нового свiту, що
висила його посланцем вперед, пiдтримуючи повсякчас свого вiдчайдушного
посланця в усiх його митарствах.
Може, через те Козакову все вдавалося, скрiзь його супроводжувала
гвардiйська "везучка".
Скоряючись дисциплiнi, Козаков, звичайно, викопав би всякий наказ
командира, навiть такий, що не припав би йому до серця. Але чи шпорив би
вiн тодi так немилосердно свого коня, як зараз, скачучи на Прагу? Хiба
рвався б вiн так шалено за ворогом, гримаючись по-яструбиному в сiдлi,
витягнувшись усiм корпусом вперед?
Не жалiв нi себе, нi коня, нi сво©х хлопцiв. Заклик знемагаючо© Праги
невiдступне дзвенiв йому в вухах, гучною луною летiв над ним всю дорогу.
Вночi нiмцi вчинили несподiвано запеклий опiр. На кiлька кiлометрiв по
фронту розгорiвся важкий бiй з участю танкiв i самоходiв. Всi полки
дивiзi© мусили розгорнутися в бойовi порядки. Офiцери водили пiхоту в
кiлькаразовi нiчнi атаки. I Козаков вiв свою лобату братву, що вмiла на
бiгу рвати фашистськi пiдметки, вiв, гукаючи в темряву ночi: "Дайош Золоту
Прагу!"
Лише перед свiтанком противника вдалось-таки зломити, i полки знову,
зачохливши теплi стволи гармат, рушили в путь.
Самi вський полк iшов у дивiзi© головним, i Козаков, вилiтаючи на
свiтанку iз сво©ми розвiдниками вперед по дзвiнкiй автострадi, надiявся,
що летiтиме по нiй першим. Але, всупереч його сподiванням, виявилось, що
автострада уже була осво на: незадовго перед тим по нiй пронеслися на
Прагу "тридцятьчетвiрки". Козакова розбирали пiхотинськi ревнощi, вiн уже
виажав себе мало не обозником i незаслужено картав свого коня, який, на
жаль, не мiг зараз стати пiд ним "тридцятьчетвiркою". А танкiсти,
пожинаючи десь поблизу плоди першостi, гтрiмко йдучи вперед, залишали,
наче в докiр розвiдникам, свiжi слiди сво © роботи: потрощену нiмецьку
артилерiю, дотлiваючi по кюветах машини, гурти фрiцiв, яких чехи-конво©ри
гнали узбiччям автостради. Полоненi брели мовчки, понуро, забовтавшись у
росяних травах по пояс.
Козаков, ревниво заздрячи танкiстам, був, однак, щиро задоволений з
того, що вони так прудко пiшли вперед.
- Хоч i вiдбивають наш "хлiб", але ж зате в Прагу встигнуть, - втiшав
вiн сво©х "вовкiв". - Не дадуть братанам задихнутись!
- А може, там уже союзники? - вясловив припу-щеяня наймолодший з
розвiдникiв, Славик, якого "хазя©н" ще навiть не величав "вовком", а
тiльки "вовченям".
- Можуть, звiсно, i вони вдертися, як натиснуть на всi педалi, -
погодився в'язистий фрейтор Павлюга. - Союзникам туди, зда ться, навiть
ближче, нiж нам...
Козаков скосив на Павлюгу сво©м зеленкуватим оком.
- На союзникiв надiйся, а свiй розум май. Ясно?
- Ясно.
- Алюр три хрести!
Перекидаючись на скаку словами, розвiдники водночас уважно оглядали
довколишню мiсцевiсть. Спереду ©м нiщо не загрожувало, там уже дiяли
танки. Небезпека могла вродитися тiльки з флангiв, десь злiва або справа.
Туди танкiсти, звичайно, не мали змоги завертати, залишаючи цi простори
фронтовим чорноробам - пiхотi. Але й на флангах яко©сь видимо© небезпеки
не було.
Все бiльше свiтало. Тугий вiтерець дмухав розвiдникам лоскiтною
свiжiстю в розпаленi обличчя. Бiлi тумани в передчуттi сонця занепоко©лися
по низах. Холоднувата далечiнь ще синьо iмлилася, але все навколо вже
прозорiшало, окреслювалось, набирало природних рель фних форм. З кожною
хвилиною схiд розростався високим вiнком свiтання. Ось уже далеко праворуч
мiж лiсовими масивами на верховинах гiр зажеврiлося голе камiння. Оновленi
сонцем верховини одразу мовби наблизились до розвiдникiв. Ось уже далеко й
лiворуч, перебiгаючи у хвилястих полях вiд вески до вески, сонце
зачервонило макiвки церков, найвищi дерева, пропелери вiтродвигунiв на
згiрках. Розкиданi в рiвнинному роздоллi вески та окремi ферми осяйно
забiлiли причiлками, радiсно заграли на схiд сонця ясними шибками. А воно,
могутн свiтило, все бiльше виповнювало собою свiт, все дужче шугало
свiтляними струмами з-за кряжистих спин розвiдникiв, б'ючи промiнням
вгору, б'ючи ним вшир, випереджаючи полки. Розвiдники йшли на галопi,
лопутно з променем, по вiхах сонця - вперед, вперед...
Зрiдка озираючись, бачили вдалинi полк. Вiн рухався колоною, пiдминаючи
пiд себе автостраду, яка, мов на хвилях, то вгиналася, то пiдiймалася мiж
невисокими пагорбами та широкими долинами. З вiдстанi весь полк здавався
сiрим, однокольоровим: сiрi люди, сiрi конi, сiрi гармати... Ледве
помiтне, мов тонка антена, древко прапора весь час погойдувалось над
головами вершникiв. Прапор, як завжди на маршi, був у чохлi.
З правого боку над автострадою нависали лiси. Спускаючись а далеких гiр
синiми оповзами та - ближче - крутими зеленими обвалами, вони згуртовано
зупинялись край шляху, мов радячись, чи переступити ©м стрiчку автостради
та спускатись нижче, в польовi умови, чи вже стояти на мiсцi. Нависали,
наскрiзь промитi росою, наскрiзь пропахченi зiллям...
Доки колона полку була в розвiдникiв на виду, вони скакали вперед
упевнено й безтурботно. Але ось уже минуло з чверть години, як полк,
зникнувши з ©хнiх очей за поворотом лiсу, досi не з'являвся звiдти, не
мигтiв крiзь дерева силуетами сво©х перших вершникiв. Козаков мав гостре
чуття вiдстанi, i, за його розрахунками, полк, iдучи заданим темпом, уже
мусив би обов'язково виринути з-за лiсу, огинаючи вдалинi його зелений
пiвострiв. Але на блискучiй вигнутiй дузi автостради було тихо, безлюдно,
хоч голий пром'чись.
Козаков, насторожено з'©жившись у сво му сiдлi, наказав товаришам
пустити коней ступою. В лiсах, уже облитих сонцем, стояла зелена тиша.
Вона не подобалась Козакову, йому вчувалося в нiй щось пiдступне. Як на
те, нiхто не попадався назустрiч - нi вiйськовi, нi цивiльнi. Далеко злiва
вставав на обрi© легкий бiлий дим, горiли якiсь скирти. Прислухавшись,
Козаков, виразно почув рiдкi кулеметнi вистуки, що тендiтно долинали
звiдтiля. Конi ступали повiльно, розвiдники щораз тривожнiше озиралися
назад.
- Що за знак? - не втримався першим Славик, тугий i розшарiдий вiд
скакання, як бутон. - Чому ©х досi не видно?
Павлюга пiдвiвся на стременах i, оглянувшись,, констатував факт:
- Не видно.
- Може, "провалилися", - похмуро мiркував Архангельський, широкоплечий,
окоренкуватий "язичник", який здалеку в сiдлi завжди нагадував беркута. -
Чи, може, й справдi що-небудь трапилось?
Товаришi з недовiрою глянули в зеленi провалля незнайомих лiсiв.
Про©хали так з кiлометр до наступного повороту, i тут Козаков нарештi
дав команду зупинитись.
- Почека мо, - пояснив вiн, стримуючи нерви. Такi зупинки його завжди
дратували.
Встали з коней, розминаючи замлiлi ноги.
-Даю голову на вiдруб, що з ними нiчого поганого ке трапилось, -
запевнив Павка Македон, оптимiст i вродливець, задушевний друг Козакова. -
Ви ж зна те, як мо серце в таких випадках сигналить? Безпомилково!
Козаков не раз переконувався, що Павчине серце справдi володi дивною
властивiстю - вгадувати на вiдстанi бiду чи щастя полку.
- Ну, коли вже тво серце сигналить, - махнув рукою Козаков, - то...
загорай, братва!
Користуючись нагодою, Архангельський одразу побрiв обстежувати пiдбитий
поблизу нiмецький броньовик. Павлюга, добувши з кишенi плитку пивних
дрiжджiв, взявся пiдгодовувати ними свого скакуна, частуючись заодно i сам
тими дрiжджами. Тим часом Козаков i Македон, скинувши пiлотки,
розстебнувшись понiкуди, пiшли до найближчого дуба вмиватись. Вмивались
вони сво©м давнiм розвiдницьким способом: з дерева. Трясли на себе густе,
листате гiлля, оббризкувались рясною росою, свiжiючи на виду, борюкаючись
i жируючи пiд сво©м крислатим зеленим душем. Незабаром до них при днався i
Славик, спокушений такою богатирською купiллю. Македон, стрiпуючи мокрою
чорною чуприною, запевняв, що ця росяна купiль, особливо при сходi сонця,
да розвiдниковi силу i здоровий колiр обличчя.
Рантом усi насторожились, почувши шалену, безладну пальбу десь позаду,
за лiсовим пiвостровом. Не було сумнiву, що ця пальба ма якийсь прямий
зв'язок iз затримкою полку.
- Бiй! - вигукнув Козаков, сiрiючи. - Ви чу те: бiй!
Розвiдники, вiшаючи на груди автомати, стрiмголов кинулися до коней. Як
завжди в таких випадках, ©м здавалося, що в полку нагло ско©лася якась
трагедiя i треба чимдуж спiшити туди. На бiгу Козаков метнув нищiвний
погляд на Македона i люто вхопив свого рисака за храп.
Вже пiднявши ногу в стремено, Козаков раптом зупинився. Товаришi теж
застигли бiля коней. Стрiльба була незвичайна. Вона швидко наростала, з
кожною хвилиною наближалася. Такого дивовижного летючого бою розвiдники ще
нiколи не чули за всю iсторiю свого полку. Вони звиклi© до заземлених
вогневих рубежiв, до просування вперед крок за кроком, вони знали, що
навiть переможна пiхотинська атака не може перемiщатися в просторi з такою
неймовiрною швидкiстю. Це було щось бiльше за атаку.
Тримаючи нашорошених коней за поводи, розвiдники вп'ялися очима в
дорогу. Ви в Козакова нервово пересiпувались. Стрiльба наростала все
дужче, все лункiше.
I ось з-за лiсу вилетiли нарештi дрiбнi силуети перших вершникiв, за
ними виткнулася знайома голова колони, i розвiдники разом... ахнули! Полк
iшов не той, вiн уже був iнший, оновлений, урочистий, осяяний. Над
колоною, розвiваючись в польотi, яскраво пломенiв полковий прапор. Вперше
за довгi мiсяцi бо©в з полкового знамена було знято чохол. Чому? З яко©
нагоди? Розвiдники пере-зирнулись, ще нiби не вiрячи сво©м очам, ще нiби
не довiряючись тiй великiй догадцi, яка пронизала ©х водночас. Невже це
настала нарештi та довгождана мить? Нiхто не мiг вимовити слова: ©м
перехопило дух, кожний був зворушений до глибини душi.
А полк наближався, а розгорнутий прапор, розвiваючись у повiтрi, сяяв
розкiшним вогнем.
З краю в край колона на скаку весело палила в небо з тисячi карабiнiв i
автоматiв, палила з чого попало, шаленiючи в нестримному радiсному
екстазi. Злiтали в повiтря солдатськi пiлотки, майорiли на сонцi бiлi
голуби листiвок, пiдхоплюванi вершниками на льоту.
Розвiдники в гарячiй нестямi кинулися один одному в обiйми.
- Перемога, товаришi!
- Перемога!
- Перемога!
Iз сльозами радостi на очах вони поздоровляли один одного цим
найчарiвнiшим i ще не зовсiм звичним словом. Яким безпечним, надiйним,
просторим зробився одразу свiт! Вже смерть не загрожу тобi на кожному
кроцi, вже ти заворожений вiд ран i калiцтва, вже перед тобою вiдчинилися
прекраснi брами в радiсне, свiтле майбутн . Таке велике сонце ще нiколи не
свiтило тобi. Таке первiсно-сине небо ще нiколи не височiло над тобою.
Така всеосяжна, всепроникаюча весна ще нiколи не йшла над землею. Кожним
сво©м стеблом, кожною випростаною гiлкою вона посила тобi свiй зелений
салют.
Вкрай переповненi щастям, наелектризованi його хмiльною окриляючою
силою, розвiдники знову сiли на коней.
- А тепер... куди? - запитав Павлюга Козакова. Конi самi вже
повертались назад, iржали до полку. Мов схаменувшись, Козаков шарпнув
повiд до себе, знову спрямувавши свого рисака на захiд. Розвiдники
пригнулися в сiдлах, мiцнiше натягаючи пiлотки, щоб не збило ©х вiтром.
- Вперед! - вигукнув Козаков. - На Прагу! Вiн ще не знав, що на
свiтанку до Праги уже вступили радянськi танкiсти, зробивши геро©чний
перехiд з Берлiна на допомогу повсталому мiсту.
А полк, видзвонюючи на автострадi, вже спускався в зелену, по вiнця
налиту вранiшнiм сонцем долину. Натхненно стрiляв у небо численною збро ю,
не цiлячись, не маючи на метi когось вбити. Той i не той, чимось колишнiй
i вже чдмось майбутнiй.



XXVII

- Передайте по колонi, - скомандував Самi в офiцерам, що ©хали за ним,
- припинити пальбу, берегти бо припаси.
Коли цей наказ, гасячи на сво му шляху стрiлянину, докотився нарештi до
Маковея, хлопець спочатку здивувався. Може, це якесь непорозумiння.? Може,