Страница:
- Я руський! - скрикнув вiн, похапцем зводячись на колiна i здiймаючи
тремтячi руки. - Я з Солнечногорська!!!
- В Солн чногорську таких нема! - видихнув Черниш i, пiднявши пiстолет,
вистрiлив йому прямо в груди.
Утерся рукавом, i зненацька погляд його зупинився на висотi. Там, на
тлi вечорового неба, виразно видiлявся силует, непорушний, нiби висiчений
з каменю. Сонце вже давно зайшло за висотою, а небо над нею все ще
свiтилося, переливалося барвами. Силует не рухався. Дерево? Але в цю мить
постать, що досi стояла а профiль, обернулася. I стало видно контур
автомата у пiднятiй руцi. "Значить, висота наша!" - майнуло в головi
Черниша, i вiн закричав щосили:
- Наша! Наша!!!
XXII
- Вiн загинув, мабуть, вiд власно© гранати, - похмуро говорив Сагайда,
схиляючись над Брянським i шукаючи рани. - Вона розiрвалася надто близько.
Старший лейтенант лежав иа правому боцi, одкинувши голову i подавшись
усiм тiлом вперед. Вiн напружено витягнув руку по каменю, наче хотiв нею
дiстати щесь близьке, зовсiм недалеке перед собою. В руцi закляк пiстолет.
Брянський лежав, як живий, кровi нiде не було на бiлiм обличчi, i його очi
не заплющенi були, а тiльки злегка примруженi, як тодi, коли вiн. дивився
в бiнокль i командував. Несподiвано серед загально© тиши, луснув
пiстолетний пострiл, i куля дзенькнула десь об камiнь за кiлька метрiв
поперед Брянського.
- В чому справа? - крикнув Сагайда, здивовано дивлячись, як э пiстолета
Брянського в' ться дямок. - Нiчого не розумiю...
Виявля ться, хтось iз бiйцiв ненароком торкнув у сутiнках руку
Брянського, i його пiстолет вистрiлив вiд того незначного руху. Вiн був
зведений.
- Брянський! - з болем вигукнув Черниш, стоячи над маленьким холодним
тiлом свого командира i друга. - Ти... ти i мертвий стрiля ш!
Гори темнiшали, випливав далекий мiсяць. Брянському розстебнули
гiмнастьорку, оглянули рану. Осколок пройшов у серце.
Стовпившись навколо старшого лейтенанта i присвiчуючи лiхтариком, бiйцi
по черзi розглядали фотографi©.
Скорботна жiнка в чорнiй хустцi, зав'язана по-старомодному, склавши
руки на колiнах, дивиться прямо перед собою.
- Мати, - каже Сагайда.
Мати! Досi мало кому з бiйцiв спадало на думку, що i в Брянського може
бути мати.
Дiвчина сто©ть на березi моря в купальному костюмi з веслом у руцi.
Сонце б' ©й в очi, вона мружиться i смi ться.
- Наречена.
Мовчки розглядали бiйцi незнайому вродливу дiвчину. Де вона тепер? Що з
нею буде?
З лiво© кишенi гiмнастьорки дiстали партквиток. Вiн весь злипся,
пронизаний осколком наскрiзь.
- Пошлють в Москву... В ЦК партi©. Денис Блаженко з якоюсь погрозою в
голосi сказав, не звертаючись нi до кого зокрема:
- Я вступаю в кандидати.
I, зустрiвшись очима з братом, додав:
- Я вже пiдготовлений.
Прибув старшина Багiров з бiйцем, ведучи в обох руках коней, нав'ючених
бо припасами. В'ючнi сiдла на конях були системи Брянського. Коли в горах
довелося кинути значну частину обозiв i перейти тiльки на в'юки, Брянський
запропонував цi простi сiдла замiсть стандартних армiйських в'юкiв, важких
i громiздких. Сiдла Брянського, введенi спочатку в мiнротi, швидко дiстали
визнання, i тепер ними користувалися всi полки дивiзi©. Особистий кiнь
Брянського теж був зав'ючений бо припасами i парував пiд тяжким вантажем.
- Старшина, - покликав Сагайда. - Ти бачив? Вiн вказав на трупи, що
лежали бiля вогнево©.
- Я знаю, - похмуро вiдповiв Багiров. По дорозi вiн зустрiв кiлькох
поранених у цiм бою, що пiшли вже в санроту. Вони йому все розповiли.
- Зна ш, старшина?.. Тодi скидай, друже, свою сорочку. А то глянь...
Сагайда вiдстебнув на грудях булавку, i роздерта гiмнастьорка
розiйшлася на двi поли. Старшина скинув йому свою сорочку.
Бiйцi сiли навколо термоса вечеряти.
Багiров мовчки розливав норму спирту i пiдносив кожному сьогоднi з
особливою пошаною, немов перед ним були не тi люди, що завжди. Маковей
ранiш не пив спирту, боячись, що згорить вiд нього. Вiн оддавав свiй спирт
Хомi. Сьогоднi ж Маковейчик несподiвано випив свою порцiю, та й ще забажав
випити Хомину. Ха цький не дав, хмуро пообiцявши розплатитись iншим разом.
Мовчки пили i мовчки ©ли, як пiсля смертельно втомливо© працi.
А Вася Багiров, роздавши норму, мовчки вiдiйшов убiк. Потiм наблизився
до нав'юченого коня командира роти, поклав руку на гриву. Доки бiйцi
вечеряли, Вася все стояв бiля коня, ткнувшись йому чолом в гриву. Продертi
плечi його дрiбно, по-дитячому здригалися.
Подзвонив комбат i передав Сагайдi командування ротою, доки четвертий
вiддiл пришле когось iз резерву.
- А чули? - зненацька порушив мовчанку Маковей. - Шовкун казав, що
повернеться в роту...
- Може, ще когось i застане, - зiтхнув Роман Блаженко. - Але ординарцем
уже навряд чи буде...
- Вiн якось говорив старшому лейтенантовi, що до Берлiна з ним iтиме.
- Ой, далеко, браття, до нього йти... Буде ще кровi та кровi...
Брянського поховали того ж вечора на самому шпилi тiльки що здобуто©
безiменно© висоти 805. Як ветерана полку, його ховали з усiма вiйськовими
почестями, якi тiльки були можливi в цих умовах.
В суворiй задумi стояли бiйцi навколо могили, слухаючи прощальне слово
гвардi© майора Воронцова. Вiн справедливо вважався найкращим оратором в
дивiзi© i полку. Але тепер це говорив не лише оратор, Воронцов стояв у
сво©й розстебнутiй фуфайцi, з якою майже нiколи не розлучався, лiва рука
його була пiдв'язана на грудях. Майор сам брав участь у штурмi висоти, i
його легко поранило. Лисий, з вiдстовбурченими вухами, трохи зсутулившись,
вiн стояв над могилою, як старий батько серед сво © родини. Для Воронцова
Брянський був бiльше, нiж тiльки командир одно© з мiнометних рот. З
Брянським вiн пройшов шлях вiд само© Волги. Брянському вiн давав
рекомендацiю в партiю. Воронцов, наче за власним сином, стежив, як зроста
цей молодий обдарований офiцер, фанатично неспокiйний в поривах сво ©
думки.
- ...Вiн до останнього подиху зберiг вiрнiсть присязi, вiрнiсть
прапоровi, вiрнiсть сво©й Батькiвшлвi,. - говорив гвардi© майор.
А Брянський лежав на палатцi бiлий, спокiйний, з ясним чолом i, сяючи
при мiсяцi орденами, слухав, що про нього говорили.
Високий ясний вечер був сповнений тих чар простору, того запаху,
безмежностi, якi властивi тiльки вечорам цi © пiдхмарно© кра©ни.
- Це не перший i не останнiй з наших бойових товаришiв, яких ми
залиша мо в Альпах. Ми йдемо вперед, а вони залишаються за нами на кожнiй
сопцi, як нашi вiрнi застави. Оглянемось - i ми побачимо ©хнi образи, ©хнi
силуети на близьких i далеких сопках. Будуть вони стояти на чужинi, як
вiчна пам'ятка, вiчне нагадування всьому свiтовi про жертви нашого народу,
який грудьми зустрiв навалу фашистських орд i сплачу власною кров'ю
визволення вропи...
Черниш стояв э планшеткою Брянського через плече, стискаючи в руцi
пiстолет, наготований для салюту, i дивився на далекi верховини, що чiтко
окреслювалась вiд мертвим сяйвом мiсяця. Часом здавалося Чернишевi, що
звiдси можна побачити i ту висоту, на якiй залишився бо ць його взводу
Гай. Мiж цими сопками ддя Черниша встановлювався якийсь невидимий
та мничий зв'язок, як мiж тими придорожнiми бiлими стовпами з
розп'яттяiми, що вiн ©х бачив у Румунi©.
- Вдень цi силуети на горах виднiтимуться за сотнi кiлометрiв, а вночi
будуть свiтитися сяйвом, нагадуючи про себе i про свою державу. Це не лише
жертви. Це невгасимi гарячi вiдозви, написанi нашою кров'ю...
Було незвичайно, свiтло навкруги. Повний мiсяць, як матове сонце,
осявав океан хребтiв, що розладились у всi боки, скiльки сягав зiр.
Черлишевi пригадались вичвтанi в дитинствi фантазi© про далеке майбутн ,
коли згасатиме сонце. Захолоне земля, позамерзають у рiках риби... Серед
грандiозних льодовикiв блукатимуть останнi люди, не знаходячи нi теяла, нi
©жi, нi води. Верховини гiр стояли кругом, схожi да фантастичнi льодовики,
а мiсячна, напрочуд ясна нiч нагадувала такий згасаючий день, що носить
уже в собi смеркання вiчностi.
Черниш переступив з ноги на ногу i ненароком вiдчув чи сь тепле
спiтнiле плече. Це його мовби трохи втiшило. Чим далi залишалась за ним
рiдна земля, чим бiльше сотень кiлометрiв роздiляло його з нею, тим
дорожчими ставали Черпишевi його бойовi товаришi, якi мов дихали на нього
©© теплом, говорили до нього ©© мовою, несли в собi ©© вiрнi прикмети. Це
почуття побратимства, мабуть, сповнювало й iнших бiйцiв, проявляючись все
виразнiше i нестримнiше, чим менше ©к ставало. Певно саме тому зараз,
стоячи мовчазним суворим кругом навколо могили Брянського, вони все тугiше
змикалися, iнстинктивно тулилися плечем до плеча, лiктем до лiктя, щоб
вiдчути на собi живий людський дотик, тепло товариства - дине тепло серед
холоднечi цих чужих гiр.
- ...Його образ, оповитий красою вiрностi, залишиться назавжди в наших
серцях. На честь бiльшовика-гвардiйця - салют!
Воронцов вийняв здоровою рукою з кобури свiй важкий трофейний
парабелум, з яким не розлучався з часiв Сталiнграда, бо дiстався вiн йому
в тяжкому бою.
Брянського в тих же парусииових чобiтках загорнули в плащ-палатку й
опустили в могилу. Вiддаючи останню шану офiцеровi Велико© армi©, всi
присутнi пiднесли вгору свою рiзноманiтну, вилискуючу при мiсяцi зброю,
вiтчизняну i трофейну, рiзних систем i рiзних армiй свiту. Вистрiлили по
командi в небо - раз, i вдруге, i втрет .
Всю нiч рота Сагайди пробивалася за пiхотою через мiжгiр'я, тягнучи за
собою коней, нав'ючених мiнами i матерiальною частиною в сiдлах системи
Брянського. I було незвично, що вже не йде перед ними твердою ходою, щораз
оглядаючись, бiлявий спокiйний юнак з вдумливими очима. У стройовiй
частинi полку креслярi вже знiмали копiю з топографiчно© карти i наносили
позначку на висотi 805 у тому мiсцi, де його поховали.
Мiжгiр'я бiлiли внизу, затопленi молочними озерами туманiв. Мiсяць
хилився на захiд, камiння нахолонуло за нiч, i бiйцi промерзали в
гiмнастьорках.
- Черниш, яке в нас сьогоднi число? - спитав похмуро Сагайда,
шкутильгаючи поруч. Вiн зiрвався цi © ночi по камiнню в якийсь крутояр i
пошкодив ногу. Черниш не знав, який у них день. Йому здавалося, що вже
минуло дуже багато часу вiдтодi, як вони ведуть бо© в Трансiльванських
Альпах.
- Не знаю, - вiдповiв Черниш глухо.
- Мiж iншим, мати в нього зовсiм стара. Одна. Вона жила з його
атестата. Я вирiшив послати ©й свiй... Га?
- Добре зробиш... Я... теж частину пошлю. Мо© обiйдуться.
- Справдi, навiщо нам грошi? - говорив далi Сагайда. - Що менi буде
треба, я матиму й без грошей. А ©й пошлю, все-таки помiч. Юра писав ©й про
мене, яка в мене iсторiя з рiдними... Так вона в кожнiм листi i менi
привiт передавала. Також називала... сином.
Камiння вилискувало проти мiсяця холодними тьмяними скалками.
- Добре, що ми ©х добивали на мiсцi, - несподiвано сказав Сагайда. -
Нiколи, нiколи не братиму в полон! Все нищитиму, нiкому не дам пощади!..
Од пекучо© туги руки Черниша стискалися в кулаки. Зда ться, в його
короткому життi ще не було такого горя, яке могло б зрiвнятися з цим.
Брянський був його першим справжнiм другом на фронтi. Ця сувора чоловiча
дружба, яка не раз випробову ться смертю, забува ться важче, нiж перше
кохання.
Як видиво, стояла перед Чернишем дiвчина з веслом на березi моря, що
смiялась до сонця. Вiн бачив ©© на фотографi© у Брянського i тепер
звертався в думках до не©, як до живо©. "Люби, кохай його, кохай! -
заклинав вiн у нестямi. - Кохай, хоч вiн нiколи не повернеться до тебе з
цi © висоти, як i бо ць Гай зi сво ©! Не вернуться, кiнчиться вiйна,
загримлять салюти на честь Перемоги, а вони залишаться тут, на чужинi, як
нашi вiрнi застави! Так люби ж його, не забудь довiку, люби, люби його, не
забудь ради iншого!.. Може, тодi вiн буде тут не такий самотнiй!"
А наступного ранку якийсь молодий сапер, проходячи слiдами батальйону i
ставлячи указки, побачив велику брилу, пiд якою був похований Брянський.
Вона була на виднотi, ©© було легко помiтити кожному, хто йшов по указках.
Бо ць рубонув кiлька разiв кайлом по каменю, i вирiзьбилось "Л" iз
стрiлкою, обернутою на захiд.
XXIII
Цього ж ранку бiйцi Сагайди, видершись на останнiй хребет, полегшено
зiтхнули, як мореплавцi, що пiсля далеких мандрiв нарештi побачили
довгождану землю. Внизу, мов дно висохлого моря, розкинулось величезне
плато, що зеленiло виноградниками, нивами й садами.
Милував i заспокоював око бiйцiв цей шмат рiвнинного простору в горах,
що розкинувся на десятки кiлометрiв, хоч вдалинi на заходi знову синiли й
синiли гори.
- А це, мабуть, i отi альпiйськi луги? - звернувся Сагайда до
Черниша.
- Якi?
- Колись до вiйни у нас були парфуми "Альпiйський луг". Я ©х одного
разу подарував Мусi на iменини.
Догораючи, димiли внизу населенi пункти. По щляхах рухались
бронетанковi частини й маси кiнноти козачого корпусу, що прорвалися десь
злiва.
У найближчому мiстечку розташувався полк. Вiд комбата Сагайда дiзнався,
що полк вийшов у другий ешелон i стоятиме тут, напевне, до завтра, чекаючи
поповнення, яке вже десь вели цiлий тиждень офiцери резерву.
Мiстечко було спустiле, напiвзруйноване ударами нашо© штурмово©
авiацi©. В уцiлiлих будинках уже господарювали бiйцi. У трофейних бочках
з-пiд пального грiлася вода, голi - як мати родила - бiйцi милися на
сонцi, стриглися, писали листи, читали газети. У полкових розвiдникiв
грала гармошка, i на воротях уже бiлiв напис:
"Добро пожаловать". Саме коли повз них проходила мiнрота, з ворiт
ви©хав Козаков верхи на маленькому бiлому ослику. На цей раз сержант був
виголений, чистий, вдоволений. В руцi у нього метлялася порожня оплетена
сумка.
- Куди, Козаков?
- В русалим... За святою водою!
Бiйцi гикнули, свиснули на осла, i вiн припустив уподовж вулицi щодуху.
Козаков, обiйнявши тварину довгими ногами, вiдчайдушне балансував на нiй,
махаючи в повiтрi величезною сулi ю.
Мiнометники розташувалися в саду на околицi.
Яка тут розкiш панувала навкруги! Запашнi величезнi яблука пiвденних
сортiв сповнюють повiтря тонкими пахощами лiкеру. Синiють сливи,
червонобокi повнi персики вгинають гiлля... Бери, ©ж, насолоджуйся,
скiльки тво©й душi завгодно! До саду приляга виноградник. Нiхто про нього
не дба , урожай кинуто напризволяще. На площi в кiлька гектарiв бiлий,
прозорий виноград звиса важкими гронами до само© землi.
- Гей, куме! - гука Хома до Романа Блаженка.-- Ходiть-но до мене
персикiв ©сти. ©жте, скiльки душа ваша запрагне - нипьки я вгощаю!
- Ого, як ви розщедрились, Хомо...
- Ходiть-но, ходiть, кличте i брата з собою... Та що брата! Тут
вистачить i на вашу жiнку, i на ваших дiток, i на всеньких родакiв, хоч ©х
у вас - батальйон.
Причепурившись, почистивши зброю, бiльшiсть бiйцiв ляга спати. Тiльки
Ха цький, хоч теж не спав цiлу нiч, не може вгамуватись. Довго ника по
подвiр'ю зi щупом в руках, загляда в усi закутки, пробу землю. Вiн вiчно
шука якiсь скарби в цiй чужiй землi, наче вiн тут уже колись був i сам
закопав ©х. Хома не втрача надi© знайти отак коли-небудь закопану бочку
добрячого столiтнього вина, щоб почастувати потiм увесь свiй "колгосп", як
вiн назива свою роту. Зда ться, знахiдки й цiкавлять його саме тим, щоб
зробити цiлiй ротi при мнiсть. Прощупавши подвiр'я i нiчого не знайшовши,
вiн нарештi вгамову ться. Бере лопату й копа собi щiлину. Копати землю
вiн мастак. Незабаром щiлина готова, дно ©© застелене пахучою травою.
Тепер Хома влазить туди i вмощу ться спати, поклавши автомат пiд голову.
Ха цький органiчно ненавидить клятих месерiв i бiльш-менш спокiйно
вiдпочивати може, лише зарившись глибоко в землю.
- Земле моя, матiнко моя, - зверта ться вiн до не©, -з тобою менi
найлiпше! В тобi я, наче в маминiй пазусi©..
Верхiвець-автоматник гонить вулицею полонених. Сонце вгрiва , вони
чимчикують пiдтюпцем, важко, запалено дихають, обливаються брудним потом.
- Гони ©х, гони! - пiд'юджу Блаженко-старший, стоячи бiля ворiт на посту.
- Бач, як повпрiвали, а мiшкiв з ланцями не кидають. I чим вони ©х
повабехкували?
З гуркотом про©жджають вперед нашi й румунськi танки; не зупиняючись в
мiстечку, зникають один за одним в сухiй, гарячiй курявi. Зверху на танках
сидять румунськi солдати в чорних беретах i, смiючись, п'ють нахильцi сирi
яйця.
- Що, вони теж, мабуть, вступають у бiй? - зверта ться Блаженко до
Черниша, що, влаштувавшись неподалiк пiд яблунею, старанно чистить свiй
пiстолет.
- Уже вступили, - неквапом вiдгуку ться Черниш. Блаженко пробу свою
руку, розсiчену в першiм бою пiд дотами. Вона вже добре зажила.
- Хай спокутують сво© грiхи, - каже Роман, проводжаючи поглядом
танкiстiв.
На Черниша цi смаглявi румунськi хлопцi в беретах навiяли iншi думки.
Пригадалось: падiння дотiв, прорив останнього боярського рубежу i той
шалений марш по вiдкритих внутрiшнiх шляхах Романи... Iржуть конi,
дзвенить далечiнь, i плавом пливуть назустрiч втомленi капiтулюючi
вiйська... На одному з роздорiж у степу, на високiй, наспiх спорудженiй iз
снарядних ящикiв трибунi сто©ть випростаний смаглочолий наш офiцер з
дiвчиною-перекладачкою. Завдання його, видно, було вiдiбрати
трансiльванцiв, якi пiдуть визволяти ще зайняту ворогом свою
Трансiльванiю. Поки що ж перед ним - море озбро них закiптюжених
капiтулянтiв.
- Товаришi!
Одне це слово, одне це - перекладене дiвчиною - звертання викликало
серед румунiв бурю радостi й захвату. Вiн назвав ©х, вчорашнiх сво©х
противникiв, товаришами! I вже, передаючись з уст в уста, покотилось
далеко в поле, помчало, поклекотiло в iншi розтягнутi понад шляхом
румунськi батальйони й полки:
- Вiн сказав нам - товаришi! А офiцер вiв далi:
- Ви рветеся додому, але де ваш дiм? Серед вас тут тисячi й тисячi
трансiльванцiв, а Трансiльванiя ваша ще зайнята ворогом, ©© треба
визволяти! Чи у вас бажання йти ©© визволяти?
I сколихнулося закипаюче людське море:
- ! ! !!!
- Обдуренi сво©ми правителями, ви шукали свого щастя в Одесi, на
Кавказi, пiд Сталiнградом... Нi, не там ви його мусили шукати. Щастя не
награбу ш, його треба створювати самим! Отам, -офiцер вказав рукою на
захiд, - отам вашi Клуж, Сiбiу, Альба-Юлiя! Iдiть i берiть ©х, i самi
будуйте нове життя!..
I ось тепер вони йдуть, пролiтають вулицею уже на танках, п'ють
нахильцi, замiсть вина, свiжi курячi яйця, радiсно смiючись до рiдних,
найкращих у свiтi гiр...
"Так охоче пересiсти на танки iнших систем, так швидко повернути зброю
на сто вiсiмдесят градусiв... Як це могло статись? - роздумував Черниш,
неквапом збираючи прочищений пiстолет. - Чим могли ми так легко привернути
©х до себе? Не чарами ж, не силою, не пiдкупами, нi. Тiльки правдою нашо©
боротьби, тiльки вином свободи..."
Цього ж дня по обiдi Черниш пiшов з Денисом Блаженком до Воронцова по
рекомендацi©, якi вiн ©м обiцяв дати. Майора вони застали на терасi
будинку, де розташувалась полiтчастина полку. Воронцов сидiв на стiльцi, а
вродлива, надмiру серйозна фельдшерка з санiтарно© роти робила йому
перев'язку.
- Сiдайте, - запросив Воронцов, - я зараз.
Сiвши, Черниш мовчки дивився на майора i пригадував першу зустрiч з ним
пiд дотами. Здавалося йому, що це було давно-давно... Тодi вiн вперше
почув iм'я Брянського. Не знав, що скоро стане його найближчим другом i що
не пройде багато часу, як вiн ховатиме його вночi на трансiльванськiй
сопцi. О Брянський, Брянський! Самiев же мрiяв послати тебе пiсля вiйни в
академiю!..
Кiнчивши з перев'язкою, Воронцов дiстав аркуш паперу, самописну ручку i
наготувався писати. Але перш нiж писати, вiн задав Чернишевi кiлька
запитань з його бiографi©.
Пiонерський загiн, десятирiчка, подорожi влiтку з батьком у гори чи в
пустинi... Потiм вiйськове училище. I все. Життя його було ясне i прозоре
до дна. В ньому було мало горя, мало втрат, багато смiху, мрiй, сонця.
Першою найболючiшою втратою для нього була смерть Юрiя Брянського. Важким,
фiзично вiдчутним каменем вона тепер лежала на серцi...
Майор писав. Кiнчивши i помахуючи аркушем, доки просохне, вiн дивився з
тераси на далекi синiючi гори.
- Там знов пасмо, - сказав вiн роздумливо. - Знов Альпи...
- Знов бо©, - доказав Черниш, вгадуючи думку Воронцова.
Майор подав йому рекомендацiю.
- Певен, що червонiти за вас не доведеться.
- Дякую. Обiцяю вам... Довiр'я виправдаю. Коли i Денисовi рекомендацiя
була написана, фрейтор, беручи ©©, мовчки виструнчився i взяв пiд
козирок.
Дорогою, вже повертаючись в роту, Денис заговорив до Черниша з якоюсь,
не властивою йому ранiше, iнтимнiстю в голосi:
- Мабуть, сьогоднi у нас недiля, товаришу гвардi© молодший лейтенант...
Так якось святково... Бачите, вступаю... Не знаю, чи й вам так, як менi.
Знаю ж, що цей вступ таких якихось... практичних переваг менi не да . Як
був фрейтором, так i залишусь. Як носив мiномет на плечах, так i
носитиму. Навпаки, обов'язкiв ще бiльше буде. Тепер ще парторг буде весь
час доручення давати. I все-таки гарно. Коли я вiдповiдав про права й
обов'язки члена парти', то - ви чули? - про обов'язки вiдповiв краще, нiж
про права. Вступаю в партiю, кажу, значить, беру добровiльно на себе
додатковi обов'язки перед народом. Беру нову ношу на плечi. Хай важче
буде, але ж на серцi якось гарно. Наче недiля, наче свято...
Надвечiр хмари вкрили небо. Весь свiт посiрiв, i почався обложний дощ,
рiвномiрний i тихий, з тих вересневих дощiв, якi заходять надовго. Всi
одразу помiтили, що лiто вже минуло, що вже настала осiнь з нескiнченними
мряками, розбитими дорогами, холодними вiтрами. Солдатовi це було
страшнiше вiд куль i снарядiв, бо не кiнчалося нi вдень нi вночi. В такi
години туга за рiдним кра м була особливо гостра.
Увечерi Черниш i Сагайда сидiли в розвiдникiв. Грала гармонь, тужливi
чоловiчi голоси з рiзних куткiв кiмнати пiдспiвували ©й:
До тебя мне дойти нелегко,
А до смерти - четыре шага.
Козаков сидiв край столу, схилившись на руку, сумовитий, задуманий.
Рiднi пiснi навiювали на нього багато споминiв, змушували задумуватись над
сво©м життям.
Чорний дощ перiщив у шибки, гуркотiв од вiтру бляшаний дах, i вiд цього
в освiтленiй кiмнатi було ще затишнiше. Хороше було знати, що сьогоднi не
доведеться нiкуди йти, що можна буде в сухому примiщеннi проспiвати з
друзями допiзна, а потiм всмак поспати на пухкiй соломi до ранку.
Негода розгулювалась. "Добро пожаловать", написане знадвору, поступово
змивалось дощем...
Вартовий за вiкном на терасi зупинив когось вигуком, питаючи пропуск.
Потiм у дверях загримiло, захлюпало, i ординарець Сагайди, заздалегiдь
попереджений, де ©х шукати, став мокрий на порозi, з автоматом на грудях.
Вода ручаями стiкала з його плащ-палатки.
- Товаришу гвардi© лейтенант, батальйон виходить.
Сагайда чортихнувся i швидко встав, затягуючи ремiнь.
Прибiг полковий зв'язкiвець з наказом сержантовi Козакову негайно
з'явитись до начальника штабу.
Черниш i Сагайда вийшли на вулицю, i гострий дощ ударав ©м у розпаленi
обличчя. По дворах чути було, як перегукуються бiйцi, збираючись i
побризкуючи збро ю.
- Iванов, де ти? - кричав хтось у темрявi. - Де ти, чорт би тебе взяв!
На заходi пiвнеба охопили нерухомi заграви, дощ лив як з вiдра,
стiкаючи крижаним холодом на гарячi ши©, i дивно було, що тi далекi
заграви не гаснуть вiд такого дощу.
- Горить, горить вропа, - сказав Сагайда, брьохаючись у грязюцi.
Черниш бачив при тьмяних вiдблисках змокрiле сердите обличчя товариша.
Промчав вулицею чорний вершник, вiтер роздував його плащ-падатку,
багнюка стрельнула з-пiд копит в усi боки. Сагайда пiдняв руку,
прикриваючи обличчя, i вилаявся. Заграви, здiймаючись над нiччю, стояли
перед ними, яя здиблене в небо нерухоме багряне море.
XXIV
Батальйон, не розосереджуючись, посувався вперед. Безмежний морок
розлився навкруги. Здавалось, це була iнша земля, не те зелене широке
плато, що постало було вранцi веред очима бiйцiв, залите сонцем до далеких
синiх гiр.
Мовчки чвалали бiйцi назустрiч мокрому вiтровi. Конi мiнометникiв
хропiли й стогнали в темрявi, в'язнучи в рiллi. Виноградники, кукурудза,
соняшники трiщали пiд йогами. Йшли без дорiг, бо ©х, зда ться, й не було
тут. Уночi нiби позникали всi тi асфальти, якими вранцi рухались частини
козачого корпусу, здiймаючи хмари пилу.
Комбат час вiд часу зупинявся на хвилину з старшим ад'ютантом, щоб при
лiхтарику звiритись пiд плащем по картi. Потiм знову доганяли пiхоту.
Цмокала i цмокала важка земля, мовби цiлувала невтомнi солдатськi ноги.
- Патку мiй, патку! - чу ться голос Ха цького, що б' ться десь позаду з
конем. - I коли то буде край цьому болоту?
У цей момент чобiт першого бiйця задзвенiв об камiнь i весь батальйон
полегшено зiтхнув.
- Шосе!
Знали пiхотинцi, що не ходити ©м по цьому шосе, знали й мiнометники, що
не мчати ©м по цiй дзвiнкiй дорозi на конях, бо вона, лiгши з пiвночi на
пiвдень, не збiгалася з напрямом наступу, а ©© ж не переведеш, як стрiлку
на годиннику... Знали це i все ж зрадiли. Хоч десять крокiв хоч п'ять
крокiв - аби вiдчути пiд ногами твердiсть, а не хлипку, розбагнену рiллю,
в яку, зда ться, ввiйшов би з головою, коли б не рухався вперед, а
зупинився на
З ходу перетнули асфальт, i незабаром з темряви з'явився залiзничний
вал, що простягся паралельно шосе. Попiд насипом сновигали людськi
силуети, чути було румунську мову i наше: "Давай, давай""
- Чу ш, як румунешта гвоздять по-нашому, - сказав хтось, веселiючи.
- Вони будуть нашим правим сусiдом, - повiдомив Чернишевi Сагайда, якиа
щойно повернувся вiд комбата.
По той бiк залiзницi, десь зовсiм недалеко ворожi транспортери вiдкрили
вогонь. Лункi пострiли МГ наче дзвонили по бляшаному небу. Щоразу в
темрявi зустрiчалися румунськi солдати з оберемками кукурудзи для сво©х
окопiв.
- Здоровi були, товарицючки, - гуиав ©м Роман Блаженко бадьорим
голосом. - Здоровi були, братцi!
Бiйцi, скинувши з себе плащ-палатки, вкрили вами мiномети вiд дощу, а
самi, лишившись у гимнастьорках, рили ячейки, подзенькуючи в темвотi
лопатами. Сагайда i Черниш сидiли пiд насипом, не ховаючись вiд дощу, бо й
нiде було ховатися i нi для чого: вони вже промокли до кiсток. Земля
м'яка, як губка, теплiшала пiд ними, нагрiваючись вiд ©хнiх тiл.
тремтячi руки. - Я з Солнечногорська!!!
- В Солн чногорську таких нема! - видихнув Черниш i, пiднявши пiстолет,
вистрiлив йому прямо в груди.
Утерся рукавом, i зненацька погляд його зупинився на висотi. Там, на
тлi вечорового неба, виразно видiлявся силует, непорушний, нiби висiчений
з каменю. Сонце вже давно зайшло за висотою, а небо над нею все ще
свiтилося, переливалося барвами. Силует не рухався. Дерево? Але в цю мить
постать, що досi стояла а профiль, обернулася. I стало видно контур
автомата у пiднятiй руцi. "Значить, висота наша!" - майнуло в головi
Черниша, i вiн закричав щосили:
- Наша! Наша!!!
XXII
- Вiн загинув, мабуть, вiд власно© гранати, - похмуро говорив Сагайда,
схиляючись над Брянським i шукаючи рани. - Вона розiрвалася надто близько.
Старший лейтенант лежав иа правому боцi, одкинувши голову i подавшись
усiм тiлом вперед. Вiн напружено витягнув руку по каменю, наче хотiв нею
дiстати щесь близьке, зовсiм недалеке перед собою. В руцi закляк пiстолет.
Брянський лежав, як живий, кровi нiде не було на бiлiм обличчi, i його очi
не заплющенi були, а тiльки злегка примруженi, як тодi, коли вiн. дивився
в бiнокль i командував. Несподiвано серед загально© тиши, луснув
пiстолетний пострiл, i куля дзенькнула десь об камiнь за кiлька метрiв
поперед Брянського.
- В чому справа? - крикнув Сагайда, здивовано дивлячись, як э пiстолета
Брянського в' ться дямок. - Нiчого не розумiю...
Виявля ться, хтось iз бiйцiв ненароком торкнув у сутiнках руку
Брянського, i його пiстолет вистрiлив вiд того незначного руху. Вiн був
зведений.
- Брянський! - з болем вигукнув Черниш, стоячи над маленьким холодним
тiлом свого командира i друга. - Ти... ти i мертвий стрiля ш!
Гори темнiшали, випливав далекий мiсяць. Брянському розстебнули
гiмнастьорку, оглянули рану. Осколок пройшов у серце.
Стовпившись навколо старшого лейтенанта i присвiчуючи лiхтариком, бiйцi
по черзi розглядали фотографi©.
Скорботна жiнка в чорнiй хустцi, зав'язана по-старомодному, склавши
руки на колiнах, дивиться прямо перед собою.
- Мати, - каже Сагайда.
Мати! Досi мало кому з бiйцiв спадало на думку, що i в Брянського може
бути мати.
Дiвчина сто©ть на березi моря в купальному костюмi з веслом у руцi.
Сонце б' ©й в очi, вона мружиться i смi ться.
- Наречена.
Мовчки розглядали бiйцi незнайому вродливу дiвчину. Де вона тепер? Що з
нею буде?
З лiво© кишенi гiмнастьорки дiстали партквиток. Вiн весь злипся,
пронизаний осколком наскрiзь.
- Пошлють в Москву... В ЦК партi©. Денис Блаженко з якоюсь погрозою в
голосi сказав, не звертаючись нi до кого зокрема:
- Я вступаю в кандидати.
I, зустрiвшись очима з братом, додав:
- Я вже пiдготовлений.
Прибув старшина Багiров з бiйцем, ведучи в обох руках коней, нав'ючених
бо припасами. В'ючнi сiдла на конях були системи Брянського. Коли в горах
довелося кинути значну частину обозiв i перейти тiльки на в'юки, Брянський
запропонував цi простi сiдла замiсть стандартних армiйських в'юкiв, важких
i громiздких. Сiдла Брянського, введенi спочатку в мiнротi, швидко дiстали
визнання, i тепер ними користувалися всi полки дивiзi©. Особистий кiнь
Брянського теж був зав'ючений бо припасами i парував пiд тяжким вантажем.
- Старшина, - покликав Сагайда. - Ти бачив? Вiн вказав на трупи, що
лежали бiля вогнево©.
- Я знаю, - похмуро вiдповiв Багiров. По дорозi вiн зустрiв кiлькох
поранених у цiм бою, що пiшли вже в санроту. Вони йому все розповiли.
- Зна ш, старшина?.. Тодi скидай, друже, свою сорочку. А то глянь...
Сагайда вiдстебнув на грудях булавку, i роздерта гiмнастьорка
розiйшлася на двi поли. Старшина скинув йому свою сорочку.
Бiйцi сiли навколо термоса вечеряти.
Багiров мовчки розливав норму спирту i пiдносив кожному сьогоднi з
особливою пошаною, немов перед ним були не тi люди, що завжди. Маковей
ранiш не пив спирту, боячись, що згорить вiд нього. Вiн оддавав свiй спирт
Хомi. Сьогоднi ж Маковейчик несподiвано випив свою порцiю, та й ще забажав
випити Хомину. Ха цький не дав, хмуро пообiцявши розплатитись iншим разом.
Мовчки пили i мовчки ©ли, як пiсля смертельно втомливо© працi.
А Вася Багiров, роздавши норму, мовчки вiдiйшов убiк. Потiм наблизився
до нав'юченого коня командира роти, поклав руку на гриву. Доки бiйцi
вечеряли, Вася все стояв бiля коня, ткнувшись йому чолом в гриву. Продертi
плечi його дрiбно, по-дитячому здригалися.
Подзвонив комбат i передав Сагайдi командування ротою, доки четвертий
вiддiл пришле когось iз резерву.
- А чули? - зненацька порушив мовчанку Маковей. - Шовкун казав, що
повернеться в роту...
- Може, ще когось i застане, - зiтхнув Роман Блаженко. - Але ординарцем
уже навряд чи буде...
- Вiн якось говорив старшому лейтенантовi, що до Берлiна з ним iтиме.
- Ой, далеко, браття, до нього йти... Буде ще кровi та кровi...
Брянського поховали того ж вечора на самому шпилi тiльки що здобуто©
безiменно© висоти 805. Як ветерана полку, його ховали з усiма вiйськовими
почестями, якi тiльки були можливi в цих умовах.
В суворiй задумi стояли бiйцi навколо могили, слухаючи прощальне слово
гвардi© майора Воронцова. Вiн справедливо вважався найкращим оратором в
дивiзi© i полку. Але тепер це говорив не лише оратор, Воронцов стояв у
сво©й розстебнутiй фуфайцi, з якою майже нiколи не розлучався, лiва рука
його була пiдв'язана на грудях. Майор сам брав участь у штурмi висоти, i
його легко поранило. Лисий, з вiдстовбурченими вухами, трохи зсутулившись,
вiн стояв над могилою, як старий батько серед сво © родини. Для Воронцова
Брянський був бiльше, нiж тiльки командир одно© з мiнометних рот. З
Брянським вiн пройшов шлях вiд само© Волги. Брянському вiн давав
рекомендацiю в партiю. Воронцов, наче за власним сином, стежив, як зроста
цей молодий обдарований офiцер, фанатично неспокiйний в поривах сво ©
думки.
- ...Вiн до останнього подиху зберiг вiрнiсть присязi, вiрнiсть
прапоровi, вiрнiсть сво©й Батькiвшлвi,. - говорив гвардi© майор.
А Брянський лежав на палатцi бiлий, спокiйний, з ясним чолом i, сяючи
при мiсяцi орденами, слухав, що про нього говорили.
Високий ясний вечер був сповнений тих чар простору, того запаху,
безмежностi, якi властивi тiльки вечорам цi © пiдхмарно© кра©ни.
- Це не перший i не останнiй з наших бойових товаришiв, яких ми
залиша мо в Альпах. Ми йдемо вперед, а вони залишаються за нами на кожнiй
сопцi, як нашi вiрнi застави. Оглянемось - i ми побачимо ©хнi образи, ©хнi
силуети на близьких i далеких сопках. Будуть вони стояти на чужинi, як
вiчна пам'ятка, вiчне нагадування всьому свiтовi про жертви нашого народу,
який грудьми зустрiв навалу фашистських орд i сплачу власною кров'ю
визволення вропи...
Черниш стояв э планшеткою Брянського через плече, стискаючи в руцi
пiстолет, наготований для салюту, i дивився на далекi верховини, що чiтко
окреслювалась вiд мертвим сяйвом мiсяця. Часом здавалося Чернишевi, що
звiдси можна побачити i ту висоту, на якiй залишився бо ць його взводу
Гай. Мiж цими сопками ддя Черниша встановлювався якийсь невидимий
та мничий зв'язок, як мiж тими придорожнiми бiлими стовпами з
розп'яттяiми, що вiн ©х бачив у Румунi©.
- Вдень цi силуети на горах виднiтимуться за сотнi кiлометрiв, а вночi
будуть свiтитися сяйвом, нагадуючи про себе i про свою державу. Це не лише
жертви. Це невгасимi гарячi вiдозви, написанi нашою кров'ю...
Було незвичайно, свiтло навкруги. Повний мiсяць, як матове сонце,
осявав океан хребтiв, що розладились у всi боки, скiльки сягав зiр.
Черлишевi пригадались вичвтанi в дитинствi фантазi© про далеке майбутн ,
коли згасатиме сонце. Захолоне земля, позамерзають у рiках риби... Серед
грандiозних льодовикiв блукатимуть останнi люди, не знаходячи нi теяла, нi
©жi, нi води. Верховини гiр стояли кругом, схожi да фантастичнi льодовики,
а мiсячна, напрочуд ясна нiч нагадувала такий згасаючий день, що носить
уже в собi смеркання вiчностi.
Черниш переступив з ноги на ногу i ненароком вiдчув чи сь тепле
спiтнiле плече. Це його мовби трохи втiшило. Чим далi залишалась за ним
рiдна земля, чим бiльше сотень кiлометрiв роздiляло його з нею, тим
дорожчими ставали Черпишевi його бойовi товаришi, якi мов дихали на нього
©© теплом, говорили до нього ©© мовою, несли в собi ©© вiрнi прикмети. Це
почуття побратимства, мабуть, сповнювало й iнших бiйцiв, проявляючись все
виразнiше i нестримнiше, чим менше ©к ставало. Певно саме тому зараз,
стоячи мовчазним суворим кругом навколо могили Брянського, вони все тугiше
змикалися, iнстинктивно тулилися плечем до плеча, лiктем до лiктя, щоб
вiдчути на собi живий людський дотик, тепло товариства - дине тепло серед
холоднечi цих чужих гiр.
- ...Його образ, оповитий красою вiрностi, залишиться назавжди в наших
серцях. На честь бiльшовика-гвардiйця - салют!
Воронцов вийняв здоровою рукою з кобури свiй важкий трофейний
парабелум, з яким не розлучався з часiв Сталiнграда, бо дiстався вiн йому
в тяжкому бою.
Брянського в тих же парусииових чобiтках загорнули в плащ-палатку й
опустили в могилу. Вiддаючи останню шану офiцеровi Велико© армi©, всi
присутнi пiднесли вгору свою рiзноманiтну, вилискуючу при мiсяцi зброю,
вiтчизняну i трофейну, рiзних систем i рiзних армiй свiту. Вистрiлили по
командi в небо - раз, i вдруге, i втрет .
Всю нiч рота Сагайди пробивалася за пiхотою через мiжгiр'я, тягнучи за
собою коней, нав'ючених мiнами i матерiальною частиною в сiдлах системи
Брянського. I було незвично, що вже не йде перед ними твердою ходою, щораз
оглядаючись, бiлявий спокiйний юнак з вдумливими очима. У стройовiй
частинi полку креслярi вже знiмали копiю з топографiчно© карти i наносили
позначку на висотi 805 у тому мiсцi, де його поховали.
Мiжгiр'я бiлiли внизу, затопленi молочними озерами туманiв. Мiсяць
хилився на захiд, камiння нахолонуло за нiч, i бiйцi промерзали в
гiмнастьорках.
- Черниш, яке в нас сьогоднi число? - спитав похмуро Сагайда,
шкутильгаючи поруч. Вiн зiрвався цi © ночi по камiнню в якийсь крутояр i
пошкодив ногу. Черниш не знав, який у них день. Йому здавалося, що вже
минуло дуже багато часу вiдтодi, як вони ведуть бо© в Трансiльванських
Альпах.
- Не знаю, - вiдповiв Черниш глухо.
- Мiж iншим, мати в нього зовсiм стара. Одна. Вона жила з його
атестата. Я вирiшив послати ©й свiй... Га?
- Добре зробиш... Я... теж частину пошлю. Мо© обiйдуться.
- Справдi, навiщо нам грошi? - говорив далi Сагайда. - Що менi буде
треба, я матиму й без грошей. А ©й пошлю, все-таки помiч. Юра писав ©й про
мене, яка в мене iсторiя з рiдними... Так вона в кожнiм листi i менi
привiт передавала. Також називала... сином.
Камiння вилискувало проти мiсяця холодними тьмяними скалками.
- Добре, що ми ©х добивали на мiсцi, - несподiвано сказав Сагайда. -
Нiколи, нiколи не братиму в полон! Все нищитиму, нiкому не дам пощади!..
Од пекучо© туги руки Черниша стискалися в кулаки. Зда ться, в його
короткому життi ще не було такого горя, яке могло б зрiвнятися з цим.
Брянський був його першим справжнiм другом на фронтi. Ця сувора чоловiча
дружба, яка не раз випробову ться смертю, забува ться важче, нiж перше
кохання.
Як видиво, стояла перед Чернишем дiвчина з веслом на березi моря, що
смiялась до сонця. Вiн бачив ©© на фотографi© у Брянського i тепер
звертався в думках до не©, як до живо©. "Люби, кохай його, кохай! -
заклинав вiн у нестямi. - Кохай, хоч вiн нiколи не повернеться до тебе з
цi © висоти, як i бо ць Гай зi сво ©! Не вернуться, кiнчиться вiйна,
загримлять салюти на честь Перемоги, а вони залишаться тут, на чужинi, як
нашi вiрнi застави! Так люби ж його, не забудь довiку, люби, люби його, не
забудь ради iншого!.. Може, тодi вiн буде тут не такий самотнiй!"
А наступного ранку якийсь молодий сапер, проходячи слiдами батальйону i
ставлячи указки, побачив велику брилу, пiд якою був похований Брянський.
Вона була на виднотi, ©© було легко помiтити кожному, хто йшов по указках.
Бо ць рубонув кiлька разiв кайлом по каменю, i вирiзьбилось "Л" iз
стрiлкою, обернутою на захiд.
XXIII
Цього ж ранку бiйцi Сагайди, видершись на останнiй хребет, полегшено
зiтхнули, як мореплавцi, що пiсля далеких мандрiв нарештi побачили
довгождану землю. Внизу, мов дно висохлого моря, розкинулось величезне
плато, що зеленiло виноградниками, нивами й садами.
Милував i заспокоював око бiйцiв цей шмат рiвнинного простору в горах,
що розкинувся на десятки кiлометрiв, хоч вдалинi на заходi знову синiли й
синiли гори.
- А це, мабуть, i отi альпiйськi луги? - звернувся Сагайда до
Черниша.
- Якi?
- Колись до вiйни у нас були парфуми "Альпiйський луг". Я ©х одного
разу подарував Мусi на iменини.
Догораючи, димiли внизу населенi пункти. По щляхах рухались
бронетанковi частини й маси кiнноти козачого корпусу, що прорвалися десь
злiва.
У найближчому мiстечку розташувався полк. Вiд комбата Сагайда дiзнався,
що полк вийшов у другий ешелон i стоятиме тут, напевне, до завтра, чекаючи
поповнення, яке вже десь вели цiлий тиждень офiцери резерву.
Мiстечко було спустiле, напiвзруйноване ударами нашо© штурмово©
авiацi©. В уцiлiлих будинках уже господарювали бiйцi. У трофейних бочках
з-пiд пального грiлася вода, голi - як мати родила - бiйцi милися на
сонцi, стриглися, писали листи, читали газети. У полкових розвiдникiв
грала гармошка, i на воротях уже бiлiв напис:
"Добро пожаловать". Саме коли повз них проходила мiнрота, з ворiт
ви©хав Козаков верхи на маленькому бiлому ослику. На цей раз сержант був
виголений, чистий, вдоволений. В руцi у нього метлялася порожня оплетена
сумка.
- Куди, Козаков?
- В русалим... За святою водою!
Бiйцi гикнули, свиснули на осла, i вiн припустив уподовж вулицi щодуху.
Козаков, обiйнявши тварину довгими ногами, вiдчайдушне балансував на нiй,
махаючи в повiтрi величезною сулi ю.
Мiнометники розташувалися в саду на околицi.
Яка тут розкiш панувала навкруги! Запашнi величезнi яблука пiвденних
сортiв сповнюють повiтря тонкими пахощами лiкеру. Синiють сливи,
червонобокi повнi персики вгинають гiлля... Бери, ©ж, насолоджуйся,
скiльки тво©й душi завгодно! До саду приляга виноградник. Нiхто про нього
не дба , урожай кинуто напризволяще. На площi в кiлька гектарiв бiлий,
прозорий виноград звиса важкими гронами до само© землi.
- Гей, куме! - гука Хома до Романа Блаженка.-- Ходiть-но до мене
персикiв ©сти. ©жте, скiльки душа ваша запрагне - нипьки я вгощаю!
- Ого, як ви розщедрились, Хомо...
- Ходiть-но, ходiть, кличте i брата з собою... Та що брата! Тут
вистачить i на вашу жiнку, i на ваших дiток, i на всеньких родакiв, хоч ©х
у вас - батальйон.
Причепурившись, почистивши зброю, бiльшiсть бiйцiв ляга спати. Тiльки
Ха цький, хоч теж не спав цiлу нiч, не може вгамуватись. Довго ника по
подвiр'ю зi щупом в руках, загляда в усi закутки, пробу землю. Вiн вiчно
шука якiсь скарби в цiй чужiй землi, наче вiн тут уже колись був i сам
закопав ©х. Хома не втрача надi© знайти отак коли-небудь закопану бочку
добрячого столiтнього вина, щоб почастувати потiм увесь свiй "колгосп", як
вiн назива свою роту. Зда ться, знахiдки й цiкавлять його саме тим, щоб
зробити цiлiй ротi при мнiсть. Прощупавши подвiр'я i нiчого не знайшовши,
вiн нарештi вгамову ться. Бере лопату й копа собi щiлину. Копати землю
вiн мастак. Незабаром щiлина готова, дно ©© застелене пахучою травою.
Тепер Хома влазить туди i вмощу ться спати, поклавши автомат пiд голову.
Ха цький органiчно ненавидить клятих месерiв i бiльш-менш спокiйно
вiдпочивати може, лише зарившись глибоко в землю.
- Земле моя, матiнко моя, - зверта ться вiн до не©, -з тобою менi
найлiпше! В тобi я, наче в маминiй пазусi©..
Верхiвець-автоматник гонить вулицею полонених. Сонце вгрiва , вони
чимчикують пiдтюпцем, важко, запалено дихають, обливаються брудним потом.
- Гони ©х, гони! - пiд'юджу Блаженко-старший, стоячи бiля ворiт на посту.
- Бач, як повпрiвали, а мiшкiв з ланцями не кидають. I чим вони ©х
повабехкували?
З гуркотом про©жджають вперед нашi й румунськi танки; не зупиняючись в
мiстечку, зникають один за одним в сухiй, гарячiй курявi. Зверху на танках
сидять румунськi солдати в чорних беретах i, смiючись, п'ють нахильцi сирi
яйця.
- Що, вони теж, мабуть, вступають у бiй? - зверта ться Блаженко до
Черниша, що, влаштувавшись неподалiк пiд яблунею, старанно чистить свiй
пiстолет.
- Уже вступили, - неквапом вiдгуку ться Черниш. Блаженко пробу свою
руку, розсiчену в першiм бою пiд дотами. Вона вже добре зажила.
- Хай спокутують сво© грiхи, - каже Роман, проводжаючи поглядом
танкiстiв.
На Черниша цi смаглявi румунськi хлопцi в беретах навiяли iншi думки.
Пригадалось: падiння дотiв, прорив останнього боярського рубежу i той
шалений марш по вiдкритих внутрiшнiх шляхах Романи... Iржуть конi,
дзвенить далечiнь, i плавом пливуть назустрiч втомленi капiтулюючi
вiйська... На одному з роздорiж у степу, на високiй, наспiх спорудженiй iз
снарядних ящикiв трибунi сто©ть випростаний смаглочолий наш офiцер з
дiвчиною-перекладачкою. Завдання його, видно, було вiдiбрати
трансiльванцiв, якi пiдуть визволяти ще зайняту ворогом свою
Трансiльванiю. Поки що ж перед ним - море озбро них закiптюжених
капiтулянтiв.
- Товаришi!
Одне це слово, одне це - перекладене дiвчиною - звертання викликало
серед румунiв бурю радостi й захвату. Вiн назвав ©х, вчорашнiх сво©х
противникiв, товаришами! I вже, передаючись з уст в уста, покотилось
далеко в поле, помчало, поклекотiло в iншi розтягнутi понад шляхом
румунськi батальйони й полки:
- Вiн сказав нам - товаришi! А офiцер вiв далi:
- Ви рветеся додому, але де ваш дiм? Серед вас тут тисячi й тисячi
трансiльванцiв, а Трансiльванiя ваша ще зайнята ворогом, ©© треба
визволяти! Чи у вас бажання йти ©© визволяти?
I сколихнулося закипаюче людське море:
- ! ! !!!
- Обдуренi сво©ми правителями, ви шукали свого щастя в Одесi, на
Кавказi, пiд Сталiнградом... Нi, не там ви його мусили шукати. Щастя не
награбу ш, його треба створювати самим! Отам, -офiцер вказав рукою на
захiд, - отам вашi Клуж, Сiбiу, Альба-Юлiя! Iдiть i берiть ©х, i самi
будуйте нове життя!..
I ось тепер вони йдуть, пролiтають вулицею уже на танках, п'ють
нахильцi, замiсть вина, свiжi курячi яйця, радiсно смiючись до рiдних,
найкращих у свiтi гiр...
"Так охоче пересiсти на танки iнших систем, так швидко повернути зброю
на сто вiсiмдесят градусiв... Як це могло статись? - роздумував Черниш,
неквапом збираючи прочищений пiстолет. - Чим могли ми так легко привернути
©х до себе? Не чарами ж, не силою, не пiдкупами, нi. Тiльки правдою нашо©
боротьби, тiльки вином свободи..."
Цього ж дня по обiдi Черниш пiшов з Денисом Блаженком до Воронцова по
рекомендацi©, якi вiн ©м обiцяв дати. Майора вони застали на терасi
будинку, де розташувалась полiтчастина полку. Воронцов сидiв на стiльцi, а
вродлива, надмiру серйозна фельдшерка з санiтарно© роти робила йому
перев'язку.
- Сiдайте, - запросив Воронцов, - я зараз.
Сiвши, Черниш мовчки дивився на майора i пригадував першу зустрiч з ним
пiд дотами. Здавалося йому, що це було давно-давно... Тодi вiн вперше
почув iм'я Брянського. Не знав, що скоро стане його найближчим другом i що
не пройде багато часу, як вiн ховатиме його вночi на трансiльванськiй
сопцi. О Брянський, Брянський! Самiев же мрiяв послати тебе пiсля вiйни в
академiю!..
Кiнчивши з перев'язкою, Воронцов дiстав аркуш паперу, самописну ручку i
наготувався писати. Але перш нiж писати, вiн задав Чернишевi кiлька
запитань з його бiографi©.
Пiонерський загiн, десятирiчка, подорожi влiтку з батьком у гори чи в
пустинi... Потiм вiйськове училище. I все. Життя його було ясне i прозоре
до дна. В ньому було мало горя, мало втрат, багато смiху, мрiй, сонця.
Першою найболючiшою втратою для нього була смерть Юрiя Брянського. Важким,
фiзично вiдчутним каменем вона тепер лежала на серцi...
Майор писав. Кiнчивши i помахуючи аркушем, доки просохне, вiн дивився з
тераси на далекi синiючi гори.
- Там знов пасмо, - сказав вiн роздумливо. - Знов Альпи...
- Знов бо©, - доказав Черниш, вгадуючи думку Воронцова.
Майор подав йому рекомендацiю.
- Певен, що червонiти за вас не доведеться.
- Дякую. Обiцяю вам... Довiр'я виправдаю. Коли i Денисовi рекомендацiя
була написана, фрейтор, беручи ©©, мовчки виструнчився i взяв пiд
козирок.
Дорогою, вже повертаючись в роту, Денис заговорив до Черниша з якоюсь,
не властивою йому ранiше, iнтимнiстю в голосi:
- Мабуть, сьогоднi у нас недiля, товаришу гвардi© молодший лейтенант...
Так якось святково... Бачите, вступаю... Не знаю, чи й вам так, як менi.
Знаю ж, що цей вступ таких якихось... практичних переваг менi не да . Як
був фрейтором, так i залишусь. Як носив мiномет на плечах, так i
носитиму. Навпаки, обов'язкiв ще бiльше буде. Тепер ще парторг буде весь
час доручення давати. I все-таки гарно. Коли я вiдповiдав про права й
обов'язки члена парти', то - ви чули? - про обов'язки вiдповiв краще, нiж
про права. Вступаю в партiю, кажу, значить, беру добровiльно на себе
додатковi обов'язки перед народом. Беру нову ношу на плечi. Хай важче
буде, але ж на серцi якось гарно. Наче недiля, наче свято...
Надвечiр хмари вкрили небо. Весь свiт посiрiв, i почався обложний дощ,
рiвномiрний i тихий, з тих вересневих дощiв, якi заходять надовго. Всi
одразу помiтили, що лiто вже минуло, що вже настала осiнь з нескiнченними
мряками, розбитими дорогами, холодними вiтрами. Солдатовi це було
страшнiше вiд куль i снарядiв, бо не кiнчалося нi вдень нi вночi. В такi
години туга за рiдним кра м була особливо гостра.
Увечерi Черниш i Сагайда сидiли в розвiдникiв. Грала гармонь, тужливi
чоловiчi голоси з рiзних куткiв кiмнати пiдспiвували ©й:
До тебя мне дойти нелегко,
А до смерти - четыре шага.
Козаков сидiв край столу, схилившись на руку, сумовитий, задуманий.
Рiднi пiснi навiювали на нього багато споминiв, змушували задумуватись над
сво©м життям.
Чорний дощ перiщив у шибки, гуркотiв од вiтру бляшаний дах, i вiд цього
в освiтленiй кiмнатi було ще затишнiше. Хороше було знати, що сьогоднi не
доведеться нiкуди йти, що можна буде в сухому примiщеннi проспiвати з
друзями допiзна, а потiм всмак поспати на пухкiй соломi до ранку.
Негода розгулювалась. "Добро пожаловать", написане знадвору, поступово
змивалось дощем...
Вартовий за вiкном на терасi зупинив когось вигуком, питаючи пропуск.
Потiм у дверях загримiло, захлюпало, i ординарець Сагайди, заздалегiдь
попереджений, де ©х шукати, став мокрий на порозi, з автоматом на грудях.
Вода ручаями стiкала з його плащ-палатки.
- Товаришу гвардi© лейтенант, батальйон виходить.
Сагайда чортихнувся i швидко встав, затягуючи ремiнь.
Прибiг полковий зв'язкiвець з наказом сержантовi Козакову негайно
з'явитись до начальника штабу.
Черниш i Сагайда вийшли на вулицю, i гострий дощ ударав ©м у розпаленi
обличчя. По дворах чути було, як перегукуються бiйцi, збираючись i
побризкуючи збро ю.
- Iванов, де ти? - кричав хтось у темрявi. - Де ти, чорт би тебе взяв!
На заходi пiвнеба охопили нерухомi заграви, дощ лив як з вiдра,
стiкаючи крижаним холодом на гарячi ши©, i дивно було, що тi далекi
заграви не гаснуть вiд такого дощу.
- Горить, горить вропа, - сказав Сагайда, брьохаючись у грязюцi.
Черниш бачив при тьмяних вiдблисках змокрiле сердите обличчя товариша.
Промчав вулицею чорний вершник, вiтер роздував його плащ-падатку,
багнюка стрельнула з-пiд копит в усi боки. Сагайда пiдняв руку,
прикриваючи обличчя, i вилаявся. Заграви, здiймаючись над нiччю, стояли
перед ними, яя здиблене в небо нерухоме багряне море.
XXIV
Батальйон, не розосереджуючись, посувався вперед. Безмежний морок
розлився навкруги. Здавалось, це була iнша земля, не те зелене широке
плато, що постало було вранцi веред очима бiйцiв, залите сонцем до далеких
синiх гiр.
Мовчки чвалали бiйцi назустрiч мокрому вiтровi. Конi мiнометникiв
хропiли й стогнали в темрявi, в'язнучи в рiллi. Виноградники, кукурудза,
соняшники трiщали пiд йогами. Йшли без дорiг, бо ©х, зда ться, й не було
тут. Уночi нiби позникали всi тi асфальти, якими вранцi рухались частини
козачого корпусу, здiймаючи хмари пилу.
Комбат час вiд часу зупинявся на хвилину з старшим ад'ютантом, щоб при
лiхтарику звiритись пiд плащем по картi. Потiм знову доганяли пiхоту.
Цмокала i цмокала важка земля, мовби цiлувала невтомнi солдатськi ноги.
- Патку мiй, патку! - чу ться голос Ха цького, що б' ться десь позаду з
конем. - I коли то буде край цьому болоту?
У цей момент чобiт першого бiйця задзвенiв об камiнь i весь батальйон
полегшено зiтхнув.
- Шосе!
Знали пiхотинцi, що не ходити ©м по цьому шосе, знали й мiнометники, що
не мчати ©м по цiй дзвiнкiй дорозi на конях, бо вона, лiгши з пiвночi на
пiвдень, не збiгалася з напрямом наступу, а ©© ж не переведеш, як стрiлку
на годиннику... Знали це i все ж зрадiли. Хоч десять крокiв хоч п'ять
крокiв - аби вiдчути пiд ногами твердiсть, а не хлипку, розбагнену рiллю,
в яку, зда ться, ввiйшов би з головою, коли б не рухався вперед, а
зупинився на
З ходу перетнули асфальт, i незабаром з темряви з'явився залiзничний
вал, що простягся паралельно шосе. Попiд насипом сновигали людськi
силуети, чути було румунську мову i наше: "Давай, давай""
- Чу ш, як румунешта гвоздять по-нашому, - сказав хтось, веселiючи.
- Вони будуть нашим правим сусiдом, - повiдомив Чернишевi Сагайда, якиа
щойно повернувся вiд комбата.
По той бiк залiзницi, десь зовсiм недалеко ворожi транспортери вiдкрили
вогонь. Лункi пострiли МГ наче дзвонили по бляшаному небу. Щоразу в
темрявi зустрiчалися румунськi солдати з оберемками кукурудзи для сво©х
окопiв.
- Здоровi були, товарицючки, - гуиав ©м Роман Блаженко бадьорим
голосом. - Здоровi були, братцi!
Бiйцi, скинувши з себе плащ-палатки, вкрили вами мiномети вiд дощу, а
самi, лишившись у гимнастьорках, рили ячейки, подзенькуючи в темвотi
лопатами. Сагайда i Черниш сидiли пiд насипом, не ховаючись вiд дощу, бо й
нiде було ховатися i нi для чого: вони вже промокли до кiсток. Земля
м'яка, як губка, теплiшала пiд ними, нагрiваючись вiд ©хнiх тiл.