Страница:
кинулися навстрiч ворогу. Блиснули шаблi, закипiла сiча, мовчазна, люта.
Зненацька з-за горба, що вiдгороджував вiд них болото, почали вибiгати
темнi постатi, i з кожною хвилею ©х все бiльшало i бiльшало.
- Рубай ляшкiв! - пролунав дзвiнкий голос Олени Матусевич, i Скидан
вiдчув полегшення: ну й жiнка! I коли вона встигла?
- Хлопцi-молодцi! - повеселiлим голосом крикнув Скидан. - Хапайте
гармати i чимскорiше до мiста!..
А сам кинувся до Олени та ©© людей. Бiй спалахнув з новою силою. Поляки
й повстанцi рубалися мовчки, тiльки криця скреготiла-дзвенiла та снiг пiд
ногами почорнiв.
- Ага-га-га! - почувся бадьорий голос Романа. - Вiдiб' мо вашi замашки,
пани ляшки!
Поляки не витримали натиску й почали вiдходити в глиб лiсу, але козаки
не мали достатнiх сил, аби переслiдувати. Обидвi сторони, пiдбираючи
вбитих та поранених, розiйшлися: поляки в лiс, новаки в мiст
- Коле ти встигла, вiдважна жiнко? - вже бiля мiста Скидан розшукав
Олену. - Я ж велiв тобi лишатися за брамою.
- Довелося порушити ваше повелiння, пане полковнику, i поповзти слiдом
за вами. На всяк випадок, а раптом що трапиться! - I гордо додала: - Як
бачите, ми вчасно пiдоспiли.
- Десять замовлених гармат при нашiй бiдностi - це вже велика помiч
повстанцям. - Скидан помовчав, розкурюючи люльку. - Ех, молодята ви мо©
хорошi та хоробрi!.. Ось витурлимо ляхiв з Укра©на хiба ж таке весiлля вам
вiдгуля мо!.. - По хвилi зiтхнув: - Тiльки ж до перемога далеко, ой,
далеко!..
Вдосвiта, як проспiвали третi пiвнi, Скидан покинув Корсунь. Захопленi
в нiчнiй вилазцi гармати, а також мiськi були пов'язанi на санях, i валка
нечутне вислизнула з мiстечка в напрямку Дробовки... Пан пiдстароста
Пшеджимирський повзав у Скидана в ногах, прохаючи помилування.
- Бiс iз тобою, живи! - буркнув Скидан. - Тебе вже раз покарали,
вiдрiзавши вуса, а я караних не караю. Геть з очей, гидень повзучий!
Вдруге не плутайся в мене пiд ногами!
З тим i по©хали.
А вранцi, як уже розвиднилось i вляглася снiгова хвища, що добре замела
слiди скиданiвцiв, до Корсуня пiдiйшов з двома полками й артилерi ю
Потоцький. Не вiдаючи, хто в мiстi, вiн велiв на всяк випадок обстрiляти
Корсунь. Але не встигли гармати й розвернутися, як а мiських ворiт ви©хав
вершник.
- Почекайте! - крикнув Потоцький до гармашiв, загледiвши, що вершник
розмаху руками. - Хлопи надумали здатися i вислали посла.
По хвилi до Потоцького на кривiй клячi, то шкандибала, звiсивши голову
трохи не до само© землi, пiд'©хав дав пiдстароста Пшеджимирський. Нещасна
конячина, ледве додибавши до Потоцького, впала з усiх чотирьох, а пан
пiдстароста, мелькнувши йогами, велетiв у кучугуру й загруз там, тiльки
ноги звiдтiля стирчали. Регочучи, жовнiри витягли пана пiдстаросту,
поставили його на ноги.
- Ваша малiсть! - досить бадьоро вигукнув пан пiдстароста. - Дозвольте
доповiсти. Пiдстароста корсунський Пшеджимирський. Я повернув вашiй
милостi Хорсунь!
- А ре стровцi де? - похмуро запитав польний гетьман.
- Подалися iз Скиданом, - поскаржився вiн. - I коней забрали, а менi
негодящу клячу зоставили.
- А скiльки в Корсунi лишилося вiрних нам козакiв?
- Один, ваша милiсть! Вiн не змiг ви©хати навстрiч вашiй милостi, бо в
нього перебитi ноги. Але серцем вiн з нами!
- Бидло! - крiзь зуби процiдив Потоцький i навiдлiг оперiщив пана
пiдстаросту нагайкою. - Глузувати надумав, пся крев! - Крикнув до
ротмiстра: - Всипте ки©в цьому паловi i заодно вiдрiжте йому i другий вус!
Гусари з гетьмансько© охорони заходилися молотити пана пiдстаросту, але
той пiдняв такий вереск, що Потоцький поспiшна вскочив у карету й зачадив
дверцi.
Спинившись в Корсунi на день, Потоцький розiслав хоругва в навколишнi
села з наказом палити й нищити все на сво му шляху. Потiм велiв привести
до нього першого-лiпшого корсунського дiда. В мiстку майже не лишилося
людностi, козаки й мiщани пiшли iз Скаданом, лише де-де можна було
побачити ветхого дiда чи бабу. Спопавши на однiй вулицi старого, гусари
тягли його до гетьмана...
- Слухай, хлопе! - крикнув Потоцький, сидячи в крiслi бiля печi. -Та
хочеш, щоб я подарував тобi життя?
Старий, не дивлячись на гетьмана, буркнув у сивi вуса:
- З брудних рук навiть власного життя не хочу брати!
- Я велю тебе скарати на горло! - крiзь зуби процiдив Потоцький.
- Знайшов чим лякати, - знизав плечима старий. - Я сво вже вiджив,
можна й на той свiт.
I плюнув Потоцькому в лице.
Дiда витягли надвiр i вiдрубали йому голову.
- Шукайте другого дiда! - крикнув Потоцький ротмiстру i застогнав. -
У-у, сто даблув!.. Швидше!
Невдовзi притягли другого дiда, малого, сухого, наче пiдлiток, лише
кiстляве, пооране зморшками лице виказувало його вiк.
- Слухай, старий, - скривився Потоцький. - Я простудився в дорозi, i
давнiй ревматизм не да менi покою. Аж ноги виламу .
- Ваша милiсть! - жваво вiдгукнувся дiд, блискаючи маленькими, напрочуд
жвавими очима. - Чи не краще було б сидiти вдома? Чого його по свiту
воловодиться? I ноги тодi б не крутили. Я ось старий дiд-збудь вiк, то й
сиджу в Корсунi й не рипаюсь.
- Замовчи, старе луб'я! - визвiрився гетьман, але новий приступ
ревматизму хутко його втихомирив. - У-у, сто дяблув!.. Слухай, старий, ти
хочеш злото мати? Дiстань менi зiлля.
- Якого це зiлля, ваша милiсть?
- Щоб ноги не крутили. Вiд ревматизму. Ви, чернь, без ескулапiв
обходитеся, i ваше зiлля лiпше, нiж нашi лiки. Я заплачу тобi.
- Еге, он воно що, - аж свиснув дiд з подиву. - У бiдного пана крутять
нiжки. Дiло, виходить, таке. Якщо я вилiкую пановi ноги, то пан ще швидше
побiжить по Укра©нi. Нi, ваша милiсть, селянське зiлля не для панських
нiг.
- Я велю стяти тобi голову!
- О, пан дуже велико© думки про мою голову! - посмiхнувся дiд. - Аби
пановi повикручувало ноги, я ладен i голову зложити.
...До третього дiда гусари поткнулися було в хату, але вiн стрiв ©х
сокирою. Першого так обамбурив, що той i не трiпнувся. Збиваючи один
одного з нiг, гусари сипонули з хати, збилися у вузьких дверях, i дiд
встиг ще двох прикiнчити... Розлюченi гусари пiдпалили хату i стояли, доки
вона не згорiла. Дiд так i не вибiг з вогню...
Втративши всяку надiю знайти дiда-травника, Потоцький велiв нагрiти
йому пiску... В надвечiр'я доповiли, що до нього проситься якийсь пан
Драбковський. Потоцький, грiючи ноги в торбi з пiском, велiв впустити. Пан
Драбковський - коротконогий пузатий шляхтич з товстим м'ясистим носом й
переполошеними очима - впав на колiна бiля торби з пiском.
- Ваша милiсть, рятуйте! Я - пан Драбковський, уродзоний шляхтич, а
мене, наче шолудиву собаку, вигнали з мiста. Козаки бунтаря Скидана
захопили мо мiстечко, мене виштовхнули в плечi, а самi заперлися за
мурами.
- Багато козакiв? - похмуро запитав Потоцький.
- Тисяча буде, ваша милiсть! Та чернь моя до них пристала, мiщани.
Уклiнно благаю вашу милiсть повернути менi мiстечко i все майно, яке
захопили тi лотри.
- Розтирай ноги! - буркнув Потоцький.
Пан Драбковський витрiщився, не знаючи, в чiм рiч.
- Ноги розтирай, пся крев! - закричав Потоцький, i пан Драбковський,
стоячи на колiнах, заходився квапно масажувати гетьману набряклi литки...
Роздiл сiмнадцятий
Пiд вечiр передовi хоругви Потоцького пiдiйшли до мiстечка Драбiвка.
Вночi перепався мороз, снiг пом'якшав, осiв, яскраво сяяло призахiдне
сонце. Снiг великими ком'яхамй налипав до гарматних колiс, конi
надривалися... Потоцький квапив передовi хоругви захопити мiстечко до
настання темряви. Не ночувати ж серед степу! Але й узяти мiстечко не так
було легко. Драбiвку оточувала болотиста гола рiвнина, де чавкало пiд
ногами i снiг плив з водою й багном. За болотом виднiвся глибокий рiв з
крижаною водою.
На валах мiстечка аж чорно вiд повстанцiв, стоять, люльки смалять,
знiчев'я дим пускають. Нi метушнi й тим бiльше неспокою чи тривоги. Нiби
висипали на вал з нудьги. Та ледве хоругви пiдiйшли ближче, як вал
огризнувся шквалом вогню: вдарили гармати, самопали. Жовнiри вiдступили.
Потоцький спинився на безпечнiй вiддалi, у видолинку, зiбрав поручникiв
усiх хоругов, вичитував ©м:
- Я бачу не шляхетське лицарство, а череду! У мо©й головi не
вклада ться, як це славнi лицарi Речi Посполито© задкують перед черню! Щоб
до ночi мiстечко було взяте! Вперед! Вас чека слава!
Пiдбадьоренi гетьманом, поручники хвацько повели сво© хоругви на
приступ, але з мiстечка ще гучнiше вдарили гармати й самопали. Зафурчали
ядра, полетiв снiг з багнищем, заляпуючи жовнiрiв.
- Вперед! Вперед, пся крев! - галасували поручники. Хоругви, грузнучи в
мочаристiй низинi, побiгли на приступ з галасом. Вал мовчав... Це надало
смiливостi жовнiрам, i вони ще галасливiше подалися до мурiв. I раптом
невiдь-звiдки (так здалося в першу мить) вихопився шквал вогню, зi
свистом, гуркотом накрив хоругви, розметав ©х по болоту й затих так же
раптово, як i зчинився. Переляканi жовнiри, з нiг до голови заляпанi
грязюкою, вирачковували з крижаного багна, а далi, схопившись на ноги,
кинулися навтьоки... Марно Потоцький слав гiнцiв, аби тi завернули назад
воякiв. Жовнiри збивали з нiг гiнцiв i вперто сунули у видолинок...
Потоцький лаявся до хрипоти, але це мало що допомогло. Так було бiля
кожного мiстечка, де доводилося тратити не один день, аби викурити з них
повстанцiв, виколупати ©х замалим не по одному. А що його чека в Мошнах,
куди сходяться головнi сили повстанцiв? Настрiй вiд цього ще бiльше
псувався. Не пiдеш же в Мошни, покинувши в себе в тилу мiстечко, повне
повстанцiв!..
Втрете кинулися хоругви на мури i втрет вiдкотилися назад. Зрештою по
мiстечку вдарила артилерiя, але ядра не дiставали навiть валу, плюхались у
рiв з водою. Один з козакiв на валу, глузуючи, зсунув iз себе шаровари,
оголивши бiлу, до непри мностi, пся крев, бiлу сiдницю, ще й поляскав
рукою: сюди, мовляв!
Потоцький позеленiв.
- Пiдтягнiть ближче гармати! Що ви бабля тесь бiля якогось хутора з
десятьма дворами?!
Гармати пiдкотили ближче, але козацькi ядра почали падати серед облоги.
Польськi гармашi, не витримавши бою, вiдсунулись назад. Та й замовкли.
Потоцький вилаявся i велiв хоругвам поки що вiдiйти на схiд до лiсу, а
коронному стражнику перейти Сахнiв мiст через Рось i розвiдати дорогу на
Мошни. А сам з гусарами подався на ночiвлю в село Нетреби над Россю,
наостанку наказавши полку коронного гетьмана будь-що викурити повстанцiв з
Драбiвки.
Село Нетреби розкинулося на крутому березi Росi, з другого боку до
нього пiдступали перелiски. В царинi села в старому парку стояв панський
будинок, до нього й повернув Потоцький в пошуках затишку й тепла. Палац
був порожнiй, хоч кiньми гасай, гусари звiдкiлясь витягли немiчного
глухого слугу, той пробурмотiв, що пан давно втiк, кинувши все
напризволяще, а вiн, слуга, лишився за сторожа. Потоцький звелiв опалити
хоч кiлька кiмнат i в очiкуваннi тепла никав по холодних залах, кутаючись
у шубу та обдумуючи рiзнi плани, як виманити Павлюка нiби на переговори й
скрутити йому руки. А вже з черню легше буде впоратись. Тут йому доповiли,
що прибув Кара©мович.
- Негайно до мене! - нетерпляче вигукнув гетьман.
Кара©мович не зайшов, а вбiг до зали дрiбними, поштивими кроками
(змiнився старшина, ранiше вiн тримався вiльнiше, навiть пробував у власну
гордiсть грати, але вiдтодi, як побував у полонi в Павлюка i на його очах
стратили Кононовича, де й подiвся той рiденький гонор!), вбiг, намагаючись
не грюкати замерзлими чобiтьми, й заторохтiв, кланяючись:
- Ваша милiсть, дозвольте вас вiтати з щасливим прибуттям до Росi! Ви,
ваша милiсть, i ваше шляхетне лицарство знаходитесь у самому кублi
повстало© чернi. Звiдси до Мошен рукою подати. Ще день-два - i з
самозванцем Павлюком буде покiнчено. Я радий, безмежно радий, що наступ
трива успiшно!
- Викладай, Iляшку, де бував i що чував! - Потоцький зручно вмостився в
крiслi, не запрошуючи Кара©мовича сiсти.
- Ваша милiсть, хвилинки не сидiв. Все на ногах, на ногах. Вовка, як
вiдомо, ноги годують, так i покiрного слугу вашо© милостi. З вiрними менi
козаками розвiдав дорогу на Мошни. Там зiбралося чимало бунтiвно© чернi.
Щодень прибувають до мiстечка загони. Той самозванець ©х спiшно готу до
бою, розбива чернь на сотнi, полки... Одне слово, корчить з себе
полководця. Загонiв у нього зiбралося немало, але озбро нi вовн абияк.
Козаки ще сюди-туди, а чернь голими руками з вами хоче воювати. Безумцi,
ваша милiсть.
- Не думаю? - озвався гетьман. - Вони знають, на що йдуть. -I,
помовчавши, додав: - Дороги ти зна ш, то завтра поведеш передовi хоругви
до Мошен.
- Поведу, з радiстю поведу доблеснi вiйська вашо© милостi.
- Я доповiм про тво старання, Iляшку, його милостi коронному гетьману.
Рiч Посполита вмi оцiнити сво©х вiрних пiднiжкiв.
- Радий старатися, ваша милiсть, радий старатися, - кланявся
Кара©мович, а кланяючись, витягував з-за пазухи згорток. - Ось дарунок
вашiй милостi. Унiверсал самозванця до мешканцiв Домонтова.
- Читай, Iляшку!
- Слухаю, ваша милiсть. - Кара©мович поспiшно розгорнув згорток,
вiдкашлявся. -"Павло Михнович Бут, з вiйськом Запорозьким. Проха мо вас,
дорогi брати, вдень i вночi поспiшати з гарматами в Мошни, куди сходиться
усе вiйська. Проха мо вас i наказу мо iменем вiйська пiд загрозою суворо©
кари, хай кожен iз вас, хто назива себе товаришем нашим, негайно
пiднiметься за вiру християнську i золотi вольностi нашi, якi ми кров'ю
сво ю заслужили. Скiльки в наших мiстах спустошено церков, а в селах
вирiзано дiтей та жiнок! Пiднiмайтеся усi як один на бiй, на захист землi
сво ©, вольностей сво©х i народу свого! Потiм поруча мо вас Божiй милостi.
Дан в Мошнах 15 грудня 1637 року".[7]
- Гарно виспiву ! - крiзь зуби процiдив Потоцький, i в його голосi
вчувалася погано замаскована заздрiсть. - Просто Цiцерон!
- Хлопський, ваша милiсть! - поштиво вставив Кара©мович.
Гетьман не звернув на нього уваги.
- I звiдки у цих плебе©в такий хист до красного письменства?
Кара©мович знизав плечима: такi тонкощi були не для його нутра.
- Мабуть, вiд диявола, вашмосць!
- Ну, гаразд, - безцеремонне махнув гетьман рукою, аби Кара©мович
вшивався геть. - Тепер я переконаний, що Павлюк i справдi обрав Мошни для
вирiшального бою.
Увесь вечiр Потоцький приймав гiнцiв, котрi прибували з полкiв,
вiддавав розпорядження офiцерам, i вже перед сном, коли в напалених покоях
було аж душно, а гетьман в м'якому халатi збирався залiзти пiд ковдру,
йому доповiли, що його знову хоче бачити Кара©мович. Велiв впустити, хоч i
зморщився: по двiчi на день не хотiлося бачити цього служаку.
- Ваша милiсть, перепрошую, що вдруге вас турбую сьогоднi, - ще з
порога заспiвав Кара©мович, i Потоцький зловив у його голосi масну хтиву
посмiшку. - Я тут для вашо© милостi... хi-хi... молодичку одну знайшов, -
розтягував тонкi губи в солодкiй посмiшцi. - Тепленька, ваша милiсть...
Стараюсь, щоб вашмосць почував себе як удома. Воно ж в дорозi во©ну без
жiнки скрутненько. А молодичка в соку... I пестити вмi чоловiкiв...
хе-хе...
- При мно, Iляшку, при мно, - враз ожив Потоцький - Та гляди, щоб
вона...
- Надiйна, ваша милiсть! Я ще й скупатись ©© примусив.
- Ти в мене як внух!
- Стараюся, ваша милiсть, стараюся.
Кара©мович зник за дверима й по хвилi увiв молодицю. Потоцький метнув
похапливий погляд, i дух йому перехопило. Гарна! Зваблива! Висока, горда,
в мiру повна. Лице ледь видовжене, матово-бiле. Чорнi брови, високе чисте
чоло, губи як мак. Коси вiнком складенi круг голови.
- Пiдходь, Глафiро, пiдходь, - метушився бiля молодицi Кара©мович. - Не
бiйся, пан гетьман тебе... хе-хе, не вкусить. Пан гетьман... вони...
хе-хе... справжнiй мужчина i вмiють приголубити вiрних жiнок. - До
Потоцького вибачливо посмiхнувся: - Звинiть, ваша милiсть, недотепу, вiд
радощiв ©й мову вiдiбрало.
- А чого це ти так зблiдла, Глафiро? - Потоцький, м'яко ступаючи,
скрадливим кроком пiдiйшов до молодицi, двома пальцями взяв ©© за
пiдборiддя.
- Вiд радощiв, ваша милiсть, вiд щастя... - Кара©мович, кланяючись,
визадкував i вже в другiй кiмнатi випростався.
- Ху-у... - обережно перевiв подих. - Слава тобi, Господи, сподобалася
гетьману! Тепер аби вона подарувала йому солодку нiч - i я на конi... -
задоволено потер руки. - Гетьманська булава буде мо ю. Пiсля це© ночi
Потоцький хiба ж так заприязнi до мене. Хi-хi!..
Походив по кiмнатах палацу, вiдчуваючи, як у нього горять щоки вiд
збудження, що вдалося ще бiльше догодити можному владицi. Все склада ться
добре. Завтра вiн поведе полякiв до Мошен, з Павлюком буде покiнчено. Рiч
Посполита оцiнить його заслуги i нагородить булавою... Насолодившись всмак
сво©ми мрiями, Кара©мович знову пiдiйшов до гетьмансько© спочивальнi.
"Цiкаво, як вiн там... Задоволений? - приклав вухо до дверей, аби
зайвий раз пересвiдчитись, що гетьман задоволений, i вiдчув щось
пiдозрiле... Спершу нiби хтось крикнув здавлено, з останнiх сил, потiм
захрипiв... Хрип був передсмертний... Не тямлячи себе зi страху, рвонув
дверi й побачив, що молодиця, зваливши Потоцького на лiжко, душить його за
горло. Гетьман марно силкувався вiдiрвати ©© руки вiд свого горла й
безсило хрипiв...
- А-а-а!!! - закричав Кара©мович й одним стрибком кинувся до Глафiри,
схопив за сорочку, намагаючись стягти ©© з гетьмана. Але це йому не
вдалося, тодi, висмикнувши запоясник, загнав його Глафiрi пiд лопатку...
Глафiра вiдпустила гетьмана й стояла якусь мить, вигнувши спину...
- Прости мене, Господи, що не задушила сатану! - Ноги ©© пiдломилися, i
молодиця впала, заливши Кара©мовича сво ю кров'ю.
Гетьман все ще лежав розiп'ятий на лiжку, задерши бороду вгору, з
виряченими очима й широко розкритим ротом.
- Ваша милiсть! - заверещав переляканий Кара©мович. - Ви живi?
Захрипiвши, Потоцький поволi звiвся, розтираючи посинiле горло, i
втупився в Кара©мовича напiвбожевiльними очима, повними смертельного
страху, лице мав сизе, налите кров'ю...
- Н-ну?! - нарештi отямився Потоцький. - Потiшив? Вiрну пiдiбрав?
Навiть скупатися ©© примусив, а вона менi трохи карку не зломила!
Перестарався, хлопе смердючий, аби менi догодити?
- Простiть, ваша милiсть, простiть! - Кара©мович бухнувся на колiна,
благально руки простягав. -Перестарався, ваша милiсть, перестарався...
Багнув догодити... Усолодити вашу милiсть хотiв. А воно... Аби ж знаття,
що так обернеться...
Не тямлячи себе вiд лютi, Потоцький садонув Кара©мовича ногою з лице, i
Кара©мович, упавши навзнак, не пручався i не боронивси, а наче закляк...
Потоцький гамселив його ногами по чiм попало, щось дико викрикував.
"Хоч би помилував... хоч би шкури не здер, - мигцем носилися думки в
головi Кара©мовича. - Що мене б'ють - не звикати... Вмиюся. Аби на палю не
посадив... Чортова молодиця! Як я ©© вмовляв. Золотi гори обiцяв... Щоб
добровiльно вiддалася, усолодити ж його хотiв... А вона за горло... О-о...
Вся Укра©на така. Вирубати ©©, вогнем випалити, на палi пересадити! Всi
вони вороги, вороги..."
...I на валу не розлучалися. Стояли, побравшись за руки, з щасливими,
замрiяними посмiшками, забувши про все на свiтi, вiдчуваючи лише тепло
рук... Лише як надто часто i грiмкотливо починали бити гармати,
спохвачувались й винувато посмiхалися. Самим аж нiяково ставало. Вогняний
пал бушу , а ©м одне кохання...
Вже вкотре жовнiри штурмують Драбiвку, та кожного разу, лишаючи трупи
на полi, вiдкочуються назад... Козаки димлять люльками, гомонять. Хто,
поглядаючи на Романа, заздрiсно зiтхне: щастить же ото чоловiку!
Вечорi ... Жовнiри бiльше не витикаються з-за лiсу.
- Побiгали, i досить! - смi ться Роман i легенько стиску Оленину руку.
Спускаються з валу й вузенькою пiдвальною вуличкою простують до маленько©
хатини тiтки Соломi©, в яко© знайшли собi тимчасовий притулок... Снiг
при мно хрумтить пiд ногами.
- А де ми будемо жити по вiйнi? - пита ться Олена.
- В тому кра©, де найбiльше волi! - вигукнув Роман. - Але десь над
рiчкою. Може, над Россю, а може, над Днiпром, неодмiнно над рiчкою. Щоб
левада була з вербами.
- I калиною.
- I калиною, - згоджу ться Роман. - А ще сад посадимо. Який захочемо,
такий i посадимо. I хату поставимо свiтлу, простору!
- Тiльки б ляхiв з Укра©ни вигнати! Ох, мiцно ж вони обсiли нашу землю
- не вiддереш!
- Виженемо! - впевнено кида Роман. - Не тепер, то в четвер.
- Та заходьте вже, молодята, до хати! - озива ться з двору тiтка
Соломiя. - Ворiженькiв хоч прогнали?
- Дали по зубах, тiтко Соломi !
- Дай, Боже, щоб завжди ©м по зубах давали, - хреститься Соломiя,
висока худа жiнка iз зморшкуватим, землистого кольору лицем, хоч ©й лише
четвертей десяток пiшов. - Щось менi вже й не вiриться, що ми коли
по-людському будемо жити в сво му кра©.
- Вiрте, тiточко, вiрте!
- Вiрю, - зiтха тiтка, - та щось вiра моя хита ться. Скiльки вже то©
кровi пролилося, а ми як були худобою в панiв, так i зосталися. -
Спохвачу ться: - Та чого ж ви сто©те посеред двору, заходьте до тепла,
доки носи не посинiли.
В маленькiй охайнiй свiтлицi тепло i затишно, смачно пахне вареним. В
темному кутку пiд образами ледь блима лампадка.
- То ви роздягайтеся, грiйтеся коло печi, - призапрошу господиня. -
Хоч яке, а тепло в хатi. Я хамлом прокурила, та все ж дух у хатi . Хоч у
руки зашпори не заходять.
Балакаючи, витягу з печi горщик, насипа в дерев'яну миску борщу,
котрий густо пару ("Жиру нема , пiсний зовсiм, ото й пару , як
несамовитий!"), кладе по шматочку чорного хлiба.
- Сiдайте, молодята, сiдайте, чим багатi, тим i радi. Борщ пiсний,
крупина за крупиною з дрючком ганя ться, та все ж гарячий. Воно б коли
засмачити було чим, то й добрiший був би, а так...
Олена з Романом зi смаком вечеряють, а тiтка Соломiя сидить бiля них,
пiдперши долонею щоку, гiрко журиться:
- Нема чого ©сти... Зима йде, хоч зуби на полицю клади. Кажуть, по
селах уже дубове листя з висiвками змiшують i печуть замiсть хлiба. Ох ти,
Боже, що нас взимку чека .
- Ляхiв витуримо, панськi ма тки потрусимо, - озива ться Роман. - Пани
чимало хлiба поховали.
- Господи, скiльки то© кровi вже пролилося! - хита головою Соломiя. -
Ось i мiй Охрiм... На тому тижнi й сховала, царство йому небесне. - Жiнка
журно помовчала, зiтхнувши, звелася, в миснику, бiля порога, взяла глиняну
чашку, зачерпнула у вiдрi води, щось пошептала над нею й поставила на
пiдвiконня. - Це для Охрiмово© душi, - пояснила, сiдаючи на лаву. - Душа
покiйника з дев'яти днiв по смертi й до сорока прилiта до хати воду пити.
А напившись, спочива на рушнику бiля образiв. Хоч як не бiдно та голодно,
а я вже й обiди робила. I триднини, й десятини, а це ще на сороковини
треба. Та тiльки не вiдаю, з чого той обiд готувати, як жменька гречки в
засiцi зосталася, та й ту мишi поточили. От i живи, надiйся... -Помовчала.
- А мо', й поверне коли на краще. Не дарма ж скiльки кровi пролилося... От
i Охрiм мiй... ТIльки-но пронеслася чутка, що гетьман Павлюк з вiйськом на
Вкра©ноньку йде, Охрiм i почав людям казати: годi нам лиходiя i шкуродера
свого терпiти. Давайте витуримо пана з гайдуками в три шия та й гайда до
Павлюка. А пан наш, скажу вам, жаднюка був, з кого хочеш три шкури
злупить. А як узяв Павлюк Чигирин, то пан Драбковський i давай межи людьми
чутки розпускати, що, мов, павлюкiвцi грабують усiх пiдряд. Ходить ото з
гайдуками по хатах i страха людей. Поки бунтарi та грабiжники не дiйшли
сюди, каже вiн, давайте менi сво майно на зберiгання. Я його поховаю так,
що й сам бiс не знайде. А пройдуть павлюкiвцi, тодi й поверну вам збiжжя.
Ось так хотiв лиходiй обiдрати людей! Мiй Охрiм i пiдняв люд на сполох.
Похапали вони сокири та й напали на палац. Витягли пана Драбковського з
гайдуками на снiг. Люди хотiли ©х там i прикiнчити, та Охрiм заступився.
Вiн у мене добрий був, живо© тварi, бувало, не зобiдить, не то що людину.
Для чого ми, каже, будемо руки убивством поганити? Хiба ми розбiйники а
велико© дороги? Ми заберемо в пана те добро, яке вiн нашою працею нажив, i
годi. Люди й послухались, вигнали пана з мiстечка. Ще й провели його за
браму. дь, кажуть, пане, та бiльше не вертайся до нас! Пан та гайдуки на
коней сiли та по людях i бабахнули з пiстолiв!.. I зникли. Так i не стало
мого Охрiма. А все того, що добрий був занадто. Добрi довго не живуть.
Рипнули дверi, на порозi в клубах морозяно© пари - Скидан.
- Хлiб та сiль! - зняв шапку полковник.
- Просимо, просимо, - пiдхопилася Соломiя. - Дяку мо, що в гостi
зайшли, пане полковнику. Сiдайте в ряд, кажiть улад, щоб i Бог був рад! Та
й повечеряйте з нами.
- Не вiдмовлюся. - Скидан стягнув з плiч задубiлого кожуха, потер
почервонiлi ширококостi руки. - Повечеряю, бо ще й не обiдав!
Скидан сiв до столу, аж лава затрiщала пiд його вагою, поклав руки на
стiл, запитав:
- Чого, люди добрi, невеселi?
- Журимося, пане полковнику, - озвалась Соломiя. - А воно куди не кинь
- всюди клин.
- А ви журбу з хати на мороз, та хай померзне там! - засмiявся Скидан i
взяв з рук Соломi© миску з борщем.
- Звинiть, пане полковнику, борщ такий, що хоч голову мий, - бiдкалась
Соломiя. - Та все ж гарячий. I хлiб глевкий.
- Глевкий, та на зубах легкий, - вiдказав Скидан, вечеряючи. - Це ще не
бiда, а буде й гiрше. Голод на Укра©ну йде. Коли б з ляхами впоратись,
панськi комори б потрусили.
Скидан не встиг i повечеряти, як у вiкно постукали.
- Пане полковнику! - почувся знадвору глухий простуджений голос. -
Хутко, бо справа нагальна.
- Iду! - крикнув Скидан, натягаючи кожуха. - Знову якась приключка. - I
до Олени з Романом повернувся: - Думаю вночi вилазку зробити. Спiймали
одного ляшка, каже, буцiмто Потоцький ночу по той бiк Росi в Нетребах.
Спробу мо до нього в гостi завiтати. Iду! Iду! - крикнув вiн, бо знадвору
знову затарабанили, i вийшов, наостанку сказавши: - Гостри шаблюку,
Романе!
Олена з Соломi ю заходилися бiля печi миски мити, стиха гомонiли мiж
собою, Роман сидiв на лавi й бруском точив шаблю. Iнодi прислухався до
жiночих розмов.
- I скоро на свiт благословиться? - питала Соломiя.
- Н-не знаю... - Олена зашарiлася, опустила голову. - По веснi...
- Щаслива ти, - зiтхнула Соломiя. - А нам з Охрiмом не поталанило. Не
послав Господь дiточок. А так хотiлося... Без дiтей якось i жити не
личить. Мовби даром живеш. А вже ж так баглося! Проснусь, бувало, вночi,
лежу, прислухаюся. В хатi темно. А менi мариться, що хтось по долiвцi
Зненацька з-за горба, що вiдгороджував вiд них болото, почали вибiгати
темнi постатi, i з кожною хвилею ©х все бiльшало i бiльшало.
- Рубай ляшкiв! - пролунав дзвiнкий голос Олени Матусевич, i Скидан
вiдчув полегшення: ну й жiнка! I коли вона встигла?
- Хлопцi-молодцi! - повеселiлим голосом крикнув Скидан. - Хапайте
гармати i чимскорiше до мiста!..
А сам кинувся до Олени та ©© людей. Бiй спалахнув з новою силою. Поляки
й повстанцi рубалися мовчки, тiльки криця скреготiла-дзвенiла та снiг пiд
ногами почорнiв.
- Ага-га-га! - почувся бадьорий голос Романа. - Вiдiб' мо вашi замашки,
пани ляшки!
Поляки не витримали натиску й почали вiдходити в глиб лiсу, але козаки
не мали достатнiх сил, аби переслiдувати. Обидвi сторони, пiдбираючи
вбитих та поранених, розiйшлися: поляки в лiс, новаки в мiст
- Коле ти встигла, вiдважна жiнко? - вже бiля мiста Скидан розшукав
Олену. - Я ж велiв тобi лишатися за брамою.
- Довелося порушити ваше повелiння, пане полковнику, i поповзти слiдом
за вами. На всяк випадок, а раптом що трапиться! - I гордо додала: - Як
бачите, ми вчасно пiдоспiли.
- Десять замовлених гармат при нашiй бiдностi - це вже велика помiч
повстанцям. - Скидан помовчав, розкурюючи люльку. - Ех, молодята ви мо©
хорошi та хоробрi!.. Ось витурлимо ляхiв з Укра©на хiба ж таке весiлля вам
вiдгуля мо!.. - По хвилi зiтхнув: - Тiльки ж до перемога далеко, ой,
далеко!..
Вдосвiта, як проспiвали третi пiвнi, Скидан покинув Корсунь. Захопленi
в нiчнiй вилазцi гармати, а також мiськi були пов'язанi на санях, i валка
нечутне вислизнула з мiстечка в напрямку Дробовки... Пан пiдстароста
Пшеджимирський повзав у Скидана в ногах, прохаючи помилування.
- Бiс iз тобою, живи! - буркнув Скидан. - Тебе вже раз покарали,
вiдрiзавши вуса, а я караних не караю. Геть з очей, гидень повзучий!
Вдруге не плутайся в мене пiд ногами!
З тим i по©хали.
А вранцi, як уже розвиднилось i вляглася снiгова хвища, що добре замела
слiди скиданiвцiв, до Корсуня пiдiйшов з двома полками й артилерi ю
Потоцький. Не вiдаючи, хто в мiстi, вiн велiв на всяк випадок обстрiляти
Корсунь. Але не встигли гармати й розвернутися, як а мiських ворiт ви©хав
вершник.
- Почекайте! - крикнув Потоцький до гармашiв, загледiвши, що вершник
розмаху руками. - Хлопи надумали здатися i вислали посла.
По хвилi до Потоцького на кривiй клячi, то шкандибала, звiсивши голову
трохи не до само© землi, пiд'©хав дав пiдстароста Пшеджимирський. Нещасна
конячина, ледве додибавши до Потоцького, впала з усiх чотирьох, а пан
пiдстароста, мелькнувши йогами, велетiв у кучугуру й загруз там, тiльки
ноги звiдтiля стирчали. Регочучи, жовнiри витягли пана пiдстаросту,
поставили його на ноги.
- Ваша малiсть! - досить бадьоро вигукнув пан пiдстароста. - Дозвольте
доповiсти. Пiдстароста корсунський Пшеджимирський. Я повернув вашiй
милостi Хорсунь!
- А ре стровцi де? - похмуро запитав польний гетьман.
- Подалися iз Скиданом, - поскаржився вiн. - I коней забрали, а менi
негодящу клячу зоставили.
- А скiльки в Корсунi лишилося вiрних нам козакiв?
- Один, ваша милiсть! Вiн не змiг ви©хати навстрiч вашiй милостi, бо в
нього перебитi ноги. Але серцем вiн з нами!
- Бидло! - крiзь зуби процiдив Потоцький i навiдлiг оперiщив пана
пiдстаросту нагайкою. - Глузувати надумав, пся крев! - Крикнув до
ротмiстра: - Всипте ки©в цьому паловi i заодно вiдрiжте йому i другий вус!
Гусари з гетьмансько© охорони заходилися молотити пана пiдстаросту, але
той пiдняв такий вереск, що Потоцький поспiшна вскочив у карету й зачадив
дверцi.
Спинившись в Корсунi на день, Потоцький розiслав хоругва в навколишнi
села з наказом палити й нищити все на сво му шляху. Потiм велiв привести
до нього першого-лiпшого корсунського дiда. В мiстку майже не лишилося
людностi, козаки й мiщани пiшли iз Скаданом, лише де-де можна було
побачити ветхого дiда чи бабу. Спопавши на однiй вулицi старого, гусари
тягли його до гетьмана...
- Слухай, хлопе! - крикнув Потоцький, сидячи в крiслi бiля печi. -Та
хочеш, щоб я подарував тобi життя?
Старий, не дивлячись на гетьмана, буркнув у сивi вуса:
- З брудних рук навiть власного життя не хочу брати!
- Я велю тебе скарати на горло! - крiзь зуби процiдив Потоцький.
- Знайшов чим лякати, - знизав плечима старий. - Я сво вже вiджив,
можна й на той свiт.
I плюнув Потоцькому в лице.
Дiда витягли надвiр i вiдрубали йому голову.
- Шукайте другого дiда! - крикнув Потоцький ротмiстру i застогнав. -
У-у, сто даблув!.. Швидше!
Невдовзi притягли другого дiда, малого, сухого, наче пiдлiток, лише
кiстляве, пооране зморшками лице виказувало його вiк.
- Слухай, старий, - скривився Потоцький. - Я простудився в дорозi, i
давнiй ревматизм не да менi покою. Аж ноги виламу .
- Ваша милiсть! - жваво вiдгукнувся дiд, блискаючи маленькими, напрочуд
жвавими очима. - Чи не краще було б сидiти вдома? Чого його по свiту
воловодиться? I ноги тодi б не крутили. Я ось старий дiд-збудь вiк, то й
сиджу в Корсунi й не рипаюсь.
- Замовчи, старе луб'я! - визвiрився гетьман, але новий приступ
ревматизму хутко його втихомирив. - У-у, сто дяблув!.. Слухай, старий, ти
хочеш злото мати? Дiстань менi зiлля.
- Якого це зiлля, ваша милiсть?
- Щоб ноги не крутили. Вiд ревматизму. Ви, чернь, без ескулапiв
обходитеся, i ваше зiлля лiпше, нiж нашi лiки. Я заплачу тобi.
- Еге, он воно що, - аж свиснув дiд з подиву. - У бiдного пана крутять
нiжки. Дiло, виходить, таке. Якщо я вилiкую пановi ноги, то пан ще швидше
побiжить по Укра©нi. Нi, ваша милiсть, селянське зiлля не для панських
нiг.
- Я велю стяти тобi голову!
- О, пан дуже велико© думки про мою голову! - посмiхнувся дiд. - Аби
пановi повикручувало ноги, я ладен i голову зложити.
...До третього дiда гусари поткнулися було в хату, але вiн стрiв ©х
сокирою. Першого так обамбурив, що той i не трiпнувся. Збиваючи один
одного з нiг, гусари сипонули з хати, збилися у вузьких дверях, i дiд
встиг ще двох прикiнчити... Розлюченi гусари пiдпалили хату i стояли, доки
вона не згорiла. Дiд так i не вибiг з вогню...
Втративши всяку надiю знайти дiда-травника, Потоцький велiв нагрiти
йому пiску... В надвечiр'я доповiли, що до нього проситься якийсь пан
Драбковський. Потоцький, грiючи ноги в торбi з пiском, велiв впустити. Пан
Драбковський - коротконогий пузатий шляхтич з товстим м'ясистим носом й
переполошеними очима - впав на колiна бiля торби з пiском.
- Ваша милiсть, рятуйте! Я - пан Драбковський, уродзоний шляхтич, а
мене, наче шолудиву собаку, вигнали з мiста. Козаки бунтаря Скидана
захопили мо мiстечко, мене виштовхнули в плечi, а самi заперлися за
мурами.
- Багато козакiв? - похмуро запитав Потоцький.
- Тисяча буде, ваша милiсть! Та чернь моя до них пристала, мiщани.
Уклiнно благаю вашу милiсть повернути менi мiстечко i все майно, яке
захопили тi лотри.
- Розтирай ноги! - буркнув Потоцький.
Пан Драбковський витрiщився, не знаючи, в чiм рiч.
- Ноги розтирай, пся крев! - закричав Потоцький, i пан Драбковський,
стоячи на колiнах, заходився квапно масажувати гетьману набряклi литки...
Роздiл сiмнадцятий
Пiд вечiр передовi хоругви Потоцького пiдiйшли до мiстечка Драбiвка.
Вночi перепався мороз, снiг пом'якшав, осiв, яскраво сяяло призахiдне
сонце. Снiг великими ком'яхамй налипав до гарматних колiс, конi
надривалися... Потоцький квапив передовi хоругви захопити мiстечко до
настання темряви. Не ночувати ж серед степу! Але й узяти мiстечко не так
було легко. Драбiвку оточувала болотиста гола рiвнина, де чавкало пiд
ногами i снiг плив з водою й багном. За болотом виднiвся глибокий рiв з
крижаною водою.
На валах мiстечка аж чорно вiд повстанцiв, стоять, люльки смалять,
знiчев'я дим пускають. Нi метушнi й тим бiльше неспокою чи тривоги. Нiби
висипали на вал з нудьги. Та ледве хоругви пiдiйшли ближче, як вал
огризнувся шквалом вогню: вдарили гармати, самопали. Жовнiри вiдступили.
Потоцький спинився на безпечнiй вiддалi, у видолинку, зiбрав поручникiв
усiх хоругов, вичитував ©м:
- Я бачу не шляхетське лицарство, а череду! У мо©й головi не
вклада ться, як це славнi лицарi Речi Посполито© задкують перед черню! Щоб
до ночi мiстечко було взяте! Вперед! Вас чека слава!
Пiдбадьоренi гетьманом, поручники хвацько повели сво© хоругви на
приступ, але з мiстечка ще гучнiше вдарили гармати й самопали. Зафурчали
ядра, полетiв снiг з багнищем, заляпуючи жовнiрiв.
- Вперед! Вперед, пся крев! - галасували поручники. Хоругви, грузнучи в
мочаристiй низинi, побiгли на приступ з галасом. Вал мовчав... Це надало
смiливостi жовнiрам, i вони ще галасливiше подалися до мурiв. I раптом
невiдь-звiдки (так здалося в першу мить) вихопився шквал вогню, зi
свистом, гуркотом накрив хоругви, розметав ©х по болоту й затих так же
раптово, як i зчинився. Переляканi жовнiри, з нiг до голови заляпанi
грязюкою, вирачковували з крижаного багна, а далi, схопившись на ноги,
кинулися навтьоки... Марно Потоцький слав гiнцiв, аби тi завернули назад
воякiв. Жовнiри збивали з нiг гiнцiв i вперто сунули у видолинок...
Потоцький лаявся до хрипоти, але це мало що допомогло. Так було бiля
кожного мiстечка, де доводилося тратити не один день, аби викурити з них
повстанцiв, виколупати ©х замалим не по одному. А що його чека в Мошнах,
куди сходяться головнi сили повстанцiв? Настрiй вiд цього ще бiльше
псувався. Не пiдеш же в Мошни, покинувши в себе в тилу мiстечко, повне
повстанцiв!..
Втрете кинулися хоругви на мури i втрет вiдкотилися назад. Зрештою по
мiстечку вдарила артилерiя, але ядра не дiставали навiть валу, плюхались у
рiв з водою. Один з козакiв на валу, глузуючи, зсунув iз себе шаровари,
оголивши бiлу, до непри мностi, пся крев, бiлу сiдницю, ще й поляскав
рукою: сюди, мовляв!
Потоцький позеленiв.
- Пiдтягнiть ближче гармати! Що ви бабля тесь бiля якогось хутора з
десятьма дворами?!
Гармати пiдкотили ближче, але козацькi ядра почали падати серед облоги.
Польськi гармашi, не витримавши бою, вiдсунулись назад. Та й замовкли.
Потоцький вилаявся i велiв хоругвам поки що вiдiйти на схiд до лiсу, а
коронному стражнику перейти Сахнiв мiст через Рось i розвiдати дорогу на
Мошни. А сам з гусарами подався на ночiвлю в село Нетреби над Россю,
наостанку наказавши полку коронного гетьмана будь-що викурити повстанцiв з
Драбiвки.
Село Нетреби розкинулося на крутому березi Росi, з другого боку до
нього пiдступали перелiски. В царинi села в старому парку стояв панський
будинок, до нього й повернув Потоцький в пошуках затишку й тепла. Палац
був порожнiй, хоч кiньми гасай, гусари звiдкiлясь витягли немiчного
глухого слугу, той пробурмотiв, що пан давно втiк, кинувши все
напризволяще, а вiн, слуга, лишився за сторожа. Потоцький звелiв опалити
хоч кiлька кiмнат i в очiкуваннi тепла никав по холодних залах, кутаючись
у шубу та обдумуючи рiзнi плани, як виманити Павлюка нiби на переговори й
скрутити йому руки. А вже з черню легше буде впоратись. Тут йому доповiли,
що прибув Кара©мович.
- Негайно до мене! - нетерпляче вигукнув гетьман.
Кара©мович не зайшов, а вбiг до зали дрiбними, поштивими кроками
(змiнився старшина, ранiше вiн тримався вiльнiше, навiть пробував у власну
гордiсть грати, але вiдтодi, як побував у полонi в Павлюка i на його очах
стратили Кононовича, де й подiвся той рiденький гонор!), вбiг, намагаючись
не грюкати замерзлими чобiтьми, й заторохтiв, кланяючись:
- Ваша милiсть, дозвольте вас вiтати з щасливим прибуттям до Росi! Ви,
ваша милiсть, i ваше шляхетне лицарство знаходитесь у самому кублi
повстало© чернi. Звiдси до Мошен рукою подати. Ще день-два - i з
самозванцем Павлюком буде покiнчено. Я радий, безмежно радий, що наступ
трива успiшно!
- Викладай, Iляшку, де бував i що чував! - Потоцький зручно вмостився в
крiслi, не запрошуючи Кара©мовича сiсти.
- Ваша милiсть, хвилинки не сидiв. Все на ногах, на ногах. Вовка, як
вiдомо, ноги годують, так i покiрного слугу вашо© милостi. З вiрними менi
козаками розвiдав дорогу на Мошни. Там зiбралося чимало бунтiвно© чернi.
Щодень прибувають до мiстечка загони. Той самозванець ©х спiшно готу до
бою, розбива чернь на сотнi, полки... Одне слово, корчить з себе
полководця. Загонiв у нього зiбралося немало, але озбро нi вовн абияк.
Козаки ще сюди-туди, а чернь голими руками з вами хоче воювати. Безумцi,
ваша милiсть.
- Не думаю? - озвався гетьман. - Вони знають, на що йдуть. -I,
помовчавши, додав: - Дороги ти зна ш, то завтра поведеш передовi хоругви
до Мошен.
- Поведу, з радiстю поведу доблеснi вiйська вашо© милостi.
- Я доповiм про тво старання, Iляшку, його милостi коронному гетьману.
Рiч Посполита вмi оцiнити сво©х вiрних пiднiжкiв.
- Радий старатися, ваша милiсть, радий старатися, - кланявся
Кара©мович, а кланяючись, витягував з-за пазухи згорток. - Ось дарунок
вашiй милостi. Унiверсал самозванця до мешканцiв Домонтова.
- Читай, Iляшку!
- Слухаю, ваша милiсть. - Кара©мович поспiшно розгорнув згорток,
вiдкашлявся. -"Павло Михнович Бут, з вiйськом Запорозьким. Проха мо вас,
дорогi брати, вдень i вночi поспiшати з гарматами в Мошни, куди сходиться
усе вiйська. Проха мо вас i наказу мо iменем вiйська пiд загрозою суворо©
кари, хай кожен iз вас, хто назива себе товаришем нашим, негайно
пiднiметься за вiру християнську i золотi вольностi нашi, якi ми кров'ю
сво ю заслужили. Скiльки в наших мiстах спустошено церков, а в селах
вирiзано дiтей та жiнок! Пiднiмайтеся усi як один на бiй, на захист землi
сво ©, вольностей сво©х i народу свого! Потiм поруча мо вас Божiй милостi.
Дан в Мошнах 15 грудня 1637 року".[7]
- Гарно виспiву ! - крiзь зуби процiдив Потоцький, i в його голосi
вчувалася погано замаскована заздрiсть. - Просто Цiцерон!
- Хлопський, ваша милiсть! - поштиво вставив Кара©мович.
Гетьман не звернув на нього уваги.
- I звiдки у цих плебе©в такий хист до красного письменства?
Кара©мович знизав плечима: такi тонкощi були не для його нутра.
- Мабуть, вiд диявола, вашмосць!
- Ну, гаразд, - безцеремонне махнув гетьман рукою, аби Кара©мович
вшивався геть. - Тепер я переконаний, що Павлюк i справдi обрав Мошни для
вирiшального бою.
Увесь вечiр Потоцький приймав гiнцiв, котрi прибували з полкiв,
вiддавав розпорядження офiцерам, i вже перед сном, коли в напалених покоях
було аж душно, а гетьман в м'якому халатi збирався залiзти пiд ковдру,
йому доповiли, що його знову хоче бачити Кара©мович. Велiв впустити, хоч i
зморщився: по двiчi на день не хотiлося бачити цього служаку.
- Ваша милiсть, перепрошую, що вдруге вас турбую сьогоднi, - ще з
порога заспiвав Кара©мович, i Потоцький зловив у його голосi масну хтиву
посмiшку. - Я тут для вашо© милостi... хi-хi... молодичку одну знайшов, -
розтягував тонкi губи в солодкiй посмiшцi. - Тепленька, ваша милiсть...
Стараюсь, щоб вашмосць почував себе як удома. Воно ж в дорозi во©ну без
жiнки скрутненько. А молодичка в соку... I пестити вмi чоловiкiв...
хе-хе...
- При мно, Iляшку, при мно, - враз ожив Потоцький - Та гляди, щоб
вона...
- Надiйна, ваша милiсть! Я ще й скупатись ©© примусив.
- Ти в мене як внух!
- Стараюся, ваша милiсть, стараюся.
Кара©мович зник за дверима й по хвилi увiв молодицю. Потоцький метнув
похапливий погляд, i дух йому перехопило. Гарна! Зваблива! Висока, горда,
в мiру повна. Лице ледь видовжене, матово-бiле. Чорнi брови, високе чисте
чоло, губи як мак. Коси вiнком складенi круг голови.
- Пiдходь, Глафiро, пiдходь, - метушився бiля молодицi Кара©мович. - Не
бiйся, пан гетьман тебе... хе-хе, не вкусить. Пан гетьман... вони...
хе-хе... справжнiй мужчина i вмiють приголубити вiрних жiнок. - До
Потоцького вибачливо посмiхнувся: - Звинiть, ваша милiсть, недотепу, вiд
радощiв ©й мову вiдiбрало.
- А чого це ти так зблiдла, Глафiро? - Потоцький, м'яко ступаючи,
скрадливим кроком пiдiйшов до молодицi, двома пальцями взяв ©© за
пiдборiддя.
- Вiд радощiв, ваша милiсть, вiд щастя... - Кара©мович, кланяючись,
визадкував i вже в другiй кiмнатi випростався.
- Ху-у... - обережно перевiв подих. - Слава тобi, Господи, сподобалася
гетьману! Тепер аби вона подарувала йому солодку нiч - i я на конi... -
задоволено потер руки. - Гетьманська булава буде мо ю. Пiсля це© ночi
Потоцький хiба ж так заприязнi до мене. Хi-хi!..
Походив по кiмнатах палацу, вiдчуваючи, як у нього горять щоки вiд
збудження, що вдалося ще бiльше догодити можному владицi. Все склада ться
добре. Завтра вiн поведе полякiв до Мошен, з Павлюком буде покiнчено. Рiч
Посполита оцiнить його заслуги i нагородить булавою... Насолодившись всмак
сво©ми мрiями, Кара©мович знову пiдiйшов до гетьмансько© спочивальнi.
"Цiкаво, як вiн там... Задоволений? - приклав вухо до дверей, аби
зайвий раз пересвiдчитись, що гетьман задоволений, i вiдчув щось
пiдозрiле... Спершу нiби хтось крикнув здавлено, з останнiх сил, потiм
захрипiв... Хрип був передсмертний... Не тямлячи себе зi страху, рвонув
дверi й побачив, що молодиця, зваливши Потоцького на лiжко, душить його за
горло. Гетьман марно силкувався вiдiрвати ©© руки вiд свого горла й
безсило хрипiв...
- А-а-а!!! - закричав Кара©мович й одним стрибком кинувся до Глафiри,
схопив за сорочку, намагаючись стягти ©© з гетьмана. Але це йому не
вдалося, тодi, висмикнувши запоясник, загнав його Глафiрi пiд лопатку...
Глафiра вiдпустила гетьмана й стояла якусь мить, вигнувши спину...
- Прости мене, Господи, що не задушила сатану! - Ноги ©© пiдломилися, i
молодиця впала, заливши Кара©мовича сво ю кров'ю.
Гетьман все ще лежав розiп'ятий на лiжку, задерши бороду вгору, з
виряченими очима й широко розкритим ротом.
- Ваша милiсть! - заверещав переляканий Кара©мович. - Ви живi?
Захрипiвши, Потоцький поволi звiвся, розтираючи посинiле горло, i
втупився в Кара©мовича напiвбожевiльними очима, повними смертельного
страху, лице мав сизе, налите кров'ю...
- Н-ну?! - нарештi отямився Потоцький. - Потiшив? Вiрну пiдiбрав?
Навiть скупатися ©© примусив, а вона менi трохи карку не зломила!
Перестарався, хлопе смердючий, аби менi догодити?
- Простiть, ваша милiсть, простiть! - Кара©мович бухнувся на колiна,
благально руки простягав. -Перестарався, ваша милiсть, перестарався...
Багнув догодити... Усолодити вашу милiсть хотiв. А воно... Аби ж знаття,
що так обернеться...
Не тямлячи себе вiд лютi, Потоцький садонув Кара©мовича ногою з лице, i
Кара©мович, упавши навзнак, не пручався i не боронивси, а наче закляк...
Потоцький гамселив його ногами по чiм попало, щось дико викрикував.
"Хоч би помилував... хоч би шкури не здер, - мигцем носилися думки в
головi Кара©мовича. - Що мене б'ють - не звикати... Вмиюся. Аби на палю не
посадив... Чортова молодиця! Як я ©© вмовляв. Золотi гори обiцяв... Щоб
добровiльно вiддалася, усолодити ж його хотiв... А вона за горло... О-о...
Вся Укра©на така. Вирубати ©©, вогнем випалити, на палi пересадити! Всi
вони вороги, вороги..."
...I на валу не розлучалися. Стояли, побравшись за руки, з щасливими,
замрiяними посмiшками, забувши про все на свiтi, вiдчуваючи лише тепло
рук... Лише як надто часто i грiмкотливо починали бити гармати,
спохвачувались й винувато посмiхалися. Самим аж нiяково ставало. Вогняний
пал бушу , а ©м одне кохання...
Вже вкотре жовнiри штурмують Драбiвку, та кожного разу, лишаючи трупи
на полi, вiдкочуються назад... Козаки димлять люльками, гомонять. Хто,
поглядаючи на Романа, заздрiсно зiтхне: щастить же ото чоловiку!
Вечорi ... Жовнiри бiльше не витикаються з-за лiсу.
- Побiгали, i досить! - смi ться Роман i легенько стиску Оленину руку.
Спускаються з валу й вузенькою пiдвальною вуличкою простують до маленько©
хатини тiтки Соломi©, в яко© знайшли собi тимчасовий притулок... Снiг
при мно хрумтить пiд ногами.
- А де ми будемо жити по вiйнi? - пита ться Олена.
- В тому кра©, де найбiльше волi! - вигукнув Роман. - Але десь над
рiчкою. Може, над Россю, а може, над Днiпром, неодмiнно над рiчкою. Щоб
левада була з вербами.
- I калиною.
- I калиною, - згоджу ться Роман. - А ще сад посадимо. Який захочемо,
такий i посадимо. I хату поставимо свiтлу, простору!
- Тiльки б ляхiв з Укра©ни вигнати! Ох, мiцно ж вони обсiли нашу землю
- не вiддереш!
- Виженемо! - впевнено кида Роман. - Не тепер, то в четвер.
- Та заходьте вже, молодята, до хати! - озива ться з двору тiтка
Соломiя. - Ворiженькiв хоч прогнали?
- Дали по зубах, тiтко Соломi !
- Дай, Боже, щоб завжди ©м по зубах давали, - хреститься Соломiя,
висока худа жiнка iз зморшкуватим, землистого кольору лицем, хоч ©й лише
четвертей десяток пiшов. - Щось менi вже й не вiриться, що ми коли
по-людському будемо жити в сво му кра©.
- Вiрте, тiточко, вiрте!
- Вiрю, - зiтха тiтка, - та щось вiра моя хита ться. Скiльки вже то©
кровi пролилося, а ми як були худобою в панiв, так i зосталися. -
Спохвачу ться: - Та чого ж ви сто©те посеред двору, заходьте до тепла,
доки носи не посинiли.
В маленькiй охайнiй свiтлицi тепло i затишно, смачно пахне вареним. В
темному кутку пiд образами ледь блима лампадка.
- То ви роздягайтеся, грiйтеся коло печi, - призапрошу господиня. -
Хоч яке, а тепло в хатi. Я хамлом прокурила, та все ж дух у хатi . Хоч у
руки зашпори не заходять.
Балакаючи, витягу з печi горщик, насипа в дерев'яну миску борщу,
котрий густо пару ("Жиру нема , пiсний зовсiм, ото й пару , як
несамовитий!"), кладе по шматочку чорного хлiба.
- Сiдайте, молодята, сiдайте, чим багатi, тим i радi. Борщ пiсний,
крупина за крупиною з дрючком ганя ться, та все ж гарячий. Воно б коли
засмачити було чим, то й добрiший був би, а так...
Олена з Романом зi смаком вечеряють, а тiтка Соломiя сидить бiля них,
пiдперши долонею щоку, гiрко журиться:
- Нема чого ©сти... Зима йде, хоч зуби на полицю клади. Кажуть, по
селах уже дубове листя з висiвками змiшують i печуть замiсть хлiба. Ох ти,
Боже, що нас взимку чека .
- Ляхiв витуримо, панськi ма тки потрусимо, - озива ться Роман. - Пани
чимало хлiба поховали.
- Господи, скiльки то© кровi вже пролилося! - хита головою Соломiя. -
Ось i мiй Охрiм... На тому тижнi й сховала, царство йому небесне. - Жiнка
журно помовчала, зiтхнувши, звелася, в миснику, бiля порога, взяла глиняну
чашку, зачерпнула у вiдрi води, щось пошептала над нею й поставила на
пiдвiконня. - Це для Охрiмово© душi, - пояснила, сiдаючи на лаву. - Душа
покiйника з дев'яти днiв по смертi й до сорока прилiта до хати воду пити.
А напившись, спочива на рушнику бiля образiв. Хоч як не бiдно та голодно,
а я вже й обiди робила. I триднини, й десятини, а це ще на сороковини
треба. Та тiльки не вiдаю, з чого той обiд готувати, як жменька гречки в
засiцi зосталася, та й ту мишi поточили. От i живи, надiйся... -Помовчала.
- А мо', й поверне коли на краще. Не дарма ж скiльки кровi пролилося... От
i Охрiм мiй... ТIльки-но пронеслася чутка, що гетьман Павлюк з вiйськом на
Вкра©ноньку йде, Охрiм i почав людям казати: годi нам лиходiя i шкуродера
свого терпiти. Давайте витуримо пана з гайдуками в три шия та й гайда до
Павлюка. А пан наш, скажу вам, жаднюка був, з кого хочеш три шкури
злупить. А як узяв Павлюк Чигирин, то пан Драбковський i давай межи людьми
чутки розпускати, що, мов, павлюкiвцi грабують усiх пiдряд. Ходить ото з
гайдуками по хатах i страха людей. Поки бунтарi та грабiжники не дiйшли
сюди, каже вiн, давайте менi сво майно на зберiгання. Я його поховаю так,
що й сам бiс не знайде. А пройдуть павлюкiвцi, тодi й поверну вам збiжжя.
Ось так хотiв лиходiй обiдрати людей! Мiй Охрiм i пiдняв люд на сполох.
Похапали вони сокири та й напали на палац. Витягли пана Драбковського з
гайдуками на снiг. Люди хотiли ©х там i прикiнчити, та Охрiм заступився.
Вiн у мене добрий був, живо© тварi, бувало, не зобiдить, не то що людину.
Для чого ми, каже, будемо руки убивством поганити? Хiба ми розбiйники а
велико© дороги? Ми заберемо в пана те добро, яке вiн нашою працею нажив, i
годi. Люди й послухались, вигнали пана з мiстечка. Ще й провели його за
браму. дь, кажуть, пане, та бiльше не вертайся до нас! Пан та гайдуки на
коней сiли та по людях i бабахнули з пiстолiв!.. I зникли. Так i не стало
мого Охрiма. А все того, що добрий був занадто. Добрi довго не живуть.
Рипнули дверi, на порозi в клубах морозяно© пари - Скидан.
- Хлiб та сiль! - зняв шапку полковник.
- Просимо, просимо, - пiдхопилася Соломiя. - Дяку мо, що в гостi
зайшли, пане полковнику. Сiдайте в ряд, кажiть улад, щоб i Бог був рад! Та
й повечеряйте з нами.
- Не вiдмовлюся. - Скидан стягнув з плiч задубiлого кожуха, потер
почервонiлi ширококостi руки. - Повечеряю, бо ще й не обiдав!
Скидан сiв до столу, аж лава затрiщала пiд його вагою, поклав руки на
стiл, запитав:
- Чого, люди добрi, невеселi?
- Журимося, пане полковнику, - озвалась Соломiя. - А воно куди не кинь
- всюди клин.
- А ви журбу з хати на мороз, та хай померзне там! - засмiявся Скидан i
взяв з рук Соломi© миску з борщем.
- Звинiть, пане полковнику, борщ такий, що хоч голову мий, - бiдкалась
Соломiя. - Та все ж гарячий. I хлiб глевкий.
- Глевкий, та на зубах легкий, - вiдказав Скидан, вечеряючи. - Це ще не
бiда, а буде й гiрше. Голод на Укра©ну йде. Коли б з ляхами впоратись,
панськi комори б потрусили.
Скидан не встиг i повечеряти, як у вiкно постукали.
- Пане полковнику! - почувся знадвору глухий простуджений голос. -
Хутко, бо справа нагальна.
- Iду! - крикнув Скидан, натягаючи кожуха. - Знову якась приключка. - I
до Олени з Романом повернувся: - Думаю вночi вилазку зробити. Спiймали
одного ляшка, каже, буцiмто Потоцький ночу по той бiк Росi в Нетребах.
Спробу мо до нього в гостi завiтати. Iду! Iду! - крикнув вiн, бо знадвору
знову затарабанили, i вийшов, наостанку сказавши: - Гостри шаблюку,
Романе!
Олена з Соломi ю заходилися бiля печi миски мити, стиха гомонiли мiж
собою, Роман сидiв на лавi й бруском точив шаблю. Iнодi прислухався до
жiночих розмов.
- I скоро на свiт благословиться? - питала Соломiя.
- Н-не знаю... - Олена зашарiлася, опустила голову. - По веснi...
- Щаслива ти, - зiтхнула Соломiя. - А нам з Охрiмом не поталанило. Не
послав Господь дiточок. А так хотiлося... Без дiтей якось i жити не
личить. Мовби даром живеш. А вже ж так баглося! Проснусь, бувало, вночi,
лежу, прислухаюся. В хатi темно. А менi мариться, що хтось по долiвцi