Гончаров Анатолий. Прапороносцi

Може, це тому, що я не самотнiй, що мене повсякчас оточують товаришi i
друзi. Звiдусiль я вiдчуваю пiдтримку товариських рук, товариських очей.
Вони прагнуть донести до мого сприймання навколишнiй свiт у всiй його
повнотi, вони хочуть, щоб менi було все видно, як. i ©м. I менi видно,
Женю!
Ми ©хали через Трансiльванiю. Гримлячи в тунелях, наш ешелон пролiтав
тi самi мiжгiр'я, де торiк були нашi вогневi. Два днi мчали понад самим
Мурешем, понад тим бурхливим Мурешем, який нам - пам'ята ш? - довелося
форсувати вбрiд жовтнево© вiтряно© ночi... Я знову вiдчув пiд собою тi
хребти, по яких ми торiк дерлися на захiд. Мезiтур - Арад - Дева...
Вслухайся, друже, в назви цих мiст. Я певен, що вiд них на тебе також
вiйне чимось теплим, чимось близьким.
Менi, зрештою, зда ться, що всi землi, по яких ми пройшли з такими
боями, стали назавжди для нас .чимось близькими. Я принаймнi не зможу
нiколи байдуже слухати румунську чи угорську мову, не зможу спокiйно
сприймати повiдомлення, переданi газетами або радiо, про справи цих
народiв. Я не зможу бути безстороннiм до них. Та й хто з нас зможе
вiдтепер не цiкавитись ними, не стежити за розвитком ©хнього життя, за
©хнiм рухом по новому шляху? Зрештою, хiба це не природно? Хiба не залишив
кожен з нас скрiзь тут частки самого себе? Земля ця ще й досi гаряча вiд
нашо© кровi, ще й досi солона вiд нашого поту. Ось чому я хвилювався, як
при зустрiчi з рiдними, кили Лiда казала менi, що понад залiзницею стоять
озбро нi кирками та лопатами смуглявi трансiльванцi в сво©х боярських
шапках та в повстяних штанях. Це тi самi чабани та лiсоруби, яких ми з
тобою часто зустрiчали в горах. Зараз вони прокладають крiзь гори
газопровiд. Я чую ©хнi простодушнi вигуки, якими вони вiтають наш ешелон.
Усi ми схвильованi до глибини душi. Так! Визволенi не можуть забути
визволителiв, це зрозумiло. Але я певен, що й визволителi нiколи не
стануть байдужими до визволених.
Iнодi гори зводились бiля самих вагонiв, як хмарочоси. Iнодi вiдступали
в далечiнь. Тодi бiйцi, товплячись бiля вiкон, з радiстю впiзнавали
штурмованi сво© верховини, голосно звертались до них, як до живих iстот.
Для мене тi захмарнi верховини були мовби символами розвiнчано©
недосяжностi, вони втiлювали в собi величний епос нашого походу. Почуття
здоланностi всього, що вважалося ранiш нездоланним, - це чи не
найважливiше почуття, яке я винiс iз вiйни. Зараз в мо©й уявi все
наймогутнiше з iснуючого на свiтi виступа карликовим порiвняно з людиною,
яка бореться за сво© iдеали.
Може, все це не нове, але для мене особисто це було в якiйсь мiрi
вiдкриттям. Правду кажучи, ранiше i люди, i явища життя для мене виступали
дещо применшеними. I тiльки на фронтах цi © вiйни я склав справжню цiну i
самому собi, i сво©м товаришам. Бо саме на цих фронтах кожен з нас,
простих людей, рядових гвардiйцiв людства, якнайвиразнiше вiдчув, що вiн
ма свою певну вагу на великих терезах iсторi©.
Такими думками я жив, перетинаючи вдруге Трансiльванськi Альпи. Не раз
менi хотiлося подiлитися цим з тобою, пригадуючи нашi нiчнi розмови пiд
мокри'ми скиртами, розкиданими в угорських степах, пiд холодними загравами
Будапешта, коли ми переживали за долю i шляхи людства не менше, нiж за
нашу полкову .розвiдку, що десь пгшла на смертельне завдання. До речi, як
там наш Козаков? Як iншi "вовки"? Вiтай, коли живi.
В Пло штi нам довелося перебазуватись iз мадьяр-ських вагонiв у нашi,
радянськi. Тепер уже сюди, аж до самого Пло штi, доходить наша, вiтчизняна
широка колiя. Звiдси вже й по©зди водять нашi машинiсти з нашими
дiвчатами-кочегарами. Нам попалися звичайнi "телячi" вагони, подовбанi за
вiйну кулями та осколками i вже старанно позашиванi десь на наших
вагоноремонтних заводах. Гвардiйцi, обмацуючи понашиванi дошки, нiжно
погладжували ©х долонями, немов зарубцьованi рани. Гладив i я. А Лiда
плакала.
Як тво© стосунки? Я чомусь певний, що коли ви досi не зблизились, то в
майбутньому це станеться неминуче. Знаючи вас обох, вашi характери, вашi
погляди, нахили, iнтереси, я собi уявляю вас не iнакше, як поруч у життi.
Прибув зустрiчний ешелон, зупинився поряд з нашим. Заграли гармошка,
залунали пiснi. Це молодь ©де на фронт. Щасливi: вони пiдуть у бiй!
Можливо, що дехто з оцих новакiв потрапить саме до тебе в роту. Доведеться
тобi. Женю, вже виступати в ролi ветерана-вчителя. Що ж... Навчай ©х
гвардiйсько© науки...
Мушу кiнчати. Гудок. Ешелон молодих вируша до вас, на захiд. Нам теж
команда - по вагонах... Додому, додму!
Привiт однополчанам, привiт гвардi©!
Саша Сiверцев"



VIII

Цього листа Черниш одержав на Моравi.
Полк саме готувався форсувати рiчку. В чагарниках понад повноводою
Моравою повзали розвiдники, вивчали характер протилежного берега, засiкали
ворожi вогневi точки, вишукували найвигiднiшi причали для майбутньо©
висадки десантних груп.
Десантнi групи вже були тут, неподалiк, за спинами у розвiдникiв. Коли
б ворог мiг заглянути з свого берега в гущавiнь приморавських лiсiв, вiн
побачив би, яка цiлеспрямована i впевнена гроза збира ться у нього пiд
боком! У лiсi вже ставало тiсно вiд прибуваючих вiйськ.
Самi вський полк працював ревно, спокiйно й дiловито, як величезна
майстерня. На цей раз вiн мав переправлятися пiдручними засобами. Вся
технiка зосереджувалась десь пiвнiчнiше: напрямок головного удару проходив
там.
Самi вськi майстри сьогоднi змагалися в творчостi. Сапери й пiхотинцi,
скинувши тiлогрiйки, поплювавши в долонi, в'язали плоти. З найближчих сiл
лiсовими стежками бiйцi несли на плечах важкi човни та гостроносi
душогубки. Деякi десантнi групи вже бу.iи сформованi i, маючи перед бо м
кiлька вiльних годин, провадили пробнi навчання. Атака на Мораву мала
початись увечерi з першими сутiнками.
Черниш саме готував сво©х новакiв, коли батальйонний поштар Олег
Чубарик принiс йому листа:
- Танцюй, лейтенант!
Але Чернишевi в цей день було не до танцiв. Виявилося, що бiльшiсть
його новакiв вперше оце стояли перед серйозним водним рубежем. Були,
правда, серед них i такi, що вже пройшли сувору купiль форсувань. Молодi
наводчики Бойко i Шестаков мали за плечима досвiд форсування Дунаю.
Солдатська доля привела ©х сюди, через шпиталi та запаснi полки, з 3-го
Укра©нського. Вони вже побували в Болгарi© та Югославi©, мали на грудях
червонi та золотi нашивки i трималися з певнiстю. Навiть Хома, ведучи з
ними тривалi бесiди, визнавав, що хлопцi бачили свiти i можуть чимало
цiкавого розповiсти йому про балканськi кра©, про тамтешнi порядки.
За них Черниш був спокiйний. Непоко©ли його iншi, такi, як рядовий
Ягiдка. Цей ставний червонощокий юнак з розумними, уважними очима з
першого дня зацiкавив Черниша. "Видно, тямущий хлопець, з хорошою освiтою,
- думав про Ягiдку Черниш, вiдбираючи його з-помiж поповненцiв до себе в
роту. - За три днi стане наводчиком!"
I яке ж було його розчарування, коли вiн незабаром дiзнався, що Ягiдка
зовсiм неписьменний. Не вмiв навiть розписатись. Вся рота була цим
вражена. Справдi, бiйцям незвично було бачити неписьменним юнака двадцяти
рокiв, розумного, працьовитого i, безперечно, здiбного. На Ягiдку
сходилися глянути, як на щось дивовижне. Де вiн рiс? В якому лiсi?
Виявилось, що Ягiдка народився i вирiс пiд румунською окупацi ю. Вiн
був родом десь з Iзма©льсько© областi. Таких наймолодших радянських
громадян в роту прийшло кiлька, i всi вони першi днi трималися осторонь,
ходили невеселi, ©х, видно, пригнiчувала власна вiдсталiсть. Одного з них,
Йону-бессарабця, Ха цький взяв до себе в ©здовi, пообiцявши "зробити з
нього людину", решту Черниш забрав у свiй взвод. Сьогоднi вiн мусив
повести ©х у перший, найстрашнiший для них, бiй. Як вони триматимуться на
Моравi? Що вони зараз думають? Що ©х непоко©ть?
Прочитавши листа вiд Сашi Сiверцева, Черниш оглянув сво©х молодих
бiйцiв. Вони сидiли бiля нього на перекинутому догори дном човнi. Декотрi
дивляться на Черниша довiрливо, спокiйно, а декотрi ховають в очах глибоку
тривогу, майже приреченiсть. Певне, ©м зда ться, що вони сидять оце на
власнiй домовинi, а не на бойовому суденцi, яке незабаром понесе ©х
назустрiч подвигам, славi, перемозi. Може, це саме ©х зустрiчав Саша на
кордонi? Може, це саме ©м не вистача велико© науки - науки гвардiйського
бою? Навчати? Але ж як ©х зараз навчати? Сагайдi - тому легко. В Сагайди
просто. Ось вiн поблизу муштру сво©х бувальцiв.
- Доки Денис i Анохiн гребуть, ти, Романе, ведеш по берегу вогонь.
Зрозумiв?
- Зрозумiв.
- Якщо тебе легко поранило, все рiвно ведеш вогонь. Зрозумiв?
- Зрозумiв.
- Якщо тебе... зовсiм поранило, тебе замiню Фесюра. Фесюро, зрозумiв?
- Так точно.
- Товаришу гвардi© лейтенант. А якщо мене вбило?
- Вбило? - Сагайда на мить завагався, безпорадно клiпнув очима. - Тодi,
- ще енергiйнiше вигукнув вiн, - передай весло Макове вi, а сам падай на
плоту! Похова мо на плацдармi!..
Черниш не мiг так легко порозумiтися з сво©ми. Для них треба iнших
слiв. Прощальна туга сто©ть у голубих очах Ягiдки. Чим його втiшити, чим
пiдбадьорити? Як розбуркати силу, що зараз дрiма в оцих широких плечах
юнака, в оцих дебелих, розвинутих руках? Важко? Але ж ти командир, ти
комунiст, зумiй знайти дорогу до його серця...
- Ви, Ягiдко, добре оруду те веслом?
- Непогано.
- Мабуть, часто рибалили вдома?
- Не часто, але по недiлях ©здив... коли господар пускав.
- Який господар?
- А той, що я в нього служив.
- Ви служили? Ким? .
Ягiдка почервонiв, як зганьблений.
- Все разом було... I чабанував... i бринзу робив...
Взимку всю худобу сам порав... Дванадцять рокiв вiдба-трачив.
- Дванадцять з двадцяти! I круглий рiк? Чорт вiзьми, це ж каторга!
Невже-таки не можна було Iнакше? Иона теж он батракував, але ж вiн тiльки
посезонне.
- Я н? мiг посезонне, бо я... безрiдний. Нi кола, нi двора. Та, може,
це й краще...
- Чому краще?
- А тому, що як шибоне ось на Моравi, то нiхто не голоситиме. Нiкому й
не згикнеться.
- Це ви, Ягiдко, занадто вже...
- Чому занадто? Скажете, не так? Це тiльки для годиться кожен уда , що
ти йому потрiбен... А я, товаришу гвардi© лейтенант, уже давно знаю, що
нiкому я не потрiбен. Як нап'юся ось навiки моравсько© води, то й не
помiтить нiхто. I нiчого тут не вдi ш... Бо кому це болить по-справжньому
- чи був Ягiдка на свiтi, чи не було його?
Бо ць безнадiйно махнув рукою, немов уже поховав себе.
- Все це дурницi, - сказав Черниш пiсля непри мно©, гнiтючо© паузи. -
Безрiдний, непотрiбний... Дурницi, товаришу Ягiдко. Давайте подума м
iнакше: ось ви незабаром вийдете на тому березi. Що вiн зараз явля собою?
Чужа, небезпечна земля, начинений фашистськими вiйськами шмат австрiйсько©
територi©. Мiсце, де ще тiльки передбача ться створити плацдарм. Але як
тiльки ти, Ягiдко, ступиш там сво ю ногою, одразу все змiниться. Той
загадковий берег перестане бути просто собi берегом, вiн уже стане
плацдармом. Станеться на землi подiя, хай невелика, хай не вирiшальна,
проте вона вiдгукнеться негайно до сотень iнших подiй, вплине на них,
внесе змiни в долю багатьох людей. I якщо зараз, доки ти сидиш у цих
чагарях i вилива ш менi свою хандру, може, про тебе й справдi мало хто
дума , то тодi про тебе подумають всi. Для противника ти станеш великою
небезпекою, Для друзiв ти станеш вкрай потрiбним, не лише потрiбним, а
просто-таки необхiдним, дорогим. Тодi ти побачиш, яка в тебе рiдня! Весь
полк, вся армiя з блискавичною швидкiстю дiзна ться, що в не© на такiй-го
дiлянцi за Моравою уже з'явився плацдарм. Звiдки, яким чином? Дуже просто:
адже там став уже сво ю ногою гвардi© рядовий Ягiдка. Пiдтримати його
негайно! Допомогти йому будь-що! Можеш уявити собi, скiльки тодi людей за
тебе переживатиме. Всi погляди звернуться до тебе, всi думки будуть про
тебе, тисячi людей працюватимуть ради тебе. Аякже! Задля тебе десь на
Уралi дiвчина добу не виходитиме з цеху. Ради тебе Верховна Ставка задасть
комусь добру нагiнку, щоб краще про тебе пiклувались, щоб часом не загинув
там, не пропав оцей гвардi© рядовий Ягiдка! Тобi у високих штабах, не
досипаючи ночей, вироблятимуть найкращi маршрути. Тобi сапери будуватимуть
мости. Ради тебе потягнуться обози всiма шляхами. А хто про тебе, рядового
Ягiдку, забуде в цей напружений час, то, чого доброго, ще й пiд трибунал
пiде... Тут не до жартiв... Як же ти можеш пiсля цього сказати, що ти
безрiдний i непотрiбний? Та який батько, яка мати вкладе стiльки серця у
якогось свого Ягiдку, скiльки вкладе в тебе Вiтчизна!
- Здорово, - засмiявся бо ць, закривши обличчя руками. Товаришi
захоплено дивились на нього. Наче сидiв перед ними не знiяковiлий
iзма©льський парубiйко, а вже хтось набагато важливiший i цiннiший за
нього. Черниш схвильовано продовжував:
- А перескочиш ти Мораву, вирвешся на широкий тактичний простiр,
прийдеш першим туди, де тебе люди роками ждуть. Тебе там ще нi разу i в
вiчi не бачили, а вже думають про тебе давно. Ти вже ©м потрiбний, ти вже
у них свiй. Зна ш, як тебе там зустрiнуть? Бачив, як нас зустрiчала
Словаччина? З дзвонами, квiтами, з вiдкритою душеюi Ти для них будеш i
найближчим, i найдорожчим, i найрiднiшим. Першi подяки - тобi, першi
привiти - тобi, перша любов народiв - тобi. Бо ти най-передовiший з
передових, ти - визволитель!..
Черниш замовк, збуджений, розпалений. - Це все так, товаришу гвардi©
лейтенант. Але ж для цього треба бути найпередовiшим?
- Безумовно.
- Таким, як наш старшина? Як брати Блаженки?.. Як всi вашi "брянчики"?
- А ви гада те, що вони такими вродились? Дума те, вони явились торiк
до Брянського довершеними гвардiйцями? Запевняю, що Ха цького теж тягали
тодi за ремiнь не згiрше, нiж вiн зараз вас тяга . I мене свого часу
тягали, i Сагайду... Не одразу Москва будувалась. Але саме в тому i
поляга одна з переваг нашо© армi©, що ми швидко i безупинно
вдосконалю мось, зроста мо, мiцнi мо. Швидше, нiж iншi! Сьогоднi ви.
Ягiдко, просто собi рядовий, завтра ни вже хороший бо ць, позавтра ви -
герой, переможець, улюбленець народу...
- Тiльки в атацi не озирайся назад, - спокiйно порадив Ягiдцi наводчик
Шестаков. - То - пагуба. Сiвши в човна, забудь про власний берег...
- Але про товаришiв не забувай нi на мить, - додав Бойко, який разом з
Шестаковим прийшов у роту з 3-го Укра©нського. - А то бiда!.. Ми як
форсували Дунай взимку, по тонкiй кризi, то довелось за руки братися,
чоловiк по двадцять. Вiзьмемось i йдемо так. Мiцно мусили триматись, хай
ось Шестаков скаже! Якщо один i провалювався, то тi, що йшли поруч, одразу
пiдхоплювали i не давали втонути. А якби поодинцi рушили, кожен сам по
собi, то багато хто з нас накрився б...
Ягiдка уважно слухав. Потiм про щось швидко заговорив по-молдавському
до сво©х землякiв. Вислухавши Ягiдку, молдавани помiтно пожвавiшали,
розвеселились.
- Про що ви там секретнича те? - усмiхнувся Черниш.
- Вiн каже, - охоче переклали вони Чернишевi, - що господар йому завжди
брехав! Господар його день у день вчив, що найкраще в життi самому.
Найшвидше до мети, мовляв, приходить той, хто йде одинцем через голови
iнших...
- Це таки брехня, - погодився Черииш. - Найшвидше приходить колектив.



IХ

- Ти зна ш, що це не мо© примхи, це бажання маси, колективу, з яким ти
не можеш не рахуватись, - говорив у цей час майор Воронцов командировi
полку Самiеву. - Зрештою, ми з тобою, може, за цей колектив ордени
одержу мо...
- Я вже сказав, Воронцов, i давай на цьому кiнчимо... Як сказав, так i
буде. Доки все там не кiнчу - хай сидять тут. Мало чого кому заманеться!
Мова йшла про полкових знаменщикiв. Воронцов наполягав, щоб Самi в
дозволив знаменщикам переправитися на той бiк, як тiльки атакуючi
закрiпляться на плацдармi. Вiн посилався на факти, обом добре вiдомi.
- Ти ж чув, Самi в, солдатське прислiв'я: де прапор пронесено, там уже
ми в землю вросли. Коли прапор буде на плацдармi, сила, впевненiсть
кожного бiйця виросте в сто крат. Тодi ти його нiчим не зiпхнеш звiдти.
Хiба твiй бо ць, вiдчувши поблизу присутнiсть прапора, позадку вiд нього
хоча б на крок? Ти сам бачив, як у Вартi реагували пiдроздiли на появу
бiля них знаменщикiв у найкритичнiший момент бою. Може, ми там i вистояли
тiльки завдяки цьому...
Самi в заперечував категорично:
- В Вартi було одне, тут iнше. Ти зна ш, з ким нам доведеться мати
справу на цьому плацдармi. Доки нам наведуть переправу та перекинуть
артилерiю, "тигри" можуть нас тричi змiшати з землею. Ще, може, так
припруть до берега, що... Краще припинiмо дискусiю.
- Саме щоб цього не трапилось, щоб не приперли, я й пропоную...
- Краще не пропонуй менi, Воронцов! На цей раз ти мене не загiту ш. Я
пропаду, ти пропадеш - нас з тобою замiнять. А коли з прапором що-небудь
трапиться? Ти уявля ш собi? Самогубство для полку! Як ти взагалi можеш
таке менi пропонувати?
- Не таке, а зовсiм протилежне. Якщо вже на те пiшло, то я згоден
вiдповiдальнiсть за прапор взяти на себе.
- Дякую! Але поки ти будеш "вiдповiдати", менi, як командиру, вже
голову знiмуть. Я проти таких .ефектiв. Форсу мо, поширимось, пiдемо
вперед, отодi дам команду. Не бiйся, Багiров нас не загубить, у чорта в
зубах найде.
Так на цей раз вони й розiйшлись, не знайшовши спiльного рiшення.
Воронцов дружив з командиром полку, любив його за рiшучiсть та чеснiсть
в бою, за гарячий темперамент. Воронцов щоразу був у захватi вiд свого
таджика, коли той керував бо м. Це було справжн мистецтво, впевнене,
завжди винахiдливе, точне. Але й слабостей запального академiка теж,
безперечно, нiхто не знав краще за Воронцова. Проявом однi © з таких
самi вських слабостей Воронцов вважав i цю прикру розмову, яка щойно
вiдбулася мiж ним i його крутим "хазя©ном". Як можна в такий час тримати
знаменщикiв в обозi? Як може Самi в недооцiнювати значення ©хньо©
присутностi там, в самому пеклi? Адже це з його боку короткозорiсть... I
нiчим ти його не проймеш, коли вже упреться на сво му... "Бувають моменти,
коли вiн ста просто-таки нестерпним", - сердито подумав Воронцов i рушив
у батальйони.
Iшов густо заселеним лiсом, важко ступаючи i трохи сутулячись, як
вiчний вантажник, що повсякчас несе на плечах якусь невидиму ношу, До
всього, приглядався, все обмацував сво©ми уважними сiрими очима. Зупинявся
бiля десантних груп, звично брав на пробу ©хнiй настрiй.
Перед бо м Воронцов, зда ться, непоко©вся бiльше, нiж пiд час самаго
бою. Зараз його при мно вражало, що В пiдроздiлах пану загальне
пожвавлення, звiдусiль б'ють тi самовпевненi зухвалi вогники, якi можна
помiтити перед наступом лише серед справдi бувалих воякiв.
На галявинi проти сонця бронебiйники пiд орудою безвусого фрейтора
розiклали багаття, варять вiдшукану хтозна-де смолу. фрейтор, засукавши
рукава, сидить верхи на перекинутому човнi, смолить потрiскане днище.
- Нема непрохiдних водних рубежiв, - доводить вiн товаришевi, - всi
вони прохiднi.
Лiтнiй крем'язень теше собi весло, скептична посмiшка гуля у нього пiд
вусами.
- А ти всi ©х перепробував?
- Дону пробував, Днiпра пив, Тису на дiжцi форсував. Чого тобi ще
треба, старий шкарбун?
Бронебiйники дружно регочуть.
Капiтан Чумаченко, зiбравши пiд деревом сво©х командирiв рот,
розтлумачу ©м бойове завдання.
- Найнебезпечнiше на плацдармi - пам'ятати про човни та весла, - чу
Воронцов глухий голос Чумачен-ка. - Викинь ©х з голови! Вiдомо, звичайно,
що на початку бою ти вiдчуватимеш, як тобi i тво©м людям тiсно, задушливо
на п'ятаку. Рiчка весь час тягтиме тебе, притягуватиме назад. Тобi буде
здаватись, що як тiльки ти вiдiрвешся вiд свого берега, пiдеш углиб, так
тебе й вiдрiжуть одразу, оточать, зiмнуть. Не пiддавайся цьому почуттю,
воно обманливе, несправдiшне... Смiливо вiдривайся вiд берега, заглиблюйся
в лiс, виходь на оцю ось 'дамбу, -Чумаченко тика пальцем у арту,
розстелену поред ним на землi. - Тодi ти одразу вiдчу ш себе вiльнiше,
розв'яжеш собi руки для маневру.
Помiтивши замполiта, офiцери схоплюються, обтрушуються.
- Сидiть, - маха рукою Воронцов, сiдаючи першим бiля розгорнуто©
комбатово© карти.
Сьогоднi з самого ранку Воронцов був на ногах. Розiгнавши "в низи" всiх
полiтпрацiвникiв, Воронцов не мiг на цьому заспоко©тись i сам теж невтомно
снував вiд пiд роздiлу до пiдроздiлу, виступаючи, де треба, з промовою, а
в iншому мiсцi обмежуючись веселою реплiкою, кинутою на ходу, а ще в
iншому брав когось за жабри не гiрше, нiж Самi в. Скрiзь бачили в цей день
ного широкоплечу, сутулувату постать в хутрянiй офiцерськiй безрукавцi.
- Майте на увазi, - звернувся Воронцов до Чумачен-кових командирiв рот,
коли вони обсiли його, шанобливо витягаючись навiть навсидьки. -Майте на
увазi, товаришi, що на плацдармi нам не минути зустрiчi з танками.
Попередьте про це сво©х людей, щоб удар танкiв не приголомшив ©х посеред
бою. Проти нас сто©ть бронетанкова есесiвська дивiзiя "Шьонрайх".
- Бита? - запитав один з молодих офiцерiв.
- Бита, але мало. Зовсiм погано бита. Нещодавно вона перекинута сюди з
Захiдного фронту, з Люксембурга.
Офiцери задумались. Чумаченко сердито дивився на свою чотириверстку,
перетяту голубою стрiчкою Морави.
В цей час на замполiта, радiсно хекаючи, налетiв комсорг полку Толя
Домбровський.
- Листiвки вже одержано, як бути?
- Не зна ш - як? Негайно в пiдроздiли. I читати - вголос.
У мiнротi перший вихопив листiвку з рук агiтатора Маковей. Брикнувшись
мiж товаришами, вихопився на човна,задзвенiв:
- "Вперед, за Мораву, радянськi богатирi!" Ягiдка, спершись на весло,
жадiбно слухав.



Х

- Десанти, в човни!
Команду подали пошепки, а враження було таке, що пролунала вона громом.
Нарештi!.. Весь лiвий берег, який ще за хвилину перед тим здавався
безлюдним, тепер ожив, заворушився. Темрява сповнилась майже невидимим,
але виразно вiдчутним рухом численних людських постатей.
- Десанти, в човни!
Засвистiвши по пiску, човни стрiлами влiтали в воду. Затрiщали темнi
чагарi, викидаючи з себе важкi, заготовленi вдень плоти. Заплюскотiло
навкруги, захлюпало...
Бiйцi, брьохаючись по колiна в водi, на бiгу вскакували в сво© хисткi
судна, дужими ударами весел вiдпихалися на глибоке.
Грiзними роями знялись серед пiтьми ракети, запущенi з протилежного
берега. Брижувата широка течiя рiчки на мить освiтилася, вкрита, скiльки
видно лiворуч i праворуч, плотами, човнами i човниками, що низько летiли
вiд схiдного берега. Блиснули вздовж рiчки кулеметнi спалахи. Наче
прорвалися назустрiч десантам слiпучi цiвки розтопленого металу. Густо
зацьвохкало навкруги, хвилi закипiли, мов нагрiвшись одразу до сотнi
градусiв.
- Гребись дужче! - хрипiв Черниш бiйцям, не спускаючи очей з
протилежного берега, спрямовуючи сво©м веслом човна. - Гребись!..
Гребись!.. Гребись!..
Бiйцi мовчки греблись. Втягнувши голови в плечi, вивертали веслами
гривасту хвилю. Вся рiчка вже перетворилася на лементуючий суцiльний
чорторий. Моторошно закричали пораненi. Випереджаючи Черниша, пронеслася
душогубка з полковими розвiдниками. При зблиску ракети Черниш уздрiв
зеленкувате зосереджене обличчя Козакова. Промигнув човен кулеметникiв,
ведучи вогонь на плаву. Пригнувшись на плотах, шалено гребла пiхота.
- Гребись, брати, гребись!
В кiлькох метрах вiд Черниша женуть свого важкого плота Сагайдинi
десантники. За спинами братiв Блаженкiв, обличчям до сходу, сидить,
зiщулившись, простоволосий Маковей. Похапцем висмику обома руками червону
нитку кабеля, розпускаючи його за собою через рiчку. Великими серйозними
очима дивиться на свою роботу. Зда ться, що смиче вiн той червоний провiд
не з котка, почепленого на грудях, а з самих грудей. Смиче, як
закривавлену живу нитку власного нерва.
Кулею черкнуло Чернишевого човна; трiска, вiдщепившись вiд борта,
хуркнула поблизу.
Вдарила артилерiя з обох бокiв. Лiс просвiтився полум'ям наскрiзь,
затрiщав, загоготiв. Пузатi нiмецькi мiни зашумiли над головою, важко
шубовснули в рiчку, i вона сколихнулась, зда ться, до самого дна.
Черниш, вiдбиваючи геть чиюсь перекинуту вибухом душогубку, виправляючи
напрям свого човна, люто гукав незнайомим потопаючим, щоб хапались за
нього. Вони понависали довкола бортiв, мовчки захлинаючись водою. Стало
важче гребти, мiнометники щосили налягали на весла. Черниш уже не бачив
нiчого, крiм протилежного берега, завихреного вогнем. Рвався до нього
очимл, всi ю iстотою. Ось уже незабаром, ось уже близько... Стати б тiльки
ногою на землю!.. Блиснуло, вибухнуло поруч... Черниш iнстинктивно
пригнувся на дно човна, важкий водограй з шумом привалив його зверху,
обдав гострою хвилею з голови до нiг. Чув, як в'юнке дно човна випорснуло
з-пiд нього, i все тiло внутрiшньо потерпло, занурюючись в
огидно-податливу воду, йдучи все вниз i не зустрiчаючи опори.
Несподiвано торкнувся ногою дна. Занурений по шию, озирнувся на свiй
десант.
- Всi ?
- Всi, всi, - вiдгукнулись йому новаки напрочуд близькими, бажаними,
рiдними голосами.
- Лафет пiшов на дно, - сердито повiдомив Ягiдка i, не чекаючи наказу,
зник пiд водою. За хвилину мокра голова його з'явилась над поверхнею.
Хапнувши повiтря, Ягiдка пiрнув удруге.
- ! - доповiв вiн, виринаючи знову. Хтось iз товаришiв подав йому
руку, допомагаючи перебороти прудку течiю. Опираючись ©й грудьми, бiйцi
швидко вибродили за Чернишем на берег. На цiлi кiлометри плацдарм,
народжуючись, клекотiв гарячою пальбою, розгойданим, як море, гамором
наступу. Зловiснi клубки шипучих ракет виплiскувались над деревами все
далi й далi.
Ось нарештi вона, та мнича земля чужого берега! Ягiдка востанн пiдняв
ногу з води, з недовiрою занiс ©© над берегом, як над величезною мiною.
Здавалось, ступить - i весь берег зараз вибухне пiд ним. Ступив - i нiчого
не сталось.
Санiтари та фельдшери вже метушилися в темрявi, пiдбирали поранених. З
лiвого берега невпинно прибували новi хвилi десантникiв. Не
пришвартовуючись, стрибали просто в воду, назустрiч плацдармовi, бiгли
вперед, мокрi, гарячi, затискуючи гранати в руках. Сагайда не став
витягувати плота за собою. Не треба йому плотiв, вiдступати звiдси нiхто