Чемерис В.. Фортеця на Борисфенi

поводир, так i спалахне Укра©на. зус Марiя, що це за непокiрна й
свавiльна кра©на -одне повстання йде за одним. П'ять-сiм лiт як трапляться
спокiйнi - моли Бога. I коли вже вдасться навiки вгамувати хлопство? А ще
комiсара дратував комендант фортецi. Сто дяблув! Вiн бiльше не може
терпiти того знахабнiлого француза. Подумати тiльки, бiдний найманець, а
смi йому, уродзоному шляхтичу, вказувати! Нi, коменданту треба наступити
на хвоста, щоб не задирав його високо. Адже вiн, комiсар, старший у
фортецi. Коли його лишав тут коронний гетьман, то наказував:
- Покладаюсь на вас, як на вiдважного лицаря Корони! Щоб нi одна миша
не прошмигнула на Сiч. Знищуйте всiх непокiрних! Перегородiть раз i
назавжди холопству дорогу на Запороги, i тодi ми викорiнимо трикляту Русь!
Заодно, - коронний гетьман понизив голос, - стежте i за комендантом та
драгунами-найманцями. Коли що-повiдомляйте мене. Не забувайте: ви шляхтич,
вiрний син Корони й ойчизни, а вони - зайди. - I врочисто закiнчив: - Я
лишаю вас на передньому кра© боротьби iз схизматством! Надiйде час, i пан
комiсар Кодака поведе вiйська на Сiч. Пановi комiсару випаде честь знищити
бунтiвне гнiздо за порогами, i мир та спокiй тодi нарештi запанують в
маестатi!
О, тi слова коронного гетьмана найсолодшi в свiтi! Пшияловський
посмiхався до сво©х мрiй, уявляючи, як вiн, знищивши Запорозьку Сiч, на
бiлому конi повернеться у Варшаву...
Пронизливо закричав над Днiпром сполоханий птах, потiм заiржав кiнь -
один, другий... Опам'ятавшись, Пшияловський оглянувся - фортеця лишилася
далеко позаду. I комiсар вiдчув той неспокiй, що завжди на нього находив,
як тiльки-но вiн залишав глухi мури. Розтягнувшись, драгуни поволi
рухались уперед. I тут комiсар побачив, як з балки вирнуло кiлька чужих
вершникiв.
"Зда ться, ре стровцi", - полегшено перевiв подих Пшияловський i
крикнув уже вiльнiше:
- Ей, ви?! Сто дяблув! Стiйте! Хто ви такi?
- Та ми й так сто©мо, хай пан не дуже ляка ться, - насмiшкувато
вiдповiв переднiй вершник. Його жовта, оторочена чорним смушком шапка була
хвацько заломлена набакир. Голубий кунтуш розстебнутий, на губах блука
глузлива посмiшка.
- Я востанн питаю, хто ви за ©днi?
- А ти хто такий, що галасу ш? - спокiйно озвався вершник в голубому
кунтушi.
- Я стем комiсар Кодацько© фортецi!
- Он воно яка птиця! - удавано вражено протягнув вершник i блиснув
бiлими зубами. - А ми вже думали, що ти якесь лайно.
Козаки бiля нього зареготали.
- Пся крев! - ошалiв Пшияловський. - Я велю вас до дябла зрубати за
образу мо © шляхетсько© гiдностi! Хто ви такi?
- Я сотник ре стрового вiйська Павлюк! - крикнув вершник.
Пшияловський опустав шаблю: ре стровцi - це вже лiпше. Все ж таки вони
перебувають на службi в круля Речi Посполито©. Але тут вiн згадав примовку
панства про те, що вiрити ре стровцям - все одно що вовками орати, i знову
занепоко©вся. Хто, як не ре стровцi, вкупi iз запорожцями, стають
призвiдцями всiх бунтiв i повстань на Схiднiй Укра©нi?
- Слухай ти, сотнику... - почав було Пшияловський, та сотник раптом
заклав пальцi в рот i пронизливо свиснув. З балки вилетiли вершники i з
свистом та гиком кинулись на драгунiв.
- Бий панську наволочi - блискаючи бiлими зубами, горлав сотник.
- Сла-ва!.. - закричали ре стровцi, замиготiли шаблi, I переднi драгуни
вже попадали з сiдел. Загибель! Ре стровцi повстали.
-- Ага-га!.. - кричав сотник Павлюк. - Зараз скушту ш, комiсарчику,
козацько© крицi!
I тiльки тодi з Пшияловського спала заморока. Вiдчув, ще мить, i вiн
справдi скушту козацько© крицi. Повернув коня i погнав його до фортецi,
драгуни теж панiчно втiкали, але частина з них, оточена ре стровцями,
падала пiд ударами козацьких шабель. Тi ж, якi вихопилися з кiльця, швидко
обганяли Пшияловського, несучись до Кодака.
- Стiйте! - закричав до них Пшияловський. - Як ви смi те кидати свого
комiсара?!.
- А на бiсового батька ©м здалося таке собаче лайно, як ти? - реготав
позаду сотник. - м своя шкура дорожча.
I тодi, не тямлячи себе, Пшияловський штрикнув коня кiнцем шаблi в
круп, кiнь як скажений понiсся вперед i почав вiдриватися вiд
переслiдувачiв.
- Комiсара переймайте! - загаласував сотник. - Дуже-бо спритний, чеше
як за ць!
Пшияловський кра м ока побачив, що навперейми йому мчать тро
ре стровцiв. Не цiлячись, вистрiлив.
- зус Марiя... зус Марiя... Виручай, свята дiво... Пшияловський вже
здоганяв переднiх драгунiв... Тiльки б встигнути... А позаду хрипiли конi,
свистiли й гикали переслiдувачi, й мороз обсипав Пшияловському спину...
Мури вже ось-ось... А гармати мовчать .. Певно, щоб не влучити у сво©х...
Надi© нiяко©... Хоч як Пшияловський не штрикав свого коня, але його один
за одним обганяли драгуни. Прогупотiвши мостом, вони зникали у фортецi. I
коли Пшияловський уже домчав до рову, пiдйомний мiст раптом здригнувся,
заскрипiв i поповз угору...
- Почекайте-е! - несамовито закричав комiсар i, захрипiвши, зiрвав
голос. У фортецi, певно, побоюючись, щоб разом з Пшияловським не
увiрвалися й переслiдувачi, поспiшно пiднiмали мiст. зус Марiя, вони
жертвували сво©м комiсаром! Не iнакше як комендант дав таку вказiвку...
Проклятий найманець! Негайно донести про це коронному гетьмановi...
Пшияловський не мiг уже стримати коня перед чорним проваллям, що зяяло
там, де хвилю тому був мiст... "Мабуть, я вже не донесу коронному
гетьмановi", - тiльки й устиг подумати комiсар. З усього розгону кiнь
полетiв у рiв, з якого несло цвiллю i гниллю, а може, то був запах смертi?
Комiсар вивалився з сiдла, i, падаючи, останн , що вiн побачив у сво му
життi, це гостре дубове кiлля. Воно стирчало на днi рову i з величезною
швидкiстю неслося на нього. Те кiлля, котре вiн сам велiв позабивати у
ровi...
Бiс iз ним, гоноровитим шляхтичем, мiркував комендант. Вiн таки
спекався донощика - це добре. Але куди все ж таки подiвся той сотник i
його загiн?.. А невидимий у пiтьмi порiг шумить i шумить. Чужа рiка в
чужiй кра©нi. Як далеко звiдси Францiя. Чи ж варто було ©хати сюди? Не
долетиш, не добiжиш до Францi©, не докличешся допомоги. А козаки поруч,
десь там, за невидимим у пiтьмi порогом прича©лися... I всi такi, як та
фанатичка. Ось з цього мiсця вниз на гостре камiння вона кинулась...
Настя-укра©нка. Дiвчина вiдкрила йому очi, зняла з них полуду. Драгуни
знайшли ©© вранцi на гострому камiннi. Вiн велiв поховати дiвчину в степу
з усiма вiйськовими почестями. Полковник Жан Марiон був вiйськовою людиною
i в iнших, бодай то були й вороги, вмiв цiнувати i хоробрiсть, i
самопожертву.
- Слухайте мене, вояки! - звернувся до сво © залоги над могилою
Настi-укра©нки. - Дивiться на цю просту селянку, холопку з чужо© вам
Укра©ни. Берiть з не© приклад, як треба бути мужнiм i вiдважним, як треба
палко любити свою землю i ненавидiти сво©х ворогiв! Коли й ви будете
такими вiдважними й хоробрими, як ця укра©нка, - жоден ворог не вiзьме
нашого замку. Честь i слава мужнiм i хоробрим лицарям!
- Киги-киги, - почулося з Днiпра.
Марiон здригнувся й поспiшно пiшов геть. Чи не душа тi © Настi кигиче
серед ночi?
I ледве комендант спустився вниз, у двiр фортецi, як вартiвник бiля
сигнального дзвона поникав сюди й туди, але, не маючи сили боротися з
дрiмотою, що солодко склеплювала повiки, намотав собi на руку мотузку вiд
сигнального дзвона i сiв, притулившись спиною до стiни... Позiхнув -
востанн у сво му життi - i заснув...

Дмитро Гуня приклав долонi до рота i тричi заквилив як чайка.
- Киги-киги, - почулося у вiдповiдь.
- Гайда, хлопцi, - пошепки мовив Гуня козакам. Обережно спустилися в
балку. Нiч була темна, хоч в око стрель. Аби не наткнутися на колючi кущi
терну, Гуня тримав поперед себе випростану для самозахисту руку. Кiлька
козакiв-розвiдникiв нечутно спускалися за ним. Нiч нiби згускла на днi
балки й застигла - хоч руками ©© розгрiбай.
- Ну й нiч, - сказав Гуня. - Не iнакше як чорти ©© дьогтем вимазали! Та
ще й комарi. - Чути, ляснув себе по ши©. - Ну й кусючi, бiсовi душi!
- Комарi - то не бiсовi душi, а панськi, - озвався хтось у темрявi. -
Ото як пан урiже дуба, то душа його на комара й перетворю ться. Щоб i далi
людську кров пити.
- I коли вже вони ©© нап'ються? Спустилися на дно балки в суцiльну
пiтьму.
- Чи тобi повилазило, Дмитре? - раптом засичав хтось пiд ногами в Гунi.
-Чого ти на вуха наступа ш?
- Розкидав сво© вуха, що й не ступиш, - незлобиво буркнув Гуня i,
присiвши, низом побачив козакiв, котрi покотом лежали на днi балки. -
Вилежуйтесь, хлопцi, бо скоро доведеться на мури дертися.
З темряви вирнув Гнат Кодак.
- Iдiть за мною, проведу.
Гуня пiшов слiдом за Гнатом, обережно переступаючи через козакiв, i
невдовзi вони опинилися пiд кущем, де ледь виднiлося - на тлi неба -
кiлька постатей.
- Повернулися, розвiдники? - почувся нетерпеливий голос Сулими. -
Сiдай, Дмитре, та викладай, що бачив i чув.
- Все гаразд, батьку, - Гуня обережно присiв поруч. - Я з хлопцями всi
околицi обнишпорив. Тихо, як у вусi.
- А варта на мурах?
- Спершу було хтось походив, - розказував Гуня, - погримав... Певно, на
варту, а потiм - зацiпило. Мабуть, те, що гримало, пiшло, а варта
помаячила на стiнах i зникла. Полягали спати, то анi шелесне, анi скрипне.
фортеця наче вимерла.
- Яремо! - покликав Сулима джуру. - Погукай Саврана i Кикошенка.
Павлюк! Де Павлюк?
- Я тут, батьку, - вирнув з темряви сотник ре стровцiв. - Давайте вже
ворушитися, чи що. Бо мо© хлопцi ще й поснуть у цiй балцi.
- Я тут, - пiдiйшов Савран.
- Але ж i курити хочеться, аж вуха попухли, - пiдiйшов за ним i
Кикошенко. - А в мене ж смачний тютюнець задарма в кисетi лежить.
- Доки не вiзьмемо фортецю - про люльки забудьте! А тепер - присядемо
на удачу та й почнемо. Доки до фортецi пiдiйдемо, буде вже за пiвнiч. Дай
Боже, щоб усе скiнчилося, як i задумано. Тож почина мо. Тричi кигикне
чайка - вперед. Першим до рову пiдходить Савран з сво©ми хлопцями i
перекида мiстки через рiв... Стривайте, спершу треба прибрати вартiвника,
котрий куня в будцi перед брамою замку.
- Цього беру на себе, - озвався Савран.
- За Савраном руха ться Кикошенко з козаками, котрi несуть драбини, -
уточнював Сулима. - Тодi Павлюк iз сво ю сотнею. Шаблi в зуби - i на мури.
Кому що невтямки? Зичу вам успiху. Ярема i Гнат Кодак залишаються при
менi. Все. З Богом.
Отамани один за одним зникали в темрявi. Гуня, приклавши долонi до
рота, тричi кигикнув. У балцi, як i перше, було тихо, та ось враз звелися
темнi постатi i почали нечутно пiднiматися схилами балки. Першими з
перекидними мiстками вийшли з балки савранiвцi. Сулима постояв трохи, доки
повз нього проносили довгi мiстки та драбини, i, впевнившись, що все
гаразд, подався до фортецi. Ярема Летючий та Гнат Кодак ледве за ним
встигали.
Обiгнавши штурмовi загони, Сулима одним з перших наблизився до
фортечного рову. Прислухався. Тихо. Нiмо. Тiльки Днiпро внизу наче зiтха
та глухо й невгамовно шумить Кодацький порiг. Вперед пiшов Савран з
козаками - знiмати вартового - i зник за рогом. Невдовзi звiдти повернувся
козак, шепнув Сулимi:
- Вартовий у будцi й не трiпнувся, на тiм свiтi вже додивля ться сни.
Савран велiв передати, що треба починати.
- Починайте, - велiв Сулима.
Козаки пронесли мiстки, й вони нечутно лягли на рiв. Щоправда, один
мiсток вислизнув було з рук i сповз кра м у рiв, але козаки гуртом його
витягли. Ледве мiстки були покладенi на рiв, як павлюкiвцi, допомагаючи
кикошенцям нести драбини, опинилися по той бiк рову на валу, з-за якого
ледве бовванiли дахи замкових будiвель. Як i перше, в фортецi було тихо,
пiд мурами темно. Тiльки за товстелезними мурами чулося якесь неясне
шурхотiння та шамрання, наче хтось зiтхав чи задихався. А може, то тiльки
так вчувалося. На мурах не видно жодно© постатi. Спить ворог чи прита©вся?
Трохи поморочилися з драбинами. Вони були довгi, хисткi й не
вмiщувалися на валу мiж ровом i мурами. Розвернутися було нiде, тож доки
кiнець драбини переносили через рiв, верх вже пiднiмали на мури. З валу
осипалася земля й тихо шурхотiла у рiв. Сулима жував кiнець вуса: не
вистачало, щоб якась каменюка зiрвалася у рiв. Але все обiйшлося без шуму
i швидко. Ось уже павлюкiвцi зiбралися на валу.
- Готово! - шепнув Кикошенко. - Драбини стоять. А курити ж хочеться -
страх як! Пiвжиття б вiддав за одну затяжку.
Сулима витяг шаблю й ступив до драбини.
- Е, нi, Йване, - хтось загородив йому дорогу, й по голосу отаман
упiзнав старого Нечуйвiтра. - Ти лишайся для порядку внизу, а першим на
мури дозволь пiднятися найстаршому серед вас.
Сулима не встиг i вiдповiсти, як Нечуйвiтер вже опинився на драбинi.
- За мною, хлопцi! - подав голос Павлюк, i ре стровцi, взявши шаблi в
зуби, наче тi мурахи, один за одним подерлися драбинами. Драбини тихо
порипували, чулося стримане дихання й сопiння багатьох людей. Сулима,
жуючи кiнчик вуса, прислухався. Павлюк уже мусить бути на мурах, а там
тихо.
Зрештою Сулима не втерпiв, узяв шаблю в зуби й полiз на мури, а за ним
подалися Ярема i Гнат. Мури високi, драбини хисткi, пiд вагою ходять
ходором, i долати височiнь було нелегко. Та звичнi до всього козаки лише
перебирали щабель за щаблем. Нiхто не зупинявся, бо досить на мить
затриматися, як той, хто лiз нижче, стука головою в ноги попередньому.
Гнат уже був на самому вершечку, як зненацька на мурах, сполохавши
тишу, бевкнув дзвiн. Бевкнув лише раз i вмовк, наче хто його урвав, але
сполох зчинено.
А на мурах в ту мить вiдбувалося ось що. Першими на стiнах опинилися
павлюкiвцi на чолi з старим Нечуйвiтром. Наткнувшись на сонну варту,
козаки беззвучно ©© покололи й подалися по бастiонах. У фортецi, як i
перше, було нiмо. Павлюкiвцi нечутно неслися по стiнах i кололи варту,
котра спала де попало. Спершу таланило неймовiрно. Павлюку аж не вiрилось,
що так легко й нечутно козаки опинилися на мурах. Вже Савран та Кикошенко
збиралися на схiдцях, щоб спускатися у фортечний двiр, як бiля сигнального
дзвона прокинувся вартiвник, котрого в сум'яттi було й не вгледiти.
Стрибнувши, Кикошенко пришпилив його шаблею до стiни, але рука вартiвника
судорожне смикнулась, i дзвiн сполошено бемкнув... I вмить розкололася нiч
над фортецею. Та пiзно. Стiни вже в руках козакiв.
- Козаки! - на всю фортецю закричав Павлюк. - Спускайтеся у двiр.
Колiть! Рубайте нiмчуру! Наша взяла-а-а!..
- За мною, запорожцi! - загримiв бас Кикошенка.
- Вперед, козаченьки! - десь у темрявi кричав Савран.
- Сла-ва!..
У фортецi зчинилася панiка. Драгуни вибiгали з хат, але годi було
розiбрати що-небудь в суцiльнiй темрявi, гвалтi, що вирував з усiх
бокiв... По схiдцях у фортечний двiр вже неслися козаки, стрибали драгунам
на голови, кололи ©х. Тiльки спалахи вiд пiстолiв та рушниць на короткi,
невловимi промiжки освiтлювали колотнечу.
Сулима пробiг стiною, перестрибуючи через трупи вартiвникiв, i швидко
спустився у двiр. Там, у темрявi, клекотiла-бушувала кривава сiча. Сулима
з ходу врiзався в ту круговерть. Жарке змагання було бiля хат i землянок,
де скупчилися драгуни, попiд фортечними стiнами.
Як навiжений, носився Остап Кикошенко, шабля так i миготiла в його
дужих руках. Вiн уже встиг запали люльку i тепер, стинаючи драгунам
голови, жадiбно смоктав свiй смачний, як вiн любить казати, тютюнець.
Мiдна люлька так i пашiла в нього пiд носом, навсiбiч сипались iскри, а
Кикошенко рубав... По тому вогню з люльки його й знайшла ворожа куля.
Падаючи, Кикошенко вигукнув:
- Фортецю взяли, люльку встиг посмоктали, можна й на той свiт, коли не
зумiв на цьому розминутися з кулею...
Драгуни вiдступали в глухi закутки фортецi, вже й не сподiваючись на
рятунок. Там ©х i прикiнчували козаки. Коли Сулима вскочив у
комендантську, то побачив у кутку свiчку, що блимала на долiвцi, а бiля
не© застиг високий худий вояка з шаблею в руках.
- Молитися зiбрався? - кинувся до нього отаман. - Пiзно. Не витрачай
дарма часу на молитву, на тiм свiтi сам побалака ш з Богом.
- Я - комендант Кодацько© фортецi французький дворянин Жан Марiон! -
вигукнув вояка, схоплюючись на ноги. - Ви, запорожцi, вою те не за
правилами. Я протестую! Ви вночi, як злодi©, перелiзли через мури й
накинулись на сонних людей! Не по-лицарському нападати на сонних!
- Не по-лицарському, кажеш? - Сулима невiдворотно насувався на
коменданта, виставивши шаблю. - Ти прийшов наших людей вбивати, нашу волю
топтати, виходить, по-лицарському?
Комендант з криком кинувся на Сулиму з шаблею в руцi, але Сулима,
зробивши випад, легко вибив ©© з руки нападника.
- Вiдвоювався, нiмчура!
- Я не нiмець, я француз, - кричав Марiон, задкуючи до стiни.
- Ти - ворог мого народу!
Марiон кинувся до столу, схопив нiж i по саму колодочку загнав його
собi в живiт.
- Хоч вмерти по-людському зумiв, чужинський найманцю! - сказав Сулима i
вiдвернувся.
- Вiн помер ще тодi, як прийшов сюди, - обiзвався позаду Павлюк.
- Живий, сину? - кинувся до нього Сулима.
- Живий, батьку. Го-го, яка славна сьогоднi була нiч!
Сулима й Павлюк вибiгли з комендантсько©. Козаки вже палили смолоскипи,
розмахували ними, вiтаючи один одного з перемогою.


Роздiл шостий

- Вставай, вставай, годi вилежуватися! - весело заторохтiв Ярема,
тiльки-но Гнат розплющив очi. - Ну й обамбурили тебе по головi, замалим
черепка не розтрощили. Я вже вiдро води на тебе вилив, доки ти очумався.
Гнат посмiхнувся, до чого ж йому радiсно було пiсля запеклого нiчного
бою знову чути веселий голос Яреми.
- Голова цiла, заживе, як на собацi! - торохтiв Ярема. - Зате фортеця
наша! Всю залогу до ноги винищили. Не бувати бiльше ворогам на
Днiпрi-Славутi!
- Слава Богу!
- Бог-то Богом, але й нашi шаблi не гуляли!
- Вже ранок? - запитав Гнат, зводячись, земля пiд ним хиталася й кудись
пливла. I Ярема плив у жовтому колi. Гнат помацав потилицю, вона була
липка i мокра. Заплющив очi, постояв так з хвилю, потiм глянув на Ярему,
чи не пливе той у жовтому колi? Але Ярема вже мiцно стояв перед ним.
У фортечному дворi ще панував сiрий ранковий морок. Пахтiло сирiстю i
ще чимось нудотливим, непри мним. Гнат зрозумiв, що то запах кровi. Вони
йшли, переступаючи через трупи, котрi лежали всюди, де купками, де рiдше,
i Гнат намагався не дихати глибоко... Через кiлька крокiв наткнулися на
Остапа Кикошенка. Отаман лежав на спинi, лицем до неба, широко розкинувши
могутнi руки. Мертвий Кикошенко затискував у зубах свою нерозлучну люльку,
що вже згасла назавжди... I Гнату здалося, що отаман ось-ось устане i
почне призапрошувати, щоб попробували його смачного тютюнцю. Але отаман не
встав, i вони пiшли далi, придивляючись до вбитих. Мiж драгунами то там,
то тут виднiлися козацькi жупани.
А тим часом козаки виводили з льоху бранцiв. То було страшне
видовисько. Виносили i живих, i мертвих. Хто сам рачкував, хто хитався,
наче п'яний, безпомiчно ловлячи поперед себе повiтря кiстлявими руками.
Серед бранцiв чимало слiпих, котрим пiдземелля назавжди пови©дало очi.
Виповзала калiч в струп'© та виразках, торготiла кiстками... Гнат з Яремою
кинулися допомагати нещасним вибратися з могили на свiт бiлий, тi ©х
обiймали, плакали та все кричали:
- Воля!.. Воля!.. Воля!..
- Виходьте, люди добрi, ви й справдi вiднинi вiльнi! - озвався Сулима.
- Ставайте пiд стiну, де сонечко, вiдiгрiвайтеся. Зараз вас напоять,
нагодують i перев'яжуть.
Та ось з льоху вивели запорожця Хвеська Солодкого, i Сулима вiд нього
вiдсахнувся. Замiсть очей у Солодкого були двi глибокi й кривавi ямки...
Поводячи головою з боку в бiк, Солодкий нiби до чогось прислухався.
- Iване... - зрештою глухо сказав вiн. - Це ти, отамане?
Сулима мовчав, вражено дивлячись на Хвеська Солодкого. Кiлька тижнiв
тому то був високий широкоплечий здоров'як зi щоками, що так i бризкали
червоним соком... I раптом перед Сулимою постав дiд, у якого плечi
згорбились i опустилися, щоки пожовтiли й запали, а вилицi рiзко
випнулись, замiсть чорних живих очей - двi ями.
- Сулимо, - знову глухо мовив Солодкий. - Чому мовчиш? Адже, крiм тебе,
нiхто не мiг узяти Кодака. Це ти... Чи, може, не впiзна ш мене, Хвеська
Солодкого?
- Ти? - зрештою озвався Сулима, але з мiсця не зрушив. - Ось уже кого
не гадав у цiм льосi здибати, так це тебе. Та ще без очей. Як ти опинився
серед бранцiв? Чи не ти збирався торгувати з панством, ще й мене запевняв,
що в ляхiв лiпше ласки запобiгати? То що ж лучилося з тобою?
- Води... - ледве повернув Хвесько розпухлим язиком i марно намагався
облизати порепанi, спеченi губи. - Хоч краплиночку...
Йому влили в рот води, бо вiн уже не мiг сам напитися, i слiпий лише
тодi сяк-так оговтався.
- Не ласкаво ж тебе зустрiли вороги, - похитав головою Сулима.
- Дайте закурити, - захрипiв Хвесько, - тиждень тримали в льосi серед
мертвякiв. I живих, i мертвих в однiй ямi. Води - i то не вимолиш. Катюги
найсправжнiсiнькi! Виродки людськi!
- Коли припекло, то й дiйшло, - з жалем мовив Сулима. - Але якою цiною?
Чи не занадто дорогою?
Хтось з козакiв сунув Хвеську пiд посивiлi (а були ж нещодавно чорнi!)
вуса глиняну люльку, Хвесько вхопив ©© обома руками, жадiбно затягнувся.
- Слухай, отамане, повiдь мою, - сказав вiн, коли викурив люльку й
перевiв подих. - Я тобi все розкажу, як на сповiдi. Може, iншим упомку
буде, в науку.
I розповiв...
Невдовзi по тому, як у нього побував Сулима i вони тодi гостро
побалакали, Хвесько надумав таки довести сво . Бо твердо був переконаний,
що йому, господарнику, нiчого гризтися з панством, а лiпше ладиком вигiдну
з ними торгiвлю повести. Тож для початку взяв бочку меду й повiз у
Кодацьку фортецю. Гадав таке сказати коменданту: ви мене не чiпайте, а я -
вас. Ви сидiть собi на Днiпрi, а я - у верхiв'ях Нижньо© Терси
господарюватиму. Ось вам бочка запашного липневого меду для почину. А
зiйдемося - коней вам прижену, гурти худоби, хлiба навезу... А ви менi
злото...
I привiз Хвесько Солодкий бочку меду в Кодак.

Першим його стрiв роз'©зний загiн.

I марно Хвесько доводив, запевняв, божився i клявся, заприсягався сирою
землею, що вiн з добрими намiрами при©хав, що вiн не бажа загризатися з
панами, а багне з ними торгувати i зиск мати, дарма... Його нiхто не
слухав. Драгуни стягли з воза Солодкого i перш за все добряче побили, а
потiм погнали у фортецю. Там його допитував злий вояка, високий i худий.
То був, як дiзнався Хвесько, сам комендант фортецi. Вiн не повiрив жодному
слову невдахи-гендляра та його клятьбi. I дарма Хвесько знову i знову
спiвав-виспiвував на всi лади свою пiсеньку, що вiн хоч i запорожець, але
не бажа з панами ворогувати, бо не гультiпака-сiрома, а господар. Тож
хоче з панами вояками тихо-мирно жити i зиск з торгiвлi мати. Бо вiн хоч i
козак, але не якась там сiрома, не ланець-обдертус, а можний господарник,
статечна й урiвноважена людина, ма свою обладу i бажа з панами добре
гендлювати...
I дарма Хвесько запевняв, що його мед найсолодший у свiтi, що вiн цю
усладу дару панам воякам для почину, а згодом прижене овець i пшенички
пiдкине, коли треба... Комендант мовчав i сопiв. Його маленьке личко
починало жовтiти. Хвесько втямив, що це не вiщу нiчого доброго, i знову
заходився вихваляти свiй мед. Тодi комендант забажав, щоб вiн сам випив
кухоль меду.
Хвесько випив i довго цмакав: ах, який солодкий мед!
- Запорожець? - похмуро доскiпувався комендант.
- Запорожець, запорожець, - кивав головою Хвесько - але не
сiрома-голота... Можна б сказати, завтрашнiй пан.
- Чого запорожець при©хав у фортецю? - запитав комендант.
- Та мед же привiз, - здивувався Хвесько, - я ж пановi комендантовi вже
розтовкмачував... Бочку меду доставив для початку...
- Я питаю, чого ти при©хав у фортецю? - визвiрився комендант i,
перебивши Хвеськову пiсню про торгiвлю, закричав: - Ти при©хав, аби
замазати нам очi сво©м медом! Ти при©хав, аби розвiдати фортецю.
Хвесько похолов...
- Ти нiчого не побачиш у фортецi! - вигукнув комендант.
Останн , що побачив Хвесько в сво му життi, це сво©х оббiлованих
волiв... Потрощивши його воза, драгуни розвели багаття й смажили на ньому
м'ясо... А потiм його, ослiпленого, кинули у льох.
Сулима гнiвно мовчав.
- Iване... - благальне протягнув Хвесько. - Прости, Iване...
- Бог простить, - вiдповiв Сулима.
- I ти прости, - благав Хвесько. - Куди ж менi тепер?
- Не знаю! - сказав Сулима. - Куди хочеш.
- Але ж я слiпий...
- Ти сам себе ослiпив! - вiдрiзав Сулима. - Ти ослiп вiдтодi, як зрiкся
Сiчi й забагнув стати паном, а нас, козакiв, волiв бачити сво©ми
наймитами...
- Бог мене покарав, - упалим голосом мовив Хвесько.
- Не роби з Бога злочинця! I не звалюй на нього свою вину! Ти сам у
себе викрав сонце.
- Не йди... Не кидай мене, Iване, -Хвесько благально протяг руки. -
Скажи менi, Йване, сонце ?
- Сонце свiтить мужнiм! I чесним. Воно свiтить тому, хто хоче, щоб воно
йому свiтило.
- Я хочу на Сiч, Iване.
- Ти ма ш сво господарство.
- Цур йому! Я хочу на Сiч.
- Але ти забув туди дорогу.
- Я був колись козаком! - у вiдча© вигукнув Хвесько. - Ми ж козакували
колись разом, Йване. А потiм я забув дорогу на Сiч. I ослiп. Збогарадься,
Iване... До товариства хочу. Бiльше менi нiкуди подiтися, нiде слiпу
голову прихилити.
- На Сiч ©хатимуть гiнцi i вiзьмуть тебе з собою, - сказав Сулима.
- Спасибi й на тiм...
- Нема за що... Бувай!

На фортечних мурах сурмили перемогу. Козаки пiдкидали вгору шапки.
Сулима стояв i слухав, як сурми клекотiли про славу козацько© збро©, як
спалахували вони золотим вогнем на сонцi.
- Iване...
Сулима оглянувся. Старий Нечуйвiтер намагався звестися з землi. Вуса в
нього були червонi. Тiльки брови лишалися бiлими та оселедець, як i
ранiше, срiблився... Кинувся до нього Сулима, пiдняв старого, але
Нечуйвiтер не мiг уже стояти, i Сулима посадив його, притуливши спиною до
каменя.
- Не розминувсь я з кулею, - сказав Нечуйвiтер хрипло i важко, а в
горлi в нього забулькало. - Стрiлись ми на однiй дорозi, тiсно нам вдвох
було...
- Яремо, води! - крикнув Сулима.
- Може, у фортецi обмаль води, то я вже й так обiйдуся, - кволо мовив
Нечуйвiтер. - На тiм свiтi вже нап'юся мертво©...
- Батьку, за фортецею ж Днiпре...
Ярема принiс воду в трiснутому горщику, Нечуйвiтер довго i жадiбно пив,
розливаючи воду собi на вуса, i вода стiкала йому на груди вже рожевою...