Чемерис В.. Фортеця на Борисфенi

коронна артилерiя. Ядра падали в гущi козакiв, i нiде вiд них не було
схову. Кiннота, перешикувавши сво© ряди, знову понеслася на табiр...
Другий приступ кiнноти з трудом вiдбили гармашi, котрi ховалися мiж
возами. Та вiд цього легше не стало, бо на чоло табору посунули жовнiри,
на ходу ведучи вогонь.
Остряниця метнувся до старшини Недригайла, котрий першим зав'язав бiй
iз жовнiрами. Тi йшли на повний зрiст...
- Пiдпускайте ©х ближче! - кричав Остряниця. - Бережiть кулi та
порох!.. Ще ближче пiдпускайте, ближче...
Жовнiрiв пiдпустили, а тодi дали по них залп, один, другий, i жовнiри
позадкували, а далi не витримали й кинулись навтьоки.
- Ага-а!! - кричав Недригайло. - На повний рiст iшли, а назад рачки
сипонули!
Кiннота також вiдiйшла. Можна хвилю передихнути.
- Пане гетьмане! Справа "гуляй-городи"!..

Гетьман подався на правий край. Все поле праворуч було всiяне
"гуляй-городами". Ховаючись за дощаними халабудами на колесах, ворог робив
уже котру спробу наблизитися до повстанського табору.
- Ех, чорт!.. Сюди б гармат! - крикнув гетьман. - Джуро! Бiжи до
Сурмила! Хай перекине на правий край хоч двi гармати Стривай! Двох мало.
Три. Хай де хоче вiзьме, а дасть. Швидше!
Гетьман знову подався на лiве крило, де втрет йшла на приступ кiннота.
Бiг табором, що являв собою жахливу картину. Всюди убитi, потрощенi вози,
розшматованi конi, якесь збiжжя, вирви вiд ядер... З усього розгону
Остряниця налетiв на козака, котрий марно намагався запхати вирванi ядром
нутрощi.
- Пане гетьмане! Пристрелiть, ради Бога... На тiм свiтi дякуватиму!..
Па-ане...
Нещасний дивився з такою мукою i благанням, що Остряниця звiв пiстоль,
але вистрелити не встиг, бо якась сила пiдкинула його вгору i свiт
померк...

Скiльки вiн пролежав - не пам'ята . Коли з трудом розплющив очi, перед
собою побачив калюжу кровi.
"Чужа чи своя?" - мигнула думка. Ворухнув ногами й руками, наче цiлi.
Тiло задерев'янiло... Прислухався. Було тихо. Неймовiрно тихо. Наче у
всьому свiтi в одну мить вимерли всi звуки. За все сво життя Остряниця ще
не чув тако© тишi. Невже кiнець? Перемагаючи бiль, котрий шматував тiло,
схопився... Побачив, як метаються в диму козаки й вiдстрiлюються, бачив,
як летiла вгору земля й вози, але нiчого не чув. Наче у снi, падали ядра й
беззвучно кричали козаки, вимахуючи кривавими шаблями... Затряс головою -
нi звуку. Добре оглушило. Але ж бiй трива , мигнула думка. Звiв голову i
побачив, що вiз в оборонi сунеться i перекида ться... У дiрцi миготiли
польськi пiхотинцi... х все бiльше i бiльше...
- Козаки-и! Сюди-и-и! - закричав що було сили. - Ляхи прорвали оборону!
На помiч!
Вихопив шаблю i кинувся навстрiч пiхотинцям, що безгучно виринали й
виринали з чорного диму. Зрубав першого, другого, третiй налетiв на нього
сам, але Остряниця випадом влiво уник його шаблi й одночасно встиг
проштрикнути нападника в бiк. I тут побачив, що мимо нього бiжать козаки з
широко розкритими ротами (певно, щось кричали) i запрацювали шаблями,
молодячи пiхоту.
Зненацька щось трiснуло в його вухах, i гетьман у першу мить трохи не
оглух вiд зливи, урагану звукiв, що нiсся на нього з усiх бокiв... Та
нiколи було прислухатися до гамору бою, кинувся в саму гущу, орудуючи
шаблею. На помiч пiдоспiв сотник Скребло, I прорив удалося знешкодити.
Пiхотинцiв вiдбили, прохiд сяк-так затулили потрощеними возами.
Вигулькнув джура, принiс води, каламутно©, тепло©, що не лiзла в горло
й чомусь трiщала на зубах. Остряниця ковтнув над силу i витер лице. Долоня
взялася кров'ю.
- Пане гетьмане, у вас голова в кровi! - Джура заходився розривати на
собi сорочку. - Зараз я перев'яжу!
- Облиш! - махнув рукою Остряниця. - I так заживе. Як козаки?
- Нiчого, - досить жваво вiдповiв джура. - Ляхи нас молотять, а ми ©х
.. Хоч i наших полягло чимало, але й вони поле трупом вкрили. Тепер ляхам
не до гонору.
- Виходить, як у тiй приповiдцi, де чоловiк жiнку бив, - зiтхнув
Остряниця - Питають його: "Що ти робиш? - "Жiнку б'ю", - каже вiн. "То
ходи до нас..." - "Е-е, мене жiнка не пуска ". Одне слово, так бив жiнку,
що ледве сам вирвався.
Спершись на вiз, глянув на поле, воно й справдi було всiяне трупами
людей i коней. Вiд серця трохи вiдлягло. Хоч i застукав Потоцький
зненацька, та й сам жорстоко поплатився.
- Але ж i я хороший! - похитав головою гетьман. - Отак хука дати!..
Нiколи собi не пробачу, що необачно на слизьке вискочив.
- Але ми ©м не меншого чосу дали! - вигукнув джура. - Ми все-таки за
возами ховалися, а вони полем сунули. Он ©х скiльки лоском лягло, як
галечi!
- Хто ж кого перемiг? - Остряниця вперше за увесь день посмiхнувся. -
Ми ©х чи вони нас?
- Вечiр, пане гетьмане, покаже. Поки що нi ми ©х, нi вони нас. Але нам
ще трохи протриматися, i ляхи видихнуться.
- Гаразд. Поклич до мене сотникiв!
Джура зник, пiрнувши в дим, а Остряниця розглядав табiр, трупи козакiв,
що лежали рясно, i хмурнiв... Настрiй псувався з кожною миттю. Невже це
все? Програш? Отак добре почати пiд Голтвою i вскочити у пастку пiд
Лубнами. Вiд тих думок ставало зовсiм кепсько... Старшини та сотники
швидко сходилися, витягували люльки, димiли...
- Поранених поперев'язували? - запитав Остряниця.
- Мало хто потребу перев'язки, - вiдповiв один iз старшин. - Хто впав,
то на смерть, з ранами майже нема .
- Втрати великi?
Старшини переглянулися, i нiхто не зважувався першим сказати, що
половини вiйська нема ... Гетьман усе зрозумiв i опустив голову... Вiдчув,
як глибоко в серцi гадюкою ворухнувся вiдчай. Безнадiя здавила серце...
Подумалось: якщо половини вiйська нема , то що його чека завтра? Якi б у
Потоцького не були великi втрати - не страшно. Не сьогоднi - завтра йому
на помiч прийдуть магнати з сво©ми загонами, зрештою, коронний пришле з
Бара свiжi полки... А хто допоможе повстанцям? Хто пришле ©м свiжi, добре
навченi, добре озбро нi полки? То невже ляхи такi сильнi, що ©х не можна
здолати? Невже битва пiд Лубнами закiнчиться так, як i битва пiд
Кумейками? Скреготнув зубами... Тiльки не пiддаватися вiдчаю. Взяти себе в
руки. Рвучко звiв голову.
- Як у нас iз порохом?
- Скрутно, - вiдповiв Сурмило. - Доводиться ощадити.
- Кулi кiнчаються, а нових нема коли виливати, - додав Боюнь.
I знову гетьман вiдчув, як засмоктало пiд серцем... Здавив бiль у собi.
- До ночi протрима мось?
- Так, - кивнули старшини.
- На тому й будемо стояти!


Роздiл дев'ятий

В серединi травня Дмитро Гуня з трьохтисячним загоном козакiв, селян та
мiщан поспiшав на з' днання з вiйськом Остряницi. Прямував у Голтву. Вiд
самого Днiпра, де вiн руйнував переправи та винищував жовнiрськi залоги, i
до Лубен Гуня не мав нiяких вiстей вiд Остряницi. Як i було заздалегiдь
домовлено, гетьмана гадав застати у Голтвi. Але в надвечiр'я сiмнадцятого
травня, обминаючи Лубни, Гуня почув вiддалений гул i вибухи. Чорний дим
пiднiмався до неба. Сумнiвiв не було: пiд Лубнами клекотiла битва. А коли
битва - то Остряницю слiд шукати саме там. I Гуня круто повернув навстрiч
тому гулу.
Уже западав вечiр, як Гуня дiстався Лубен.
Коли вихопилися з-за лiсу на рiвнину, побачили повстанський табiр,
окутаний пороховим димом, з якого там i тут вихоплювалися язики рудого
полум'я... Скаженiли гармати. Битва, яка почалася вранцi, навiть увечерi
не спинялася. Потоцький не рахувався з втратами, багнучи будь-що до ночi
знищити козакiв.
Дмитро Гуня пiдоспiв вчасно. Поляки, штурмуючи козацький табiр, навiть
не помiтили, як ©м у спину зайшов загiн Гунi. Спохватилися, коли над
©хнiми головами вже замиготiли шаблi...
- Ура-а-а! - як несамовитий, кричав Гуня, i тритисячний загiн, в
диному поривi пiдхопивши клич свого отамана, як снiг серед лiта, звалився
на ворожi голови.
Сiча була коротка, але люта.
Охопленi панiкою поляки кинулися тiкати в мiсто.
- Перейма-ай ляшкiв! - кричав Гуня. - Перехоплюйте, щоб у замок не
втекли! Дайте ©м на всi заставки!
Козаки Остряницi, радi негаданiй пiдмозi, вискочили з-за возiв i
кинулися навперейми пiхотинцям. Так разом i гнали ворога. Та все ж поляки
першими встигли добiгти до мосту через Сулу. То був диний шлях втрапити у
мiсто. Кожен прагнув будь-що врятувати свою голову © першим вискочити на
рятiвний мiст. I, як завжди бува в таких випадках, на мосту зчинилася
колотнеча. Змiшалися кiннi i пiшi, давили один одного, калiчили... Конi
топтали людей, самi падали i загороджували мiст... А козаки з гиком та
свистом вже вирубували тих, хто лише добiгав до мосту.
- Ага-га-га! - не вгавав Гуня. - Крицею чухайте ляшкам спини!
Панiка на мосту спалахнула з новою силою. Людей i коней збилося
стiльки, що старий мiст не витримав... Почувся трiск, мiст проломився,
клубок сплетених тiл полетiв у Сулу...
- Жаль... - спинив Гуня свого коня бiля пролому. - Коли б не мiст, ми
сьогоднi побували б у Лубнах!..

Хоч i цiною велико© кровi, але бiй пiд Лубнами повстанцi виграли. I все
ж вiн не принiс гетьману бажано© радостi. Надто вiдчутними були втрати,
надто сильно було спустошене козацьке вiйсько цiлоденною битвою, аби
думати про штурм Лубен, де в замку зачинився Потоцький. До всього ж
кiнчався порох, козакам роздали останнi кулi. Вночi гетьман велiв
вiдходити на Миргород, де стояли великi селiтрянi варницi повнi пороховi
льохи. В Миргородi Остряниця гадав не лише запастися порохом, а й дати
вiйську спочинок i, по можливостi, по повнити його повстанськими загонами,
котрi дiяли побiля мiста.
Забравши з собою не лише поранених, а й убитих (©х мали поховати подалi
вiд Лубен, аби ворог не поглумився над мертвими героями), вiйсько почало
нечутно вiдходити. В покинутому таборi всю нiч горiли багаття, Потоцький
був певний, що козаки вранцi кинуться на приступ мiста, тому велiв всю нiч
укрiплювати замок.
Цього разу Остряниця був обачнiшим i вислав попереду вiйська посилену
розвiдку. Хоча козаки й були виснаженi довгим переходом до Лубен, потiм
битвою, але нiхто не скаржився i не нарiкав на долю... Чорна нiч поглинула
повстанське вiйсько. Попереду ©хали кiннi сотнi, за ними скрипiли вцiлiлi
вози з пораненими та вбитими, замикали пiшi козаки, в яких пропали конi,
селянськi та мiщанськi загони. Нiхто не гомонiв, лише чулося, як
поскрипували вози та в гарячому мареннi стогнали важко пораненi.
Так минала нiч.
Гетьман ©хав у головi колони.
Дмитро Гуня кiлька разiв пробував було заговорити, але Остряниця вперто
вiдмовчувався, мiцно затиснувши в зубах погаслу глиняну люльку.
На душi в гетьмана було тяжко.
Iнодi йому хотiлося кинути все i гнати, гнати коня свiт за очi, аби
втекти вiд цi© чорно© розпачливо© ночi i щонайперше вiд сво©х гнiтючих
думок. А втiкши, повернути коня в Голтву, пустити його пастися на оболонi.
Викупатися i свiжому та бадьорому попростувати до маленько© хатини в
глухiм завулку, щоб вiдчути на сво©й ши© нiжнi й покiрнi Орисинi руки... I
забути про все на свiтi... Зрештою, вiн людина, i йому вже не сiмнадцять i
не тридцять. Мусить вiн хоч у другiй половинi свого життя мати сiмейний
затишок. Вiдколи себе пам'ята - з сiдла не злазить. Походи, битви... А
жити вже лишилося небагато. То коли ж вiн зупиниться й пустить коня
пастися на оболонi?
Скриплять у пiтьмi вози.
Скриплять, везучи вбитих...
А вони, тi, хто полiг пiд Лубнами, хiба не хотiли сiмейного затишку?
Багато з них покинуло сво© сiм'© i пiшли битися за кращу долю i волю. I
випили свою гiрку чашу до дна. А ти, гетьмане, живий, а нидi ш. Тi, що на
возах лежать, смерть свою зустрiли, як i подоба лицарям. А хiба вони не
хотiли жити? То чого ж ти, гетьмане, нарiка ш на свою долю? Легко©
перемоги захотiв? А де й коли здобували волю граючись? Ти багнеш щастя. А
що таке щастя? Сулима казав: щастя - це боротьба за щастя пiдневiльного
люду. I Павлюк так боровся, i сотнi, й тисячi iнших, котрi полягли за
щастя iнших. А ти хочеш його лише собi та Орисi? "Нi, нi, я так не
думав... Просто я втомився. I, може, трохи занепав духом..." Тодi вижени
геть чорний вiдчай, розвiй важкi думи по широкому полю. Доки живеш - доти
й борися. В цьому щастя. А якщо повезуть тебе на возi, то щоб за тобою двi
жони йшли: честь твоя незаплямована i слава твоя горда, лицарська.
- Батьку, вже крайнебо пала , - тихо озива ться Гуня.
Остряниця, урвавши сво© думи, звiв голову. Над полем сiрiло, далина вже
далеко проглядалася. Схiд палахкотiв i бризкав малиновим соком. Обрiй
також був червоним.
- То наша кров козацька, - сам до себе мовив гетьман.
Вiйсько виходило на битий шлях.
Остряниця спинив коня i довго дивився на шлях, що губився в ранковiй
млi, зникаючи в кривому обрi©. Вiяв тихий ранковий вiтерець, набирав у
полi розгiн i вже за далиною гудiв i шарпав почервонiлi хмари. Навколо нi
душi. Далина та ген прадавнi могили... Тiльки чути, як диха в ранковiй
млi земля, важко, гiрко. Чи так вчулося. Он бiлi людський череп, курай з
очей вироста . Вiчна, прадавня земля...
- Ось тут ми й похова мо сво©х товаришiв.

Гетьман спiшився i, взявши лопату, пiшов понад битим шляхом. На взгiрку
спинився, постояв, дивлячись на всi чотири боки свiту: далина, далина
неозора. А ген-ген село в яворах...
- Добре тут лежатиметься хлопцям! хатимуть люди битим шляхом, за ©хнi
праведнi й благочестивi душi помоляться. А ще грози гримiтимуть над ними i
ряснi дощi литимуть. I сонце щедро ©м сяятиме, i вiки так линутимуть. А в
селах пiвнi на свiтанках кукурiкатимуть i будитимуть звитяжне товариство.
Перехрестився, з хрускотом загнав лопату в тверду землю, яко© нiколи не
торкався тут плуг... До сходу сонця викопали козаки братську могилу,
глибоку й простору... I нiби сам степ заспiвав;

Козака несуть
I коня ведуть,
Кiнь головоньку клонить.
А за ним, за ним
Його дiвчина
Бiлi рученьки ломить...

З першим променем сонця опустили у вiчну домовину полеглих товаришiв...

Увiйшовши в Миргород, Остряниця до пiзнього вечора не знав i хвилини
вiльно©. Хоч як не валила втома з нiг, а про спочинок годi було й думати.
Перш за все облазив пороховi льохи в замку, простежив, як вантажили на
вози бочки з порохом, вишукував свинець i дiлив його мiж сотнями, аби
негайно козаки виплавлювали кулi, розсилав по волостях гiнцiв, щоб
сходилися до нього загони, i лише пiзно ввечерi, ледве тягнучи ноги,
зайшов до хати. Сiв на лаву, притулився спиною до стiни...
Та ледве склепив повiки, як вiдразу ж перед очима закрутилася лубенська
битва... Вiн знову i знову думав про хiд повстання, i невтiшними ставали
думи. Потоцький ма предосить сил: п'ятнадцять тисяч навченого, добре
вишколеного вiйська. Це не те що шiсть тисяч в Остряницi, та й то половина
селян з вилами й косами. А коли Потоцькому надiйде пiдмога, то й зовсiм
тяжко доведеться повстанцям. А пiдмога йому неодмiнно надiйде... Скiльки
повстанцi битимуться з ляхами, стiльки Рiч Посполита й присилатиме свiжi
сили. А хто йому допоможе? Повстанцi дiють на волостях розрiзненими
загонами, ©х надто важко зiбрати докупи, в дине вiйсько, бо дядьки
неохоче полишають сво© села, волостi, кра©... А ворог з цього й
користу ться, винищу повстанцiв поодинцi... До всього ж докуча вiчний
брак збро©, пороху... З голими руками доводиться кидатися на ворога, як
було це пiд Кумейками... Скреготнув зубами... Може, ще рано прийшов вiн на
Укра©ну, рано люд пiдняв до боротьби? I тiльки даремно кров пролл ться,
котро© й так уже чимало в землю пiшло? Може, ще не визрiла та буря, котра
до знаку розмете ворогiв?
Поринув гетьман в невеселi думки, не вчув, як дверi рипнули. Звiв
голову, на порозi хорунжий Потурай.
- Хлопцi дивного козака бiля Миргорода спiймали. - Потурай весело i
безжурно дивився на гетьмана. - Дiдько його зна , що за козак. де серед
ночi конем i без збро©. I плаче. А ще в шапцi й у шароварах! Тьху, та й
годi! Ми до нього: хто такий? А вiн i каже: до гетьмана Остряницi ©ду. Не
iнакше як лядський прихвостень!
- Ану приведи його до мене!
По хвилi хорунжий увiв до хати високого стрункого козака в шапцi,
жупанi й малинових шароварах, але беззбройного. Невiдомий ще й досi
схлипував.
- Хоч перед гетьманом не рюмсай! - шикнув хорунжий. - Не ганьби
козачого звання!
Остряниця стрiвся з поглядом невiдомого, схопився.
- Орисю!..
- Де Орися? - здивовано озирнувся хорунжий.
- Орисю, чарiвнице моя! - кинувся до не© гетьман. - Ти це чи не ти? Що
сталося?
- Я тебе шукала. - Орися заплакала. - Всi цi днi шукала. Збилась вночi
з дороги... Темно... Страшно... ду i плачу. Думаю: а може, тебе й живого
нема ? Сльози самi ллються...
- Оце так чарiвниця!..
Хорунжий з подиву легенько свиснув, пошкрiб потилицю i, побачивши, що
гетьман цiлу "козака, котрий плакав", повернувся та, стукнувшись лобом об
одвiрок, вилетiв з хати...
Остряниця посадив бiля себе Орисю.
- Дай я хоч на тебе надивлюся... Наче вiк тебе не бачив. - Витер ©й
сльози. - А тепер, козаче, котрий плакав дорогою, повiдай менi, де ти
взявся вночi серед степу широкого?
- Ой, не згадуй лiпше про ту дорогу! - Орися тремтiла. - По©хав ти з
Голтви, а я собi мiсця не знаходжу. Все в мене з рук валиться... I
ввижа ться, що з тобою бiда якась лучилася. I ти мене на помiч кличеш. Не
було змоги бiльше терпiти. По©ду, думаю, хоч на край свiту, а знайду свого
гетьмана. Роздобула я козаче вбрання, коня лядського бiля Голтви зловила,
а ©х там багато в лiсi перепуджених блука , i подалася. А вночi з дороги
збилася....
Остряниця обняв Орисю, i то© ж митi почулося:
- Ба-а!.. - тягнув Дмитро Гуня на порозi. - I принесла мене лиха у
такий мент! Та ще ж i цiкавий не в мiру. Ну загледiв, що цiлуються, шапку
на лоба i ходу! А то затяг: "Ба-а!"
Орися злякано вiдскочила вiд Остряницi.
- Проходь, Дмитре, - весело запрошував гетьман. - Це Орися, дружина
моя... Вiд само© Голтви шукала мене.
- Дай, Боже, щоб нас завжди знаходили такi лепськi молодички! - блиснув
Гуня веселим оком. - То ви почекайте, молодята, чи то пак цiлуйтеся, а
я... один мент!
Вiн i справдi повернувся за мить, несучи штоф оковито©.
- Ониську! - крикнув. - Де ти в дiдька забiг?
- Iду!.. Несу!.. - Онисько вскочив у хату з дерев'яною тарiллю, на якiй
лежало варене м'ясо. - Вечеря готова!
- Ну, то й до столу, - призапрошував Гуня. - Заради тако© оказi©, -
пiдморгнув Остряницi та Орисi, - не завадить i хильнути. Бо коли ще нагода
трапиться! Посидимо, по слову скинемося, поспiва мо... Ей, ей! - крикнув
вiн до Ониська. - Ти ж куди це, меткий?
- Та я тут... Ждуть мене, - почервонiв джура.
- Нiде вона не дiнеться, доки ти чарчину перехилиш! Ну й джура в тебе,
гетьмане. В яке мiсто не прийдемо, так i дiвчина в нього. Iз свого
гетьмана приклад бере!
Всi засмiялися i вiдчули себе вiльно i легко.
- Нумо, добрi люди, - взяв Остряниця чарку. - Щоб за нами не журилися!
Щоб перемога нас не цуралася!
- I за молодих! - вигукнув Гуня.
Випили, i джура, подякувавши, метнувся з хати.
- Ач, тiльки холошами полопотiв! - посмiхнувся Гуня. - Не iнакше як
горличку десь назнав. То хай i йому щастить! - потягнувся до штофа. - Нумо
по другiй. Хай друга першу здоганя та сваряться мiж собою, а нам веселiше
буде. То пийте до дна, на днi добрi днi й добра година!

- Вiнча ться ра-аб Бо-ожий Якiв Остряниця...
- Панотче, - схилившись до попа, шепоче Гуня. - Вiнча ться не раб
Божий, а гетьман!
Пiп поспiшно кива головою i затягу на всю церковку густим басом, вiд
якого аж у вухах заклада :
- Вiнча ться гетьман Якiв Остряниця i ра...

Осiкшись на мить, панотець запитливо погляда на Гуню.
- Раба, раба, - кива Гуня. - Жiнка завжди раба.
- ...i раба Божа Оришка-а...
У церквi повно козакiв, не протовпишся. Вусатi обличчя пливуть перед
Оришкою в жовтому свiтлi свiчок, з-пiд нiг втiка земля, й Орися ще
мiцнiше стиску руку Остряницi... Не вiриться ©й... А земля вiд щастя все
пливе й пливе пiд ногами, i церква пливе, i вони з Остряницею пливуть...
Пливуть у незнаний, чарiвний свiт... I бачить Орися себе й чоловiка свого
на луках бiля рiчки... Йдуть вони, побравшись за руки, а всюди журавлi
походжають, сонце ся , пташки щебечуть...
- Вiнча-а ться...
Йде урочиста лiтургiя. Дмитро Гуня i Семен Биховець тримають над
молодими вiнцi... Ось пiдходить до них пiп, бере молодих за руки й
обводить навколо амвона. I знову Орися наче пливе, не чуючи землi пiд
ногами.
- Бах-бах-бах! - доноситься знадвору.

Пiп мимовiльно вбира голову в плечi.
- То нашого гетьмана з молодою гармашi вiншують, - шепоче Гуня. - Не
бiйся, отче!
- А я й не боюся, - каже пiп i витягу з-за халяви пiстоля. - Бачив сiю
штуку? - Засову пiстоля назад за халяву i бере теку iз золотими
обручками.
- Чи по згодi й любовi береш, гетьмане, ти рабу Божу Оришку?
- По згодi, отче, по любовi!
- Завжди живи по любовi, хай благословля тебе Господь на дiло святе i
праведне! - басить пiп i надiва гетьману обручку на палець. Потiм бере
другу обручку i поверта ться до Орисi.
- Чи по згодi й любовi йдеш, раба Божа Оришка-а...
Орися хоче крикнути на всю силу, голосно, дзвiнко, щоб увесь свiт
почув, а натомiсть шарi ться, наче макiвка, i ледь чутно шепоче:
- По згодi, отче, по любовi...


Роздiл десятий

Коли вранцi виявилось, що повстанцiв пiд Лубнами нема , Потоцький велiв
спiшно вiдбудувати мiст через Сулу. Власне, не увесь мiст, а лише той
злощасний пролом, що поглинув стiльки його вiйська. Потоцький був не в
дусi i квапив майстрiв. Коли йому доповiли, що в Лубни прибув ротмiстр
Хшонстовський, сердито крикнув:
- Я чекаю ротмiстра бiля мосту!

I знову пiдганяв майстрiв, хоч тi й так уже закiнчували настилати
обаполи.
- Вашмосць!..
Полковник повернувся, перед ним стояв довготелесий, довгоногий ротмiстр
з розкiшними рудими вусами, що смiшно стирчали на його сухому дрiбному
личку з маленькими очима i гострим носом. Ротмiстр випинав вузькi груди.
- Вашмосць! Дозвольте доповiсти! Ротмiстр Хшонстовський прибув iз
загоном у вiдання вашо© милостi. Для мене особисто - це велика честь бути
пiд вашим керуванням, проше пана полковника!
- Дуже похвально, пане ротмiстр! Як хоругва?
- Горить бажанням пошвидше здобути вiкторiю!
- Втрати ?
- Незначнi, вашмосць!
- Повстанцiв здибували?
- Пiд I ремi©вкою, нижче Сокирно©. Наздогнали кумпанiю, душ сто буде.
Лотри заперлися в двох хатах. На мо© вимоги здатися показали менi, проше
пана, дулю.
- Ай-ай!.. - похитав головою полковник. - То пановi, певно, було
непри мно дивитися на хлопську дулю?
- Аж знобило мене, вашмось! Кров менi вдарила в голову. Бо стем не
бидло, а уродзоний шляхтич. Я загорiвся священною помстою, проше пана. Я
забаг вiрьовки з руських сукати. Але викурити повстанцiв з хат було
неможливо. Хлопи досить влучно стрiляли. Я велiв пiдпалити хати. Згорiли,
вашмосць!
- Он як?.. Пощади не просили?
- Нi, вашмосць. Коли хати охопилися вогнем, тi лотри у вогнi спiвали
пiсень.
- Яких?
- Сво©х, хлопських, пiсень. Iнших вони не спiвають.
- У мужностi ©м не вiдмовиш, - по хвилi мовив полковник i пильно глянув
на ротмiстра. - Цiкаво, звiдки хлопи беруть лицарську звагу, пане
ротмiстр?
- Думаю... е-е... вашмосць... - аж посинiв з натуги ротмiстр. - Думаю,
пан Бог посила нам, уродзоним лицарям, а хлопи перехоплюють i
привласнюють собi.
- Вельми цiкаво, - полковник здивовано витрiщився на ротмiстра. -
Сподiваюсь, що вашо© звитяги, пане ротмiстр, хлопи ще не встигли
перехопити й привласнити?
- Не встигли, вашмосць! - виструнчився ротмiстр i вдарив себе в груди
кулаком. - Моя шляхетська звага тут!
- Оскiльки ваша звага при вас, пане, то берiть свою хоругву i
розвiдайте шлях до Миргорода! - велiв Потоцький. - Менi стало вiдомо, що
Остряниця пiшов саме туди.
- Вашмосць, але хоругва стомилася на волостях!
- Iдiть, пане, i використовуйте свою уродзону звитягу, доки ©© не
перехопили хлопи! Смiливiше, пане ротмiстр! Проявiть вояцький запал. Днями
з Бара ма прибути сюди велике вiйсько його милостi польного гетьмана, а з
Ки ва поспiша князь Вишневецький з вiрними загонами. З повстанцями швидко
буде покiнчено!

На другий день мiст уже був полагоджений, а ще через день в Лубни
увiйшов iз сво©м вiйськом князь Ярема Вишневецький. З ним прибула чимала
сила: гусари во води кракiвського, кiлька хоругов шляхтича Островського,
пiвтисячний загiн хорунжого брацлавського Дзика, великi загони князiв
Острозького та самого Вишневецького, угорська пiхота, гусарськi хоругви
при шести гарматах, з великим запасом пороху та свинцю.
Станiслав Потоцький i зовсiм ожив.
- Я надзвичайно радий тобi, мiй любий князю! - обнiмав вiн Ярему. - О,
тепер хлопи всмак скуштують наших шабель. А ще як прийде мiй брат, то
Остряницi й зовсiм не свiтить. З ексцесами буде покiнчено. Нас чека
славна вiкторiя, князю!
Тричi плеснув у долонi.
- Вина! - Коли слуги розлили напiй по срiбних кубках, полковник хвацько
вигукнув: - За волейну потребу, котра навiки прославить нашу зброю i
посрамить схизматську!
- За вiкторiю! - пiдняв Вишневецький кубок. - Це© весни таки скрутимо
схизматам роги! Шляхта по всiй Укра©нi збира загони i сходиться до Ки ва.
Там вона пiдожде гомосць польного гетьмана i разом пiдiйде сюди.
Випили, i Потоцький запитав:
- Яка дорога вiд Ки ва до Лубен? Повстанцiв багато?
- Предосить шевлюги розвелося! - iз злiстю вигукнув князь. - Хлопськi
збiговиська галасують по всiх волостях. Наше щастя, проше пана, що
повстанськi загони дiють зосiбно, кожний у сво©й вотчинi i тримаються
сво©х сiл, як воша кожуха. Часто мiж ними нема нiякого зв'язку, i, що
робить одна компанiя, про те не вiда друга. Розпорошених хлопiв ми
вгаму мо швидше i легше, анiж вони зiйдуться докупи.
- О, так! - кивнув полковник. - В цьому наш рятунок!
Випили по другому кубку, очi в обох заблищали, голоси погучнiшали.
Вишневецький, жестикулюючи, хвастав:
- По дорозi з Ки ва наздогнав один загiн. Аж iз самого Путивля йшов на
з' днання з Остряницею. Душ десь сто п'ятдесят. Пiд орудою якогось
привiдця Путивля.
- Цiкаво! Князь зустрiв мацапурiв, як i подоба ?
- О, так, дорогий полковнику! I на тiм свiтi не забудуть, як я
грасував! Наздогнав ©х у долинi. Можна уявити, як затяги поперелякувалися!
У мене кiлька тисяч добiрного вiйська, гармати, а в них - один мушкет на
трьох лотрiв. Ха-ха! Ну ще коси. Та, може, пара яка пiстолiв!
- Вам поталанило, князю!
- Стрiлись ми, - розказував далi Вишневецький, - хлопам дiватися
нiкуди, почали вони спiшно зариватися в землю, як тi кроти. Викопали
шанцi, вал нагорнули, ще й возами свiй табiр обтикали. А пан полковник з