Чемерис В.. Фортеця на Борисфенi

- Хай поспить, а коли прокинеться, тодi вже я бiля нього як слiд
заходжуся, - сказав Касян, сiдаючи на лаву. - А ти ж чого це, козаче,
зажурився?
- Як же, батьку, не журитися: куди не повернешся, всюди горить. Там
пече, там боляче. То я й гасаю з вогню та в полум'я. Кодак ре стровцi
приступом беруть, орда на Сiч розiгналася...
- Еге-ге... Отакi, брате, непереливки. Та ти носа не вiшай, в
путь-дорогу збирайся, а за отамана не турбуйся. На ноги поставлю. Та
постривай, дiло дiлом, а по©сти не завадить. Треба ж бо й зубам роботу
дати.
Касян метнувся в хижку, принiс сушеного м'яса, миску соломахи, двi
ложки поклав i, хитро посмiхаючись, шкалик дiстав.
- За здоров'я отамана вип' мо, - гомонiв, розливаючи калганiвку. - Ця
хмiльна штука вiд господаря лишилася. А тепер ми тут господарi.
Коли випили, Касян, куштуючи соломаху, розказував:
- Дак ото, козаче, як iз Хвеськом оте лихо лучилося i повернувся вiн з
Кодака без очей, то дуже горював та побивався. А перегодя попросив
молодикiв, щоб його на Сiч вiдвезли. I передав свiй зимiвник вiйську
Запорозькому у вiчне володiння. Ще й розпорядився, щоб хлопцi його та Сiчi
козакували й бiльше не наймитували. Шаблi ©м дав i по коню подарував...
Ось так-то чоловiк, ослiпши, прозрiв. Розквитавсь вiн з сво©м
господарством, взяв лiру, а в нього колись старий лiрник помер, то лiра
лишилася, i з хлопцем-поводирем поцуганився собi.
- Куди?
- А хто його зна . У свiт бiлий, мабуть, подався.
- Он воно як, - задумливо мовив Гуня.
- Бува . - згодився Касян. - А мене й вiдрядили сюди з Сiчi пантрувати
зимiвник. Я й пантрую.
- Спасибi вам, батьку, - звiвся Гуня. - Лiкуйте отамана, а я подамся на
Сiч. Коли татар небагато посунуло до Базавлука, мо' кошовий видiлить який
загiн сулимiвцям на помiч.
Ви©хав Гуня за хвiртку й спинився.
- Ординцi, - тiльки й мовив. - Сюди ©дуть клятi кримчаки.
- Ногайцi, - роздивився старий, - татари посунули на Сiч, а ногайцi
гайнули зимiвники грабувати. Гуня засукав рукава.
- Несiть, батьку, рушницi, як , та будемо некликаних гостей
зустрiчати. Я стрiлятиму, а ви кулями гакiвницi набивайте. Зимiвник
добряче вкрiплений, сплоха не вiзьмуть!
- Еге-ге! - заторохтiв Касян. - Ох i пострiля мо ж ми зараз! Хтось iз
нас, ми або ногайцi, а будуть на тiм свiтi!


Роздiл чотирнадцятий

Коли Кара©мович (вкотре!) пiдняв ре стровцiв на приступ i тi з гиком i
свистом понеслися на фортецю, Джевага таки зважився. Майже всi запорожцi
були на вежах, стояли лицем до ворога. I Джевага заворушився у них за
спинами. П'ятдесят його головорiзiв непомiтно спустилися в двiр,
запорожцi, зайнятi бо м, того не помiтили...
Старшим бiля брами був Йосип Свистун, маленький вертлявий козак, котрий
любив i вмiв гарно свистiти. Що б не робив, все ото посвистував собi пiд
нiс. Так його й прозвали Свистуном. Сторожа брами складалась з десяти
козакiв, в обов'язки яких входило вiдчиняти браму й опускати мiст. Того
трагiчного дня Йосип сидiв з сво©м маленьким загоном i люто свистiв.
- Тьху ти! - зрештою сплюнув Йосип. - Скiльки не свисти, а толку мало.
Ех, доля моя нещасливая! Люди ж он на мурах б'ються, а ти сиди та дрiмай
пiд брамою!
Йому кортiло пiднятися на мури, подивитися, як там iде бiй, пострiляти
з самопала, а натомiсть нудьгуй пiд брамою та свисти знiчев'я. Хiба ж це
дiло справжнього козака! Йосип злився, що його лишили бiля брами.
- Та сюди варт було безногого садовити, а не такого молодця, як я, -
бурчав Йосип сам до себе. - От i свистиш, як байбак.
Свистiв вiн i тодi, коли побачив, що до ворiт пряму гурт тих
дядькiв-утiкачiв, котрi нещодавно пристали до фортецi. Вiв ©х осавул
Кирпа, з ним був Щербина. Дядьки нiби поспiшали, Щербина раз по раз
озирався... "I куди це ©х дiдько несе?" - лiниво подумав Йосип i крикнув:

- Ей, чи ви не до ре стровцiв у гостi зiбралися?
- Йосипе, -сказав, пiдходячи, Кирпа. Був вiн чомусь блiдим, i руки його
та губи тремтiли. - Ось цi дядьки, котрi до пуття ще й стрiляти не
тямлять, будуть свистiти замiсть тебе бiля брами, а ти забирай сво©х i
бiгцем на мури!
- Це ти, осавуле, так придумав? - здивовано свиснув Йосип. - Хоча мене
й тягне на мури, та без Сулими я брами не покину.
- Так велiв Сулима! - невiдь-чому перейшов на крик Кирпа, i голос його
зiрвався. - I не патякай, коли тобi велить старшина! Ану хутчiше ворушися,
нiчого висиджуватися в затишку!
Йосип звiвся i глянув на дядькiв. Вони видались йому настороженими,
пiдозрiлими А ©хнiй ватаг, той здоровань з волосатими руками, дивився на
нього так, що в Йосипа тенькнуло серце.
- Нi, нi, - забурмотiв Йосип, вiдчувши неладне. - Я так брами не
покину, хай прийде сам отаман.
Йосип ще встиг побачити, що той здоровило з волосатими руками, недобре
посмiхаючись, заходить йому за спину. Йосип схопився за пiстоль, та
блискавичний удар в спину звалив його з нiг. Падаючи, Йосип помiтив, як
п'ятдесят дядькiв, блиснувши ножами, накинулись на сторожу, котра все ще
дрiмала пiд брамою... Йосип хотiв було свиснути з подиву, та нараз йому
майнула думка: "Ех, просвистiв я сво життя", - i вiн провалився у чорну
яму.

Сулиму мовби хто жигалом у спину штрикнув. Рвучко оглянувся, й у першу
мить забракло слiв... Фортечна брама була настiж вiдчинена, а пiдйомний
мiст повiльно опускався на рiв. Ре стровська кiннота двома хвилями неслася
на фортецю i вже, безперечно, завважила, що брама вiдчинена ..
- Товариство! - закричав Сулема щосили. - Зрадники вiдчинили браму! За
мною!
I, ризикуючи скрутити собi в'язи, перестрибуючи через чотири-п'ять
схiдцiв, понiсся вниз. Билася думка: лише б встигнути зачинити браму, доки
ворог не вскочив у фортецю, бо тодi все... х тисячi. Страшне слово
"зрада!" вже знялося над фортецею i затрiпотiло чорними крилами... За
Сулимою неслися козаки, стрибали з схiдцiв прямо в двiр i кожен думав лише
б встигнути!
Сулима побачив, що бiля брами заметушилася купка Дхеваги, залягла...
Гримнули пострiли, бiля нього впало дво запорожцiв, а самого його а силою
вдарило у плече. Садонуло так, що аж розвернуло на бiгу, та вiн витримав
той удар, не впав. Стиснувши зуби, рвонувся вперед А ре стровська кiннота
вже ось-ось, витяглась довгою вервечкою, аби не стовпитися в брамi, аби
легше було увiрватися у фортецю.
- Запорожцi! Швидше! - закричав Сулима. - Рубайте зрадникiв, зачиняйте
браму!
Тi, що залягли бiля брами, вдруге стрельнули. Сулима летiв до брами, а
здавалось йому, що летить у вiчнiсть Що фортечна брама десь
далеко-далеко... А його бiгу нi кiнця нема , нi краю... I вiдчув, що вже
не встигне. Пiдйомним мостом гупотять копита... А вiн а козаками ще й до
брами не добiг... Мигнула думка: "Невже все?.."
То© ж митi гарячий кiнь збив його сво©ми грудьми з нiг. У фортецi
раптом стало тiсно-тiсно вiд гарячих, змилених коней...
Але Сулима не загубився пiд копитами ворожо© кiнноти, бо за ним пильно
стежили. Ледве вiн упав, збитий конем, як на нього вiдразу ж навалилася
цiле юрмисько й заходилося квапно викручувати руки. Сулима ще знайшов у
собi сiли струсити а себе нападникiв i навiть кiлькох прикiнчити, але
вдруге на ньому повисло ще бiльше юрмище...
Ярема з Гнатом Кодаком кинулись на помiч отамановi, врубалися трохи не
в саму бучу i впали... Спершу Ярема, за ним - Гнат. Ре стровська шабля
розсiкла йому плече аж до грудей. Падаючи, Гнат лише встиг подумати:
"Назвали мене Кодаком" в Кодаку навiчно й лишусь. Батько Сулима колись
мене тут порятував, а я його не спромiгся... Христинко, зустрiчай, до тебе
лечу..."
I болюча пiтьма огорнула його навiки.
- Зра-а-ада-а-а!!!
Це слово чорним коршуном шугало над фортецею, i запорожцi, зцiпивши
зуби, не здригнувшись, не позадкувавши, вступили у нерiвний бiй.
У фортецi вже тiсно вiд ворожо© кiнноти, а копита все гупотять i
гупотять по мосту... Мовчки i люто рубалися запорожцi. Нiхто не сподiвався
на рятунок, лише одна думка об' днувала всiх: якомога дорожче вiддати
власне життя. У фортецю ухлюпувались все новi й новi хвилi ре стровцiв,
знавiснiлi конi тiснили порiдiлi ряди захисникiв пiд мури, де вони й
знаходили свiй кiнець. Запорожцi не вiдступили, та, власне, i вiдступати
не було куди. Гинули один за одним, дорого продаючи сво життя.
Довше бiй клекотiв на мурах.
Там вiдбивався Савран з козаками.
Ре стровцi, мов мурашва, посунули на мури, i савранiвцi ледве встигали
спихати ©х вниз, кидали ©м на голови камiння, рубали ©х шаблями, били по
них iз самопалiв i самi ж падали з гарячими кулями в грудях... Тяжко
пораненi запорожцi, аби не датися ворогам в руки, знаходили в собi сили
пiдповзти до краю мурiв... Падали вниз на гостре камiння... Подвiр'я
фортецi вже було в руках ре стровцiв, все менше й менше лишалося
запорожцiв на мурах...
Савран зрубав останню ворожу голову в сво му життi, як гаряча куля
впилась йому в груди... Захитався, почорнiло йому у вiчу, вислизнула шабля
з рук... I стало враз тихо-тихо...
- Вiдкозакувався... - сказав собi Охрiм Савран. - Все... Коли кого
зобiдив у життi, вибачайте, люди добрi. Зiбравши останнi сили, пiдняв свою
шаблю.
- Не хочу, щоб моя рiдна сестра, шабелька кривобока, в руки ворiженькiв
потрапляла...
Так, притискуючи шаблю до грудей, i полетiв Охрiм Савран iз високих
мурiв...

...Закувала Сулимi зозуля та й сива...
Вiн стояв у молодому вербовому га© в бiлiй як снiг сорочцi, поголений,
свiжий, гарний i дужий. Стояв i слухав, як у вербняку ку -спiва сива
зозуля.
- Зозуле, зозуле, сиза кукувальнице! Це я, Сулима Iван, скажи, сиза,
скiльки лiт менi ще лiтувати, скiльки ряст ще веснами топтати?
Вмовкла зозуля...
Сторожко прислуха ться Сулима, i задумлива, сумна посмiшка блука по
його обвiтреному, смаглявому лицю.
- Ку-ку... Ку-ку... - несмiле озвалась зозуля.
- Раз... два... - прошепотiв Iван.
- Раз... два... - прошепотiв за ним Ярема. Зозуля мовчала.
- Негусто, - зiтхнув Сулима.
- Оце й усе? - вкрай був спантеличений Ярема. - Ах ти ж погана пташко!
Хiба тобi лiньки лiта дарувати? Ось я ж тобi кулю подарую!
- Не дурiй, хлопче, - смiявся Сулима. - Коли вб' ш зозулю, хто ж тодi
птаству ирiй вiдчинятиме й зачинятиме?
I повiдав Яремi, що зозуля - то не просто собi пташина, а ключниця
ирiю-вирiю, далекого-предалекого теплого краю за морями-океанами, куди на
зиму злiтаються всi пташки. Вона першою прилiта iз срiбним ключиком у
дзьобi й вiдчиня вирiй... Запрошу птаство в той теплий та щасливий край.
А весною вона найпiзнiше вилiта , треба ж бо за пташками ирiй-вирiй до
осенi зачинити...
То було минуло© весни.
А нинi зозуля знову закувала, голосно, щедро: ку-ку, ку-ку, ку-ку,
ку-ку...
- Пiзно вже, сиза кукувальнице, ой, запiзно...
- I крiзь вiття зеленого гаю все чiткiше й чiткiше проступають обриси
фортецi, а в зозулине "ку-ку" все гучнiше й гучнiше врива ться радiсний
крик ворогiв...

- Щеза видиво, гай, сонце, весна, зозуля... Сулима бачить себе посеред
фортецi в оточеннi ворогiв, що регочуть, кричать, свистять i вистрибують
перед ним... Руки йому вивернутi й стягненi назад вiрьовками, на ногах -
кайдани. Зводить голову, i погляд його надибу Кара©мовича. Сидить той на
конi, руки в боки, й дивиться згори вниз на Сулиму, i крива усмiшка
рiзника судомить його гостре кiстляве лице з косими очима.
Сулима пробiга очима по ре стровцях... Сво© ж... Укра©нцi... А вороги.
Гiрше. Раби, прислужники панiв. Коли б не вони, не сво©, нiколи б пани не
повернули назад фортецi. Сво© ж i задушили волю... Сво©?
- О нi... - каже Сулима. - Не сво©. Вороги!..
Кара©мович зiстрибу з коня, заходить з того боку, куди дивиться
Сулима, аби перед його очима похизуватися собою, натiшитися перемогою на
очах у закайданеного отамана.
хнi погляди схрещуються...
Сулима випльову чорний згусток кровi в лице вороговi.
Кара©мович вiдскочив, втерся рукавом.
- Хочеш смертi? - хрипло закричав вiн - Не вийде! Не буде тобi легко©
смертi Ти дорогий. Ти на вагу золота. Ми тебе в кайданах у Варшаву. На
майдан! Там уже бiля тебе кат попрацю !
- Я знаю, що я на вагу злота, - спокiйно каже Сулима. - Але на яку вагу
тягнеш ти, Кара©мовичу? На вагу собачого лайна?
Кара©мович iз чорного робиться жовтим.
Чути регiт, i Сулима враз стрепенувся, вчувши той регiт. Поверта
голову. Пiд мурами регочуть запорожцi. ©х небагато, два чи три десятки.
Всi вони пораненi i стоять тiльки тому, що обпираються на стiну,
пiдтримують один одного.
I регочуть...
- Стинайте ©м голови! - кричить Кара©мович осатанiло. - Рубайте
реготунiв. На очах у Сулими рубайте!
Не здригнулися козаки. Один по одному самi виходять до сво©х катiв.
Кожний неквапливо хреститься, проказу статечно Сулимi: "Прощай,
Iване-отамане. Коли що не так, вибачай!" - i пiдставля голову лiд удар
шаблi...
- Прощай, брате-товаришу мiй, - вiдповiда Сулима - Спасибi тобi за
службу лицарську!
Та ось у коло випихають якесь перелякане опудало, i воно пруча тся,
верещить i навiть куса ться. Сулима бачить перед собою Кирпу.
- Це помилка! - несамовито верещить позеленiлий Кирпа. - Ой, ой! Що ж
ви чините, це помилка... Пане старшино, - кида ться вiн до Кара©мовича й
пада на колiна. - За що ж мене, пане дорогенький? Я ж ваш поплiчник...
Пособляв вам... Я допомiг сторожу бiля брами рiзати...
Старшина дивиться на Джевагу, той зневажливо кривить рота.
- I цього! - маха рукою Кара©мович.
- А-а-а... - в корчах б' ться Кирпа. - Ви ж обiцяли... Тисячу злотих
менi... I ма ток... Ма ток i тисячу злотих!..
- На тiм свiтi ма тки проситимеш, - спльову Джевага. - А на дiм стерва
й без тебе вистачить!

Блиснула шабля...
- Собацi собача й смерть! - каже Сулима й вiдверта ться, бо вже тягнуть
Савку Щербину, вiн пруча ться й вола ... Галасу про ма тки та злото...
- Злото i нам згодиться. - Кара©мович да знак, i Савчина голова летить
на землю... Раптом чути сполошений крик:
- Оно!.. Iще один... Ожив... Дибуля сюди... Ха-хаI
Вороги розступаються, i Сулима бачить Ярему. Його джура, залитий
кров'ю, гордо випроставши голову, сам iде на мiсце страти. Ре стровцi
вмовкають, витрiщують очi... Хiба ж то козак?? Пiдлiток. Пiдпарубчак, ще й
босогубий... Пушок он пiд носом. А бач, як смiло просту на загибель!

Ярема пiдходить i зупиня ться па мiстi страти. Сулима спригло ловить
його погляд. Ось ©хнi погляди зустрiлися, якусь мить вони радiсно
дивляться один на одного.
- Здрастуй, сину, - тихо каже Сулима.
- Здрастуй, батьку, - заусмiхався Ярема. - Не будемо прощатися.
- Не будемо, сину.
- Хай живуть людськi крила! - вигуку Ярема. - I крилатi люди!
- Мовчи, рабе! - чути хриплий крик, i Джевага кида ться до Яреми. -
Смерд! Бидло! Хлоп ти! I не тобi про крила патякати!
I тут сталося несподiване. Маленький i тоненький Ярема кiшкою метнувся
до Джеваги (той оторопiв на мить), висмикнув у нього з-за пояса пiстоль,
вiдстрибнув на крок i, перш нiж хто-небудь устиг опам'ятатися, вистрiлив
прямо в перекошений рот Джеваги...
Схаменулись вороги. Кулi, як злi оса, задзижчали i впилися Яремi в
груди.
- Так сину! - крикнув Сулима. - Ти справжнiй лицар!
Ярема не вхопився руками за груди, а тiльки змахнув руками, як
перебитими крилами, глянув угору на небо i, падаючи, прошепотiв:
- Пробач менi, небо... Я зробив лише одне крило. Одне, лише
однiсiньке... а другого не встиг...


ЕПIЛОГ

...Понад Днiпром шляхом широким везли Iвана Сулиму на возi, закутого, в
мiцнiй дерев'янiй клiтцi. Щiльними рядами з обох бокiв рухалися вершники.
В почесну варту край битого шляху вишикувалися осокори i явори, ясени i
тополi, вибiгали кучерявi верби i жалiбно опускали сво© довгi вiти,
кривавiла ягодами червона калина.
Сидiв Сулима у сво©й клiтцi зчорнiлий, закаменiлий, з мiцно стуленими
вустами сидiв, набурмосившись, як великий i важкий птах, котрому перебито
дужi крила.
Зненацька злетiла i забринiла край битого шляху пiсня:

...Обiзвався серед Сiчi

Курiнний Сулима
"Гей, давайте, хлопцi, зварим

Вражим ляхам пива"
Обiзвавсь Павлюк-хорунжий:
"Допомоги дати!
Щоб ту лядську перепону

Нащент зруйнувати!"
Добре Павлюк та Сулима
Ляхiв частували."

Скрипучи колесами, прокотився вiз iз дерев'яною клiткою повз слiпого
лiрника Хвеська Солодкого. Один з вершникiв звернув коня, помчав до
старого лiрника i махнув шаблею...
I дарма вбивця старався. Бо хiба, зрубавши голову, можна пiсню вбити?






Книга друга

Гетьман Павлюк

Наробили вражi пани
У Варшавi дива,
Як помирав на майданi
Курiнний Сулима.
А Павлюк, на диво шляхт
Жив-здоров лишився...
...Повернувсь Павлюк додому,

У Сiч Низовую,
Та й задумав Павлюк знову

Бить шляхту гнилую.
Знайшов Павлюк побратима -

Орла Остряницю,
Що не раз пускав iз ляхiв

Шляхетську кровицю.
То не хмари з буйним вiтром

З Днiпра налягають -
То Павлюк та Остряниця
Ляхiв обступають.

З народно© думи

ПРОЛОГ

Нiби зовсiм ще недавно, на Теплого Олексiя, щуки хвостами лiд у рiках
розбивали, а вже невгамовнi зозулi кують у гаях, комусь щедрi лiта
роздають.
Ну й весна, ну й швидка!..
Дзвенять-гудуть молодi вiтри у високостi, захлина ться вiд весняно©
снаги спiвоче птаство, а зелень у рiст iде! Швидше, швидше, швидше, доки
гра , доки бродить у тобi незборима, незвiдана i хмiльна-прехмiльна сила
прадавнього Ярила, доки нурту в тобi жага молодого життя... В рiст, в
рiст, в рiст...
Ярилова жага життя переда ться й коневi, гнiдий, ловлячи чутливими
нiздрями молодi вiтри, котрi розбурхують в ньому кров, пирха , тремтить
вiд збудження i порива ться в далечiнь... А куди - й сам не вiда , аби
лише летiти, летiти!..
I Павлюк аж шалi вiд весняно© радостi, його очi-ромашки горять свiтлим
вогнем, наче сама весна, зломивши крижаний панцир зими, дивиться
Павлюковими очима на оновлений бiлий свiт. Легко i чисто в козака на душi.
Жити хочеться, дiяти хочеться, щоб усе бiля тебе оживало, вирувало,
клекотiло i поривалося в рiст. Ех, бiс його бери, хороше на бiлому свiтi
жити! I солодко вдихати повiтря, повiтря хмiльне, як вино, коли вирвешся
з-пiд сокири ката! Жити, жити, жити!..
В гаю Павлюк не стриму ться, зiстрибу з коня, i в його очах - дитяча
радiсть. Ряст!.. Вiн накида ться на квiти, в захватi топче його ногами,
притопту , танцю буряний танок.
- Топчу, топчу зелен ряст!.. Дай, Боже, ще жити i то© весни дiждати та
ще ряст топтати!
Прикмета така на Укра©нi: хто по веснi ряст топче, той довго ще
житиме!
- Топчи, топчи, коню, ряст! - не вгава Павлюк. - Хай вороги нашi
гинуть-щезають, а нам, коню, треба жити та жити!
I гнiдий, нiби зрозумiвши свого господаря, почина й собi топтатися на
рястi, маха головою.
- Топчи! Топчи! - вигуку Павлюк, та на пiвсловi раптом вмовка , i
чорна хмарка суму та болю тiнню набiга на його свiтлi очi. - А батько
Сулима вже не топтатиме рясту... Жагу життя йому сокирою умертвили. На
чужiм майданi, серед чужого люду...
Здригнувся Павлюк, посмутнiв i пiшов степом, обережно ступаючи, мовби
кожен крок його завдавав землi болю... Гнiдий, звiсивши голову, подався
слiдом... А над степом в дзвiнкiй голубiй високостi летiли журавлi ключем.
I курликали, радiючи, що дiсталися нарештi рiдно© землi.
Кру... Кру... Кру...
Заiржав кiнь, Павлюк звiв голову i довго-довго задумливим поглядом
проводжав журавлиний ключ.
- Линуть крилатi з вирiю, - прошепотiв, кусаючи губи. - А одному з них
крила вiдтяли, i не повернеться вiн бiльше з вирiю на рiдну Вкра©ну...
I вчува ться Павлюку далекий-далекий Сулимин голос:

Кру, кру, кру,
В чужинi умру...

- Вашмосць! Найяснiший во водо! Поспiша мо вам доповiсти: Кодак знову
наш! - ре стровий гетьман Сава Кононович, незважаючи на свою опасисту
статуру й живiт, котрий ледве стриму широкий червоний пояс, гнеться
заледве не в дугу й простяга до во води короткi руки, наче пiдносить йому
на тарелi фортецю. - Чернь вгамовано! Запорозькi лотри знищенi, а ©хнiй
ватаг Сулима i...
Гетьман хоче сапнути побiльше повiтря, аби велемовнiше закiнчити, але
його випереджа Iляш Кара©мович:
- ...i зрадник Павлюк сидять закайданенi у клiтках, чекаючи на
побачення з вашою милiстю!
- Панове, радий вас бачити в доброму здоров'©, радий вiншувати з
блискучою перемогою! - кива бородою Адам Кисiль i посмiха ться
солодко-приторною посмiшкою. - Ви, пане гетьмане, i ви, пане старшино,
недарма ©сте хлiб Речi Посполито©! Корона не забуде вашо© вiрнопiддано©
послуги. - Во вода поморщився i вже без пафосу закiнчив: - Ви iстиннi
лицарi, панове.
- Вашмосць почува себе негаразд? - стурбовано пита Кононович.
- Дрiб'язок - посмiха теся во вода i, пiдтримуваний слугами, всiда ться
в м'який фотель, слуги вкутують йому ноги пледом. - Трохи залихоманило, та
ваша перемога, панове, - то найлiпший бальзам для мого тiла i душi.
- Радi старатися, радi служити вашiй милостi! - поквапно заторохтiв
гетьман. - Я особисто водив загони ре стровцiв на приступ фортецi... Ну,
i, звичайно, старшина Кара©мович. Ваш вiрний слуга був тяжко поранений в
одне серйозне i дуже важливе мiсце. Рана й досi да ться взнаки, особливо
коли сiда ш...
- О, пан гетьман був тяжко поранений, - стримуючи iронiю, встря
Кара©мович. - Вiн гепнувся з коня, i в сiдницю йому застряла колючка.
- Шип!.. - зашипiв гетьман. - Залiзний ши-ип!..
- Ах, зда ться, шип, - незворушливо згоджу ться Кара©мович. - Отой, що
проти худоби застосовують.
- Шип у сiдницю встряв? - перепиту во вода i залива ться дрiбним
смiшком, схожим на плямкання. - Потiшили мене... ха-ха-ха...
- Радi старатись! - гетьман i собi криво посмiхнувся.
- То розказуйте, як упоралися з Кодаком.
- Обставини посприяли захопленню фортецi, вашмобць, - каже Кара©мович.
- Сулима вiдрядив на Сiч гiнця про помiч, та сiчовикам було не до Кодака,
бо на них самих напали татари.
- Покiль ви стягували ре стровцiв, панове, ми теж не сидiли склавши
руки, - задоволено погладжу бороду во вода. - Мiй небiж постарався,
вчасно до хана змотався.
Во вода ляска в долонi, й у дверях застига служка.
- Вина для переможцiв! - велемовно кида йому во вода.
За хвилю той знову поверта ться з срiбною тацею, карафкою й келихами.
Розлива бурштиновий напiй по келихах i, кланяючись, задку й зника за
дверима.
- Вип' мо, панове, за нашу, тепер уже нашу фортецю! -Адам Кисiль жестом
запрошу гостей. - Смiливiше, панове, смiливiше!
- За пана во воду i його дороге здоровля! - в один голос вигукують
Кононович з Кара©мовичем.
- Хочу вас потiшити, панове, - пригубивши вино, во вода вiдставля
келих i ляска в долонi. Да зали знову входить служка iз срiбною тацею, на
якiй лежать два чорнi капшуки. - Чи не правда, вони пузатенькi мов тi
поросятка? - хихика Кисiль.
Кононович i Кара©мович водночас ковтнули слину i, витягши ши©, жадiбно
по©дали очима чорнi капшуки.
- Прошу вас... - во вода жестом показав на тацю. - У капшуках по тисячi
злотих. Це плата Речi Посполито© за вашi послуги Коронi i крулю.
Гребiть... Перепрошую, я хотiв сказати, берiть...
Вiдштовхнувши плечем Кара©мовича, гетьман перший опинився бiля тацi й
хапливо простяг руки.
- Ей, ей!.. Куди ви, пане гетьмане, схопили обох поросят? - Кара©мович
ладен був кинутись з кулаками на Кононовича. - Ну й загребущi ж у вас
руки!.. Пiд Кодаком було б ©х простягати.
- Хiба два? - був щиро здивований гетьман i, зiтхнувши, з жалем вiддав
Кара©мовичу один капшук. - Не дивуйтеся, пане старшино, нема таких
грабель, котрi вiд себе гребли б.
- А би не давайте волю сво©м граблям! - буркнув Кара©мович, засовуючи
свiй капшук за пояс. - Бо й по руках можна схопити!
Затим дякували во водi:
- Ми завжди були i вiрними слугами його милостi короля! Ми його
пiднiжки. Н х жи круль!
- Похвально, похвально! Його милiсть круль завжди пiдтриму вiрну
старшину. Грамоти на ма тки одержите невзабарi.
- Вашмосць! - вихопився наперед гетьман. - Дозвольте i вашу милiсть
потiшити! - Во вода кивнув, гетьман метнувся до дверей. - Ану, уведiть
першого лотра!..
По хвилi жовнiри уводять Iвана Сулиму.
- Ось вiн... ось! - верескливо кричить Кононович, потираючи руки. -
Зараз ми поскубемо запорозьку птаху!..
Руки в Сулими скрученi за спиною, оселедець вирваний, сорочка на ньому
висить шматтям, на плечах та грудях свiжi, не засохлi ще рани. Адам Кисiль
аж звiвся й, виставивши вперед бороду, зацiкавлено розглядав запорозького
ватага. Сулима сковзнув по ньому неуважним поглядом i вiдвернувся.
- Так ось ти який, Сулима-а! - протяг во вода.
Перед ним стояв трохи вище середнього зросту, мiцний, широкоплечий
здоровань, нiби витесаний одним махом з одно© брили. Незважаючи на поразку
й численнi тортури, вiн ще мав предосить сили й твердо стояв на мiцних
ногах.
"I да ж Бог цiй чернi таку мiць та здоровля, - з глухим роздратуванням
подумав во вода, бо завжди заздрив здоровим i сильним. - Скiльки з чернi
не. видавлюй сокiв, як не вичавлюй силу, а вона все одно бунту . Ось i цей
отаман... Його вогнем пекли, тiло на ньому, шматтями рвали, а бач, сто©ть,
хоч би що... Лише посивiв та щетиною зарiс..."
Ще раз прискiпливо оглянув Сулиму й надибав у нього бiля рота гiркi
зморшки, вiдзначив, що очi в отамана глибоко запали... Зловтiшне потер
руки. Таки допекли цьому здорованю!
- Сьорбнув горя, отамане? - мовби спiвчутливо запитав во вода. -
Мабуть, i сили в тобi вже надломились? Сулима криво посмiхнувся:
- Коли пан во вода бажа зi мною особисто помiрятись силою, то прошу
пана...
- Iншим разом... Як би там не було, - перечекавши бiль у боцi, буркнув
во вода, - а я житиму. А ти, орле запорозький, гнитимеш у землi!
- Хоч круки й довше живуть, та я ©м не заздрю! - вiдповiв Сулима. - Хай
собi каркають!
- I покарка м! - закричав Сава Кононович. - На тво©й могилi!
Сулима навiть не повернувся в його бiк. Це ще дужче вивело Кононовича з
себе, та во вода спинив його:
- Постривай, гетьмане, з сво©м карканням. Ще буде час. - I повернувся
до Сулими: - Так що з тобою чинити, запорожцю? Правду кажучи, не
безталанний ти, отамане, коли зумiв Кодак захопите. Ловко дiяв. Коли б ти
був з нами, ти б далеко пiшов.
- Пан во вода помиля ться, - спокiйно вiдказав Сулима. - Бути з вами -
це значить бути рабом. А хлоп не може нi на крок вiдiйти вiд свого пана.
- Зате тепер ти далеко пiдеш! - хихикнув Кара©мович. - Прямцем у
Варшаву на майдан. А там уже катюга тебе обкарна . Спершу руки та ноги
вiдруба , а тодi вже й голову.
- За волю пiду!
- Навiть у Варшаву на майдан? - перепитав Кара©мович.
- Навiть у Варшаву на майдан. - Сулима пильно глянув на Кара©мовича: -
Чого здригнувся, запроданцю? Знаю, ти швидше шкуру свою тричi перепродаси,