Гончаров Анатолий. Прапороносцi

не збира ться!.. Рiшуче махнув рукою:
- Киньте його!.. За мною!..
Денис Блаженко, стоячи в водi по колiна, з силою вiдштовхнув i свого
плота на бистрiнь: пливи до Чорного моря!



XI

Сапери наводили переправу. Поруч не© в кущах грав оркестр. Музиканти
завзято дмухали в сво© труби, вмиваючись потом, знемагаючи, як за важкою
роботою. I це таки справдi була робота. Вони знали, що поставленi тут
генералом не ради того, щоб когось розважати, а з цiлком практичною метою:
допомагати саперам сво©ми маршами. Саме так дивились на оркестрантiв i
сапери, ©м уже з досвiду було вiдомо, що для них музичний взвод -
неабиякий помiчник: пiд музику мiст вироста набагато швидше.
Музиканти грали в наростаючому темпi, сапери металися все моторнiше,
робота горiла пiд ©хнiми руками. Палi несли бiгцем, дошки несли бiгцем,
все робилося тiльки бiгцем. До самого ранку працювали в крижанiй водi,
зiгрiвалися не спиртом, а лише власною кров'ю та К гарячими маршами, якi
нестримно билися з лiвого берега, вимагаючи для себе простору, дзвiнких
мостiв на плацдарм, далеких дорiг.
I все-таки до ранку мiст ще не був закiнчений. Вранцi над Моравою
з'явилася ворожа "рама", i хiмiки мусили оповити все будiвництво димовими
завiсами. Проте стукiт молоткiв та сокир не змовк i в диму, бурхливi маршi
просилися в дорогу i крiзь дим. Гомiн прийдешнiх трiумфiв, радiсних
травневих громовиць уже вчувався бiйцям у цих могутнiх ритмах, що
народжувались над моравською незакiнченою переправою.
Лiс перед майбутнiм мостом уже трiщав, загачений артилерi ю, машинами,
обозами. Нiкому не стоялося на мiсцi, всяк тиснувся ближче до переправи,
щоб першим вирватись на плацдарм.
Хома iз сво©ми пiдводами бився в загальнiй тиснявi, лихословив усiх,
лiз через голови наперед, гукаючи, що допiру начальник переправи наказав
його пропустити першим. Перед тим Хома, звiсно, i в вiчi не бачив цього
авторитетного начальника, на якого невтомно посилався, протискуючись крок
за кроком до мосту. А тим часом де взявся i сам уявний Хомин покровитель.
Налетiв на подоляка, остовпiв:
- Я? Тобi? Дозволив?
- Товаришу майор!.. Екстрений вантаж!..
- Убiк! - аж затрясло начальника переправи. - Убiк! Убiк!
Щойно ошуканi Хомою i тому особливо лютi артилеристи з батогами
накинулися на його коней. За якусь мить усi Хоминi пiдводи опинились геть
збоку, затиснутi в чагарники.
- Витручали!.. А-а, шкодив я вашiй мамi!
Хома сплюнув i попхався шукати iншо© продуховини до мосту.
Зненацька з-за лiсу пролетiли снаряди. Ворог почав обстрiлювати
переправу. Близькi вибухи застугонiли берегом, заглушаючи звуки оркестру.
Невдовзi бiля переправи залишились тiльки тi, що працювали. Рештi було
наказано розосередитись по лiсу.
Хома не мiг бiльше чекати. Пораненi, яких човнами евакуювали з
плацдарму, приносили звiдти далеко не втiшнi вiстi. З жахом озиралися вони
на рiчку,, мовби не вiрили, що вирвалися звiдти живими. Там гуло величезне
пекло. Хомi здавалося, що на плацдармi все залежатиме вiд нього, все там
пiде шкереберть, коли вiн тут затрима ться iз сво©м, по сутi, скромним
бойовим вантажем. Сапери вже працювали пiд обстрiлом. Серед них були
пораненi.
Ха цький сiв на коня.
- За мною! - скомандував ©здовим, ©здовi не питали - куди.
Молодi дерева забилися мiж кiньми, м'язисто затрiщали пiд колесами.
Ви©хали на просiку, старшина вихопився сво©м жеребчиком наперед пiдвiд:
- Жени за мною!
Погнали щодуху.
Будь-що-будь! Хома вирiшив спробувати щастя в сусiдiв. Йому було
вiдомо, що праворуч, вище по рiчцi, буду собi переправу "Сестра", сусiдня
гвардiйська дивiзiя. Ще вище настеляло мiст з' днання козакiв. По дорозi
Хома дiзнався вiд зустрiчних, що "Сестрина" переправа теж готова тiльки
частково. I там сапери працюють пiд вогнем.
- А в козачат?
- В козачат закiнчують.
Хома подався до козакiв.
Сонце пiднялося з-за лiсу. Чисте, по-весняному свiтле небо синiло над
просiкою. Нiмi дерева тихо, урочисто брунькували. О, як вони одягнуться
через тиждень, як закрасуються буйно та весело!.. Але де буде Хома в той
час? Чи дiждеться вiн сьогорiчно© зеленi, чи, мониньки вже посиротить сво©
дiти? Явдошко, дружино моя люба! Сини мо©, Миронцю, та й ти, малий Iвасю!
Чи видите ви, де ваш татко оце по свiту беста ться? А, де ви годнi!.. Як
увидите - серед чистого неба блискавицi на заходi б'ють, то й мене мiж
ними увидите. Як почу те - здалека грiм на голi дерева гримить, то
вважайте, що татко ваш - саме в тому громi... Бо то не грiм гуде, то гуде
наш плацдарм.
За Моравою на десятки кiлометрiв гупали i гупали гармати. Iнодi навiть
ставало чути, як постукують на плацдармi кулемети - тонко, дрiмотно,
по-пташиному. Наче пробивають на деревах кору далекi дятли. Що там зараз
дi ться? Як ся мають товаришi? Хомi бродили перед очима страшнi картини.
Вiн знав, що то тримати плацдарм без артилерi©. Правда, ще вранцi кiлька
легких батарей було переправлено за рiчку плотами. Але хiба ©х вистачить?
Мостiв треба, мостiв!
Тривога не покидала Хому всю дорогу.
Коли вiн привiв сво© пiдводи до козачо© переправи, по мiй уже потоком
рухалися вiйська. З-за горба по некрутому схилу влiтали на мiст вершники,
гармати, кухнi, транспорти-в кавалерiйському з' днаннi все це, видно,
рухалося водночас. Бiля переправи стояв генерал у волохатiй чорнiй бурцi i
час вiд часу пiдганяв сво©х козачат:
- Галопом! Кулею! Пшов!
Вiйська вгонились в переправу, як в обойму, вистрiлювались на захiдний
берег, розгалужувались там шляхами. А з-за пагорба вже виринали iншi,
неслися гарячим, гомiнким потоком, колесо при колесi, кiнь при коню.
Генерал пропускав сво©х у першу чергу. "Гостi" поки що мусили чекати
осторонь, iз заздрiстю поглядаючи на ущiльнену до краю лавину кiннотникiв,
господарiв переправи. Серед тих, що нудьгували збоку, Хома зустрiв кiлькох
старшин-однополчан. Вони кляли на чiм свiт сто©ть козачого генерала, який,
мовляв, на льоту вихоплю з колони "гостей" i без розмов спроваджу разом
з кiньми пiд косогiр. Тепер старшини, добувши десь червонi кубанки, саме
маскували сво©х ©здових пiд козакiв. У Хоми кубанок не було. Та й взагалi,
як вiн замаску , примiром, свого Каленика? Адже у Каленика мовби на лобi
написано, що вiн пiхтура. Його навiть по ши© можна викрити - зморщена,
худа, суто пiхотинська шия! Хома, не гаючись, проiнструктував ©здових, як
©м належить триматись. На Каленика насварився:
- Чортом менi дивись!
- сть! - промимрив Каленик.
- Ломiться за мною!
-Пришпоривши коня, пройнятий наскрiзь холодком рiшучостi, Хома кинувся
в загальний рухливий потiк, ©здовi дружно ломилися за ним. Блискаючи
зубами, огризаючись налiво й направо, Хома нарештi збив сво©м конем якусь
захудалу козачу кухню, втерся на ©© мiсце i, стримуючи натиск пiд
нагайками, пропустив мiж козакiв свого зовсiм озвiрiлого Йону. Тепер усе!
Досить затесатись одному. За хвилину Иона впустив поперед себе всiх сво©х
мiнометникiв. Одразу ©х пiдхопило, понесло. Тiльки б на кiст, тiльки б на
першу дошку! Звiдти 'вже нiякий генеральський окрик, нiяка сила завернути
не здатна.
Скачучи поруч пiдвiд, Хома розстебнув тiлогрiйку, виставив груди
вперед, щоб дзвенiли "Славою" та "Вiдвагою". Може, задивиться генерал, хоч
на мить залюбу ться таким козарлюгою!.. Шалено присадив коня перед самим
генералом, заступаючи втд нього сво©х ©здових.
- Товаришу генерал!!!
Перша Хомина пiдвода влетiла на мiст.
- Товаришу генералi!
Друга пiдвода прогуркотiла на мiст.
-Товаришу генерал!!
Третя пiдвода шугнула на мiст.
- Та ти що менi зарядив: генерал, генерал... П'яний чи нагайки просиш?
- ?
Четверта пiдвода задзвенiла на мiст... Всi! Хома блиснув зубами,
пришпорив коня, гайнув i собi за нею. Озирнувся, уже легко дзвонячи по
мосту. Генерал грозив йому вслiд важким канчуком. Даремно! Хома вже був
захищений вiд нього тисячоголосим розбушованим валом, що нестримно напирав
на мiст...
За переправою полегшено зiтхнулось.
Промайнули перелiсок, ви©хали в поле. Деякий час рухалися понад
грунтовою дорогою, запрудженою козаками. Скiльки око.сягало, колихалися
попереду червонi денця, як маки на вiтрi. Куди ©хати?
Козаки звертали десь на пiвнiч, Хомi треба було пiвденнiше, до сво©х.
Вiн тiльки приблизно уявляв собi, де може бути зараз його рота. Спробуй
знайди ©© серед цi © маси полкiв, що вже розгорнулись, розiйшлися по видно
колу. Стрiльба, чимраз виразнiша, долiтала звiдусiль. З-поперед не©
натреноване Хомине вухо вирiзняло знайоме чахкання батальйонних мiнометiв
- там, i там, i там... Чахкаючих рот уже можна було нарахувати не менше
десятка на широкому, ще не прочахлому з бою плацдармi. Але де ж саме
Хомина рота? Покладаючись головним чином на свою старшинську iнту©цiю,
Ха цький шукав сво©х десь лiворуч, там, де, вигинаючись в лугових
низов'ях, побiгла за обрiй дамба. Мiж нею i приморавсьхим лiсом стелилася
на пiвдень широка смуга вiдкрито© низинно© мiсцевостi. Заболоченi балки,
голi пагорби, вкритi рiдкими чагарниками луки... Хома змiряв поглядом цю
пустиню i взяв курс на пiвдень, паралельно дамбi.
Оксамитовий намул м'яко зашавкотiв яiд шинами колiс. Занесене звiдкись
повiнню торiшн сiно сохло, зависнувши на кущах рiвяою лiнi ю, вказуючи,
як .високо су.-гали ще недавно тут веснянi води. Розiгрiгi лiси, теплi
поля дихали по-весняному вiльно, струмували в небо прозорими цiвками
марева.
Вздовж усi © дамби тяглися окопи - не знайомi Ха -цькому пiдроздiли
спiшно займали оборону. В деяких мiсцях уже на самому насипу стояли
гармати, i з того, як вони били - раптово, сердито, пильно, - Хома
вгадував, що противник десь недалеко, за дамбою.
Хома нетерпляче пiдгонив ©здових. Виривався коником далеко вперед,
повертався до важких возiв i знову виривався. Якби мiг, то, зда ться, сам
би впрiгся в цi гори ящикiв i тягнув би ©х швидше до вогнево©. Прибути
вчасно, доповiсти Антоновичу!.. Так, мовляв, i так... ©здокi не щадили
батогiв, пiна клубками облiтала з коней.
Хоча плацдарм був уже досить широкий i зовнi становище здавалося
бiльш-менш нормальним - Хому проймала дедалi гострiша тривога. По
численних, на перший погляд зовсiм незначних прикметах вiн визначав, що
справи тут кепськi. Чому так часто гасають вершники-зв'язкiвцi вiд насипу
до рiчки i назад? Чому так гаряч-ково метушиться народ, риючи окопи вздовж
усi © дамби? Чому гармашi, поскидавши тiлогрiйки, не вiдлучаючись нi на
секунду вiд сво©х гармат, стоять бiля них у таких по-мисливському
напружених позах? Поранених багато. Деякi шкандибають до лiсу самi,
декотрих несуть на палатках. I всi звертаються до Хоми з однаковим
запитанням:
- З переправи? Переправа готова?
Небо бринить, мов напнуте. Снаряди, перелiтаючи над головами, виють до
лiсу. З характерним поклацуванням б'ють ворожi самоходи, замаскувавшись
десь по вибалках за дамбою.
Ха цький на ходу розпиту поранених про свiй полк, про становище. Це
вже пiшли люди його дивiзi©. Десь тут поруч, лiвiше, i Хоминi однополчани.
Вигляд у поранених страшний. Змученi, блiдi, вибарложенi в болотi...
Декотрi шкутильгають, смертельно втомленi, в iнших ще свiтиться в очах
божевiльний блиск бойового збудження. Нiхто з них уже не зверта уваги на
снаряди, що грякають поблизу на узлiссi, немов це грякання зовсiм пусте,
порiвняно з тим, що ©м довелося щойно пережити.
Тим часом над Моравою у високiй блакитi закружляли "юнкерси". Стрекотом
зенiток обiзвалися до них переправи. Не спускаючись нижче, лiтаки капнули
над лiсом скiсними бомбами, i гулкi лiси застугонiли. Берегами стеляться
димовi завiси, пишно-врунистi, слiпучо-бiлi на сонцi.
Стрiлянина наближалась, густiшала. Весь ясний обрiй на заходi гримiв
неприродним нервовим громом. В рiзних мiсцях над вiдкритим плацдармом
високо вставали вогнi ракет, потворно блiдi при денному свiтлi.
Снаряди лягали полем все ближче. Ха цький вiв свою валку понад самою
дамбою, щоб на випадок артнальоту ©здовi могли сплигнути в чи©сь окопи.
Схарапудженi конi, розумiючи небезпеку, летiли вiтром, готовi вискочити з
шлей. Снаряди вже рвались злiва, справа, спереду, ззаду. Хома, оглушений
вибухами, незчувся, як опинився навпроти свого батальйону. З насипу на
нього дивились численнi знайомi обличчя, яких вiн майже не впiзнавав.
Махали руками, кричали: "Падай, падай!"
©здовi, зскакуючи з передкiв, кидались в найближчi окопи. Хома теж
звалився на чи©сь тiла, маючи повнi вуха дзвону. Сiвши, опинився лице в
лице з Макове м.
- Маковей!
Хлопець кинувся Хомi в обiйми.
- Ти з переправи, Хомо? Що привiз?
- Мiни, гранати...
- О, гранати!.. Потрiбнi до зарiзу. Ми вже п'ять контратак вiдбили!..
Тут таке ко©лось! Думали, всiх нас видушать танки! На артилеристах тлiли
сорочки - били з вiдстанi в пiвсотнi метрiв.
-- Де Антонович? Маю доповiсти йому...
- Доповiдай Чернишевi. Антонович наш... вiдвоювався.
- Та ти що?
- Ось вiн бiля мого окопу...
Ха цький висунув голову за бруствер. Кармазин лежав, витягнувшись на
плащ-палатцi, у сво©х порепаних, розбитих чоботях. Дивився просто на Хому,
напружено вiдкривши рота, немовби весь час хотiв щось голосно крикнути i
не мiг. Мурашки вже гуляли по його сiрому обличчю.
Хому затрясло, як у пропасницi. Судорожно перекошений лютим болем, вiн
сiв у кутку, стиснув важкi кулаки:
- О, доки це буде? Доки? - I гнiвно вирячився в стiну окопу. - Ну, а
тепер?..
Маковея раптом охопив жах. Вiн мовби тiльки зараз збагнув, про що
йдеться. Справдi - доки? I хто на черзi?
Як тiльки кiнчився артналiт, Хому викликали до командира полку. Самi в
стояв пiд дамбою з кiлькома офiцерами. Сьогоднi всi вони були з автоматами
в руках, немов рядовi.
- З переправи? - зустрiв Самi в Ха цького, не чекаючи формального
рапорту. Хома доповiв скупо i невга-разд. Весь час вiн думав про
Антоновича.
Дiзнавшись, що Хома переправлявся в зовсiм iншому мiсцi, "хазя©н" не
став бiльше його слухати. Iншим разом вiн вiдзначив би старшинську
винахiдливiсть подоляка, похвалив би його за те, що вiн перший прорвався
на плацдарм з валкою бо припасiв. Але зараз Самi в, видно, думав про iнше.
Не вислухавши Ха цького до кiнця, вiдвернувся, заговорив з офiцерами про
вершника, що наближався з лiсу.
- Козаков?
- Вiн.
Пiвгодини тому Козаков був посланий на переправу розвiдати, як там
справи. Тепер вiн гнав щодуху звiдти. Посiрiлий, розхристаний, пiдскакав
до "хазя©на", доповiв, не встаючи з сiдла:
- Переправу розбомблено. Починають знову.



XII

Дамба нагадувала собою величезний щiльник: яма на ямi, окоп на окопi.
Поруч стояли в ячейках рядовi й офiцери, розвiдники й штабники. Командир
полку всiх, кого мав пiд рукою, виставив в оборону.
Хома, витягши з окопу тiло якогось убитого пiхотинця, зайняв собi
готову його оселю на самiй дамбi. З Хомою сусiдили-по праву
руку-петеерiвцi, по .лiву- Маковей iз сво©м апаратом.
Для Маковея цей день видався неприродно довгим, довгим, довгим. Сонце,
зупинившись посеред неба, здавалося, уже не руха ться далi. Вiдбито п'ять
контратак... Скiльки ©х ще доведеться вiдбити до ночi?
В першi години пiсля форсування наступ розгортався досить успiшно.
Полк, рiшучим ударом вибивши нiмцiв з лiсу, вiдкинув ©х геть за дамбу.
Багатьом уже здавалося, що тепер наступаючi пiдроздiли пiдуть i пiдуть
полями вперед. На свiтанку комбат Чумаченко уже був призначив свiй
наступний КП бiля станцiйно© водокачки, що ледве бовванiла в синюватiй
iмлi далеко на виднокрузi. Чумаченкова самовпевненiсть нiкого не
здивувала, хбча до водокачки лежали ще довгi неперейденi кiлометри,. а на
самiй станцi© ще гукали нiмецькi по©зди. Серед командирiв батальйонiв уже
давно виробився зухвалий гвардiйський звичай - заздалегiдь обирати пункти,
ще зайнятi ворогом, пiд сво© майбутнi КП. В цiлому розрахунок був вiрний:
рано чи пiзно комбати неминуче з'являлися iз сво©ми штабами там, де було
намiчено з'явитись. Але на цей раз справи обернулись iнакше. В самому
розпалi наступу несподiвано, майже в спину атакуючим, ударили нiмецькi
танки. Вони зайшли балкою злiва, зiм'явши серед вiдкрито© мiсцевостi
пiхоту лiвого сусiда. Самi в наказав батальйонам негайно повернутися знову
за дамбу. Повертаючись по голому полю пiд шквальним вогнем, батальйони
зазнали значних втрат. В цей час мiнометники втратили свого Iвана
Антоновича. До насипу його ще донесли живим. Вiн умер непомiтно, коли
рота. вже залiгши по дамбi поруч з iншими покремсаними пiдроздiлами полку,
вiдбивала шалену першу контратаку. Це було вранцi. Тодi ще тут стояла
полкова батарея легких гармат, якi, власне, й вирiшили долю попереднiх
по динкiв. Пiвдесятка нiмецьких пiдбитих машин тепер стояло в балцi перед
самою дамбою. Це був наслiдок славно© роботи батарейцiв. Але само© батаре©
вже тут не було. Самi в перекинув ©© на помiч сусiдовi далеко на лiвий
фланг, куди зараз перенiсся центр бою. Там противник, прорвавшись через
дамбу, поступово вго-нипся клином в плацдарм, намагаючись вийти знову до
Морави.
Маковей щоразу бентежно поглядав туди. Хома тим часом пiдкопав глибше
свiй окоп, який здався йому занадто мiлким.
- Оце вiдтепер моя хата, Маковею... А все мо господарство - десяток
гранат...
Розвантаженi сво© пiдводи Хома передав у розпорядження санiтарам, якi
вже направили ними до рiчки поранених. Бо припаси, доставленi Хомою для
роти, були розподiленi порiвну мiж усiма мiнометними пiдроздiлами полку.
Хома не жалкував. Хай усi користуються, аби з толком.
- Найгiрше, що вся мiсцевiсть навколо танкодоступна, - скаржився
Маковей через бруствер Ха цькому. - Якби вiн був зiпхнув нас звiдси, з
цього насипу, то нiхто б не добiг до лiсу... Витолочив би всiх серед поля
гусеницями...
- Ячейки тримайся, - понуро порадив Ха цький,
- Ура! - несподiвано заволав Маковей, притискуючи трубку до вуха. -
Iптап прийшов!.. Iптап! - Зачувши це слово, бiйцi повистромлювали голови з
окопiв, напружено вдивлялися в узлiсся. Iптап! Винищувальний протитанковий
артилерiйський полк... Гроза нiмецьких танкiв, надiя гвардiйсько©
пiхоти!.. Уже не раз бiйцям доводилось бачити блискучу роботу цих iптапiв.
Озбро нi новiтнiми скорострiльними гарматами, рухливi, летючi, як
блискавки, вони невтомно шугали по фронту, з'являючись зненацька то тут,
то там - в мiсцях найбiльшо© небезпеки. Вилiтали просто з маршу на поле
бою, з ходу розгортаючись, несхибно б'ючи.
- Де iптап, Маковею? - посипались на телефонiста запитання. - Де ти
його побачив?
- За рiчкою, за переправою сто©ть напоготовi! "Хазя©новi" хтось звiдти
передав...
Останнi слова Маковея поринули в суцiльному гуркотi. Противник вiдкрив
вогонь по всьому плацдарму водночас. Ударив з усiх видiв артилерi© -
самоходами, танками, важкими мiнометами. Плацдарм закипiв на десятки
кiлометрiв, забульбився вiд краю до краю вибухами.
Маковей був у рiзних перепалках, але зараз йому здавалося, що вiн
уперше оце потрапив пiд такий обстрiл. Це був навiть не обстрiл, це був
розгнузданий, всепоглинаючий обвал вогню, завиваюча круговерть
розщепленого металу та пiднятого в повiтря грунту, що важко бушував над
тобою. Мiж залпами зникали паузи. Ще голова дзвенiла вiд попереднього
вибуху, ще зрушена земля сипалася в окоп, а повiтря вже знов гойдалося,
завивало, пружинило, втискаючи тебе в землю. Удар близько© блискавицi,
гаряче хурчання чавунних злиткiв угорi, i знову грiзне виття, виття,
виття...
Забившись на дно ячейки, заховавши пiд себе апарат, як живе тендiтне
створiння, Маковей пронизливо благав у трубку:
- "Земля", "Земля", "Земля"...
- Чого тобi? - накричали на нього з батальйону. - Сиди отам та диш!
Справдi, чого йому треба? Йому просто треба почути зараз людський
голос, переконатися, що лiнiя дi , що все залиша ться на сво му мiсцi.
Знову:
- "Земля"... "Земля"!
На цей раз йому нiхто не вiдповiв. Чи не хотiли, чи зв'язок порвало,
розметало снарядами?.. Макове вi наче щось обiрвалось всерединi.
- "Земля", - ледве не заплакав вiн у мембрану. А "Земля" мовчала., Все
навкруги вихрилося, глушило, обпiкало гарячою повiтряною хвилею, присипало
чимось зверху. Невже нiхто не вiдгукнеться? Маковей раптом вiдчув себе
закинутим геть на край свiту, забутим, безпомiчним. "Де ти, Хомо? Де ти,
Романе? Де ви, товаришi? Зв'язок мiй урвався, апарат мовчить, гину!.."
Може, тiльки оце зараз вiн, безтурботний Маковей, до кiнця збагнув, яке
значення мала для нього тонка нитка червоного кабеля! Вона днала його з
командними пунктами, з сусiдами i з тилами, днала з самою Батькiвщиною;
Доки вона дiяла, хлопець почував себе твердо i певно. А урвалась - i все
навколо мов заступилося хмарою, дихнуло на нього пустинею, захиталось,
втрачаючи мiць i доцiльнiсть. Уже йому не треба нi дiвчат у червоних
чобiтках, нi весняних пiсень на просторi, вже вiн задиха ться в сво му
тiсному окопi, як у наглухо заклепанiм казанi. Так ось як страшно
залишитися без тi © нитки!
Нiчим без не© дихнути в жаркiй ячейцi, тiсно, самотньо i страшно сидiти
тут! Маковей пiдводить голову. Дим сиво бродить над плацдармом, як над
розвернутим кратером величезного вулкана. Б'ють i б'ють вогнi! "Побiжу!" -
вирiшу Маковей, пiдiймаючись.
- Куди? - десь знизу кричить йому лейтенант Черниш. - Сиди, поки
вщухне.
- Порив!
- Сиди, кажу!
Маковей присiв у сво©й норi. Нiма трубка затиснулась йому в закляклiй
руцi. Не зумерить нiмий апарат.
А шквал шаленi . Викручу , трясе, шмату дамбу.
В пiднятiм смерчами грунтi мелькають, поблискуючи, сплющенi алюмiнi вi
казанки, колеса станкача, чи©сь жовтi чоботи... Може, Антоновича? I сонце
ще свiтить, i небо ще iнколи сяйне синявою крiзь вируючi хмари землi та
диму, а проте Макове вi зда ться цей день несправжнiм, неприродним,
фантастично потворним. Наче земля вже вивихнулася з сво © орбiти i,
розламуючись на шмаття, летить кудись шкереберть.
- "Земля"! - знову нестямно блага Маковей у трубку. - "Земля"!
О, якби вона вiдповiла! Якби ожив його пошматований кабель, його
рiдний, живий нерв! Маковей вiдчув би себе зовсiм iнакше... Нiчого не було
б йому страшно!.. Не тиснули б так на нього оцi рухливi важкi пласти
спеки, свисту, сталi, що, завиваючи, проносяться над ним у чужому
затьмареному небi... Коли цьому буде край? Коли воно вщухне? Чому
лейтенант не пустив його бiгти на лiнiю? Може, наказано знiматись,
вiдступати за Мораву? Адже зрозумiло, що пiсля цi © канонади сюди посунуть
танки... Зараз уже кожному ясно, що батальйонам не всидiти на цiм чортовiм
п'ятаку!.. Вiдступати, поки не пiзно!.. Може, в окопах уже нi душi, може,
Маковей залишився вже один одинцем на всю дамбу?
Крiзь суцiльне стуготiння чути, як розмiрене, з нещадною невтомнiстю
працюючих верстатiв, б'ють нiмецькi самоходи. Мовби працюють самi, без
людей, автоматично розряджаючись i знову автоматично заряджаючись з
невичерпних льохiв. Зда ться, це комбiноване катування металом, громом,
газом, свистом нiколи не кiнчиться, нe вляжеться, не вщухне, поки не
доведе до божевiлля нещасного Маковея.
Однак кiнчилося. Окутаний димом, весь насип стогнав, наче був диним
тiлом, а його мордували, четвертували живцем. Пораненi кликали на
допомогу. Сусiди перегукувалися мiж собою, довiдуючись, хто з них живий, а
кого вже нема. Хома, чорний, як сатана, видобувся на поверхню i поклав на
бруствер важку в'язанку гранат.
- Тепер бiжи! - гукнув Черниш Макове вi. Маковей стрiмголов кинувся
вниз. Пiд насипом вiн угледiв майора Воронцова. Стоячи серед поранених i
ледве стримуючи роздратування, майор заспокоював закривавленого бiйця,
який боявся, що всi пiдуть, а його кинуть напризволяще.
- Не кидайте нас, не кидайте, - хлипав бо ць.
- Нiкуди ми не знiмемось, нiкого не покинемо, - сердито запевняв майор.
- Знiматися будемо тiльки вперед.



XIII

Для Воронцова цей день був особливо тяжким. Затримка з переправою,
хиткiсть загального становища на плацдармi, прорив нiмецьких танкiв на
лiвому фланзi, виснажливi контратаки, значнi втрати людьми - все це
викликало серед частини особового складу невпевненiсть i пригнiчений
настрiй". Пiсля останнього артилерiйського удару, здавалось, на дамбi не
залишиться жодно© живо© душi. Проте дим розвiявся, вбитих i поранених
знесли вниз - ©х виявилося менше, нiж можна було чекати. А з окопiв знову
виглядали замурзанi, схудлi одразу, до блiдостi перенапруженi обличчя.
Нахмуривши кошлатi брови, замполiт проходив попiд дамбою, затримуючись
деколи бiля поранених, обережно переступаючи через вбитих. Вся дамба
стежила за ним, втомленими, мученицькими поглядами доповiдала, як ©й
тяжко.
Воронцов знав, що це дивляться на нього трактористи й доменщики,
педагоги i десятикласники, шахтарi i студенти... Дивляться не лише
власними очима, а й очима сво©х родин, матерiв i дiтей, довiряючи йому
колективно свою долю. Воронцов знав i те, що кожен його непродуманий
наказ, кожен його хибний крок, навiть хибний жест обернеться чи юсь кров'ю
тут, пiд чужою дамбою, обернеться сиротами i вдовами там, на Батькiвщинi.
"Ти не ма ш права схибити. Ти мусиш завжди дiяти безпомилково". Але що
таке безпомилково?
Чи правильно вiн робить зараз, тримаючи з Самi -вим свiй полк на цьому
голому кулацi, простягнутому на захiд? Чи не прирiка вiн цим самим сво©х
людей на поголовне винищення танками, якi, безперечно, рано чи пiзно
штурмуватимуть дамбу знову? "Може, й справдi мав рацiю начальник штабу,
радячи до приходу артилерi© зняти пiдроздiли звiдси, покласти ©х обороною
в лiсових болотах вздовж Морави: танки в лiс не пройдуть, втрати в живiй
силi будуть незначнi, плацдарм буде втримано напевно. Все це добре. Але
коли знiметься полк Самi ва, то всi його правi сусiди теж змушенi будуть
один по одному залишити дамбу, перекочувати до лiсу! А окопи? Кому
залишиться оця переточена норами окопiв дамба? Адже тут знову засяде
противник. I треба буде кровi та кровi, щоб вибити його вдруге... Скiльки
ще ляже тодi тут оцих шахтарiв, трактористiв i педагогiв? Самi в щойно
передав у дивiзiю; "Якщо танки злiва прорвуться i вiдрiжуть мене вiд рiчки
i зв'язку вже не буде - вважайте, що я на дамбi. Дамбу не обстрiлюйте.
Воронцов пiдтримав це рiшення командира полку. Але чи вистачить сили