Чемерис В.. Фортеця на Борисфенi

- Ти чого, рибочко?
- Помирати тяжко, чоловiченьку... - Параска, як дитина, розмазувала
сльози по щоках. - Ми ж не нажилися з тобою... Ой, i половини свого життя
не прожили... I солов'©в не наслухалися вечорами бiля Голтви. Чи не я тобi
казала: слухай, упивайся чарами, бо раз на свiтi живеш... А тепер пiзно...
Ляхи бачили, що я на вежу втiкала, вони скоро будуть тут... Але ж. Боже
мiй, як не хочеться помирати... як страшно розлучатися з життям... Не на
день же це, не на два днi в землю лягати...
- Я кохаю тебе, жiночко... - нiжно прошепотiв чоловiк. - Що нам ляхи...
Вони не вб'ють нашого кохання. Я щасливий, що ти мо ю була... Що ти колись
силомiць мене на собi оженила. Чесне слово, я сам не зважився б на таке...
Хоч i любив тебе нишком...
- Любий мiй, ти не сердишся, що я тебе живосилом пiд вiнчання потягла
десять лiт тому? - Параска так © засяяла. - А я думала, що ти не любиш
мене... I ночами плакала... А потягла тебе пiд вiнець тому, що жити бiльше
без тебе не могла... А ти був хвацьким козаком, тiльки не залицяльником.
На тебе, думаю, покладись - до сивого волосся додiвую... От i зважилась
тебе до церкви готягти... Бо не могла без тебе...
- Парасочко, коли б не ти... у мене б духу не вистачило свататись до
тебе... Я тiльки нищечком зiтхав за тобою.
Гуп-гуп, гуп...
- Це за нами! - схопилась Параска - Дай менi пiстоль.
Гуп-гуп... Ось на вежi вже з'явилась голова жовнiра... ГIараска
вистрiлила, голова враз зiв'яла i зникла...
- Що ти наробила?! - крикнув Хрущ. - У нас бiльше нема куль.
Ще одна голова виткнулась, i Параска лихим наскоком стяла ©© при самих
плечах.
- Ось так, ворiженьки! - вигукнула Параска. - Хоч на двох ворогiв
поменшало на Укра©нi, i то добре...
Гримнув пострiл...
- А-а-а... - Параска захиталася. - Яка ж ти пекуча й болюча, чужа
куля!.. I в очах вже туман... Де ти, мiй любий чоловiченьку?.. Не горюй,
пане сотнику... Ми з тобою зараз полетимо... Високо-високо над землею... I
нiхто нас не здожене...
Жовнiри знову висунули голови.
Тамуючи лютий бiль вiд кулi в грудях, Параска взяла на руки конаючого
чоловiка, мiцно поцiлувала його в холоднi, помертвiлi губи i, напруживши
всю свою могутню силу, зробила кiлька крокiв i полетiла з вежi,
притискуючи до себе чоловiка...


Роздiл тринадцятий

Востанн зiбрав Остряниця сво©х козакiв.

Зiйшлися всi, лише дозорцi чатували табiр.
- Всi? - перепитав гетьман i обвiв поглядом почорнiлi, змученi лиця,
вклонився на всi боки.
- Прощавайте, братове! I не осуджуйте, я зробив усе, що мiг.
Зняв шапку, поклав ©© на землю перед собою, витяг з-за пояса булаву,
поцiлував ©© i поклав на шапку. I довго-довго так стояв, звiсивши посивiлу
голову...
- Що ти задумав, батьку? - зашумiли козаки.
Остряниця стояв як у воду опущений.
- Так стомився, що й кiсток не чую, - мовив глухо. - Вiдверто
говоритиму, братове. Не озьмем ми ляхiв за жабри. Воля наша, мабуть, у
чорта на рогах. I не менi ©© здобувати, бо вiз мiй униз уже котиться.
Складаю з себе гетьманське досто©нство i дякую вам, товариство, за честь,
яку ви менi виявили, вручивши цю булаву. Схиляю перед вами голову. Коли
винен в чому - пробачайте. А дуже винен - карайте. Я все робив, що мiг. I
ви все зробили, що було у ваших силах!
- Гетьмане! - протиснувся наперед Дмитро Гуня, i смагляве його лице
було бiлим. - Що чують мо© вуха? Ти зрiка шся нас, гетьмане? А хто ж буде
за волю боротися? Хто люду принесе борону?
- Нi, горбатого до стiни не притулиш, - похитай головою Остряниця. - А
той, хто духом упав, гетьманом не буде. Я не шкодував свого життя... Я
робив усе, що мiг. Але фортуна повернулася до нас боком. Перемога далеко,
а смерть вже занесла над нами шаблю.
Запанувала напружена мовчанка.
Нiхто й пари з уст не пустив.
- Товариство! - Остряниця рвучко звiв голову, i голос його забринiв
металом. - Лицарi ви мо© славнi! Спасибi вам за кров вашу, за життя,
вiддане на вiвтар свободи. Спасибi тим, хто не сто©ть з нами зараз, а
спить вiчним сном у землi сирiй. Доземний вам уклiн, братове i товариство!
Бiльше нема в нас моцi боротися з ворогами нашими. Ми знекровленi й
оточенi. Менi тяжко говорити цi гiркi слова. Але треба сказати всю правду.
Я не злякався старо© костомахи з косою. Просто я дiйшов до твердого
висновку, що всяка подальша боротьба зайва. Марна! Бо це вже не боротьба,
а кровопролиття. Це вже загибель. Я не хочу вести вас на вiрну загибель.
Честь i совiсть менi не велять цього робити. Я вiв вас, братове, доки
вiрив у перемогу, доки вiрив у щасливу зiрку. Бiльше вiри у мене нема . Я
сиплю сiль на вашi рани, але мовчати бiльше не можу. Далеко наша воля, так
далеко, що й не видно ©©. Хто вже не пiднiмав повстання: Муха i
Косинський, Наливайко i Тарас Трясило, Сулима i Павлюк i багато-багато ще
наших славних товаришiв по збро©. А волi нема . Тiльки кров наша густо
землю полива . Чому ми не можемо здолати ворогiв нашого народу? Може, не
визрiла ще наша сила, не закам'янiла наша днiсть i спiльнота? Бо ми
бiльше зосiбно дi мо, анiж спiльно. Може, настануть кращi часи i хтось
iнший поведе вас у бiй. Але не я. Не хочу вести вас на вiрну загибель. Я
хочу, щоб ви зберегли сво життя. Ми сьогоднi знекровленi у нас нема
пороху i куль. А що буде завтра, коли сюди прибуде коронне вiйсько? Я
довго думав i кажу вам чесно: я не хочу бути винуватцем вашо© марно©
загибелi.
- Але боротьба за волю нiколи не марна! - почувся вигук.
- Правду гетьман каже! - залунали iншi голоси. - Не вийшло у нас iз
повстанням. Тiльки задарма голови зложимо!
- Але й наших ворогiв поменша ! - вигукнув Дмитро Гуня. - Не козацьке
дiло опускати руки!
- Правильно! Краще кiстьми лягти!
- На смерть будемо стояти!
- До останньо© кулi й останньо© краплi кровi!
Iншi заперечували:
- Послухайте, що гетьман каже. Ми всi загинемо нi за пухлу душу! А що з
того? Наша земля й так рясно кров'ю полита.
- Все одно ми не здола мо коронне вiйсько. х тисячi i тисячi, а нас
жменька...
- Прощайте, братове! - вклонився гетьман.

Наперед у коло вибiг Дмитро Гуня з палаючими очима.
- Гетьмане! В таку годину ти кида ш нас?
- Нi, товаришу мiй вiрний, не кидаю вас. Хочу забрати вас з собою за
московський рубiж. Тих, хто захоче пiти за мною.
Загудiв табiр, засперечався...
- Батьку! Гетьмане! Товаришу! - рвонувся Дмитро Гуня. - Невже ти
покинеш Укра©ну? Запорозьку Сiч i Днiпро? I ви, пани молодцi, покинете
рiдну землю? - повернувся Гуня до тих козакiв, якi перейшли на бiк
Остряницi. - I ви, братове, покинете Днiпро i Укра©ну нашу? А пiдете в
чужi землi, в чужих хатах кутки обтирати? Кидати Укра©ну - в такий час?
Землю свою рiдну зоставити навiки? Краще кiстьми в нiй лягти! Чи ж
другий який Днiпро? Та ви, як риба без води, не можете бути без нашого
Славути! Де ви найдете нову таку славну рiку, щоб вам, козакам, так
служила i кохала вас? Нiхто вас не смi i не може утримувати. Та закликаю
вас: схаменiться, товаришi мо©! В таку люту годину кидати свою землю? Та
куди ж вас несе? Христос з вами!
Пристрасна мова Гунi сколихнула багатьох.
Заклекотiв козацький табiр на останньому шматку вкра©нсько© землi.
Остряниця стояв звiсивши голову й опустивши руки. Гуня застиг у поривi з
простягненими руками, наче нiмо благав козакiв не йти з свого краю... А на
землi, на гетьманськiй шапцi лежала булава...
Табiр гудiв... Однi тягнули руку за Остряницею, закликаючи всiх iти за
московський рубiж, iншi радили лишитися на сво©й землi i битися тут до
загину...
Зрештою вгамувалися козаки, i на бiк Остряницi став один бунчук...
Решта козакiв пристала до Дмитра Гунi.
- Прощайте, пани-брати! - вклонився Остряниця i тi козаки, котрi
ухвалили йти з ним у Московську землю.
- Прощайте, пани-брати! - вклонився Гуня i тi козаки, котрi залишалися
разом з ним битися до загину.
I розiйшлися...

Надвечiр на Сулу спустили невеликий плiт, на нього перенiс Остряниця
Орисю, сам забрiв у воду i, пiдштовхуючи плiт, поплив на той берег. За ним
тихо входили у воду козаки i мовчки пливли, не оглядаючись... Укра©нська
земля скiнчилася, попереду була московська...
Дмитро Гуня з товариством стояв на березi.
Над Сулою западав вечiр.
Довго стояв Гуня, наче закам'янiвши. Та ось до тога берега пристав
плiт, Остряниця взяв на руки Орисю i понiс ©© на той берег... За ним
потяглися козаки.
Бiльше Остряницi Гуня не бачив.
Уже згодом вiн дiзнався, що Остряниця та його козаки поселилися в
Чугу вiм городищi, де во вода нарiзав iм грунтiв. Збудував Остряниця хату
i жив щасливо з Орисею цiлих десять лiт.
По Укра©нi спiвали пiсню:
Та й повiв свiй кiш
Отаман Остряниця
У московськi землi,
Щоб там поселиться.

Але як журавля по веснi тягне з вирiю на рiдну землю, так козака у
похiд. На одинадцятому роцi життя по той бiк Сули пiде Остряниця у похiд з
ратними людьми проти кримських татар i в одному з бо©в накладе головою...
Поховають його у неозорому Дикому полi...


Роздiл чотирнадцятий

Того вечора, коли Остряниця, перепливши Сулу, назавжди залишив Укра©ну,
козаки зiбралися на раду.
Шуму i галасу, на якi завжди багатi козацькi ради, цього разу не було.
Подимiвши люльками i востанн поглянувши на Сулу, старi, - сивоголовi
козаки, "значнi товаришi", як ©х шанобливо величали, пiднесли Дмитру Гунi
гетьманську булаву.
- Ось тобi наша булава, щоб не мирився з панами! Гуня поцiлував булаву,
сунув ©© за пояс i, подякувавши товариству, коротко мовив:
- Будемо, братове, вкрiплювати наш табiр!
I перший взявся за лопату.
До ранку в таборi нiхто й не прилягав. Всю нiч козаки рили окопи,
нагортали вал, встановлювали гармати. Гуня взяв на облiк запаси пороху,
свинцю, куль та провiанту" Гарматний порох велiв тримати окремо, кожному
стрiльцевi видати пороху по десять фунтiв i по п'ятнадцять куль. З харчем
було не густiше.
- ©сти доведеться один раз на день, - мовив козакам, беручися за
лопату. - Стрiляти... трохи частiше. Порох берегти... кожну крупинку. Щоб
нашi кулi не летiли нi за цапову душу!
Козаки мовчки кивали головами. Працювали старанно i зосереджено, з тим
споко м, котрий свiдчив, що нiхто не втiшав себе легкою перемогою, нiхто
не сподiвався на диво. Все було зважено i обмiрковано Бiй буде до
останньо© кулi, до останнього змаху шаблi. Життя доведеться вiддати, але
дорого. Якомога найдорожче. А на землi, политiй кров'ю лицарською, буйно
проросте воля.
I Дмитро Гуня не тiшив себе сподiванкою на диво. Добре знав, на що
зважувавсь, про власне життя не думав. Люта ненависть до ворогiв свого
народу помножила його сили, зiбрала волю в залiзний кулак. Хоч i знав, що
перемога буде не скоро i, можливо, не за його життя, вiдчаю не мав. Не
вгасала палка надiя пробудити люд до боротьби за волю i долю, вселити в
нього вiру в майбутню перемогу. А для завтрашньо© перемоги треба боротися
сьогоднi до останньо© змоги, не дати затухнути пожежi на Укра©нi, хоч
тлiючу головешку лишити, хоч кiлька iскор, з яких iншi, прийдешнi,
роздмухають славну пожежу.
З такими думками й окопувались повстанцi тi © ночi" Перед ранком
поприлягали на землю, запалили люльки, пiдмiшавши в тютюн сухе листя, бо
кисети, як i лядунки з порохом, швидко спорожнялися. А без тютюну та
пороху козаковi I бiлий свiт не милий.
- Гей, дiду - дударику, тягни сюди свою "козу" та замузич нам щось! -
гукнув хтось з козакiв. - Не все ж i журиться!
- I то правда! - почулися голоси. - Козаку без музики що пiстолю без
пороху! Вшквар, дiду!
У коло ступив старезний музика-волинщик, котрий пристав до повстанцiв
пiд Жовнином. Оглянув козакiв каламутними, вiд старостi вже потухлими
очима i тихо мовив:
- Що ж вам таке утнути, сини мо©?
- Утни, батьку, що сам зна ш. Нашо© козацько© пiснi, що серце гарту i
крила орлинi да .
Старий музика у вицвiлiй сорочцi й благеньких шароварах, крекчучи, сiв
у коло, поклав собi на колiна "козу" i задумався, прислухаючись до
ревиська гармат. Поляки вже почали обстрiлювати повстанський табiр, але,
певно" ще не примiрялись, бо ядра не долiтали сюди, а падали по той бiк
валу... Гуня з цiкавiстю приглядався до дiдово© музики, то була злуплена з
кози i вивернута шкура - дуда, волинка, "коза" - як ©© називали на
Укра©нi. В отвори переднiх нiг вставленi дерев'янi пищики з дiрочками, у
верхнiй частинi надувна трубка - сисак... Гунi пригадалось. Колись давно,
вiн ще хлопчиком був, у ©хн село забрiв мандрiвний волинщик з "козою".
Вiн сидiв на вигонi, дув у сисак, лiктем натискував на "козу", й звiдти
вилiтав трохи верескливий, трохи гугнявий, але при мний звук... Так
народжувалася музика... Маленький Дмитро винiс старому шмат хлiба, дiд
дозволив йому трохи подути в сисак. Але вiд невмiння "коза" в Дмитра так
загугнявила, що вуличний балагур i жартун дiд Калина поглузував:
- Але ж i гуня ти, хлопче, як я послухаю!

Мовлене слово на льоту пiдхопили вуличнi хлопчаки... I прилипло до
Дмитра на вiки вiчнi - Гуня. Пiд цим прiзвиськом його на Сiчi записали...
Гуня посмiхнувся, згадавши дитинство, й на душi трохи полегшало, наче
живлющо© води випив.
Та ось забринiла, заграла дуда, вiйнувши на Гуню далеким дитинством.
Хтось з козакiв, не втримавшись" пустився в танок, хтось заспiвав:
Уже славнi товаришi запорожцi

На кониках вигравають,
Шабельками блискають,
У бубни вдаряють...
Зненацька зi свистом i гуркотом в коло впало ядро, дзизнуло,
засмердiвши порохом, i спiвак на пiвсловi вмовк, сапнув кiлька разiв
повiтря i впав на бiк... За ним, не ойкнувши, повалився i той, що
витанцьовував... Дударик ще грав на сво©й "козi", але по скронi в нього
вже текла кров i капала на сивi, аж бiлi вуса...
- Вiдмузичив я сво ... - прохрипiв дiд i клюнув лицем у землю.
В козацькому таборi почали лунко падати ядра. Пригинаючись, Гуня -
кинувся до валу - польськi хоругви йшли на приступ.

Потоцький був настiльки певний у легкiй перемозi, що пiсля кiлькох
гарматних обстрiлiв велiв припинити пальбу.
- Забагато для них честi! - махнув полковник рукою. - В повстанському
таборi якщо хто й лишився, то купка переляканих зайцiв. Ми ©х переловимо
голими руками, а ядра нам ще згодяться.
Сподiвався на легку здобич i Ярема Вишневенький, тому сам особисто
повiв на приступ кварцянi хоругви. Гарцюючи поперед вiйська на бiлому
конi, князь заранi втiшався перемогою.
- Вперед, орли королiвства! - розмахуючи шаблею, кричав вiн. - Сьогоднi
ми будемо пити хмiльне вино вiкторi©! За короля i нашу кохану ойчизну!
Кварцянi хоругви, пiдбадьоренi князем на бiлому конi, хвацько подалися
на козацькi вали. Переднi вояки вже вигукували:
- Ей, схизмати!.. Постривайте, не втiкайте, ми вам трохи боки
полоскочемо!..
- На колiна, лотри! - кричав князь. - I рачки до Варшави! Я...
Вишневецький не встиг домовити, бо зненацька щось грякнуло, кiнь його
наче наскочив на невидиму стiну, заiржав i повалився на бiк, а князь
перелетiв йому через голову. Першими вдарили важкi й грiмкотливi
гаркебузи, потiм затрiщали самопали, за ними гахнули гармати... Злива
прицiльного, нищiвного вогню була такою влучною i густою, що кварцянi
хоругви враз порiдiли... Ярема Вишневецький, забувши про свiй шляхетний
гонор, рачки по трупах сво©х воякiв виповзав з поля бою...
Станiслав Потоцький, спостерiгаючи з горба за розгромом кварцяних
хоругов, вiдчув, як пiд грудьми в нього засмоктало... Острах пройняв тiло.
Що сталося з козаками? Остряниця подався за московський рубiж, тi, що
лишилися, помочi нiзвiдки не отримували... Де ж вони взяли ту силу, що
винищила кварцянi хоругви? Ляк нiколи не покидав полковника, як тiльки
повстанцi, бодай i не надовго, брали гору. А цього разу й зовсiм почував
себе кепсько. Наче лизень злизав хоругви! Матка Боска! А що, коли
повстанцi самi перейдуть у наступ?..
Спiшно вiдрядив посла на переговори.
Посол прив'язав бiлу хустку до шаблi i, розмахуючи нею над головою, не
досить впевнено пiшов до козакiв.
Пальба нарештi вщухла, посол трохи оговтався i наддав ходи. Ось i
повстанський табiр, на валах походжають козаки, люльки смокчуть, в кожного
на поясi шабля, пiстоль, лядунки з порохом. В ©хнiх очах посол не побачив
нi слiпо© лютi, нi вiдчаю чи розгубленостi, котрi притаманнi вiдчайдушним
та смертникам. Навпаки, вони були спокiйнi, дещо насмiшкуватi i весело
перемовлялися мiж собою, пiджартовували:
- А пан посол не з лякливих. Хоч над силу, а ноги тягне.
- А пер...ить хто?
- Та то вiн, певно, зi злостi!
- Не бiйся, пане, ми на таке лайно куль не тратимо. Посол, блiднучи,
спинився бiля валу, хрипло крикнув:
- Я хочу говорити з вашим гетьманом!
- Iч, який швидкий! - залунали голоси. - Не встиг придибати, так йому й
гетьмана!
- В гетьмана тiльки й дiла, що з тобою теревенi точити!
- Незваний гiсть може й зачекати!
Посол розгублено переступав з ноги на ногу i косо позиркував на чорнi
жерла гармат, котрi, як йому здавалося, нацiленi на нього... Та ось з - за
валу вийшов гетьман, вiн пiдходив неквапливою ходою втомлено©, але певно©
у собi людини. На вид вiн був трохи змарнiлим, але спокiйним. Смаглявий,
худий i високий. В чорних очах - холодний, сухий блиск, вилицi випнутi,
щоки ледь запали, губи рiзко окресленi, мiцно стуленi. I хода в нього
некваплива, господарська...
"Впевнений, - про себе вiдзначив посол. - Жодного зайвого руху.
Зiбраний, як перед стрибком" 3 таким доведеться нелегко. Сили сво© не
переоцiню , тому й непохитний".
- Пан Дзика! - вигукнув посол з гонором, без якого не мiг обiйтися
жоден шляхтич. - Брацлавський хорунжий i посол гомосцi пана полковника
Станiслава Потоцького!
Гетьман кивнув.
- Пан полковник вважа ваш подальший опiр недоцiльним i нерозумним. Вiн
пропону здатися!
- Пан полковник хоче здатися? - перепитав гетьман, i в куточках його
твердих губ мигнула глузлива посмiшка - Хай зда ться, я не перечу.
Дзика осiкся.
- Е - е... пан полковник,. - спохватився посол, - пропону вам
здатися... Козакам буде збережено...
- Ми бралися за зброю не для того, щоб здаватися, - перебив його
гетьман. - Перш за все повернiть нам знамена козацькi й гармати, захопленi
вами пiд Кумейками, тодi й будемо говорити.
Дзика здивувався:
- Ви так вимага те, наче коронне вiйсько проха у вас милостей!
Гетьман мовчки обернувся i неквапливо попростував у табiр.
- Е - е... - почав було посол. - Постривайте, пане гетьмане! Я ще не
все сказав...
- Ви все сказали, пане Дзико! - гукнули козаки вiд гармат. - Повертай
лiпше голоблi назад, бо як гахнемо з цих штучок, то з вас i дзиковиння не
лишиться!
Пановi Дзику нiчого не лишалося робити, як мовчки повернутися й
потрюхикати назад...

Три днi пiсля того кидав Потоцький сво© хоругви на козацький табiр пiд
Жовнином, i щоразу вони вiдкочувалися назад.
- Пся крев! - шалiв полковник. - У мене таке вiдчуття, що мо вiйсько
трахка ться лобами об скелi. Що за диво? Де хлопи взяли стiльки свiжо©
сили? Не могла ж ©м з - пiд землi прибути пiдмога? I з неба не впала. То
чим вони тримаються? Минав i третiй день безуспiшного штурму. Вночi
полковника розбудили, сказавши, що вiд козакiв прибув якийсь посланець.
Потоцький велiв негайно його впустити в намет i, лежачи на лiжку, при
свiтлi свiчок з нiг до голови оглянув прибулого. Середнього зросту,
натоптуватий, круглолиций, з привабливими рисами. Трима ться без
запобiгливостi
- Ти хто такий? - похмуро пита Потоцький.
- Старшина Козир, вашмосць!
- Тебе прислали козаки? - Потоцький з надi ю глянув на старшину - Вони
бажають зватися?
- Нi, вашмосць, я сам прибув
- Сам?.. Гм... Як же ти дiстався?
- На черевi, вашмосць
Кунтуш у старшини на грудях та животi i справдi був вимазаний землею.
- А на якого дiдька ти менi здався, старшино Козир? - Потоцький
зневажлива закопилив губу - Яка менi з тебе вигода, коли повстанцi все
одно чинять опiр?
- Я ще можу знадобиться вашiй мосцi, - спокiйно мовив старшина. -
Бува , що й один у полi во©н. Я не бажаю бiльше воювати супроти Речi
Посполито©!
- Але ти вже воював i за це мусиш понести сувору кару!
Козир спокiйно вiдповiв:
- Але я в змозi викупити свою голову.
- Чому ж ти ранiше воював з черню, а не з нами?
- Коротко про це не скажеш, вашмосць. Великопольська шляхта ставиться
зневажливо не лише до чернi, котра на бiльше й не заслугову , а й до нас,
укра©нських старшин Я мусив вiдстоювати сво© старшинськi права, тому й
пристав до чернi.
- Гадав паном стати, коли чернь гору вiзьме?
- Гадав, вашмосць, але не вийшло.
- Тепер до нас перебiг? ,
- Бiльше нi до кого, вашмосць.
- Гаразд, розкажи, що дi ться в хлопському таборi. - I по хвилi
насмiшкувато мовив: - Сiдай, старшино.
Козир оглянувся, сiдати не було на що Полковник напiвлежав у похiдному
лiжку й глузливо на нього поглядав
Козир проковтнув обиду i, стоячи, розповiв про справи в повстанському
таборi.
- Коли ти втратив вiру в перемогу, то чому не пiшов з Остряницею до
московитiв? Чи пiвнiчний ведмiдь тобi не до вподоби?
- У мене ма ток на Росi, вашмосць! - I додав розпачливо: - Але його
захопив пан пiдстароста чигиринський.
- I ти думав, що чернь поверне тобi ма ток? Дурень! Ти мiг повернути
ма ток вiрною службою королю i Коронi.
- Це я втямив лише тепер, вашмосць. Потоцький довго мовчав,
напiвлежачи. Козир тупцяв - ся на мiсцi.
- Я готовий служити вашiй мосцi, - нагадав про себе гiсть. - Велiть
менi дати зброю, i я битиму чернь. У мене нема нiчого спiльного з
хлопами. Все одно, коли б чернь взяла гору, то вона б i ма тки вкра©нських
старшин розорила, не лише великопольських.
- Ти менi не потрiбний! - буркнув Потоцький. - У мене й без тебе воякiв
досить. Коли хочеш мати ма ток, повертайся назад.
- Для чого? - здивувався Козир. - Я до чернi не пiду!
- Пiдеш! - вигукнув Потоцький. - Пiдеш, якщо хочеш викупити свою
голову. Ти мусиш схилити козакiв до миру. Гуртуй навколо себе старшину,
збирай невдоволених, пiдупалих духом. Чим швидше лотри здадуться, тим
швидше ти повернеш собi ма ток. Повертайся в табiр. Щоб нiхто не бачив, де
ти був! На пузi повзи!

I Козир поповз...
Нiч була темна, козацький табiр ледве бовванiв у пiтьмi. Повз обережно,
до болю в очах вдивляючись у глуху темряву, прямуючи в лiвий край табору,
де значно рiдше стояли чатники. Раз по раз натикався на трупи, гидливо
кривлячись, витирав холодну, липку кров... Та ось вже й вал. Козир,
тамуючи подих, розпластався на землi, як на валу замаячiла постать
чатника... Згодом постать зникла, Козир звiвся, нечутно побiг, допомагаючи
собi руками, вихопився на вал. I тiльки хотiв було спуститися вниз, як
зненацька пролунав окрик:
- Ей ти!.. Ану стiй!.. Хто такий?!
- Чого кричиш, бевзю? - зашипiв Козир, зводячись. - Сво©!
- Чи ти ба! Сво©! - чатник пiдiйшов ближче. - Де це вас носило, пане
старшино?
- Не тво дiло! Пильнуй лiпше вал!
- Та нiби ж вiд ляхiв приповзли, - сам до себе мовив козак. - От дивина
- а...
Козиря так i тiпонуло.
- Ану прикуси язика i не патякай, чого не зна ш! Iч, який балакучий! Не
тво дiло, звiдки я повз. Розпустилася чернь далi нiкуди! Сво©й старшинi
вже вказувати?
- А ми з ляхами б' мося не для того, щоб одне панство викишкати, а
друге собi на шию посадить.
- У - у, бидло!.. - незчувся Козир, як i вихопилось слово. - Заткни
пельку, бо я...
- Чи не в ляхiв навчився пан старшина сво©х козакiв бидлом обзивати? -
насмiшкувато запитав чатник i надставив на Козиря мушкет. - Ану ходiмо до
гетьмана, хай вiн тебе поспита , чого ти ночами до ляхiв повза ш на пузi!
- Ти!.. Ти здурiв?..
- Трюхикай! - пiдвищив голос чатник. - Гетьман сам розбереться.
Козир зрозумiв, що все. Мигнула думка: треба рятуватися. Негайно. Се©
митi, бо пiзно буде.
- Чого сто©ш? Тюпай!
План визрiв блискавично.
- Ляхи! - крикнув Козир.
Чатник рвучко оглянувся до валу. Козир стрибнув на нього i вдарив ножем
у потилицю Падаючи, чатник все ж встиг вистрелити... Старшина хотiв було
тiкати, та вчасно схаменувся. Цим вiн себе ще бiльше викри .
- Сюди! Сюди! - на все горла закричав Козир. - На помiч, козаки! Ляхи
напали! Ловiть ©х!
Табiр вмить заворушився, звiдусiль збiгалися козаки. Примчав i Гуня в
однiй сорочцi.
- Що тут сталося?
- Та ось... прикiнчили сiромаху... - Козир показав рукою на вбитого
козака. - Ляхи пiдкралися й ножем... А тут я вчасно пiдоспiв... Почав
кричати, вони й ходу.
- Мабуть, язика хотiли взяти, - висловив хтось припущення.
- Старшино Боюнь! - гукнув Гуня. - Вистав посаленi чати! Чатникiв
постав парами. Щоб кожна пара другу на виду тримала. - I повернувся до
Козиря: - Дякую тобi, старшино, що сво часно нагодився.

Другоднi пiд вечiр в повстанський табiр берегом Сули проникло з десяток
дядькiв.
- Ми iз загону отамана Соломки, - пояснили вони Гунi. - Переяслав
захопив польний гетьман з коронним вiйськом. Наш загiн потрапив в
оточення, лише нам пощастило врятуватися. Коронне вiйсько пряму сюди.
- Пане гетьмане! - старшина Козир похитав головою. - Зовсiм невтiшнi
вiстi. Якщо до Станiслава Потоцького при дна ться його брат з коронним
вiйськом - з нами буде те, що iз загоном Соломки.
- Допоки живий - не спiши хоронити! - рiзко вiдповiв Гуня. - Не такий
страшний чорт, як його малюють!
- Воно - то так... - переступав з ноги на ногу Козир. - Але коронне
вiйсько i бiльше, i сильнiше... - Помовчавши, обережно додав: - Чи не
краще прийняти умови Потоцького i помиритися?
- Мирилася коза з вовком - рiжки та нiжки лишилися!
- Але ж коронне вiйсько - то велика сила, - наполягав Козир. - I гармат
у них достобiса!
- Але й ми не з лопуцька зробленi. - Гуня уважно поглянув на старшину.
- Коли хочеш миритися з ляхами, то йди до них i ставай на колiна. А ми це©
ночi вийдемо на кращi позицi© i ще повою мо з панством!
- Куди це? - швидко запитав Козир, i в горлi йому у пересохло.
- У гирло Старця.

Вночi Козир розштовхав сотника Ворожбита, котрий хропiв пiд возом, наче
на печi.
- Сидоре, вставай! - смикав його за рукав Козир. - Хропеш, як у себе
вдома. Гляди, ще ляхи сонного захоплять.
- Що? Га? - схопився Ворожбит i оглушливо чхнув.
- Тссс! - зашипiв Козир. - Розчхався, аж у вухах лящить!
- А в мене чхання не крадене, то чого ж бояться, - смачно позiхнув
Ворожбит. - Що там стряслося? Чого розбудив?
Козир на мить завагався: посвячувати Ворожбита в сво© плани чи, мо',
остерiгатись його? З сотником вони давнi приятелi. Ранiше йому Козир
довiряв... То ризикнути? В душi Ворожбит (це вiн - то - достеменно знав)
ка ться, що встряв у повстання.
- Ей ти, знову захрiп! - затермосив його Козир. - Вставай!