Гончаров Анатолий. Прапороносцi

- Мене вистачить на все.
- Не вистачить, Ха цький, нiч крiзь нiч... Звалитесь неминуче. Вдень
почнете дрiмати на ходу. А я не даватиму. А я ганятиму нещадно. I буду
вимагати безпосередню вашу роботу не з оцього ©здового, замiсть якого ви
коней зараз пора те, а персонально з вас, I не питатиму, чи спали ви, чи
нi. I навiть коли з нiг звалитесь, то не пожалiю, а, навпаки, жорстоко за
це покараю. Бо коли солдат звалився з нiг лише завдяки сво©й власнiй...
необачностi, за це його треба суворо карати. Погано, погано, Ха цький.
Подумайте} старшина роти, - Iван Антонович пiдняв палець угору, - ©здових
стереже! Коней ©м году ! А вони собi сплять сном праведникiв... Ну, як це
назвати, Ха цький? Вiдповiдайте.
- Панiбратство, - подумавши каже Хома.
- О, саме воно!.. А де панiбратство, де лiбералiзм, там уже не питай
залiзно© дисциплiни. Там уже старшинi й на голову вилiзуть. А тому, -
Антонович перейшов на грiзний тон, - вiд сьогоднi наказую: вам, як
старшинi, на пост не ставати. Коня пiд сiдло взяти собi найкращого.
Артиста вiзьмiть. Щоб видно було одразу: ага, це старшина ©де! Взiрець для
всiх!.. I нiкому - нiякого спуску. Все, що пiдлеглим належить, - дайте.
Все, що належить з них, - вiзьмiть. Бо я в свою чергу вимагатиму з вас
немилосердно по всiх пунктах. Вам зрозумiло?
- По всiх пунктах.
- Ми на вiйнi, товаришу Ха цький, - вже м'якше заговорив Антонович, - i
ви не потурайте, хто та як про вас скаже чи подума . Не потурайте нi на
що. Бо ви не менi догоджа те, не Iвановi чи Степановi, ви здiйсню те волю
Батькiвщини, Все вiдкиньте, все забудьте, крiм не©, крiм обов'язку. Дiйте
неухильно, чесно, справедливо. I тодi, хоч який будете суворий та
нещадний, бiйцi нiколи не перестануть вас поважати й любити.
Iван Антонович схилився бiля воза на ящики мiн, задумався. Хома тим
часом, чалапкаючи в калюжах, добрався до крайнього воза, розшукав серед
©здових свого земляка i приятеля Каленика.
- Каленику,вставай!
здовий щось миркнув i зiбгався ще дужче. Хома нагнувся, затряс його за
плече.
- Вставай! Кому сказано!
Очманiлий Каленик неохоче пiдвiвся, сiв.
- Що таке?
- На пост!
- На пост? - Каленик смачно позiхнув. - А котра зараз година? Хiба ти
сво вже вiдстояв? . - Уже вiдстояв.
- Щось дуже швидко...
- Судилося стiльки.
- А Гмиря де? Хай зараз вiн стане, а я пiду в третю.
- Нi, ти станеш зараз.
- То ж чому?
- А тому, - розлютився Хома, - що встань, коли з тобою командир
розмовля !
Приятель схопився, як опечений.
Коли Ха цький знову повернувся до Антоновича, той все ще стояв,
задумавшись, бiля воза. Нап'ята палатка халабудилась йому на головi,
обстрiлювана лопотливим дощем. "Чому ж вiн сам досi не ляга ? - подумав
Хома про командира роти. - Весь день нарiвнi з нами рвав собi жили i вночi
не приляже..." Хомi навiть жалко стало Антоновича.
- - Товаришу гвардi© старший лейтенант!.. . Антонович не вiдповiв на
оклик. Схилившись на ящики, вiн уже мiцно спав.
"Стоячи спить, - дружелюбно усмiхнувся Хома, зупинившись за спиною в
Антоновича, готовий пiдхопити його на руки, якщо падатиме. - Стiй,
Антоновичу, стiй, тримайся на обох... Тримайся, адже мусиш... Бо звалишся
отут бiля воза з власно© провини, то ще й кару приймеш..."
Вранцi, перед тим як рушити на переправу, Ха цький зробив ревiзiю на
возах i доповiв командировi роти про наявну кiлькiсть мiн. Було по
бо комплекту на кожному возi.
- Бiльше не пiдiймете? - поцiкавився Кармазин.
- Бiльше?.. - зам'явся Хома. - Чого ж... можна спробувати...
Правду кажучи, йому й самому кортiло довантажити пiдводи ще бодай
сотнею мiн, користуючись тим, що машини полкового бо постачання стояли
зараз пiд боком. Адже все може трапитись, адже машини можуть вiдстати,
адже ще невiдомо, якi там гори пiдуть за переправою. Добре, як добре, а
коли бездорiжжя, бескеття? Зарiз! Тодi додаткова сотня мiн була б як
нахiдка. Хома вже давно все це обмiркував, прикинув собi оком можливостi
транспорту. Не випадково вiн, тiльки почало свiтати, взявся за ревiзiю.
Але рiч у тому, що на возах, крiм бо припасiв, ще чимало мiсця
захаращувало й особисте майно бiйцiв та офiцерiв роти, в тiм числi й речi
самого Антоновича. Як тут бути? В якiй формi викласти Антоновичу сво©
жорстокi намiри? Однак старший лейтенант сам вгадав причину Х'оминого
вагання.
- Старшина...
- Я!
- Негайно очистити вози вiд усього стороннього. Викидати геть усе, що
не може стрiляти або вибухати. Натомiсть довантажитись бо припасами.
- Слухаюсь! Дозвольте почати?
- Починай!
За мить Хаецький уже був иа возi. Бiйцi, передчуваючи розправу,
обступили його з усiх бокiв. Якось випало так, що першим потрапив
Ха цькому до рук саме ранець командира роти, обшитий зверху собачим
хутром. Ординарець Антоновича шанобливо дивився з натовпу на те хутро.
- Чи ? - дивлячись прямо на Антоновича, голосно запитав Хома, хоч добре
знав, з чи©ми речами мав справу.
- Старшого лейтенанта, - попередив ординарець по-божно.
- Приймай! - гукнув Хома ординарцевi i пошпурив йому речi до нiг.
"Пропали авторучки, - покiрно подумав Антонович, мовчки спостерiгаючи
цю сцену. Всi знали, що в його ранцi, крiм бiлизни та чистих зошитiв,
наготованих уже заздалегiдь для рiдно© школи, зберiгалася цiла колекцiя
авторучок, що ©х бiйцi дарували Антоновичу пiсля кожного бою. - Тепер каюк
ручкам... Напевне, всi потрощились..."
- Ну, що ви на це йому скажете? Нiчого й не скажете, - смiявся Черииш у
вiчi Антоновичу.
- Смiйся чужому горю. Радий, що в тебе нiчого нема, крiм польово©
сумки.
А Хома тим часом ходив по возах, вергав важкi ящики, вичитував за
лiбералiзм ©здовим, якi, мовляв, приймають на сохрану рiзний мотлох.
- Чия ковдра?
Трофейна ковдра майнула з воза.
- Чи торбисько?
Брати Блаженки дружно стали перед Хомою.
- То наше, - заявив Роман. - Кидай сюди. Але Хома, перш нiж кинути
блаженкiвську торбу, ради цiкавостi зазирнув-таки, що там у нiй напхано.
- О людино! - загримiв вiн до Романа. - Сирицею мiшок набехкав! Тьху!..
А-а, шкодив би тво©й мамi! Сти-дав би ся з таким мотлохом на переправу
в'©здити! Гляньте, гвардiйцi, на Романiв трофей: повен мiшок сирицi! Чи не
на посторонки для сво © тещi надбав?
- Не глузуй, Хомо, - суворо втрутився Денис. - То на гужi до хомутiв.
Писали ж тобi, що збруя в артiлi нiкудишня, все нiмець виграбував, в
мотуззя коней запрягають...
- То що ж ти, Денисе, на плечах оце в артiль понесеш?
- А понесу!
- То неси! Бог на помiч!..
Хома кинув Блаженкам ©хнiй мiшок i взявся за iнший.
- А це чий сидiр?
- Мо ! - пiдбiг Маковей.
- Що ти сюди впер, Тимофiйовичу? Так наче кiстлявого фрiца зашморгнув.
- То запасне сiдло!.. Святкове! Не викидай, Хомо! Iншим разом Ха цький,
безперечно, зважив би на Макове вi просьби. Як i вся рота, Хома патронував
малого телефонiста i, де тiльки мiг, виявляв йому сво високе
заступництво. Але зараз вiн був нещадний.
- Не пiдбивай мене, Маковею, на грiх. Що мус, то вже мус.
Метаючи ранцi та речовi мiшки, Хома добувся нарештi i до свого власного
майна. Стоячи на возi, вiн узяв свiй мiшок за гузирi, витрусив з нього
скарби на ящики, став перебирати. Змiна бiлизни, бритва та помазок, пара
халяв, вiдрiзаних вiд зношених домашнiх чобiт, та полотняний домотканий
рушник... Не важке Хомине майно, однак i йому нема мiсця на армiйському
возi© Важка навiть голка для солдата в походi!.. Взяв гаптований рушник на
руки, розгорнув, i гiлляста калина зачервонiлася до бiйцiв далекими
рiдними краями, тьохнула вишитими соловейчиками.
- Патку мiй, патку! Власними руками Явдошка цi узори виводила!.. Давно
зберiгав, а ниньки розлучатися маю... Не осуди, жiнко, не осуди, любко!
Пускаю тво© вишиванi соловейки на високi гори! Летiть, коли вже на те
пiшло!..
- Не викидай, Хомо, - запротестували товаришi. - Халяви кинь, а рушник
залишi.
Ха цький постояв якусь мить, вагаючись, i нарештi послухався ради.
Згорнув свою барвисту пам'ятку, поклав до кишенi.
- Не багато заважить. Може, навiть легше буде з нею в походi.
...Все це дiялось напровеснi в похмурих придунайсь-ких горах. Вiдтодi
вже минуло понад мiсяць. Хома оговтався, призвича©вся до сво©х нових
обов'язкiв. У гiрських переходах вiн був помiтно схуд, а тепер знову
ввiйшов у норму, навiть ще бiльше роздався в плечах, смаглява туга шия
напинала йому комiр.
Гори зостались далеко позаду, сiрий камiнь змiнився словацьким
рахманним чорноземом. Не провесiнь, а вже справжня весна дихала навкруги.
Iдучи в колонi на далекi вогневицi гаснучого заходу, Ха цький чуйно
ловив нiздрями знайомi з дитинства запахи весняних, розпарених за день
полiв. Пахло рiдним Подiллям, прiсними земляними соками, хмiльною силою
майбутнiх урожа©в.
- Як усе тут Укра©ну нагаду ! - збуджено озирався Хома на всi боки. -
Може, це ми землю вже кругом обмiряли та й знову додому поверта мось? Ти
чу ш, Романе? Чу ш, Маковею?..
I земля, i села пiшли знайомi, немов уже баченi колись давно. Спiвуча,
зрозумiла словацька мова радiсно заздвенiла звiдусiль...



III

- Добри ранок, пане вояку!
- Здорова була, сестро!
Десь поблизу бiйцi вiталися з словачками. Сагайда крiзь теплу дрiмоту
слухав ©хнiй голосний, милозвучний гомiн, думаючи, що це, певно, йому ще
сну ться сновиддя. Хiба вже справдi ранок? Вiн повiльно розплющив очi i
радiсно вразився: просто над ним, вся в цвiту, розкинулась вiттям тендiтна
яблунька. Немов прийшла звiдкись вночi i стала в головах. I всi дерева
навкруги, якi вночi були чорнi та царапкi, мовби виплетенi з колючого
дроту, тепер стояли бiло-рожевi, м'якi, святковi. Золотi бджiлки гули,
метушилися в пелюстках, то ховаючись мiж ними в чашечках, то з'являючись
звiдти ще золотiшими. Тепле, спокiйне повiтря було наскрiзь чисте, все
пройняте сонячними блискiтками.
Сагайда встав, потягнувся, почуваючи в усьому тiлi солодку повноту сили
i енергi©. Зовсiм близько на заходi височiли гори. - Малi Карпати,
тягнучись могутнiм пасмом десь iз пiвночi кра©ни до само© Братiслави.
Вночi, коли полк пiдiйшов до них, гори були темними, як зубчастi
середньовiчнi мури. А до ранку вони наче пiдсунулись ближче до полку,
заблищали до сонця камiнням, а подекуди вже навiть весело зазеленiли
схилами. Десь у гiрських глибинах глухо вигримував бiй, а тут, бiля
Сагайди, було затишно i спокiйно. Весь самi вський полк, якому пiсля
шаленого маршу нарештi випала коротка передишка, зараз розкошував.
Сьогоднi вiн мав одержати поповнення. Штаб полку зупинився вночi в
словацькiм селi Грiнавi, яке розкинулось внизу понад Братiславським шосе,
а бойовi пiдроздiли батальйонiв, в тому числi i мiнометники Iвана
Антоновича, зайняли собi всi сади пiдгiр'я, що нависали над селом
величезним квiтучим амфiтеатром.
Сагайда, випроставшись мiж низькими деревами, якусь мить стояв
приголомшений i заслiплений блиском вранiшньо© природи. Протирав
по-дитячому кулаком очi, намагаючись перш за все зорi нтуватись у цьому
незвичному весняному краю. Японськi черешнi розкотилися перед ним пишними
рожевими клубками по всьому пiдгiр'ю. Внизу, мовби припливши з далеких
зелених рiвнин, пришвартувалась до гiр словацька Грiнава. Витягнувшись
понад шосе, ледве виднi ться вона черепичними дахами з-помiж садiв. Густо
розкинула над собою бiлi снастi, напнула сяючi вiтрила, легко зависла на
них, готова попливти в далечiнь при найменшому вiтрi... Куди попливеш,
Грiнаво?
На рiвнинах за селом розгортались густо помежованi поля. Ледве мрiли на
шляхах валки пiдвiд, пролiтали машини, слiпучо зблискуючи на поворотах до
сонця склом кабiн. Рухливi марева невпинно перебiгали на далекi обрi©, мов
лави прозорих атакуючих вiйськ. "Оце й я розумiю, що весна!" - думав
Сагайда задоволене.
Роту вiн наздогнав кiлька тижнiв тому на Гронi. Тодi весна ще тiльки
натякала про себе, висилаючи вперед сво©х зухвалих розвiдникiв - гомiнливi
буйнi руча© по пiвденяях схилах гiр. А ось тут, в словацьких гоститатгих
в сках', весна розгорнулася повнiстю, рушила полкам назустрiч сво©ми
сонячними прекрасними силамн. I полки з' дналися з нею, мов двi братнi
армi'©.
Грiнава гула внизу, як вулик, вперше виставлений пiсля довго© зими на
сонце. Бiйцi та словаки групами ро©лися по селу, юрмилися на майданi.
Незважаючи на ранню пору, то в одному кiнцi, то в iншому зривалася пiсня.
Бiля мiнометiв "е було майже нiкого. Лише кiлька бiйцiв чистили зброю,
та походжав мiж ними свiжовнго-лений Денис Блаженко, зазираючи в стволи,
ревно дошукуючись плям.
- Де народi' -голосно звернувся до нього Сага©iда.
- Всi тати, - махнув Денис рукою нa село, - мiтингують iз словаками та
словачками. ©хнi партизани з тгр виходять...
- I комроти там?
- Комроти в полку. Пiшли з гвардi© лейтенантом вiдбирати поповнення.
- Прийшло?
- Начебто.
Сагайда скинув кiтель, скинув сорочку i став умиватись, овлява-ючи себе
водою до iгояса. Денис щедро лив йому лоскотну -воду з вiдра просто на
.стнну, в фiн, солодко вигинаючи хребта, iржав, пирхався на всi боки.
- Нiчого менi комроти не передавав?
- Вони вас обидва тягли за ноги, нiяк не могли добудитись. Потiм
кинули, засмiялися, хай, кажуть, хоч раз поспить для експерименту, скiльки
влiзе. Казали, що ви три двi можете спати без'просипу.
- От ще менi експериментатори, - засмiявся Сагайда i, збивши тгабакир
свою кубанку, всгеся бiля термоса, де йому було залишено снiданок. - Сiдай
i ти, Денисе, рубонем... Тут вистачить.
- Нi, я вже.
- Як хочет... Ая повеселюсь.
Пiсля снiданку Сагайда i собi подався до села. Iшов навпростець, то
пiрнаючи в бiлу тiнь розквiтлих садiв, то знову видираючись на залитi
сонцем розпушенi виноградники. Вiтався з знайомими офiцерами, що,
пороззувавшись, снували по терасах пiдгiр'я i, перекидаючись жартами,
вперше пробували голими пiдошвами при мно лоскотливу, теплу землю. Дво
незнайомих Сагайдi бiйцiв, сидячи пiд деревом, мирно бесiдували,
навперемiнки сьорбаючи з казанка свiже, ще напухирене пишням шумом молоко.
- Ось ти кажеш, Мартинов, помста, зненависть... А по-мо му,, не лише
зненависть, а й любов руха армi© вперед, - говорив один з них, в погонах
сержанта. - Насамперед любов! Любов до всiх поневолених, до' всiх трудящих
людей на землi... Нею ми сильнi, Мартинов, ось у чiм суть...
"Фiлософи", - приязно подумав Сагайда, проходячи непомiченим повз
бiйдiв i, всупереч власнiй звичцi, не зганяючi© ©х окриком, щоб вiтали
його. "Любов руха армi©... хм... закрутив", - посмiхнувся Сагайда,
пригадуючи, що колись уже чув щось подiбне вiд Брянського. Тодi вiн лише
поглузував з слiв друга i назвав його нi з сього нi з того Спiнозою. А
сьогоднi цi слова чомусь припали Сагайдi до, серця.
Починалася окра©янi подвiр'я Грiнави. Тут було зовсiм затишно i нiщо не
нагадувало Сагайдi про вiйну. Кудкудакали кури, шукаючи гнiзд, щоб
знестися... Пiдiймалася в парниках розсада... Лише за спиною, десь далеко,
зелене громаддя гiр погуркувало глухим громом. Невже там ще точиться бiй?
Невже вiн, Сагайда, тiльки тимчасово вибрiв iз тi © темно© спеки вiйни й
опинився поза гуркотом, поза димом та кров'ю серед цих садкiв, серед цвiту
й сонця, мов виплеснутий увi снi на якийсь сонячний острiв?
- Младий пане!
З грядки через подвiр'я до нього дрiбно поспiша старенька згорблена
словачка.
- Просим вас, не минiть мо © господи, завiтайте хоч на дину хвильку!..
Вона сто©ть навпроти Сагайди, маленька, мов курiпка на межi, весь час
жалiбно i невпевнено посмiхаючись.
- Ма тнi люди днесь вiдчинили пивницi, частують других висвободнтелiв,
- губи бабусi скривджено засiпались. - А я, убога словачка, нiц не мам,
герма'н пови©дав, повипивав вшецко... Але хце се мi таке приймати гостя2,
руського вояка, посадити його на красному мiсцi... Не погребуйте мнов...
Зайдiть-но!..
Сагайда схвильовано засопiв.
- Чого ж... Зайду... З радiстю зайду.
Бабуся дрiботiла поперед нього до хати, весь час озираючись, немов
хотiла впевнитись, чи офiцер справдi-таки йде. Скрипнули дверi,
вiдчиняючись навстiж, заспiвали на все подвiр'я:
- Про-о-сим!..
В хатi було як у вiнку. Хоч убогiсть, справдi, виглядала тут з усiх
куткiв, однак вона мовби згладжувалась дбайливою, якоюсь цнотливою
чистотою, що лежала на всьому. Стiни розписанi виноградом, на вiкнах квiти
в глечиках, вiд порога до самого стола прослався барвистий домотканий
килимок, видно, тiльки сьогоднi покладений. Частина кiмнати була
вiдгороджена простенькою переставною ширмою. Бабуся, спинаючись на пальцi,
заглянула за перегородку, всмiхнулася i вiдставила ширмочку вбiк.
На невисокому дерев'яному лiжку, згорнувшись клубочком, спала дiвчина,
розшарiвшись, важко дихаючи i час вiд часу здригаючись увi снi всiм тiлом.
Бiлява, зовсiм юна, вона була зодягнена так, наче тiльки оце повернулася з
далеко© дороги: в чоботях, в теплiй зимовiй хустцi, пiдперезана ременем.
Свiтле, пишно розпущене волосся розсипалося ©й на плечах шовковистими
волоткамя.
- Видите, знову одягнулась, - говорила бабуся, погладжуючи рукою
випукле, високе чоло дiвчини. - Отак бува , тiльки-но вийду на обiйстя,
повернусь, то вона в одязi - мовби ма зараз десь мандрувати. Далеко ти
зiбралася, голубко?.. I вночi отак: прокинеться, схопиться i все на себе,
на себе. Одягнеться, як до вiйська, потiм паде й спить... зус-Марiя, як
©й чоло пала !..
- Давно занедужала? - запитав Сагайда, соромлячись пiдiйти близько до
лiжка.
- О, то ще взимi! - спiвучо й майже з гордiстю говорила бабуся. -
Видите, ноги i ввi снi ©й смичуться, начебто вони самi кудись iдуть,
iдуть, iдуть... Юлiчка моя всi Татри сходила з нашими партизанами... А як
застудилася в горах, то ©© лiкували добрi пани в Братiславi. Потiм вони
тайно привезли Юлiчку сюди... Оце стала одужувати... Та хуртовини й бурани
досi ввижаються...
Обличчя дiвчини пашiло жаром. Шарке, напружене, воно щомитi нервово
мiнилося, набирало щораз iншого настрою. Тонко вигнутi брови то густо
хмурилися, то лагiдно розбiгались, падаючи одразу всьому обличчю виразу
спокою, задоволення й сердечностi.
Бабуся витерла стiлець, який i без того був чистий, i подала його
Сагайдi.
- Юлiчка вельми хотiла вас бачити, - говорила вона таким тоном, немов
Юлiчка особисто знала Сагайду i саме його хотiла бачити. - "Закличте та
закличте, мамцю, руського вояка, хай увиджу..."
Бiля самого лiжка на тумбочцi стояв маленький кошик з свiжими синiми
квiтами, схожими на пролiски. Сагайда зупинився на них поглядом,
задумався. Власне дитинство майнуло йому синiм крилатим майвом, залопотiло
босонiж в замiськi га©... Бабуся перехопила той погляд, взяла кошик на
руки, як вазу.
- Ма те на Руському цi квiти? Як то се вона по-руськи?
- Пролiски.
- Пролiски? По-словацьки: н бовий ключ. То най-ранiша, перша квiтка
нашо© весни. Юлiчка коха ться в тотих квiтах... "Мамо, ходiть-но до лiсу,
ма те дiстати менi н бовий ключ!"
"О доню, там ще снiги лежать".
"Мамко-любко, вже сонце за вiкном високе, вже прорiс н бовий ключ...
Принесiть, хай здорова буду".
- Нинi щодня ©й ношу, - тихо смi ться мати, - хай видить, хай радi ,
хай здоров'ям буде красна...
Раптом дiвчина, стрiпнувшись, почина голосно говорити увi снi.
- Вiоло, Вiоло! - енергiйно кличе вона когось. - Де ти, я не виджу
тебе, Вiоло!.. О, яка снiговиця, який вiтер студений!..
Мати дивиться на Юлiчку спокiйно, вона вже, видно, звикла до цього.
- Вiола - це ©© посестра з Бансько© Бистрицi, - поясню мати Сагайдi,
коли Юлiчка замовка . - Вони разом були у Високих Татрах, в одному загонi
Яна Пепи. Ви чули про Яна Пепу?
- Нi, не чув, - зiзнався щиро Сагайда, трохи нiяковiючи, що не чув про
цього Пепу.
- О, таже вiн був знатним комунiстом, народним посланцем республiки2.
Окупанти давали сто тисяч корун за голову Пепи!.. його iмення гримiло в
наших горах, геиби весняний грiм!.. А про пана Стьопу ви чули?
- Про якого Стьопу?
- Про Стьопу з Руська... О, його, либовь, вся Словаччина зна !.. То був
славний легiнь... Як вирвався з нiмецько© концентрацi© та з'явився торiк у
Крушногор'©, то всi гардисти вже не мали собi спокiйного сну. Пана Стьопу
нашi партизани найменували помiж себе старшим, хоча лiтами вiн був,
кажуть, юнак юнаком. Але ж дався його загiн нiмцям та гардистам!.. Мости
летiли на воздух, машини разом з окупантами гуркотiли в провалля!.. А
невловимий був, як блискавиця в горах!..
- О, коби я могла, коби я була моцна! - знову марила Юлiчка. I раптом
вона рвучко пiдхопилась, сiла, спустивши ноги з лiжка. Мати кинулась до
не©. Дiвчина дивилась у стiну нерухомим, знетямленим поглядом.
- Юлiчко! - Мати взяла ©© за плечi, пригорнула до себе. - Ти хотiла
мати гостя, кукай-но! - Вона вказала дочцi на Сагайду, що сидiв бiля
вiкна. -Ти видиш, хто завiтав до нас? - вона вимовила це таким тоном,
немов Сагайда ©м доводився близьким родичем, якого обидвi давно чекали. -
Ти не впiзна ш його? Таже це руськийi..
Юлiчка якусь мить дивилася мовчки на Сагайдинi погони та ордени. Потiм
раптом стала на ноги, вся. просяяла:
- Братку!..
Вона трималась рукою за материне плече, боячись впасти. Сагайда
пiдвiвся i, густо червонiючи, пiшов ©й назустрiч.
- Я покличу лiкаря...
- Не треба лiкаря, братку... Найлiпшi лiки вже маюi Достатечд маю!
Вiдчиняйте, мамо, всi вiкна до саду... О, яка там весна сьогоднi, яке
сонце ласкаве...



IV

Хому в цей день бачили скрiзь. То вiн стояв на дверях парового млина i
вiтiйствував перед словаками, голосно радячи ©м "суспiлити пiдпри мство
для народу"; то сидiв, розпустивши вуса, за столом у садку католицького
попа i паплюжив за вiщось перед ним папу римського; то, нарештi, водився
по селу з захмелiлими хлiборобами та нахвалявся подiлити чи©сь грунти.
Нарештi чутка про все це дiйшла до вух майора Воронцова, i той наказав
негайно викликати йому Ха цько-го. "Дай такому волю, то вiн назавтра тобi
колгосп органiзу , - думав Воронцов про подоляка. - А ти ма ш в дивiзi© за
нього пiлюлi ковтати..."
Незабаром Хома з'явився на виклик. Вiн прибув не сам, а в супроводi
цiлого почту мiсцевих селян, в якими, видно, встиг уже десь потастуватись
сливовицею. Словаки вже запросто кликали його на iм'я, як свого
односельчанина, i, розмахуючи руками, клялися, що обрали-б Хому сво©м
приматором, якби вiн залишився тут.
- Приматор - це що? Голова сiльради? - питався Хома i запевняв сво©х
нових друзiв, що його, мовляв, на такий пост i вдома оберуть. Комина
самовпевненiсть веселила словакiв. Усе це були переважно лiтнi, статечнi
газди в крислатих капелюхах та з люльками в зубах, ©м не треба було
перекладача, бо словацька мова, як вiдомо, дуже спорiднена з спiвучим
подiльським Хомнним дiалектом.
Крокуючи вулицею, подоляк метав жартами налiво й направо, а словаки,
весело юрмлячись довкола, на ходу зазирали йому в рота, виловлювали кожне
сказане слово.
- Коли мiй товариш майор буде мене занадто вже розпiкати, то ви
пiдтримайте, - навчав Хома приятелiв. - Тягнiть за мене руку... Будьте
живими свiдками, що, мовляв, Хома нас нiчим не кривдив...
Бiля двору, в якому розташувалась полiтчастина, Ха цький зiткнувся з
Воронцовим. Майор саме вийшов з ворiт з кiлькома озбро ними юнаками. Вони
були-в картатих пiджаках та в гетрах, з червоними партизанськими стрiчками
на капелюхах. Юнаки щось жваво розповiдали Воронцову про "Стьопу з
Руська".
Забачивши Ха цького, майор зупинився.
- Розповiдайте, - суворо звернувся вiн до мiнометника, - чию ви там
землю зiбралися дiлити? Може, ма те тут сво© власнi угiддя? I хто вас
взагалi уповноважував на такi рiчi?
Хома, виструнчившись, якусь мить по©дав майора очима, намагаючись
вгадати настрiй начальника.
- Совiсть мене уповноважувала, товаришу гвардi© майорi - нарештi
впевнено випалив вiн. - Це йшлося про землю тих зрадникiв, що з нiмцями
вивтiкали!
- То гардисги! Тiссовцi! Полiцiянги! - дружно загули словаки. - Тiкали
би вони до сво © могили!
- Не буде ©м нашо© з м ! '
- Хай ©м Гiтлер дасть, коли ма !
Хома, пiдтриманий цим одностайним хором, одразу пiдбадьорився i, видно,
не почуваючи на собi нiякого грiха, смiливо правдався далi.
- Навiщо би я мав ©хнi грунти дiлити? Хiба ви, брати словаки, -
звернувся вiн до сво©х приятелiв, - самi не годнi впоратися? Хiба ви
дозволите ворогам народу повернутися з-пiд нiмця та знову посiсти оцi
лани?
- Не дозволимо, пане Хомо! - збуджено загули словаки.
- Я, товаришу гвардi© майор, тiльки радив ©м допiру, як лiпше...
- Що ж саме ви радили?
- А моя рада була така: обробленi та засiянi лани розподiлити мiж
партизанськими вдовами та матерями. Тут навiть такi сiм'©, що ©хнi сини
в генерала Свободи воюють... А з незасiяного клина заможнiшим нарiзати,
якi власне тягло мають... А щоб не було нiяких нарiкань та перекручень, то
треба обрати комiсiю таку, як наш комнезам був.
"Чим ти йому заперечиш? - думав, усмiхаючись в душi, Воронцов. -
Непогано розсудив, чорт вiзьми!"
- Всi цi питання, Ха цький, будугь розв'язанi органами ново© цивiльно©
влади. Я певен, що тут обiйдеться без вашого вгручання. Товаришi словаки
самi впораються з такими справами. Як ви скажете, товаришi? - приязно
звернувся Воронцов до Хоминих свiдкiв. - Впора тесь?
- Впора мось, пане майор! - енергiйно закивали вусами селяни.
- От бачите, Хомо, - посмiхнувся Воронцов, - виходить, ваше втручання в
такi речi непродумане i навiть зайве.
- Товаришу гвардi© майор! - майже iнтимно звернувся Ха цький, миттю
впiймавши знайомi iскри весело© приязнi в очах майора. - Та чи я дуже
втручаюсь? Де я годен у все втручатись? Але якщо мене люди зо всiх бокiв
шарпають - розкажи, допоможи, порадь, - то мушу радити! Хiба нi? Ти,
говорять, Хомо, вже академiю соцiалiзму пройшов, а ми тiльки за парту
сiда мо! Ти он яку практику ма ш за плечима, а ми ще тiльки першу борозну
йдемо! Тож мушу людям пособити, свiй досвiд передати!..
Воронцов ледве стримував усмiшку, дивлячись на розпаленого Хому.
Пригадалося майоровi, як торiк в Альпах товаришi витягували Ха цького
канатом на стрiмку скелю. А зараз "патку мiй, патку" уже сам витягу
iнших.
- Гаразд. Тiльки це не все...
"Тепер за папу римського почнеться", - догадувався Хома, помiтивши, як
майор знову нахмурився. Ха цький мав пiдозру, що взагалi ця тяганина
почалася через попа, з яким вiн сьогоднi пив чарку, а потiм жорстоко
посварився, не зiйшовшись з ним поглядами на папу римського. Треба було,