Страница:
- То - Дмитро Гуня, - шепнув Ярема, показуючи на високого та худого
козака. -Хоробрий лицар i добрий товариш. А ото бiля нього сто©ть Яцько
Остряниця, також батькiв побратим.
- Не бувати ляшкам у нашому кра©! - гудiв майдан. - Викуримо ос!
Сулима пiдняв руку, закликаючи до тишi.
- А злота у фортецi достобiса? - пролунав раптом хриплий голос. - Але
правду кажи, отамане!
Сулима метнув гнiвний погляд на той голос:
- Не знаю, скiльки злота у Кодацькiй фортецi, осавуле Кирпо, бо не
лiчив його.
- Кирпо, готуй капшуки та на пояс ©х чiпляй! - глузливо крикнув Дмитро
Гуня. - Гляди, ще й пояс не витрима , шаровари спадуть!
- Вiн його в пазуху нагребе, - почулося з iншого боку.
Майданом пронiсся смiх.
- Не в злотi рiч, осавуле Кирпо, - заговорив Сулима. - Я з десяток
фортець на сво му вiку брав, але так i не нажив злота-срiбла. Бо не за
злото б' мося ми, запорозькi козаки, не за червiнцi, а за волю свого
народу! I дина нам плата за кров нашу, за голови нашi, зложенi в боях, -
вiчна шана i дяка народу нашого вкра©нського. А це - найвища плата, яку
тiльки можна одержати. Так я кажу, товариство?
-Так, батьку, так! - вiдповiв майдан.
А Сулима вже далi гримiв:
- Коли ви, укра©нськi козаки, не хочете ходити у ярмi, коди ви багнете,
щоб Сiч наша твердинею стояла на страх ворогам, як надiя поневоленого
люду, збирайтеся у похiд. Я був на розвiдцi бiля фортецi. Вона мiцна, а
мури ©© високi, а рови ©© глибокi, та нема таких фортець, яких би не
взяло товариство. Чи так я кажу?
- Так, батьку, так!
- Зруйну мо Кодак, i вся тут мова! - крикнув Дмитро Гуня. - Щоб i духу
лядського не було на Днiпрi!
Стрепенувся Сулима, нiби вирiс на очах у козакiв, а дужий голос
задзвенiв молодо i завзято:
- Хто не бо©ться смертi, хто хоче погуляти зi славою, ворогам голови
постинати, християнський люд з неволi визволяти, хто хоче, щоб слава нашо©
матерi Сiчi ще вище злетiла, - збирайтеся в похiд!
Загудiв, заклекотiв майдан, наче велетенський вулик:
- Смерть ворогам!
- Скуштують пани козацьких шабель!
- У похiд, братове!
Кошовий пiдняв булаву, майдан поволi затихав.
- Панове молодцi! - сказав кошовий. - Я радий, що ви всi як один
вiдгукнулися. I вiрю, що лядська фортеця буде в наших руках. За давнiм
звича м, як водиться, треба перед походом вибрати похiдного отамана.
Вибирайте самi, кого волi те.
Гнатовi здалося, що першим крикнув: "Сулиму!" - Дмитро Гуня, потiм клич
той пiдхопив Остряниця, тодi Савран, а далi увесь майдан:
- Су-улиму-у!
Сулима зняв шапку, вклонився на всi боки.
- Дякую, шановне товариство, за ласку та довiр'я. Але ще достойнiшi
мене отамани. х i вибирайте.
- Сулиму-у! - заревiв майдан. - Волимо Сулиму-у!
Як i велить звичай козацький, Сулима тричi вiдмовлявся, але на сiчовому
майданi i втрет загуло:
- Сулиму-у-у!
Роздiл четвертий
Гнат востанн цюкнув сокирою, i високий граб, трiснувши, почав
хилитися, здригаючись i поскрипуючи гiллям.
- Стережись!
Ярема вiдскочив убiк, граб важко гуркнувся на землю, ламаючи кущi...
Вдвох з Яремою вони швидко обрубали гiлля й заходилися клинами розколювати
стовбур на двi рiвнi половини. По всiй балцi стояв трiск, чулося цюкання
сокир, гомiн козакiв, гупання зрубаних дерев. Роботи вистачало всiм. Треба
було чимало нарубати лiсу, поколоти i збити мiцнi та легкi мiстки, котрi
штурмовi загони перекидатимуть через рiв Кодацько© фортецi, i драбини, по
яких вони видиратимуться на мури.
- Витягуй люльку та закуримо, щоб за нами нiде не журилися, -
запропонував Ярема, як вони впоралися з грабом.
Ледве присiли, як почувся сердитий окрик:
- Чого шаровари протира те, лайдаки? А рубати лiс за вас хто буде?
Гнат оглянувся, до них пiдходив осавул Кирпа.
- А хоч би i ваша милiсть, - спокiйно мовив Ярема. - Не велике ви цабе,
пане осавуле, як i сокиру в руки вiзьмете. А ми не лайдаки, а - козаки!
Гнат з подивом глянув на побратима. I не бо©ться отаке казати. У
п'ятнадцять лiт треба бути смiливим, щоб рiзати у вiчi правду. Як он Кирпу
пересмикнуло вiд тих слiв! Не те що почервонiв, аж почорнiв. Наче хто в
шаровари йому ©жака всунув.
- Слухай, лайдаче, що тобi старшина велить! - закричав Кирпа
верескливим голосом. - Розiйшлися, далi нiкуди! Вже й батькувати почина ш.
Шеляга за душею нема , а на старшину рота дере.
- Не шелягом цiну ться людина, - на диво спокiйно вiдказав Ярема. - В
декого шелягiв, може, забагато, а кебети чортма! Пихи ж то© на десятьох
вистачить, от i горлопанить, як дурний iз-за вугла!
- Голота! - крiзь зуби процiдив Кирпа. -Та я таку сiрому, як ти... Та я
тобi карка зломлю, та я...
А тут де не вiзьмись - Дмитро Гуня. Так i пiдскочив до Кирпи
потемнiлий, аж руки трясуться вiд обурення.
- То ти пан, виходить? - Гуня був ладен з кулаками кинутись на Кирпу. -
Пан, питаю? А ми хто? Бидло? Хлопи? Чули вже! Сюди, на Запорiжжя, ми
прийшли, щоб людьми стати, а не бидлом. А ти в пани прешся? На ши© нам
хочеш сiсти? Не вийде!.. З тебе такий старшина, як з мо © сокири плавець.
На ось!.. - i скрутив Кирпi дулю - Понюхай, чим пахне! Чого кирпу вернеш?
I затям: я все життя панам сала за шкiру заливаю. I тобi заллю.
Вони вже ладнi були вчепитися один одному в петельки, як раптом
пролунав спокiйний, трохи насмiшкуватий голос:
- А чого це ви, як тi пiвнi, понастовбурчували пiр'я? Бiля них стояв
Сулима.
- Та ось... - Гуня важко дихав, - в козацькi пани лiзе один злостивець.
А я до нього в хлопи збираюся йти.
- Пане отамане курiнний! - Кирпа пiдбiг до Сулими. - Що ж це таке
виходить? Нiяко© тобi поваги до старшини. Такi огурнi та строптивi, що хоч
кiл на головi теши!
- Повагу, осавуле, треба дiлом заслужити, а не криком, - спокiйно мовив
Сулима i додав з жалем: -Ех ти, осавуле! Не той у тебе дух.
- Але я старшина! - закричав Кирпа, i його торбинки на поясi так i
затряслися. - Я старшина, i вони мусять мене слухати! Я Тм не простий
козак-сiрома!
- Не простий козак-сiрома, кажеш? - поспитав Сулима, i очi його
звузилися й потемнiли. -Ну, коли вже ти старшина, то ось... - Сулима
мовчки взяв у Гната сокиру, пiдiйшов до ясена i легенько цюкнув, але
сокира так i вп'ялася в деревину по самий обух. - Коли ти старшина, то
витягни сокиру.
- Нам це не в забарi... Одною рукою?
- Тягни одною, - знизав плечима Сулима. Кирпа хвацько пiдбiг до ясена,
схопив сокиру, рвонув на себе, але сокира - нi з мiсця. Кирпа тодi щосили
засмикав, пiднатужився, аж шия почервонiла.
- Зараз, пане отамане, один мент... - метушився вiн бiля ясена i ще
вище закачував рукава. - А може, я двома руками вiзьмусь?
- Хоч i трьома, коли ма ш, - вiдказав Сулима. Ярема почав пирхати, Гнат
вiдвернувся й смiявся в кулак. Гнiв та обурення в Гунi вже минули, i вiн,
весело блискаючи великими чорними очима, кривив рот у посмiшцi. До них уже
звiдусiль збiгалися козаки й чмихали, ледве стримуючи регiт.
- Зараз я, зараз... - Кирпа плював на руки з такою заповзятiстю, нiби
хотiв ©х вiдмити вiд вiкового бруду. А потiм з люттю накинувся на сокиру,
як на свого запеклого ворога, щосили засмикав ©© обома руками, так, що й
ясен захитався, але сокира - нi з мiсця...
- Доведеться тобi, осавуле, позичати ще й третю руку! - кинув хтось
шпильку з гурту, i козаки зареготали.
Кирпа вже пiк ракiв, не пiдводячи голови. Гуня не втерпiв.
- Кинь, осавуле, цей вертеп, - мовив тихо. - Не гаря-чися, як курка,
котрiй приспiчило нестися, а вона не знайде пiдходящого мiсця. Тягни з
умом i спокiйно.
Кирпа зробив останнiй захiд i так схопив сокиру, що трохи було не
зламав, спiткнувся i впав. З численних торбиночок, що висiли у нього на
поясi, так i сипонув на землю осавулiв скарб. Чого там тiльки не було:
срiбнi празькi грошi, пiвгрошi з Кракова, галицькi срiбнi монети,
литовськi динарi©, татарськi дирхеми, дукати, угорськi фло-ринки, великi
срiбнi таляри, левки, рiзний дрiб'язок, що складався з шосткiв, ортiв,
чверток, осьмакiв. Все, що було колись в обiгу на Укра©нi, знайшло свiй
притулок в торбинках осавула Кирпи.
- Якби до тих срiбнякiв та ще розум, - похитав головою Сулима i, однi ю
рукою взявшись за сокиру, хитнув нею легенько i вийняв. - Ось так,
осавуле. Не дурну силу треба прикладати, а кебету, вмiння. Гонору в тебе
забагато, а толку катма!
Кирпа, увесь червоний, рачкуючи на землi, збирав свiй скарбець.
Сулима махнув рукою, сплюнув i хотiв було йти, але Кирпа наздогнав
його.
- Пане отамане... Але ж я осавул, а не простий козак. Я ще сво доведу.
Ви ще побачите, хто такий Кирпа i на що вiн здатний!
- Спробуй, - сказав Сулима. - Може, що й вийде з тебе. Вiзьму я тебе у
свiй загiн, може, й вивiтриться з тебе ота пиха та зневага до товариства.
А сво ти в i Кодацi доведеш.
- I доведу!
- Доводь, - сказав Сулима на ходу. - А поки що бери cокиру i рубай з
усiма. Старшим лишаю Дмитра Гуню.
- Кирпа схопив сокиру i люто нею затряс.
- О, ви ще дiзна тесь, панове-братове, хто такий осавул Кирпа!
Нiхто тодi не вiдав, яку чорну роль вiдiгра у життi Сулими осабул
Кирпа!
...Вiд Громово© балки Сулима попростував степом до Днiпра, звiдти також
неслося завзяте цюкання сокир. Там Савран з сво©ми людьми майстрував
драбини. Сулима йшов степом навпрошки, розсовуючи руками густу тирсу, наче
той очерет у плавнях. Пiд ногами сичали гадюки, котрих було чимало в
степах, але Сулима не звертав на них уваги. Старий Нечуйвiтер дав йому
колись випити зiлля, i звiдтодi гадюча отрута на нього не дiяла... Отаман
iшов i думав про осавула Кирпу. Звiдки в нього зневага до козакiв, ота
пиха, бундючнiсть, котрою так i нашпигований, як смажене порося хроном?
Звiдкiля жадоба до грошей? В пани так i преться... Забагатiти хоче,
труситься над кожним таляром, торбиночки ними набива . Спить i бачить себе
багатим та можним старшиною. Чи й паном ясновельможним. О, такий, дай йому
тiльки владу, швидко й козакiв на хлопiв оберне! Як ре строва старшина.
Вона ж i продала Тараса Трясила та його лицарiв. Коли б вона не знюхалась
з ляхами - Кон цпольський не придушив би повстання. От Кирпа з тi ©
породи. За злото i рiдну матiр не пошкоду , i батька продасть...
Пiсля вдалих походiв у козакiв завжди дзвенiло в капшуках. Але нiхто з
них не молився на той дзвiн, не розпихував його по торбиночках чи
вузликах. Радi, що завелася копа грошей, козаки юрбою валили в шинок, пили
горiлку, спiвали пiсень, танцювали, згадували минулi походи, полеглих
товаришiв поминали, щоб земля ©м пухом була, аби добре козакувалося ще й
на тому свiтi. Так i спорожнялися ©хнi гаманцi до останнього осьмака. Хто
все життя зi смертю в обнiмку, тому не грiх i повеселитися, гопака
вшкварити, горiлку в товариствi пити. Бо ж на тiм свiтi горiлки не дадуть.
Але не такий був Кирпа. Кожний щербатий орт, таляр, роздобутий в
походах, вiн похапливо запихав до сво©х торбиночок, i очi його горiли
жадобою. Вiн i в шинку намагався випити на дурничку. Козаки зневажали його
за ту жадобу, та зневага з нього скочувалась, як з гусака вода ..
Сулима спiткнувся, так непри мно було це згадувати. Переповiдали йому
козаки... Якось гуляли вони в шинку. Поткнувся туди й Кирпа. Остап
Кикошенко, так, зда ться, Кикошенко першим його запримiтив.
- Хлопцi! - загорлав на увесь шинок. - П' мо й гуля мо! Пан осавул нас
вгощатиме!
Козаки реготали, аж шинок трiщав. Кирпа, котрий за-никнув до шинку з
надi ю хильнути на дурничку, почувши таке, позадкував було до дверей. Але
шлях йому загородили.
- Що це ти, пане осавуло, - пiдiйшов до нього Кикошенко, - понагрiбав
золота в торбиночки, а сам на чужий коровай?
- Що ви, що ви, - розгубився Кирпа. - Яке злото? Щербатий шеляг у мене
ще, може, й знайдеться, а ви - злото. Та я не пам'ятаю, коли востанн щире
злото й тримав у руках.
- Га-га-га!.. - регоче Кикошенко. - А коли ми тебе полапа мо за боки,
га? Та ще й витрусимо тво© торбиночки, га?
- Не ма те права! - позадкував Кирпа. - Я самому кошовому на вас
поскаржуся!
- Скаржся! I не тiпайся, жмикруте. Ми на тво злото не зазiха мо, бо в
нас i сво сьогоднi водиться. А завтра не буде, то й бiс iз ним. Завтра i
без злота проживемо.
З цими словами Кикошенко витягнув з шароварiв капшук, помахав ним перед
носом Кирпи.
- Чув, як дзвенить?
- Дзвенить, дзвенить, - погодився Кирпа. - Мабуть, добра монета...
- Та вже ж не якесь лайно в капшуку, а щире злото. -I Кокошенко висипав
собi в жменю кiлька блискучих талярiв, сунув пiд нiс Кирпi. - Бачив, яке
добро?
- Проп' мо! - кричав Кикошенко. - На бiсового батька воно здалося.
Кирпi забракло повiтря - жменю талярiв протринькати? З трудом ковтнув
слину, ще раз перепитав:
- I ото прогуля те всi таляри?
- До останнього! - не вгавав Кикошенко. - Будемо шкварити гопака та
спiвати пiсень. А тобi жалко? Чужого добра? - Пiдморгнув козакам,
повернувся до Кирпи: - Хочеш, i ця жменя талярiв буде тво ю?
Кирпа аж кинувся до Кикошенка.
- За так?
- Нi, за так тiльки комарi гризуть. А ти лiзь пiд стiл i кукурiкай там.
- Як? - не второпав Кирпа.
- А так, як пiвнi кукурiкають, - уточнив Кикошенко.
- I жменя талярiв буде мо ю?
- Тво ю ..
I Кирпа полiз пiд стiл. Кукурiкати...
Сулима знову спiткнувся i сердито сплюнув. А що з ним чинити? Як з
Кирпи ту жадобу вибити, пропаде ж бо. А в загiн його треба неодмiнно
взяти, хоч у Кодацi людиною стане, бо, зда ться ж, по-справжньому ще й
пороху не нюхав.
На сiчовому майданi бiля ганебного стовпа побачив Сулима гурт козакiв i
собi звернув до них. З обох бокiв до ганебного стовпа було прив'язано двох
молодих козакiв. Один високий, з рудими вусами, другий ще тiльки-но зачав
вирощувати пiд носом сякий-такий пушок. Бiля них лежав ворох ки©в, стояли
ночви горiлки. Козаки пiдходили по черзi, випивали по коряку горiлки,
утирали вуса, неквапливо вибирали кия позамашнiшого та й перiщили
засуджених по спинах, приказуючи:
- Оце щоб знали, сучi сини, як красти та наш курiнь ганьбити! Ми за
ваше злодiйство всiм куренем розквитувались, розквитуйтесь i ви сво©ми
спинами. Щоб бiльше честi козацько© не губили!
- Спасибi за науку! - як велить звичай, дякували засудженi лиходi©. -
Вдруге не будемо губити козацько© честi.
Сулима також випив горiлки, вибрав кия, розмахнувся... Але не вдарив.
Молодий злодiй з сякими-такими вусами благальне дивився йому в очi, нiмо
волаючи рятунку.
- Ти хто такий, бiсiв сину? - сердито запитав Сулима.
- Панько Макуха, батьку, - хрипло озвався молодик,
- Ти, я бачу, й справдi макуха! - з презирством сказав Сулима, бо над
усе зневажав крадi©в - Не знайшов нiчого лiпшого, як на базарi красти! Та
ти хоч порох нюхав коли?
- Нi, - тяжко зiтхнув Макуха, - ще не доводилось.
- Тепер ки©в понюха ш. Давно прибув на Сiч?
- По веснi, батьку.
- А ти хто за ©ден? - запитав Сулима другого.
- Савка Щербина, - озвався той басом. - Спасибi вам, пане отамане, що
хоч запитали, як мене звати.
- Сто копанок вам у боки! - процiдив Сулима. - Чортовi гультя©! Не з
того ви почали сво козакування. Загинете марно, нiяка собака за вами й не
гавкне. Не ки©в бiля ганебного стовпа могли б заслужити, а слави. I честь
козацьку ще вище б пiдняли. А так заб'ють вас до смертi - i по тому!
Сплюнув отаман, кинув кия, буркнув: "Не хочу об вас i руки бруднити" -
i пiшов. Вiн органiчно не мiг переносити, коди гурт б' одного, а той
навiть змоги не ма захищатися. Розумiв, що козаки чинять справедливо,
караючи злодi©в На Сiчi житт во необхiдно пiдтримувати сувору дисциплiну,
iнакше Сiч втратить ту силу, котру жоден ворог перемогти не може. Розумiв,
i все ж йому було шкода тих двох молодих телепнiв, що так безглуздо
гинули, - в таких випадках злодi©в забивали киями на смерть, -не принiсши
нi користi, нi добра сво му народу, не лишивши нiчого свiтлого на сво©й
землi. Скiльки ще ©х таких, молодих бевзiв, котрi розтринькують сво життя
по дрiб'язку, забуваючи, що живуть вони в цьому свiтi один лише раз...
Зненацька на майданi почувся крик:
- Павлюк! Павлюк прибув!
Сулима рвучко оглянувся: на сiчовий майдан вже виходили рiвними рядами
козаки-ре стровцi в голубуватих кунтушах. Попереду, широко ступаючи й
осмiхаючись, простував чорнявий сотник з свiтлими i чистими очима, що
квiтли на його засмаглому лицi, наче ромашки.
- Ба, Павлюк до сiчового гнiзда залетiв! - пiшов йому навстрiч Сулима.
- Здоров був, сину!
-- Здоров, батьку! Ти ще живий, не задушили - тебе лядськi фортецi? -
весело вигукував Павлюк, розставляючи руки для обiймiв.
Вони обнялися, потiм Сулима вiдступив на крок, милуючиоь Павлюком.
Перед ним стояв високий, молодий i гарний козак, аж танцював на мiсцi вiд
збудження, бо не мiг встояти i хвилини, все кудись поривався, сипав
словами, як горохом, слiпив сво ю бiлозубою посмiшкою та сяяв свiтлими, як
ромашки, очима. Павлюка знали й любили на Сiчi, де вiн був сво©м серед
сво©х.
- Не в гостi, батьку, залетiв я, не в гостi, - торохтiв Павлюк, - а за
помiччю. Не маю бiльше сил служити польському королю. Багну я користь
рiдному народовi принести. Тож i спiшу, допоки на цьому свiтi. Допоможiть
нам, запорожцi, пiдняти Укра©ну. Завтра вся Укра©на заклекоче, як у повiнь
велика вода. I панству прийде край! Я привiв сотню ре стровцiв, таких, як
i сам, запальних. Дайте менi ще козакiв. Я поведу ©х на Вкра©ну, аби
запалити великий вогонь. А там до мене, як струмки до рiки, потече люд.
Укра©на нинi як порох, досить iскри - i буде пожежа. Велика пожежа. Буде
славна пожежа!
Павлюк говорив гаряче, збуджено, уривчасто, i здавалось, що вiд його
гарячих слiв земля буде горiти. Вiн i стояти не мiг, аж танцював на мiсцi
вiд зваги, що так i переповнювала його вщерть.
- Святе дiло задумав, сину, i запорожцi будуть тобi першими
поплiчниками i братами! - вигукнув Сулима. - ГIiдпалимо пожежу, славну
пожежу! У вiдблисках то© пожежi люд побачить себе, нас побачить, що
недарма ми жили. Але по путi на Укра©ну нас чека осине гнiздо.
- Кодацьку фортецю ма ш на оцi, батьку?
- Так, сину, вона як бiльмо на нашому оцi. Доки ©© не зруйну ш, про
славну пожежу на Укра©нi годi й думати! Павлюк трохи гордовито блиснув
свiтлими очима.
- Тодi, батьку, привiтай мене з початком! Я днями добряче наполохав
драгунiв, як зайцi втiкали та степ трупами встеляли. А ©хнiй комiсар,
певно, й досi стирчить у ровi на кiллi, як жаба, котру настромлю
сорокопуд на колючках терну.
I розповiв Сулимi про свою зустрiч з Пшияловським.
- Вдаримо, батьку, спершу на Кодак. Я i мо© хлопцi в тво му загонi. З
сьогоднiшнього дня. А з Кодака на Вкра©ну.
- Але ж i швидкий ти, сину! Як порох.
- Мокра тiльки риба. I холодна. I байдужа. Я хочу горiти. I згорiти,
але хай мiй вогонь освiтить людям шлях хоч на один крок уперед. Хоч на
один крок, i я буду щасливий. А мiй попiл хай удобрить землю. Хоч одну
пучку рiдно© землi, i я буду щасливий. Бо в ту пучку потрапить родюча
зернина.
- Святi олова, - замислено мовив Сулима, i по хвилi рiшуче: - Ходiмо до
кошового, з ним i утрясемо все що треба.
- Пане кошовий! - весело вигукнув Сулима, переступаючи порiг. - Ось
подивiться, якого лицаря веду! Йому казали, щоб вiн ревно служив королю та
Речi Посполитiй, а вiн накивав п'ятами на Сiч.
- Чи ж, бува, не Павлюк прилетiв на Базавлук? - не зважаючи на свою
повноту, досить жваво пiдхопився кошовий. - Проходь, козаче, до нашо©
хати. Радий тебе бачити. Так, кажеш, утiк з Укра©ни?
- Утiк, - розвiв Павлюк руками. - Тiльки не з Укра©ни, пане кошовий, а
вiд клято© шляхти, най би i слiд ©© запав! Несила бiльше служити душогубам
свого народу. Швидше вовком згоджуся вити.
- Ех, сотнику, - похитав бiлою головою кошовий. - Чи ж не я тебе прохав
вдавати з себе ревного служаку, а тим часом ре стровцiв та посполитих
докупи гуртувати.
- Не так сталося, як гадалося, пане кошовий, - з жалем мовив Павлюк. -
Ми вже з гетьманом ре стрового вiйська Василем Томиленком почали було до
та много повстання готуватися, та...
- Запроданцi продали? - швидко запитав Сулима.
- Продали, - зiтхнув Павлюк. - Гетьман Томиленко вже й унiверсали
полковникам розiслав, щоб запасалися харчами та порохом, дехто й
готувався. А ось переяславський полковник Сава Кононович з гетьманським
унiверсалом подався у Бар до коронного гетьмана. Щось там нашепотiв
Кон цпольському, i пiшло... Хоча доказiв проти Томиленка i не було, але
булаву в нього забрали i передали ©© тiй продажнiй шкурi, Кононовичу. А
служити пiд орудою запроданця в мене не було сил. Захопив я з собою сотню
- i гайда до вас. А на Укра©ну я ще повернуся, щоб продовжити справу
великих отаманiв Косинського, Наливайка, Тараса Трясила.
- Бог тобi в помiч, - кошовий поставив на стiл карафку i три срiбнi
келишки. - Нумо, вип' мо за твiй при©зд. I за ту пожежу, котру ви, сини
мо©, роздмуха те на всю Укра©ну. I пиймо до дна, на днi добрi днi i добра
година!
- Щоб не було ворогам добра! - гаряче мовив Павлюк.
- Щоб Укра©на була вiльною птицею у вiльному небi! - вигукнув Сулима.
Випили, гомонiли...
- То задумка наша така, пане кошовий, - дiлився сво©ми думками Сулима.
- Зруйну мо Кодак, викишка мо панiв з порогiв i дамо Павлюку кiлька тисяч
запорожцiв для початку. Хай веде ©х на Вкра©ну.
- Пiсля Кодака пiдемо до Черкас! - твердо сказав Павлюк. - Замок там
багатий, чимало армат, великi запаси пороху, свинцю та куль. Захопивши
черкаський замок, розiшлемо по мiстах i селах Укра©ни повстанськi
унiверсали. Люд звiдусiль потече до нас. Зараз Укра©на - що бочка з
порохом. Вже збираються по лiсах загони, палять панськi ма тки. Але
потрiбна iскра. Одна лише iскра!
- Святе дiло задумали, - мовив кошовий. - Починайте з Кодака i летiть
на Укра©ну!
Вже коли виходили, Сулима затримався в дверях.
- Пане кошовий, там бiля ганебного стовпа дво козакiв...
- Ти хотiв сказати, пане отаман, злодi©в? - сердито перебив його
кошовий. - Були вони козаками!
- Але вони можуть вдруге ними стати! - запально вигукнув Сулима. -
Вiддайте ©х менi.
- Вони мусять понести ту кару, яку заслужили, - холодно мовив кошовий.
- Щоб iншi честi не губили i звання святого козацького. Щоб лицарями були,
а не злодюгами!
- Це так, - погодився Сулима, - вони заслужили сувору кару. Але ж ©х
заб'ють на смерть. Лiпше я заберу невдах з собою, хай бiля Кодака кров'ю
змиють вину. Загинуть, так з честю, живi лишаться - людьми стануть.
- А правду каже батько Сулима, - озвався Павлюк. - Як ©х гамселить
дубцями, то хай лiпше вони ворогiв погамселять.
Кошовий махнув рукою.
- Берiть! Мо', що й вийде з них!
Роздiл п'ятий
Щовечора перед заходом сонця сурмили "зорю", мiст через рiв пiднiмали,
робили перекличку, чи всi драгуни на мiсцi, i замикали ворота - до ранку
нiкого не впускали до фортецi i нiкого з не© не випускали, хоч би яка не
виникала потреба. Така обережнiсть пiсля двох нападiв на залогу була не
зайвою. Комендант у супроводi кiлькох драгунiв сам особисто перевiряв, чи
мiцно зачинена брама, потiм обходив фортецю, пiднiмався в бастiони, до
сигнального дзвона, перевiряв варту на стiнах, аби впевнитись, що всi на
сво©х мiсцях i пильно стережуть фортецю. Вартi повсюди наказував:
- До ранку не стуляти очей! Хто засне - зарубаю на мiсцi! Як собаку!
Пильнувати все навколо. При перших же пiдозрiлих звуках вночi - здiймати
тривогу i будити мене.
Вигляд у коменданта - злий i прискiпливий, варта витягу ться пiд його
важким поглядом i клянеться до бiлого ранку не стуляти очей. Але тiльки
комендант iшов далi, як сторожа, посмiюючись, вкладалася спати. Нiхто не
бажав маятись на стiнах усю нiч. Все одно, скiльки не пильнуй, до ранку
нiчого не трапля ться. Щоправда, одного вартiвника вони все ж зоставили на
нiч - бiля сигнального дзвона. Коли що помiтить пiдозрiле - бемкне у
дзвiн, цього й досить. Так мiркувала варта i вкладалася спати, сама того
не пiдозрюючи - назавжди.
Обiйшовши бастiони, комендант довго стояв на стiнi, в задумi дивлячись
на Днiпро. Нiч темна, глуха й задушлива. Жодно© зiрки чи свiтло© цятки, як
обложили небо важкi хмари вдень, так i тримають його в облозi. Зi степу
тягне духотою, духмяними запахами трав. На душi в коменданта важко. Не
довiряв вiн анi ночi, анi сво©й вартi. Внизу широкою стрiчкою бiлiв
Днiпро, за ним - густа темрява, у якiй глухо шумiв Кодацький порiг. Хто
там хова ться в пiтьмi Заднiпров'я? Комендант почував себе неспокiйно,
якась неясна тривога то наростала в його грудях, то затихала, то знову
бентежила. I невiдомо, звiдки вона бралася i що вiщувала. Бентега полонила
коменданта ще звiдтодi, як ре стровцi розбили загiн драгунiв, а самого
комiсара фортецi шляхтича Пшияловського загнали у рiв, де вiн благополучно
й околiв, наштрикнувшись на дубове кiлля. Ну, скажiмо, Пшияловському туди
й дорога, бiс iз ним! Вiн, Марiон, легко позбувся донощика - це навiть
добре. Але де взявся той загiн козакiв i той гарячий сотник Павлюк? I куди
вiн зник - повернувся на Укра©ну чи гайнув на Запорiжжя пiдбурювати
сiчовикiв? А сталося так. Пшияловський iз загоном драгунiв по©хав на
черговi лови втiкачiв - такi по©здки вiдбувалися щодня. День загiн водив
комендант, день - комiсар. Так i чергувалися. Досi все закiнчувалося
благополучно, бiльше того, частенько вдавалося ловити втiкачiв, а того
разу ©х ледь самих не спiймали. Непри мностi почалися на самому початку -
застряв пiдйомний мiст. Як брамники не крутили важке колесо, мiст застряв
i повис - нi сюди нi туди. Пшняловський огрiв канчуком брамника, старшого
варти, але й те не допомогло. Зрештою мiст таки вдалося опустити на рiв,
але настрiй в комiсара був геть зiпсований - поганий знак, коли пiдйомний
мiст перед ви©здом у степ застря . Загiн витягнувся в одну лiнiю, доки
про©хали обшир, де були розкиданi гостроконечники, а далi розпорошився й,
охоплюючи якомога бiльше простору, повiльно рухався вгору понад Днiпром.
Зазирали в кожну балку, шастали в прибрежних очеретах та кущах - чи там,
бува, не прича©лися втiкачi?
Комiсар похитувався в сiдлi й вiдчував, як з кожною хвилиною псу ться
його настрiй. Похмуро зиркав навсiбiч, i в кожнiй балцi йому ввижалася
засада. Тим лотрам iз Запорогiв вiрити не можна. Але чи зважаться вони на
штурм тако© фортецi, як Кодацька? О нi, вкотре переконував себе комiсар, в
того бидла й путнiх полководцiв нема , i лицарством там не пахне.
Набiжать, погаласують, шаблями помахають i розбiжаться... Хоча... Щось
надто багато стало втiкати селян на Сiч. Така масова втеча хлопiв на
Запороги спостерiгалася останнього разу п'ять рокiв тому, перед повстанням
Тараса Трясила. Невже знову хлопи щось затiвають? Тiльки знайдеться
козака. -Хоробрий лицар i добрий товариш. А ото бiля нього сто©ть Яцько
Остряниця, також батькiв побратим.
- Не бувати ляшкам у нашому кра©! - гудiв майдан. - Викуримо ос!
Сулима пiдняв руку, закликаючи до тишi.
- А злота у фортецi достобiса? - пролунав раптом хриплий голос. - Але
правду кажи, отамане!
Сулима метнув гнiвний погляд на той голос:
- Не знаю, скiльки злота у Кодацькiй фортецi, осавуле Кирпо, бо не
лiчив його.
- Кирпо, готуй капшуки та на пояс ©х чiпляй! - глузливо крикнув Дмитро
Гуня. - Гляди, ще й пояс не витрима , шаровари спадуть!
- Вiн його в пазуху нагребе, - почулося з iншого боку.
Майданом пронiсся смiх.
- Не в злотi рiч, осавуле Кирпо, - заговорив Сулима. - Я з десяток
фортець на сво му вiку брав, але так i не нажив злота-срiбла. Бо не за
злото б' мося ми, запорозькi козаки, не за червiнцi, а за волю свого
народу! I дина нам плата за кров нашу, за голови нашi, зложенi в боях, -
вiчна шана i дяка народу нашого вкра©нського. А це - найвища плата, яку
тiльки можна одержати. Так я кажу, товариство?
-Так, батьку, так! - вiдповiв майдан.
А Сулима вже далi гримiв:
- Коли ви, укра©нськi козаки, не хочете ходити у ярмi, коди ви багнете,
щоб Сiч наша твердинею стояла на страх ворогам, як надiя поневоленого
люду, збирайтеся у похiд. Я був на розвiдцi бiля фортецi. Вона мiцна, а
мури ©© високi, а рови ©© глибокi, та нема таких фортець, яких би не
взяло товариство. Чи так я кажу?
- Так, батьку, так!
- Зруйну мо Кодак, i вся тут мова! - крикнув Дмитро Гуня. - Щоб i духу
лядського не було на Днiпрi!
Стрепенувся Сулима, нiби вирiс на очах у козакiв, а дужий голос
задзвенiв молодо i завзято:
- Хто не бо©ться смертi, хто хоче погуляти зi славою, ворогам голови
постинати, християнський люд з неволi визволяти, хто хоче, щоб слава нашо©
матерi Сiчi ще вище злетiла, - збирайтеся в похiд!
Загудiв, заклекотiв майдан, наче велетенський вулик:
- Смерть ворогам!
- Скуштують пани козацьких шабель!
- У похiд, братове!
Кошовий пiдняв булаву, майдан поволi затихав.
- Панове молодцi! - сказав кошовий. - Я радий, що ви всi як один
вiдгукнулися. I вiрю, що лядська фортеця буде в наших руках. За давнiм
звича м, як водиться, треба перед походом вибрати похiдного отамана.
Вибирайте самi, кого волi те.
Гнатовi здалося, що першим крикнув: "Сулиму!" - Дмитро Гуня, потiм клич
той пiдхопив Остряниця, тодi Савран, а далi увесь майдан:
- Су-улиму-у!
Сулима зняв шапку, вклонився на всi боки.
- Дякую, шановне товариство, за ласку та довiр'я. Але ще достойнiшi
мене отамани. х i вибирайте.
- Сулиму-у! - заревiв майдан. - Волимо Сулиму-у!
Як i велить звичай козацький, Сулима тричi вiдмовлявся, але на сiчовому
майданi i втрет загуло:
- Сулиму-у-у!
Роздiл четвертий
Гнат востанн цюкнув сокирою, i високий граб, трiснувши, почав
хилитися, здригаючись i поскрипуючи гiллям.
- Стережись!
Ярема вiдскочив убiк, граб важко гуркнувся на землю, ламаючи кущi...
Вдвох з Яремою вони швидко обрубали гiлля й заходилися клинами розколювати
стовбур на двi рiвнi половини. По всiй балцi стояв трiск, чулося цюкання
сокир, гомiн козакiв, гупання зрубаних дерев. Роботи вистачало всiм. Треба
було чимало нарубати лiсу, поколоти i збити мiцнi та легкi мiстки, котрi
штурмовi загони перекидатимуть через рiв Кодацько© фортецi, i драбини, по
яких вони видиратимуться на мури.
- Витягуй люльку та закуримо, щоб за нами нiде не журилися, -
запропонував Ярема, як вони впоралися з грабом.
Ледве присiли, як почувся сердитий окрик:
- Чого шаровари протира те, лайдаки? А рубати лiс за вас хто буде?
Гнат оглянувся, до них пiдходив осавул Кирпа.
- А хоч би i ваша милiсть, - спокiйно мовив Ярема. - Не велике ви цабе,
пане осавуле, як i сокиру в руки вiзьмете. А ми не лайдаки, а - козаки!
Гнат з подивом глянув на побратима. I не бо©ться отаке казати. У
п'ятнадцять лiт треба бути смiливим, щоб рiзати у вiчi правду. Як он Кирпу
пересмикнуло вiд тих слiв! Не те що почервонiв, аж почорнiв. Наче хто в
шаровари йому ©жака всунув.
- Слухай, лайдаче, що тобi старшина велить! - закричав Кирпа
верескливим голосом. - Розiйшлися, далi нiкуди! Вже й батькувати почина ш.
Шеляга за душею нема , а на старшину рота дере.
- Не шелягом цiну ться людина, - на диво спокiйно вiдказав Ярема. - В
декого шелягiв, може, забагато, а кебети чортма! Пихи ж то© на десятьох
вистачить, от i горлопанить, як дурний iз-за вугла!
- Голота! - крiзь зуби процiдив Кирпа. -Та я таку сiрому, як ти... Та я
тобi карка зломлю, та я...
А тут де не вiзьмись - Дмитро Гуня. Так i пiдскочив до Кирпи
потемнiлий, аж руки трясуться вiд обурення.
- То ти пан, виходить? - Гуня був ладен з кулаками кинутись на Кирпу. -
Пан, питаю? А ми хто? Бидло? Хлопи? Чули вже! Сюди, на Запорiжжя, ми
прийшли, щоб людьми стати, а не бидлом. А ти в пани прешся? На ши© нам
хочеш сiсти? Не вийде!.. З тебе такий старшина, як з мо © сокири плавець.
На ось!.. - i скрутив Кирпi дулю - Понюхай, чим пахне! Чого кирпу вернеш?
I затям: я все життя панам сала за шкiру заливаю. I тобi заллю.
Вони вже ладнi були вчепитися один одному в петельки, як раптом
пролунав спокiйний, трохи насмiшкуватий голос:
- А чого це ви, як тi пiвнi, понастовбурчували пiр'я? Бiля них стояв
Сулима.
- Та ось... - Гуня важко дихав, - в козацькi пани лiзе один злостивець.
А я до нього в хлопи збираюся йти.
- Пане отамане курiнний! - Кирпа пiдбiг до Сулими. - Що ж це таке
виходить? Нiяко© тобi поваги до старшини. Такi огурнi та строптивi, що хоч
кiл на головi теши!
- Повагу, осавуле, треба дiлом заслужити, а не криком, - спокiйно мовив
Сулима i додав з жалем: -Ех ти, осавуле! Не той у тебе дух.
- Але я старшина! - закричав Кирпа, i його торбинки на поясi так i
затряслися. - Я старшина, i вони мусять мене слухати! Я Тм не простий
козак-сiрома!
- Не простий козак-сiрома, кажеш? - поспитав Сулима, i очi його
звузилися й потемнiли. -Ну, коли вже ти старшина, то ось... - Сулима
мовчки взяв у Гната сокиру, пiдiйшов до ясена i легенько цюкнув, але
сокира так i вп'ялася в деревину по самий обух. - Коли ти старшина, то
витягни сокиру.
- Нам це не в забарi... Одною рукою?
- Тягни одною, - знизав плечима Сулима. Кирпа хвацько пiдбiг до ясена,
схопив сокиру, рвонув на себе, але сокира - нi з мiсця. Кирпа тодi щосили
засмикав, пiднатужився, аж шия почервонiла.
- Зараз, пане отамане, один мент... - метушився вiн бiля ясена i ще
вище закачував рукава. - А може, я двома руками вiзьмусь?
- Хоч i трьома, коли ма ш, - вiдказав Сулима. Ярема почав пирхати, Гнат
вiдвернувся й смiявся в кулак. Гнiв та обурення в Гунi вже минули, i вiн,
весело блискаючи великими чорними очима, кривив рот у посмiшцi. До них уже
звiдусiль збiгалися козаки й чмихали, ледве стримуючи регiт.
- Зараз я, зараз... - Кирпа плював на руки з такою заповзятiстю, нiби
хотiв ©х вiдмити вiд вiкового бруду. А потiм з люттю накинувся на сокиру,
як на свого запеклого ворога, щосили засмикав ©© обома руками, так, що й
ясен захитався, але сокира - нi з мiсця...
- Доведеться тобi, осавуле, позичати ще й третю руку! - кинув хтось
шпильку з гурту, i козаки зареготали.
Кирпа вже пiк ракiв, не пiдводячи голови. Гуня не втерпiв.
- Кинь, осавуле, цей вертеп, - мовив тихо. - Не гаря-чися, як курка,
котрiй приспiчило нестися, а вона не знайде пiдходящого мiсця. Тягни з
умом i спокiйно.
Кирпа зробив останнiй захiд i так схопив сокиру, що трохи було не
зламав, спiткнувся i впав. З численних торбиночок, що висiли у нього на
поясi, так i сипонув на землю осавулiв скарб. Чого там тiльки не було:
срiбнi празькi грошi, пiвгрошi з Кракова, галицькi срiбнi монети,
литовськi динарi©, татарськi дирхеми, дукати, угорськi фло-ринки, великi
срiбнi таляри, левки, рiзний дрiб'язок, що складався з шосткiв, ортiв,
чверток, осьмакiв. Все, що було колись в обiгу на Укра©нi, знайшло свiй
притулок в торбинках осавула Кирпи.
- Якби до тих срiбнякiв та ще розум, - похитав головою Сулима i, однi ю
рукою взявшись за сокиру, хитнув нею легенько i вийняв. - Ось так,
осавуле. Не дурну силу треба прикладати, а кебету, вмiння. Гонору в тебе
забагато, а толку катма!
Кирпа, увесь червоний, рачкуючи на землi, збирав свiй скарбець.
Сулима махнув рукою, сплюнув i хотiв було йти, але Кирпа наздогнав
його.
- Пане отамане... Але ж я осавул, а не простий козак. Я ще сво доведу.
Ви ще побачите, хто такий Кирпа i на що вiн здатний!
- Спробуй, - сказав Сулима. - Може, що й вийде з тебе. Вiзьму я тебе у
свiй загiн, може, й вивiтриться з тебе ота пиха та зневага до товариства.
А сво ти в i Кодацi доведеш.
- I доведу!
- Доводь, - сказав Сулима на ходу. - А поки що бери cокиру i рубай з
усiма. Старшим лишаю Дмитра Гуню.
- Кирпа схопив сокиру i люто нею затряс.
- О, ви ще дiзна тесь, панове-братове, хто такий осавул Кирпа!
Нiхто тодi не вiдав, яку чорну роль вiдiгра у життi Сулими осабул
Кирпа!
...Вiд Громово© балки Сулима попростував степом до Днiпра, звiдти також
неслося завзяте цюкання сокир. Там Савран з сво©ми людьми майстрував
драбини. Сулима йшов степом навпрошки, розсовуючи руками густу тирсу, наче
той очерет у плавнях. Пiд ногами сичали гадюки, котрих було чимало в
степах, але Сулима не звертав на них уваги. Старий Нечуйвiтер дав йому
колись випити зiлля, i звiдтодi гадюча отрута на нього не дiяла... Отаман
iшов i думав про осавула Кирпу. Звiдки в нього зневага до козакiв, ота
пиха, бундючнiсть, котрою так i нашпигований, як смажене порося хроном?
Звiдкiля жадоба до грошей? В пани так i преться... Забагатiти хоче,
труситься над кожним таляром, торбиночки ними набива . Спить i бачить себе
багатим та можним старшиною. Чи й паном ясновельможним. О, такий, дай йому
тiльки владу, швидко й козакiв на хлопiв оберне! Як ре строва старшина.
Вона ж i продала Тараса Трясила та його лицарiв. Коли б вона не знюхалась
з ляхами - Кон цпольський не придушив би повстання. От Кирпа з тi ©
породи. За злото i рiдну матiр не пошкоду , i батька продасть...
Пiсля вдалих походiв у козакiв завжди дзвенiло в капшуках. Але нiхто з
них не молився на той дзвiн, не розпихував його по торбиночках чи
вузликах. Радi, що завелася копа грошей, козаки юрбою валили в шинок, пили
горiлку, спiвали пiсень, танцювали, згадували минулi походи, полеглих
товаришiв поминали, щоб земля ©м пухом була, аби добре козакувалося ще й
на тому свiтi. Так i спорожнялися ©хнi гаманцi до останнього осьмака. Хто
все життя зi смертю в обнiмку, тому не грiх i повеселитися, гопака
вшкварити, горiлку в товариствi пити. Бо ж на тiм свiтi горiлки не дадуть.
Але не такий був Кирпа. Кожний щербатий орт, таляр, роздобутий в
походах, вiн похапливо запихав до сво©х торбиночок, i очi його горiли
жадобою. Вiн i в шинку намагався випити на дурничку. Козаки зневажали його
за ту жадобу, та зневага з нього скочувалась, як з гусака вода ..
Сулима спiткнувся, так непри мно було це згадувати. Переповiдали йому
козаки... Якось гуляли вони в шинку. Поткнувся туди й Кирпа. Остап
Кикошенко, так, зда ться, Кикошенко першим його запримiтив.
- Хлопцi! - загорлав на увесь шинок. - П' мо й гуля мо! Пан осавул нас
вгощатиме!
Козаки реготали, аж шинок трiщав. Кирпа, котрий за-никнув до шинку з
надi ю хильнути на дурничку, почувши таке, позадкував було до дверей. Але
шлях йому загородили.
- Що це ти, пане осавуло, - пiдiйшов до нього Кикошенко, - понагрiбав
золота в торбиночки, а сам на чужий коровай?
- Що ви, що ви, - розгубився Кирпа. - Яке злото? Щербатий шеляг у мене
ще, може, й знайдеться, а ви - злото. Та я не пам'ятаю, коли востанн щире
злото й тримав у руках.
- Га-га-га!.. - регоче Кикошенко. - А коли ми тебе полапа мо за боки,
га? Та ще й витрусимо тво© торбиночки, га?
- Не ма те права! - позадкував Кирпа. - Я самому кошовому на вас
поскаржуся!
- Скаржся! I не тiпайся, жмикруте. Ми на тво злото не зазiха мо, бо в
нас i сво сьогоднi водиться. А завтра не буде, то й бiс iз ним. Завтра i
без злота проживемо.
З цими словами Кикошенко витягнув з шароварiв капшук, помахав ним перед
носом Кирпи.
- Чув, як дзвенить?
- Дзвенить, дзвенить, - погодився Кирпа. - Мабуть, добра монета...
- Та вже ж не якесь лайно в капшуку, а щире злото. -I Кокошенко висипав
собi в жменю кiлька блискучих талярiв, сунув пiд нiс Кирпi. - Бачив, яке
добро?
- Проп' мо! - кричав Кикошенко. - На бiсового батька воно здалося.
Кирпi забракло повiтря - жменю талярiв протринькати? З трудом ковтнув
слину, ще раз перепитав:
- I ото прогуля те всi таляри?
- До останнього! - не вгавав Кикошенко. - Будемо шкварити гопака та
спiвати пiсень. А тобi жалко? Чужого добра? - Пiдморгнув козакам,
повернувся до Кирпи: - Хочеш, i ця жменя талярiв буде тво ю?
Кирпа аж кинувся до Кикошенка.
- За так?
- Нi, за так тiльки комарi гризуть. А ти лiзь пiд стiл i кукурiкай там.
- Як? - не второпав Кирпа.
- А так, як пiвнi кукурiкають, - уточнив Кикошенко.
- I жменя талярiв буде мо ю?
- Тво ю ..
I Кирпа полiз пiд стiл. Кукурiкати...
Сулима знову спiткнувся i сердито сплюнув. А що з ним чинити? Як з
Кирпи ту жадобу вибити, пропаде ж бо. А в загiн його треба неодмiнно
взяти, хоч у Кодацi людиною стане, бо, зда ться ж, по-справжньому ще й
пороху не нюхав.
На сiчовому майданi бiля ганебного стовпа побачив Сулима гурт козакiв i
собi звернув до них. З обох бокiв до ганебного стовпа було прив'язано двох
молодих козакiв. Один високий, з рудими вусами, другий ще тiльки-но зачав
вирощувати пiд носом сякий-такий пушок. Бiля них лежав ворох ки©в, стояли
ночви горiлки. Козаки пiдходили по черзi, випивали по коряку горiлки,
утирали вуса, неквапливо вибирали кия позамашнiшого та й перiщили
засуджених по спинах, приказуючи:
- Оце щоб знали, сучi сини, як красти та наш курiнь ганьбити! Ми за
ваше злодiйство всiм куренем розквитувались, розквитуйтесь i ви сво©ми
спинами. Щоб бiльше честi козацько© не губили!
- Спасибi за науку! - як велить звичай, дякували засудженi лиходi©. -
Вдруге не будемо губити козацько© честi.
Сулима також випив горiлки, вибрав кия, розмахнувся... Але не вдарив.
Молодий злодiй з сякими-такими вусами благальне дивився йому в очi, нiмо
волаючи рятунку.
- Ти хто такий, бiсiв сину? - сердито запитав Сулима.
- Панько Макуха, батьку, - хрипло озвався молодик,
- Ти, я бачу, й справдi макуха! - з презирством сказав Сулима, бо над
усе зневажав крадi©в - Не знайшов нiчого лiпшого, як на базарi красти! Та
ти хоч порох нюхав коли?
- Нi, - тяжко зiтхнув Макуха, - ще не доводилось.
- Тепер ки©в понюха ш. Давно прибув на Сiч?
- По веснi, батьку.
- А ти хто за ©ден? - запитав Сулима другого.
- Савка Щербина, - озвався той басом. - Спасибi вам, пане отамане, що
хоч запитали, як мене звати.
- Сто копанок вам у боки! - процiдив Сулима. - Чортовi гультя©! Не з
того ви почали сво козакування. Загинете марно, нiяка собака за вами й не
гавкне. Не ки©в бiля ганебного стовпа могли б заслужити, а слави. I честь
козацьку ще вище б пiдняли. А так заб'ють вас до смертi - i по тому!
Сплюнув отаман, кинув кия, буркнув: "Не хочу об вас i руки бруднити" -
i пiшов. Вiн органiчно не мiг переносити, коди гурт б' одного, а той
навiть змоги не ма захищатися. Розумiв, що козаки чинять справедливо,
караючи злодi©в На Сiчi житт во необхiдно пiдтримувати сувору дисциплiну,
iнакше Сiч втратить ту силу, котру жоден ворог перемогти не може. Розумiв,
i все ж йому було шкода тих двох молодих телепнiв, що так безглуздо
гинули, - в таких випадках злодi©в забивали киями на смерть, -не принiсши
нi користi, нi добра сво му народу, не лишивши нiчого свiтлого на сво©й
землi. Скiльки ще ©х таких, молодих бевзiв, котрi розтринькують сво життя
по дрiб'язку, забуваючи, що живуть вони в цьому свiтi один лише раз...
Зненацька на майданi почувся крик:
- Павлюк! Павлюк прибув!
Сулима рвучко оглянувся: на сiчовий майдан вже виходили рiвними рядами
козаки-ре стровцi в голубуватих кунтушах. Попереду, широко ступаючи й
осмiхаючись, простував чорнявий сотник з свiтлими i чистими очима, що
квiтли на його засмаглому лицi, наче ромашки.
- Ба, Павлюк до сiчового гнiзда залетiв! - пiшов йому навстрiч Сулима.
- Здоров був, сину!
-- Здоров, батьку! Ти ще живий, не задушили - тебе лядськi фортецi? -
весело вигукував Павлюк, розставляючи руки для обiймiв.
Вони обнялися, потiм Сулима вiдступив на крок, милуючиоь Павлюком.
Перед ним стояв високий, молодий i гарний козак, аж танцював на мiсцi вiд
збудження, бо не мiг встояти i хвилини, все кудись поривався, сипав
словами, як горохом, слiпив сво ю бiлозубою посмiшкою та сяяв свiтлими, як
ромашки, очима. Павлюка знали й любили на Сiчi, де вiн був сво©м серед
сво©х.
- Не в гостi, батьку, залетiв я, не в гостi, - торохтiв Павлюк, - а за
помiччю. Не маю бiльше сил служити польському королю. Багну я користь
рiдному народовi принести. Тож i спiшу, допоки на цьому свiтi. Допоможiть
нам, запорожцi, пiдняти Укра©ну. Завтра вся Укра©на заклекоче, як у повiнь
велика вода. I панству прийде край! Я привiв сотню ре стровцiв, таких, як
i сам, запальних. Дайте менi ще козакiв. Я поведу ©х на Вкра©ну, аби
запалити великий вогонь. А там до мене, як струмки до рiки, потече люд.
Укра©на нинi як порох, досить iскри - i буде пожежа. Велика пожежа. Буде
славна пожежа!
Павлюк говорив гаряче, збуджено, уривчасто, i здавалось, що вiд його
гарячих слiв земля буде горiти. Вiн i стояти не мiг, аж танцював на мiсцi
вiд зваги, що так i переповнювала його вщерть.
- Святе дiло задумав, сину, i запорожцi будуть тобi першими
поплiчниками i братами! - вигукнув Сулима. - ГIiдпалимо пожежу, славну
пожежу! У вiдблисках то© пожежi люд побачить себе, нас побачить, що
недарма ми жили. Але по путi на Укра©ну нас чека осине гнiздо.
- Кодацьку фортецю ма ш на оцi, батьку?
- Так, сину, вона як бiльмо на нашому оцi. Доки ©© не зруйну ш, про
славну пожежу на Укра©нi годi й думати! Павлюк трохи гордовито блиснув
свiтлими очима.
- Тодi, батьку, привiтай мене з початком! Я днями добряче наполохав
драгунiв, як зайцi втiкали та степ трупами встеляли. А ©хнiй комiсар,
певно, й досi стирчить у ровi на кiллi, як жаба, котру настромлю
сорокопуд на колючках терну.
I розповiв Сулимi про свою зустрiч з Пшияловським.
- Вдаримо, батьку, спершу на Кодак. Я i мо© хлопцi в тво му загонi. З
сьогоднiшнього дня. А з Кодака на Вкра©ну.
- Але ж i швидкий ти, сину! Як порох.
- Мокра тiльки риба. I холодна. I байдужа. Я хочу горiти. I згорiти,
але хай мiй вогонь освiтить людям шлях хоч на один крок уперед. Хоч на
один крок, i я буду щасливий. А мiй попiл хай удобрить землю. Хоч одну
пучку рiдно© землi, i я буду щасливий. Бо в ту пучку потрапить родюча
зернина.
- Святi олова, - замислено мовив Сулима, i по хвилi рiшуче: - Ходiмо до
кошового, з ним i утрясемо все що треба.
- Пане кошовий! - весело вигукнув Сулима, переступаючи порiг. - Ось
подивiться, якого лицаря веду! Йому казали, щоб вiн ревно служив королю та
Речi Посполитiй, а вiн накивав п'ятами на Сiч.
- Чи ж, бува, не Павлюк прилетiв на Базавлук? - не зважаючи на свою
повноту, досить жваво пiдхопився кошовий. - Проходь, козаче, до нашо©
хати. Радий тебе бачити. Так, кажеш, утiк з Укра©ни?
- Утiк, - розвiв Павлюк руками. - Тiльки не з Укра©ни, пане кошовий, а
вiд клято© шляхти, най би i слiд ©© запав! Несила бiльше служити душогубам
свого народу. Швидше вовком згоджуся вити.
- Ех, сотнику, - похитав бiлою головою кошовий. - Чи ж не я тебе прохав
вдавати з себе ревного служаку, а тим часом ре стровцiв та посполитих
докупи гуртувати.
- Не так сталося, як гадалося, пане кошовий, - з жалем мовив Павлюк. -
Ми вже з гетьманом ре стрового вiйська Василем Томиленком почали було до
та много повстання готуватися, та...
- Запроданцi продали? - швидко запитав Сулима.
- Продали, - зiтхнув Павлюк. - Гетьман Томиленко вже й унiверсали
полковникам розiслав, щоб запасалися харчами та порохом, дехто й
готувався. А ось переяславський полковник Сава Кононович з гетьманським
унiверсалом подався у Бар до коронного гетьмана. Щось там нашепотiв
Кон цпольському, i пiшло... Хоча доказiв проти Томиленка i не було, але
булаву в нього забрали i передали ©© тiй продажнiй шкурi, Кононовичу. А
служити пiд орудою запроданця в мене не було сил. Захопив я з собою сотню
- i гайда до вас. А на Укра©ну я ще повернуся, щоб продовжити справу
великих отаманiв Косинського, Наливайка, Тараса Трясила.
- Бог тобi в помiч, - кошовий поставив на стiл карафку i три срiбнi
келишки. - Нумо, вип' мо за твiй при©зд. I за ту пожежу, котру ви, сини
мо©, роздмуха те на всю Укра©ну. I пиймо до дна, на днi добрi днi i добра
година!
- Щоб не було ворогам добра! - гаряче мовив Павлюк.
- Щоб Укра©на була вiльною птицею у вiльному небi! - вигукнув Сулима.
Випили, гомонiли...
- То задумка наша така, пане кошовий, - дiлився сво©ми думками Сулима.
- Зруйну мо Кодак, викишка мо панiв з порогiв i дамо Павлюку кiлька тисяч
запорожцiв для початку. Хай веде ©х на Вкра©ну.
- Пiсля Кодака пiдемо до Черкас! - твердо сказав Павлюк. - Замок там
багатий, чимало армат, великi запаси пороху, свинцю та куль. Захопивши
черкаський замок, розiшлемо по мiстах i селах Укра©ни повстанськi
унiверсали. Люд звiдусiль потече до нас. Зараз Укра©на - що бочка з
порохом. Вже збираються по лiсах загони, палять панськi ма тки. Але
потрiбна iскра. Одна лише iскра!
- Святе дiло задумали, - мовив кошовий. - Починайте з Кодака i летiть
на Укра©ну!
Вже коли виходили, Сулима затримався в дверях.
- Пане кошовий, там бiля ганебного стовпа дво козакiв...
- Ти хотiв сказати, пане отаман, злодi©в? - сердито перебив його
кошовий. - Були вони козаками!
- Але вони можуть вдруге ними стати! - запально вигукнув Сулима. -
Вiддайте ©х менi.
- Вони мусять понести ту кару, яку заслужили, - холодно мовив кошовий.
- Щоб iншi честi не губили i звання святого козацького. Щоб лицарями були,
а не злодюгами!
- Це так, - погодився Сулима, - вони заслужили сувору кару. Але ж ©х
заб'ють на смерть. Лiпше я заберу невдах з собою, хай бiля Кодака кров'ю
змиють вину. Загинуть, так з честю, живi лишаться - людьми стануть.
- А правду каже батько Сулима, - озвався Павлюк. - Як ©х гамселить
дубцями, то хай лiпше вони ворогiв погамселять.
Кошовий махнув рукою.
- Берiть! Мо', що й вийде з них!
Роздiл п'ятий
Щовечора перед заходом сонця сурмили "зорю", мiст через рiв пiднiмали,
робили перекличку, чи всi драгуни на мiсцi, i замикали ворота - до ранку
нiкого не впускали до фортецi i нiкого з не© не випускали, хоч би яка не
виникала потреба. Така обережнiсть пiсля двох нападiв на залогу була не
зайвою. Комендант у супроводi кiлькох драгунiв сам особисто перевiряв, чи
мiцно зачинена брама, потiм обходив фортецю, пiднiмався в бастiони, до
сигнального дзвона, перевiряв варту на стiнах, аби впевнитись, що всi на
сво©х мiсцях i пильно стережуть фортецю. Вартi повсюди наказував:
- До ранку не стуляти очей! Хто засне - зарубаю на мiсцi! Як собаку!
Пильнувати все навколо. При перших же пiдозрiлих звуках вночi - здiймати
тривогу i будити мене.
Вигляд у коменданта - злий i прискiпливий, варта витягу ться пiд його
важким поглядом i клянеться до бiлого ранку не стуляти очей. Але тiльки
комендант iшов далi, як сторожа, посмiюючись, вкладалася спати. Нiхто не
бажав маятись на стiнах усю нiч. Все одно, скiльки не пильнуй, до ранку
нiчого не трапля ться. Щоправда, одного вартiвника вони все ж зоставили на
нiч - бiля сигнального дзвона. Коли що помiтить пiдозрiле - бемкне у
дзвiн, цього й досить. Так мiркувала варта i вкладалася спати, сама того
не пiдозрюючи - назавжди.
Обiйшовши бастiони, комендант довго стояв на стiнi, в задумi дивлячись
на Днiпро. Нiч темна, глуха й задушлива. Жодно© зiрки чи свiтло© цятки, як
обложили небо важкi хмари вдень, так i тримають його в облозi. Зi степу
тягне духотою, духмяними запахами трав. На душi в коменданта важко. Не
довiряв вiн анi ночi, анi сво©й вартi. Внизу широкою стрiчкою бiлiв
Днiпро, за ним - густа темрява, у якiй глухо шумiв Кодацький порiг. Хто
там хова ться в пiтьмi Заднiпров'я? Комендант почував себе неспокiйно,
якась неясна тривога то наростала в його грудях, то затихала, то знову
бентежила. I невiдомо, звiдки вона бралася i що вiщувала. Бентега полонила
коменданта ще звiдтодi, як ре стровцi розбили загiн драгунiв, а самого
комiсара фортецi шляхтича Пшияловського загнали у рiв, де вiн благополучно
й околiв, наштрикнувшись на дубове кiлля. Ну, скажiмо, Пшияловському туди
й дорога, бiс iз ним! Вiн, Марiон, легко позбувся донощика - це навiть
добре. Але де взявся той загiн козакiв i той гарячий сотник Павлюк? I куди
вiн зник - повернувся на Укра©ну чи гайнув на Запорiжжя пiдбурювати
сiчовикiв? А сталося так. Пшияловський iз загоном драгунiв по©хав на
черговi лови втiкачiв - такi по©здки вiдбувалися щодня. День загiн водив
комендант, день - комiсар. Так i чергувалися. Досi все закiнчувалося
благополучно, бiльше того, частенько вдавалося ловити втiкачiв, а того
разу ©х ледь самих не спiймали. Непри мностi почалися на самому початку -
застряв пiдйомний мiст. Як брамники не крутили важке колесо, мiст застряв
i повис - нi сюди нi туди. Пшняловський огрiв канчуком брамника, старшого
варти, але й те не допомогло. Зрештою мiст таки вдалося опустити на рiв,
але настрiй в комiсара був геть зiпсований - поганий знак, коли пiдйомний
мiст перед ви©здом у степ застря . Загiн витягнувся в одну лiнiю, доки
про©хали обшир, де були розкиданi гостроконечники, а далi розпорошився й,
охоплюючи якомога бiльше простору, повiльно рухався вгору понад Днiпром.
Зазирали в кожну балку, шастали в прибрежних очеретах та кущах - чи там,
бува, не прича©лися втiкачi?
Комiсар похитувався в сiдлi й вiдчував, як з кожною хвилиною псу ться
його настрiй. Похмуро зиркав навсiбiч, i в кожнiй балцi йому ввижалася
засада. Тим лотрам iз Запорогiв вiрити не можна. Але чи зважаться вони на
штурм тако© фортецi, як Кодацька? О нi, вкотре переконував себе комiсар, в
того бидла й путнiх полководцiв нема , i лицарством там не пахне.
Набiжать, погаласують, шаблями помахають i розбiжаться... Хоча... Щось
надто багато стало втiкати селян на Сiч. Така масова втеча хлопiв на
Запороги спостерiгалася останнього разу п'ять рокiв тому, перед повстанням
Тараса Трясила. Невже знову хлопи щось затiвають? Тiльки знайдеться