Чемерис В.. Фортеця на Борисфенi

плече. - Це© весни добряче погладимо!
В ©хнiх неквапливих, гречних рухах, мовi стiльки вчува ться впевненостi
i сили, що Остряниця вiрив, з такими людьми не промахнешся. Лише дай ©м
зброю, поведи на Укра©ну!
- Ходiмте, братове, десь i вас приткну.
"Притика " Остряниця щодня, i чим бiльша повстанцiв на Сiчi, тим
мiцнiша в ньому вiра у перемогу. А зовсiм же недавно не горiв отаман, а
ледве тлiв... Пiсля того, як його порятував Дмитро Гуня, всю зиму
прокачався вiн у колишньому зимiвнику Хвеська Солодкого, заледве його на
ноги Касян Коляда поставив.
- Дякуй, отамане, сво©й долi та Гунi, котрий тебе замалим мертвого в
тирсi надибав, - казав йому на прощання Коляда. - Мабуть, ти в сорочцi
народився, ще не одну весну ряст топтатимеш. Ходи здоровий! Коли вижив, на
щось та знадобиться твоя голова!
- Про Сулиму нiчого не чути? - сумно запитав Остряниця.
- Невеселi речi, - спохмурнiв Коляда. - Стратили його ляхи у Варшавi. А
Павлюк буцiмто врятувався, та де вiн зараз, того нiхто не вiда . Дмитро
Гуня живий. Вiдбийся вiд ногайцiв, коли тi на зимiвник напали, i гайнув на
Сiч.
Гуня й справдi був на Сiчi, а про Павлюка нi слуху нi духу. Однi
запевняли, що вiн утiк, iншi - що його разом з Сулимою стратили у Варшавi.
Хтозна, кому й вiрити... Тяжко перенiс Остряниця загибель свого побратима.
Нiби й духом тодi пiдупав. На душу безнадiя насунула, вiдчай докучав. В
такi хвилини йому здавалося, що марна всяка подальша боротьба, що не
судилося Укра©нi бути вiльною i незалежною. Бо хто тiльки не пiднiмав
повстання, i марно. Великою кров'ю закiнчувалося. I не рiк, не два це
трива . Поразка за поразкою...
Вiд тих думок-терзань не знаходив собi мiсця. Та досить було по веснi
Павлюковi з'явитись, як ожив Остряниця, скинув з себе машкару безнадi©,
вiдiгнав сумнiви... Чим бiльше прибувало на Сiч втiкачiв, тим мiцнiшала в
ньому вiра, що не все ще втрачено. Повстанське вiйсько збiльшувалося з
кожним днем. Мiсця не вистачало, й Остряниця "притикав" прибулих в сiчовiй
слободi, але й там невдовзi стало так тiсно, що нi про©хать, нi пройти.
Спали просто неба, на вуличках i майданах. А коли й слободу запрудили,
довелося нашвидкуруч тулити куренi з очерету понад Днiпром, i по деякому
часi там виросло цiле мiстечко. Остряниця хоч i присiсти не мав за
клопотами, але почувався як нiколи щасливим.
- Тiсно, батьку? - питався Дмитро Гуня, коли вони здибувалися.
- Тiсно, синку, тiсно! - весело вигукував Остряниця. - Так тiсно, що й
пальця нiде приткнути!
- А ти його, батьку, з собою носи! - жарту Гуня. - Дай Боже, щоб ще
тiснiше було.
- Буде, Дмитре, он уже новий гурт до нас просту .
- Агов, пане отамане, - гукають прибулi. - Де б нам мiсце вибрати?
Перед Остряницею гурт вершникiв. Вiдразу побачив, не мастаки вони в
сiдлах сидiти, бо тримались абияк, - наче снопи з воза поперекошувалися. В
солом'яних брилях, в латаних-перелатаних сорочках, з порепаними руками. В
того сокира за поясом, в iншого довгий шворiнь чи коса до кiсся сторч
припасована, а в того поперек луки дрюк лежить замашний.
Остряниця головою похитав, добродушно мовив:
- Але ж i во©нство!.. Де ж вас подiти?
- Дiвай де хочеш, а назад не повернемо голобель, - гудуть дядьки. -
Панiв хочемо воювати.
- Хоч ми й з порожнiми руками, та серця нашi сповненi гнiву i помсти, -
озвався високий чорнявий чоловiк, на вигляд вiн був ще моложавий, хоч вуса
його i взялися сивиною. -Треба буде, й кулаками повою мо, а там i зброю в
панiв захопимо. Аби лишень почати.
Вiн чи не диний з-помiж дядькiв тримався на конi хвацько i впевнено,
наче зрiсся з кульбакою. На поясi висiла шабля, за плечима - мушкет.
Смушкова шапка набакир заломлена, чорнi блискучi очi повнi вогню i снаги.
- Козак? - поспитав його Остряниця. - 3 ре стру?
- Гордiй Чурай, урядник Полтавського охочекомонного полку! - жваво
вiдповiв чорнявий вершник - А це, - показав на дядькiв, - мiй загiн. Збро©
не ма , в бою ще не бував, та запал у нього що той порох. Зваги нам не
позичати.
Остряниця, роздивляючись ватага, поцiкавився:
- А яким це робом пан урядник серед втiкачiв опинився? Чи служба його
милостi королю не до душi?
- Ляхи вже до печiнок допекли, - кивнув Чурай, i його очi потемнiли. -
Далi терпiти нема змоги. - Помовчавши, додав: - Шляхтича одного зарубав i
на Сiч подався. З Укра©ни, лиходiй, глумився. То я його пiд гарячу руку...
Навпiл шаблею
- I добре зробив, хай завжди твоя рука буде гарячою! Почин ма ш.
- Маленький ще, - зiтхнув Чурай.
- Знайшов над чим сушити голову, - засмiявся Остряниця. - Шляхти то©
скiльки розвелося на Укра©нi, аби встигав ©© шаблею частувати.
- А скоро почнеться?
- Ось тiльки пан гетьман дасть знак, так i завиру мо, як весняна
вода!..

В останнiй перед походом день Павлюк пiшов у степ до Пiвнячого яру, аби
хоч трохи побути на самотi, подумати. Ще i ще зважити сво© помисли,
поспитати самого себе, чи нема в душi бодай маленького сумнiву та
вагання, зневiри в успiховi, бо завтра пiзно буде.
Завтра сурми в похiд засурмлять!
Перше мiсто на Схiднiй Укра©нi, котре вiн мусить узяти, - Черкаси. В
Черкасах зберiга ться ре строва артилерiя, порох, свинець. 3 Черкас i
треба починати... Сiч уже переповнена, люд до бою рветься. А чи ж вiн усе
зважив, все вивiрив? Шкода, що поруч нема батька й порадника Iвана
Сулими... Цiною свого життя врятував вiн Павлюка i на святу справу
благословив. А собi гiрку та люту долю вибрав.
У Варшавi на майданi кат його четвертував: спершу руки вiдрубав, потiм
ноги, а тодi й голову вiдтяв...
Голову отамана на кiл настромили, на базарi виставили.
Завтра сурми в похiд засурмлять!
Поведе вiн вiйсько на Вкра©ну, буде мстити за всiх пригноблених i
замучених, четвертованих i скалiчених... За кожну краплю людсько© кровi,
безневинно пролиту. Та хiба тiльки мстить iде вiн душогубам свого народу?
О нi! За волю, за кращу долю пiднiма ться на люту битву заярмлена Укра©на.
I вiн поведе ©©, вона йому вручила свою долю, назвавши його сво©м
гетьманом. Не ма права схибити.
Завтра сурми в похiд засурмлять!
- Чу ш, батьку Йване? Я прийшов з тобою порадитись, погомонiти,
подумати. Ти любяв Пiвнячий яр i свiтлий струмок на його днi, що й нинi
тихо жебонить. Ти приходив сюди зважувати сво© думи I помисли. За день до
походу на Кодак ми пили з тобою воду з того свiтлого струмка i мрiяли...
Спасибi тобi, батьку! - шапку знявши, вклонився Павлюк свiтлому струмковi.
- Спасибi за любов твою, за пораду. Я чую, як пiвень пi , як рiдна земля
до мене озива ться. Порадився з тобою - i на серцi чистiше стало Завтра
сурми в похiд засурмлять. Я зроблю все, що в мо©х силах. Хоч ковток волi,
а здобуду людям. Прощай, батьку! Завтра сурми в похiд засурмлять!..


Роздiл четвертий

Дзвiн забемкав рано-вранцi.
Роман Матусевич сполошено схопився: так бамка дзвiн лише на пожежу.
Прислухався - дзвiн не затихав. Серце чомусь сполошено забилося...
Бам-бам-бам, - не вгавав дзвiн.
- Ей, Сидоре! - крикнув Роман. - Де тебе чорти носять?
Вбiг дворецький, переляканий, блiдий ..
- Що там ско©лось? - сердито запитав Матусевич. - Хто калата у дзвiн?
З яко© причини? Пожежа?
- Н-не знаю, ясновельможний п-пане, - трусився дворецький. - Коли б не
чернь збунтувалась... Хлопи на майдан бiжать, до церкви.
- Хутко дiзнайся, що за причина! - велiв йому Роман. Дворецький побiг.
- А, чорт!.. - буркнув Роман. - Так було тихо та мирно... Коли б не
бунт... Вчора вночi сусiднiй ма ток горiв. Чи не моя черга пiдоспiла?..
Досi було тихо. Старий тiнистий парк вiдгороджував панський будинок не
лише вiд Зелено© Гути, а й вiд усього свiту. I Роман упивався тишею, що
стояла мiж дубами, в'язами та липами старого парку. Прокричить у верхiв'©
сойка, простукотить десь дятел в червонiй шапочцi - i наче вимер свiт.
Насолоджуйся, пий спокiй до дна. У селi Роман майже не бував, всiм вiдали
староста й дворецький. Роман багнув тишi i щастя. Тиша була, а щастя десь
барилося. Мур, яким вiдгородилася вiд нього Олена, був мiцний i
неприступний. Та Роман вiрив, що надiйде час - i мури впадуть самi собою.
Аби лише чернь не бунтувала та ма ткiв не палила, як у сусiдньому
фiльварку.
Вчора за обiдом у нього з Оленою вiдбулася непри мна розмова.
- Я хочу спокою, а вiн утiка , - поскаржився Роман - Час нинi
тривожний. Ночами на обрiях заграви.
- I буде горiти, - вiдповiла Олена. -То селяни панськi ма тки палять...
Гляди, Романе, щоб i тобi червоного пiвня не пустили.
- Я нiкому не вчинив зла, - здивувався вiн.
- Але й добра вiд тебе селяни не мають, - сказала Олена - Староста
витягу з них останнi жили.
- Я скажу старостi, щоб вiн... благорозумнiшим був.
- Аякже, чекай блага. - По хвилi додала вже спокiйнiше: - Кажуть, що на
Укра©нi почина ться повстання. Селяни палять ма тки, руйнують костьоли.
Пани втiкають у Бар до коронного гетьмана.
- Чув i я, що Павлюк з великим вiйськом напав на Черкаси, - зiтхнув
Роман. - Панство перелякане.
- Що? - швидко запитала Олена. - Що ти сказав про Павлюка?
- Захопив буцiмто черкаський замок, - дивлячись у миску, вiдповiв
Роман. - Запорожцi його вибрали на гетьмана.
Олена раптом засмiялась весело, нестримно, радiсно.
- Ти... Ти чого?
- Бо весело, - сказала вона. - Чи, може, ти хочеш, щоб я була сумною?
- Ради Бога... - Роман i собi несмiливо посмiхнувся. - Будь веселою.
Тобi смiх до лиця. Ти така гарна... - Обережно взяв ©© за руку. - Ти
нiколи так весело не смiялася, як зараз, коли почула, що Павлюк захопив
Черкаси. Я волiв би, щоб Павлюк щодня брав по мiсту.
- I я волiла б... - Вона урвала смiх, довго й уважно дивилась в його
голубi очi, зiтхнула. - Яка ти дитина, Романе. Доросла дитина. Менi тебе
iнодi шкода ста .
...В селi знову забемкав дзвiн i урвав Романовi спогади.
- Пане! - вбiга дворецький, i губи його трясуться. - Бунт, пане, бунт!
На майданi коло церкви чернь збира ться.
Он воно що! Вiн усього чекав, тiльки не бунту. Виходить, вже й до нього
докотилася хвиля.
- Чого чернь хоче? - зовнi спокiйно запитав Роман. - Чому в дзвiн
бемкають? Чого люд згукують?
- Н-не знаю, п-пане, - белькоче дворецький. - Буцiмто в село прибули
посланцi вiд Павлюка. Хочуть якийсь унiверсал чернi читати.
- Унiверсал? - зблiд Матусевич. - Цього ще не вистачало! Я ©м!.. Коня!
Чого очi витрiщив? Коня, кажу!..
Вибiг у двiр, тремтiв вiд обурення. Як? В його ма тку бунт? Скочив у
сiдло й огрiв коня. За ним помчало п'ятеро гайдукiв. Проскочили через
парк, вихопились на сiльську вуличку. Дзвiн усе ще не затихав. З хат
вихоплювались селяни й поспiшали до церкви. Бiгли малi й старi, дiти й
дiди, малечу матерi несли на руках. Всi кричали, розмахували руками...
Багато дядькiв бiгли з косами в руках.
"Еге, справи зовсiм кепськi", - подумав Матусевич, обганяючи бабу з
вилами в руках.
Зрештою примчали на майдан. Гайдуки, здiйнявши над головами канчуки,
хотiли було з ходу ринутись на юрму.
- Стривайте! - крикнув ©м Матусевич, бо зрозумiв: коли гайдуки почнуть
давити кiньми людей, буде пiзно.
I гайдуки осадили коней, невдоволено позиркуючи на свого пана. Але на
них нiхто навiть уваги не звернув. Селяни стояли до них спинами. Ось на
вiз вихопився високий дебелий селянин, чорний як жук, з присмаленими
вусами й блискучими очима. Коли випростався на возi, Матусевичу здалось,
що на майданi аж тiснiше стало. Ну й велет!
- Люди, куйте залiзо, поки воно гаряче! Це я вам кажу, коваль Кизим!
Укра©на в огнi, Укра©на повста ! Годi нам скнiти i тлiти, годi терпiти
горе й наругу. Пани вже досить напилися нашо© кровi. Люди, берiться за
зброю, роздмухуйте в сво©х серцях невгасимi горна. Вiдковуйте на них свою
лють. Хай вона крицею впаде на голови нашим катам! Берiтеся за коси, люди!
Лупайте ляшкiв! Залiзо яке тверде, та й воно пiдда ться нашим молотам, а
ляхи й поготiв. Клепайте, щоб iскри в панiв з очей сипались! Геть
польських душогубiв з нашо© землi! Волю Укра©нi!

" зус Марiя!.. - жахнувся Роман. - Що вiн горлопанить? Вiн заклика до
бунту!.. Щоб панiв вiшали... I мене, бо i я пан... О зус Марiя, та що ж
це дi ться сьогоднi в мо му селi?"
Матусевич було рвонувся, та Олена ще мiцнiше стисла його руку.
- Стривай! - владно мовила. - Не здумай людям чинити лихе!
- Але ж це бунт! - не тямлячи себе, крикнув Роман. - Та за такi речi
треба карати!..
-- Вовча кров у тобi заграла? - похмуро запитала Олена. -А ще
наполовину, кажеш, укра©нець. У людей урвався терпець, вони хочуть бути
людьми, а не худобою. Тому не роби дурниць, тобi ж лiпше буде!
I вiн скорився... Мусив скоритися, аби не псувати стосункiв з Оленою...
З жахом прислухався до палких слiв чорного здорованя, i кожне слово наче
хто молотком забивав йому в тiло.
- Ви чу те мене, люди, це я вам кажу, коваль Кизим. До волi кличу,
братове! Ре стровi козаки, котрi не захотiли бiльше коритися ляшкам,
запорожцi та селяни з городянами обрали собi на гетьмана Павлюка. Йдiть до
нашого гетьмана, люди!
Вчувши це iм'я, Олена здригнулась i що було сили стисла Романову руку.
Вiн зрозумiв це по-сво му.
- Тобi зле? Ходiмо звiдси.
Вона нiчого не вiдповiла, тiльки тремтiла, карi очi були вологими i
широко вiдкритими.
- Слухайте, люди, послання гетьмана Павлюка! - гримiв коваль Кизим. -
Мiй син Кизименко прочита вам зараз унiверсал Павлюка.
На вiз вискочив його син, як i батько, високий i дебелий, наче з каменю
витесаний.
- "Павло Михнович Бут, гетьман з вiйськом Запорозьким i зо всiм
товариством, - голосно читав Кизименко унiверсал. - Товаришам нашим, ©х
милостям панам отаманам ре стрового вiйська, поспольству i братам нашим у
всiй Укра©нi, в мiстах i селах, в ма тках i монастирях, бажа мо вiд
Господа Бога здоровля. Проха мо, пiдтверджуючи iменем нашого вiйська, щоб
тi, хто назива себе товаришами нашими, споряджалися кiнно або пiшо i,
пам'ятаючи славу нашу лицарську, права й вольностi нашi, з'явились би
добровiльно в Черкаси i в згодi, як робили нашi предки, по наказу старших.
Брати! Збирайтеся всi як один! Палiть ма тки, захоплюйте коней, зброю i
йдiть у Черкаси, щоб хоробро дати вiдсiч ворогам нашим, як того вимага
необхiднiсть. Повстаньмо всiма силами проти душогубiв наших i ворогiв
запеклих. Якщо ви охотно викона те це, то будете честь i славу мати i волю
собi здобудете. Сходьтеся до нас усi, хто багне волi i кращого життя, хто
не хоче бiльше ходити у ярмi!"
Кизименко ще не встиг дочитати до кiнця унiверсал Павлюка, як на
майданi знялася буря. Селяни кидали шапки вгору й кричали:
- Смерть панам-ляхам?
- Слава гетьману Павлюку!
- До Павлюка ходiмо!
- Або волю здобудемо, або кiстьми ляжемо!.. Над майданом вже злетiла
пiсня.

Ой крикнула лебедонька,
Iз-за хвилi виринаючи,
Заспiвали козаченьки,
Та й у похiд виступаючи,

"Чи ж нам, браття, на Сiч iти,
ой, чи тута зимувати?"

Роман оглянувся, гайдукiв, котрi прибули з ним, як вiтром здуло.
- Пiшли звiдси! - схопив вiн Олену за руку. - Я прошу тебе... Це бунт.
Чернь з покори вийшла.
Олена, нiби в туман, з палаючими очима пiшла за ним, а губи ©© все
шепотiли: "Павлюк... Живий... Живий Павлюк..."

В палацi ©х уже чекав староста, маленький, злий чоловiчок з гострим
носом i рябим лицем.
- Пане Матусевичу! - закричав вiн, щойно завбачивши Романа. - Що ж це
твориться? Я буду скаржиться його милостi коронному гетьману. Чернь бунту
проти панiв, проти його милостi короля i Речi Посполито©, а ви, пане...
- Ясновельможний! - Iз злiстю кинув Роман.
- Ясновельможний, - трохи осiкся староста, - але я змушений буду
звертатися у Бар, коли пан... ясновельможний пан не вгаму хлопiв. Треба
негайно розiгнати бунтiвникiв, а зачинщикiв вкинути в льох. Чернь спалить
ма ток, а нас самих посадовить на палi!

- Хто заслужив палю, той i сяде на не©, - дивлячись в маленькi злi
очицi старости, насмiшкувато мовила Олена.
- Але ж панi... - забелькотiв було староста, та Роман перебив його:
- Ясновельможна панi!
- Ясновельможна... - промимрив староста.
- Пан староста бо©ться, що настав час розплати? - засмiялась Олена. -
Стережiться, пане, це лише початок.
- Ясновельможний пане! - убiг гайдук. - Там таке твориться... Чернь
суне до ма тку з сокирами i вилами.
- Я ж казав... я ж казав... - ураз зблiд староста. - Пропали.
- Старший! - крикнув Роман, i старший гайдук пiдбiг до нього. - Негайно
зупинити чернь! Нiкого сюди не впускати! Коли не скоряться - стрiляйте!
- Романе! - зойкнула Олена - Що ти чиниш? В людей стрiляти?
- Це бунт, - буркнув Роман, уникаючи дивитися в очi Оленi. -А кожний
бунт мусить бути приборканий. З вогнем жарти куцi. Заодно я пошлю гiнця в
Бiлу Церкву, щоб вiдрядили сюди жовнiрiв.
- Он ти який? - з подивом прошепотiла Олена. - А був же тихий,
несмiливий хлопчик... I раптом... в людей стрiляти...
- Я сам стрiляти не буду, - похнюпився Роман. - Так треба, Олено. Або
ми ©х, або вони нас...
- Романе! - вона кинулась до нього, вхопила за плечi, зазирнула йому в
очi. - Ти не вчиниш цього, Романе. У тебе очi голубi i чистi... Ти не
будеш убивцею. Я прошу тебе, не проливай кровi, вона й так уже рiками
лл ться. Зрозумiй, вони доведенi до вiдчаю, вони прагнуть кращо© долi.
Вони хочуть людьми бути, а не худобою. Це не тiльки в Зеленiй Гутi таке,
вся Укра©на пiднiма ться на боротьбу... Я благаю тебе, не чiпай людей...
Ти мене коха ш, Романе? Так? Ну скажи?
- Кохаю, - прошепотiв Роман. - Свiт менi без тебе не милий.
- Коли ти коха ш мене, то не смiй... Чу ш, не смiй проливати людську
кров, бо зненавиджу тебе на вiки вiчнi... Ти чу ш мене, Романе? Ти станеш
мо©м найлютiшим ворогом. Мiж нами буде зяяти прiрва.
Роман мовчав, звiсивши голову.
- Згадай свою нещасну матiр, Романе. Панськi собаки загнали ©© в
ставок. Невже ти хочеш, щоб у всiх була така страшна доля?
- Старший! - зрештою зважився Роман. - Не смiй ©х чiпати!
- Вони хочуть вас бачити, пане, - трусився старший гайдук. - Вони з
сокирами .. У ворота трахкають.
- Вiдчини браму! - крикнув Роман, блiднучи.
- О Матка Боска!.. - схопився староста за свою маленьку лису голову. -
Пан заодно з бидлом! О-о-о!
Староста метнувся до вiкна i, вистрибнувши в парк, як за ць, чкурнув у
кущi... Тим часом загупало в будинку, i по хвилi до зали увiрвалися дядьки
з вилами й косами. Роти ©хнi були розкритi, вони щось дико кричали, очi
©хнi горiли вогнями. Олена вiдсахнулася й злякано притулилася до Романа.
Це додало Романовi смiливостi.
- Що ви хочете, люди? - запитав вiн досить спокiйно, але голос його
зрадливо затремтiв.
- Людьми хочемо бути! - залунали голоси. - Волю нам давай!
- Я не роздаю волю, - як мiг, тримався Роман.
- А ми ©© самi вiзьмемо! Вiд панiв волi чекати - що манни з неба.
Наперед студив дядько з худим, змученим лицем i змiряв Романа з нiг до
голови важким, недобрий поглядом. Роман упiзнав у ньому того орача, з
котрим говорила Олена, коли вони вперше ви©здили в село.
- Ралом, пане, нiчого не виореш, тому мусив я взятися за сокиру, -
мовив вiн, граючись сокирою перед. носом у Романа. - Сокира не рало, щось
та здобудемо. Ти не бiйся, ми тебе не зачепимо. Ти тут недовго i зла нам
ще не встиг заподiяти. Ми люди справедливi. А твоя панi, - кивнув на
Олену, - й зовсiм добра. Вона нiби й на паню не схожа, бо душа в не©
людська. Та й допомагала нашим дiтям i нам. I одягом, i грошима. Дай Боже
©й здоровля. А старосту повiсимо. Прелютий собака. Де староста?
- Не знаю, - передихнув Роман, - щойно тут був.
- Дядьку Овсiю! - до палацу вбiг хлопчик. - Староста втiка ...
- Ловiть собаку! - закричали дядьки й, збиваючи один одного з нiг,
ринулися iз зали. Овсiй з сокирою спинився.
- Слухай, пане, - звернувся вiн до Романа, - ми йдемо на Сiч до нашого
гетьмана. Ми йдемо волю здобувати. Нам потрiбнi конi й провiант на дорогу.
-- Щоб я сво©х коней давав? - Романа аж пересмикнуло. -Досить того, що
я жовнiрiв не викликав.
- Романе! - Олена благально глянула. - Людям потрiбнi конi.

- Гаразд, - скорився Роман, - бiс iз вами, берiть коней i харч. Тiльки
мене лишiть у споко©.
- Коней вiзьмемо, а щодо спокою... - Овсiй похитав головою. - Спокою не
обiцяю. Це тiльки початок, а буде ще гарячiше. Бо не Зелена Гута повстала,
а вся Укра©на.
Овсiй поклонився Оленi й вийшов. Роман стояв сторопiлий.
- Олено, - озвався вiн зрештою, - виходить, що я допомагаю бунтiвникам?
Що це зi мною ко©ться?
Олена посмiхнулась, i вiн вперше побачив у ©© очах нiжнiсть.
- Ти хороший, Романчику, - Олена рвучко нахилилася, поцiлувала його в
щоку i вибiгла.
Роман так i завмер посеред зали, не пам'ятаючи себе вiд щастя,
вiдчуваючи, як на його щоцi квiтне Оленин поцiлунок. Наче вiд хмелю,
солодкого й п'янкого, закрутилася у нього голова. Невже таки захитався той
мур, що стояв мiж ними пiвроку? Роман засмiявся легко, радiсно.
Переповнений щастям, вiн не бачив, як виводили iз стайнi його коня,
вантажили на вози мiшки iз зерном, як гайдуки та слуги благали Овсiя
забрати ©х з собою. Нiчого не чув i не бачив Роман Матусевич. Це був
найщасливiший день у його дотеперiшньому життi!


Роздiл п'ятий

Бралося за пiвнiч, вже доспiвували другi пiвнi. Томиленко пововтузився,
позiтхав - сну в жодному оцi. Крекчучи встав, навпомацки налапав на столi
кисет, люльку та кресало з губкою i вийшов надвiр. Довго стояв посеред
подвiр'я, прислухаючись. Нi звуку. Вулиця губилася в пiтьмi, проступали
лише обриси ближнiх хат, далi - суцiльна пiтьма. Хоч ломом ©© бий! Черкаси
наче провалилися в яму, лише iнодi загримкотить ланцюгом пес, заскiмлить,
скаржачись комусь на гiрку свою долю, i знову нiмо. Навiть зорi за хмари
поховалися, тiльки в замку, де стояли драбанти - солдати польсько© залоги,
- блимало кiлька вогникiв. Та ще бiля мiсько© брами iнодi зринав звук: чи
то копита гупали, чи то хтось засувом грюкав.
Томиленко присiв на призьбi, притулившись спиною до стiни, котра ще
зберiгала денне тепло, неквапливо натоптував люльку. Бiля мiсько© брами
наче загупали копита. Прислухався. Тихо. Мабуть, вчулося. Заходився
викрешувати iскру, вцiлив кресалом по пальцях, сплюнув. Тьху, бiс тебе
бери! Сердито бликнув на вогники в замку.
- А бодай би ви спалахнули вогнем! - крiзь зуби вилаявся. - I погибелi
на цих ляхiв нема !
Запалив люльку, жадiбно димом затягнувся, трохи полегшало. Горбився на
призьбi, смоктав люльку i думав. Невтiшнi думки, вiд того i сну катма! Як
нiч надiйде, хоч зубами скрегочи. Сплюне спересердя i виходить на призьбу
курити. Що робити? Як далi бути? Шляхта все мiцнiше й мiцнiше зашморг
затягу ... Знову заскiмлив пес у якомусь дворi... Теж, певно, на свою долю
нарiка . Отак i вiн, Томиленко, як пес, на лядському ретязi скавулiть.
Магнатство самочинно оберта козакiв на сво©х хлопiв, хвиля жорстокого
послушенства прокотилася по Укра©нi. По тому майдани кров'ю пiдпливають.
диний порятунок - втiкати за пороги на вiльний Низ. Чи не половина вже
ре стровцiв гайнули на Запорiжжя. Одним iз перших подався у вiльнi землi
чигиринський полковник Карпо Скидан. Довго ж вiн вiрив у панську ласку, а
таки терпець урвався. Поки не пiзно, треба щось чинити i йому,
Томиленковi. Але що? Спробував вiн минулого лiта, будучи гетьманом
ре стру, розпочати пiдготовку до повстання - i схопив по зубах. Зрадник
Кононович виказав. I тут не поталанило. Магнатство руками ре стровцiв
вiдбило Кодак. Добре, що хоч Павлюк утiк на Сiч... А мо' й самому податися
за пороги, допоки ж ляхам годити вiрною службою?
Вже докурював люльку, як почув тупiт копит. Певно, варта бiля брами
носиться. Драбанти вночi бояться й носа iз замку висунути. То вони вдень
хоробрi. Але цiкаво, хто там скаче глупо© ночi? I нiби сюди, у вуличку
завернули. Що там ще за причина?
Томиленко звiвся, затиснувши в кулацi ще гарячу люльку. Вершники
спинилися бiля його двору.
- Пане старшино, то ви? - почулось запитливе, i Томиленко впiзнав по
голосу сотника Хмару. - Тут ось гiсть до вас проситься. Нетерплячий дуже.
Наврiпився, щоб ми його серед ночi до вас припровадили.
- Хай заходить! - озвався Томиленко. Сотник Хмара увiв у двiр
незнайомця. Хто вiн такий, у темрявi хiба розбереш.

- Чого це ти до мене серед ночi в гостi завiтав? - поспитав Томиленко.
- Непроханий гiсть, кажуть, гiрше татарина.
- От i кепсько, Василю, що сво© тобi татарами здаються, -неквапливо
вiдказав незнайомець, © голос його видався знайомим. - Запросив би хоч до
хати.
- Заходь.
Томиленко викресав вогню i, засвiтивши каганець, оглянувся. Перед ним
стояв чигиринський полковник Карпо Скидан.
- Не чекав так пiзно? - у вуса посмiхнувся гiсть.
- Ба... - почав було Томиленко радiсно, та гiсть приклав пальця до губ.
- Та це свiй хлопець, - кивнув Томиленко на сотника.
- Сво© у нас фортецю вiдбили i ляхам ©© повернули.
- Коли так, - Томиленко повернувся до сотника, - постiй, Грицьку, в
дворi та попантруй.
- Слухаю, - сказав сотник i вийшов.
- Ну, а тепер здоров був, пане старшино. - Скидан обняв Томиленка. -
Думав, коли я на Сiч утiк, так у гостi до тебе й не завiтаю?
- Звiдки ти? Яким вiтром?
- Низовим, Василю, сiчовим.
- Та ти сiдай, Карпе, розказуй, що чувати. - Томиленко завiсив рядниною
вiкно. - Де тебе носило, як з Чигирина подався?
- По волостях паноту колошкав. - Скидан пiдiйшов до дверей, де в кутку
стояв кадуб з водою, взяв питун, довго зi смаком пив, аж Томиленко вiдчув
спрагу. - Ху! Тепер легше говорити, язик мокрий. А попаливши панiв - на
Сiч подався. Гетьман Павлюк серйозне дiло затiва . Цього лiта дамо ляшкам
прочухана. Та шкода - збро© обмаль. Дядьки на Сiч з косами та цiпами
йдуть. Армат зовсiм нема , а без них лiпше й не рипайся. То ми почули, що
в черкаському замку зберiга ться ре строва артилерiя... - Скидан пильно
глянув на Томиленка. - Чому, гада мо, не попросити ©© в Томиленка у борг?
Мо' подiлишся, Василю?
- Та хоч i зараз берiть! - щиро вигукнув Томиленко. - Ти, Карпе, нiби
мене перший день зна ш. Самого я тебе не так давно пiдбурював до
повстання, а ти вагався... Одне слово, армати в замку, а замок в руках
драбантiв.
- Викурити можна?
- А ма ш чим?
- Я не сам, - Скидан перейшов на шепiт. - Гетьман Павлюк з козаками
сто©ть пiд мiстом. Тепер ще одне: тво© козаки, Василю, надiйнi? На них
можна покластися?
- Як на мене! - вiдповiв Томиленко.
- Гаразд. Треба дiло так повернути, щоб i замок захопити, i менше нашо©
кровi пролити. Вона нам ще згодиться.
- Мо© хлопцi вiдчинять браму в мiсто, - сказав Томиленко. - А драбантiв
iз замку гуртом викуримо.

Як третi пiвнi проспiвали i край небо зарожевiло, павлюкiвцi сотня за
сотнею нечутно входили в Черкаси. Мiська брама була широко вiдчинена,